Кальченко Хівря Фролівна, 1911 р. н.

— Це Карашина село, ге?

— Карашина.

— Ага, так. Розкажіть, будь ласка, а от ваш батько чим заробляв на життя?

— Батько в мене, пока ходив ногами, то він майстрував.

— Майстрував, да?

— Оце мені вікна поробив. Оце двері. Оце стіл, і оце стіл поробив. А потом, як була война, він то був на войні.

— Оце в 14-м году?

— Не знаю, в якому, а він був на Сибірі, та там був в тому поїзді, шо то ж пулі не беруть.

— Бронепоїзд.

— Да-да. Та була велика, сильно холодно було, а він, та туди пробили їм оту, як її, путь, та туди, і туди пішли. А їх там було багацько. То так, хто змерз вже зовсім. А він так, як лежав, каже, чим ти, каже, солдат, укритий? — Шинеллю! А під тою шинеллю отак, каже, як я спав, лежав отако, а це ж там лід. та де спав, то оце поки його ноги були позамерзали.

— У батька ноги відмерзли?

— Да. І він як приїхав з армії, з тудова, він начав сильно ногами страдать. В нього був вітряний, чи гострий ревматізм.

— А ви на світі були вже? ви на світі були?

— Да, да, була вже невеличка.

— Ви бачили, як він оце діло, да?

— А як же!

— Ну, так а в батька земля була? 

— А в батька була земля та, шо. Та це вже ж перед колгоспом було там небагацько в його землі.

— Ну, скільки було землі в батька?

— Було в його землі туди якось в одну, отуди було 15 соток, і туди 15 соток. Мало в його, він бідний був.

— Ну, він майстрував, да?

— А він тільки плотнікував і людям, і собі.

— Ну, хватало якось на життя? на життя хватало?

— Та так собі з горем пополам.

— Ну, так. Получається, це ж було треба всіх нагодувать, всіх одягти. Правильно ж?

— А потом батько вже, як уже не став ногами ходить, ходив в больницю. А йому треба не було давать уколів, а спиртом розтирать ноги, а вони цього не робили. Та він перестав ногами ходить.

— Чуєте, ну, а де ж брали гроші на життя?

— А так же ж, так же ж і перебивались.

— Ну, це, що хліб сіяли? чи що?

— Отако це, я вже ж більша, по людях ходила на роботу.

— Наймитували, да?

— Да.

— І це ж мати була. 

— Так бідно ми дуже жили.

— Скажіть, будь ласка, а хто був главою сім’ї вашої?

— Головою в сім’ї? а батько ж!

— Батько, да? не мати була? 

— Ні, а мати шо ж, мати тако оце скаже, шо іди принеси в’язку дров, бо нема топить. То й іду аж у ліс по дрова.

— Скажіть, а це, а в кого гроші сімейні знаходились?

— Та хіба вони гроші в нас були? (сміється).

— Ну, якщо, наприклад, були?

— Та не було грошей! Мати робила у школі уборщицею.

— Це ще до колективізації?

— 5 рублів получала в місяць, але мати вже не ходила, та я за неї ходила на роботу. Є шо згадать.

— Скажіть, будь ласка, ну, получається така справа, що батько, ви кажете, що землі мало мав, так?

— Та в нас було одно отуди якось 10 соток, і 15 отуди. Це було нажнем, нажнем оце на однім, на однім полі три, три копи нажнем жита, воно таке завбільшки. Я ходила вже косить, бо воно маленьке погане було. мене батько навчив косить.

— Скажіть, а всі в селі займались тоді землеробством?

— Та це ж колгосп як був.

— Нє, до колгоспу, до того?

— Да-да, занімалися.

— Ну, були такі, що, наприклад, майстри були, що дома заробляли якимсь іншим чином?

— Я не знаю як, ну знаю, шо в нас батько ото уже ногами він не ходив, уже він, йому поодбирало ноги. Ой! хай Бог милує! Як возили це в больницю, то йому треба було давать уколи, а вони давали. Не вколи, той, терти нашатирним спиртом, чи чим там, шоб вони в його, кров ходила. А вони цього не робили. А воно пройшло вже, батько вже ні ноги, як калоша ноги начали пухнуть. І це ж там полічили. А возили ми, в нас були кролі, та то дам там кому кроля, та одвезуть його в больницю. Там в больницю на плечах його несу вже далі. А больниця була на тому, у Корсуні, де то зараз пушки стоять.

— Там, де палац отой?

— Да, да. Там він, та вже бачать, шо я його несу на плечах. Я несу, а він тягнеться. А потомечки начали підходить ті люди та давай його брать. Та він лічивсь — лічивсь з тими ногами, та так і все. А уже, уже був колгосп, то він, він не ходив ногами, а лазив по дому. Літом жарко було, а він в ватяних, в ватяних штанях у тіх, як їх.

— Валянках, да?

— Да, визвали якогось там професора з Києва, а воно ше хуже його. А він тоді каже — шо ж ви, каже, лічите? В його, каже, гострий той ревматізм. То тре було, каже, розтирать йому, а ви його ше заставляли. А те лікарство та давало в ноги. Опухла нога, опухла! А він тоді й каже, дядько, доктор молодий такий — оце, каже, хіба шо моліться Богу, шоб оцей нарив, як опухоль, шоб оце, каже, прорвало. Бо як не прорве, а розійдеться, то одніме вам одну ногу, а потом тоді одніме другу ногу. Через дві неділі так воно й получилось. Стала вона, ця опухоль, одходить. Ой! розходить. Одну ньогу одняло в нього, перестав ходить. І він тоді сидів на тому, оце він так ходив. Оце бачте!

— Скільки, кажете, жита родило? 

— 5 кіп жита вродить, шо ж ті 5 кіп жита? отаке заввишки. І такі колосочки.

— Півметра десь від землі?

— Да, а десь отакі високі та гарні колоски, то батько показав мені, як косить, то я їх поскосю.

— Грабками, грабками?

— Да, ото коса і грабки, та тоді, ой! є шо згадать!

— Добре, добре! почекаємо вас, давайте. Так, а де поле ваше знаходилося?

— А туто зараз за хутором.

— Сідайте, сідайте.

— За людьми. отак кажна смужка, смужка. То в кого велика смужка, в кого маленька. А в батька мого маленька смужка, бо це ж було 4 сини уже в мого батька, в мого діда, то треба ж всім потрошку давать. Оце так.

— А у діда скільки було землі?

— А в діда було скільки? це був, ой, підождіть! 4 було.

— То ваших дядьків, братів батька.

— Да, 4 було, але той туди той, а той, а той, знаєте, якби багатий, то багатого всі люблять, а бідного ніхто не любить.

— Бідного не люблять, кажете, да?

— Да! а тоді я шо? ой! Іду та несу, це холодно, нема чим топить. Надіваю чоботи. А чоботи отако холяви, отако отут одна латка, а тако друга латка. Чоботи носили до дірків. Іду в ліс по дрова, бо нема ж чим топить. І так ше дві жінки ходило. То я розірву мішок, та мішком пообмотую ноги та йду. Отако треба ж лазить по дереві.

— Скажіть, а це вам скільки років було?

— Та я не знаю, скільки мені було! ну, вже колхоз був. 

— А до колгоспу? 

— А! нє! не було ще! невелика я була. А скільки мені год було, я не знаю.

— Ну, 10 було?

— Мо 10 або 12, не знаю!

— Ну, скажіть, а в селі тоді багато було людей таких, що були дуже багаті?

— Не дуже було багацько. 

— Ну, скільки приблизно?

— Та кажуть — він не багатий, він сильно любив робить. тако. І тут ше один дядько такий, шо мали землю.

— Скільки приблизно?

— Багацько, хто й зна скільки!

— Десятину може?

— Скільки?

— Десятину? може більше?

— Нє, десятин 2 — 3, отако. ну, але ж робили вони гарно, любили робить.

