Гирич Раїса Федорівна, 1915 р. н.

− Ну, а хто грішми в домі розпоряджався? батько?

Р. Ф.: Канєшно, папа.

− А у мами не було своїх, свого заробітку такого, з продажу там?

Р. Ф.: Вона не робила. Но, єслі продавала молоко, то це все вмєстє. В нас постановка дєла в сім’ї була так, шо не різнилися.

− Ну, виконував чоловік жіночу роботу, а жінка чоловічу? Чи в вас такого не було?

Р. Ф.: Було. Почєму.

− Ну, а що з такої роботи?

Р. Ф.: Ну, єслі шо нужно мамі помогти, то папа помагав. Він не казав, шо це твоя тільки робота.

− А в селі як на це дивились?  

Р. Ф.: Я не знаю, як дивились на селі, а ми дивились на свою сім’ю.

− На свою сім’ю. Ну, а в селі не прийнято було так, щоб чоловік жіночу роботу робив?

Р. Ф.: Я не знаю! в нас так було прийнято, й коли я вже, коли я вийшла заміж, то в нас не було, пожалуста, казати, шо це твоя робота, а це моя. Робив, кому шо нужно зробить.

− Ну, батько займався тільки службою? Тобто, він не обробляв там, не орав землю, ні?

Р. Ф.: Ні, канєшно.

− Ну, а його батько був селянином?

Р. Ф.: Селянином.

− Там, на Полтавщині?

 Р. Ф.: Да.

− А велике хазяйство було?

Р. Ф.: Дуже, дуже велика, дуже бідна сім’я. Папа мій дуже з бідної сім’ї.

− А потім він вивчився, да?

Р. Ф.: Да, да.

− Десь учився?

Р. Ф.: Нєт! самоучка.

− І став начальником станції. Це ж велика посада була. 

Р. Ф.: Ну, сначала він сцепщиком вагонів. Тоді там стрєлочніком. Тоді вєсовщиком. Тоді це так.

− І дослужився, да?

Р. Ф.: Так, і тоді дєжурний по станції. І тоді здав екзамени. 

− Ну, мабуть, же ж з колхозом він ніяк не був зв’язаний?

Р. Ф.: Тоді ще не було колхозів.

− Ага. А ви пам’ятаєте це до колхозів, як воно в селі там? хто головний в селі був? ви ще дівчинкою були. Може, був староста? Може, хтось був? Ну, хто керував, так би мовити, владою в цей час? Це ж до чого, до 30-х годів було.

Р. Ф.: До 30-х годів. Я точно не могу отвітить, тому що я в етом дєлє була не обознана, не орієнтувалась я. 

− Ну, а хто, крім старости, сотник там? такої не було посади? Староста був взагалі? ви пам’ятаєте, що така особа була?

Р. Ф.: Пам’ятаємо. А тоді вже предсєдатєль сєльсовєта.

− Це в 30-х годах?

 Р. Ф.: Ну, в 30-х був же він вже.

− Сєльсовєт, да?

Р. Ф.: Да, був. Сільрада. Голова сільради.

− А до колхозів СОЗи були? СОЗ. Ви знаєте, що це таке?

Р. Ф.: Знаю. Совмєстна обработка землі.

− Да, тобто раніше тут пан був, да? Потім зробили СОЗи. Економії не було тут панської? не пам’ятаєте? Тому що… 

Р. Ф.: Нє, це не за нашу пам’ять, економія.

− Ну, може, мама пам’ятає.

Р. Ф.: Ну, знає, канєшно, шо були пани. Ось у нас лісничий Духовський, це ж пан був. Пан. То оце його ліс, і січас іще не вирубаний. Ето панське було помєстьє.

− В цьому місці?

Р. Ф.: Да. 

− Ну, а потом що вони, люди, в колхози стали об’єднуватись, да? Тобто кожен був хазяїном у себе, а потом замість СОЗів колхози стали, да? Чи по-іншому було якось там організовувалось?

Р. Ф.: Я це вам точно не об’ясню, потому шо я в нього не вступала і не виступала. Так шо я.

− І мама теж в колхозі не була?

Р. Ф.: І мама нє, вона не робила. Папа робив.

− Цього вистачало. А в колхоз, якщо він служащий був, то вже вони не йшли, да?

 Р. Ф.: Аякже? папа бросить станцію і піде в колхоз? нереально. 

− А хто-небудь з родичів, хтось були ваші, шо в колхози пішли? да? чи не було?

Р. Ф.: Нє. Дєдушка й бабушка мамині були вже старі. А папині там, на Полтавщині, тоже старі.

