Журавель Петро Степанович (цимбали), 1912 р. н.

— Але це означає, чи два боки, чи один бік? розумієте?

— В їдного два боки. А в їдного один.

— Чи ви розумієте, я маю на увазі, чи були у вас такий маленький бубен?

— Були, були.

— Але уже у вас, коли ви починали, не було вже?

— Нє, я з таким не ходив, нє-нє.

— А по яких селах ви ходили?

— Отак, як до Марахово, Схвостав, Кобиловки, Пшеннець, Дернівка, Мениска, Бозанове Гру, Каростине Гру, на Папірне два рази грав, Майдані. Так шо ходив по селах сильно.

— У своєму районі, чи десь далеко?

— У своєму районі, у своєму.

— Петро Степанович, ви грали на весіллях, а ше на якісь інші такі свята вас попросили тоді, дуже давно?

— Ну, так, хіба на виступи ми їхали в Копичинці, або в Тернопіль. Вбирались в сорочки вишиті. Там виступали ми в Тернополі.

— Петро Степанович, за Польщі ще?

— То це за Польщі, за Польщі!

— За Польщі ходили в вишитих українських сорочках за Польщі, правда?

— Не дуже вони на то дивилися, поляки. Але то вже таке було, вони мусять соглашатись.

Жінка — Ну, а ти шо, туди десь їздив за Польщі?

— А чо не їздив? приїздив той, Макіяш за мнов бобиком, і ми їздили в Тернопіль. Ти шо не пам’ятаєш?

Жінка — То було ше за Польщі?

— За Польщі.

Жінка — А не за руських?

— І за руських на початках ше їздили.

— А шо це було там? такий фестиваль? чи що це було? 

— Ну, там в Дом культури виступали. Там людей повно. Тут Чуминський такий був з Копиченець, зо мнов їздив, і того нема. то ми, нас там в шаровари вбирали, фотографували нас. 

Жінка — Ти кажеш Макіяш, то Макіяш вже ж був за руських.

— За руських вже було.

— А було багато поляків тут у вас за Польщі?

— Було за Польщі, виїхало багато. Виїхало.

— Під час війни?

— Вже в войну, оно сі война кінчилася, то били їх. То таке вже було, розумієте. Одні на других. Бо вони трошки верховодили. Як вони мали власть, поляки, свою тут, то вже українців не признавали. Тут же було русин або греко-католик. А за українців ніхто не казав. Ніхто не казав. Були вчені люди, вони ж признавали себе, шо вони українці. А такі прості люди русини,  та й всьо. Русини, примером, йшлося там — хто ти? — русин. Не українець, русин.

— А чи було часом тоді ще, за Польщі, шо грали українці разом з поляками на весіллях? це означає, що в одному ансамблі?

— Я розумію. То таке властиво, з поляків такі не дуже були музиканти. Ну, там єден такий, то не дуже він той, ніхто його не брав. А свої усі грали.

— Українці це означає?

— Так.

— А ще запитаємо за разом, чи були євреї тут? було трохи?

— Було. Так-так. Отам, як остановка, по тім боці, то всьо було, значить, євреї. Там було багато.

— Правда?

— То їх били, їх зганєли. То їх до Копичинець, і значить яму викопали велику, і вони там лягали, і їх так стріляли.

— Чи це було в війну?

— За німців. За німців.

— Чи українці часом, музиканти, чи вони часом грали в ансамблі з жидами?

— Нє! нє, нє.

— Це значить, жиди мали свій?

— За німців виступали, значить, ходили в Копичинці, то музика була українська. Так файно йшли, марш грали там.

— Але українці й жиди не грали в ансамблі разом? вони окремо?

— Нє-нє-нє! вони, люди не соглашалися з нами, з нашим оцим українським. То виносили пити води з землі. 

— Знаєте, я здається, це питала вже, шо ви ходили на весілля грати, а чи часом ходили на, де ще грали так як би хлопцем ше таким, парубком?

— Ну, то я розумію. Тоді собі робили в якійсь долині хлопці забаву. То там нас просили, ми там грали їм.