— Ну, зрозуміло.

— Та це їх стали, шо вони куркулі.

— Ну, у них, напевне, і конячка була? чи й корови були?

— Да, було в його, там в одного була пара коней, тільки такі худі, замучені. А він, а в того були воли. Той дядько спав, бо мене його жінка всігда кликала, шоб я їм в хаті помазала. То це вона така, така. Забито 4 дрючки отако. Це він багатий був. Отак забитий дрючок, потом отак переложена палиця і так дві доски заложені. Із того, із куля матка сплетена. Це постелено. І свита.

— Оце сплять вони?

— Да, да! це він такий був багатий. А вона, а вона мене кликала — йди, дочко, помаж! бо ти мажеш гарно, і нічо не крадеш! (сміється).

— А що, багато людей крали тоді? 

— Ну, так ото може хто шо в хаті й візьме, а я його ніколи ніде ні в кого.

— Вірили вам. Скажіть, будь ласка, так ви кажете, скільки так людей було, що це такі наче більш багатші?

— Хто його зна! я вже не знаю.

— Ну, чоловік 5? може більше?

— Та ні, оце двох тільки то так одрядили із села. І це цього, шо він робив сильно.

— Це під час колективізації, да?

— Да! і він, це він такий був багатий. Робив сильно в колгоспі. Ше колгоспу не було, чи був уже, ой! не помню. Ну, в його було двоє, дві, одна корова й теля, й телятко, і пара волів. І людям робив, і нам було стьожку ту виоре.

— Так може в них і плуги були, борони, культиватори, так? а молотарка?

— Це було в їх. Тільки борона зроблена дерев’яна. 

— А з шипами?

— А таких нема, так дерево збите.

— Скажіть, а це, а у вас може корова була? може конячка яка була?

— В мого батька не було. Була аж пізніше, пізніше. Батько не ходив, а дала мені тітка теля, о! було йому тільки 3 місяці. А я, а була в мене коза. Та ту козу видою, та теля напою. Оце так я вигляділа корову.

— Ага! тобто, було вже.

— Да, це вже туто, туто. Корову я так вигляділа.

— Зрозуміло. Скажіть, а получається так, що оце їх двоє було наче такі більш багатші, а то все середняки?

— А то такі, такі вони, тепер багатше люди живуть.

— Як тоді, да?

— Да! Їй-бо, дивишся бідняк. Їде, і машина в його, він на машині. І жінка накрашена, й з нігтями такими. А той дядько, це був отой, забиті ті дрючки, та все. То це він іде зарані-зарані це ж пораться. І оце попідкатує халоші, тут дірки на штанях. А ноги в кизяках, аж потріскалися.

— Як, як його звали, ви кажете? Кузьма?

— Олекса його звали.

— Олекса, да.

— Близнюк. Нема, вмер вже. 

— Ви скажіть, а от ваш батько користувався авторитетом в селі серед селян? Ну, люди його любили?

— Отак він ходив, тому лямку зробить, а тому вікно отаке зробить навсидячки. Отако ходив. А так, шоб дуже ходили, бо.

— Нє, ну так його люди поважали? там питали його там поради може якої?

— Нє, такого, ну, принесе бува бутилку молока або отако. Або яку хлібину. Отак. Та й воно так.

— Скажіть, а з якого віку оце діти призвичаювалися до роботи?

— А вони ше були, оце ж ше малі вони були, то вже ж в людей корови пасли.

— Ну, з якого віку оце? з 5 год? чи старші?

— Та, я не знаю! оце вже дві пішли на пенсію. Це такі. А то позамовчували так.

— Нє, яка пенсія? я питаю, і кажу — діти з раннього віку вже робили, чи нє?

— Мої?

— Ну, взагалі в селі діти тоді? до колгоспу.

— А вони так то в колгоспі робили, а потом по людях наймитували.

— Ну, я кажу, з якого віку починали діти робить?

— А! та невеликі такі. Ну, оце ж іде гонить пасти, і плаче — іди, бо мене той хоче набить, а там побігла телиця. Ой! не хочу згадувать, бо я зараз буду плакать. 

— Нічого, не нада плакать. Чуєте, а получається, як батько оце не міг ходить, це ж мати за нього робила всю чоловічу роботу, да?

— А як же! да, гуртом ми робили все. Оце виорали город, та посадили його. А він шо? він сидить. Він не ходив же ж.

— Не ходив вже?

— Нє, оце на стільці витягнем, в ватяних штанях і в битих валянках. І літом. І то він ходив же, бо сильно ж йому крутило ноги. І воно його шпига та крутить, то я нарву кропиви такої, та така єсть маленька жалюча сильно. Та як начну йому спину і ноги то жалить.

— І помага?

— А він тоді каже — печи, та в мене ж і руки, я як намотала ганчірки, у мене вже й руки печуть. А я йому жалю ті ноги! А спина така, аж пузирями лізе. То менше, каже, мене крутить.

— Скажіть, а бджоли в вас були? бджоли були?

— Та не було нічого! собака отака маленька тільки була, і та не привязана ходила.

— Ну скажіть, а це, а було таке, що люди наймитів собі брали в селі?

— Не знаю я. 

— Ну, ви кажете, що хтось наймитував.

— Ну, так ото там дядько там гукне — хай яка дитина пасе, каже, корову. Ото це таке.

— Ну, до них нормально ставилися, чи обіжали?

— Нє!

— Не обіжали?

— Якось дружно жили.

— Дружно, да? А в якому році оцей колгосп з’явився? 

— А я не знаю!

— Ну, всі люди пішли туди, чи нє?

— Не знаю.

— Не бачили ви?

— Я знаю, шо я була ше малою, а колгосп засновувався, а люди не хотіли, мужики, йти на роботу. А ми такі дівчатка були, та нас забрали за тих, за їздових.

— І що?

— Ну, це ж то дядько дали нам такий здоровий гарний, шо тільки то у цурки гуляв.

— У що гуляв?

— У цурки, знаєте?

— Ні!

— А ото такого, отако викопає канавку, а потом ложить тако палицю обстругану. А тоді, а другий же тако кида цурку. А так та цурка летить.

— І що?

— А той ловить. та той дядько ловив, та в око, вони око вибили. Та це він на очі.

— Отою цуркою?

— Да! він же ж ловив отако, ой!

— Ну-ну! та що?

— Та це ж ми їздимо, це вже ж колгосп заснувався, а не дуже хотіли люди. 

— Не дуже хотіли?

— Да, воно, знаєте, таке ж було. То це ж нас там 4 дівчат таких, сцикалки ми були, як кажуть.

— Сцикалки, да?

— Да, невеличкі. Дали нам, дали нам це ж коні, їдь орать. Ну, й поїхали, поїхали ми орать до Кошмака туда. Оремо. А ми не знаємо, як його орать. Якийсь дядько прийшов такий молодий — шо ви орете? куди? отако! як направив нам плиту ту.

— Лебіш, лебіш!

— Нє, ото, де там вже вона йде. А там плуг іде по землі низько, то мілко, а то прикидає землю. І таке наорали, шо хто й зна й шо! Отако, якось тако.

— Ви перший раз орали так, як ви кажете.

— Да, а потом прийшов той же там ше, шо це ви, діти, наорали? — А хіба ми знаєм? дядько нам якийсь наставив того плуга, то ми й так. А воно ж шоб відкидав тільки плиту.

— Так ви погано поорали, да?

— Да! То там, де глибше було, то там була гарна пшеничка. А там, де, то тільки бур’ян був. Ой!

— Так ви, получається, були першою колгоспницею, ге?

— Як? як?

— Першою колгоспницею були.

— Та! такі були, та, ше я невелика була, але я робила. За мною закріпили коні, і я 4 годи ними орала, сіяла. А то стала більша вже, то вже вивчилася на коняку, то їздила кіньми, бо ж не було, бо не було ж. То кине мене в жар, жарко!

