Гриценко Галина Пилипівна, 1930 р. н.

− Ну, він зразу пішов в колгосп, да?

Г. П.: Зразу, він зразу пішов у колгосп. Сюди переїхали, він був главним бухгалтером у колгоспі до війни. В перші дні війни він пішов в армію на войну. Прийшов він у 47-м году, він після войни ше робив десь в трудармії. Серпуховський завод. Я думаю, шо в Серпухові якась була деревообработочна там фабрика чи то завод. Так шо він прийшов в 47-м году, в 46-м году тільки він прийшов.

− Демобілізувався. 

Г. П.: Ага, а тоді він так робив на комбайні в колгоспі. А тоді робив і секретарем сєльського совєта, і в Харкові робив.

− Ну, а ви в дитинстві пам’ятаєте Мерчик, що там було? як там. яке село було?

Г. П.: Та канєшно, в дитинстві я пам’ятаю, ше такі були, знаєте, вони комірчати якісь були. Я помню там те село. Дуже понравилось. Там село яке то низи були, понімаєте? Внизу така річечка. І воно перва гора, й друга гора, внизу річечка Мерчик така. Оце січас Новий Мерчик, совхоз “Україна”, де січас оце садки, так ми жили ще за “Україною” туди далі. Там Шевченківка сюди, а туди була Олександрівка, воно такі були хуторки, і Самара. Счас нема нічого там. Там оце садки, все, виноградники там, все. Там нема нічого вже, там, де я жила.

− А ви в самому Мерчику Новому народились? 

Г. П.: Ні, в самий Новий Мерчик ми переїжджали Тут, понімаєте, Новий Мерчик був як центр. А туди далі оце хуторки Самари, Шевченківка, Олександрівка, просто як такі маленькі хуторки. А оце Новий Мерчик, це був колгосп Дімітрова, де Новий Мерчик.

− Ще коли ви були молодша?

Г. П.: Коли я була. А там, де ми жили, “Шлях до комуни” був у Добропіллі, тут Добропілля було, це “Шлях до комуни”, а то Дімітрово, ну в нас було так, як то бригада. Там була вона перва бригада чи друга бригада, чи третя, яка-то, бригадами розділялися. Новий Мерчик, він був тут як центр. 

− Бригади? чи до цього сотні були у вас?

Г. П.: Ні, бригади, там були бригади, там сотнями не було.

− А сотні, тут в Огульцях, не називали сотні?

Г. П.: Єсть, і зараз.

− Ну, це козацьке село, значить, колись було. А в вас там пан був, в Мерчику чи нє? мама не розказувала? 

Г. П.: Я цього нє, я не пам’ятаю цього, і вони не розказували. Понімаєте, такого не було, шоб це розспросити. А вобще то я його, як січас бачу, як пам’ять ото, як ті комори стоять там. Бригада була. Де кузня. Усе так воно на вигонці було. Я ж кажу, шо і школа тут була, тільки до 4-х класів. Оце де ми, початкова. А тоді вони в Новий Мерчик ходили в школу. Там була центральна школа. 

− А ваш куток якось називався в селі?

Г. П.: Да оце куток називався в нас, як просто по-вуличному, ні. Там отак люди по-вуличному називалися – Забобони, Сало, оце так по-вуличному.

− А ви прозивались якось, ваша сім’я?

Г. П.: Е, ні! Дудники, фамилія моїх батьків була Дудник, маму Дудник, і Дудники.

− А батька вже інше прізвище.

Г. П.: Батька Рекута була, Рекути тут, я не знаю, він з Старого Мерчика, батько наш. Так шо я не знаю, як їх прозивали. А нас просто називали Дудники. А другі там по вулицям – то Забобон, Кавачка, Сало. Оце такі, оце такі вони.

− Такі прозвиська були?

Г. П.: Прозвиська були. Я ото пойду коли-небудь до бабусі, а вони мене питають: як там Кавачка? А як там Забобониха баба живе? А я не знаю, як це, понімаєте. То баба Кириченчиха була в нас Забобониха. Кавачка Порядинський був. Палтарагребко – Сало. Отак їх прозвали по-вуличному. А наші ото Дудники. 

− А серед ваших родичів, може, музиканти були такі, що грали на скрипках там?

Г. П.: У нас батько грав на мандоліні, на балалайкі, в молодості на балалайкі грав. А із такого, із його сім’ї, із маминої сім’ї співуни всі сестри мамині, і мама харашо співала. А батьки, батько, я ж кажу, шо він грав. А не помню я батькову сім’ю, якто вони нам були чужі. А мамині дівчата, оце сестри всі співали харашо. Бабуся й дідусь не знаю, чи співали, чи ні, от не помню я. А сестри мамині і брат співали харашо.

− А чого одчуждєні були? з якихось сімейних причин? чи одні багаті були, другі бідніші?

Г. П.: Ну, хто й зна! Для нас бабуся, це мамина, як ото рідна була, вона нам помагала в голодовку дуже. І вобще вона близька якато була. Як трудно, мамі ж в колгосп треба було йти, садіків же тоді ніяких не було, – то вони приїдуть заберуть менших, і то ж, поки у школу йти, вони там живуть.

− А бабуся звідки була сама?

Г. П.: Бабуся там же вони були, на Шевченківці там вони й жили.

− Тобто в основному співали, а такі, щоб грали на скрипках?

Г. П.: Таких нє, такого не було.

− А у вашому селі, ви в дитинстві пам’ятаєте, там може ходили лірники, кобзарі? такого не було?

Г. П.: Так батько на мандоліні, на балалайкі грав.

− А де він навчився?

Г. П.: Та просто сам!

− Ніхто не показував?

