Іванченко Михайло Григорович, 1923 р. н.

— Трошки я пропустила діда, чи дід ще був чумак?
М.Г.: А дід Дмитро, дід Дмитро вже не був чумак, але був господар заможний, дуже релігійна людина був, релігійною людиною. Їздив щоліта, на прощу чомусь не до Києва, а в Почаїв, це туди десь на західній Україні. Все що я про діда знаю.
— А дід мав скільки в сім’ї дітей?
М.Г.: А дід мав, ще один був батьків брат Йосип, і була дочка Улита, дочка вийшла заміж у (нерозбірливо) районі, там вона прожила і померла. Там вже і не лишилось нікого із родичів, всі вони загинули на фронті, це мій двоюрідний брат помер в Росії.
— Чи ви ще помните щось про діда, якби він мав якесь ремесло, чи він тільки господарював?
М.Г.: Про діда, про цього діда, не тільки господарював, мав тільки бджоли – пасіку, яку також тримали в тому полійному садку, а тут біля хати була яма де на зиму ставили ті вулики, вулики були з одного стовбура так званої дуплянки, так званого дерева. А про того діда чумака, про прадіда знаю те що, була тут комора в нас біля шляху така побудована невеличка, де він зберігав оце сіль, привозив сіль, сусідам і родичам це роздавав, як кажуть роздавав бесплатно, а інші купляли за такі п’ятаки там шаги тоді називалися гроші великі такі бронзові гроші були, і наймав школярок там, грамотних дівчат двох, щоб вони рахували ті п’ятаки, бо сам був зайнятий господарством, а в нього ж багато цих грошей. Прив’яже це все і висить на сокирі, на топорищі, там вигружена була сокира, топорище, а з цього боку чіплялось скільки воно важить скільки фунтів, а з того боку чіплялася значить сіль. Таким чином така примітивна в якійсь мірі вагонета. Оце що я знаю про свого прадіда.
— А садок був не біля хати?
М.Г.: Ні, садок біля хати це само собою, а ще то був на полі, окремо, там були чайківські садки. А оцей кругляк, де наша вулиця, це кругляк. Поселились чумаки, от зайняли вони, поселилися осадою їхні кругло, так як вони ставали в степу на ночівлю. Таким чином цей кругляк і став вулицею. Дальше це Іванченківський куток називається цей кругляк, але тут вже Сергіївський, Западенський, кілька родин, да.
— Чи може ви пам’ятаєте, як до колективізації було господарство велося? Чи мав батько якусь роботу, мати, діти?
М.Г.: Так пам’ятаю це, пам’ятаю ще батько брав мене на поле ще десь років очевидно 5, ще за цим садком заповідним своє поле було. На тому полі він орав, а я на возі, а він сам орав кіньми. Це в пам’яті у мене залишилось. Пам’ятаю, що мене часто кидали тут вдома, самі їздили з матір’ю, бо я був перший. Отак от було, що я переспав після дощу і застудився, це воно там загорожено було. Це те що в пам’яті залишилось.
Пам’ятаю, як на базар їздили, а були гарні коні, а потім батько мав драч, це те, що рощене пшоно, знаєте, драч такий і привід. Коні крутять привід, затягнуті, я пам’ятаю це все. А потім там передача така, і цей прес працює від кінної тяги, коні крутять, а воно все там бере. Потім це все забрали в колгосп.
— Чи часом люди пішли до батька і скористалися цим?
М.Г.: Так, так, так. Там було так заведено. Потім було ще 12 вітряків, 12 вітряків у селі, а зараз ні одного.
— Чи був один господар на них чи кілька?
М.Г.: Один господар у кожного вітряка. Пам’ятаю дуже добре, що справа був мій товариш Петро Карпенко і його батько, і я там часто проводив час на вітряку. Особливо цікаво було ввечері, як оце на 3-му поверсі вітряка, він так гуде, трясеться, це наче як на кораблі, розумієте, ввечері темно так, точно як на кораблі, таке відчуття.
— Хотіла запитати, чи пам’ятаєте ви, хто як би керував у родині? Батько чи мати?
М.Г.: Батько.
— Михайло Григорович, скажіть, таке питання до вас як дослідника, от всі кажуть, що керує жінка в українських сім’ях, але разом з тим в інтерв’ю всі кажуть, що чоловік керує.
М.Г.: Розумієте, мати в мене була дуже мужньою людиною. В неї такі випадки були, з розповіді знаю. Коли прийшли більшовики, вони були на базарі з кіньми, з добрими кіньми батько з матір’ю, то більшовики татка заарештували значить, на базарі у Катеринополі, це десять кілометрів звідси, і хотіли забрать коні. Мати вдарила по конях, а там якийсь поворот, а коні дуже гарні коні були, і вискочила на цю дорогу, а там між двома лісами, там були вершники, і коней було не догнать. З возом утікла.
А потім усіх новобранців там мобілізували, і батька заставили їх учить, як офіцера. А потім він, а потім його вже на фронт не взяли, лише така мобілізація воєнкоматівська. Оце такий випадок я з їхньої розповіді пам’ятаю. А пам’ятаю їхали на базар в Звенигородку.
— Ага, розкажіть.
М.Г.: Ранок у Рихівці, до ставка під’їжджаєш, заставили сісти в віз. Віз закритий, я сиджу в середині, такий вітер свіжий від ставка, дуже добре у пам’яті. І страшно, шо ж було, як коні рвуться в стременах, а з гори і на гору, такі дитячі враження залишилися. Базар там був цікавий – ярмарка, така як в Остапа Вишні, розумієте. Людей багато, там цигани, євреї. Цигани – коней продавали, а мій якраз батько любив коней, любив приглядаться так він сам. Верховодив, в нього козаче таке було.
— А що батьки продавали на базарі?
М.Г.: Продавали збіжжя, отаке. Очевидно порося, щось таке, все, що самі виробляли. Купували одяг там різний, взуття. Ну, взуття часто шили в селі, замовляли в селі. Потім, що ще таке цікаве в пам’яті про базар. Карусель на базарі, це що я побачив, це от за моєї пам’яті. Кузня – як під’їжджаєте до Звенигородки, то чуть кузня, а кузня була зроблена на кожній дорозі. Там колесо там поломалось, там шина це спала, ось ото воно все працює.
— Добре, а ще хотіла запитати, де були базари тоді?
М.Г.: Там, де і зараз вони знаходяться, а в селах були в Катеринополі.
— То куди ще їздили?
М.Г.: Катеринопіль, Звенигородка, це такі наші базари самі ближчі.
— Чи вибирали ви ярмарки в якісь певні дні, чи просто їхали, коли вздумаеться?
М.Г.: Були, були ярмаркові дні. Я не пам’ятаю точно, здається в п’ятницю були ярмаркові дні такі, що спеціально тоді. Особливо осінні базари були, дуже багатолюдні, барвисті такі. От пам’ятаю, ятки такі були розумієте, ці, як вам сказати, шатра такі чи намети. З різних цих, з різних міст очевидно. Тоді ше НЕП був, приватна торгівля була, оце таке, шо я пам’ятаю.
— Чи ви пам’ятаєте щоб бандуристи грали на базарі?
М.Г.: Лірники, лірників дуже пам’ятаю.
(Дзвінок телефону, говорять нерозбірливо)
М.Г.: Лірники, я пам’ятаю, це я вже пізніше взнав, що це на слова Шевченка, оце “Город Київ”, “Смілянщина”, це на слова Шевченка співали. Ходили лірники попід хатами, бандуристів я ще тоді не пам’ятаю, но лірники часто ходили, сліпі такі лірники, він крутить, хлопчик його веде, ходили часто попід хатами.
— Чи це був чоловік чи це була пара?
М.Г.: Чоловік, я чоловіка пам’ятаю, чоловік і хлопчик.
— А жінки не було?
М.Г.: Не пам’ятаю.
— А такі старці?
М.Г.: Ходили, да ходили. Оце десь, після колективізації були. Видно, шо вони якісь були, коли людину очевидно занесло, тоді вони вибиті із колеї життя. Вибиті з звичайного життя. Десь може буть служили, або в містах або, деякі були такі, шо наче як подивиться, то я так пам’ятаю, здоровий чоловік був. А були такі слабі. Всякі були.
— Чи ви пам’ятаєте, чи вони лише просили хліб чи можливо співали ще щось?
М.Г.: Так співали, співали.
— А що вони співали?
М.Г.: Пісні релігійні.
— Чи не залишилося в пам’яті нічого?
М.Г.: Не пам’ятаю, знаю що це релігійні, бо там і хрестилися старці, жінки. Бувало і з поводирями, бувало і так, пам’ятаю це. Одягнуті, знаєте, свитка, хустка. Свитка знаєте яка?
— Чи діти трошки боялись цих старців?
М.Г.: Діти боялись. Ми боялись, чогось так, очевидно, нас так привчали. Нас привчали до порядку.
— Що саме?
М.Г.: Ну казали, що тільки не будеш слухатися, то старець тебе забере. Ну то таке, знаєте як кажуть, так дорослі привчали до дисципліни звичайно нас. Що ще пам’ятаю, церкву пам’ятаю з малих літ, це мені десь років шість було. Як моя сестра захворіла на дифтерію, старша сестра це Галина.
— В якому це році було?
М.Г.: Це в році, мабуть, було десь в 30-му, 29-му році. Десь отако.
— Чи це означає, що багато було дифтерії?
М.Г.: Ага, багато було дифтерії. Церкву пам’ятаю. Шо мене вразило в церкві, як зайти, то “Страшний суд” намальований, велика на всю стіну! і звідти я очевидно почав малювать. Розумієте, це мене просто поразило! оцей “Страшний суд” намальований з правої сторони. Я чомусь на все це дивився, там свічки горять. Це мені запам’яталось на все життя. От, а звідки почав малювать? Батько був, батько був на фронті, під Перемишлем там в окопах, і там йому священик такий же український, подарував “Кобзаря” два тома, “Кобзаря” пражського видання. Пам’ятаю їх, як сьогодні, такі сині обложки.
А в нас зимою пряли, приходили, такі називається посиденьки, знаєте. Була така лава, щоб сидіть, а там такі дірочки, щоб кружево вставлять, жінки пряли, на прядку і так руками. І це мати читала, оце “Катерина”, я ж сиджу на печі, а вони читають і плачуть. Ото ж я “Кобзаря” тоді з малечку знав.
— Михайло Григорович, а як називалась церква?
М.Г.: Івана Богослова.
— А це означає, ви ходили в церкву з батьком, з матір’ю чи на свята з родиною?
М.Г.: З батьком, з матір’ю. Батько на руках, памятаю, як на руках ніс з церкви. З чотирьох літ у мене є якісь уривки спогадів, з чотирьох літ такі, як кажуть кадрики. так запам’яталося.
— Чи пам’ятаєте священика, коли були в церкві, яке він на вас справляв враження?
М.Г.: Священика пам’ятаю. Священика у нас обох розстріляли, Підгурського розстріляли у 26-му році, не знаю за що, а Дідківського у 34-му. І в 32-му розстріляли за автокефальну церкву. Дідківський Василь Федорович, чого я знаю, бо вчився з його сином в технікумі.
— А цей Підгурський, у 26-му закрили церкву? чи коли?
М.Г.: Ні, церкву не закрили в 26-му.
— Коли розібрали?
М.Г.: Церкву почали закривати, десь у році 30-му, десь отако. Десь у 30-му році закрили її.
— Це було при Підгурському?
М.Г.: Ні, ні, ні. Дідківський був, Підгурського вже не було. Його розстріляли.
— А чому його розстріляли?
М.Г.: Я не знаю, яка справа там у нього була. Ну, очевидно за зв’язок із Петлюрою, в мене таке враження.
— Ще таке, може ви пам’ятаєте, до 26-го, коли він ще був у селі, то чи він правив українською мовою, Підгурський, чи російською?
М.Г.: Українською, і цей Дідківський українською, я дуже добре знаю, бо ми ж ходили в Пальне, а це його Женя син, Євген, старший на два курси за мене, то я до них заходив додому, щоб разом іти. Раз у тиждень ми ходили, в суботу йдем до вставного, а вже в неділю йдем назад. То я заходив до них додому, я бачив, як вони жили. Обстановка була сільська абсолютно, ніяких, тільки багато ікон. Абсолютно не відрізнялася чимось від того, як жили всі.
— Чи цей Дідківський, чи він був сільський?
М.Г.: Він був сільський. Він був сільський. Єсть його внук, зараз живе, працює, сторожує зараз у конторі. Такий вже моїх літ, Володимир. А Євген, син його, десь живе, він вдруге вже одружився десь в Кіровоградській області, якщо він ще живий.
— Той ваш приятель?
М.Г.: Так приятель. Євген Васильович Дідківський.
— Хотіла ще трошки у вас запитати, до колективізації ще про життя. Як на ваш погляд, який авторитет мала ваша мати, батько в селі?
М.Г.: Батько мав авторитет людини чесної, його вибирали, там якась каса взаємодопомоги була. І взагалі приходили до нього там, як щось писать, він грамотний був такий. От шось помагав якісь шось добиваться людям там, порадити і так дальше.
— Це означає, що очевидно було. А чи ви думаєте, що це також трошки було тому, що він був з багатої родини?
М.Г.: Очевидно тому, і ще тому, що він в якійсь мірі був людина військова все-таки, військова. Це також свій, його ж вибрали. Сотника вибирали. Він вибраний. Його ж не призначили, а вибрали і навіть не одним селом, і сусідні села були тут. Ото в мене етюд отого яру, ото в тому яру німці окупували Україну у 18-му році, там і зійшлися повстанці вночі, розставили варту і там проводили збори. Усаков, Івківець. І там батько член повстанського комітету був, повстанського комітету. Це представники всі, кого вони вибирали в свою команду. Так шо мій батько теж був там.
— А ці повстанці, вони зразу зорганізувались тоді, коли саме прийшли німці? Щоб якби проти німців?
М.Г.: Так, так, якраз тоді. Вони правда були вже вільні козаки, тільки там так сталося, вільні козаки були старші покоління, а це фронтовики. Мій батько – фронтовик. Як уже в 16-му році почав розвалюватися фронт, то батько привіз значить двуколку з рушницею. Знаєте, армія розвалювалась, то вони собі забирали зброю, і везли сюди. То це були фронтовики, це друге покоління було. То вільні козаки, перші вільні козаки це люди, які на фронті не були, це старшого такого віку.
— А який це рік, коли вони зорганізувались?
М.Г.: 17-й рік.
— Чи це через те, що прийшла революція в село?
М.Г.: Так, це була їх самооборона. Спочатку, тому шо, як кажуть, валилась російська царська армія, то були грабунки. Оце ж знаєте, армія розвалюється, дезертири там усякі ось ці, їхали – грабували людей, і свиней убивали і ще щось таке. То це вільні козаки організувалися, в тому числі мій дід Панатрій і Софрон Рабенький-Мовчан, в нього подвійне прізвище, я в архівах знайшов, що його прізвище було Мовчан, а тут уже в списках Рабенький. Один із 9 вільних козаків, це є старший за мого батька, він на фронті не був.
А потім вже прийшли фронтовики, і появилися уже фронтовики, вони дійові, їм і шабель не треба, тренирувались тут же на лугу в нас. Але фронтовики вже прийшли і як кажуть, вони більш рішучі, більш дієздатні. А тут був Юрко Тютюнник такий генерал, якщо чули. Він родом там ближче до Шевченкове. От він загальне керівництво, як кажуть, керував.
— Він повстанців уже?
М.Г.: Так, усе повстання він був. Кількома оцими куренями, тут курені були, от. Кілька сіл, курінь був.
— Скажіть як людей приймали у ці повстанські загони?
М.Г.: Там сталося так, це Смутій самий організатор їхній, зачинятор, засновник, можна сказати, фундатор вільного козацтва. Він відійшов вже від цього, побачив, що червоні уже перемагають. Він був багатий, його розкуркулили, також з родини чумаків. Це три родини чумаків – Іванченки, Смутінки та Башметівці. Родини чумаків були. І багато пішло до землі, тому шо війна війною, а землю потрібно було, ну працювати біля землі. Треба було, як кажуть, оброблять землю, давать раду землі. А лишилась сотня отамана Грезла. В його ше й досі донька є, це вона тут живе. Через шо їй лишили землю. Їй зараз 82 роки. От треба, шоб ви її записали. Вона цікава людина, от.
Так він дивився до 21-го року, але тут був інтернаціональний батальйон. Я так дивлюсь туди, щоб зосередитись. Інтернаціональний батальйон був, розумієте, бандери, венгри і китайці, ходив тут бронепоїзд, тут його і затиснули біля залізниці, його поранили, взяли в в’язницю і там закатували, поховали. А його дружина з донькою потім переховали, а батька його замучили чекісти Катеринівки, прив’язали до воза, погнали коней, так його замучили. А хату його підірвали, знищили все отако. Це так розправлялися з людьми козацтва.
Мій батько з ним приятелював. І ще батько вже зробив, а він же розорився до 21-го року, до весни. То колись, це вже батько розповідав, приїхав з лісу і замінив коня. В нього кінь такий навчений, тренирований, але в нього завелися парші, розумієте, в коня. То він узяв батькового, цього сільського коня, а йому залишив цього. Такий кінь був, шо, як мій двоюрідний брат пастушком був, старший за мене, то він там якось його п’ятками присміряв через ворота. Військовий кінь. Так, шо у мене трошки в родині, і до цього, до військової справи. І я також як в армії служив, я любив військову справу. Така якась це в мене спадковість.
— Чуєте, Михайло Григорович, а як батько повернувся від боротьби, як відреагували на це більшовики, тобто керівництво?
М.Г.: Поки, що більшовики нікого не зачіпали, бо потрібен був хліб. Хліб, а вони потім в продзагони ходили, це викачували. Гризла їх правда вирублював, ці продзагони, в нього 300 шаблів. Це Гризла, ше там Хмара Рощинський, Верещук. Боротьба проводилась, це ж такі люди, що йшли на все, військові. То поки нікого не зачіпали, а була зроблена амністія, була видана радянською владою амністія всім, хто був в Петлюрівській армії. А в нас було 42 чоловіка. І це ж Романчук також у Петлюрівській. Всім була дана амністія.