— Чуєте, так а хто, були такі, що люди не пішли в колгосп?

— Нє! пішли всі.

— Одноосібників не було?

— Та так наче всі.

— Всі, да? одночасно?

— Нє, пішли всі, бо де ж діться!

— Ага! так, а хто проводив колективізацію? свої чи чужі?

— А я їх знаю? я не знаю. Я тільки знаю, як пішла я по ті коні, а прийшов, уже це ж з волості.

— Кого вивезли?

— Та приїхав той, якийсь представник, та чого ви не їдете орать? треба їхать! А я кажу — та в мене ше коняка не запряжена. — Чого не запряжена?! А я її і не достягну. А тоді він — Та осьо ви! та пішов, та оце ж в мене стоять коні, а він несе мені ярмо. А я кажу — хіба ж, кажу, коняку в ярмо залягать?

— А він і не знає?

— Не знає! а тоді давай там сміяться, шо каже, каже — ти диви! А я кажу — хіба ж, кажу, дядьку, бо я дядьку кажу — хіба ж це, кажу, коняку?

Чоловік — А ви клуб проходили, чи ні?

— Ні, не проходили.

Чоловік — А откуда ви йдете?

— Ми звідти йшли, з мосту. З мосту, ми через Корсунь.

— Та й давай з його сміяться.

— Ну, так, через міст.

— А він був єврей.

— Хто? хто?

— Цей же ж, шо це мені казав.

— Ярмо одягать?

— Ніс мені ярмо на ті, як їх, ярмо коняку запрягать.

Чоловіка — До кого це ви приходили?

— Михайла, учителя.

— Оце так ми работали. А потом уже стало луче й луче. А тоді вже я буряки полола. І стало харашо тоді вже. І платили тоді гарно. 

— Скажіть, а спочатку чим платили?

— Давали і жито, й пшеницю, і кукурузу. І мед давали.

— Ну, ви багатіями стали одразу?

— Да, тоді получила отаку макітру, це мама мені вже любила. Вона любила й так, тільки тоді больше. Привезли таку макітру велику того ж меду. То я ложками їла той мед.

— То ще перед війною? чи коли?

— Да, ше до войни, далеко ше.

— Далеко до войни було, да?

— Гарно, тоді гарно платили.

— Ну, а скажіть, а скільки ж, ви кажете, людей тоді з села вивезли?

— Як? як?

— Вивезли скільки людей з села?

— Тоді ше, як оце?

Чоловік — Нікого не вивезли.

— А я не знаю.

— Ну, оцього Візнюка, чи кого?

— А! да, тіх троє.

— Ну, вони вернулись, чи ні?

— А вернулись, як він же бідний, хіба ж він там, та й вернулись.

— І через скільки років?

— Не знаю, через два, чи шо, приїхав.

— Через 10, да?

— Не знаю, не знаю, через скільки він вернувся. І робив в колгоспі. Такий труженик був, такий гарний чоловік був! І це він багатий, штани залатані, а це позакочено, і дірка на коліні. Ой! 

— Чуєте. 

— Хіба ж люди живуть на машинах. Як оце цей дядько, шо я піду до його мазать, стоїть та каже, оце ж дрючок забитий один та другий там, і оце ж дошки настелені так, а потом так. І матка з того, із соломи, із куля сплетена. А потом свита. І це він так спав. Це він такий був куркуль. Отуто він жив недалеко.

— Ну скажіть, а получається, люди всі здали свою землю тоді в колгосп?

— В колгосп забрали, все позабирали. Я як би дуже не чую, шо таке?

— Кажу, скільки це років пройшло, що люди почали забувать, що в них колись земля була?

— Та, зараз на другий год, чи з першого года начали.

— Забувать?

— Да.

— У колгоспі стало краще жить, так?

— Да, здавали і коні там, у кого конячка була де.

— Скажіть, а це коли почали красти?

— Коли красти?

— Да, почали?

— А тоді не крали.

— Тоді не крали. А тоді, перед війною, ніколи не крали?

— Якось я не знаю. А тепер оце там те, там десь клунок буряків взяло, а там клунок картоплі взяло, оце так (сміється). А тоді якось не крали.

— Ну, ви з колгоспу нічого не брали?

— А нашо мені!

— У вас все дома було?

— Був же город, та я ото виорю й посажу, а половину посію жито, та й хату підшивала.

— Зрозуміло. Ну харашо, а ви б хотіли так, щоб батьківське все вернулося господарство?

— Та нашо воно мені, як я не подужаю ходить вже (сміється).

— Не хотіли б, да? Ні дітям своїм, нікому, да?

— Хай шо вони хотять. Я знаю, шо мені важко ходить уже. Та ше в мене, як оце жарко, так укине мене у жар! підніметься в мене температура. Щоки червоні, ніс червоний. І водить мене, шо ходить не можна.

— Чуєте, а хто тоді був оце в селі найголовнішою людиною?

— У кого? 

— Тоді в селі? до колгоспу, до революції хто був найголовніший?

— Та голова колгоспу, голова сільради.

— До революції хто був?

— А я звідки знаю?

— Староста був в селі? староста!

— Голова колгоспу, чи той.

Чоловік — До революції хто?

— Та я не знаю.

— Ну, а ви старосту чули такого, чи ні?

— Та староста тоді як це був голова сільради.

Чоловік — То ж питають до революції.

— А там то я не знаю.

— Так була якась громада? сходилася община?

— Збори були. Собираються, балакають. Шо там вони балакають, я ж не знаю.

Чоловік — Та до революції ж тебе питають.

— Чуєте, а церква була в селі?

— Була.

— Була, і піп був?

— І піп був, і церква була. І це ж осьо Слобода, Миропілля і Карашина.

— Слобода, Миропілля і Карашина, 3 села. А де церква була?

— А церква там, де той там солдат похований.

— А! це братська могила.

— Да-да-да! там була гарна церква.

— А коли храм в селі? храм коли в селі?

— На Михайла.

— То Михайлівська церква була?

— Да.

— А піп був місцевий, чи ні? піп був місцевий? священик?

— Гарний піп такий, шо було підеш, та він тобі шось там і дасть тобі. Та тоді гріх було.

— Так у нього земля якась була?

— Була там у його небегацько. Він тоже бідненько жив.

— Ну, скільки землі в нього було? не знаєте, да?

— Не знаю.

— Ну, так а це, люди поважали попа?

— А як же!

— І слухали його? 

— Да, оце було таке ж. Та тоді сильно треба, шоб була. Уважали, і він людей уважав. Гарно тоді було, й весело. А тепер.

— В якому році церкву розібрали?

— А я й не знаю!

Чоловік — В 56-му.

— В 56-му, да.

Чоловік — Нє, вобще то там її знищили, там сарай був.

— Ну, тоді в 30-х роках її закрили, да? А оце в 54-му вже розібрали?

— Така гарна була невеличка церква.

— Скільки куполів там було? куполів скільки було?

— Два, тільки один великий.

— Дерев’яна була чи кам’яна?

— Дерев’яна.

— Дерев’яна? Іконостас такий там був, да?

— Ікони були, і це там було гарно.

— А скажіть це, що я хотів запитать, це ж дивіться, оце ж получається в вас, в вашому селі таких зрівняно багатих людей не було, так? Ну, вони між собою, люди якось мирилися, чи ні?

— Жили дружно, гарно!

— Ну, не було такого, що хтось когось цурався? що я багатший, ти бідніший?

— Нє, оце в нас батько ж, то підеш попросиш — прийдіть виоріть мені ту смужку, вона ж вузенька. Прийде, виоре, заволочить.

— І нічого не попросить? ну, так щиро, да? А як будувалися, то на толоку всі сходилися, ге? на толоку всі сходились, як хтось будувався? 

— Та тоді якось і не було, тоді якось так ото родичі.

— Нє, ну толока, я маю на увазі, хто будувався?

— Та, тоді сами все робили.