— А як в армію провожали?

— Там того не було то. Зараз то з музикою роблять, а колись того не було. Призвали, і ніхто й не знав, коли він пішов.

— А чи досвітки були у вас? такі гуляння? Шо вони, знаєте, хлопці й дівчата всю ніч сиділи, дівчата пряли, хлопці там жартували.

— Ну, таке може було, но я там, таким я нє.

— А скажіть, будь ласка, а чи була корчма у вас?

— Була.

— Чи музиканти часом грали там в корчмі?

— Нє, нє-нє! Корчма була, тілько там заходили хлопці, старші випити. То було в єврейських руках. А музики там не було.

— А чи часом тут в вас були польські пани?

— Були. 

— Чи вони часом кликали таких музикантів, як ви, шоб їм там на якихось балах пограли?

— То було так, як вже якісь хрестини робили поляки, то мене брали на ті хрестини грати. То вже як хрестив дитину поляк, то потім патиків дав фіру за то, шо я ходив грати.

— Фіру дров дав за те, шо грав. У поляка були.

— Так-так.

— Це я розумію, але де вони грали? біля церкви? чи на дорозі? чи в хаті десь у поляків?

— Ну, та то було в нас в Яблуневім. А в хаті грали в нього, в хаті, так-так!

— В нього вдома? чи ви грали тоді від церкви до хати? там на дорозі.

— То хіба, розумієте, як десь ми на весіллі грали, то ми молоду провадили, де б то не було, то ми йшли вперед, музика, а за нами йшов староста, молодий і молода.

— Чи можу запитати ще про шось за Польщі? коли ви грали, як люди платили вам? Це означає, що, чи вони просто платили спочатку або на кінець? чи вони також додали щось під час весілля? Це означає, чи вони прийшли до вас, кинули монет там десь в цимбалах, ні? і сказали — грай бігом це! нам цю мелодію. Це означає, ви заробляли від цего також? 

— Вони, як йшли гості, то кидали нам там по 50 грошів, чи по 30 грошів. Отак накидали. А вже потім, як рублі були, то кидали по рублю. Так було, якийсь лісник прийшов, кинув 25 рублів. Отаке во. Все залежить од чоловіка.

— Це означає, шо руські, вони теж робили це?

— Так, так-так!

— А чи вони ще по весіллях роблять це?

— Да, кидають!

— Петро Степанович, а тоді за Польщі це означає, що коли гості йдуть на весілля, то ви мусили їх зустрічати і грати їм щось? 

— Ми граємо, йдуть гості от, так ми граєм марша. Вони там, хлопи приходять, кидають нам. Дівки нє, хлопи.

— А тільки хлопці роблять це? жінки не роблять? жінки не кидали? тільки хлопці, чоловіки?

— Нє, нє. Тільки чоловіки, так, так.

— А коли вони вже танцюють, ну, вже на весіллі під час танців, чи хтось прийшов і попросив вас спеціальну якусь музику.

— Ну, то приходили, було так, шо грайте мені такого, такого танцю.

— І які танці у вас були?

— Ну, то так Полька, Коломийка, який Фокстрот і ше всякі танці були. То я мав такого переселенця, він десь виїхав з Збаража. Там такий музикант не дуже, недовго ходили з ним грати по весіллях, то він такий музикант був! Він просто, він зачив десь на забаві, то в остатнім скінчив все інакше. Такий дуже був молодей то.

— Скрипач, так?

— Скрипач.

— Чи він ще живий?

— Ну, я не знаю, бо він десь виїхав звідси. Він переселенець сам. Шось він поїхав туда, купив собі хату. А грав з того, в Яблуневім. 

— Знаєте, ви сказали, що звичайно Полька у вас як танець, так. А я від інших музикантів, вони сказали мені, шо були раніше не тільки один тип польки, а різні типи, як сказати, польки, так. І що кожна полька мала свою назву, так, і кроки, свої кроки. Чи було у вас так?

— А як же! вальси, всякі вальси, вальси різні, розумієте, гралися.