Г. П.: Та ніхто не показував, в мене брат грав на гармошкі, і його ніхто не вчив, сам по собі.

− На слух, без нот?

Г. П.: На слух, без нот, і прекрасно! Я не знаю, кому як, ну мені нравилось. Прекрасно грав. 

− А не пам’ятаєте, в селі, де ви народились, там був клуб вже в той час? Чи не було?

Г. П.: Нє, не було нічого. Це я, знаєте, це мені було 5 років, не було нічого. Просто збиралися дівчата, хлопці. Ще я помню, як во сні я помню, мамина сестра, маминої сестри подружка йшла заміж. І шо мені це вспомнилося, ми ходили ж туда дивиться, як то дружки там співали. І коли удівали, то січас, а тоді то ходили подружка з молодою приглашали, запрошували на весілля. І шо вони з палками, подружка була з палкою, в лєнтах.

− А палка, вона з лєнтами була? чи сама палка? 

Г. П.: Ні, просто, просто. І то вони кланялися. Одинакова одежа. Дружка виділялась, шо з палкою. Це вже й після війни були такі. І шо я йшла, ми жили на цій вулиці, якто в нас було переділено, а дідусь і бабуся жили на другому боці. І я йшла до них, і вони остановились передо мною. От я помню, забуду, шо вчора робила, шо вони покланялися. Думаю, чого ж вони кланяються? Якось воно мені. Чи то я не сама йшла, шо оце я запомнила. І тоді мені розказували, я запомнила, шо молода була обстрижена. Боліла вона чим-то, і то мені, шо хустка була на ній, вінок. Ото ми таке ходили, я ходила дивиться. То клуба тут такого, як такого, не було. Просто дівчата збиралися біля школи. Біля школи, просто школа там була. Кіно чи було, чи концерти які, я цього не помню, не знаю абсолютно. Воно десь, но я цього не помню. Вже як ми сюди переїхали, то в нас клуба не було, в клуні було. Клуня була, то в клуні було кіно. А тоді построїли клуб новий, во время войни. Там були плєнні і замінірували, хто замінірував, наші чи нємци? хто й зна! Що зірвалася там міна, то він згорів, той клуб. А тоді клуб був тут, де січас общежитіє. В 51-м году построїли цей клуб. А той, я ж кажу, абсолютно не помню, шо там. Ну, там не було, я знаю, шо було все тьотка Настя, це мамина сестра менша, просилася: я піду до школи, там дівчата. 

− Ну, а ви не знаєте, тут після війни зразу був же клуб?

Г. П.:  До войни построїли, я не знаю, чи хто помне, но я знаю, ше він і не помазаний був, як слід, і ото зразу война. Отут, де почта, отут був новий клуб. Новий клуб, де почта. І він ше був тільки поштукатурений, і даже не побілений, ніяких робот ше не було, нічого. Тут зразу війна, і зірвалася та міна і він згорів. А тоді після війни, зразу ж після війни, клуб був, там у нас була контора. Половину займала контора, половину, така кімната була велика, там був клуб. Там Вєра Василівна зразу начала завклубом. Це була чужа хата, це була, Никифори жили, Никифори.

− Це багаті люди?

Г. П.: Багаті були люди, і ото їх розкуркулили, і оце в хаті вони були клуб. Там клуня була їхня, ото все воно, в оцій хаті був все время клуб. До 51-го года.

− А завклубом хто там був?

Г. П.: Я не знаю, до Вєри Василівни хто там була. Кириченко Вєра Василівна в нас була.

− А вона жива зараз?

Г. П.: Я не знаю, вона десь в районі, може, й жива. В Райлєновкє вона жила там, бо це в санаторії робила, не знаю. А то вона робила, та десь, я не знаю, до якого вона году, чи до 49-го вона поробила шось. Потому шо після неї прийняла Лідка Миколи Марковича. Це я знаю. Тоді прийняла Надька Кутягіна. Після Надьки не знаю.

− А її призначали, да, на цю посаду, керівника клуба?

Г. П.: Еге.

− А хто призначав?

Г. П.: Сільська рада. Сільська рада й відділ культури. Но согласовували з сільською радою.

− А за якими параметрами людину відбирали? Щоб вона талант мала? чи організаторські здібності?

Г. П.: Ну, конєшно, тоді по талантам.

− Чи освіта?

Г. П.: Ні, освіта тоді не бралась до уваги. Талантами в нас. Вєра Василівна, вона була організатор непоганий. Вона організовувала. Потому шо я участвувала в самодєятєльності. Я робила в Харкові. Думаю – всьо! на роботу рано вставати, не піду на репетицію. Як вона ж прийде, розплачеться – та, Галя! та я вже й костюм найшла, та приходь! як же ж це так! Вона в школі вожатою робила. А організаторські просто в неї були хароші здібності. Ну, як такими артистичними, мені кажеться, вона не  відзначалася.

− Так ви, як в драмгурток, це вона вас запрошувала?

Г. П.: Я була і в драмгуртку. Я і танцювала, й співала, й вірші читала. В общем – та універсальний артіст. 

− А оркестр був у вас там, да?

Г. П.: У нас ніякого оркестру не було. В школі в нас був струнний оркестр, ше я занімалася в школі в 45-м году тут у нас, у школі. Я помню, Борис Миколайович такий був. Мужик хароший з Валок такий, у нас він руководітєлєм був. Ще я запомнила, що в нас же автобусів не було, ми ж ходили пішки у Валки, з балалайками з усіма. А Мерчик приїхав балалайки, та біля балалайки біля каждої бант отакий. Вони в фартухах. А ми шо ж, приїхали, в 45-му году після війни. Шо там – шо в кого було і пішки прийшли з тими балалаєчками. А нас було 24! Ну я тоже, ну канєшно ж, Мерчик же далі. А ми ж прийшли пішки. І як ми виступили, та куди там! Перше місце взяли! У нас руководітєль був замічатільний!