А амністія, це ж чому? Тому, що люди робили біля землі, тому шо треба було, щоб земля давала врожай. Так працювали, аж до тридцятих років, аж потім почалась реорганізація колгоспу. Тут такий один був Іванченко Яків Лукич, може якийсь наш далекий родич. Такий злодій, по суті діла. Обікрав таку крамничку, утік десь на Сибір. А там у Читі служив у Колчака, а потім він вернувся і вже зробився більшовиком.
— То він починав колгосп?
М.Г.: Оце він починав колгосп.
— Михайло Григорович, я ще трошки, це означає ці 22-й, 23-й, чи продзагони були, хто був той, як би хто викачував, чи це були місцеві люди? Чи приїжджі?
М.Г.: Ні, це були російські.
— Російські?
М.Г.: Російські, ще деякі були в лаптях, люди згадують, шо були в лаптях. Я цього вже не пам’ятаю, мені люди розповідали, це були майже виключно російські солдати. Нашим не довіряли. Це була майже якась міліція, така ЧОН, це часті особого назначєнія, то вони були з українців. Міліція та комісари були з українців, а інші в основном були російські. Були тут прислані спеціально агітатори, комісари. Була одна, я уже забув її прізвище. Зараз вона похоронена в Звенигородці там. Ці загони були, її десь там зарубали. Вона комісаром не була.
— А ви нікого не знаєте, хто б ще міг залишитись з тих ваших?
М.Г.: Живих? із цих?
— Продзагони.
М.Г.: А! ні!.
— Прислані такі були?
М.Г.: В селах їх нема, вони це ходили в загули окремо. Їх квартирували в казармах. Ходили отуто по селах певний час, забирали хліб. Це по воїнському приказу. Наказу.
— До того часу, влада, сільська влада, як вона виділяла? Це означає, скажемо, ну батько приїхав з збитнем і почав продавати. Ми розумієм, що радянська влада уже була, вони збирали збори і т.д., але як функціонувала повітова влада тут в селі?
М.Г.: Радянська влада була з комнезами, це комітет незаможників. Це були люди такі з бідняків, пару були пияки, ну такі щоб не господарі. І їм радянська влада дала, по суті владу в руки. Але громада трималася на своїх законах, на своїй моралі. Громада, ото там треба полагодити дорогу десь, громада збирається сходка і там вирішується. Якось поруч, паралельно з радянською владою офіційною, трималась ше така громада сільська, як була колись. Вона, громада, мала право голосу, і всякі такі громадські справи вирішували на загальних зборах і очевидно, що воно ще не мало якогось радянського забарвлення. Оце так мені здається, наскільки я пам’ятаю.
— А ця громада сільська, кого вона вибирала? Як називався старший?
М.Г.: Це була наша рада, але він був вибраний радянською владою. Але ж громада мала великий вплив на нього, і люди тоді, навіть керівники ці комнезам, вони дослухались громади. Диктатура ще не була така.
— Це означає, комнезами були тут, і сільська рада була тут?
М.Г.: Так!
— Але ще працювала як?
М.Г.: Громада була така спонтанна, розумієте. Вона в душах людей була, і люди якось прислухалися, якусь таку громадську зробить спільну роботу якусь, то радилися на цих зборах. Це ж ще колгоспу не було, розумієте? А працювали індивідуально, працювали на землі індивідуально. Там, наприклад, як хтось погорів, наприклад, ось таке було, то громада вирішувала помогти.
От наприклад, мій дід погорів, це ще було до революції, хата згоріла і була зібрана толпа, для побудови хати священика були зібрані матеріали, але цей матеріал віддали йому, залишилась тільки четверта частина. Такі стовпи. Дали той матеріал, шо нада саме коло хати. Треба було заплатить там, він був багатий у якійсь мірі в порівнянні з іншими. А так само тут громада мала ще величезне значення, там конокради наприклад, там ще щось таке. Ото ж були конокради тоді ці самі після революції. То громада там самосудом судила конокрадів. І їх як і не було! Я пам’ятаю перед війною, а зараз їх нема.
— Але коли вона збиралась, громада, вони від чого мали авторитет? Повітова влада сільська існувала, тільки хто вибирав тих людей, щоб керувати? Комнезам вибирав?
М.Г.: Ні, сільська громада! Вони могли бути не вибрані ніяким чином, ніякі посади, як кажуть. А просто мав голос, і прислухались до старшого. Тут були такі призвісько Головешки такі були, два брати. То до них дослухалися, вони такі старі діди. Я ще пам’ятаю, якось до їхнього слова прислухалися. І ці ж самі комнезами дослухалися, тому шо авторитет мали все-таки старожили, оті старовіри якісь може, не вибрані. Хоч вони були офіційною владою, були послані зверху там, а все одно всі дослухалися до цих старих людей. Заведено так було, у пошані була, як кажуть, оця громада. У колгоспі такого не було. Ну, шось там таке у когось сталося, громада вирішує там помогти, або кого прийнять у село, було там, хто хоче женитися чи пристати в прийми в село. Треба вирішувать, що то за людина, і так дальше.
— І то була громада?
М.Г.: То була також офіційна влада.
— Скажіть будь ласка, як та влада збиралась? Це означає, хто вибирав ту владу?
М.Г.: Сходка також, а затверджувала в Звенигородці там повітова влада, повіт, так як це район. Староста був Смоктій Христофор, брат оцього Никодима Петровича. Брат був старостою це до революції. І вибирали тоді людей поважних, вибирали господарів. А ці Смоктії були, їх розкуркулили, він загинув на Соловках. Не на Соловках, а десь в Архангельську. А його дружина х двома хлопчиками втікла. Втікла просто там, один син досі живий. Такого віку, як я, от Гриша, Григорій Смоктій. Так що знищила тоді ця радянська влада оцю владу хазяїв. А особливо багатіїв.
А Никодима Смоктія така історія. Він був дуже грамотний, і він знав, читав Лєніна, читав це все, знав, до чого це йде. Він просто напросто приготовився вже виїхать там, розпродав дешо. Знав що буде розкуркулення. І як його прийшли брать, там він на тій горі жив, там зараз живе один із них. Прийшли його брать ці комнезами, комнезами там, комісари ЧК, а він каже: “Я зайду перевдінуся в другу кімнату, передінуся”.
А в нього були земнехід, австрійці були в нас, в його робили, працювали. Управлінці, тільки шо наче з австрійської армії там. Вони йому викопали криницю, він вийшов поза хатою, а там сидить комнезам один, він ше недавно помер. Сидить із рушницею на підлозі. Це ж його мали тоді везти. А він каже – оце півгодини! шоб ти мене не бачив. Півгодини ти сидиш собі отут, і нічого не робиш. Через півгодини можеш як хочеш. Тут у нас півкілометра полустаночок. А полустаночок якраз, і він робив в німців в Армавірі на Кубані, там були українські. під час війни в 41-му році, чи 42-му, десь так.
— Але на той час жив в селі?
М.Г.: Ні, ні, ні! Він не вернувся! він утік, його б тут розстріляли. Він утік десь на Далекий Схід, у Владивосток, і там почав хазяйнувать. Він був хазяйновитий, завів там корову, там будинок зробив. Це сестри знайомого з Кобрина міліціонера, воєнний. він тоді покинув той Далекий Схід, перебрався на Кубань. Він там пасіку розвів, люди такі ділові, підприємець. А там уже німці оці нашої доби в 41-му році прийшли, і там вони обстріляли. А він був там якось зв’язаний. Це я тако чув. Так оцей Смоктій таким чином загинув.
А його майно все забрали, розкуркулили його, брата його захватили, завезли в Архангельську область із родиною, родину всю. Я бачив це, як його розкуркулили. А тут у нас через дві хати, живе Мітя, Дмитро Шевченко, це його родичі там жили, Москаленки їх прізвище було. Це я добре пам’ятаю. В них була велика родина, три сина і дві дочки. Дітей Москаленка я пам’ятаю, бо я ж вже свідомих років був, 7 років десь було. Він ходив у сорочці такій, отакій оце за нитками називається, оце полотно, сорочка, тільки вона ткана така, і білих штанах таких. І все дбав, колгоспу тоді ще не було, дбав, шоб більше купить собі землі. Значить, дочкам на придане, щоб синам, шоб одділить синів. Так робочий, абсолютно ніякого багатства не мав, тільки оце щоб більше купить землі, щоб синам отдать і дочкам виділить придане. Його розкуркулили.
Я пам’ятаю, як його розкуркулили, бо тут близько. Комсомольці були такі в червоних косинках, тут дві були у нас місцеві. Одна недавно померла, а друга раніше померла. Ці комсомольці, потім партійці були з Звенигородки, представники партії з наганами були. Кобура це, наган він такий барабанний значить. А кобура брезентова, знаєте, як парусинова. Бо зараз шкіряна, а то така. Я цікавився зброєю, то я так придивлявся. Мене, як хлопчика, цікавило то. І з рушницями. Оце наш парторг, цей злодій, шо вернувся з Далекого Сходу, то він з рушницею.
І там ото читали, шось читає, я вже не пам’ятаю, ну очевидно якась постанова, а пам’ятаю як баба ж ця Москаленчиха рвала на собі коси, там хустки забирали, вона збирала дочкам на придане. Такі хустки, знаєте, тернові хустки ото такі клітчасті хустки. Ці ж комсомольці продавали на торгах, називалось продажа торгів. А їм там дали щось дали взяти на воза на того. І це вони з цими дітьми оце. Супроводжували їх на конях, вивозили з рушницями, ще дощик опустився. Добре пам’ятаю як у кіно, я був взагалі вразливий ще змалечку, все запам’ятав. Їх вивозили. І так кілька родин вивезли.
— От як їх везуть, що люди робили? Ходили по дорозі, плакали?
М.Г.: Да, люди плакали, прощалися.
— А чи це були загальні як би, чи можна вийти?
М.Г.: Ні! можна було вийти. Люди проводжати за вітряки їх. Їх везли до станції.
— Скільки їх було?
М.Г.: Чи 3, чи 4, небагато. Ці комнезами з рушницями, свої сільські. Люди такі, шо вони сільські пролетарії. От були навіть такі, шо він одержав, наприклад, землю, а тоді давали землю на душі. І був в нас такий, він цю землю одержував, здавав її в оренду хазяям, а сам гроші ці пропивав. Отакий був комнезам. Такі люди були не господарі. Не господарі. Тут вони оці, що належали до комітету незаможників так званих, руський комбед, комітет бєдноти. Воно по-російські так і називається, в нас по-українські організація називалася, а в них називалася комбєди. Вони тут вершили владу. І це кілька родин у нас таких тут розкуркулили.
А батько мій, також він же грамотний, все знав, шо буде. Взяв усе оце, молотарка була така кінна, та, шо по дворах її возили, то він взяв здав у колхоз. Кінь дуже гарний був. Ніхто не міг на нього сісти, верховий кінь. Здав, здав це все заздалегідь. Шоб він був не здав, то були б розкуркулили.
А потім у 32-му році в колгосп не хотів іти. А тут такі, шо не хотіли іти, то було так. Зігнали всю худобу, там якусь клуню, бо в колгоспі не було. Цю худобу поставили годувать, він її не годував, вона почала хворіти. Жінки жалісливі пішли, забрали її назад. Ну, це було таке от. Шкода ту худобу, та кожна ж жінка годувала. Так само й корми. Розібрали назад. Прийшла влада, знов назад її забрала. І цей колгосп був бідний, там було 30 дворів усього. такі вони були немічні. Не мали матеріальної бази, щоб його розпочати оце. Але забрали кращі землі собі. Біля школи там самі кращі ґрунти, саме краще для колгоспу. Це організовано. А потім шо там ше цікаве.
— А в якому це році було?
М.Г.: Це у нас, у нас перший колгосп, не колгосп, а артіль, спільний обробіток землі, СОЗ так званий, спільний обробіток землі, скорочено СОЗ, ще в 22-му році зачався, він правда розпався. Там може чоловік десь 15 було.
— А хто з цих 15, ким вони були?
М.Г.: Оці ж незаможники в основном були. Це незаможники такі в основному бідні. Вони навіть не мали чим, не мали перманенту, знаряддя вони не мали, а тягнули собі все.
— А другий раз коли?
М.Г.: А другий раз уже колгосп в 29-му році. Це вже офіційно була так звана суцільна колективізація, треба було усім поступать, всім давать заяви. Люди не хотіли. Не писали.
— Ваш батько, чи вони якось радились з матір’ю? чи ви пам’ятаєте, як це було?
М.Г.: Я не пам’ятаю, але знаю, що батько покинув село, завербувався у Краматорськ, там будували якийсь, забув, який це завод, машинобудівний якийсь великий завод. Не знаю, на скільки, чи він на рік, чи на два, десь роки два очевидно завербувавсь. Він був там десятником на будівництві, аби не йти в колгосп. А ми вже були тут. Як би не приїхав він ще тиждень, два, то ми б були вимерли з голоду.
— А коли він так зробив?
М.Г.: Він зробив десь у 31-му році.
— Чи він так зробив спеціально як стратегія, щоб вони його не могли розкуркулювати?
М.Г.: Ні, очевидно він просто не хотів, думав, що це з колгоспом це діло обійде якось, минеться якось. Десь зникнуть пока це, організується чи не організується, це ж перебуть десь. Я пам’ятаю таке, комічно так. Був Рабенький Іван, мій також родич у тому ж курені жив. А в мене єсть один приятель, що до мене приїздить, однокласник, Михайло також. То він розповідає, як цей Іван тікає. Зимою прийшли, щоб записать, а він босий, вискочив босий і аж під скирдою там уже взувався. Щоб тільки не попастись їм у руки.
Це зараз ми згадуємо сміємось, а тоді це була людська трагедія. Люди як чорт ладану боялись цього колгоспу. Не вірили йому. Тут ще один був такий дід, такий, що жіночим голосом балакав, я пам’ятаю як: “Не буду! Не буду!” – каже. Не буду, шоб воно було все спільне! хотів все шоб добре було.
— Чуєте, а як вже стали колгоспи і батько повернувся, трошки пізніше після голоду, вже працювали в колгоспі.
М.Г.: Повернувся він по нашому визову. Я вже написав листа. Тому шо я ше один ходив, ходив ше я до школи, то ми в школі жарили цікаві вареники. Там багато розкладають. І тоді багато дітей вмирало. А мати вже лежала пухла. Сестра одна вмерла, а друга вже така була, от. Мати не могла вже ходить. Це весною 33-го року, це десь квітень або травень. А потім вже нас почали збирать такі так звані майдани. Якраз у цій хаті розкуркулили, тут зібрали нас, у кого дітей ше лишились живі. Бо багато померло, дуже багато, дітей особливо. І там кормили юшкою, от. Якесь таке варили там, чечевицю, хто шось дасть. То батько повернувся, і зразу ж став старшим конюхом.
— Появилась трошки їжа, або гроші?
М.Г.: А справа така. він їхав, на станції Цвєтково він зійшов попити чаю, кип’ятку, кип’ятку там на станції давали, а поїзд поїхав на Хрестинівку, і чемодан його поїхав. він віз хліб там, сало, таке. Так шо нічо не привіз! Я саме здорово плакав, шо він сказав, шо мені віз казки Франка. А я ж вже тоді школяр був, і це все поїхало далі.
Значить, він зразу став старшим конюхом, так як авторитет мав у селі. А так само, як і люди, дохли коні, розумієте? Так шоб їх підтримати, їх підвішували на шеях, шоб вони не падали на ногах, от. То оце ми почали їсти оцю конину. Тоді вже й ковбасу конячу, з часником. Часник був. То мені ше й досі кінський піт, отой запах згадую, запах кінського поту. Оце ці коні нас вигодували. Ми оце цю конину їли. Ну, воно це треба її вміть. Казахи там десь проганяють коня верхом десь кілометрів 20 галопом, шоб піт вийшов, а тоді м’ясо добре. Але ж тут не можна було так. Отак ми, значить, рятувалися, зосталися живі.
А потім люди зробилися якісь приголомшені такі. Як вам сказать, ну, як психічно травмовані в якійсь мірі. Оцим голодом. Оцим, шо робилося. Шо забрали ж насінний фонд. Забрали ж те, що мали сіяти, забрали навіть. Це просто я пам’ятаю, як це забирали. Як шукали в хаті. І і столі, і в грубі. Забрали в нас квасолю. Торба з квасолею була, шо мати там плакала, от. То люди були приголомшені, і вже в цьому колгоспі притихли.
Нас тут начали ганять, буряки в основному тут сіяли. Нас уже почали з школи ганять оце весною на буряки збирать кузки. Ото такі кузки були, знаєте, от там копають, і ми збирали їх. І давали там, якщо назбираєш пляшку, значить один цукерок дають. Заохочення було. От. А люди якось так, спочатку ж в 33-му вже дозрів хліб, то колоски різали. Їх, тут одну, я пам’ятаю, на 5 років посадили, вона стригла колоски.
— Трошки вас переб’ю. От, коли вони шукали, вишукували, квасолю тоді забрали, це ж були місцеві, правда?
М.Г.: Місцеві були.
— Просто яка ваша думка, чому вони були такі, як собаки? чому вони робили це?
М.Г.: Очевидно послушність, так. Вони вважали, що це влада бідняків, влада пролетаріату. Що це влада, і шо вони мають право диктат робити, так. Це одно. І потім, вони були послушні своєму начальству. А він був партійний. А партія також диктатура, це ж прикази оці всі давали партійці. То вони виконували те, шо прикажуть. І дехто з них і помер. Оцей самий, шо возив, шо возив мерців, притому деяких поховав він заживо.
Осьо тут живе біля мене через 3 хати туди Денис Русалівський, він за мене на 5 років старший. То його ж забрали, підібрали під тином, заніс туда поховать. Але вдарили в рейку на колгоспі там, і він покинув цих мерців на підлогу, пішов туда їсти свою баланду. А цей, сонце припекло, і він опритомнів, та і в кущі, і остався і досі живий. Розумієте? оце трагедія, да.