− Ну, а братів-сестер не було в мами, да, тут?

Р. Ф.: Був. Був мамин брат. Ну він не тут жив.

− Ну, а папа тільки займався цією роботою, своєю службовою? там нічого не шив, нічого такого не було, да?

Р. Ф.: Нє, нє. Начальнику станції ніколи шити. 

− Понятно. Ну, а, наприклад, якщо ви співаєте, ось ви гарно так співаєте. Від кого ви ці пісні перейняли?

Р. Ф.: Співали всі. Ну, пєсня – це наше. Як приходить папа в настроєнії, на роботі все харашо пройде, ну, якийсь празник. В нас була мандоліна, гітара, балалайка, і по настроєнію папи ми якусь заспіваємо пісню. Дуже ми любили співати “Стоїть гора високая, попід горою гай”.

− З акомпанементом, да, ви співали чи так?

Р. Ф.: Та так. “Зелений гай густесенький, неначе справді рай”. “Прийшли воли із діброви” – це наша любима була сімейна пісня.

− Тобто в вас пісня жила в сім’ї? Не на вулиці, де ви десь її хапали, а якось більше.

Р. Ф.: На вулиці, на вулиці як уже взрослі були. Там десь якісь приїжджали родичі, співають за столом, то й ми підтягували.

− Вам дозволялось це?

Р. Ф.: Дозволялося. Брат дуже харашо співав.

− Це старший брат був?

Р. Ф.: Молодший. Він був молодший. В нього пєсня це була. Ну, багато таких українських пісень. так потихесеньку десь співали. І січас ось уже співаємо. Як приятно почути старинні хароші пісні. Як приятно. Я люблю, например. Хай ото вони всі три, усі скажуть. Я пісні люблю. Я буду співати українські пісні.

− Федорівна, а ось з таких пісень, наприклад, купальські, якщо навіть малою були, ви водили Купала? грали? чи вже не пам’ятаєте?

Р. Ф.: Я не помню.

− А русальних не було пісень, нє? Такі русалок не водили тут? І веснянки не зустрічали? А колядували, щедрували?

Р. Ф.: Щедрували. Колядували.

− Ще ви малою? чи так дорослою дівчиною?

Р. Ф.: А де дорослою? Дорослою вже нільзя було! Хіба можна було? А малою. Бабушка сумку зшиє. Питаєш, бабушки питаєм: бабушко, коли щедрувати там? Ще через місяць! Як скаже – завтра! серце забивається, завтра! і не дихаєш. А то ж завтра дождаться.

− Щедрування?

Р. Ф.: Щедрування. Ходили щедрували. 

− Ну, це на новий рік щедрували?

Р. Ф.: На Меланки.

− А! 31 грудня, да? Ну, щедрували ви просто, без звєзди, без кози ходили? а колядували вже з козою, звіздою? 

Р. Ф.: Колядка – то одно, а щедрівка – то друге. Колядка то так. А щедрівка – і хлопці й дівчата ж щедруєм.

− А колядки окремо кожен?

Р. Ф.: Нє! чого! тоже вмєстє, но це друга совсєм пєсня.

− А чим вони вирізняються, по-вашому?

Р. Ф.: Це ж колядка на другий день Різдва. А щедрівка на Меланки. Каждому празнику своя пєсня. 

− А сам обряд як? відрізняються колядки і щедрівки?

Р. Ф.: Я б сказала – він не відрізняється, но оцими поздоровленнями хазяїв відрізняється, канєшно. Це ж співається на Меланку. А то співається…

− Нє, я розумію. А обряд сам? Те, що крім співу, іще ж ходять з зіркою. Там, мабуть, же ще колядники з міхоношею, з козою. А щедрувальники ж уже не ходять з цим?

Р. Ф.: Нє! Бачите, в каждім селі, так, в каждім селі свій обряд. В нас тут – так. На Полтавщині, он вона скаже, – так! Десь іще – так! В каждого своє.

− Ну, так я ж оце у вас питаю. Як у вас саме колядування відбувалось? Щедрували, ви кажете, просто щось вам в мішечок, мабуть, щось насипали.

Р. Ф.: Да, канфєти, пряніки там.

− А як ви щедрували? з якими словами? з піснею якою? “А чи дома пан хазяїн”?

Р. Ф.: “А чи дома пан хазяїн”, “А на річці, на Йордані”.

− “А на річці, на Йордані” можете заспівати? Почали.

Р. Ф.: (Співає) 

“Де не взялись анголята, взяли ризи на крилята. 

Щедрий вечір! Добрий вечір! добрим людям на весь вечір”.

− А спочатку?