− А що струнний? хто туди входив, які інструменти? 

Г. П.: Балалайка, гітара, мандоліна. І всьо.

− Ви по нотах грали чи на слух?

Г. П.: Нє! де там ті ноти! На слух ми грали.

− А він як керував? тоже без нот?

Г. П.: І він без нот. Він нам показував, як грається, як куди пальцями, і ото ми грали. На слух. А в клубі тоді був драматичний дуже хароший. Та й співали ж харашо, й танцювали. Був танцювальний колектив. Драматичний хароший, п’єси ставили.

− А репертуар де брали?

Г. П.: А репертуар – це Старицького.

− Ну, а якщо репертуар там для оркестру? для співів? 

Г. П.: А! нє, просто там якийсь вальс, без репертуару. Оце давайте вальс, “Амурські волни” ми грали. “Во саду лі, в огороді”, гопак, “Бариня”, оце такі, “Полька птічка” – шоб танцювальні такі були. Веселі. “Краков’як”.

− А таких журних не було? 

Г. П.: Журних не було таких, не було.

− А співали, репертуар який був? ось Федорівна каже, що там тільки про кохання можна було в ліпшому випадку.

Г. П.: Та нє, тоді після війни, це я теж помню, більш воєнна тематика. Воєнна тематика була, я помню, шо я лічно співала про баян “Іграй, мой баян, і скажи всєм друзьям, отважним і смєлим в бою”. Це я співала. Потом співали “За горою”. Потом ше дуже була вона – “Якорь поднят, вимпел алий”, оця пісня. В общем, більше така воєнна тематика. 

− А хто ось репертуар цей, хтось привозив там?

Г. П.: Я тоді не помню, я тоді не помню, як. Може, з Валок давали. В основному я, коли стала участвувати в самодєятєльності, тоді ж, я не знаю, по вагонах тоді ж співала молодьож. Це було, як зайдеш в вагон, як їдем ото на втору смєну, на перву смєну! Тоді ж клуби було, як тільки одробиш репетицію, як уже я робила, репетиція одбула і всьо. І вже клуб закриваєм, і на вулицях співайте. Там співайте, там! А ну-ка, на Безківці дівчата, якусь на Безківці он пісню співають! Ану, давайте ми лучче! Давайте лучче, шоб чути було.

− Тобто один куток начинав.

Г. П.: Да! як соревнувалися. Да, було таке. Черемушна йде на поїзд і співають. Ану вставай, бо вже черемошани йдуть на поїзд! І це ж черемушанам до нашої станції десь 7 з половиною кілометрів. Каждий день вони йшли. І то в 3 часа якраз доходять, це один раз, де я живу січас, у них колодязь отам унизу. Ото вони приходили там воду пити і співали. То, мабуть, ніхто по селу так не співає, як черемушани!

− А Черемушани це шо? село називалось?

Г. П.: Село, від нас воно 7 кілометрів.

− Так оце ж Валківський район?

Г. П.: Валківський район. Я не знаю, чи є хоть там ті старожили живі, які ходили співали. Співали в 3 часа ночі. Та, це не передать, ви понімаєте, як вони  співали.

− А як же зараз добираються? тоже пішки? 

Г. П.: А, тепер автобусами. Тепер автобусами. Ага. Багато молодьожі в общежитії живуть, то вони мало їздять. А так автобусами. То в общежитії, то в квартирі.

− А це ви кажете, клуб в 50-му годі був?

 Г. П.: Цей клуб уже в 51-му году начали строїть, а в 52-му году, якраз 5 октября откритіє 19-го с’єзда було, откритіє було клуба. Ше писали ми всі письмо Сталіну.

Жінка: Валіної хати вже не було?

Г. П.: Якої Валі?

Жінка: Це ж на тім місці, де хата була.

Г. П.: Нє, це там був Шеремет жив.

Жінка: Так це Шеремет тепер, а раньше була Валіна хата.

Г. П.: А я не знаю, не знаю. Шеремети ж вони погоріли, і на цьому хазяйстві був построєний клуб.

− Так, а клуб збудували спеціально під клуб? Це вже не просто хата була, а спеціально під клуб?

Г. П.: Да,  спеціально під клуб. 

− З урахуванням того, щоб там і сцена була?

 Г. П.: Да-да-да! все сучасне! шо січас уже є.

Жінка: В ту пору він шикарний був.

Г. П.: Куда там! куда там! Бо як хто приїде, це ж куди такий клуб! А на січас воно вже. Ой, січас страшне! Чорним помазали, воно таке, виду не має ніякого.

− А чого чорним?

Г. П.: А не знаю, чось таке.

Жінка: Краска така темно-темно зелена.

− А ось в той старий клуб ходили такі старші  люди, чи тільки молодь ходила?

Г. П.: Та ходили! Це січас вони стісняються, старики, ходить, а тоді було полно пожилих людей, кіно ходили дивиться.

Жінка: В старому клубі, помню, там і лежачи, там же стільці стояли. І лежачи, і сидячи, і на вікнах, і кругом ми дивилися ходили.

Г. П.: Люди пожилі дуже ходили. Це січас як-то, да.

Жінка: Движок надворі тарахкотів. Це я вже помню харашо дуже.

− А це вже після війни, в 40-х?

Г. П.: В 50-х годах.

Жінка: Ну, ще до нового клуба.

Г. П.: До нового, до нового. А у новий клуб якраз була “Американська трагедія”, кіно після концерту. Помню, перше откритіє клуба – була “Американська трагедія”, кіно в нас.