— Не було такого, що толока, все село сходилось? ні? Ну, зрозуміло. Ну, а коли стали оце ж колгоспи, то до кого, у кого влада належала в селі?

— А в кого? голова сільради і голова колгоспу. Оце.

— А в вас був колгосп в селі?

— Да, колгосп був же ж.

— І досі ж є колгосп? чи вже нема? колгосп досі є?

— Та, і зараз же ж колгосп.

— Ну, зрозуміло. А ще хотів запитать, так получається, що голова колгоспу це була найголовніша людина в селі? Голова колгоспу це хто був тут? цар місцевий?

— А я не знаю його.

— Та, це я такі питання задаю. То я хотів вас тоді по другому ділу запитать. По цьому більш-менш розказали. Приходилось вам в житті колись співать?

— Ні! не співала я.

— Ніколи? і не чули від других пісень ніколи?

— Чого? в мене мати й батько співали, і це. А я не співала, бо не весело було.

— Не весело було, да? а в чому справа?

— А подивлюся — те мале, а те мале. А купила я собі черевики такі, бо це ж піду ж гулять ввечері. Це ше ж зароблю гроші, то ше куплю чулки. А Саша, а менша сестра це йде в школу, та візьме черевики та й надіне.

Чоловік — Знаєте, звідки назва походить?

— Ні, не знаю! розкажіть, будь ласка.

— Та надіне ті черевики, а я ж, а в мене.

Чоловік — Село походить ше од монголо-татар.

— Од монголо-татар, да? 

Чоловік — Да, Карашина, кара ето чорна смерть.

— Це заснували татари його?

Чоловік — Ніхто нічо не знає. Перве, яке встрічається в історії району, це село Теремки, 9-те століття, як торговий центр. Тут воно єсть у св’язкі.

— Недалеко, да?

Чоловік — Теремки село таке. Потом іде Квітки. Тоже  там монастир ше був здоровий, криниця там ше єсть. Там був монастир здоровий. Село саме старіше це іде Миропілля. Отак по преданію 9-й вік. Ну кажуть, тут воно на Миропіллі була сильно велика Січ, битва даже.

 

                                                                                    P1-K35_AB

[00:00:08.00]

Чоловік — Там таке було, даже тополі посаджено.

— Так, так.

Чоловік — Він був краснодеревщиком, по батькові, то я найшов. То дід його.

— Це получається ваш прадід?

Чоловік — Да! як би там одкудова він научився.

— Сідайте сюди ближче, шо ви так сіли далеко?

Чоловік — Він розказував, як оце строїли музей Корсунь — Шевченківський. А тоді був там, на тому місці монастир мужский. Потом той монастир забрали в Києво — Печерську Лавру, це могло бути тоді таке.

— Було, да, тоді.

Чоловік — А цей монастир зняли і осьо його перенесли.

— Монастир, да?

Чоловік — Да, в Ужгородський монастир. А він тоді, як усе було під кріпосними, то дід, значить, ну це прадід, це дід уже розказував. То він там був у цих, строїли це французи. То оттудова дід і навчився оце все. Вони поуїзжали, а він уже достроював.

— Так його навчили, це в нього вже була краснодеревщика професія, да?

Чоловік — Да! і так із покоління в покоління воно і йшло.

— І ваш дід теж був по цій спеціальності?

Чоловік — Оце ж його робота, оце! оце! оце! стільці. Оце він все робив сам.

— То батько все робив, да? Да, то ваш батько, а ваш дід.

Чоловік — А чого, він був на войні.

— То на першій світовій, да?

Чоловік — Да, перва світова війна, він був десь там в Уде.

— А де це таке?

Чоловік — Дальній Восток.

— А! аж там був!

Чоловік — Да, ото там десь.

— Це може він в революцію був?

Чоловік — Нє, це була гражданська война.

— Ну, я ж кажу не перша, а гражданська.

Чоловік — Да, гражданська война, діда скільки не було?

— Довгенько не було.

Чоловік — Ну, баба считалася постарата. Знаєш, шо це таке?

— Ну, вдовиця наче, чи нє? 

Чоловік — Нє, це як байстрюк наче. Тоді мати писалася Гнатченко на материній фамілії, а батькова фамілія, діда була Кальченко.

— О! то цікаве діло.

Чоловік — Да! так у матері і счас єсть метрика, виписана на матері фамілію.

— То це получається, мати народилися, а він уже був на фронті, чи шо?

Чоловік — Да, а розписаться не вспіли вони.

— А в вас же дітей багато було, чи ви старші були?

Чоловік — У кого?

— Ну, у вас же дядьки є, тітки?

Чоловік — Да, одна сама менша вмерла була.

— Так ви самі найстарші, да?

— Да.

— Ага, зрозуміло.

Чоловік — А тоді вже батько вернувся.

— А брат це був погиб на войні оце го.

— І получається, шо думали, шо вони байстрюки.

Чоловік — Ну да.

— Тоді це було дуже серйозно з цим ділом, да?

Чоловік — Да, так шо наче патер, то вона це пишеться на матір. 

— Бо тоді ж, як батько вже поїхав, а оце, а я ж народилася. То написав піп мене, шо це я така, як байстрючка. А жили вони по-сусідські. А баба моя його ненавиділа. 

— Цього попа?

— Того попа. Шо вона з ним лаялася.

— Чого?

— А потом же, як прийшли до того попа злодії та давай стрілять у вікна. А той, а я з бабою на печі лежу. А той, а я кажу — Бабо! А мені не хочеться спать. — Бабо! дивись, у на в вікні якась відьма заглядає! Раньше було кажуть оце, як іде відьма проз вікно та у білому! (сміється). Кажу — Диви, бабо, оно диви! А вона — Та де там той! А він в вікна постукає в білому, отак постукає, а тоді заховається.

— Піп?

— Да, оцей, бо він близько коло нас жив, та до його прийшли бандіти грабити. А потом, а тоді каже — Бачиш, каже, оцей байстрюк та й почув тебе, та давай з ним лаяться, шо дитина була законно рождєна, шо церква значить, бо він так наче, шо він же служив. А він, шо він той, не вінчався з мею матір’ю. А раньше було, шоб піп же ж.

— Записував в церкві, ага.

Чоловік — Просто те, шо я знаю, значить, оцей же, де кладбіще було, як строїли дорогу. там люди жили, все. І ніхто не знав, я діда питався, чого воно так називається, ніхто не знає. А вже як робили дорогу, начали зносить бульдозером, і десь на глубині 4 з половиною, до 5 метрів, було найшли кістки. І я шукав, шоб найти якусь монету, вже нічого не було!

— Нічого там не було, да?

Чоловік — Да! ну бачив тільки доска наче або дубова, такий невеликий кусок, а то абсолютно нічого! І видно молодий, бо видно по зубах, зуби не стерті.

— Цілі, да?

Чоловік — Да! а шо й до чого, хто зна! Там якраз Рось отак повертала.

— Це ж ваше село на Росі стоїть, так? Скажіть, я попутно хотів запитать, як кутки називаються в вашому селі?

Чоловік — Куток це просто продовження вулиці, яка впирається ну не поле. Ото називається куток.

— Нє, як кутки в вашому селі називалися?

Чоловік — Бідняківський куток. 

— Як? Бідняківський?

Чоловік — Да, Бідняківський. А то Забара. А шо таке ну Забара, це видно, шо забарився, там корчма стояла.

— А ви на якому кутку народилися?

— А оце ж на Першім.

— Нє, народилися на якому кутку?

Чоловік — На Первому кутку.

— Первий куток, так і називається, еге ж? ага. Ну, так по Топоніміці ви кажете, то шо?

Чоловік — Ну шо, оце так і ніхто нічого не знає. там всі лазили, і так воно тоді все розмито. Село Слобода. Слобода називається.

— Так же Слобода і Міховці.

