Гладка Ганна Гнатівна, 1912 р. н.

— Савка. А я вас хочу запитати, то ви кажете, що там гончарі біля вас жили, так?

Г. Г.: Сусіди. Оце через дорогу жив гончар, і ми, а в нас було нема робить, 9 душ, і тільки оце він буде палить горшки, кличуть вони нас. Ми біжимо, і він нам у руки по двоє, і ше воно таке з горен. І воно наподобі оце тепер роблять помідори оце ці садовлять весною. А воно зроблено як піч, із кірпіча такого зроблена, і туди він укладає горщик на горщик, горщик на горщик. Чи вазон на вазон, покришки, все. Так він його зложить плотно, шо тоді в піч, та нижче запалюють ту піч, і вона горить день і ніч.

— Бабусю, а де вони от глину брали, щоб ті горшки робити? 

Г. Г.: Отуто єсть Руденькове, я й сьогодні знаю, де те глинище.

— А як воно називалося, те глинище?

Г. Г.: Точно не знаю, ну Руденкове, хутор Руденкове, а те саме глинище, не знаю. Глина така була, як цемент.

— Яка? така тверда?

Г. Г.: Тверда і така сіра і крепка. І як зробить горщик, то найкращий.

— А вона де, глибоко в землі була? та глина.

Г. Г.:  Ні!

— Ні? наверху десь?

Г. Г.: Два штики знять, і це.

— І що це означає, ішов і копав глину там? чи як?

Г. Г.: Було дорого найнять  цю глину привезти, а мій батько волами возив.

— І це він для гончарів возив?

Г. Г.: Да, вони його наймуть, а він привезе.

— І вони йому за це платили?

Г. Г.: Там було, знаєте, як раньше жили, той того послуха, от сьодні горшки поносимо, дітвора, а дід Максим каже — ти, Ярино, відбирай, шо тобі треба в господарстві, оце каже на узвар, а це на кутю, а це горлові бери, хай дівчата собі. Оце таке розказав. А батько як возить цю глину, то він або сіно покосить нам. Так слухали всі людей.

— Помагали один одному? 

Г. Г.: Да, друг другу помагали. У батька через дорогу були бички, він бичками возив. А глинище я це знаю де. Там посадили дерева, акацію, оце все. І я його садила дівчиною, а я вже 50 год, як отут живу. І пішла було в ланці буряну рвать, і попала в те глинище. А воно заросло всим, а потом дивлюся — догори дорожка така. А воно ж дорога як ішла, туди вода бігла із гори. Воно це глинище так під горою. Приходю до дівчат, нарвала там бур’янів, і вже поросли абрикоси на тім мєсті, де я садила абрикоси, уже поросли. Кажу — дівчата, я найшла глинище те, шо брали й мій батько возив. А дорога прямо до кринички, де добра вода єсть. А так і грало джерело! Це зветься городська, не сільська.

— А глину возили додому, а потім що з цеї глини робили?

Г. Г.: Цю глину висипають так, як ото я висипала, то помазать. Тоді в такий круг кладуть і її б’ють, як яма ото. А тоді качають. А тоді таке колесо, круг такий, і покладе, і тако як гойдне, і руками! а воно робиться, робиться, робиться, робиться. Чи шо він там надумав, і зробилося, тикву зробив. Макітру. Вазона. Усе. 

— А для чого вазони виготовляли? що з ними робили?

Г. Г.: Вазони садовили. Садили цвіти.

— А на що був схожий, цей вазон?

Г. Г.: Я покажу вам.

— А для куті то що мати вибирала ваша?

Г. Г.: Горщик не дуже великий, а на узвар великий. Бо узвар вариться, то він можеть буть і тиждень, на покуті стояв. Був великий горщик. А кутя, ми поїли раз-два, третій день викидаємо курям.

— Кутю курям викидаєте?

Г. Г.: Курям.

— Це якраз на Різдво?

Г. Г.: Це на Різдво на святках.

— А миски не виготовляв цей гончар?

Г. Г.: Були. Були миски, та ще й квіточками, поробить квіточки глиною червоною, жовтою. Жовту глину таку брали тут у нас уже. І він її покрасить, вона червона. Тоді квачиком як схоче, так і покрасить миску і оце. А макітерка там є, ше не була в действії, покажу.