Потім, шо це я ше маю. Ага! відносно цих же. Ну, цей же само, шо забирав, возив, от, він також уже наївся, і в нього заворот кишок стався, він помер також.
— Забирав і возив?
М.Г.: Да, забирав і возив. Так шо вони, ці комнезами, мало шо до цього мали. Там мали якусь трошки пайку.
— Вони мало мали?
М.Г.: Мало, мало! Мало, мало.
— А ці комсомольці, котрі шукали?
М.Г.: Ну, ці комсомольці такі ж голодранці були, як і ми. Це голодранці були, ці комсомольці.
— А як ви пам’ятаєте, коли по батька прийшли?
М.Г.: Я був у школі, да. Я був у школі. Це було в квітні 38-го року. два міліціонера прийшли, забрали його в сільраду. так само 17 чоловік зібрали їх по селу. Два міліціонера ходили і один наш із сільради, голова сільради. Голова сільради і виконавець, два місцевих і два ці звенигородські. Казали, шо вони розберуться, там все таке. Знаєте, як вони казали.
— А як ви прийшли, то що мати розказувала?
М.Г.: Ну, мати відчула, мати відчула, шо це негаразд. Батько казав, шо нічого.
— А що казали, чому вони це зробили? забрали.
М.Г.: Значить, вони очевидно передчували війну, і вони передчували, шо така категорія людей може на випадок війни виступить проти радянської влади. Це в мене таке враження. Тому що більшість люди військові. В батька забрали Винниченка “Сонячну машину”. Ше й я ж її читав. Я її не усвідомлював тоді, правда, от. Але збереглася, зберігся його зошит такий. Батько любив так пофілософствувати, по-сільському. Так, як сільський ото чоловік. Як зробити, щоб людям краще жилося? Такий зошит. Каплиця була там у хаті. І так ото, і там шось він від мене ховає туда. То така філософія, будем говорити помірна. Даже з мого погляду зараз, така з добром.
— А що, як батька забрали?
М.Г.: Забрали його, їх вивезли в Звенигородку. А потім, це була велика перерва, а школа була там за селом в нас. Я був уже в 7-му класі, от, і їх везли двома машинами. Вони сиділи всі на колінах у кузовах. Це ГАЗіки, машини невеличкі, да. А міліція, не міліція, а ці, НКВДісти сиділи із рушницями два під кабінами, із штиками приткнутими. А ці сиділи так лицем сюди, так батько мене пізнав. оце таке, значить.
А в мене ось виписка зараз є, зачитаю, да. Журналісти, в них там зараз доступ до архівів. Я Товариство українських політв’язнів просив, вони мені зробили виписочку – “Заарештований 19 квітня 1938 року”. Нє, заарештований 23-го, це взяли 19-го. Це 22-го сільрада негативну характеристику дала. І там записано – “Обвиняется в том, что является участником украинской националистической повстанческой организации, которая существовала и проводила агитационную работу”. Це там усім таке писали. Значить, постанова від 25 квітня 1938 року, постанова, всі 26 чоловік списком, списком! приговорені до страти. Сиділи в Київській в’язниці. Ось виписка з акта – “Приговор НКВД Киевской области от 25 апреля 1938 года. Протокол №228, присужден к расстрелу Иванченко Иван Дмитриевич, 1891 года рождения приведен в исполнение”. Так.
Це вже нерви дідівські такі, да. Оце ось таке. Зараз я тільки взнав недавно, цього року, як це сталося і коли сталося. От. Ну, мати все ждала, шо він живий. Це таке було.
— А як ви були в школі після того?
М.Г.: В школі я закінчив 7-й клас, і мені поставили 4, знизили оцінки по українській мові і по історії. Поступав я в Калинівський технікум, тому шо тут було близько мені ходить. Можна було за хлібину. Хотів в іншу школу, так не получилось, тому шо там далеко, не було за шо жить. І я сюди поступив.
Спочатку я готувався здавати українську мову і історію, так. За день до екзаменів приходить мені така відкриточка, листівка, написано – здавать Конституцію СРСР. Це просто така була підніжка. Я, правда, знав ту конституцію, пішов здав ту конституцію. Ше питали в мене доповідь Молотова. Я зубрив все, шо вчили. І так я поступив в технікум. От.
І в технікумі, значить, було таке завдання, шоб весь курс був комсомольцями. В нас було два партійних вже студента. І от вони мені дали рекомендацію в комсомол. Пішов я в райком комсомолу, а там питає мене один, каже – “Где ваш отец был в 18-м году?” А я так зухвало якось так, як оті зухвалі запитання, зухвалу відповідь кажу, я тоді ше, не було мене на світі, якось так. Він – да йди отсюда! і так все закінчилось з комсомолом в мене (сміються). Ну, в технікумі також були такі. Шо я там міг? Був якийсь там, називався “Гімн третьої кімнати”. Якийсь мотив там, якось воно спонтанно. Просто якось воно спонтанно вилилось. Оце ми там і співали, і все. От.
А потім прийшла плата за навчання, треба було платить. Покинув я технікум. Пішов, значить, в колгосп до матері помагать копать буряки. І визиває мене директор, був Пироженко такий, хороша людина. Визвав мене, каже – я тобі документи не оддам, вертайся, а я вчився непогано. Ми тобі допоможем, там якісь запасні ставки давали, ото все. Так шо я вернувся, зостався, і три курси закінчив. А потім вже началась війна, і я потрапив в Германію.
— Михайло Григорович, а чи ви пам’ятаєте, як клуб починався тут у вас в селі?
М.Г.: А! клуб пам’ятаю. Це був сільбудинок, звався сільський будинок, скорочено сільбудинок. Був він, була така хата попова, де піп жив, священик.
— Цей Підгурський, чи хтось інший?
М.Г.: Ше Підгурський жив, да. Ше Підгурський, о! І ця хата була нижче цього клубу, шо зараз стоїть ось на цих Тарасових. І ту хату зробили під клуб. А я ше пам’ятаю старі кадри Просвіти, ставили вчителів в основному, ставили п’єси у школі. То я малим ше в школі пам’ятаю, шо це артисти! І дуже сильно драмгурток, він був до самої війни майже! Ходили такі, це ж в селі було, робота тяжка, і ходили босі влітку, ці косарі приходили на репетиції туди у цей сільбудинок.
Я вам кажу, всі оці класичні постановки, власне кажучи, не те, що постановки, а весь менталітет оцей, духовність нашу українську я почерпнув із села, і почерпнув з цих класичних постановок, от.
А було так. Ми вже школярами були. Отам під сценою була така дошка, що одхилялась. Ми залазили за неї. Сторож піде по воду, а ми там, брат ходив, і я з ними товаришував. туда під сцену, і ждем там під сценою. Ждем. Люди вже збираються, от. І в сільбудинку гаснички були, в залі світло, суфльорська будка, суфльор сидить, коло суфльора свічка там або гасничка. А ми ж тоді вже вилазимо. І вже скрипачі, чуєм, грають оце увертюру. Спочатку п’єси це музика. Там скрипачі, в основному скрипачі. Троїсті музики, по суті діла, були, от. І ми тоді вилазимо, і вже люди нас і не гонять. І ми всі ці п’єси дивились, там “Наталка Полтавка”, все. А я все це дивився не в якомусь там театрі, а в себе.
Це все дало формування, як особистості. Розумієте? Не тільки національної свідомості, а духовності. В нас на першому плані були захоплення там і так дальше. То зараз навпаки. А хто ходив? абсолютно всі, абсолютно всі! Там якісь копійки, чи 10 копійок, чи 5 копійок коштувало. Народу було набито! шо деякі йшли в коридор, звідти дивився. Дуже цим цікавились. Цих артистів поважали. Це ж такі ці артисті були! Я пам’ятаю це все.
— Чи Просвіта була популярна?
М.Г.: Оце ж воно майже всі ше були старі просвітяни. Тут була Катерина Сафонівна, ось тут у мене через три хати жила. Це наша стара просвітянка, чоловік її був просвітянин. Вони всі, оці артисти, виховані були Просвітою. Так же само хористи. була висока культура хороспіву. Просвітянський хор влився в церковний хор, коли Просвіта була заборонена.
Особливо гарно співав Мідянський Йосип Іванович. Він помер десь перед війною там. В нього тенор був такий. Я ще пам’ятаю, як ми збиралися, в нас був невеличкий осередок такий, шось таке, то він дуже гарно співав. Чим цікавий був, шо співав гарно і складав вірші. Ото такий був. Такі примітивні такі собі вірші. Шевченка читав. Хто читав Шевченка, і пісні співав. І ше він був романтична така натура.
У цьому садку, де він належав нашій родині, стояла вже колгоспна пасіка. Я на тій пасіці був сторожем. І от від цього, шоб провести час, і десь там найшов, шо там є така зона. Така, як оце кімната, і я знайшов. Ну, така натура була шукача, да (сміється). І здалось, шо десь там наші предки закопали золото. Чи це мені хто сказав, чи шо. Тоді всякі такі легенди ходили. Така натура була романтична, дуже здоровий фізично був, от. Оце така справа. Але дуже багато в мене було суб’єктивного.
— Як вели себе комсомольці в селі? що люди думали про них взагалі? чи вони говорили погано про них? чи вони боялись?
М.Г.: Вони були, з них кепкували. Особливо під час оцеї голодовки, то багато ходило таких частівок, таких антирадянських, антиколгоспних, антиленінських там, розумієте там. Ну, словом, цього не сприймали загалом всі, але ж тиск влади, тиск школи, як то кажуть, нам прививали.
Але ми прекрасно розуміли, батьки ж наші з оцього всього сміялись, і бачили, шо це господарство не людське, шо це гуртове господарювання, воно, як кажуть, не дає того, що потрібно коло землі. Нужні господарі. Тому шо, якшо він працює сьогодні на одній землі, завтра на другій, потім третій, то він аби як працює. день до вечора шоб пройшов, і все. Не було хазяїна.
От я, наприклад, це вже пішов на пенсію та вернувся в село, тут побудувався, 21 рік я будував цю хату. Всі вихідні, все тут. То ходив тут, попівські поселення тут у нас єсть, та подивився, яка земля зараз. Я пам’ятаю ті землі, якщо господар, якшо найшов камінця, то він десь на межу покладе. А тут валяється каміння, вивозять, трактором, він отак черпає, бруківку так. Валяються вже рвані сошняки з сівалки, засорена вся земля страшне! Шо господарство почалося, господарювання безладне! Ше воно до війни було якось трималось на страхові. Ше так якось трималось, да. А вже після війни, то воно взагалі все розвалилося. Землю занедбали геть.
— Я не знаю, чи ви пам’ятаєте точно це, чи це можна відповідати, в селі звичайно були і бідні, і багаті.
М.Г.: Так, так!
— Але чи бідні і багаті спілкувались?
М.Г.: Спілкувалися. Навіть помагали бувало там отаке. Такого антагонізму не було.
— Чи вони одружувались?
М.Г.: Одружувались. Так, одружувались. Оцей самий Никодим Смоктій, що організатор вільних козаків, засновник, він узяв, значить. Никодим Смоктій, це ше ж до революції, він був з багатої родини, чумацької родини. А вони ше ж, чумаки ці розбагатіли і на Балканах. Їх же брали туди, коли була російсько – турецька війна, то ці три родини, вони там в руських обозах в гареми там підвозили там щось. Там наймити були, там ше наймали людей. Вони там якесь ше мали шось, розбагатіли там. Не знаю, як саме. Так оце Никодим Смоктій полюбив з бідної родини дівчину, так. Рудченко була там така. Так от її батьки наче не дозволяли, казали, шо не рівня, таке. Так шо родичались, і женилися. Таке було.
— І після колективізації, мабуть, мушу сказати, що ситуація змінилась трошки?
М.Г.: Так, змінилась.
— Ті, котрі були багаті, вже не багаті. Ті, котрі були бідні, вони ще щось інше, але було щось інше. Тоді, коли люди спілкувались нормально і свобідно між собою, чи була охота спілкуватися з родичами? чи щось змінилося?
М.Г.: Багато були родичами, родичі, так. Це були всякі такі свята. Потім хрестини, іменини там, чи там похорони. Як, наприклад, весілля. Там збираються не тільки родичі, а вся вулиця збирається, всі сусіди запрошуються. Не дивлячись на те, хто і шо. Навіть буває, шо люди сварились там чи за землю. Тоді землі дуже, як кажуть, сварили людей. Якшо там десь копають город чи орють, та десь шось, то це було таке і обіжаються, і все. Але на весілля запрошували. На весілля там, чи на поминки, чи шось таке.
Так шо громада була, до війни громада була в якійсь мірі суцільна така громада. Якось вона трималась на старих традиціях, на громадських традиціях. На традиціях старих громад. А після війни оце вже розбилося. Дуже багато служило в війську. Багато вже росіян, біля 20 чоловік, живе в селі. То приймаки, то там десь служив в війську, та привіз з Росії там жінку. Отаке все. І чогось в тій великій Росії, в тій великій радянській владі.
А багато ж тоді і партійців уже розвелося. І вони, розумієте, не за ідею пішли, а за те, шо їм була можливість жити. Значить, у партії там так, якшо він прокрався, то партія його виручить. Вона його не дасть посадить. Це хіба дуже здорово, багато шо вкрав. А шось таке дрібне, то нічого. А якшо дрібне вкраде простий чоловік, то ше й можуть посадить.
Так шо уже громада кололася, громада розкололася оцим, привілеї деякі давать партійцям. А потім деякі побачили, що можна пристосуватись жить, і працювать, і якось так жить. І це розкололи таку громадську якусь думку. Уже мораль, громадська мораль почала занепадати загальна.
— Цінності людські.
М.Г.: Так, так, так! цінності.
— Це означає, що щось змінилось?
М.Г.: Змінилось, да. Світогляд.
— Під час війни? чи після?
М.Г.: Після війни світогляд змінився. Люди якось так, наче оце танк їх переїхав. Оце все значить. І потім репресії ж, налякали людей здорово репресії. В нас були такі, шо казали, шо хто там шось не вирве в дворі, не зробить шось, то дивись, шоб тебе на Сибір! Отако просто погрожували, погрожували. Люди мусили слухати, аби там те, там те не було. Люди старалися вже якось пристосовуватися. Громада вже не була такою міцною.
Ще традиції родинні трималися. Трималися такі традиції родинні, родичі в основному, да. А така громада загальна, і зараз вже немає такої громади, як колись була. Колись я ще пам’ятаю, шо могли нагрубить голові колгоспу, розумієте, да, нагрубить за привода! А зараз, а зараз вже цього нема.
А зараз у селі багато людей переведені, люди не з села, не сільські. Вони десь появилися там уже такі от приїжджі, можна сказать. Голову колгоспу там поставив райком там. Раньше це було вибирали сільського голову колгоспу. Дуже деградувала, громада деградувала в результаті хазяйнування радянської влади з морального боку.
Це допустили також масову культуру. Да, сторонніки світові всякі! Але ж треба не забувати національне. Треба знать в першу чергу свою, а потім загальносвітову. Знати світове треба, але не в ущерб своєму. Це моя така думка. Я в цьому відношенні так вважаю. Це така справа.
— Таке наступне питання. Як ви пам’ятаєте, як називалися голоси? От, коли дівчата співають, хлопці на вулиці? як казали в селі?
М.Г.: В нас казали – виводять. Виводить це самий верхній голос. А то басує. Витягає. Просте таке.
— А яка різниця між бас і витягає?
М.Г.: Це очевидно баритони чи тенора, то витягає. А вже бас виділявся окремо, басує. Я також ходив на вулицю. Тут часом було збиралися на вечорниці в одній хаті. То це ми усіх наших бабусь, наших дідів, пісні всі виучували. Дівчата вчилися в своїх матерів, тоді було якось так. А тоді взялися більш-менш. Я тоді ж тут ріс, якось так запам’яталося. Шось і забулося, якісь такі речі, як ото співали, знаєте, під час навчання там якісь пісеньки, нас учили там такі совєтського штибу. То все забулося, а це пішло до душі. Все старе традиційне, все традиційне. Танці, все це дуже добре.
— Чи на цих вечорницях збиралися хлопці й дівчата?
М.Г.: Так, хлопці й дівчата збирались. Гуляли там Андрея, наприклад, оце зимове свято. Приносили з собою хто шо міг. Ну, дівчата приносили там, наприклад, капусту чи там вареники, шось таке. А ми приносили самогонку.
— Так, так!
М.Г.: Тут багато буряків викопали, ми принесли. Хто хотів, то забирали буряки, приносили таку. Була гульня там в франку, в престу. Сідали там, розумієте, в хаті засідали і на ліжку, і на лавках, і на полу стояли. Хата маленька. Була там одна, приймала нас.
— Чи ви їй щось платили?
М.Г.: Ні! просто так. Вона любила це все, шоб в хаті, як кажуть, голоси. А ми такі зелені. Старші нас, то десь збиралися у других, на другому кутку, а ми тут оце по нашій вулиці. Такі, шо дівчата ше молоді були, і хлопці такі. Тільки зароджувалось кохання, таке чисте.
— Чи люди були там часом музиканти?
М.Г.: Що?
— Музиканти мабуть часом там бували?
М.Г.: Ні-ні-ні! ні! От були, були в нас, на мандоліні вмів грать один, от. А один там на гармошці, ну грав так трошки, примітивно. Але не наймали так. В основному то це співи були. Співали. І там всякі такі жарти. Хоть ішла війна. Йшла війна. Люди не знали, шо завтра з нами буде. Тому шо так і сталося, шо в нас в селі почали забирать молодь в Германію. Але життя йшло якось також своєю чергою. Молодість ішла своєю чергою. Це залицяння. Дівчат проводили додому там. Там навіть бійка була пару раз. Як воно серед людей на Україні заведено.
— Чи дівчата щось робили на вечорницях? чи тільки співали?
М.Г.: Ні! тільки співали. Нічого.
— Не пряли?
М.Г.: Не пряли, не пряли на вечорницях, а тільки співали, там дівчата збиралися. І пісні співали, навіть нові десь там пісні було появлялись. Там складали собі, шось таке.
— Михайло Григорович, а ви кажете, цей рік, цю зиму ви тільки ходили, а до того часу не було вечорниць?