Чоловік — Ну, Міховці, а то називали Слобода. То видно поселилися. Потом ше є тут в районі Гута Селищнянська й Гута Свердлівська. Як я робив на роботі, там був чоловік це Гута Свердлівська, то я питався, шо воно таке? Случайно Гута це означає, ну там був стікляний завод.

— Стікляний завод, все правильно. Стікло виробляли.

Чоловік — Да!

— А де це село? Тартак!

Чоловік — Це кінець вулиці Первомайська.

— Оце в Корсуні?

Чоловік — Да, це первомайська називається Тартак. Шо означає Тартак?

— Не знаю, не скажу.

Чоловік — Тартак це означає лісопильня.

— Лісопильня. Буду знать. В мене в батька сусід народився в селі Тартак.

Чоловік — Лісопильня. Вона стояла видно на воді. Там вода через камінь іде, і це так воно робить.

— Чуєте, так ви кажете, шо відьми були в селі раніше, чи ні?

— Та хіба ж то його знав, як рано корову видоїла. Та надіне хусточку, і йде до корів.

— А не було такого, шо на людей нападали?

— Нє, нє! то гуляв, а тоді біг од єї босий (сміється).

— А це, а ну такого, шоб зглазили когось? на шось насилали? не було такого? не чули?

Чоловік — На корови тільки.

— На корови, да? 

Чоловік — На корови, да. Мені один розказував чоловік. Він знав за корови, там інтересно. Значить, в хуторі єсть там Сахнівка, таке забите село Сахнівка. Для того, шоб зробить вітряк, нада мать голову. І там був одноосібник, це в Сахнівкі, там десь расстояніє ну кілометрів 40, кілометрів 30 — 40, отак. І він договорився, цей одноосібник каже — Так! ти мені зроби цей, вітряк, я тобі буду пшеницею платить. Ше колектівізації не було. Ну, й в общем, він робить, цей мужик, столяр. І той на неділю його провозить додому. Ну, це як хазяїн одноосібник, везе його на конях, а той їде й дивиться. Корова стоїть, а він і каже — Да! хароша корова, ну діти молока не п’ють.

— Оцей майстер каже, да?   

Чоловік — Нє, не майстер, а цей.

— Замовник.

Чоловік — Замовник, да. А цей думає — ну, приїдеш ти додому, та шо ти мені дома скажеш. Да, каже, їсть, а тільки з неї толку не буде. Він тільки подивився на корову і каже, откудась же він таке знає. Да, каже, приїжджаєм додому, а він каже, а тільки діти молока не п’ють. Ну, каже, нічого, завтра будуть пить. Каже — Давай мені саму хужу косу. І бере ту косу, отак поставив її на вишіб.

— Встромив в землю, чи шо?

Чоловік — Да, вроді би як осьо, ну, як корова заходить, то коса наче на нього буде дивиться.

— Ну, так.

Чоловік — Ну, як вони дорогою туди — сюди, заснули ж. Утром жінка побігла і каже — Точно, є! Ото було таке. Це чоловіку розказував тесть.

— А чого це так получилося? Вони поставили косу і зразу молоко з’явилося?

Чоловік — Наутро, да, пішло, каже, молоко. Ну, й каже, откуда я все це знаю. Він каже — включиш вітряк, я тобі розкажу. Ну і в общем зізнався, шо він дезертірував із первої мірової війни, цей мужик.

— Шо в Сахнівці?

Чоловік — Да, і захватив зброю ногами там, чи не знаю, як він втік. Ну, там йому понравилася одна дівчина, і він так з нею як ето. Так це каже — Вийдеш гулять? Вона каже — Ні! бо мене мати не пусте. Ну, він начав слідить за нею, шо ж таке? ну, вона йому понравилась. Та, каже така коса в неї гарна. Каже — Дивлюся, огоньок світиться. Ну, він каже, десь виліз через верх побачив, шо ця дочка лежить долі, а та стара ходить коло неї, а вона на полу крутиться.

— Дочка крутиться?

Чоловік — Да! а та стара шось бухтить. Ну, він прийшов та каже — Шо ж це, мол, ти? така, каже, ну такий, вона дитина. А вона каже — як я не передам їй, то важко буде вмирать.

— Силу передать? 

Чоловік — Да! свою силу передать. Ну, він каже. то давай ти не їй будеш передавать, а мені. То вона його три годи.

— Вчила?

Чоловік — Да. Він пристав до неї в прийми, все. І вона його вчила.

— А він живий, цей дядько, чи помер уже?

Чоловік — Він, як началась колективізація, і він похапки виїхав, ніхто не знає й де. Ну, корову він одробляв. І вобще так, як розказують, там сахарний завод.

— В Сахнівці?

Чоловік — Нє, сахарний завод новий. Ну, він отсюда виїхав, туди ж пішов. А мужик каже, шо отак от і отак от. Шось, каже, корова така була хароша, а це нема молока. Каже — Поставиш могорич, то я тобі одроблю. Ну, і харашо! приїхали, сіли. Ну, могорич пє, граєм, співаєм. Вікно одчинили, грають, співають. Уже, каже, там ніч. Перелаз, знаєш, такі забори й перелаз. То виключай свєт і всі лягайте спать. Виключили свєт, дивляться — лізе якась бабка через забор.

— В білому вся?

Чоловік — Не знаю. А він, каже, кулаком по столу як стукне! а вона, каже, на заборі й встала! (сміється), на перелазі. Той вискочив, шоб бігти. Каже — Дурак! Одв’язуй собаку. Той чоловік відв’язав собаку, вона як її покусала там, не знаю. І не тікає, стоїть. І він каже — ну хватить! ше раз кулаком як стукнув, то вона як побігла, а дійниця так і осталася Ото, каже, бачиш! Так ото таке. А як він там.

— Ну бачте, був такий дядько, шо вмів те діло зробить. 

Чоловік — Да! на моєму віку було два случаї. Жила тут з Чернігівської області, та одробляла од укусів гадюк.

— Шо як кусали, да?

Чоловік — Да! чи людину, чи скотину. То я її питався, її звали баба Марта. — Баба Марта, розкажіть, як же ж це? Вона каже — Сину! я це не маю як, колись це мене навчили. Оце, як началась тільки совєтська власть, то поставили молодого голову сільської ради на квартіру. І він знав, але боявся передавать. то він, каже, учив, но я мало чого знаю. — Ну, то розкажіть, як? Вона каже — Я сама не знаю. Сідай тако на кровать, я счас тобі буду розказувать. Не торкається мене, нічо, так ми сидимо, і вона й каже. Я ше шо удивився, 86 год, і то напам’ять. — Тебе, каже, вкусила змія підколодна та холодна, і почала считати 18 наїмєнованій, і все коло хати. То це гадюка коло твого крильца, і там. І це все коло хати, все оце. І мені якось все отак, наче я малий став, наче в дєтство впав. Як в дєтство. І я і-і-і, і начав аж запинаться. Вона мене рукою торкнула, і аж оце, каже, отакого.

— Так, а шо вона говорила?

Чоловік — Оце тобі кажу, шо ото вона меніі каже — Тебе вкусила змія підколодна, наколодна. В общем, я насчитав 16 наїмєнованій. І главне шо, в голові то крутиться, шо диви, яка людина стара, 86 років, і яка пам’ять!

— Ну шо, причина, там призьба, чи шо?

Чоловік — Да, причина, призьба, потом де під колодою. Ну, все вказує, в якому місці, то це гадюка тут буде крутиться. І ото вона або внушає, ну мабуть, шо внушає. І ото засинаєш, як те.

— І в цей момент шо вона каже? чи вона цим лікує? 

Чоловік — Оце вона цим лікує. Оце каже, 3 чи 4 рази показувала, але після того я сильно болів. Вона казала — привезли дівчину одну, це ж вона в Чернігівській області була. То каже, шо вже нічо не могли зробить, а я ше ж боялася. Але каже, за четверо суток я її поставила на ноги, а в больниці одказались.

— Чуєте, як вас звуть?