— А шо люди дуже любили на весіллі танцювати?

— Ну, так хто шо. Були такі, шо Коломийку гуляли. То вже Коломийку як ми граєм, то тяжкий танець. А полька, фокстрот уже легший.

— Танцювати важка?

Жінка — Як зимно, то можна зогрітись коло него, а як так, то.

— І було у вас також танго? за Польщі.

— Так чо ж не було! ну!

— Чи люди ще грають на сьогодні танго?

— Я так не виджу того. А колись то за поляків грали. А зараз не вижу.

Жінка — Фокстрота то найбільше грають, то більше люди танцювати, бо він легший танець. А ше якийсь є такий легенький, але я не знаю.

— І чи було у вас, ну, ми чули від інших музикантів, не у вас, а мабуть там на Гуцульщині і в інших регіонах, шо часом люди мали трошки дивні ідеї про музикантів. Це означає, шо часом вони казали, що музиканти мали, вони були зв’язані з чортом. Це означає, що, як вони дуже добре грали, це означає, що чорт прийшов до них, щоби учити їх грати.

— Це я не знаю.

— Це не було у вас.

— Це я не знаю.

— Це люди так часом сказали, люди так кажуть. Шо один музикант почав там, ми були в Черкаській області, і він міг грати цілу ніч на якомусь там тоже польському маєтку. А інші люди дивувалися, як це можна так довго грати? Вони казали, шо мабуть йому чорт помагає.

— Ну, то вже такий дар в нього був, мав силу до цього, розумієте. Здібності.

— Але треба мати трошки сили, щоби бути добрим музикантом?

— А певно ж. Я вже, я вже не той, шо колись був, як мені там було 24, до 30 років, це інакше трошки себе чув, знаєте. Поспівав, погуляв. Іграєш, погуляв раз, другий раз, третій. Були такі весілля, приміром, я в Кобилках граю на весіллю, а в селі ставлять столи вже перед вечором, так, і дальше кант. Це ми сидимо на самім канті, музики сидимо. А велика тьотя нам носить їсти, на самий кант носить нам їсти. Наносила все, ковбаса там, все, шо потрібно, наносила, горілки дала, та й вже йде. Старша жінка. А теє, а мій скрипніст каже — Слухайте, тьотю, то випийте шось з нами! кіко то наносили все. А вона — Та я так не пю. — Та трошки! І він налив їй так трошки, і якийсь чоловік вилазить з-за стола і жінку в писок! Стара жінка, наче ж вона не похожа до нас же, шоб ми якесь діло мали, розумієте? А гад вибив два зуби жінці, потом забрався з весілля й пішов, шось таке. Але ми граєм, по сусідстві ми знов граєм, у Кобилках. Ну, я трошки підпив собі та й говорю — Таке було. А я забув його вже пастку. А колєга мій був, каже — Вот він там. Я говорю, за шо він ту жінку бив, луче б ми її з рода не знали. І таке було на весіллі. 

Потім ше тако коло церкви. Граєм на весіллі. Матіяш. Ветеренам же коло нас стоїть, а жінка його дуже файна. Жінку кличуть гуляти, вона така жінка, файно гуляє, приємна жінка дуже така. А він не гуляє. А вже якийсь хлопака  закликав жінку. Він приходить, видирає жінку, в писок! в писок! жінка впала. Думаю, та шо ти жінку мою кличуть гуляти, то ти шо довольний! Як ми грали в Пшевшинці, добив тую жінку, а сам нефайний, худорлявий такий, розумієте.

— Як ви кажете — добив?

— Ну добив, сказали, шо й добив.

— Померла? Ай-ай-ай!

— Померла. І жінка, як калина файна. отака о його жінка, отака о! ага. Таких два чуда видів на весіллях.

— Чуєте, а чи було часом, шо жінка грала, як музикант на весіллі? 

— Нє, нє.

— Не було ніколи. А чому дівчат не вчили грати?

— Ну видите, тоді не вчили, а зараз за руських вчили ліпше, дівчата грають.

— А чому тоді не вчили?