− Ну, був і клуб, і все одно на вулицях збирались, гуляли? чи якось клуб замінив? 

Г. П.: Нє, понімаєте, уже в 51-м, 52-м году, 53-й вже появлялися телевізори. Уже в клубі уже молодьожі не було багато. Уже більше в клуб приходили. Це не то, шо там я завклуба була. Там он у нас Зоя Іванівна, в нас счас Гайдамаки обоє хлопці, Крутоус, Грачови, счас уже вони бабушки, бабушки! а тоді вони ходили в клуб. В нас було, скільки було в нас самодєятєльності, та куда там! В нас було тоді Великолихівка, не Шарівка, а Великолихівка була, Великолихівська сільська рада. Який пленум, яке шо, нас всігда приглашали з концертами. 

− А чому Шарівка стала називатись?

Г. П.: Ну, воно Шарівка село, Велика Лихівка в нас було за 3 кілометри від нас, хуторок Велика Лихівка. А чого сільсовєт називався Великолихівський, хто й зна. А на території то Шарівки. А тоді вже, а тоді вже.

Жінка: А там Свинарівка, там свинарів багато. І Пасічня он – пасічники. І так воно хутора якось названі.

− А клуб замінив вечорниці? Тобто після цього вже вечорниці не гулялися? Я маю на увазі традиційні. 

Г. П.: Понімаєте, в нас вся молодь була, даже з Калініна в нас молодь приходила, участвувала. В нас дівчата приходили з Калініна, вже не кажучи за своїх. З Липівки дівчата бігали, та з усіх хуторів!

− Це з 50-х років?

Г. П.: Да, 52-й, 53-й, 54-й, 5-й роки, до 60-х годів.

− Вони свої вечорниці замінили клубом, да?

Г. П.: Да-да-да! Вони тоді вже всі-всі ходили в клуб, всі!

− Ну, тобто в клубі начебто інтересніше було.

Г. П.: Да, канєшно! А потом уже появилися телевізори. Вже воно, вже ну все ровно було. Все ровно було молоді багато. Самодєятєльность була дуже. Ну, уже трудніше стало самодєятєльності, я вам скажу, коли отак десь в 88-му, ото в 90-х годах. Отут уже було трудненько. Уже молодьож не збереш! уже вони телевізори, то десь оці появилися дискотеки. То естрада появилась, уже воно їм не нужно. А до появи естради молодьож уся була в клубі. В нас не було такого оце.

− Оце ВІА були ансамблі.

Г. П.: Да, оце до цього, поки оце не було. А тоді, як началися ці ВІА. 

− Так, а в клубах шо, ну, наприклад, були спектаклі там, були оці хори, були оркестри. А от старі обряди не відновлювали тоді? Тобто вони вже начебто десь відійшли як пережиток, да?

Г. П.: Да-да-да! Ми відновили старі оці обряди.

− Почали ви коли відновляти?

Г. П.: Як ви до нас приїхали.

− Оце тільки з того часу?

 Г. П.: З того часу!

– Це з 80-х років.

Г. П.: Да, оце да. Як ви приїхали, оце в нас начали вечорниці і начались оці народні. Хотя ми, понімаєте, в нас народна пісня, от понімаєте, мені одна людина ще давно, колись був Трохименко Кузьма там, робив завклубом у Костєва. І я коли стала робити, він мені каже – знаєш шо, Галино, ти старайся бери українську народну пісню в репертуар. Во-первих, до неї нема ніякої придирки, оце він мені так розказав, до неї нема ніякої придирки. Там ні нот, а там треба правильно вдихати, правильно по нотам все. А єслі ти, каже, візьмеш народну пісню, ти будеш всігда впереді. Вспомниш мене колись. Я його, царство його душі, вже він давно-давно вмер, я його вспоминаю. Но тоді було в нас не фольклор, тоді ж не було такої назви, просто хор-ланки. Хор ланки. Там у нас була Надя Лихо, Поліна ходила, трошки походила, вона ланкова була передова. І ото в нас хор-ланка. А здавна й давна у нас народну пісню ми любили.

− А хор-ланка що співала?

Г. П.: А хор-ланка – до нас приїжджали.

Жінка: Області вручали орден Леніна, і нас готовили ото “Буряки рядочками стеляться листочками”. Так нас як попомучили! то не там вдихнув, то не там видихнув.

− А хто вас мучив?

Жінка: Хтось із Харкова.

Г. П.: З Харкова з Дома народного творчества приїжджав якийсь мужчина.

− Не Стеблянка, нє?

Г. П.: Та, це було, знаєте, коли це?

 В 50-х годах?

Г. П.: Да-да-да!

− Ну це якраз він в цей час і їздив, був таким консультантом. Він не такий лисий, сивий? Не Олександр Іванович його звали, не пам’ятаєте?

Г. П.: Хто й зна! вже забула. Приїжджали до нас і з Києва, і з Харкова. А ми тоді виходили аж ізнизу, а біля клуба апаратура стояла. А ми (співає) – “Від села до села та про Копти діла по країні слава рідній йде”. Про Копту, була колись передова Копта, по буряках. Олена.

− Так хор-ланка, він спеціалізувався по такій тематиці, що оце оспівування праці?

Г. П.: Да-да-да-да! Да-да! спів праці. І включали ми й народну пісню.

− Під баян, да, в основному це співалось?

Г. П.: Нє.

Хор-ланка під баян співала?

Г. П.: В нас баян став уже туди пізніше, пізніше. Тоді в нас було без баяна.

− Просто гуртовий?

 Г. П.: Гуртовий. А тоді пішов уже в нас, вже при клубі став робити баяніст.