Чоловік — Володя.

— Володя, а отой, ви кажете, майстер ваш, то він того дядька Сахнівського знав особисто?

Володя — Ну да, мабуть, я не знаю, ну це.

— Так він живий ше, ваш майстер, чи вже помер?

Володя — Він не розкаже вам того, шо я розказав.

— Він побоїться, чи шо?

Володя — Да, він партійний.

— Ну, так а шо ви про того дядька Сахнівського ще пам’ятаєте? 

Володя — Ну, оце те, шо вам розказав. Шо твої діти молока не п’ють. А як він бачив то. І тут розказували, тут тоже був єврей.

— Не казали жид? єврей казали, да?

Володя — Єврей. Ну як, жид наче те, а якшо уважали, то єврей.

— А між собою як казали?

Володя — Ну як? єврей.

— Так шо, теж знав це діло?

Володя — Да! це тоже він знав. Тут були й банди.

— А таке прізвище, як Голуб, не чули?

Володя — Голуб?

— В революцію казали, шо був такий, да.

Володя — Махно тут був, то я знаю.

— Махно був, да?

Володя — Якийсь там носив балди.

— Кого?

Володя — Ну балди! ото, як. Да. Ото був дід, я не знаю, він по вулиці Леніна живе.

— В Коростені?

Володя — Так. Фамілію я не помню. Він десь у 13-му году окончив Азовське училище.

— А була “красна мітла”?

— Яка?

— “Красна мітла” була?

— Та була мабуть.

— Чуєте, ба! так ви на весіллях бували?

— На весіллях? Та, де була, а де й не ходила.

— Ну, весело було на весіллях? 

— Весело! гарно.

— А шо запам’яталося?

— А оце ж у неділю вінчаються. Ото той, музика грає, грають. І це в неділю і понеділок, цілий тиждень було раньше гуляють.

— Гуляють цілий тиждень?

— А теперечки в суботу записалися, в неділю погуляли, а в понеділок розійшлися.

— Чуєте, а в вашім селі люди так по хорам співали?

— Похорон?

— Хором! хором співали люди? парубки й дівчата?

— Співали.

— Співали? так було оце по кутках співи переливаються?

— Співали.

— Дивіться, а ви дівували, ні?

— А як же! дівувала.

— І на досвітки ходили?

— Я не дуже ходила дівувать, бо не було в шо взуться.

— Ааа! а на досвітки ходили?

— Нє!

— А на вечорниці?

— Тоже не ходила, я не ходила.

— Ну, а дівчата другі ходили?

— А дівчата, і дівчата не ходили.

— Чого?

— там так ото, не знаю, чого воно так получилось?

— А чуєте, а повитуха була в вас в селі?

— Як повитуха?

— Ну та, шо пологи приймала, повитуха.

Володя — Ну, хто рождає. Вона не знає такого дєла.

— Не знаєте, ну нічого. Так ви кажете, досвіток не було в вас ніколи, да? досвіток не було?

— Та так гуляли ввечері, то в клуб підуть, то те во.

— Так клуба ж не було ше тоді, до клуба, до клуба.

— А такого я не знаю.

— А ваш батько на якомусь інструменті грав музичному, чи ні?

— Гарно грав!

— А на чому?

— На гітарі.

— На гітарі, да.

— Гарно грав і співав.

Володя — На мандоліні.

— А на скрипку, хтось був тут скрипаль? на скрипку грав?

— Не знаю, в мене батько на гітарі грав, і сестра на гітару грала.

— І співали пісні, да?

— І співали.

— А які пісні співали?

— А які? такі всякі. 

— Про життя, да? а козацьких пісень не співали? ні? Так, а чуєте, а шинок був в селі?

— Шинок? у нас не було шинка. Може як я ше була, то може, а счас нє. А за мене то не було.

— Ну, а ви це, колядувать приходилось вам, ні?

— Ходила малою, ходила.

— Ага! а колядували довго, да?

— Та пішли до одної колядувать, а вона нам такі гарні гречані млинці винесла. Це ж колядували під вікном, а вона винесла такі гарні гречані млинці!

— Гречаники, да?

— Да, гречаники. такі гарні! такі пухкі! такі високі! А ми, шо ви нам гречаники? конхвети нам дайте! Ми ті млинці понатикали на той, на кілочки. А потом, як оце була голодовка, то я ті млинці згадувала.

— Чуєте, а це, а так взагалі було в селі, шо люди на інструментах якихось грали? Ну, на гармошках? може на бандурі хтось грав?

— В мене дід був, моєї матері батько, то грав на скрипкі, і робив скрипки.

— Серйозно? а ви чули, як він грав?

— Чула, тільки я ше ж була такою малою.

— Ну, красиво грав?

— Да, грав. Було це, як де свадьба, то було забирають його на свальбу грать. І він мав скрипки, така здорова й маленька. І таку маленьку в кармані знаю носив.

— Ви бачте! і красиво грав, да?

— Грав гарно.

— Ну, а чим йому платили на весіллях?

— Чим платили? а хіба я знаю! Я ж невелика була.

— Не знаєте, да. Ну, а вдома грав часто, да, він?

— та дома то шо ж, тоді ше ж грав.

— А ви старців бачили?

— Старців? я їх не бачила, тих старців.

— Не бачили старців? шо на лірах ото грають, не знаєте?

— А! з бандурою? Був тут один ходив дядько.

— О! ану розкажіть про це діло.

— Ну, я не знаю, як він же ж пройшов селом. І хлопчик той, шо водив його.

— Так, а чо він з’явився?

— Постоїть там у холодку у тому. Хто винесе шо їсти йому, то він й пішов. Такий старий.

— А грав шось на бандурі?

— Шось там грав, а хіба я знаю, як я ше невелика була.

— Ну, а хлопчик невеличкий з ним був, да?

— Да, знаю, скажи оту во, шо була, шо нам конфети давала, яка то?

Володя — Княгиня?

— А! Княгиню, то ту знаю. Така невелика.

— Із Корсуня, да?

— Та княгиня, шо там жила. Вона була висока, тоненька. У чорному йшла. А там батько такий, і вона їде бричкою. Йде коняка, й дядько їде. А ми, там вода було, йде вода, та нанесла пісок, такий пісок гарний. А ми понаробляли таких тіх там.

— Таких пасок, да?

— Таких кубіків, і велику таку грядку намурували! А кавунів взяли, та в тім.

— Це така гра називається? кавуни де? а в чому вона заключається?

— А посередині це великий насип, таку велику. Повисцикаємося, і палицею такою мішаємо. Це в кавунів гулять. І там сидить найстарший хлопчик.

— Чого?

— А це ж сидить глядить кавуни.

— На баштані?

— Та да! а нам треба глядіть. А тим треба ж іти красти.

— Хароша гра.

— Я знаю, шо в мене був такий червоненький фартушок і карманчик. А яка я була, скільки, я не знаю.

Володя — Це княгиня приїжджала до тих, кого забрали. 

— А княгиня приїжджала там до тітки до одної. Її чоловік був на войні, якраз була война. А вона боліла. То та приїхала княгиня їде, а Іван, цей же Настін дід, сторож. Оце, аби було мало кавунів. А він їхав, так далеко! об’їхав. Злазить та тітка — Здрастуйте, дєтки! — Здрастуйте! — А в шо ви гуляєте? — В кавунів! (сміється). В кавунів. — А де ж ті кавуни? А це такі купи понамотувані. Вона витягнула таку торбу велику, і розсипала нам на траві такі конфети, такі білі, тільки намальована ракова шийка. І такі ж добрі ті конфети! То ті, которі більші, хапають, а тим малим же ж. А тоді взяла торбу ше одну, так ше розсипала. Та знаю, шо мені в карман пихали тих конфетів же. Бо такі ж більші, й маленькі, й маленькі.

Володя — Ну, княгиня тоді приїжджала до того, которий був на войні. 