М.Г.: До того часу вечорниць не було. Вони вже там були на вулиці. До того часу село завжди співало. Навіть після голодовки, після 33-го року село, пісня не вмерла в селі. Оце розходилися з сільбудинку чи після вистави, чи після кінофільму, бо й кінофільми нам привозили, то одна вулиця на своїй вулиці пісню співає, друга на свою, а третя на свою. І так все село співає. Оце на вигоні, десь там на перехресті на вигоні зупинялись на півгодинки, бо назавтра ж треба на роботу йти, от. І співає. Кожна вулиця має своїх співаків, своїх там цих виводчиць так званих, шо оце виводили. Дуже гарно.
Зараз так не вміють співать. Естрадні там шось пісеньки вони знають, а народні пісні вони абсолютно не знають. А пісні були такі дуже і зажурені, засмучені, і веселі. Були такі розлогі там, от. Такі мальовничі, живописні, будемо казати так. Вони просто образно малювали свої мелодії там. Стан душі. Малювали навіть пейзаж там. Ви знаєте народні пісні, вони дуже гарні.
— Чи дівчата ще ходили на веснянки?
М.Г.: Ходили, да, ходили на веснянки. Це весняні пісні такі. А вже пізніше були Купальські, Петрівчанські гуляли. А потім були ше такі ігри, як я пас пастушком, були ж народні ігри. Зараз їх немає. Ставлять палку, а потім збивають її. А потім чурки називають. Оце отак ставлять так палку, а потім так, хто дальше. Це такі ігри, всілякі такі.
— А такого не було, щоб весною дівчата водили, як це називається?
М.Г.: Кривого танцю?
— Кривого танцю.
М.Г.: Пам’ятаю, кривого танцю. Я ше трохи пам’ятаю. Це ше до війни. До війни. Було таке, було. Старші дівчата, не старші, а такі.
— Чи ви може пам’ятаєте в селі таку бабу повитуху? чи як в вас називали?
М.Г.: Була баба бранка. У нас називалася Патрія Ієрусалімська. Це в Біблії була Патрія, вона десь з італьянської родини була. Це Ієрусалімська, шось таке було. Ну, вони зробилися хліборобами. Або з попівського стану, десь отако. То я дуже добре пам’ятаю її. Вона вже старенька померла.
— А тепер немає?
М.Г.: Тепер вже акушерка. Акушерка.
— Михайло Григорович, а от як ви мали 3 чи 4 роки, чи ви знали, що це баба вас, ну що це ваша баба, що вас приймала? чи ви так шось мамі казали, чи ні?
М.Г.: Так! Вона, як кажуть, родалася з нею. Вона така приємна в розмові була. Вона заходила до нас часто. Вона ше тоді такою молодою була. Вона така просвітянська була.
— Чи були такі, котрі шептали?
М.Г.: Були! були бабусі до самої війни. Я ше пам’ятаю, замовлянням, шептанням. Потім викачуванням яйцем якось ото таке. А лікування було примітивне. Розумієте, тоді спартанське таке було лікування.
В мене був тут товариш, Пономаренко Іван, він військовий фельдшер ше тої війни імперіалістичної. Це навіть не мій товариш, а просто такий. Але ж як не було ліків, то помню оце квач, керосин оцей, гас, гасом! і сестра моя померла. Ну, це таке примітивне. Потім банки ставили, розумієте, банки ставить. Там уже просто маленькі такі, трипільські банки ставили! Я пам’ятаю. Якісь були травами, траволікування. Знали ж усі, шо й від чого там. Тільки десь поріже там косою, зразу буревій, раз-раз! протер і все! і воно цей, кров не йде, кров спиняє.
Все було пристосоване до природи, розумієте. В унісон з природою. Оце природа підказує. Очевидно воно здавна один одному переказували, що від чого, які трави.
— А який був склад музикантів на весіллях в 20-х роках? які грали інструменти?
М.Г.: Оце було так. Скрипка, а де дві скрипки, і бубенець. Є бубен великий, а є такий бубенець, котрий набрасується, отакий. Я ше пам’ятаю це весілля, от. Тут у нас один родич женився, пам’ятаю, шо народу багато. І танцювали, ця ж музика троїста. І шо мене зацікавило, шо хлопці десь такі, як ну вже школярі, десь по років 10, танцювали босі гопака. Оце в мене в пам’яті – босі гопака! Це вже вони повиростали, вже вони повмирали, ці хлопці. А мені шось в пам’ятку, шо я звернув увагу, шо вони босі. А я ше був малий, я ше не вмів.
— А чи ви пам’ятаєте, щоб таке було, що сімейна музика? батько з сином? або жінка з чоловіком? на весіллі.
М.Г.: Це зараз у нас є отам також Іванченко. Там Василь єсть Іванченко такий, він далекий родич мені. То вони із дружиною шось там грають. І зараз ше десь є у Вільхівці. Зараз є, а тоді я шось не пам’ятаю, шоб була родинна музика.
— А чи ще до війни, чи склад ансамблю трошки змінився? Я маю на увазі, чи раніше дві скрипки і бубон, але в 38-му, 9-му чи ще був?
М.Г.: Вже входила мандоліна, не було, розумієте. Вже більше оркестр наш такий.
— А по весіллях?
М.Г.: По весіллях також, да. А то були вже й гармошки в нас, гармошка така трьохрядна, о! В нас один був такий, шо грав. Але скрипочки були.
— А чи скрипки в клубі грали?
М.Г.: Грали скрипки, грали!
— Пам’ятаєте?
М.Г.: Оце як начинається вистава, п’єса. А! ше грав в клубі контрабас! І це ж ми сидимо ше там під сценою, а як зачинають скрипки, це вони ше випробовують, значить ото випробовують. Як світло прикрутили, там гасова лампа. Сцена маленька. Це нам був сигнал. Тільки скрипки начинають грать, вже світло притушується, і так притулишся.
— А не було, щоб бандуристи приїжджали на концерт? капели?
М.Г.: Капели в нас не приїздили. А оці місцеві грали. Оцей Філімон Оксененко, Михайло Сиротенко, оці місцеві грали. Жартівливі пісні, і козацькі думи оці всі. Також оцю всю класику традиційну в себе в селі просто. Оце один був з них учитель, Сиротенко. А другий був просто такий працівник будинку культури, він старий просвітянин, Оксененко. він і організатор Просвіти.
— Сиротенко?
М.Г.: Оксененко. А Сиротенко за німців організував хор, керував Просвітою в селі в нас за німців, і він керував хором, в нього співали дівчата 10-класниці “Ще не вмерла Україна”. Але ж його ніхто не прийняв. Він приїхав з другого села. Оно Сокирко ото, шо він получив 10 років за Просвіту. За те, шо там теж хором керував. І він же в Звенигородці був Петро Музика , керував Просвітою. Він ше й досі не вернувся, десь він живе там.
— Він в Сибіру за те, що співав?
М.Г.: Так, шо співав! “Ще не вмерла Україна” це ж страшне! Це ж тоді вважалось антирадянське, да. Так шо отакі речі.
— А коли міг співати?
М.Г.: Особливо в 41-му році восени, в 41-му осінню, організувалась, тут була похідна група, вона йшла на Полтаву. І вона, їх десь багато було, до 200 чоловік. То було в Звенигородці. Почали організовувати мережу, сітку отут. І почали відкривать Просвіти. То був районний провідник, окружний, районний провідник це Сивокінь Григорій, окружний провідник Михайло Омельченко.
— Чи вони були місцеві?
М.Г.: Місцеві, да. В Золочині був Родзинський, але його не взяли, він десь утік. Іще один утік наш. А ці були місцеві. Я, наприклад, пам’ятаю, Просвіту відкривав в Гусакові. У школі, в тій школі була стінка така дерев’яна, рисували там. То була сцена ніби така. На сцені сидять оці представники всі. Портрет Шевченка, вчитель намалював, він фарби в мене брав. Оцей Яценко, він керував цею просвітою, прийшов до мене, попросив фарби. Я йому дав фарби, в мене були вдома, то він забрав йому. Вчитель намалював портрет Шевченка. А вже портрети Бандера й Петлюри то такі були графічні, друковані.
І був Михайло Омельченко це провідником. Григорій Сивокінь це районний. Потім ше був там Ткаченко Артем, він сидів на Соловках, він утік із Соловків. Цей Ткаченко читав “Думу про Соловецьку чайку”. Читав з трибуни! Читав, розумієте, по-народному! з таким речитативом, з наспівом. І дядьки плакали, взяла за живе дума. Потім вірші Миронюка, шось він до поезії був. Вірші Миронюка він читав ше. Це мені запам’яталось. Бо я ж тоді Миронюка знав, шо єсть такий, Шешура писав там відповідь Миронюку там. Але ж його вірші не знав. А це читав напам’ять, да.
А потім їх привели при німцях, дали їм проявиться, а потім в 42-му році весною почали їх брать. Артем Ткаченко сопротивлявся, там прибіг жандарм, значить, і його там побили здорово, взяли. Покрутили руки, за ставком стояла ця машина, заливали радіатор водою, отут зразу за ставком. І я якраз там очутився зі своїм товаришем. Якраз бабки стояли, дивилися. І я побачив цього Сивоконя. Він такий русий був, русявий! невисокий, да. Я зразу зрозумів, шо це цих хлопців беруть.
Їх розстріляли. Сивоконя правда в Києві розстріляли. Чогось возили туди в Київ, бо він там зв’язок мав із Києвом, шось там. А цих тут убили. А втік Юрко Омельченко, це син цього Михайла Омельченка. А Михайло Омельченко це місцевий, агроном. Юрко Омельченко втік, і університет кінчив, да. І втік, а Постуленко, в редакції працював Постуленко такий. То цьому тільки вибили зуби. Його не розстріляли, він в редакції працював. Так Постуленко вернувся. Йому дали 25 років, на Воркуті він відсидів 25 років. Помер уже в Катериновкі. Оце так коротко, як Просвіта була в нас. Так що Просвіту сформували ті хлопці.

М.Г.: Воно пригадать інтересно. Жили ми втрьох. А чого жили ми втрьох. Отам як я розповів, шо я втікав від німців, то це мені послужить на полегшення, шо я ж з ними тоже боровся, втікав, сопротивлявся протів німців. Шо я ж не хотів робить там. А він взяв, значить, написав – “склонен к побегу”. Значить, так шо, Гестапо мені присудило оцей, значить.
То цей виконувач чекіст уже везе мене, сержант Сіренко і два солдата. Вони сиділи в кабіні, а я тут на підлозі в кузові. І я отут згуртовувався, думаю – я тут як кіт, на чотирьох тільки стану, раз! поворот там дам. Пока вони вистрілять, там дерева густі, стовбури стоять, я там встигну. Така була думка, да. Тут тільки я так, значить, приготовився, секунда і вони накинулись на мене, накинулись на мене, притовкмачили, і все! І вже вечір, сонце зайшло, вже темніло, де річка Псьол. Там така обрива. Думаю, оце дорога йде, я тут вистрибну, машина ше протягнеться метрів 10, і я буду за кручевій. Іще! іще я хотів! В молодості я був такий хлопець, шо, ну такий був.
Потом загнали в цю тюрму, от. А! ше загнали мене це ж в лазню цю, помиться там серед зеків. А я взагалі любив миться. Виходжу – нічого мого немає! висить шинеля така, підрізані поли. Одна тільки шапка осталась. В мене була офіцерська шапка, і вона впала там за стілець, за скамєйку, і шапка та лишилась отам. А то все не моє. Гімнастьорка така, шо короткі такі рукава, значить, все, от! І чоботи, ті чоботи – шкарбани на підборах. Я взув чоботи на підборах отако, на каблуках, от! Замінили чекісти спеціально це ж, вони знають, шо я такий любитель втікать, то шоб я, значить, не втік.
І я вже, якийсь коло мене був, його перевозили з півночі на пересуд, і він мені розказав, як держаться на суді. Це він мене навчив, як держаться. То я йому цю шапку зняв, офіцерську шапку, кажу – на! носи! а він дав мені свою цю вже. Все, шо в мене було, віддячив йому.
То вели мене, один іде спереду і два ззаді автоматника, як якогось великого преступніка. Це із-за того, шо це я “склонен к побегу” (сміється). Було два автоматника. Коло пам’ятника Гоголю, пам’ятаю. Я не пам’ятаю, який був маршрут. Там стояв штаб округа цього, 20-й гвардєйський Європейський округ. І подальший результат, приговор, іди працювать! рабсила ж потрібна! І вже потім на комбінат.
А там мене захищав один сержант. То були два офіцера, один сержант був, артилерист чи танкіст, і він мене захищав. Каже – та він ше справиться, і так далі. А одна там машиністка із цих, як називається, фронтових жон, шо на фронті, розплакалась, кинулась в істерику, каже – “расстрелять его надо!” Ну, отаке значить було. Ну, я там такий, витерпів такий удар оцей, психологічні моменти такі, тяжкі такі.
В результаті дали мені 10 таборів, таборів от, і 3 роки. Це ішла 54-1А ішла в мене, і 54-10, це агітація в пєчаті. А 54-1А це ізмєна Родіні. То єсть, інкримінували як ізмєна Родіні все, отаке, да. Ну, там по лагерях було дуже тяжко. А в зв’язку з цим видали такий формуляр, де було написано, не написано, а була така форма прив’язана. А формуляр це все одно, шо паспорт. Формуляр це значить, шо “склонен к побегу”. І це на режимні. Із поліцаями, із ворами. Був в такій бригаді грузинський убійца, 15 убійств. Фароші, прізвище Фароші, бригадір.
— А що, він поліцай був?
М.Г.: Нє! такий був цивільний убійца. Бандіт грузинський. Вони, грузини там поголовно бандіти, знаєте. Привели мене до людей – “зачем ты живешь?” Таке питання задають. Ну, кажу, шоб робить, шоб жить. “А шо ти вмієш?” Кажу – от я вмію! а ми портсигар зробили з миски, з алюмінієвої. “Сделай мне паровоз, тут нарисуй”. То я голкою зробив такий графічний рисунок. “Хорошо! хорошо!” (сміється). І багато там. Це історія.
Я начав писать спогади, і в мене не вистачає не те, що сили волі, а очевидно такої якоїсь психологічної сили їх вести. Я начав їх, оці спогади, але це треба те все пережити ще раз. А нерви нікудишні вже, не годяться. Оце так. Власне кажучи, вийшов я по зачотах. Значить, у нас там є 150% виробітку. Значить, 3 дні вважається скидка. Бо я вийшов за 6 років, я відбув по зачотах.
Як вийшов я, а на другий день вмер Сталін. Та ше й, та ше й потом пішов прописуваться, паспорта ж мені дали. А! ні! паспорта виписувать, в мене справка, справка була. А мій друг раньше вийшов, там в мене такий друг один був, ми були з ним в Соліхарську, на полярному колі. Пішли ми туди, а там дівчата такі ж, як і ми. А ми з тими дівчатами, знаєте, як молоді, там туди-сюди. Вони хі-хі-хі! А це ж амністія! А ми ж і не знали того, ми ж і не знали. Це ж було 5-го числа, а ми 6-го вийшли. То нас, короче кажучи, знов чуть не посадили за ці смішки да хіхоньки. Дівчатам виговор був. То отаке було.
А мені не дали виїзду, не було в мене на Україну виїзду. Значить, я звільнився, я відпрацював там 3 місяці у кінотеатрі “Полярник” художником. Оформлював афіші, малював афіші. Це були кіноафіші. І потім рішив іти. Я придбав такий простий костюмчик і плаща. А куфайка була одна, полушубок в мене забрали, я в куфайці лишився майже зимою. Підперезався і виштовхнули. Бо одежа считалася державна, забрали, в мене був полушубок, от. Ну, короче кажучи, я заробив оце. І Іван мені подарував галстука і свою сорочку шовкову, цей. Шоб я мав вигляд, як кажуть.
Я рішив пробувать, будь шо буде! Доїжджаю я до Києва ше з одним художником, Іван Ковтун був такий. Я його підождав оце 3 місяці, шоб він вийшов і ми разом вже поїхали. То він поїхав дальше, в Дніпропетровську область, а я заїхав в Київ. А в Києві в мене в видавництві працював Юрко Свіченко такий. Він помер вже. Його дружина, як же її прізвище? Вона друкується, публіцист. Ну, це не пригадаю зараз. То я приїхав до нього. Якраз по вулиці Леніна, напротів будинок 68, Будинок письменників. А! нє! напротів, по-моєму, будинок, де Гончар жив і так дальше. Оце там такий високий будинок. А це напроти Юрко. А він працював редактором, і підробляв там – обложки, таке. І я за ніч, за дві ночі вірніше розповів йому про свої еті самі. А! дав підписку за нерозглашеніє лагерної тайни. Думаю – хай хоч хтось знає, хто знає, шо зі мною буде.
Приїжджаю сюди додому, і сутки побув тут. Тут сусіди зайшли, і ше один товариш сидів, і я до нього на квартіру в сільський район і там засів на дно.
— Заховалися?
М.Г.: Нє! Там мене не найшли. Він на дно сів, затаївся там, і я. В мене ж не було виїзду. А я працюю там, підписав договір. Магазин там, трафарети, значить, оці. Під дуба оце стойки. Дизайн! той дизайн! І він мені каже – я тобі дам справку, шо ти був в селі. Я і знать не знаю, де ти, шо? Я тобі дам, каже, справку, шо ти був у нас у селі. І все. Домовились там, такий хороший дядько.
І там був клуб такий з дівчатами. І в клубі я знаю, шо арестували первих. Арестували, і вся ця система, вже вона майже завалилась. Не було вже там таких, як я. Приїжджають з району, начали там шото проводить. Я здаю свій паспорт, а там в паспорті позначка. Думаю – якшо візьмуть, то вишлють. Але оставили, да. Шо договір був, то зашаталися вони, значить, ця вся система. Ця Беріївщина, я маю на увазі.. І мене залишили там працювать. Так коротко.
— А ще докажіть, що потім?