− Це з якого году приблизно? 

Г. П.: Ну, десь, десь ну  так Солдатов, нє, ше ж Новач ходив у нас. Новач на гармошки приходив. Ну, ми тут які пісні десь така на воєнну тематику, там “Єхал я із доліни”, або там друга якась пісня, це просто приходив мужчина такий з гармошкою. А тоді вже став баяніст десь. Ну, вже настоящий баян десь там в нас в 71-му, може, так десь в кінці 60-х годів.

− Ну да, а ви кажете, народна пісня тоже у вас в репертуарі була.

Г. П.: У нас була все время народна пісня.

− А що іменно? в якому вигляді?

Г. П.: Шо значить, в якому вигляді?

− Який жанр, наприклад? Мабуть, танцювальний більше? мабуть, жартівливий, для сцени більше?

Г. П.: Понімаєте, у нас була вона і народна, і не народна. Помниш, Зоя, як ми співали?

Жінка: Ми виступали в Сніжків, і ми найбільше набрали балів, ну нас ніхто не піддержав, і нас нікуди не пустили. Бо з Сніжків Катерина Твердохліб участвувала. Вони й співали хуже, ну, там же Катерина Твердохліб! А ми найбільше балів набрали, і нас притьорлі, ніхто нікуди нас! Ну, а шо ми співали, вже ж забулось. 

Г. П.: Як ми співали оцю пісню, ну це не народна пісня, та тоді ж давно ше ми співали, шо в нас був десь до 50 чоловік хор. Я ж діріжирувала, понімаєте.

− 50 це багато. І чоловіки, і жінки?

Г. П.: І чоловіки, і жінки були. Шо ми, в нас була “Вітчизна моя” якась пісня, шо ми співали. Значить, дівчата співають (співає) – “Гартована ти!” А мужики (співає) – “Тарам! тарам! трам-тарам!”

− Це по нотах?

Г. П.: Де там ті ноти! де там ті ноти!

− А ви кажете по пісеннику, це тільки слова були?

Г. П.: Да, слова були. І ми й чули ж, як співали, чули. І ми, значить, я там, ну, як я діріжирувала? – просто стояла, шоб сміливості їм було. Кажуть – ставай, шоб там десь чи кивнула чи шо.

Жінка: Ну, щоб всі бачили двіженіє.

− Ви як аматор такий був! Філіповна, а ви кажете, а все ж таки народні пісні які саме? Не всі ж, ви ж не співали “Ой, поза лісочком”.

Г. П.: Ні, ці ми не співали.

− “Дві берези низько” не співали? не співали.

Г. П.: Ці не співали. Ось “Посіяла огірочки” співали. І “Дівчина моя, переяслівка!”, оця. “Ой, лопнув обруч”, “Переяслівка”. Тепер співали оцю, шо “А тепер я велика, хочу мати чоловіка, ні старого, ні малого”.

− “Побреду”?

Г. П.: І “Побреду” співали. Дарма, шо ми оце її начали співати. Російські народні пісні, оце помню “Пєрєвоз Дуня дєржала, дєржала!” цю співали. Тепер же ото, шо ми співали на ту мелодію за колгосп.

− На російській же мові?

 Г. П.: На російській мові співали ми з Наталкою. “Вишневі цвітнуть” це Вірменича, це авторські пісні.

− Тоже авторські пісні без нот? 

Г. П.: Без нот! на слух! Ми на слух. Тільки в нас був такий баяніст, у ноти дивиться, а прислухається, як ми співаємо. Ага, положи ноти, ну, давай же по нотах! Ми співаєм, а він – співайте, підхвачу. він дивиться в ноти, а слуха, куди ми співаєм, на слух.

− То для вас же. А він же чує, да, ноти?

Г. П.: Да, він там десь занімався в Москві заочно в якомусь інституті. Воно, знаєте, Василь Іванович, так той понімає ноти, а якийсь він такий, еге. А той, було, й нот не поніма. Так він казав: яка разниця міжду Райкіним і Хрущовим? Так я його оце так часто вспоминаю, Солдатова й цього Василя. Ото такі діла. Та й шо ми, які ми? От бачите, співали, а уже й забулися, які ми співали пісні.

Жінка: Оцю закарпатську, шо брови намалюю. Ну, це не народна, а хтось написав, да, композитор її?

Г. П.: Я не знаю. “Чорні очка, чорні очка, як терен” тоже ж ми співали. А тепер “Ой, дівчино, шумить гай”, “Дівчинонька по гриби ходила”. Ну, це українські народні. «По гриби» – це вона була така популярна пісня. “Дівчинонька по гриби ходила”. Ну, єслі би я знала, шо оце мене будете питати, я б вже десь глянула.

− Та нічого, ви й так що згадуєте, то й добре. 

Г. П.: Тепер знаєте, шо ми співали “Йшли воли із діброви, а овечки з поля”, оцю ми співали. Це тут російська ж тематика: “Ой, тумани мої, розтумани!” В мене сестра тянула її первим, так красиво ми її співали.

− Тобто у вас такої чисто української тематики не було? ви і російські, і авторські пісні.

Г. П.: Нє-нє-нє! І авторські були, і українські були.

− Але все без нот, да?

Г. П.: Все без нот. Без нот, куда там ті ноти! А вже тоді, як ви ото приїхали, тоді ми начали понімати, шо це таке фольклор.

Жінка: Первий раз, Лариса Іванівна, первий раз Пилипівна підійшла до мене, каже: оце в нас буде фольклор. А я її питаю: а шо це таке? ми ж не знали.

− Тільки слово учоне, а ви його давно знаєте!