— Тоді таке, властиво не було такого. Дівчат не вчили грати.

— А чи було таке, шо батько не хотів, шоб син вчився грати?

— Нє, то за таке я не знаю. От примєром я, мене ніхто не заставлєв,  я сам себе заставив, навчився та й по весіллях грав.

— А ваш батько чи ваша жінка не були проти того, шо ви грали?

— Нє, а чого? Мій батько помер ше 18-го року. Я його се лишив в 4 роки, а мама за рік народила знову, 19-го року.

— Чуєте, а було часом на весіллях так, як в тому селі біля церкви гуляли, шо часом кілька весіль приходило одночасно до церкви? 

— А було, було! дві пари або три приходили.

— А що музиканти зробили тоді? чи вони часом грали, ну, чи вони конкурентували?

— Йшли до церкви, та й собі там на боці десь сіли та й чекали. А як взяли шлюб, та й тоді грали додому.

— А не було так, шо музиканти так трошки змагалися, знаєте, одна банда, одна така компанія поперед другою, хто краще грає, не було такого?

— Нє, такого не було. Розумієте, то вже таке, хто краще, то було видно самому. То таке було. Якось було так коло церкви. Граєм, і властиво Костовські хлопці навчилися грати ту музику, і вже протів нас були. Ми мали їхати по молоду саньми. І прийшов староста, каже — не поїдете, каже, бо вас хочуть бить, ага. Бо, каже, тії музиканти навчилися, але їх не взєв той господар, а взєв нас. Ну, а нас там 4 чоловіка, а їх там 6 чи 7. Так, розумієте, шо ж робиться, ми маємо, поставили вже на в’їзд протів сходового, і ми вже так, як мали сідати, але я ше пішов надвір трошка подивитися, шо сі робить. А якісь з дручком повз вікно там, де ми мали сісти, музиканти. То потім той господар не обіжався, він каже — Вони хтіли в мене грати, ну а я, каже, тії банди не хтів, бо мені не виходило. А взєв собі нас. І йому так обійшло на горілці, на грошах. То таке. 

— Ага! це так цікаво. Чуєте, а коли господар кликав вас грати на весілля, як би погоджував, то він наперед платив, чи після того, як ви грали?

— Нє, то договорився, дав завдаток та й потім вже доплачував, як ми скінчили грати, як ми вже весілля скінчили.

— А коли ви приходили грати на весілля? це означає в коровайний день? чи на перший день?

— Ну, примером, в суботу переважно, колись тільки в суботу робили так, як ми. Субота й неділя. Тако. 

— А коли ви починали грати? рано в суботу, так?

— Та як рано, так десь година 8-ма, пів 9-ї за місцевим часом, то як кажуть бєсєда. Ми приходили, грали марша. Ну, та й там нас там до хати, там кладуть студинець, горілки випить.

— Це коли гості прийдуть, так, до хати?

— Ше гостей нема, тілько ті гості, там свахи прийдуть до молодого, свахи, дружби, старости.

— А чи музиканти мали за столом таке своє місце часом? чи їм ставили окремо стіл?

— Та, так ніби то окремо ставили. Незручно ж як би між гості залізти. В нас ставили край стола, або спеціяльно нам накривали столик.

— Петро Степанович, от тоді, ще за Польщі, я тапер питаю, от, коли ви грали на весіллі, як ви відчували, як до вас люди ставляться? як ви там головні такі персонажі, такі головні люди? чи як ви ті, котрі їм служать? як вони трактували вас?

— Ну так нічого обходилися, хто його зна. Но то я вам кажу, я десь до 43 роки ходив по весіллях грати. Але ж тоді так застрога була на нас, хіба на тім на Ставі, де ті музиканти навчилися і хотіли нас бити. Значит, вони хтіли грати, а ми, а нас взяли, бо більш старші були. 

— Шо люди дуже добре ставились. А це означає, що не було такого, що, якщо хлопці прийшли до вас, вони попросили мелодію, певну мелодію, а ви не знаєте тої мелодії, шо тоді? бо я чув, шо часом вони були дуже злі, якшо вони п’яні, то вони побили трошки музикантів. Таке не було в вас?