М.Г.: А! потім! Потім я там, значить, в одного директора клуба, він родом з Кобрина, з сусіднього села. Поселився я на квартиру. Він, значить, включає “Голос Америки”, а я йому не коментую, слухаю і все. “Голос Америки” слухали! Вже тоді “Голос Америки” був, “Свобода” ше не була. Я приїхав в 53-му році. І таке. Він там мене провокує, а я собі слухаю мовчки. Він парубок такий, як і я був. А це вже дружину має тут у селі ше. Ше не була дружина, ше діти не появилися.
— А то діти не бачили?
М.Г.: Я прийшов, уже всі ті дівчата, шо я з ними, уже всі повиходили заміж. І та, шо я з нею, то вийшла заміж за офіцера. А це на 6 років молодша була. І я то знав її ше дівчинкою такою малою. То я вже рішив якось з нею одружиться. Це ше одна Катюша, то вона так з такої дуже наче сім’ї. Але ж тут уже таке діло, шо я нічого, як кажуть, не вибирав. Так зійшлося, і ми начали дальше, і поженилися. Там вже квартирку наймали. Один стілець у нас був, одна миска залізна. Як переїжджали ми до Хельса, біля Ольхівцівського заводу, оце село Черново, то везли кожаний матрас, підрамник. Підрамник великий такий, бо ми робили коврики на продаж, так.
— Правда?
М.Г.: І один стілець. І вся мебель. Це так ми переїжджали сюди. А тоді нам дали квартиру в Вільхівці там, де стояли німецькі коні. Шлакоблочний будинок, на вугол дірка така в углу, да. Ми там спочатку її заклеїли. А потім її замурували так. Власне кажучи, поставилися погано. На роботі погано. Але я знаю, я людина терпелива. Я вже там пройшов таке на допитах. Ну, там такі всякі дурні замовлення. парторг був такий дурний, Вітя – “Сделай мне лозунг такой, чтоб он был, значит, на красном фоне красная рамка и красными буквами”. Але я виходив з положення. Я рожеву розбавляю з білилом, і потім густо червоним. Знущався в якійсь мірі з нього.
І вони мене так, наглядали за мною. Я зрозумів, що нагляд є, от. А потім ото, як Хрущов з’явився, значить, послаблення режиму, зразу перемінилось до мене ставлення. Дали мені квартирку в директорському будинку, одну кімнатку дали. Поруч з міліціонером. Ну, це тоже спеціально дали. А там жив колишній працівник КГБ Армійського, такий дядько. Я так знав, шо він працьовитий! І вони за мною і там. І місцина чим вся ця вигідна, шо це був півострів. Оце директор з цього боку заводу жив, а оці квартири жилі од ставка. А ставок отакий. І тут ніяк непомітно не вийдеш. Це мишоловка така була спеціально. Вони хотіли за мною встановить нагляд, чи не маю я зв’язків.
— Чи ніхто не приходить?
М.Г.: Зв’язків, значить. Чи не підходять хлопці, та отаке все. Ну, я зрозумів це все. Я вів себе так акуратно. Ага! почав писать в редакції вірші, така районна газетка. І це ж при Хрущові вже було. Викликають мене. І от організовують об’єднання. І я один із засновників там був, як кажуть. Але пишу такі віршики про любов, я ж був тоді молодий, ше ж така молода дружина, значить, таке все. Про краєвиди це все. Пейзажі. Тоді про партію, Боже упаси! Другі писали про партію там, про Леніна. Я це обходив, воно мені не потрібно.
І найшовся, це ше я в лагері взнав адресу, Московський народний університет іскуств, заочний отдєл. А я ж як виходив з лагеря, то там готувався, спеціально з цим не бігав. Спеціальності не було, недовчений, 3 курси. І рішив, шо там я малюнками занімався. Отак сплять люди, то рука, то нога, значить, а я ото при цьому світлі, значить, от з натури все. То там шось з художниками хорошими сидів, шо кінчали інститути художні. Потім з цим Бондарем зустрівся, з цим, шо полтавський, з Бондарем. Ну, вже таку теоретичну підготовку мав, і практичну трошки, да. То я подав туди заяву і мене прийняли – отдєл рисунка і живопису. Московський університет іскуств. От я там два з половиною роки. Це я основний курс закінчив. Я маю свідоцтво даже. Це вже мені було років під 30, і мене не приймали на роботу, да.
Але як оце з Хрущовим справа скінчилася, зразу ж мене вигнали з квартири. Викинули з двома малими дітьми. А я кажу їм, це ж начальник охрани завода, значить, а директор Гурський – “вон отсюда!” Во-первих, кажу, я зараз найду фотографа, сфотографірую оце. Одну, кажу, в ООН пошлю, а другу в Москву, шо ви знущаєтесь з мене. Вони тоді мені, значить, дали посидіть, збираю я, значить, свої речі, заніс у ту квартиру. Дали посидіть, а квартира вважається вєдомственна, заводська. І вони формально мали, але ж по-людському не мали права мене виселить. Але хтось їм нам наказав.
Ходим ми з дружиною шукать, вона в одну сторону, а я в другу, шукать квартиру. Ніде не приймають, тільки взнають, шо діти, і не приймають. Але ж там цигани, наймали в одної баби цигани хату. Цигани! та й пустили нас цигани. То ми в тої баби пожили, а діти вже ходили тоді малі. Дівчинка була старша вже, а цей ше маленький був. А там цигани, знаєте, в городі, вони живуть, ну, якісь там були в неї ромашки, зараз нада вспомнить, ромашки. І вони зірвали ті ромашки, ну скандал. Ну, короче кажучи, я там намучився.
А робив я у палаці культури під наглядом. Приставили до мене художника такого, сексота, працівника КГБ. Я з ним плакати всякі малював. Ну, тоді був контроль за мною. А потім ото на комбінаті трохи робив. А потім там розраховувався один хлопець художник з шахти, також художник – оформітєль. Він ішов у армію. Підійшов до мене, ми з ним знайомі, молодий хлопець. Каже, шо поступай туди. Поїхав туди, вони мене прийняли.
То це мене перевезли, перевезли також під наглядом чекістів. Це працівники НГД, з нашого села, шо поліцаєм був, шо поліцаєм робив. Цей мені, значить, він шофер, перевіз мене. В мене майна було небагато тоді. Наймав я алкоголіка, там збираються алкоголіки на вечір, і жінки там такі п’яниці були. Та матюк же, люди милі! В мене діти ще, правда, несвідомі були. Але дружина, мені там стидно, от. Але там було, стояли вимурувані з цегли дома. І в цих домах шось там посунувся, обвалився, і зразу так стояло і впало різко, біля моєї дружини.
Але нас не було, і дітей десь не було, і впало бильце, і як танк його зім’яв. Там він був із цегли, високий, там все горище на висоті. І я тоді забираю своїх дітей. А! ше там одна баба Надя прийняла нас. Така маленька кімнатка, ну напевне така, шо вміщались тільки, шоб було де стать, не то, шо сісти. Дитяче ліжечко, двоє дітей спали, і наше ліжко там. І така маленька тумбочка. Така добра людина просто. Вона працювала там, де моя дружина. Там це Управління під’їзних путів.
А потім я пішов до свого парторга, руський був Ніколай Ніколаєвич. Кажу, шо оце як не дасте квартиру, приведу сюди в клуб, а я в клубі тоді працював. Заберем дітей, і все. То мені дали квартиру. Дали квартиру, а там дід. Діда підселили такого, шо за мною наблюдає, от. Я в кутку, а він тут, значить. Ну, а нагляд завжди був.
А далі я познайомився з цікавим чоловіком з журналу, Григорович прізвище, може ви знаєте свідчення Терещенко і Григоровича. Григорович, він друг Терещенка Миколи. Я про Кримського читав статтю, він багато про Кримського, він Кримського учень був, цей Григорович. Він також був і на Соловках, ше тоді студентом. То оце він мене, в нього була бібліотека Кримського, і ми з ним уже потом разом, і ше там третій ше знайшовся. І вже такий, не то, шо партія, не то, шо осередок, а якийсь такий.
— А він живий?
М.Г.: Іменитий такий. Він помер, він помер ше до цеї події. Це вже був такий підпільний якийсь осередок. В даному случаї, шо Винниченка, Бориса Винниченка, ну зберегти якось. Він був економістом, пішов на пенсію, да. Там переписка Франка, видання Грушевського то, знаєте, джерела, в мене була книжка Грушевського, да. Листування Франка і Драгоманова. Таке, що в бібліотеках не можна було достать. Ну, я тоді вже духовно.
Також писав вірші, але ніде не брали. Скрізь у журналах були списки оцих таких, шо наче не допускали. Ну, десь там пару раз у Харків пройшло. Знаєте, там тоже ж люди є, там не всі ж такі совєтські. В Харкові там був такий Стадниченко, Юрій Стадниченко. Журнал “Прапор” у його. А то так ніде. Скільки раз я носився по місту з збіркою одною, от.
— Може треба відпускати вас?
М.Г.: Та нічого! Ше випадок тоже такий був. На мене був прес, прес був сильний. І друзі в мене такі були. Такі, приходить один друг, ну, це вже після переговорів, не знаю, кому зараз служить.
— Безпартійний?
М.Г.: Безпартійний, да. Приходить до мене, в нас така називається мухоловка. Отака з целофану, тільки не з целофану, закритий целофан, така калька. Кладем її на стіл ту кальку, зникає зошит, значить. І нікого не було, тільки цей друг. Отаке, да! І вже отут він каже – а шо це? (сміється). То я не знаю, може він взяв. Але й досі є навіть прокомуністичні люди.
— А чи ви щось зараз таке чуєте? чи ви відчуваєте?
М.Г.: Так, значить, і підслухують. Підслухують, да. Я знаю даже, хто це робить. А я считаю, шо так знаю, шо мене хто переслідує. Значить, там було КГБ, і зараз СНБ, єсть такий стіл, і всі телефони, шо на прослухуванні, там. Це один телефоніст мені цей секрет розкрив, да, як воно робиться. А в мене один приятель з УПА. Він був учителем, і там ото вчителював, 18 років йому було, і він вступив в це УПА. І одсидів 15 років. То я з ними і спілкуюся. Це ми з товариства репресованих. Він керував цим осередком, да. От, цей Олег Ніколаєвич. А я ж був член цього товариства. То ми було шось по телефону говорим. Йому шось з Києва прийшло, він листується з Києва там із Примаком, і з Гузаном. Там єсть такі. І ше там єсть один, я забув. А! Чернуха там єсть такий. І ми так не знайомі так особливо, ну. І там зразу сідаєм на друга телефон. Відчуваєм, шо наш прослухують, ну таке.
А так. А тут ше осьо виборча дільниця. Вона каже – оце в нас з опозиції представник. Кажу – та яка ж опозиція зараз в Україні?! (сміється). Шо й досі вважають, шо є опозиція, і є влада. В общем, така. Оце така справа.
А там ше був, короткий можу фрагмент розповісти, був прес. Написав хтось антикомуністичний лозунг на кінотеатрі, це ше в 50 якомусь році, я вже забув, в якому це році було. Десь в 70 якихось роках. Воно в мене десь записано, я вже забув. По пам’яті не хочу згадувать, бо це забув. От. А я вже працював у Палаці культури. Там також були приставлені два чоловіка, які за кожним кроком, куди б я не ставав, вони фіксували, дивились. Слідкували. Чекіста я там вичислив. Там приїхала німецька делегація, і один з них водив. А він себе журналістом там, Тарасов там такий, руський Тарасов. Я підійшов до цих німців, почав з ними шпрехать. Мені ж інтересно було. І він зразу до мене за руку. Ааа! Думаю! І я зразу зрозумів. Я їх вичислив там і другого. Там були представники.
І оце ж хтось написав ці лозунги. Вони там намалювали чорну пов’язку. Це ж там вже була ожеледь, шо чорного прапора хтось поставив! (сміється). І це хтось нашкодити хлопцям хотів. А там художник один такий, він мій знайомий. І вони ж хотіли це мені пришить, що я це організував. Розумієте?
Я рано виходжу на роботу, відкриваю свою майстерню, от. Тільки роздягаюсь, це було десь у березні місяці. Роздягаюсь, скидаю пальто. Вскакують три чоловіка, і одразу так мене беруть, кажу – шо вам треба? І так ні здрасьтє, нічого. Ввірвались, по-бандитські ввірвалися там. А я ж, хто заходить, то там чи здоровається, чи як. Шо вам треба? Вони матом до мене спочатку, а не інтелігентно так. Начальник КГБ, видно, це ж він під током. Це лексикон його такий там, от. І починають там розпитувать, де ти був, і т.д., і т.д. Я розказав, та й нічого, пішли.
А потім вже розказують мені ці працівники, шо це сталось. А я ж прийшов на роботу, я ж не знав, шо це сталося. Приходжу додому з роботи.
— Це було коли?
М.Г.: Це десь в 70-х роках. Приходжу додому з роботи, ше тільки роздівся, дружина вже там шось робить вечерять. Заходить цей же ж майор, і каже, а жінка ж, я її оставив, вона забрала сина, я їй зразу кажу – не бійся!
— А вона злякалась?
М.Г.: Да-да-да! От. Він, значить, він піде з нами. Ну, Я вже все поняв. Беруть мене в бобік, і там везуть. Везуть, там є кімнатка така загратована. Там збирають, і там такі слідчі, допитують там, все. От, як і шо? Та кажу, я і сам не знаю, да. Ну, починається – а шо? де? хто? Я кажу – нічого, отако начинають допитувать. А я ж не знав, хто це зробив. А якби й знав, я б йому не сказав би, тому шо це ну не нада.
А тепер, кажу, хлопці, будь ласка, завезіть мене додому, бо я знаю, шо вони мене потом випустять, а мені потом 3 км йти, й мене можуть там шльопнуть. Це вони так практикували. Завезіть мене, кажу, додому. Я звідси не піду. От.
А потім знову, уже ж взнали цих хлопців. А взнали по почерку, один там характерно писав. І якісь там лозунги, шо долой советских! Ну, якось там протів комунізму, таке. А він робив художником, молодий хлопець. Він і зараз єсть, працює. І почали значить, вони втрьох там робили. Бо цей же на Сибір виїхав там, а цих двох схватили, і дали за хуліганство по 3 роки. Не політика, а за хуліганство забрали там.
Потом їм почали клеїти, шо це я організував їх. Шо це я з ними, ну, я з усіма знайомий, ну там кілька слів. Я з усіма знайомий, з усіма. Це ж мене ше раз возили вже дньом розповідать, о.
А! нє! це ше раз! мене три рази возили. Вечором ше раз возив, і вже втрьох з Черкас. Сидить з Черкас слідчий сидить з ручкою отак, і нічого не пише. А я ж зразу помітив, шо в нього в рукаві мікрофон. В рукаві мікрофон, сидить і ганяє мене. А потом визвали ше мене у Кобрин, я там мав оформлять музей, це ше перед цим визивали. Голова сільради возив мене, і в контору вечором завезли мене.
І знову ж цей слідчий там сидить. І, власне кажучи, вони хотіли мені це діло пришить, ну в них нічого не було. А потім ше визвали раз з дому. А! ще раз черкаський якийсь начальник приготовив отакий якийсь папірець, якийсь там папірець.
А я знав, як це роблять. Хлопці, значить, вербували. Розказали, шо там папірець треба підписать, значить. І все. І тоді вже все. І я зрозумів, шо куди він хилить. По-перше, так натякав. Не говорив прямо, а так натякав. По-перше, шо це, каже, аморально. Кажу – а за ким же ці будуть дивиться, якшо мене завербують? (сміється). Я так наче жартома з ними кажу, шо мене вербували, в такому дусі. Тоже не кажу це все прямо.
Короче кажучи, вони крутилися навколо мене. Але той покрутивсь, підмахнув шось, забрав ті газети свої і папірець. Кладуть папірець черкаські ті.
А цей мені, значить, розповідав. Він читав мені, така благотворітєльна бесіда була і нравоучітєльна. Наставляв мене, як жити в світі. Значить, я вже пройшов Крим і Рим, а він мене вчив, як жить у світі. Отаке. Він має так робить, шо провів бесіду. І він, значить, виполняв. Оце таке.
А ше була одна історія, це ше до цього. Їздили ми коли на весілля, ото арешти почались дисидентів. Оце жінчиної сестри та родичі в Коломиї. Весілля було велике, десь чоловік 200 там, от. Я там знаю Коломийську гуцульщину, . Підпільно там був “Жіноча воля” журнал познайомився з людьми, побував, де там на квартирі. Я знаю, де там та квартира і зараз. Мене хлопці підпільно завели там. Я ті книжки бачив. Щоденник Чекаленка мені дали, дуже цікава це річ. І “Жіноча доля” це журнал. Подарували. Жінка старенька, вона працювала в цій редакції. Вона мені назвалася. Вона назвалася, хто це.
І там був такий вечір, і я там вже випивший прочитав вірша на смерть Симоненка. Я зараз його не знаю, бо я його тоді спалив. Ну, це були антирадянські вірші Симоненка. І, власне кажучи, за це не брали мене. Але там була одна жінка, от, медсестра, яка повезла по пам’ятника Шевченка, поклала там вінок. Шось там пару слів сказала, і її схопили і на 4 роки посадили, цю Панченко. Вона звідси родом, але там в западній. От. І це вже по поводу цієї Панченко якось приходжу додому. Приходить повістка така – з’явитись на скільки-то годин в Черкаське КГБ. Думаю, шо ж це таке?
Це ж треба на скільки годин. Я зразу вночі сідаю на поїзд, от. І вже собі міркую – шо від мене могли там? на чому я міг спалиться? Вже міркую собі так. Приходжу рано там, а там уже, де я ходжу, там, коли я ше в КГБ не зайшов зайшов, там була ше от комнати такі, дивилися за мною вслід. Ну, я зрозумів, шо це вже. Заходжу я в це КГБ, сидить там діжурний з пістолєтом тут в прихожій цій, в приймальній. І кричить – к вам! Йому сказали, і він веде мене туди, от. Слідчий якийсь, він не назвався, а може й назвався, я не почув.