— Оце була така та, княгиня. Кажи ти, бо я не чую, шо ти кажеш.

Володя — Він держав 4 сахарних завода.  Початинський завод був, і ше я не знаю, де він був. Його демонтірували у 24-м году і вивезли на Дальній Восток. І, якшо ви знаєте, станція Симиренка така єсть.

— Ну, а як же!

Володя — Так із того рода був Симиренків як главним інженером по тих сахарних заводах. То його тоді вивезли разом із тим заводом туди на Дальній Восток. Так його судьба і невідома.

— Цей Симиренко?

Володя — Цей Симиренко, оце ж з роду Симиренків. Більш того держава тоді свою желєзну дорогу, по-моєму, шо до Знаменки. І то отсюдова до Знаменки 145 км, а по желєзній дорогі я не знаю.

— Оце така була княгиня!

Володя — З нею можна було все!

— Багата була, да?

— Роздавала такі конфети.

Володя — Даже сам імператор приїжджав до неї в гості. Цар приїжджав сюда. Вона од цього, од станції Корсунь, у музеї сохранились фотографії, до станції вистелила дорогу. Да, вимили дорогу. Але була чистота тут! Вимили, вибрали усе чисто, потом насипали піска, а потом робіть, шо хочте.

— А скільки їй років було, як ви бачили її?

— Скільки мені було?

— Їй було скільки? 

— Ну, така вона.

— Стара була? молода?

— Та правда й не молода вона була. Ше ж докажу. Дала нам конфети, а сама поїхала там у вуличку, й поїхала до однії баби. А та баба, той був в армії, а вона поїхала до його. А в неї якась, якийсь в неї нарив був. Та поїхала, та на другий день їде. Поїхала вона, провідала ту бабу, привезла, того ж дня привезла доктора. Той розрізав ту ж, нарив той. А на другий день ми вже знов в піску гуляємо. Бо це ж така гульня, саме такі, шо. Та, весело було! а счас нема. Да! їде, дві пари волів. Сірі воли, такі роги великі, сірі воли, наряжені. Ото віз, як ото, розвалений, чи то. І везуть тій бабі дрова. Такі довгі — довгі дрова, не дуже товсті, тільки грабові такі на тих, я вже просто позабувала, як воно. А ми на ті пости посідали та їдем!

Володя — Шо таке поста? ви знаєте?

— Що? іще раз! ану давайте!

— Та везе ж ті дрова дід, той дядько. І 4 воли такі сірі здорові, помаленьку! Та той дядько скоренько — гей! гей! підгонював ті воли. А ми ж усі почепились на ті дрова. А вони ж такі довгі, такі гарні. Це там стоїш, а за це держишся. І нас там штук 20 було тих дітей. Ми всі і доїхали до баби тії, як його, у двір, бо ми каталися. Та баба вийшла така, та каже — ото до мене дітей понаїжджало! А ми ж давай втікать, бо це ж ми каталися. Оце я знаю одно. 

А потом ше це мій дід їхав на ярмарок там з одним дядьком, а раньше був ярмарок в понеділок.

— У Косові?

— Да, да! на ярмарок. А це я в діда, в материного вже батька питаю — Діду! візьміть і мене на ярмарок. — Поїхали! каже. Їду я. Оце, де ото кладбище, ото там, і там така викопана канава була, і так рідко — рідко посаджені були спинози, такі кущі великі — великі! А я кажу — Діду! шо ж то за дядьки ото отак стоять? А він каже — Побачиш, шо. Поїхали ми вище, а там їде, їде княгиня. До княгині їдуть воли. Один дядько на гарбі сидить, а один поганя воли. Приїхали туди, повертали. А там, де були оті спинози, туди возила княгиня снопи і жита, й пшениці, яке, яке є. Так ото каже ж княгиня для пташок возить.

— Спеціально?

— Да! Під’їхали, той скидає ті снопи ж із тих, як їх, спиноз. А пташок же було! яких хочеш! і скільки хочеш. І ворони, й білі якісь, і такі, і пташок же тих! і синичок, і жайворонків до того ж багацько! а я ж — Та, діду, ше не їдьте, я ж подивлюсь на пташки! Отаке я собі оце, оце так я знаю оце.

— Щедрість яка, до природи як ставилась.

— Оце, каже, оце ж ця, як її було звуть, я не знаю. Но вона така була висока худа.

— Ну, по-руські говорила?

— Я її не знаю, як вона говорила.

— Ну, вона ж вам конфети давала.

— Покидала, хіба я знаю, хіба я її слухала (сміється).

Володя — То ж Україна, вона переходила все, то під Польщею вона була.

— Ну да! да.

Володя — Хто судив декабристів? який був генерал прокурором?

— Я знаю, який цар був, прокурор я не знаю. Олександр.

Володя — Микола.

— А не Олександр? Ну Микола може, да. 

Володя — Микола, Микола.

— Пішла я на вулицю, а там тоже хлопчики гуляли такі невеличкі, невеличкі хлопчики. І от там одні, сім’я була, а батько їх болів ото желудком болів. І вони такі, багато було, там хлопчик один бігав, він в мене за чоловіка був. І такі штани полотняні, все полотняне, драненьке. І там гуляли. А вона гукає — А йди сюди, мальчику! а мама твоя дома? — Дома! — А батько? — Й батько дома! — А батько шо робе? — Струже! та й дивиться, а тоді каже — А є, каже, в його братік? — Є! — Скажеш мамі, шо я цього хлопчика заберу до себе, заберу, та я його вдіну. Забира того хлопчика.

— А то ваш чоловік був?

— Да, да! забира того хлопчика, і туди в двір, а там їх штук десятеро мо бігає. А та ж мати не йде по того ж хлопчика. Так каже — Та нехай, нехай! Ото піду на базар, зайду. Пішла, іде на базар. Зайти, а чий, як вони всі однакові? Такі трусіки синенькі, сорочки біленькі, такі воротніки, як ото, як ото ті, як їх, матраси. Коли він там біжить, а я його не впізнаю, як оце вони всі однакові, я його не впізнаю. Ну, йтиму з базару, тоді зайду по того хлопчика. Прихожу та й питаю — Дениска, а де ти? — А я осьо! — Додому пішли! — Не хочу! — А чого? — Бо тут луче! І він там мабуть неділі три був, хлопчик той. І він там так привик наче ж. І вона каже — Я його на тім, під одним. Як ото матраси, то в таких костюмах он ті всі хлопчики. Він був узований. І там дві дівчини їх доглядають, годують. так шось там яку ігрушку їм дають, і вони регочуться.

— Між собою? 

— Да! то він мені, як оце вже поженились, то він мені розказав, як це. То я знаю.

Володя — То була така Наталка, Наталочка, вона пішла на шестеро дітей. То я знаю, шо я ше в школу ходив. Якась приїжджала делегація, а вона боса на базар, 5 кілометрів туди, і назад. І це було йде, а міліціонер каже — Бабо! ви пенсію получаєте? — Да! — А чо ж це ви босі ходите? А вона — Сину, а тобі скільки год? він одказав. — А мені 86, і я хожу всігда оце літом боса. Віддай мені. Це 86 год, вона ше тууди йшла продавать молоко.

— Баба молодець! а були здоровіші люди, як зараз? чи нє?

— Здоровші!  

— Здоровіші, да, були. Скажіть, а у вас Івана Купала справляли, чи нє?

— Купала? справляли, оце вже.

— Ну, а тоді давно ще?

— А тоді справляли, та тільки не так.

— А як?

— Отоді ми це кулики, старенькі це кулики, ставили. І оце там на тому спалювали ті кулики, мали трошечки. І це той кулик горить, а вони перестрибують.

— Через кулик, так?

— Да! ці парубки, які перестрибують через ті кулики. А як є Іван, то давай тебе на кулик, бо ти Іван! це так (сміється). Оце тако.

— І Марена була? робили, да?