— Нє, таке не було. В мене тіко той раз за великі літа, та то хтіли нас, розумієте, бити, але не дався бити, то давай крізь вікно дрючечком там, де ми сісти мали.

— Це була конкуренція. Просто молоді хлопці, вони навчились на духову грати. І вони хотіли грати, так, і мати гроші.

— А ми ходили й ходили, а їх і не брали. Гурт хлопців, якось 7 хлопців, попробуй горілку, нагодувати.

— Чи люди, господар, чи він давав вам не тільки грошей, а також горілку, також їжу?

— До весілля же дали калач на нас трьох. Півлітри горілки. То таке. Було таке, ми там випили, та й пішли додому.

— Але платили за весілля найчастіше просто гроші? не що інше? не там хлібом.

— Нє, хліб завше давали, значит, такий квадратик хліба.

— А шо, калач?

— Калач, калач!

— Вони завжди вам давали частину калачу, так?

— Да, да! шоби ми потім всі поділилися, музиканти. Розкраїли на четверо. 

— Скажіть, будь-ласка, коли вони дали гроші, чи було так, що один з музикантів брав більше? Я маю на увазі, якщо втрьох граєте, скрипка, цимбали і бубен, хто брав найбільш грошей, а хто найменш? чи однаково?

— Однаково! Ось я був музикант то, шо тре, але ж получали їднаково. Отак було за руських по 20 рублів на брата.

— Це як гостинці, калач, це не як плата. Чи вони часом дали музикантам рушники і такі речі?

— Ні-ні! не давали рушники.

— Чуєте, а коли ви там ше за Польщі українці одружувались, як були весілля. то як були одягнуті дівчина й хлопець?

— Звичайно! звичайно, як колись то всьо, у чоботях були навіть. Ті, хто в мештах ходив колись — колись, а вже пізніше тоже в черевиках хлопці ходили. 

— А сорочка яка була? я маю на увазі, шо тепер такий панський одяг, білий, а тоді який був?

— А тоді зовсім мода інакша була, зовсім була проста мода.

— Вишивані сорочки? українські сорочки такі?

— Так, українські сорочки. Мали українські сорочки, мали. Вишиті груди і комір.

— І чоловіки, і жінки?

— Нє-нє! тілько хлопці, хлопці! переважно хлопці.

— А жінки, що вони носили?

— А жінки то вже так, я знаю, я виступав в Тернополі, гуцули приїздили тоже виступати, то українці виступали, то вже різниця була велика від нашого. Тоже по-гуцульські спідничка прибрана за тим, і догори позакладала, то і сорочку видно було таку ткану.

— А я маю на увазі молода, шо вона мала за плаття, коли вона за Польщі виходила заміж? полотняну сорочку мала, чи нє?

— Ну то, а во ти то розкажи.

— Тьотю, розкажіть!

Жінка — Вона не полотняна. Таке було — спідниця, блюзочка, так би сказати. І тоже такий вінок грубий. І як вона ходила просити, то з когутами такий тоненький віночок, то вона йшла в село просити. То така була мода. А вже як йшла до шлюбу, то вже вінок такий плели грубий. І чіпляли так багато так само ззаду, і то так ішла до шлюбу. То таке. А зараз люди вже в вельонах, зараз отака мода. А колись давно то така була мода.

— А коли це прийшла мода ця в білому цьому? коли руські прийшли?

Жінка — Коли руські. 

— Руські то вже все по-другому. В армію йдуть, то роблять прийом великий. Раніш того не було. От навіть мерців ховали, то й дуже не було таке, а зараз мерців ховають, тоже скликають, дають там почесну людям от.

— Колись, коли мерців ховали, музики не було ніколи?

— Нє-нє-нє! Музика то вже, як молодий помер, то йому грали.

— Правда? а які музиканти тоді грали? 

— Ну,  то дута музика грала. Духова. Ми з цимбалами не ходили, то духова.

— А шо це означає духова?

— Труби.