Садить мене, дає мені стопку паперу – пиши! Шо писать? кажу. Де бував? шо робив? Біографію свою. Ну, я пишу біографію так, ну коротко взагалі біографію. Написав так, листків 5, мабуть, написав. Де я сидів, в яких лагерях там. Це вже все таке по їхній лінії. За шо. Те, шо їм відомо, те я й пишу. Він раз-раз-раз! порвав. Знов дав листки – пиши. Пишу знов те ж саме. Ну, так мордує.
Потім – ото таку знав? знав! – кажу. От. А вона була? Була, да. Люба Панченко. Ну я, кажу, я сидів з її чоловіком. Чоловік її інженер. Я сидів з чоловіком, я з ним говорив. А про шо говорив? Про все, про поезію (сміється). Ну, на таку тему я так говорив з ними, от. А де вона? А я якось так мимоволі проговорився, шо жінка моя з нею сиділа, а ми на другому фоні сиділи. То це вже мене тут допитують, а дружині тоже прийшла повістка – з’явитись в Черкаси, і так далі.
— Свою дружину виказали.
М.Г.: Да, да! я, я просто її підставив, да. Несвідомо. Я думаю, шо вони, я думав, як дружина, вона не сильно в цих верхах. Вона така сільська. Так вона робить, 10 класів закінчила. Зараз в політикі розбирається, а тоді вона так собі. Бо знала, шо я собі піду, а її не будуть питать, от. Отака справа. Ну, тоді порозпитував мене, та як? і шо? Кажу – бачив, шо вона там шось говорила, чи шо. Нічого, не виступала, все пройшло нормально. Дуже вони гарно грали, а там грають ці коломийки. Дуже гарно танцювали. Вокал мені сподобався. І взагалі мені сподобалося. Відверто, люди сподобалися. От.
Відпускають мене. Виписують мені перепустку, шоб мене випустили. Випускають мене там, і аж на душі отако. Я знаю, єсть такий анекдот, прокурор один каже – це вже каже, я з другом ходив, ми Богу молились. Він Бога на 10 років посадив. Єсть таке. Того шо вони так і робили. То я там писав два рази оцю біографію свою, хто зна нашо. А потім випустили мене, я приїжджаю додому і вона мені показує – це, каже, мені на завтра. То я ж її проінструктував (сміється).
Вона там шо, вона попала до іншого слідчого. До іншого слідчого. То вони говорили про базар, про ціни. А шо ви про ціни говорили? Ну, отаке, про жіноче все таке. Ну, жіночі там ці, одяг там. Ну, отаке все побутове там. Вона твердо держалася цього. Ну, вона така задушевна. Це ше й таке було там. Ну, ясно, я ці всі роки прожив під надзором, але вже вийшов на пенсію, то прийшов в цю хату. Ше відбудовував. Підлога тут була сира. Стояли ці двері, це я сам вставляв все. Воно правда, я сам вставляв це все. Добудував хату. Поперекривали там, бо вона була крита залізом, воно поржавіло. І тут було все під наглядом зроблено.
Але тут я мав волю. Я вже як шось, то міг і обмануть. Вийшов вночі. Я ше й з Вільхівця вночі виходив там до своїх хлопців. Аж в Гусакове вночі приходив. Виходив, знав такі ходи. І нічого такого. Нічого такого, ну, ми тільки говорили. Це вже пізніше читали у підвалі, Симоненка читали. Потім читали ми Дзюбу оце цю працю. Потім читали Драчевського це про возз’єднання чи приєднання. Це ми читали у цьому, там, де у нього картопля, все, у погребі там. Така була неофіційна ця.
— Коли ми тільки були в Звенигородці на такому повороті.
М.Г.: Про Кримського я написав великий нарис, от. Він був в журналі, велика праця була в 60-х роках там, ше з одним автором. Потім я здав, як це зветься, “Отчий край”, здається, такий збірник був. Я туди здав про Кримське, але воно там не вийшло, от. Історія що там ще цікава, історія, як кажуть арешту Кримського. Арештували.
— Це ще Григорович розказував.
М.Г.: Григорович розповідав усе від його покоївки, він її знав. Вона, Каштанова була така, руська вона в нього була. Я багато всього записав там. Я ці всі перефотографував речі. І ті фотографи мені дали, шо ніде нічого. І копії поробив. Яка різниця, кому давати. В мене заберуть, в когось залишаться.
Значить, перед цим, як мались його взять, вночі ходили навколо його будинку міліціонери, і в саду чергували на вулиці. І взяли його із-за того тільки, що десь там у пресі націоналістичній, чи десь там у їхніх урядових чинниках націоналістичних, шо уряд ше тільки формувався, мали Кримського зробити Президентом тут у Києві. То бандерівський уряд був у Львові, там, де то були вони. А в Києві мався буть, так як оце ж належав до них. І мався Кримський як авторитетна людина, академік, сходознавець, єдиний у всьому світові, розумієте, це величина був Президент.
І до нього зайшли в квартиру на другий день, 3 чоловіка, машина, і сказали – ми будем вас переправлять до Києва. Він іще їх запросив попить чаю. Вони чаю не захотіли. Там грузин був якийсь офіцер, значить. І так його забрали. Але він хворий, і він подушечку завжди з собою носив. І він ту подушечку забув взять. І вони поїхали на Лисянку, а там війська, корпус прорвався вже на Корсунь, і вже дорога на Київ була відрізана. І вже німці відходили там. І вони повернули машину назад, через Звенигородку, він попросив, шоб заїхали з ним додому і цю подушечку взяли.
І його таки якось до Києва доперли, через Черкаси, от. А потім там у тюрмі він сидів, здається, даже в двох там тюрмах МВД, от. І йому нічого не пред’являли, якогось такого звинувачувального акту чи протоколу. Його забрали у Костомер, і там він помер у таборі, от. До зеків в ісправітєльно – трудовий лагерь, і похований в братській могилі. Десь в мене записано, де це саме.
А Григорович багато розповідає про Кримського, як про людину, поскільки Кримський приїздив, жив у Звенигородці. Це його батьківський будинок, там їх аж два будинка. Батько його мав тут свою типографію, друкарню, першу машину в Звенигородці, от. І тут його сестри жили. Одна правда вийшла заміж, а одна жила тут. І тут він пізніше працював. І тут була написана перша, перше видання в Звенигордці, в батьковій типографії, от. І тут величезна бібліотека, до речі, в Григоровича. Він зумів перетягнуть дешо з його бібліотеки, вже після його смерті, після смерті його брата, у Григоровича лишилось багато книжок. Ше Василь Яременко, оцей Василь Васильович, приїздив до Григоровича, і десь шось закупив, чи як там, от. А я не насмілився просить у нього, може б він мені шось і так дав. Він так і вмер так своєю людиною. Є людина така, як свою, він дуже любив себе.
— А решта де?
М.Г.: Частина лишилася в сина. А син такий, розумієте, як оце буває в людей таких, розумієте, таке буває, от. І шось він там виріс. Шось він там жениться, розжениться, таке. І я оцього сина, хотів в нього Франка листування з Драгомановим. Річ у тому, що я писав велику статтю, і я хотів би, шоб вони в мене були. Я йому пропонував і гроші, і книжки там шось нове, да. І там продать шось. І він так мені і не відпустив.
— Не хотів давати вам їх?
М.Г.: А він, значить, хтось там йому сказав, шо це книжки дуже дорогі. Вони дійсно старовинні, там ці збірники, два видання, от. Потім шо там ше? Модеста Левицького. Це такий новий, таке от. Та багато чого з книг єсть такого в нього. Там і старі видання. Там і “Чайка”, І Григорович “По Дніпру”, він казав. Це видання 19-го року.
— А медичні журнали?
М.Г.: Немає журналів, немає. Він цікавився поезією і прозою. Літературознавство, це його цікавило. Він розповідав. А він же син попа, Григорович, так. Оце було їх три парубки на Звенигородку. Значить, Кримський і оцей Доманецький, і син Єфремова. Вони збиралися в Кримського. Це Григорович їх знав тоді так, от. Григорович тоді не знав, це Григорович пізніше знав Кримського і Єфремова сина. А той Доманецький вже в 50-му році вмер. А цих він знав.
М.Г.: А потім почали стрілять у Білорусії, вивтікали знов всі. А лишились тільки ті, шо прийняли, значить, німецькі порядки, там два поліцаї були. А люди взагалі приймали оце відродження, відродження церкви. Навіть батюшка тут повернувся, якийсь колишній артист, якийсь чи не Київський. От, шось таке. Гарний молодий такий протоієрей. В нас було оточення, там попала 112-та армія в оточення, 76 тисяч в полоні сиділо. Там не випускали місцевих.
Появився цей священик. Хрести, там оце все, обряди. Оці церковні релігійні обряди почали співать, усе от. І культура співу піднялась. Вечорниці. Люди розуміли, шо йде війна. І батьки, в багатьох батьки, в багатьох брати воювали і вмирали там. Але життя йшло своїм чередом. Треба було жить. І духовне відродження було. Хоч вони були під таким давлєнієм, скажем так. Але все одно душа находить от якісь, да, щілини, щоб дойти і утвердитися, така національна українська душа, да.
— Михайло Григорович, хочу ще трошки попитати, чи ви чули тут може в вашому селі, може в окрузі, щоб були такі маляри богомази?
М.Г.: Маляри богомази? Я чув, я тільки от зараз не пам’ятаю, як його прізвище. А взагалі то займалися художники, професіонали. У тяжкі 20-ті роки, наприклад, Дяченко, це лідер Шевченкове, він так і вмер з голоду. Це тільки зараз не пишуть, шо він з голоду вмер. Він малював ікони. Потім був такий Якушенко в Лисянці також, кінчав Петербурзьку Академію мистецтв. Малював ікони. В мене ше пару портретів його таких простих єсть.
А були такі богомази, шо малювали от. Ну, я забув прізвища. У Стеблині був один. Десь вони в мене єсть записані, я просто зараз по пам’яті не можу згадать. А потім я вернувся от вже із Заполяр’я, з табору. Я якраз тоді малював. І пару ікон я намалював там. Сільським людям. Попросили, з репродукції там.
— Чи вони вам принесли репродукції?
М.Г.: Ні! я сам, я мав з чого малювать. Тоді нашу працю не приймали. То пізніше вже все відкрили тоже. То один портрет Видринський почав, а я вже робив цей оклад, так називається. ото навкруги оце все блискуче. Я оці квітки, все. Таке спільне підприємство. Пока мене не визвали, почали розказувать, шо це там не треба робить.
— А чому? А хто вас викликав?
М.Г.: Ну, там якісь, якесь начальство, там по культурі.
— По культурі?
М.Г.: По культурі, да. Тоді за мною тільки установили тверду, твердий нагляд, значить. І гласний так, і негласний там. Розумієте, вони це вміють зробити. Але я це відчував. Я дуже такий чутливий до цього, я в таборі цього всього надивився.
— Ми ще трошки повернемось більше, якщо можна.
М.Г.: Бо я звертаю, якшо це інтересно.
— А цей будинок, чи вам доводилось бачити роботи Міхолта?
М.Г.: Міхолта я бачив в великому музеї Звенигородському. Єсть такий, просто квітки. Такі довгі, навіть не букети, не вазони, а просто такі квіти. Лілія, здається, шось отаке.
— А ікон не було?
М.Г.: Ні! ікон я не бачив.
— Портретів, ікон?
М.Г.: Я знаю, шо він церкви от, церкви він оформляв. Ше така деталь про свою церкву, я не доказав. Як її зруйнували, її занапастили по суті діла, там все зберігалось. Ми ше раз були і залізли, пастушки. Залізли туди в підвали. Там зошити були всі, книжки церковні. Хлопці деякі повибирали там в книжках, шо повитухи приносили зошити там. А потім же всякий матеріал, на всяке будівництво там. І відремонтували там містка. Там з’їзжать за село, там дерев’яний був. І попала туди розпись настінна. І там лишилось на містку. Розумієте, там лишилась така. То вже пішли, бачили. Це напротів тії хати оце місточок туда. Так шо люди, ця віра, вона, як кажуть, не вмирала. І зараз люди єсть віруючі.
— А це ви кажете ікони того богомаза?
М.Г.: А того богомаза, я забув його прізвище, от. Десь в мене було воно записане. Він малював ікони вже так сам по собі. він вважався богомазом таким. А там потім ше якісь ікони його єсть у церкві. В селі церква діюча, розумієте.
— А це де?
М.Г.: Це як їхать на Ватутіно, направо тільки таке село. Церква там є. Правда, там піп був партійний колись. Ну, це було тут, там було молодого попа якогось з семінарії прислали. та десь там хтось розкопав, шо він член партії був. Це могло бути, це могло бути!
— Шо, ті йшли члени КПРС?
М.Г.: Члени КПРС, да.
— Їх дуже багато було, поляки були, КГБісти?
М.Г.: Звичайно! Були, були, були в нас. Тому шо там, де я жив в Ватутіно, до мене якийсь такий підходив, ніби сектант, не сектант. Якось він на цю тему. Але я відчув, в мене інтуїція така якась, як у коня. Коняка, наприклад, до коняки людина зла не підійде. Коняка відчуває злу людину. Він так до мене підходив, і там знав, шо я між людей так, став уже в школу заглядати. І він сильно ж хотів докопаться, до чого я прагну, значить, от. Язичество це релігія дохристиянська, і вона якоїсь такої небезпеки не являла для радянської влади. Але все рівно це релігія, це не марксизм (сміється). Це така справа. Так шо крім цього богомаза, був богомаз, я забув прізвище. Були такі богомази, по селах були вони. І в Козацькому здається хтось малював ікони.
— А чи ви можете розказати про ваше життя до війни? ми хочемо запитати вашу історію. Вашу особисту історію.
М.Г.: Ну, це було так. В таборі були там архіви. там нас було 18 чоловік, всі українці, 42 поляки. От. Спочатку я потрапив на березі Північного моря. Там тяжкі умови, кімната і так в кімнаті одгорожений умивальнік, туалєт. Нас там 30 було. І я дві неділі пробув і такий випадок трапився. Я подружився з хлопцями, такими ж молодими, як ми, українцями. У цеху я там фарбував. От.
І якраз везли там оці бронємашини на Україну. І ми рішили тікать. А нас 5 чоловік було. Один відмовився. Він відмовився, побоявся. А ми на двійки розбились. Це я і Володя перша двійка. Значить, це детально я не буду розказувать.
— Розкажіть, цікаво.
М.Г.: Це дуже добре. Я зараз якраз пишу спогади. Пишу спогади про це. Коротко, в разному стилі так пишу. Так ми готовилися до цього, половину пайки в матрас, от. Ну, там на кухні хто чергував, то там, шо могли там. Тут якраз субота, неділя в нас вихідний. Він замикає кімнату, заходить в кімнату.
Його хлопці заговорили, заговорили там. А ми в цей час руки в кишені, а в мене була батькова військова карта, Западний Театр воєнних дєйствій. І я її туди так в кишеню, і там всі листочки по-російські написані. Західна Німеччина. А він попав в західну, от. І це ж ми як вискочили з дверей, ніч! І ми на ворота, а там проволока в три ряда на воротах, і цей вах ходить там.
Дощ іде. Вечір. Сутінки. Темно. Але видно, шо в плащі стоїть жінка чи дівчина там, на тій стороні, десь там в кінці забалакався з дівчиною. А ми це через проволоку порвали піджаки, спустились на руках, і пішли .
Так пряма дорога, то ми не по тротуару, бо так видно туди. І ми не по вулиці, а по газонах, раз! шоб нас не замітили. Бо це можна було помітить так. Ідем, ідем, на велосипеді хтось їде там тоже в цих плащах. І ми йдем до цього ж товарного, скажем так. Стоять ці платформи, накриті брезентом. Ходить вартовий із цими, штики такі желізні, вінтовки такі. Він там собі ходить. Один собі сидить, а другий ходить.
— Це означає, що це поїзд їде в Україну?
М.Г.: Да, да! Ми тоды вийшли з застройки в поле. Вийшли, а дощ! І ми помокли вже! Там, де дерево, такий струмочок тече, і під тим деревцем, під кущем, вискакує наш! Він то на пероні, а земля ж важка. ну, він отако перед носом, попадали ми отако! Назад вертаться? ну, як вертаться! Ну, так був розпач такий, розпач. А потім рішили, відійшли трошки й рішили – підождем слідуючого! а потім того доженем.
Так собі міркуєм. Відійшли ми трошки дальше. Слідуючий іде, тоже в нашому цьому східному напряму. Вчепились ми. Ше Володя був менший. Я вчепивсь на підножку, а він, взяв його за руку, а він отак стрибає, ніяк не може підстрибнути. Вчепились, залізли, значить, і залізли в бочки такі, откритий той вагон, бочки такі стоять. поставили видно з горючим бочки. Десь там на якійсь зупинці став, ці бочки стукнулись, чуть не розтовкло нас в тих бочках. Почали шукать, а ми побігли через сцепку. Ну, молоді хлопці, молоді! завзяті! Та через сцепку і у торф. Торф’яні тюки, товсті такі торф’яні тюки. В торф залізли, а ми ж мокрі, значить. Там уже нагрілися на тих тюках. І, власне кажучи, ми подорожували так три дні.
— Ви вдвох?
М.Г.: З Володьою, да, вдвох. А ті два вийшли, а їх половили. А той п’ятий, він такий активний комсомолець був завзятий, значить, протів німців. А як прийшлось тікать, то він не захотів, от. А потім це там були всякі історії, пока ми з вагона в вагон. Потім нас туди у тупік були поставили. Був такий великий дом! така станція велика. І дом світло синій, шоб не бачили з літаків. Вони сказали, шо значить бомбардують німці. А потім вже сіли в абсолютно інший якийсь, і він пішов на захід. Їдем там, шукаєм, я вже забув, містечка. А я ж уже цю карту вивчив. Корови пасуться, свині. І холодно там чогось. І ці, посьолки такі стоять то там, то там, от. Кажу – ми де? Ну, потом назад.