Жінка: Ну, ми ж не знали, і я її питаю: а шо це таке, фольклор? 

− А як ви оті пісні, що ви в ансамблі співали “Та й поза лісочком”, і “Дві берези”, як ви їх позгадували? Якщо у вас така була установка в хорі – ланці співати ось там авторські твори, якісь там ви співали загальновідомі українські пісні. А це ж такі, що ніхто не знає їх. От звідки ви їх повикопували?

Г. П.: А отак же ж і повикапували! А давайте оту! ану давайте оту!

Жінка: Таку гарну пісню згадала! а от давайте! Бува, ляжеш спати, лежиш і якась набреде! Встанеш, запишеш, бо поки встанеш, забудеш.

− Слова, да? а мелодію?

Жінка: А мелодію згадаєш! як слова вспомниш.

Г. П.: Ви знаєте, ми “Поза лісочком” співали, но ми ж не чули такого первого голоса, як у Полі. Ми ж не знали, шо її можна так тянуть.

− А Поля як зробила? вона знала?

Г. П.: А Поля зробила під голосочок, так ми її як заспівали первим, в нас мурашки по всих походили. Ми ж не чули, а так ми співали, ходили по-прямому, без оцих тих.

− А вона як придумала? просто чула десь?

Г. П.: А вона, видно, співала, бо вона ж в другому селі жила, вона старша.

− А вона звідки?

Г. П.: А вона село Золочівське, за нами, за Шарівкою. І вона старша нас. І вона десь почула так, шо ніхто в нас так не брав першим.

− Ну, ви ж пам’ятаєте, шо у Ленінграді ви ж співали – то плакали.

Г. П.: Да-да, і я ж кажу, так ми сами, коли вона потянула була так первим, Боже! – в мене мороз по шкурі пішов, не тільки в мене, у всіх! понімаєте.

Жінка: Ну, він так плакав, шо в нього там, шо прямо навзрид, шо прямо схлипував! Жінка сидить, а він схлипує прямо аж! 

− Ну, така пісня. Знаєте, воно.

Г. П.: То конєшно, звук звучить зовсім не так. Во-первих, нема первого голоса Полі, нема первого голоса Порфирівни. Одна Зоя кричить. Краси, звучання оцього, доходу до людей, шо це народна пісня, воно ж нема.

− Так а який концерт ви слухали?

Г. П.: Та ось 9 Мая був концерт, виступали.

Жінка: Народність там підтверджували, ну, ото співали там. Вона сама береться.

Г. П.: Ну, ось Федотовна, так у неї особливий горяк якийсь. Зразу фарба пісні зовсім інша.

− І Порфирівна, у неї горяк такий справжній, такий же ж!

Г. П.: Та справжній! Вот іменно, шо він – от чуствується народна пісня! Ви понімаєте, чуствується! А то ж, ну шо воно? Ну нє! 

Жінка: Ну, прокричать можна, канєшно.

Г. П.: Да, да! Всьо ровно не буде, не знаю, може другий склад або другі пісні, ну вже ті пісні, шо ми співали, вже ніхто не заспіва так, як співали ці жіночки.

− Ну, так, слава Богу, хоч на касеті залишилось.

Г. П.: Я ж кажу, шо кажда жіночка вже чуствувала, та куда! Ми виступали багато де, і прямо ти стоїш, і співаєш сам, і чуєш. Каждий, каждий чув себе! і каждий чув других! це ж уже шото каже. Не тільки себе ж чути. Но єслі я співаю й себе чую, і чую Порфирівну, і чую всіх, уже шото значить. А як вона кричить, і ті люди співають, а вона себе тільки, я не хочу, Боже сохрани! не відкажіть! я не хочу скандалу оцього, шоб вона сказала, шо я її критикую. Ну, понімаєте, в неї зовсім репертуар не той, шо треба до народного. В неї репертуар свій. 

− А якщо, наприклад, різниця є 7 чоловік і 12 співає, різниця от в чому для вас?

Г. П.: Ви знаєте, звучить лучче 7 душ, чим 12.

− Тобто, там накладаються голоси однакові один на одного, да?

Г. П.: Да, да, да.

Жінка: І ці 7 душ чуствують отвєтствєнность, шо нас 7. Як ми в Валках виступали. Вийшло 7 чоловік, Іван Іванович каже: Ну, счас мої дадуть! Так ми як рявкнули! Так вони всі прямо не відпускали нас! Ми ж прямо як стали, так і сцену всю затулили! 

Г. П.: Поперед нас виступив колектив Коломака, там же народний хор, там же в них репертуар куда там! А в нас! У їх чоловік 30. Ну, Іван Іванович каже, тільки об’явили, встала Шарівка, це тоді, як кукурузу ото. Сидів, каже: ну куди? вони отакі, а ми вийшли після того. Ну, ми ж, які в нас пісні? Про льон співали.

Жінка: І оце веселу оцю – шось чоловіка викидаю з хати, співали.

Г. П.: І ше якусь, шо такі частушки в нас були. Колгоспні частушки були. “Ой, піду я понад лугом, там мій милий оре плугом”, і про льон. В нас було всього три пісні. Канєшно, хор ми своїм репертуаром, своїм тим, хор, канєшно, протів нас він рябо. Нє, по-своєму, хор, він харош! по-своєму він.

− Це з диригентом вони?

Г. П.: Да, да.

− Там Люба, да?

Г. П.: Люба, Люба! Любашенко. То ми, канєшно, ой! який він був радий! да я ніколи не думав! Ото приїхали, нас зразу за стіл там, організували! давайте! І сказав: Галина Федорівна, начисліть бесплатно по 100 кг кукурузи.