— Які труби?

— Ну, труби тей во, кларнети, баритон.

— Металеві, ага! це на похорон, так? якшо молодий хлопець. Якшо помер старший, що тоді?

— Старшим не грали. Аж дуже потом стіл там! потом батько в нього, шось таке, то вже. Але то дуже рідко. Дуже рідко.

— А духова музика там під час похорона, хто грав? які музиканти були? і чи вони платили, чи люди платили їм?

— Шось таке я вам не скажу. бо я з тим не ходив. Там хіба їх завів до буфету, і дав їм почесну. Оце таке було. Їм, по-моєму, й не платили.

— Але вони всі звідси? вони з села?

— З села, да!

— А це було за Польщі?

— Так, так!

— А як дівчина молода помирає, то тоже грали, чи ні?

— Ну, було таке, може й таке. То вже таке, плачу було багато.

— Чуєте, а ще, як помирали, чи клали колись у вас такі іконки, коли людина помирає? чи клали в труну образки?

— Клали, клали.

— Клали. Такі великі, чи такі маленькі?

— Маленькі на груди ставили там.

— На дерево, це означає? чи вони були дерев’яні, ті образочки?

— Нє, такі фото таке, як показували. 

— Окей! і коли руські прийшли, і все змінилось трошки, там щодо господарства, так?

— Ну, то зовсім змінилося. Ми мали 4 гектари поля, забрали. А ми сіли на маленькім грунті, на її грунті, десь 10 соток, то города не було. То ті городи не даїли. То там дають того року, а там дають того року, а там другого року. Я так рішив купить собі таке, то переселенка продавала, їхала в Донецьк, і ми купили. То тим часом таке о собі побудував. Дітей немає, то я не хтів будувати хату, кому буду будувати? нема кому. Ото як внук вже жениться, то він пристає з дому. Коли сам  їден, хату виробив, баню поставив, то наробився вже. Тато любив трошки горілку, і через те там він пішов з дому, і мама сама лишилась.

— Пішов з дому, до дівчини додому?

— Так, так!

— Чуєте, Петро Степанович, а ви як би за Польщі мали 4 гектари землі? чи коли?

— Так-так!

— А можна було мати за Польщі, так?

— А чого ж не можна!

— А хто обробляв? це дуже багато.

— Ми обробляли. Я був молодий ше, то шо мені було! Викосити було 35 сотків на день! Пов’язали все, там зобрались із сусідами, геть пов’язали. Завіз снопи додому. Орати орали. Сіяти сіяли. Тепер ми уже свободні од того всього (сміється).

— І у вас був голод в 47-му?

— Був голод великий, да. Великий. Так шо я Глещови далеко, десь за  24 кілометри, я возив отаке, шоб занінів, бо там дощі були, у тім Глещові туда во, як в Тереболовецькім районі. То ми туда їздили от з сусідом, спрягалися і везли патики там, замінили навпіл жита, або шось там. Біда була! То на жорна всі мололи, то якусь баланду, то баланду таку всі їли, бо не було з чого ні тіста зробити.

— А чо був голод? не було врожаю? 

— Дощу не було, бараболі сі вродили такі, як добрі ягоди. Такі були, шо я десь приміром два дільці з половиною, то я посадив 40 сотих. Дрібненькі бараболі, ше й сілітра пам’ятаю лишила тих ягід. Але потім, як вже до дощу, бараболі вродились, шо треба. Там було до 80 кільців бараболь. А більших таких од 120 кіл.

— А скажіть, будь ласка,  ну, коли руські прийшли, як ваше життя щодо музики змінилось? Це означає, що вони сказали ні! нема часу грати! як це було?

— Ні-ні-ні! ніц не забороняли. Я вам говорю, ше мене на виступи тягали. То до Кпишниць, то до Гусятина, то до Тернополя. Вони музику люблять.

— Це означає, що можна було ще по весіллях іти, так? і грати?

— Ну, а як же!

— І крім того, ви починали грати в клубі також?