Р. Ф.: (Співає) 

“А на річці, на Йордані, там Пречиста ризи прала. 

Щедрий вечір! Добрий вечір! добрим людям на весь вечір. 

А попрала, повішала на калині, на малині. 

Щедрий вечір! Добрий вечір! добрим людям на весь вечір. 

Де не взялись анголята, взяли ризи на крилята. 

Щедрий вечір! Добрий вечір! добрим людям на весь вечір.

Та й понесли попід небесами, всі небеса розтворились, усім святим поклонились. 

Щедрий вечір! Добрий вечір! добрим людям на весь вечір”.

− Ну, дякую! А ви ходили колядувати це в грудні, да, а в кінці грудня, на початку січня це щедрували, да? Це ще малою. А потім вже виросли, що забороняли, да?

Р. Ф.: Забороняли! Уже я як кончила школу.

− Це в якому году?

Р. Ф.: В 32-м. Тоді я кончала желєзнодорожне училище. Пішла робити в телеграф, а тоді вже ніяких щедрівок не розрішали!

− А чому? 

Р. Ф.: Так власть веліла.

− Так тільки щедрівки не розрішали чи й колядки?

Р. Ф.: Абсолютно все, називалося буржуазні предрассудки.

− А, треба боротися з ними, да?

Р. Ф.: Так.

− А оці пісні там козацькі, чумацькі там?

Р. Ф.: Нікаких, ніхто нічого не співав.

− А що ж тоді дозволялось співать?

Р. Ф.: Ну, революціонні якісь там в те время.

− А в вас хто-небудь там в революції або в громадянській війні брав участь? якісь пісні привозив з собою? якісь революційні. Чи по пісенниках вивчали революційні пісні?

Р. Ф.: Та десь желєзнодорожний клуб був, ішли в клуб. У нас хор був. Співали в хорі. Шо нам преподаватєль преподає, те ми й співаємо. Желєзнодорожний клуб ото в Люботині був.

− Тобто не так, що вам подобалось колись в селі?

Р. Ф.: Так ми його й не знали, чи воно подобається, чи не подобається! Пішла в клуб, сказали: оцю пєсню – і ми співаєм.

− Це в Люботині коли був?

Р. Ф.: Да.

− А там по нотах уже співали чи розучували на слух?

Р. Ф.: Нє, на слух. А як у Львові я робила, там по нотам у нас був.

− Ну, це вже після війни ж було, да?

Р. Ф.: До войни, 39-й – 41-й.

− Це ви якраз після того, як об’єднали Україну, да? ви тоді зразу туди приїхали?

Р. Ф.: Да, об’єднали в сєнтябрі, а в октябрі я вже була там.

− Ну добре. А давайте повернемось в Харківську область. В клубі, там, де, ви кажете, хором співали, там і оркестр був, да, якийсь? на інструментах грали?

Р. Ф.: Ну, духовий оркестр був. 

− По нотах вони грали чи на слух, не помните?

Р. Ф.: По нотах. Ну тільки іграли, були вечори танців, то тільки не розрішали, нам вальс не розрішали.

− А чому вальс нєльзя? буржуазний тоже?

Р. Ф.: Буржуазний, пожалуста.

− Ну, так фокстрот тим більше нільзя було. А що ж можна було тоді танцювать?

Р. Ф.: Полєчка! Танцювали, ну, в ритмі того времєні.

− Угу, швиденько.

Р. Ф.: Та так.

− Понятно. А от, наприклад, ви ще застали ж, коли тут були, в Огульцях, музиканти які були? на чому, на скрипках грали тут?

Р. Ф.: Грали.

− Багато було скрипалів?

Р. Ф.: Ну, каждий для себе грав. Ось Сєргєй, у неї папа, грав, да, на скрипку. І брати всі грали.

− Так вони разом? це сімейний такий?

 Р. Ф.: Сімейний такий ансамбль. А так.

− А крім скрипок, така велика не ставилась на землю, знаєте, велика скрипка?

Р. Ф.: Ага, ну це ту скрипку я бачила, ну в нас ні в кого тут не було.

Сергіївна: А в нас була така, шо і на ножках.

− Бас це був такий, да? Бас у вас був в ансамблі? Тобто ви там.

Сергіївна: Дома, дома це.

− Ну, ви так дома пограли, а на вулицю вийшли, тоже пограли, да?

Р. Ф.: На балалайку на вулиці. 

− А в сім’ї на скрипках грали, да? І на весіллі на скрипках? чи ви не пам’ятаєте?

Сергіївна: Нікуди не ходили. Свої брати всі грали й батько. Ну, вони ніде не були. Тільки ото дома. Дома.