− Філіповна, а ось ви кажете хор-ланка, до якого году він проіснував? Чи був і хор-ланка, а потім перейшов в фольклорний ансамбль?

Г. П.: Був він все время хор-ланка. Ми так називали хор-ланка, поки не приїхали ви. Ми не знали слова фольклор, ми не знали.

Жінка: Ну, я ж питала – а шо це таке?

Г. П.: Ми не знали. А як ви до нас приїхали.

− А цим складом у хорі-ланці й співали?

Г. П.: Ні, в нас перемінився. В нас Поля Нищенко не участвувала. В хорі-ланці не було. В нас оце була Наташа, Лихо була, із Буцьківки там були.

− А Порфирівна не була там?

Г. П.: Ні. Порфіровна, Даниловна оце, Федоровна, Афанасівна, це вже як ви приїхали. Оце.

− Зовсім уже інше в них завдання було, перед ними стояло.

Г. П.: Ну, тут уже пішли обрядові пісні і все. Ми попервах там кобзарку приглашали.

− А вона в хорі-ланці була, чи ні?

Г. П.: Ні, вона не була, ну до нас тоже приїжджали студенти тоже. Ну, вони зібрали, собиралися, розказували. І так мама моя, помню, приходила. І так вони поїхали, більш і не приїхали.

− Філіповна, а що, ось може цікавий якийсь у вас випадок був у клубній роботі, не пам’ятаєте? Ви з якого року були завклубом?

Г. П.: З 51-го, я з 9 мая 51-го року.

− Тобто ви ще до нового клубу стали завідуючою?

Г. П.: Я ще завідувала в цьому старенькому клубі.

− А вас тоже призначили за організаційні такі здібності чи з відділу культури? 

Г. П.: Я участвувала в самодєятєльності. Та отут завклуба не було, і голова колгоспу визвав мене й каже: ми тебе хочем завклубом, а там був мужчина завклубом, Петро. Варена сокира, Петро Минько. А як ото ж він піде в бібліотеку, а нам нужен завклуб. А я робила на канатному заводі, я окончила ФЗУ, була на канатному.

− А таки клубна освіта в вас була там? культосвітнє училище?

Г. П.: В мене нічо не було! Я окончила в 70-м году, в 74-м году вже заочно.

− Культосвітнє училище?

Г. П.: Клубна справа.

− Ну, а яка програма там була? до чого вас орієнтували? Тобто, вам це стало у нагоді, коли ви почали працювати в клубі?

Г. П.: Ну, я вам скажу, там в основному же мені було дуже трудно нотна грамотность. А як то клубне діло, таке все, організація вечорів, – це мені пустякове.

− А в чому основа клубної справи була? там, що вам казали, і то, що на місці, воно співпадало? 

Г. П.: Ну да, в основному організаційна робота. Організаційна робота. Там предмет такий – клубна справа була. Ну, нотна грамота мені, канєшно, нужна, но вже пізно, я її не пойняла. Як для первокласника азбука, так для мене вона трудна була. там ото ж аранжировку робити треба було і все. Ну, кой шо поняла, знаєте, я просто, як поставити там пісню, як уже її прочуствувати. Хай я ноти, так не могла ні грати по нотам, ні співати, а чуствувати їх чуствувала.

− Філіповна, а що таке ось клубне діло? в чому предмет цей заключався?

Г. П.: Клубне діло, заключався предмет у проведенні вечорів.

− Вечорів яких?

Г. П.: Разних вечорів, на любу тематику. На сільськогосподарську тематику. На політичну. На любу.

− А сільськогосподарську – це яку саме?

 Г. П.: А сільськогосподарську це шо в мене вопрос такий був, як провести сільськогосподарську тему, шо я должна гасла понаписувати призивні, там, хто що на скільки процентів виконали. Вославити передовиків. Наглядна агітація це должна бути. Тепер в мене сценарій должен бути по сільськогосподарській темі, висвітлення передовиків. Там, єслі возможно буде, як зробити виставку продуктів. Понімаєте, шоб всякі і пісні були. Виспівували труд, отаке все.

− Ну, да, сучасне життя. Воно до старого не мало стосунку, а саме, що сучасне було.

Г. П.: А так історія ж була. Та тоже воно таке в роботі. Канєшно, музикантам воно в роботі пригодилось там ігра на фортепіано, і баян ми здавали. Ну, це для музикантів. 

− Ну, а клубна робота, які празники, наприклад, ставили? Свята такі от, вони до старих не мали стосунку? Це жовтневі були?

Г. П.: Ну, жовтневі. тепер же оце вшанування передовиків.

− 1 Травня.

Г. П.: Та 1 Травня це воно йшло, як політичні празники ж. А «вогники» на фермах, тепер проводили після жнив останній сніп, перша борозна.

− А сценарій де ви брали?

Г. П.: А сценарій нам давали у районі розроблений, но ми підставляли свої матеріали. Свої матеріали. І понімаєте, в нас такі були учасники молодці. Осьо Ольга участвувала, Зої Іванівни дочка, і Тамара. Які-то вони придумували самі. Ми отой сценарій, ми його переробляли.

− Це схема така.

Г. П.: Да, шаблон, ну ми його переробляли все це.

− Ну, а пісні вам там не пропонували якісь, а просто ті, що ви придумаєте самі?

Г. П.: Та пропонували, но це ж треба, шо ж, вони дають список, а ні нот нема, ніякої. Ми підставляли самі.

− А постановка спектаклю це окремо, да?

Г. П.: Та це ж режисерський отдєл.

− Ну, а хор ви як укомплектовували? на скільки голосів ділили?

Г. П.: На два, я на три не понімаю. Я на два, потому шо то треба ноти, а ми не. На два голоса у нас усі.