— То в клубі я дуже багато грав. В Куставі я дуже багато грав. В нас все з Кустава, отам от скрипніст із Куставу той вже виїхав. Він дуже файно грав. На забави грає, тоє всьо! Всьо веселе, всьо гуляє!

— Коли ви грали в клубі, чи шось платили вам?

— Платили.

— А хто платив?

— Ну, то вже той Голова клубу платив.

— Правда? а це копійки, чи це було скільки? 

— Рублі, рублі.

— Чи це було символічно, чи було щось певне? 

— То так нічого було. Було можна жити.

— Чи ви грали часом там, як вибори були?

— О! на вибори нас звали, із Кустові, Яблунові вибори ми грали.

— Чи ви любили трошки ті свята грати?

— Ну, то так, що в нас, приміром, директор школи привіз нас до хати потім уже по виборах. Було.

— І ще коли грали в клубі для руських? Розумієте, на яких саме святах ще грали от тоді? на такі концерти на Жовтневі свята?

— На Жовтневе то ми грали на виступах, на виступах. А переважно так то ходили грати, значит, хіба на весілля або на забави такі. Зробили танці там які то. В лісі так було на якому то святі, ми там грали їм. там лісник переборонив кукурузу, звав нас музики, шоби хлопцям заграти, як ту кукурузу збирали.

— А в полі літом чи грали? як комбайни жнуть.

— Тоді ні, ні.

— Ні, не було так. Таке не бувало.

Жінка — Таке колись забави собі робили, музику по долинах. Колись давно так було, то по долинах робили.

— Петро Степанович, а де ви працювали за руських? після війни, в колгоспі?

— Працював.

— В колгоспі так, як би, просто в полі?

— Я їздовим був, шось 7 років їздовим був. А потім мене взєли в кар’єр пісковий, там треба було чоловіка роботящого. То я 15 років в кар’єрі. Там вже мені було трошки легше, бо ми землю мали. Там я собі мав маленький садочок. То було тяжко нам жити, то я вже пішов до того кар’єра, то вже й зарплата була. То вже було трошки легше.

— Легше економічно. 

— А опасна була, тоже опасна робота. Раз з високої гори котився камінь так попри мене, но попри мене. Отак колесом котився, аби був на мене попав, то було б блін. ше таке було, шо раз обірвався пісок. То я тілько, я скидував там козирьки ті, воно одно зорвалось і полетіло, на 10 метрів від мене. Я сів та викотив. А раз грузили машину, нас два хлопці, під гору, під таку високу гору. І та гора як дала! мене посипало. Ну, тим, шо ше голова була, дихать. То десь мене півгодини відкопували. та десь на мені піску було тако от.

— Добре, шо голова залишилась, правда?

— Так!

— То ше щастя таке!

— А там наперед мене років 4 — 5, то чоловіка присипало, і він пропав. Лишив двоє чи троє дітей. Але ж так якось пішло мені. шо так нічого.

— А субота, неділя там були вихідні?

— Вихідні.

— І ви могли грати на весіллях.

— Да! я ходив так на весілля грати. Послі роботи йшов на весілля, де б то було. Сказав бригадірові, шо я йду. Там як копійка, то добавлю, та й так дальше.

— А чи були тоді випадки, що вони там в клубі були сказали — ну, тепер ми будем мати збори, а ми хочемо, щоб ви. Це означає, щоб вони кликали вас, щоби прийти і заграти музику там після зборів, а ви не хотіли.

— Ми хотіли.

— Завше хотіли? 

— Шо тре було, то й всьо те, навіть нічо не говорили. Тра було, та й всьо!

— Треба було? а що було б, шоб ви не хотіли би?

— Нє, та нічо би не було, але якось, якесь таке, шо не можна було таке зробити. Відказатись. Бо то ж державна справа. Треба було, та й таке.

— Треба, просто треба.

— Так.

— Що ви думаєте, чи змінила, ви мали такий репертуар за Польщі на весілля. Ви грали ту, ту, ту. А чи змінився ваш репертуар? чи ви грали інші мелодії, чи такі самі, коли на виступах у клубі?