А потім він знов повернув, не знаю, шось там причепили до нього чи одчепили, шось там було, от. І наче німецька територія, це вроді німецька територія. Вже ми там під ранок так померзли, вже так, як на коромислі, підбуксували. Замерзли. А під ранок вже спать хочеться. Та як вагон, він в одному тако, а я в другому. І проїжджаєм станцію. Якась станція, полустанція, Копенбург, бачу так чорними літерами по білому, читаю Копенбург. Вже світає. Світанок, да. І він там на станції ше постояв, і поїхав дальше.
За метрів 200 будочка оця стрілочника, а він так не сидить, а вікно відкрите, і він стоїть і дивиться, і на мене дивиться прямо. Стрілочник той, шо стрілки переводить. А стрілки переводяться там на другу колію. він тоді там засигналив, засвистів. Зупиняється. Одійшов уже, зупиняється. Ми там принишкли, як миші. І чуєм там на гравії, там це дорога, та щебінь. Біжать, біжать! Біжать, значить, от. тоді йдуть до паровоза, і від паровоза починають шукать. Заглядають, бачу – червоний картуз, дєжурні, чергові, так. То він як полетів туда кувирком із сцепки цеї, з буфера. То я картуза так як натягнув. Бачу, шо вроді картуз злетить (сміється).
І думаєте, хто нас ловив? А оте, шо в нас у школі вчили – “Пролетарії всіх стран, соєдіняйтесь! ” А ми пролетарі з ломами, із заводними ключами. Пролетарії, ці, шо працюють там на стройках. І один тільки із рушницею поліцай, значить. Залізнична поліція. І один тільки озброєний. А то оці пролетарії, шо нас клацали, це солідарні, вчили, шо вони квасили. Вони нас зловили, ці пролетарії. Завели ж туди в стрєлку, отуди в цю стрєлочну будку. Завели в цю будку, а там посадили так, малесенька така скамєєчка, лавочка. І посадили, значить, тут я в кутку, тут Володя. А тут сидить цей же ж з залізничної поліції з карабіном. Не рушниця, а карабін короткий. Карабін без штика, без нічого.
А в мене були вірші свої, і щоденник. Так зошити були так складені у піджаку. І в тому щоденнику було проти Гітлера написано. Я так, як сприймав, так і записав. Реалістично, без ніяких там, без прикрас. Ну, думаю, це вже все! І був ше профсоюзний квиток. Це єдиний документ, де є фотографія і печать. Шо це я єсть я. Як же, шо це втекли, ми вирішили говорить, шо ми одстали од ешелону. Тоді були практикували ше більше, для наглядної агітації там, шо ми не тікали. І це вже подивились фотографії. А в нього такі палітурки, міцні палітурки такі. І я тільки одділив листочки од палітурки, а він мене отак сюди в лице прикладом, карабіном бац! Ніс, зуби й губи! І показує, шо поклади назад, поклади його назад.
І приходить поліцай, а в нас кілометра півтора містечко оце, менше, чим Звенигородка. Таке чистеньке, гарненьке. Як у німців, знаєте, у них там все в порядку. Європа все-таки, да. От. А не наша провінція. Поліцай розписався за нас, значить. Розписавсь і той погнав нас. Такий, висить тут у нього пістолєт, от. І він собі по халявах цвіркає ото, і йде за нами собі так. Старий такий! Такий здоровий, як ото карикатури робили, поліцай.
Веде, до дороги доводить, а там уже про нас почули хлопчаки, і вибігли оці школярі, маленькі, в трусах – рус! рус!. І на нас грудками, камінцями там. Цей поліцай їх проганяє, а вони, як горобці, знов. Ну, як діти, як діти! І от він веде нас цим Копенбургом. Таке містечко в низині. Дорога, а потім тут такі канави йдуть маленькі, і такі місточки. До кожних воріт місточки.
Провели нас по такому місточку, ше він такий залізний, наче аж згинається. Широкі ворота. Хвіртка, і в хвіртці таке віконце. Він туда постукав в віконце. Відкриває там солдат, кеп німецький. І шось там вони пошпрехали, значить. Запускають нас у хвіртку туди, от. А я як подивився, а там такі двохповерхові будівлі, якісь такі колони, сіре таке, ну тюрма! І загартовані вікна. Ну, тюрма. В мене душа аж в п’ятки впала, тюрма!
Але він повертає нас, коло тюрми такий будиночок довгий одноповерховий. Ше й побілений, як на Україні. Ну, вже тоді якось легше на душі. Білі стіни, шось таке нагадує Україну. Завели туди в коридор, а там камери, двері, значить. І двері такі короткі і замки. Значить, камери, КПЗ по-нашому. Чекісти звуть КПЗ, камера предварітєльного заключенія називається по-російські. А там по-німецькі забув як. І двері без замка. Постукав так ото, і ті двері якось так раз! і назад швидко одступили.
Я не зрозумів, шо сталося. Я просто до сіх пор не зрозумів. Знаю, шо, чи дві половинки, чи одна половинка дверей, вискочив такий чоловік маленький такий, і ударом боксьорським в солнєчне сплетіння раз! і я виключився. Ну, вже чуствую, шо мене тягає, значить, за комір. Водою облили і тягають за комір, ставлять мене. Ну, короче кажучи, там само ж вже і Володя лежить. І все каже – руси! і все викладай! Тумбочка стоїть, і це ми викладаємо там куски хліба. Хліба вже не було, правда, а була морква там і так дальше, брюква. От, я все те витяг. А в мене ж там є протів Гітлера написано. От. А він раз! раз! раз! найшов. Як він її шукав. І в камеру.
Ну, вони і знущалися здорово. Оцей же самий боксер, він наглядач, от. Ми ше зелені, ми ше зелені, да, ми не могли навіть оборонитися. Ми ж тоже ж такі хлопці бувалі, по-перше, шо безсилі, а потом – техніки не знали. Закриться не вміли, закриться не вміли! закриться даже. І все питає – звідки? А ми стоїмо на своєму. До нас привели переводчика, поляка. А не розуміє ж польську мову. Переводчика привели хлопці інформатори. Ну, то потім привели руського. Руський емігрант старий такий, костюм чистенький такий. Костюм сіренький. Говорить по-руські, все. І ми кажем, що ми відстали, все, від поїзда, і так дальше. Таку версію. І ми йому так розповідаєм.
Видно, йому вдалося прочитати наші ті вірші, туда-сюда. Шо коли ми вже ждали, шо нас порішать або шо. Це ше чого так розсчитували, не годувать, нічого, тільки столи стоять і кофе такий, кава. А камера така одиночка, якшо ліг спать вдень, а ми вже так думали, шо, якшо один спить, то другий повинен сидіть і штовхнуть, бо може там заб’є сонного. І грати, тут зверху такі грати великі, а спереду такі дрібні грати. Знаружі і знадвору там. Ну, це камера одиночка була. І нас допитували, а потім як прийшли, ми думали, шо це вже все.
Приходить офіцер, переводчик, і він же нам переводить. І з великим здивуванням ми. Нє, це вже нам пізніше віддали, вернули мені ці щоденники. А ці отак сказали, і входить жінка така, сива така товста жінка. Несе таку каструлю велику відерну, мабуть, картопля, навєрно картопля. І ставить на підлогу. Ми тут так, знаєте, руками її, голодні.
І випускають нас, німці такі молоді там чергували на воротях, десь нашого віку. Без жодної зброї. Тільки в формі. В формі, пояс тут такий, і все так. От. Бере нас – ком! ком! ком! Веде на вокзал. В нього кишені великі, там не було зброї ніякої. І там у купе виганяє німців і дає мені оці вірші. Я не повірив сам, мене в піт кинуло. Видно, переводчик їх не прочитав. Або прочитав, та змовчав. Та розказує, шо штарнен махен, по-німецькі це камінь, чи цегла, я не знаю.
Привіз нас назад за 30 км там, Шарель, село таке Шарель, де є цегельня велика. Цегельня Отто Брітмана. Привіз нас туди. І вже веде від вокзалу, і десь він там видно унюхав чи то чийсь велосипед, мабуть чийсь. Їде на велосипеді, підганяє. Володя по праву сторону, а я по ліву. Там вітряк стоїть такий. Там кирха десь. Приганяє нас аж десь під вечір. Запускає в штуду, от.
Заводить. Він взяв нас під розписку. І там стоять як трупи! от. Нас було тоді 16. У болоті! і знесилені такі, знеможені, вже три місяці вони там. Хлопці з Запорізької області. Кажу – здрастуйте, хлопці! а вони мовчать. Такі якісь відлюдкуваті. Кажу – ви шо німі, да? а один так.
Ну, на другий день приключився випадок з майстром там. Такий напів гумористичний. Він мене посилає, а! це втікач, да! Такий старий майстер, вже старий, майстер. Він такий собі, ну, дід уже. Корінастий такий, жирий! Вже всі пішли туди, а тут пока з нами розібралися. А! пока ж нам дали нагрузку тимчасово, то ми пока з’їздили, то наші все під’їли вже. Хтось раз! це таке. А кофе, то шо гірке кофе, без цукру навіть.
То Володю забрали на фабрику, а мене погнали за завод, іде вузькоколійка, там чагарники такі, місто якесь таке підозріле. Да ви гауляйтер! да! А я не хочу, якшо стріляєш, то стріляй тут, на очах у людей! Може вони вирішили мене таким чином. Бачу – він аж кипить уже! його трясе. Штовхає в плечі, а я не йду. І я зрозумів його. Він тоді от – ком! веде мене до машинного відділу.
Там на плацу ставить мене, окреслює. Там в нього такі мєлки, де він малює сорти цегли, ходки. То він малює коло, як от це, і ставить мене в коло. Стою я в колі. І потім сонце уже повернулось, сонце гріє, там жарко. Вийшов я з того кола і стою під каштаном. Ну, він подивився, підлітає! (сміється). Тут ше в мене це все не засохло. Закриває знов мене, от, і каже – стій! бо я тебе, каже, вб’ю!
Розумію я, шо він мене тероризує так. Ну, стою я, вже ведуть на обід. Вже ідуть поляки, а поляки люблять посміяться – оце там стоїть! значить, там кричать. В ольшугах цих, як коні, в ольшугах. Дерев’яні оці, знаєте. Вони сміються, що я стою. А цей німець вже ледве на ногах стоїть, тяжко йому. Ті вже пішли з обіду.
Він потім приходить до мене – корміть! Іду з ним. Шо то, шо він зараз зі мною вчинить? Замкне кудись. він заводить в карантін. Там бере, мені приносять тарілку макарон. Ставить, показує – це тобі. Їм собі, їм! А я ж голодний, да! голодний, виснажений після тюрми. Кажу – давай ще! (сміється). Приносить він дві тарілки. Це так воно зараз мені весело, а тоді було трошки не так. Значить, приносить він, і каже – ком! дальше значить заводить мене ось туди, в нас там такі нари були. Двойні, тут одна, друга.
Журнал в мене тут, редактор Свирид Бунгай був такий.
— Українці?
М.Г.: Українці видавали спеціально на цей журнал. Да, “Зозуля”, націоналістичний журнал для остарбайтерів, для цих, шо з України робили.
— Чи підпільний журнал?
М.Г.: Ні! видавався він. Але часто було, це я вже пізніше взнав, в мене товариш появився. Як січас, тоді німці знімали разні такі сторінки там, конфіскували там, не випускали, затримували випуск і так дальше. Розумієте? Так шо цей журнал. Цей журнал почали випускать, а я ж був закоханий тоді в Сосюру, у Тичину. Ну, писав вірші. Там є такі гарні вірші, такі, без ніякого оцього марксизму, без нічого. Такі задушевні! Тоді був Тарас Соколенко особливо, десь мого віку. Працював тільки там десь у Саксонії. От. Такі гарні вірші! Ше й получив генерала. І це зараз мені однокласник з востока пише, шо пропадаю! чим можеш допомогти? Я йому послав, шо мав. Його правда там комісували, не знаю.
Ну, короче, почав я друкуваться в цьому журналі. Оце ж (нерозбірливо) там друкувався. А це ж був сильний поет! Він кінчив інститут, Запорізький, здається, от, і він уже якусь форму мав. Олександр Теренченко, Василь Онуфрієнко, оце ми з ними заснували думку, почали листуватись. І так він називав – молодий козаче! Таке звертання було до молоді, да. В мене єсть фотографії і так дальше. І пішла вже нова література вся, газети пішли. І я помаленьку між роботою почав цим займаться, такою пропагандистською справою. Так, між нами кажучи, націоналістичною.
— Так, так. Німецькою.
М.Г.: Німецькою. Отаке. Друкувався. А потім вже, як звільнили нас англійці, навіть не англійці, а польська армія Андерса, яка служила в армії. Командир там був Андерс. Третя армія, і це ж польська армія. А якраз Андерс оце нас звільнили, і це ж нам сюрприз був. І ці поляки потім шукали нас, шоб пострілять. То ми вирвалися, велосипеди конфіскували в одного німця, да. І сало, там такі куски сала там в мішках конфіскували, бо треба було ж розділяться, да.
— А чого поляки? чого не німці?
М.Г.: А поляки, вони ж з нами ворогували. В нас там були з ними бійки. Вони нас вважали, шо ми комуністи, вони нас не любили. Але ж їхнє військо володіло цим всим, виводили за канал. А за каналом уже були канадці. То нас поліція їхня хлп! на джип, і туда в штаб! А там треба сидіть в лагерях, а потім збираться для перемєщенія, для ціх осіб.
А ми ж пішли, ми ж почули, почули голос, і пішли у штаб. У штабі такі карти висять, і якийсь командир, значить, питає. Все по-англійські, а я нічого по-англійські не знаю! Оце знаю тільки, шоб під’їхати. Я нічого не знав! Як по-англійські, не знаю нічого! Власне кажучи, як ми не толкуєм, той не розуміє. Як то кажуть – Том Сойєр і Гекльбері Філ (сміється). Зрозуміло, шо це такі бродяги.
Зайшли, думали, шо це, кажем, шо арбайтер з востока. Він відпустив нас. Відпустив нас, а потім канадські оці війська, українці шофера там заговорили побільше українською. І до нас каже – хлопці! я не лізу, забираєм! Військова машина. Але тихенько так внизу ото, я вас вивезу.
А ми добирались туди, до американської зони, а там була редакція. Я вже ж з редакцією перезнайомився. Редакція цього журналу, вона була в Берліні спочатку. А потім, як бомбили Берлін, вона перебралась в Плавень, це туди на південь, на південний схід. Шоб з тими хлопцями зібраться, і десь там по дорозі пристали велосипедисти, в них були два велосипеда. Один велосипедист представився українською, за допомогою комітету, узнав, шо я українець, і – хлопці! давайте в Америку! я вас влаштую. Їхав з нами кілометрів 15 на велосипеді і вмовляв.
Ну, там ше получилось так, шо німецькі партизани зустріли ці, що оточенці. Ішли американські території уже, по американській зоні. Ішла колона німців, а ми спали в одному хліві на сіні. Ну, залізли інкогніто до німця в сіно. Залізли, залягли спать там. І оці вдарили отих, а та колона грохнула з крупнокаліберного американського, і по черепиці. А без стелі хлів оцей, така, як ото клуня. Черепиця сиплеться на голову, і ми втікать! А в мене був уже більший такий, до 200 віршів зошит. І я лісом тікав, і десь посіяв того зошита. Так і загубив там. Ну, в такі всякі попадали пригоди.
Пока добрались, а там вже редакції нема. Тільки переночували ніч, і я в такому збірному лагері, як оце у нас збиралися для українців. А там по договору американці віддали цю область, чи цей район, віддали радянським військам. Ми рано встаєм – радянські війська. Танки стоять, узбеки, значить, там, пілотки так надіті. Пілотки отако поперек. З консервної банки зірочки. Машини, номера машин лівою рукою написані. Ну, страшне! Проти німецьких, проти американських, не порівняти! Не порівняти! От.
І зразу, значить, всіх вистроїв, оружіє! от. Плащ палатку поставили. Оружіє здать! Ну, а в нас був один на двох, один був чеський шкодовський пістолєт. Там всі патрони, ми його вистріляли і викинули. Ні одні не підходили. Друзі там достали. А ми ж це заїхали в німецьку казарму, покинуту казарму, німців не було. Там були оці морські кортики. І така гарна ручка серебряна, і орел такий! От красива! Ну, я собі цього кортика взяв. Інтересна зброя для хлопця. І тут уже на плащ палатку я його викинув.
І погнали нас зразу на заняття. А Володю одділили, він же інвалід, одділили його додому, о! То він поїхав додому. А в перший же день на заняттях, якраз дощить, а в мене був плащ. Я німців не грабив так. Цей плащ у мене був, дощовик такий. Я там робив в кар’єрі, то там видавали плащі такі, от, шоб при любій погоді працювали. Шоб цегельня не ставала. Дощ – не дощ! Навіть зимою віддирали корку, а це копали, от. І я цей плащ накинув, підходить сержант. Це ж діюча армія, ми ше ж репатріанти. Каже – ти куди, значить! Я його за груди, а він раз! автомата із-за плеча – ти, каже, такий-сякий! у нємца работал! Думаю – застрелить, от. То отак я став.
Там один руський відмовився, шо там кормьожка не така, він його взяв розстріляв. Він там його на поле погнав, із наших репатріантів, в спину вистрілив. Нас на заняттях кожного ранку водили коло нього. Це наглядна агітація совєтська така була. От.
І так я потрапив до нашого війська. Пройшов тут развєдку, все. Ну, я розказав, де, шо, звідки там, туда – сюда. А за це ж я мовчу, шо я публікувався там. І служив в армії, значить, служив. Старші віком 18 літ демобілізуються, тєлохранітєлі генерал – майора беруть нас. А в нас був там парад, ховали танкістів. Там збирали цих танкістів по полях, та ховали. А ми були, нас сержантами взяли в цей учебний батальйон, сержанта присвоїли. Ше взяв, попав тєлохранітєлєм генерал – майора. Там в нього охраняли комору, там все. І так наче служба йшла.
А я побачив уже, переїхали в Суми літом, відчув сліжку. Інтуїтивно відчув. Бачу – політрук дивиться не тим поглядом на мене, не тим! Я вже, в грудях похололо, значить! Думаю – ну, це вже шось там, от. Потім той комісар дивізії, зам по політчасті дивізії там був такий. Так як проходить він коло мене, дуже пильно дивиться! Значить, уже я був на замітці.