− А що, забороняли ходить десь?

Сергіївна: Ні, просто, не знаю, якось не було такого.

− А брати у батька навчились грати, да?

Сергіївна: Ну, канєшно, мабуть, у батька. Та ще один з мандоліною ходив. Як уріжут!

− Так мандоліна разом з скрипками грала, да?

Сергіївна: Вмісті оці всі, вмісті. Скрипки, й балалайки, і бас, і усе! Як уріжут, так!

− А гармошки не було? туда не приєднувалась гармошка?

Сергіївна: Нє, нє-нє! не було.

− Отдєльно гармошка грала, да, в кого була?

Сергіївна: Ну, в кого була, то, може, й грав. Там в нас в одного була, мабуть.

− Ну добре, а наприклад, батько у кого ваш навчився на скрипці грати?

Сергіївна: Не могу сказать, в кого він навчився. Бо скільки я знаю, стільки він грав.

− А він сам звідси був, да? родом.

Сергіївна: Із села Огульці. А потом ми тут, уже я тут родилась. А він, скільки я його знаю, стільки він грав.

− А сам він звідкись приїхав? чи сам народився тут?

Сергіївна: Ні, в Огульцях родився. Огульці ото село там. Ото там він родився.

− А може, пам’ятаєте, і Федорівна, й Сергіївна, чи тут були старці або люди, шо ходили з такою лірою коліщатою? в який час було? 

Р. Ф.: Ну, це ще було до колективізації, так. Називалися старці. Ну, як би чи прохатирі, чи шо. То якийсь сліпий старичок, із ним якийсь поводатир, хлопчисько. І на шось пожалуста грає, грає.

− Крутить як колесо?

Р. Ф.: Як колесо шось крутить. Ми ще невеликі були, та не тільки ми, а й люди дорослі, повибігаєм, інтересно ж подивиться й послухати. Шось виносять, їм подають.

− А що вони співали?

Р. Ф.: Аби ж це вчора було!

− Ну, про що? псалми? духовні пісні такі божественні, мабуть, да? про що вони співали?

Р. Ф.: Ну, як цю пєсню назвати, я не те, а якісь такі, такі, шо вони душевні. Шо як бере за душу якто! Слов я не знаю, які вони співали. Но співали такі, шо вони дуже жалібні такі.

− Ну, старі жалібні пісні?

Р. Ф.: Канєшно!

− Не те, що про війну там Першу імперіалістичну?

Р. Ф.: Ні-ні-ні! Все жизнєнне.

− Ну, а чоловіки тільки ходили чи жінки теж були? Так було, щоб чоловік й жінка співали?

 Р. Ф.: Більшинство чоловіки. Старичок із мальчиком.

− Це саме на лірі, що крутили.

Р. Ф.: Да. 

− Ну, а їм подавали там? не те, що там їх не виганяли? нє?

Р. Ф.: Нєт, нєт, нєт, нєт!

− Считали, що божі люди, да?

Р. Ф.: Не божі люди, а раз воно, ну, як би вам сказать, воно нещасне, воно заробляє цим собі на пропітаніє.

− На існування, да?

Р. Ф.: На існування. А яка там вже в нього сім’я. От воно, пожалуста, то вже ми не питали, чи це син, чи це чужий. Вони зароблять і приносять до своєї сім’ї якусь копійку.

− Ну, а чим подавали їм? харчем чи грішми?

Р. Ф.: І дєньги давали, і давали, хто як шось якісь там і сало, і єслі празники, то всігда ж там пирожки чи що. Ну, хто шо мог, хто як.

− А бандуристи ходили? Знаєте, що така з струнами, бандура.

Р. Ф.: Бандура, ну знаю.

− Чи кобза.

Р. Ф.: Знаю, ну в нас вони не ходили. В нас тут не було такого.  

− Не пам’ятаєте, ніхто, тільки лірники були, да? 

Р. Ф.: Да.

− А де вони, просто ходили попід хатами? лірники. Не те, що там на майдані чи на ярмарку грали, нє?

Р. Ф.: Ну, я помню де ми жили, в нас станція була двухетажна, ми жили на втором етажі, і вони всігда заходили. То єслі папа їх десь побачить там, вони йдуть, то шо, і він приглашає, вони заходять. Ми їх принімали, бо це нещасні люди і заробляють своїм, це їхній труд. І от їм подавали, шо могли.

− Хто мог що.

Р. Ф.: Хто мог шо.

− Добре, от цікаво, бачте скільки. А якщо музиканти скрипалі, наприклад, були, то вони на весіллях грали? якось гроші заробляли? 