— Такі ж самі мельодії. То вже так я не керував. То скрипка або гармонія там, баян, розумієте. Як він, так я уже за ним усьо.

— Коли ви грали там, наприклад, на вибори, чи ви написали собі на листочок, шо ви будете грати ту мелодію, ту і ту?

— Нє, ми просто з пам’яті грали, і всьо.

— Те, що ви грали на весіллях до Польщі? марші і такі речі, польки, да? А чи були такі державні мелодії, котрі треба було грати?

— Та грали.

— Грали також і державні мелодії?

— Грали гімн, грали український і совєтський. Ага, грали.

— Чи треба було його спеціально вивчити? чи ви так могли?

— Чого, то вже провадила скрипка, баян, розумієте. То вони вже знають. Ше мали ми трошки також вжити, але самі цимбали, то я маю тії цимбали там в клубі.

— Я трошки не розумію, тому що я думаю, що люди, з ким ви грали там в клубі, трошки інші, ніж ті, з ким на весіллях? Чи люди, з котрими ви так, як би в компанії грали на весіллях за Польщі, чи це були ті самі чоловіки, з котрими ви потім грали на вибори, на виступ?

— А як же, ті самі колєги.

— Ті самі. Тільки мабуть гармошка додалася, нє? чи хтось  грав на гармошку?

— Ну, там цей же, він є, грав. Ну, і ше був такий хлопак тоже. Він десь в Корачинцях, Шевчук, він тоже грав, ходив з нами на весілля.

— Це означає, шо інструменти змінились трошки в 40-х і 50-х роках? це означає, що додали гармошку. Що ще додали до ансамблю?

— Ну, то так, розумієте, було таке, ми брали або кв’яру, або кларнета на весілля, хто собі хтів. То як хто хтів або якусь трубку, або кв’яру. Був такий дід, з нами ходив по селах, куда його призивали. Хтіли вони так, аби трошки було дути, чути ту дудку. 

— Той хазяїн, шо просив вас грати в нього на весіллі, чи він попросив грати цимбали, скрипку і кларнет? чи він сказав, шо мені те?

— Так, так, хто шо хтів.

— Я маю ще питання, це про музику, коли вуйко був молодий, мабуть він говорив з вами про це. Чи ви пам’ятаєте, чи він говорив про те, що, коли він був молодий, чи були такі баси у вас?

— Були, були, в нас зараз вже нема басов в Дом культури.

— А це великий бас, так? А я маю на увазі трошки раніше навіть, це означає навіть до революції. Це означає до руської революції, коли ще за Австрії. Тут це була австрійська територія, так? І тоді чи були такі баси?

— Слухайте, я тоді за Австрії був 4 роки. Я хіба пам’ятаю, як войсько стояло в нас там в моїм домі, де я звідти. Там моя батьківщина. То приходило войсько до кухню, кухня була в нас на дільниці, ставали в 4 ряди і повєрка. Читали “Отче наш”. А вже як руські настали, то вже було, вже без Бога більше.

— Може ваш дядько, ваш вуйко вам розказував, як він був молодим і грав по весіллях, чи він мав такий інструмент, котрий називався бас? він так, як скрипка.

— Нє-нє-нє! він грав на цимбали так, як я.

— Чуєте, а ваша жінка пам’ятає, а де ви його бачили?

Жінка — То на весіллях тако не раз бачила такий величезний.

— Отакий як скрипка, тільки так грали?

Жінка — І таке там гуділо, то я не раз бачила таке, то давно, я ше така була малою, то я туто не раз бачила.

— А він не був дуже великий? він був трошки маленький? чи він дуже великий?

Жінка — Він дуже великий, скрипка то маленька, а він такий величезний.

— Ну, ну! але величезний, я перепрошую. Бо були такі, котрі такі були, а інші такі. А ви маєте на увазі такий, чи такий?

Жінка — Такий менший.

— Ага, ага, такий менший.

— Ти подивись там. Ми тако сидимо-сидимо.

— На шо подивитись?

— На цєпітка (курчата).

[00:52:28.00]