— Нє, якось так оце гуляли, і дружно якось жили, гуляли якось так гарно.

— Ну це, а чо ж ви не співали оце? чо ви не співали?

— Не знаю. Я ото весь час слухала. Батько в мене співав у церкві в хорі співав, і мати співала.

— Ну, ви релігійні пісні теж чули? релігійні теж чули? 

— Да, було співають вони. А потом то ж. Оце ж він малював цей, батько в мене малював.

— Скажіть, а оце в вас в старій батьківській хаті які ікони були?

— А такі, оно одна ше.

— Оце з батьківської хати, да?

— Да, батьківська хата це згоріла в войну.

— А не було такого, шо ікона обновлюється? було, да? ану. йдіть сюда розкажіть! сідайте.

Жінка — Тут дето жив цей, малярі, і там.

— Та не їжте хліб, ви ж невнятно говорите.

Жінка — Оце ж жив малярі, малярі ото. Либунець був, і там була низько криниця.

— Либунець, да?

Жінка — Це так звали, Либунці на ніх всі казали, над дорогою так була хата. Це він намалював і вкинув.

— В криницю?

Жінка — В криницю вкинули, а потом же дивиться, чи води набрать, чи напиться, подививсь — ікона оно! свят-свят-свят! і виявили, шо ікона як то обновилася. І туди шось там прив’язали тарілку, і на ту тарілку накидали гроші.

— А шо за ікона була? Божа Матір?

Жінка — А це я вже ж не знаю. 

— А це давно було?

Жінка — Давно це!

— Ну коли, до колгоспу?

Жінка — Еге! це я ше й не знаю, це мені казали.

— Так получається, я не зрозумів, шо хтось намалював ікону, так?

Жінка — Хто то намалював, я його не бачила, не знаю, хто вона й де. Ми ж було того на ту церкву! вона у тій книжці. А хто вкинув, то й не казали.

— Чуєте, а як оце ставилися до того, що оце люди одружувалися на родичах? оце на братах, на сестрах, таке було, чи ні? ну, було таке, чи ні?

Жінка — Було.

— Ну, це осуджували, чи ні? не осуджували це діло, нє? нормально, да? А от до байстрюків як ставилися?

Жінка — Як до всіх людей.

— Як і до всіх людей. Не було такого, шо принижували, чи шось?

Чоловік — Ну, тих ховали, хто вішався, ховали за кладбищем.

— А цей, а були такі баби, шо це, наприклад, як людина помре, то вони дуже тужать! уміють оце тужить.

Чоловік — Плакальщиці?

— Да-да, плакальщиці. Ви їх не чули? А цей, а от таке питання, шо чи жінка, от наприклад, якшо в неї, от розійшлась вона з чоловіком, може з другім зійтись?

Жінка — А в нас не розходились.

— Ну, а як ставились оце до цього, шо розходяться? 

— Оце було вмерла мати, чи жінка вмерла, тоді хвороба була та, шо віспа, чи якась така біда. Вона гарна була жінка! та вона умерла. То сильно було багацько людей, зійшлось усе село до цеї. Бо чоловік забрав усі околи, хрести дорогі, то це я замітила, хрести дорогі забрав іти ж до церкви. Це Ганька, Ганька, шо оце була, та було їй 3 місяці дитині, та вона ото вмерла, то сильно було багацько людей. А він забрав усі дорогі хрести. І людей сила ж була, багацько! страшне! То це я знаю, це так ховали. 

Чоловік — Оце та церква, шо в Корсуні була, шо її розібрали.

— В 30-х роках, да?

Чоловік — То це вже при мені, то я був в комбінаті комунальному, то там открилось.

— А така гарна була церква.

Чоловік — То він і счас закритий, тоді його так і не трогали. Вони одкопували фундамент, була якась кругла там така.

— Зрозуміло, я знаю це місце.

Чоловік — То як будували, то просто сувоєю замотаний, арки заложені. А оно в мене там счас лежать два ясеновики, у нас це роблять, то я насчитав 278 років дереву. Там розколов одно. І главне ж на такій глубині колони такі, видно ше старі. Я насчитав, спічкою считав, то 278 год я насчитав, десь 280 тако.

— Угу, зрозуміло.

— А яка ж це була гарна церква!

— Де?

— У Корсуні ото.

— А ви її бачили?

— Да, я бачила, бо я тоді вийшла заміж, то я там була дружкою, дружкувала. Вона вперед пішла заміж. Це вона, а вона вийшла в Корсуні, а вона карашинівська. То вони там вінчалися. Така здорова та церква! співали так! ой гарно! пєвча така гарна! ой! така гарна була.

— Чуєте, а ви вінчалися, чи нє?

— Нє!

— Нє? а чого?

— І не вінчалась, і не писалась. Так і жили.

Чоловік — Вже як батько вмер, то пішли, бо його пенсія тоді якось. А я писався на батька.

— Чи не мали грошей, чи не хотіли, не знаю, і ми так не писані й не вінчані. Але жили дружно, гарно. Аби так всі жили.

— А шо з попом? яка його доля? як тоді церкву закрили. Не вбили його, ні?

— Десь він сам уїхав, а куда?

— Ну, нічого йому поганого не робили?

— Нє! це піп, шо баба всігда з ним лаялась, шо він мене записав байстрюком. Та лаялася з ним! ох і лаялася з ним! 

— Чуєте, а цей, а хотів запитать у вас, а де брали люди ікони тоді?

— Ікони? її як розібрали, то там тільки я одну взяла ікону. А то, де вони ділися? хто їх забрав? Вона хоч і невеличка, тільки вона сильно була багата.

— Церква ваша? 

— Да. Оце там одна дівка, шо мала йти заміж, та такі хустки, платки шерстяні, рушники, та мати здала у церкву ті рушники такі гарні пооддавала, то вони забрані. А хто їх забрав? Ми встали тільки рано, дивимося, шо нема нічого і церква одчинена. Коли туди, а ікони, були ікони, то я тільки взяла одну ото, де то та, ой, як же вона?

— Спаситель, чи шо?

— На дошці така вона була.

— Чуєте, а були в вашому селі богомази? ну, шо ікони малювали.

— Я їх не знаю.

— Ну, а де ікони, привозили звідки?

— Десь купували на базарі, чи я не знаю.  Ото він ніде не вчився. Оце ж я іду на роботу, оце там нанизу ше.

Володя — Шоб мене учив, то була ікона, так зроблена.

— Оце в мене город, гляди ж, Володька, кури, шоб не виїли тієї капусти і буряків. То він сидить.

Володя — Ікона, як же вона називається, Покрова.

— Покрови ікона, а де?

— Оце отам багацько таких же дерев’яних, на досках понамальовувані. Оце там десь у нас, я взяла, та підождіть! Пішла я, бо це ж діти побігли такі, забрала ікону, а той дядько — Нашо ти береш? А я кажу, шо грубу розтоплю, та оце вона там в мене.

— З церкви? церкви?

— Там коло церкви, бо вони вже порозкидані, порозкидані, але ж не давали, шоб ми розбирали.

— Так ви сказали, шо грубу розтопите?

— Та це, кажу, візьму та розтоплю. така маленька іконочка намальована. А він оце сам із себе, він ніде не вчився, та й сам малює, оцей го.

— Володя?

— Да.

— Скажіть, а в селі росіяни жили, чи ні?

— Я їх не знаю.

— Ну кацапи?

— Кацапи, я їх не знаю, може й були.

— А жиди?

— А жиди то я не знаю, наче не було.

— Теж не було. Так ви по-українські все життя говорили?

— Да! а я знаю, шо оце постелю я куфайку — Ти ж, Володя, гляди мені, шоб кури не поїли капусти. То це сидить, сидить. Взяв гвоздя, як в діда, гвоздик. Ото по землі намалював, намалював, намалював. І так він ніде не вчився, і так із себе він малює.

— І правильно.

— І не вчився.

[00:47:37.00]