Р. Ф.: Ну, в нас, в нас більше грав, хто грав, гармошка! Одна гармошка.

− На весіллі?

Р. Ф.: Да!

− А скрипалів не було, да?

Р. Ф.: Може, десь були, спеціально вони ходили ото, а в нас гармошка. Ну хто тут, на скрипку тут у нас на свадьбі, на новосіллі, так сказать, грає гармошка. Єслі на другій свадьбі ще єсть скрипка, скрипка підтягує. 

− Вони разом грали?

Р. Ф.: Разом, канєшно.

− А де ж гармошка взялась, звідки її привезли?

Р. Ф.: Як звідки? Якийсь дядько грає на гармошку, його приглашають на свадьбу – і він грає, земля розступається.

− Ну, гармошка – це ж не український інструмент, його мабуть звідкись принесли.

Р. Ф.: А чого? Ну це, якшо звідкілясь принесли, то це не за нашої пам’яті.

− Ну, може, так. Ще в 19-му, може, сторіччі.

Р. Ф.: Ми тоді ще…

− Ще вас не було. Ну, а у вас в сім’ї не грали на інструментах таких, там скрипка або гармошка? такого ніхто не грав?

Р. Ф.: В нас була гітара, була мандоліна. Грали.

− І папа грав, да, ваш?

Р. Ф.: Папа грав, брат.

− І співали під інструменти? чи нє? 

Р. Ф.: Співали. А на весілля, як січас, приглашають музику на весілля, так і тоді було. Ага! отой! десь знають, шо отой в отім селі чи в нашім, в другім грає на гармошку. Приглашають його і він…

− А чим платили на весіллі музикантам?

 Р. Ф.: Я точно не знаю, мабуть же, грішми.

− Чи, може, натурою якоюсь? чи там харчем, чи, може, рушниками? Чим платили?

Р. Ф.: Та нє. Тоді про харчі не було рєчі. В каждого були вони. А гроші.

− Гроші цінились. 

Р. Ф.: Канєшно. Якщо десь хтось і робив на проізводстві чи шо, то получали якісь мізєрні капєйки, да. То якшо він грає, і заграє на одній, на другій, на третій свадьбах, то це в нього прибиль.

− Прибуток.

Р. Ф.: Прибуток.

− А ось мовою якою тут в селі розмовляли: російською чи українською?

Р. Ф.: Мєстне нарєчіє.

− Ну, українське, да?

Р. Ф.: Українське в основному.

− А росіян таких не було, да?

Р. Ф.: А чо ні? були рускі люди.

− А звідки вони були самі і чому тут опинились? От у вас залізниця, зрозуміло.

Р. Ф.: У мене чоловік був руский. Як він опинився сюди? а хто й зна, як він опинився.

− А де він працював?

Р. Ф.: На заводі. А первий був українець. Робили на желєзній дорозі в нас тут, а говорили по-рускі. А желєзна дорога українська.

− Не розуміли?

Р. Ф.: Нє, не то, шо не розуміли, а не прийнято. Правила всі-всі-всі, вони всі на руском язикє були.

− Це і в цей час іще до революції, і уже в 20-х, 30-х роках, да?

Р. Ф.: Тоді я не знаю. Це я знаю вже своє. З 32-го года, 33-й год. Десь у 37-м чи 38-м я робила в телеграфі в Яготині, і от придумали, шо нада, шоб желєзна дорога перейшла на українську мову. Так десь, та місяць не побули ми на ній, на тій мові, і всьо ето дєло анулірували, потому шо невозможно. Єсть такі терки, пожалуста, правила на желєзній дорозі, шо його ніяк не можна перевести на український, ніяк. Тому і перейшли обратно на руську.

− Ну добре.

Р. Ф.: Передають якесь богослуженіє із Києва, і передають на українській мові. Зовсім воно не те! Ну, як сказать, ну не те!

− Та воно і з Харкова тоді вже на українській мові веде службу?

Р. Ф.: Не знаю.

− А церква тут була? 

Р. Ф.: Була, була тут здорова.

− Одна була церква, да?

 Р. Ф.: Одна була. В нас на Огульцах.

− І коли її зруйнували?

Р. Ф.: В колективізацію, да.

− А шось зробили з неї, да?

Р. Ф.: Та шо? нічого. Розкидали та й усе. Кому не лєньки, той те й брав.

− А навіщо вони це зробили? борьба була з прошлим, з пережитками прошлого?

Р. Ф.: Борьба з пережитками.

− Тобто це щедрівки і колядки.

Р. Ф.: Об чом рєчь! о колядках тоді нільзя було.