А як сталося? Моя двоюрідна сестра передала все в один журнал з моїми віршами з Німеччини, а її сводна сестра, вона ніяк не родичка, там була комсомолка, активістка, шо розкуркулювала, да. Перерила її чемоданчик, найшла цей журнал, і оддала парторгу, голові колгоспу, Іванченко такий був, цей, шо обікрав колись бухгалтера, цей парторг.
Пройшов я на демобілізацію, визивають мене в контррозвідку. Ше до демобілізації я відчуваю, шо шось на душі мені таке каламутне. Рано встав, це маєм йти вже строєм, не можу снідать. От передчуття. Не можу снідать. Я ліг так. В мене сумка така, значить, польова сумка, я вже помкомвзводом був, от. І потім не йде на душу. Думаю – шо це таке? хіба це так я розлучаться з хлопцями, оце таке? Товариші вже там були.
Коли приходить діжурний по батальйону, визиває до комбата мене, значить. Я підходжу до комбата, по формі відрекомендувався – сержант Іванченко прибув! Там ше сидить із контррозвідки капітан Чайка. І той комбат, грузин, сидить бачу блідий. Я зрозумів, шо шось не те. Ідіть в розпоряженіє капітана Чайки. Ну, я знав, шо то таке. Але іще я не вірю, думаю, шо цей капітан їздить в командіровки часто і брав з собою свою охорону. Думав, шо це мене туди, він їде кудись в наш край, або шо.
А там був такий будиночок, в Охтирці вже, це вже не в Сумах, а в Охтирці наша дивізія стояла. З одного боку редакція газети, це де Олесь Гончар, в цій дивізії служив, шо Олесь Гончар там. Я ше знаю, шо він писав, всих я знаю, хто його образи. Я ше йому писав листа, єсть листи, от.
Але не до редакції, погнали мене в контрразвєдку. Тільки заходжу в кімнату, а там – там двері і там двері. Ті двері розкриваються і автомати на мене – руки вгору! руки вверх! Кажу – шо таке? Руки вверх! кричать матом. Знаєте, як це, всі такі мордовороти там здорові, ці контрразвєдчики. Цей же під автоматом піднімає руку, шо таке? А тут сидить начальник КПЗ там напротив, Кукушкін був такий. Витягає так із стола, витягає, показує тут пам’ятник Хмельницькому напротів. Поняв? І з мене накинулись зривать погони, значить, там значки. З м’ясом! І в камеру. Отак сидів я в КПЗ там.
— А який це рік був?
М.Г.: Це був 47-й рік, 47-й, це в Охтирці. А спочатку в КПЗ я сидів, це вже в перву ніч я почув, шо воно таке. Дивлюсь – ходить тут один, який пістолєта загубив. Тут один, шо вкрав пістолєта, якийсь шофер. Отакі хлопці. Ше один хороший, написав ше листа, я сказав свою адресу. Написав він від мене листа. Власюк, з Полтавщини. От.
От я підійшов до вікна, побачив грати, а я ше не все бачу, грати там! руками не достаю, ну бачу, шо вони там. Стара будівля, і грати ці. І знаю, шо чергує моя рота. І там був західняк, коломійчик Дєгтярьов, це з мого взвода. Хлопці свої все-таки. В мене інтернаціональний правда був взвод. А я дивлюсь – на вулиці грати, да. Але видно хтось там дивився у вікно, шо я сильно дивився.
Приходить на ніч, заходить начальник караула – Іванченко! снімай сапоги! да. Знімаю чоботи, він забирає мої чоботи (сміється). На ніч. Все, остався без чобіт! А зима, зима, це лютий місяць був. Там мене визивали, допитували Не буду в ці питання вдаваться. А то, шо я за вірші, шо вони знали, за Суми вони не знали, багато чого вони не знали такого, шо я де там робив. Оце тільки, шо за ці матеріали в редакції.
Відвезли мене до Полтави, а в Полтаві штаб округа. А я цей ліс знаю, цей полтавський. Там ліси такі, от. Літом ходили туди, знав. де повороти які. А села були знайомі, ше дівчину там знав.
М.Г.: Те, шо вона там не досказала в своїх показаніях. Кажу, що вона була такою щирою українською патріоткою. І під час оцеї повстанської гільдії проти кайзерівської і проти більшовицької, вона влаштовувала вистави для повстанців українських. Для бійців петлюрівської армії. Вистави і сценки, живі сценки із творів Тараса Шевченка. Декорації малював (нерозбірливо).
— Чи вона робила це в селищі?
М.Г.: Це було в Звенигородці. Це було в Звенигородці. І навіть був такий випадок, коли вже були більшовицькі гармати, вже наступали більшовики, от, вистава не припинялася. До кінця дивилися бійці, і зразу після того йшли на фронт.
— Хто про це вам розказав?
М.Г.: А це мені розповідав Коломій Федір, Коломій Федір. Він мені довіряв. Я йому, як кажуть, добився підвищення пенсії. Потім, невеличку там, єсть невеличка замітка в мене про нього там, навіть його прізвище там в кінці є. Невеличка замітка, те, що я спромігся.
— А то так про нього не можна було?
М.Г.: А так про нього не можна. Я просто, він такий був на вигляд, знаєте, одягнутий убого. І сам ще й сліпий він такий, як Гомер ото, розумієте.
— Сліпий зовсім?
М.Г.: Він так дуже погано бачив.
— Катаракта? чи що?
М.Г.: Очевидно катаракта. А вже ж старий, в такому віці його не оперували, не хотіли браться. От. Він мені подарував два томи історичних, от. І різці! ті різці, саморобні між іншим, якими він, якими він користався, коли ліпив от спочатку з глини скульптури до пам’ятника Шевченку в Кирилівці. Потім в Шполі був пам’ятник Шевченку. В Моринцях. От. Спочатку з глини, а потім вже в бетоні були скульптури.
От, десь вони в мене, ці різці, зберігаються. Я думаю здать в музей у селі Високоринки, і показать, тому шо він тут малював. І Софії показать, тому що в нас іде приїзд до мого батька, і до Смоктія приїзд іде, записи, чому я це робив. От. Про чумаків. Воно все таке, шо я ше помню, ше які деталі.
— Кажіть, кажіть! дуже цікаво.
М.Г.: А ще пам’ятаю про Володимира Мефодійовича. Коли він був в Харкові, я не пам’ятаю, в якому це році, чи 27-му? чи 26-му? арештували Юрія Тютюнника. І десь там Тютюнник зумів передать на волю, шо його арештували. І попросив, шоб йому передали шось тепленьке. Передали йому передачу, одіяло, значить.
І якраз він там був, якраз він там чогось у Харкові був, чи він там жив, я не знаю. Забув цю обставину. Я не записував. Такі речі я боявся записувать, тільки в пам’яті, да. Тому що він ще був живий, це така справа. А так у пам’яті дешо є. І Григоровича Івана Олексійовича не записував. Тому шо він просив, шо нічого не записуйте те, шо я розповідаю. Постарайтесь в пам’яті. Тому шо він ше старий український патріот, ше з студентських літ його були притягли, вже після цієї війни, правда, не посидили. Він якісь мав зв’язки під час окупації, безумовно. Не все можна було тоді записувать. Так я старався так дешо запам’ятовувать.
Це, шо я про Софію, шо там ше про неї? Тут вона замужом не була в Звенигородці.
— Казали, шо в неї був там чоловік в Петербурзі.
М.Г.: Ні! я цього не знаю. Такого я не знав. Може й знав, та я якось не записував, от. А те, шо вона працювала там ше і в фотоательє в Алма-Аті. Це вже на засланні художником – ретушером.
— А вона була в Алма-Аті в засланні?
М.Г.: Була в Алма-Аті, потім була в Джанкої, а потім була десь там в якомусь совхозі просто, короче. В якійсь там ше столиці, не знаю.
— Ті карточки, що ви дали, там вона була в експедиції? чи ви про це не знаєте нічого?
М.Г.: То вона була в експедиції. До речі, вона привезла звідти шапку, казахи їй сказали, шо це шапка, яка була у Шевченка там. І ця шапка стоїть в музеї. Вона така, східна різьба така, от. Але хто й зна! Може це просто так тільки, шоб її там прив’язали до імені Шевченка. Це дуже цікавий зразок мистецтва східного. Це ж народне мистецтво. Ці ж народи були пригнобленими такими самими, як і ми, Російською імперією.
Вони спілкувалися дуже гарно, вони їй допомагали. Там єсть вона на фотографії в їхнім наряді. І є малюнки там, знаєте, оці специфічні такі. Коржі ото вони печуть такі, знаєте. Потім був ше один Нуша такий. Я пам’ятаю вже по пам’яті, шо там такий Нуш, письменник. Я пошукаю, де вони є такі. Шо ше про неї?
— А тут була її сестра Галина?
М.Г.: Сестра, вона по суті діла Горпина.
— Правда?
М.Г.: Горпина! Але шоб її аристкратизувать, зробити інтелігентнішою, то написали Галина Омельченко. Омельченко це прізвище матері Софії, Марченко. Явдоха Марківна Марченко. Вона взяла очевидно материне прізвище.
А була сестра. от, Параска, по-моєму. Десь в мене записано там, Параска. То ця Галина, Горпина, була екскурсоводом. А та була прибиральниця і, як кажуть, як сторож числилась. Вони свою родину тримали. А потім художню школу організували. Там не було, чим топить. Ці учні носили дрова. Кожен з дому мав принести одне поліно для того, шоб було тепло. От.
— А ця Галина, чи вона після війни була ще тут?
М.Г.: Ні, десь невідомо де, я її не знаю.
— Вже не було?
М.Г.: Ні, не було, да. Я навіть не розпитав якось.
— А їхні батьки були просто такі звичайні селяни?
М.Г.: Звичайні селяни. Да. Батько служив 25 років у війську в ті часи, знаєте. В 45 років тільки женився. Потім, шо там ше цікаве таке? А ше він розповідав, шо як він там мав з цими совєтськими начальниками. Сам сміявся, сказав їм, значить, вийти, поставили там Маркса у садку, у парку Звенигородському тут, де церква стояла, де зараз виконком. І якесь свято було, це ж радянське свято, і там пішов дощ. І той Маркс почав текти.
Але він і за всіх переживав. Потім ше він робив, от, він такий дотепний був, дотепний. Старий уже був, а в нього була жилка така гумористична. Він каже, шо десь там якусь виставку таку готовили. Виставки п’ятирічок були там помпезні в Києві! і в Харкові тоді ше. І зробив на Городищенському заводі Леніна і Маркса з цукру. Там рафінадний завод, це щоб Чайкі не дать. Ну, такий він. Це така справа, шо матеріали не тривкі. Ніби життя заставляє це робить таке.
— А чи він мав тоді переслідування від влади?
М.Г.: Справа в тім, шо на нього дивилися, як на людину не здатну до якоїсь діяльності, тому що він з замолоду був глухий, він погано чув. Він і в війську не служив так. Так як ше й погано бачив, а ше й погано говорив, якось він так говорив, от. І так він собі, так якось прожив.
Так як у нас один лагерник у лагері був такий Ваня, шо він такий, притворявся, ходить посвистує. А потім вже срок відбув, та вже за ворота випустили його, а ми гукаєм його, шо Ваня! свисни! Він каже – хлопці! тепер ви посвистіть, я вже своє відсвистав. Таке притворявся. То це й на нього дивилися, як на всякого такого фанатика митця.
— Митця такого?
М.Г.: Це люди не од реальності. Це люди такі собі емоційні, і якось вони до дійсності не пристосовуються. Чогось такі. Це вони так дивилися. І він нічого такого, він дуже багато бачив.
Ну, це ж з Тютюнником дуже добре знались. Це ж Тютюнник із Будище родом, от. А! ще він розповідав, як німці були, це також момент цікавий. Селяни ще самі боронили, як німці прийшли в 18-му році, то селяни кожен своє боронили. Це на вулицях клали борони вверх цим. Значить, клали борони вверх зубами, дорогу перекривали. А німці ж ішли кіньми. Шоб не пропустить, да.
І він, як пішли повстання, перший день повстання, то він пішов також. він повстанець був там. Рушниці не було, то він зробив списа, такого списа, знаєте, от. Як він зветься, я забув по-російські, по-українські спис, от. І ішов в атаку, оце поля достигли вже ж, пшениця, жито. Ішли з рушницями, а я, каже, з списом ішов.
От ці ескадрони німецькі два воєнні, вони васюківщани, васюківці, з цього боку, мій батько вів сотню. А з Титівки з того боку. А вільхівці вдарили із-за того. Їх розбили всіх там. Потім убили там якогось екс герцога, шо якогось великого чину, родича Вільгельма Другого там, от. І один дядько взяв та прикидав його гноєм. А потім його забрали, шось таке. То там така якась була історія.
Він ходив на оці нічні чергування, була оборона сільська повстанська, Попівку охороняли. І оці збори. І це така цікава деталь, шо він пішов, як кажуть, на ночне із тим списом. Такий він, так розповідав ше гумористично. Не дісталось йому, зброї не дісталось. Зброї було мало, і він цього списа.
— А чи в нас тут були махнівці, як вони приходили?
М.Г.: То вже не було, як я був, да. А це в нього вже друга жінка, Марія Володимирівна, така вона сільська забита жінка. Вона доглядала. І він нездоровий такий. І все в нього там, шо йому треба там, все там виготовляла і так дальше. А він вже нічого такого не міг робити, абсолютно нічого такого не міг робити. Але ж в неї було хворе серце, і невдовзі після його смерті вона померла, така нещасна.
Там в них була полька така молода. Я казав, шо це символізує та полька, шо наша справа не загинула, от. То передали ше шось трошки нам, а їм уже то справа такого українського відродження. Він також багато пісень знав, і це все шанував. Особливо знався на ткацтві, на килимацтві, на гончарстві. Це його таке. Він сам був скульптор, ліпив гончарство.
— Чи ця полька часом приїжджала?
М.Г.: Я її не бачив. Вона приїздила, от. Вона приїздила до нього. І вона приїздила вже до музею. Років 12, може 15, вона приїздила, і я не зустрівся з нею, да. Не сталося того, шо я хотів з нею побачиться. Вона ше наче обідилась. А так получилось, шо вона приїхала, а лист прийшов пізніше.
— Ви просто не знали, шо вона приїде? чого ж обідилась?
М.Г.: Нє, вона не писала, шо обідилась. Мені кажеться, шо вона писала, шо приїде. Бо я їй написав, то вона мені не відповіла. Шось таке.
— То син з нею жив?
М.Г.: Да! він жив коло неї. Я не знаю навіть, як він зветься. Вона шось і писала. Тільки знаю, шо він непутьовий якийсь, як це буває часто. Шо він не змирився із поразкою Івана на Шевченко оце праправнучка, от. І я склав родовід. Шевченкознавством занімався, але це інша тема.
— Що ще ви можете про неї цікавого розказать?
М.Г.: Шо ше можна розповісти? А! ходила вона по селах. Ходила навіть пішки, їздила підводою. Збирала експонати, також ткацтво збирала, килима. Вишивку вона збирала. От. І речі в мене є, шо зосталися. Там в неї була одна, здається, козацьку вона взяла картину. Вона була багата, мала можливість придбати ці речі на аукціонах, значить.
І що цікаво, там пастушки часто розпитували, це ж вона ішла. Розповідають, як вона ішла із Шевченкове пішки, а! Сокирко! Він розповідав про куренівщину там, от. А курінний мені вже розповідав, шо в нього тут єсть місто, село Залізнячка, це, каже, там такий горб, такий пагорб, де Залізняк з поляками бився. Це перекази народні.
А потім розповідав ше, що у Вільхівці була графиня Браницька, і землі належали в Вільхівці, Попівка належала Браницькій. То вона строїла там для своїх кріпаків такі забави, на тих забавах такі стовпи, де чіпляли чобітки такі дівочі, і ше шось таке, і парубки, значить, лізли на той стовп, шоб дістать. Такі, як оце в нас атракціони. І ше цікаво, шо вона ворогувала з Потоцьким. Це такі народні перекази. От.
І тут єсть у нас садок Горобців, джерело, з якого річечка йшла в наш ставок. Його вже немає, того джерела. Вірніше, те ше джерело є, ну річечка вже пересихає. І вона, шоб не дать Потоцькому сюди води, десь там з оцеї овечої вовни наказала забити те джерело. Це такий собі побутово – історичний переказ. Потім, шо там ше таке?
— А чому кажуть, що в Терещенко вона була така найсильніша в сім’ї?
М.Г.: Вона, можна сказати, мені здається, вона ше закалена мужніще була, і рішучіша. І велике, як кажуть, оце зло її принесло, і вона ще загартувалася в цих таборах. Він був досить такий, як мужчина, як ото єсть такі художники слабуваті, ну суто митець такий. Ну, жіночість якась в них єсть, так. А вона була рішуча така, по переказах про неї там. А він був такий собі покладистий, по-російські.
— А як ви думаєте, чи можливо знайти в Звенигородці когось, кому вона довіряла, до кого вона їздила?
М.Г.: Ви знаєте, це шоб пошукать. Я подумаю про ці речі.
— Хто би там може сусідські такі, може з кимось вона шось, з кимось сварилася? чи хто її там скривдив?
М.Г.: Можеть буть, в 48-му вмерла, може ше є люди такі, які її знали. Ше єсть така цікава деталь. Значить, під Кримським, це вже мені Григорович розповідав, шо в Кримське ж квартиру розграбили начальство звенигородське. Там якийсь був Забуцький, це ше перед війною, нє! після війни було, його ж заарештували. Забрали меблі там у нього. Потім меблі десь в начальства бачили, і шафи, і комоди. І Кримське, це ж його родіна, Кримське, і всяке таке все. Навіть дрібниці, там якісь дитячі іграшки десь на горищі найшли, і те позабирали. Розумієте, так це начальство вміє робить. Начальство райкомівське, да. Оце таке. Очевидно, єсть у цих органах фотографії.
— Це було би цікаво.
М.Г.: Оце таке.
— Подивитися на той архів. Цей архів Терещенко ніби передали.