— А скажіть, а ті гончарі, як ви допомагали, то вони вам платили чи давали посудом? 

Г. Г.: Посуду давали. Оце було время, шо грошей ніяких не було. Сьогодні одні гроші, а завтра другі. Якісь були и лопатки, і керенки, і червоні, чорт його зна! У мого батька були бички, а він продав, а мати каже — іди ж бистренько, Гнате,  на Київ і купи хоть і менші, бо сьогодні гроші є, а завтра нема. то батько собрався і поїхав в цей базар, і привіз молоді бичечки, вже не хватило грошей на більші. Нічо! ці виростуть! та були маленькі. А тоді дали колгоспні бички вже.

— А в вас колгосп от як почався, то й ці гончарі пішли в колгосп? 

Г. Г.: Да, сім’я була в їх, пішли в колгосп.

— А як фамілія була цих гончарів?

Г. Г.: Неліпа був Кузьма, і Неліпа Грицько, і Ткаченко Максим.

— Це всі вони жили на Пеньках?

Г. Г.: Це Максим отако через дорогу, а Неліпи на Сарині так, до кладбища, там два брати ше жило, і два горина в них було понад шляхом, і сім’я в них була такі хлопці, як ми. Дружили ми. А за ці гроші, а потім таке було, шо грошей не було, а цих горшків треба було, та прийдеш, а шо ж ті гроші, як вони сьодні ходять, а завтра ні? Ідем, принесеш зерна, принесла проса, в нас є горщик, забери. Нема проса, пшінки. Тоді просо було, гречка і олійничні. А оцю пшінку, вона в нас недавно стала. Це її привезли з Херсона. Вона в нас не дуже родила, і не дуже її любили. А тепер переключилися на пшінку, бо свині годують.

— А вони цей посуд продавали десь на базарі? їздили?

Г. Г.:  Продавали. Зімою на саночки наберуть та вивезуть, тут по центральній дорозі, там базар у нас, туди завезли. А то, якшо, то у Городище. В Городище, то вже там був такий дід спекулянт, коні були. він каже — складайте, у сани накладайте, іше й там і збоку шось причепить до санків, і везе в Городище з тими горшками. Вони так оце шо попродали, то попродали, а те ото коло базару є такі люди, которі були, у них весь базар покинув! в цих людей. Там горщик дадуть, то вони место займуть. Оце так ми жили.

— Лишали там в Городище, а потім ішли допродували, так?

Г. Г.: Да, да.

— А вони цьому дідові платили, що це він возив їх туди на базар кіньми? 

Г. Г.: Платили. А шо платили? шо в кого було.

— А вони землю мали, ці гончарі?

Г. Г.: Мали!

— Мали. І городи мали, й землю?

Г. Г.: Мали, мали. І хати ті вже попродали, і те мєсто є, тільки горнів нема. А сімя то вимерла, то заміж повиходили. Ну, є потрошку ції рідні.

— А я от хотів запитати, а вони коли ж робили, коли в них земля була, то це вони взимку робили? чи коли посуд робили?

Г. Г.: Найбільше в піст робили, день то вже величенький в піст, а на полі роботи ше немає. І це перед празником вони велику долю горшків випалять. На год нароблять. А це як робить ці горщики, то треба, шоб була одна хата і друга, шоб він висох, як висохне надворі, шоб він не розпався. Він сам по собі висохне. Як він сам висохне, то він має сирість. А як вже він з горнів, оце бачите — макітерка.

— То це ви кажете, вони два рази на рік палили?

Г. Г.: Да, два.

— До Великодня, а потім ще коли палили?

Г. Г.: Ну, зімою не палили. Пізно осінню і весною. Оце так. Бо їх же треба наробить, і шоб вони ж посохли самі по собі, як ото сіли. Оце треба шоб висохло, а тоді його ховать. Так треба, шоб висохли, а тоді класти в горен. І тоді воно 100 год буде! і цей горщик, і тиква. А в тикву води наллють, олії, молока.
Це ми жили на Пеньках, а тут жили моєї матері родичі. Ми були маленькі, а скот держали. А ті старі люди були. Мати в неділю шось там напекла, чи наварила гостинця, і тикву молока налила — ідіть! Ми прийшли, вилили там, банки, не було банок, не було. Тоді оце було таке — глечик, макітра, це все була промисловість местна. А тепер банка це тре, це завод.