− І подумать, да? Це і в Люботині, і тут таке було?

Р. Ф.: Та скрізь було! А Люботин шо не Україна? скрізь було таке.

− А в Росії не забороняли колядки співати? не знаєте? Там же ж теж були колядки.

Р. Ф.: Ну, власть же то одна була! і там же таке було. Забороняли, канєшно.

− Ну, а церква, наприклад, священик був, він так тут і жив потім? чи його кудись виселили?

Р. Ф.: Було так. Константин Ніколаєвич, на Сибіру був? Був, аякже!

− Зруйнували церкву і туди його, да?

Р. Ф.: Да. А він вижив і прийшов назад.

− Вернувся?

Р. Ф.: Да.

− А сім’я тут залишилася?

Р. Ф.: Тут. В нього здорова сім’я була. Велике гоніння було й на сім’ю, ну а потом.

− А його змушували відректися там публічно? Щоб він тут покаявся, що він був священиком. Такого не було, таких акцій, не знаєте?

Р. Ф.: Ну, такі акціє єслі були, то це ж робилося в стінках.

− Нє, а щоб публічно перед усіма він покаявся? відрікся.

Р. Ф.: Нєт.

− Такого не було? 

Р. Ф.: Може, йому це й предлагали, ну це нам не казали.

− Тобто він не каявся перед вами? такого не чули, да?

Р. Ф.: Нєт.

− А ось від чого голод був? Був в 32-му, в 33-му був голод?

Р. Ф.: Був.

− А чого це? неврожай був чи від чого?

Р. Ф.: Нєт, государственна політіка.

 Ну, тоді ж таке не казали. Просто ходили, мабуть, і щось брали, їжу? від чого? що забирали їжу, тому голод був, да? чи вони не забирали? чи може, врожай поганий?

Р. Ф.: Бачите, в одній області великий був голод, це Полтавська область, да, Петровна? страшно. А в других областях десь менше.

− А у вас тут сильний був голод? чи так пережили?

Р. Ф.: Ну, бачите, я вам скажу, ми получали шось же, якийсь пайок.

− Ну, це що папа робив.

 Р. Ф.: Це ж ясно дєло. Ну, а на городі шось виросло. Канєшно.

− А весілля ви пам’ятаєте, які тут були весілля до 30-х годів? а в 30-х і голод, і колективізація, вони трошки змінили, мабуть, да, життя? чи так воно, як було в 20-х годах, так воно і осталось потім? таке ж весілля було?

Р. Ф.: Ну, ви кажете за 20-ті годи, о весіллях не було рєчі. Яке весілля? Та шоб мені розрішили, шоб я там йшла, пожалуста, дивилась на те весілля? нєт! Ти, твоє дєло в книжку дивиться, шоб двойок не було, а не на весілля. То січас в 12 год іде на дискотеку, а тоді папа сказав – дивись у книжку, шоб не було двойок! і то було закон. 

− Ну, а діти ж селянські бігали?

Р. Ф.: Та бігали ж, канєшно, діти дивиться, аякже!

− Ну, а весілля, воно до 30-х і після 30-х відрізнялось чи ні? коли воно змінилося все? коли змінилась ситуація? чи в 50-х? чи після війни? чи в 30-х? як воно по-іншому? Сергіївна, може, ви пам’ятаєте? ви ж уже дорослою були.

Сергіївна: То не пам’ятаєш, шо вчора, а тут.

− Ну, так то ж не запам’ятовується, а те, що старе, так. 

Р. Ф.: Ну, змінилось само у построєнії цього весілля. Ну, якби так. Раньше було скільки? Свадьба 30 душ, оооо! це багато. Так? Так! А тепер 100 душ, та, там було декілька. А як 200 або 300, то вже й змінилось.

− Ну да. Я маю на увазі, сам обряд, чи коровай, гільце.

Р. Ф.: А обряд? обряд, конєшно! Раньше хоть і небагато було, но гільце обязатєльно ставили. Так?

− Це в 20-х годах було, да?

Р. Ф.: Нє, не в 20-х, це вже після 30-х. Ви 20-ті не беріть, потому шо ми тоді пішком під столом ходили. Ми того ще не знаєм.

− А що, мені цікаво, в 20-х? тому що в 30-х ще люди помнять, а ось в 20-х нє. 

Р. Ф.: А 20-ті вряд лі ви січас найдете, кого спитати. Ну, хто в 20-х знає?

− Ну, 25-й, 27-й рік, я не маю  на увазі ось іменно 20-й, 1920-й. Там 25-й.