− Ну, а потім, коли фольклор почали співати, ви два голоси залишили? чи як?

Г. П.: Два голоса в нас так і було. Да, два голоса, ми на два голоса.

− Ну, а буває ж у вас пісня там і на три розділяється, на більше?

Г. П.: Ну, буває. Може, ми й співали на три голоса, понімаєте. Ну ми, я.

− Без аранжировки.

Г. П.: Да, без, просто так.

− Ну, тобто ви не так, як там пропонували на три голоси – один окремо зовсім, другий зовсім окремо, і третій.

Г. П.: Та то ж треба заніматься. Це ж треба з баяністом, шоб він дав партію першого, другого, третього голосу – то можна. Ми там і вчили одно время.

Жінка: Ми “Буряки рядочками”, це нас учили на три голоси. Так він нас замучив, той.

− Ну, а у вас вийшло?

Г. П.: Вийшло, но так шось слабо. Канєшно, аби був такий, як тепер, так нас би зразу забрали, а так і не пригласили. Та воно шось отмінилось. Харків должни були нагородити, і шось там отмінилось, чи не приїхали, чи хтось умер. Шось таке воно перемінилось. 

− Так, а ось чи треба було раніше обов’язково йти в клуб, якщо ви сказали? Чи були люди, що відмовлялись?

Г. П.: Нє, тоді в те время не було такого, шоб вони відмовлялись, потому шо ніде не було ніякого, всі тяглися самі. Самі тяглись. Я не мала такої привички, шо це об’яви вішати. Об’явили, прийшли сьогодні, всьо! завтра в нас репетиція там, все!

− А коли відмовлялися?

Г. П.: Ну, вже як стали оце естради. Естради оці, магнітофонні записи.

− А до війни ще відмовлялися?

Г. П.: Ну, до війни я не знаю, до війни я не помню. Я знаю, шо бігали в клуб дивилися кіно. Нас не пускали без білета, а грошей не було.

Жінка: То німе якесь там тоді показували.

− Як ви називали їх? тіньові чи туманні картини?

Жінка: Туманні картини.

− А зараз в клубі є концерти, влаштовують якісь?

Г. П.: На 7 березня був, а счас я не знаю. Вечір юмора був. А тепер був вечір той «А-ну мо, мужчини»!

− А ну-ка дєвушки!

Жінка: А перед тим же було ото на народного.

− Це в якому году?

Жінка: Це цей же ж год, чи прошлий.

− Підтвердження народного, тільки без тих, хто зробив цей народний.

 Г. П.: Да, да.

Жінка: То до нас приходили, то Сашко ж мій там те апаратурою, і все. То на послідній день – ходімте до нас! Кажу: спасіба, собаку тоді не годують, як ідуть на охоту, а раньше треба.

− Це ваша завклубом?

Жінка: Да. Хоч ти хоть зараз соізволила- ну, ходімте! Спасіба, кажу.

Г. П.: Я, Лариса Іванівна, я не знаю. Льонька грав п’єсу “Зайчик проснувся”.

− Про цікавий випадок?

Г. П.: Да. Перший виїзд наш був в Домі учителя, у Харкові. Перший концерт виїзний був. І ми там п’єсу ставили. А вобще таких епізодів не було. Пока були трудні роки, трудно було і все.

− Ну, а декорації, може, робили? чи костюми?

Г. П.: Усе було, і декорації, і костюми були в нас. І тин робили ми. Ну, як можна сказати: поки молодь ходила в клуб, хлопці оці, Микола Троцький та був, понімаєте, я ішла на роботу, так ідеш з задоволенням, я вам скажу. А таке, шоб епізод отдєльний це був для мене восторгающий, не тільки для мене, – це перший раз поїздка в Москву. В гостініцу “Росія”. Оце саме перше.

− І як вас приймали!

Г. П.: Ага, бачите! шо самий інтересний ше епізод, як я подзвонила Ніні Степанівні в отдєл культури, кажу: Ніна Степанівна! ми їдемо в Москву. А вона й каже по телефону: ой, Галино! якби ти була ближче, я б хоть би за тебе подержалась, шоб не впасти! А я кажу: чесне слово, ми їдемо в Москву. Вона ж не знала нічого, вона думала, шо я шуткую. А потом через день, коли вона получила ваше письмо, тоді вона вже. А то так каже: ой! Галино! та єслі б ти була ближче, я б за тебе подержалась, шоб я не впала.

− Ну да! не знала, що фольклорний ансамбль може.

Г. П.: Може поїхати в Москву. Та це Шарівка, ну куди? Ніде, нічо, ніяке і вдруг ми їдем! Ми ж тоді ні єдиного концерта не дали ніде в районі, кроме дома. А так ми куда там? А ми ж поїхали в Москву! це ж куда там!

Жінка: А проводжали тут нас як! Вечором уже, стемніло!

Г. П.: Оце я ж кажу, перший раз, ми каждий во снє були – та в Росії ми були, куди там! Каждий себе трогав – чи це не сон? чи це не сон? Ніколи не забудеться оце! Ну, а тоді вже і Ленінград нам був дуже. Київ тоже непогано перший, другий раз був.

Жінка: На розкладушках. В Ленінграді там стікла було стільки, розкладушки. Кажу – ну, як ми будем? Я лягла, кажу – ну, як я вставатиму? з розкладушки на пол. Ну, вони тоді давай нам вносити ше хоть якісь кроваті маленькі. А то кажу – ну, як ми будем вставати з оції розкладушки?

Г. П.: Ну канєшно! в Ленінграді воно ше й пасмурно, воно не було якось так. Ну, для нас перше це незабутнє, не забудеш Москву.