— А цих, а кринки в вас не робили?

Г. Г.: Ні! тоді зробить таке, і солянку, і таке зробить, двоє горщат! Несем обідать, в одному каша, а в одному борщ.

— Це близнюки? чи як?

Г. Г.: Да, да. Така пара. Тут одно, й тут одно. І покришки такі самі. Понакриваєм і йдемо, тут у нас був садок. А там літом оце в таке время багато яблук було і вони сипалися. А ці яблука закупували євреї. Іспользували там як то, закупували. А наші тітки ті старіші, там були в садку душ по 30, у цьому садку. І це йде лопаткою кругом деревиння отако обкопає, таку канавку, як у коліно. А там ставки недалеко тут у лісі. І батько, у його бички, і на возі дві бочки. І поїде там набере води, і приїжджає до ції яблуні, і цю воду спустить у ось цю канавку. Тоді другий раз до другої яблуні, і води налив.
То яблука дуже довго стояли, і нічим їх не шпували, тих яблук, і вони не черви. А січас шо хоче, то пшиє. А тоді не робили ніяких ядів. Одна оце була тільки поричка зелень. Бо це я знаю, шо було кажуть, шо глядіть поричку з зеленню, шоб не попало в скот. 

— Бабуся, а я хтів запитати ще, а от в чому мак терли колись?

Г. Г.: У макітрі.

— У макітрі? чим? макогоном?

Г. Г.: Можна макогоном, а можна і рогач ото, та й з рогачем. Ну більш макогоном.

— Макогоном терли мак, да? А я ще хтів спитати — а в чому паску пекли?

Г. Г.: Хто в чім хотів.

— А от в чому ви пекли паску?

Г. Г.: Така, таке було, така хворма велика була, як гарна сковорода.

— Це залізна форма була?

Г. Г.: Да.

— А череп’яних не було таких?

Г. Г.: Ні, череп’яних у нас не було. Може в людей і було. А в нас така була велика, бо сім’я невелика, ми одну паску пекли. То тепер два кіла борошна, то спече ту паску, і кине там десь її. А тоді рушник, і плетена корзина така з лози. І ту паску як посадовиш, то є шо нести, і є шо й їсти.

— А я ще хтів спитати — а цих гончарів розкуркулювали? чи ні? колись.

Г. Г.: Ні, їх не розкуркулювали. Вони так оце були й померли.

— А землю не забирали в них там? зерно не забирали?

Г. Г.: Було такий момент, облігації як оце накладали, то це за це там тягали, то вони виплачували грішми.

— Грішми. Патент платили?

Г. Г.: Да, да! да. Ото вони одплачувались.

— А чого перестали робити посуд у вас в селі?

Г. Г.: Розкошні стали. А то вимерли. На сьоднішній день ото в мене є отам курінь, я гляжу. І ніхто не хоче. Такі всі ледачі, чи больні.

— В колгосп всі пішли? чи були такі, що не пішли в колгосп?

Г. Г.: Були, шо не пішли. І вони на сьогоднішній день вже вийшли з строю, до їх уже діла ніхто не має. А були. 

— Були такі, да? А в вас колись були такі лірники, чи там бандуристи ходили по селу? грали?

Г. Г.: Це в нас такого не було. У нашім селі. А у нашім районі, отуди далі до Дніпра, там таке було.

— Було, да?

Г. Г.: Було.

— А старці ж були в вас?

Г. Г.: Старці були. Ну, старців тепер ліквідірувала влада. 

— Влада?

Г. Г.: Да. Чого ж вони будуть старцювать тепер? стидно! Гроші нам платять. Нам же держава дає на хліб гроші, то чого ж його йти хліба просить?

— Ясно.

Г. Г.: Спасіба. Оце спасіба, хто його оце видумав, шо нам дають копійку грошей. А то ми ж не способні робить, а їсти способні.