Р. Ф.: Ну, як я могу, от взяти я лічно, як я могу запомнить?

− 12 років вам тоді було.

Р. Ф.: Та де ж 12, як я 15-го родилася?

− В 27-му вам було 12. 

 Р. Ф.: Ну, так. Воно тоді не касалось нас.

− Ти сам по собі жив, а свадьба сама по собі, да? 

Р. Ф.: Помним, шо були свадьби, всігда їхали конями, так, вінчаться, запряженими, як зимою красиво це було. Запряженими, пожалуста, в санки. Їдуть. Упряж красива. Оце красиво було. Звонок звонить! Це бачили. А потом уже дальше.

− Ну, такої назви не було – червоне весілля? у вас такої назви не було? не пам’ятаєте?

Р. Ф.: Ну, воно червоне должно буть.

− Ну, тут не було такої назви, нє? не помните? Сергіївна, не пам’ятаєте – червоне весілля? А весілля в шинку ніколи не гралось?

Р. Ф.: Раньше ні.

− А у клубі весілля гралось?

 Р. Ф.: До войни ні. Ні, до войни ні.

− Такої моди не було, да? шоб весілля гралося. Тільки вдома.

Р. Ф.: Дома. За нашої пам’яті тільки дві свадьби були в клубі.

− Тепер уже, да?

Р. Ф.: Ну да. Це, я ж кажу, за нашу пам’ять.

− От, Сергіївна, клуб тут коли з’явився, ви не помните? саме в Огульцях.

Сергіївна: Я знаю, коли, а якого числа, якого місяця, года.

− А що там було в клубі, відбувалось? чого там збирались? 

Сергіївна: Кіно.

− Ну, а там якісь музиканти, оркестр там чи що таке було?

Сергіївна: Та я в його дуже не ходила, то я не знаю, шо там і було.

− А Федорівна тоже не ходили, малою ще були, да?

Р. Ф.: Малою про клуб у нас не було рєчі, в нашій сім’ї.

− Тобто це считалось шось таке несерйозне, да?

Р. Ф.: Нєт, Лариса Іванівна, не те, що несерйозне, а раньше, я вам говорю, шо, мабуть, і в других, у нас лічно був закон папи. Він казав: вам ще в ваші годи про клуб нічого думать. Дивіться, шоб у тєтраді не було двойок.

− Папа був головою сім’ї, що він сказав….

Р. Ф.: Так. Ну, це не тільки в нас, і в других було. Ми ж не бачили, шоб у клуб, шоб там подобіє січас дискотеки, шо там в 12, у 13 год. Такого не було. І як не кажіть, шо тоді була дисципліна. 

− Сімейна дисципліна була, і батько був головою. А мама яку роль грала?

Р. Ф.: Ну, роль вона іграла! Ну тільки, як папа сказав. У нас було не кіно, а туманні картини, знаєте? Ну, це ви ж знаєте всі. Туманні картини. І тоді ще клуб не був построєний, ну оце на Шаровці, а там було в хаті такій. Здорова хата і ті туманні картини. Так же хочеться йти туди, на ті туманні картини. Мамо! ми підем на туманні, в клуб, на туманні картини. Ось прийде папа з станції і спитаєте. Іде папа. Це як було.

− Маму і папу ви на Ви називали?

Р. Ф.: На Ви.

− Всі, да? всі на Ви називали батьків?

Р. Ф.: Да. Іде. Папа, нам можна піти в кіно? То він сказав – можна! то ми аж отам на край вулиці повдягаємося! Бо єслі він через дві минути скаже ні – то вже всьо, то хоть ти падай!

− Можна хоть одягаться, хоть не одягаться.

Р. Ф.: В 9 часов шоб ви були дома! біжимо бігом. Ну, на 10 там, 15 минут опоздаєш, то то ж уже не таке наказаніє. А шоб ми в 12, у 13 год ходили до часу чи до двух десь? та шо ви!

− Це дисципліна була така. 

Р. Ф.: Так. І скрізь, це не тільки в нас.

− А коли воно змінилось так, щоб по-іншому стали ставитись до цього? Тобто вже не слухались батьків там? це вже зараз зовсім? чи після війни вже таке було? чи в 50-х роках? коли воно?

Р. Ф.: Я не знаю. Я, например, стара вже і слухалась, поки батьки мої на той світ пішли, я слухала. А в каждого це.

− Ну, а у вас ікони в хаті були? ікони. А які саме були? Там Матір Божа, Хреститель?

Р. Ф.: Да, да.

− А іще які?

Р. Ф.: Ікони.

− Ну, а як вони називались? В нас, наприклад, в бабусі Петро і Павло був. Спаситель був. У вас, мабуть, же ж не дві ікони було.

Р. Ф.: Було й більше. Були.

− Як вони називались, не помните?

Р. Ф.: Нє. Матір Божа була ікона.

− А яка головною вважалась в домі? чи всі вони рівноправні? 

Р. Ф.: Ну, канєшно, раз ікона, значить, вона ікона. Вона несе якусь…

− І молилися до неї, да, саме до Матері Божої? заступницею вважали, так? А рушниками обвішували ікони?

Р. Ф.: Канєшно.

− А лампадку вішали для чого? запалювали.

Р. Ф.: Для празника.

− А не казали, чому саме там? не пояснювали, чому лампадку треба запалювати? не було такого?

Сергіївна: В Святий вечір, святий празник і в неділю лампадка горіла.

− Тобто вважалося, що і лампадку треба запалити. А ніякого другого пояснення не було? На свято запалюємо. Чи може, щоб душу гріло? чи щоб душа прилітала померлих грітися? такого не було? на світло.

Р. Ф.: Да це просто празнічний такий обряд.

− Ну, а якщо в домовину ікону клали? 

Р. Ф.: Да, клали. І січас обязатєльно приходить священик.

− І кладе.

Р. Ф.: Чого він кладе? должен хазяїн подумать. Крестік, іконку.

− А для чого це робиться, не знаєте?

 Р. Ф.: Ну, а як же? хрещений же чєловєк! Як же? ми ж православні люди.

− Ну, так можна хрест покласти, а іконку не обов’язково. Чи щоб йому там, на тому світі, начебто було?

Р. Ф.: Ну, може, воно й так, як закон гласить, шо загробна жизнь єсть, существує. Значить, очевидно.

− Мабуть, потрібно і ікону тоді?

Р. Ф.: Так. Маленьку, пожалуста.

− А такі старі ікони, шо з ними робили? не було у вас такого, щоб зовсім вже стара ікона, що її там закопували? чи спалювали?

Р. Ф.: Нєт, нєт.

− Такого не чули, да? 

Р. Ф.: Такого не було в нас.

− А у вас які були ікони, Сергіївна?

Сергіївна: Ну, це дві то я знаю – Матір Божа, Ніколай Угоднік. Іще там, ну то вже маленькі. Матір Божа велика була. Ну де подівались, не знаю.

− А зараз що у вас?

Сергіївна: Та в мене одна іконка єсть.

− А яка?

Сергіївна: Воскресєніє.

− Це ще з старих залишилась, да? 

Сергіївна: Це ще батько мені дав давним-давно. Ще і в батька вона давним-давно. Ото акурат він на Паску брав в церкву ту ікону і приносив. І коли я виходила, мені батько подарив, благословив мене. Я її люблю, як рідну маму.

− Це вона на чому написана: на дереві, на дошці чи нє? вона дерев’яна, ікона?

Сергіївна: Ні, обдєлана ше.

Р. Ф.: Роспись на дереві. Всі ікони – роспись на дереві.

Сергіївна: А кругом то обдєлується.

− Орнаментом.

Сергіївна: Да.

− Ну, а що у вас богомази були ті, що писали ікони? тут в селі.

Р. Ф.: В нас такого не було. 

− При церкві, може, вони служили, що розписували ікони. Не було?

Р. Ф.: Нє, не було. Церква, де вона брала ікони? Очевидно, в них якісь були свої. Мабуть, свої були. Мабуть.

Сергіївна: А в нас іще була Неопалима Купина. Ото як грім стог сіна запалив запалив, шо ми робили! шо ми робили! нічого. Те каже – молоко кисле лийте. Те те, те се. Як вийшла одна бабушка, каже: счас я потушу. Вийшла з тею іконою, тут вона коло нас недалеко.

− Це тут, в Огульцах?

Сергіївна: Вийшла аж на станцію, і зразу тільки димок пішов, все так. Така сильна.

− А гончари тут були у вас? промисел гончарський є?

Р. Ф.: Були і єсть і січас.

− Прямо в селі вашому, да?

Р. Ф.: Да, в нас єсть один знаменитий гончар.

− А це хто? як його звуть?

Р. Ф.: Як оцього зовуть? шо на шляху.

− Як його прізвище? цього гончара.

Р. Ф.: Отам село Чернецьке.

Сергіївна: Як на Валки їхати, да?

 Р. Ф.: Да, да-да-да!

− Це недалеко?

Р. Ф.: Там біля Валок десь Чернецьке називається.

− Так там саме гончари одні живуть?

Р. Ф.: Там вони з глини ото такі…