– Дата народження і де ви народились?
В. О.: Село Мерефа.
– Краснокутського району. В якому році?
В. О.: У 10-му, з 10-го я.
– А прізвище це Фесенко ваше по чоловікові?
В. О.: По чоловікові.
– А своє прізвище як?
В. О.: Гуцька.
– Гуцька Віра Олександрівна. А у вас сім’я велика була, де ви жили? батьки, батько й мати.
В. О.: Папа, мама, я й сестра.
– Невелика була. А як мамине прізвище було, не пам’ятаєте?
В. О.: Катя.
– Нє, не ім’я, а прізвище, фамілія?
В. О.: А, фамілія Гуцька.
– Ну, це по чоловікові. А дівочу не пам’ятаєте, ні?
В. О.: Дівочу я й не знаю.
– А чи прозивали вашу сім’ю в селі? то прізвище, а якесь прозвисько було?
В. О.: Ну, папа в мене Саша, і Сащенята, Сащиха. Ото так на нас казали в селі сусіди.
– А всі жили в одній хаті? Батько був головою сім’ї, да?
В. О.: Головою, головою!
– А він розпоряджався всіма грішми?
В. О.: Ну да. Хазяїн був.
– Відповідав за господарство?
В. О.: Да.
– А скільки в вас було землі? худоби?
В. О.: В нас землі було мало, 3 десятини було. І то папа оддавав їх, а там шо вони зберуть, привезуть, нам дадуть.
– А худоби скільки було? корова, кінь був?
В. О.: Корови не було. Коня не було. Були утки, кури, поросята.
– А яка вважалась ваша сім’я – багаті? середні? бідні?
В. О.: Середняки.
– Середняки. А діти призвичаїлись до роботи рано? з якого віку ви працювали вже?
В. О.: А я не робила ніде. Я помагала папі торгувати. Папа торгував. Мама торгувала.
– Тобто, вони обробляли землю чи ні? чи віддавали в найом?
В. О.: Ні, віддавали людям. А люди ото нам привезуть зерна, дадуть скільки там.
– Тобто, землю віддавали як в оренду.
В. О.: Ну да.
– А ви наймитів не наймали, тільки віддавали в оренду землю?
В. О.: Да, да, тільки здавали.
– А батьків ви називали на Ви?
В. О.: Ні, на ти. В мене мама не любила на Ви.
– А мама була українка чи росіянка?
В. О.: Да, українка. Каже: це свині, як «Ви». Любила, шоб на ти називали. І в мене діти на ти.
– І батько любив, щоб на ти?
В. О.: І батько любив.
– А якщо почався оце колгосп організовуваться, у вас, ви в колгосп пішли? ваша сім’я.
В. О.: Де? там?
– Да, там.
В. О.: Ні, ми не в колхозі були.
– А не примушували вас в колхоз іти?
В. О.: Ні.
– А там люди сусіди, а може родичі ваші, їх зганяли в колгосп, чи вони радісно самі йшли?
В. О.: Ні, сами вони йшли.
– А хто колективізацію проводив? свої чи чужі?
В. О.: Свої. Свої.
– Свої, ага. А якщо в колгосп ішли, там що отримували, не знаєте? в вас ніхто не працював з родичів?
В. О.: Не знаю. Не знаю.
– А ви село не пам’ятаєте таке старе, коли там іще був сільський староста, ще до совєтської власті не пам’ятаєте? Щоб староста був в селі, громада, нє?
В. О.: Ні.
– А якщо бідний був, то він чого бідний був? бідняк. Від чого був?
В. О.: А хто його зна, од чого він був. Я й сама не помню, од чого. Сили не було в чоловіка взяться за шо, і він і бідний. Сімйою обсипався, дітьми. Жінка може больна була, не робила. Ото воно.
– А старці у вас в селі були? старці.
В. О.: Ходили колись старці.
– Вони там жили, чи приходили звідкись?
В. О.: Ні, в Мурафі вони жили, а аж у Шарівку приходили милостиню тут просить. І їм давали.
– А ви з якого року отут живите, в Шарівці?
В. О.: Із 30-го, в 31-м году Юля родилася, а в 30-му я заміж вийшла.
– Так ви ж до цього року жили там, до 20-ти років, да?
В. О.: Ну да.
– А там, у Мурафі були старці? пам’ятаєте їх?
В. О.: Були, канєшно ж.
– І що, вони на чомусь грали, співали? заробляли собі на життя?
В. О.: Ну, він не грав, а співав і приказував, як на фронті було, шо на фронті, отако.
– На фронті на тій війні, на первій [Першій світовій]?
В. О.: На первій.
– То він скалічений був, да?
В. О.: Ну да, в його жінка. Він глазами не дивився.
– А він не грав на бандурі, нє? не було в нього?
В. О.: Нє, не грав. Не грав.
– Або на лірі оцій, що крутили ручку таку?
В. О.: Ні, на тому ні.
– А приходили такі старці, що на бандурі грали?
В. О.: Ні, в нас не було таких.
– А такого музиканта не пам’ятаєте, Кучугура-Кучеренко?
В. О.: А! Був Кучугура, був. Я застала його. Грав на бандурі.
– А до якого він жив там року, не пам’ятаєте?
В. О.: Та я вже забула, до якого году він там був. Його вже давно-давно немає. Ще я дома була, так його не було.
– Ще до 30-го року, да?
В. О.: Угу.
– А що з ним сталось, ніхто не знає?
В. О.: А хто й зна, куди його забрали. Хто й зна, куди його забрали.
– А його забрали чи він сам поїхав?
В. О.: Його забрали кудись. Чи робити забрали, чи посадили, ми й сами не знаєм.
– Ну, робити, він же сліпий був, да?
В. О.: Та ну да. Нашо його забрали, хто й зна.
– Ну, а ті старці, що у вас були в селі, у них господарство було?
В. О.: Ні, не було нічо. То жінка, та й все.
– Ну, а хазяйство? На що вони жили? На те, що ходили й жебракували?
В. О.: Ну, да.
– А жінки були між ними, старчихи були жінки?
В. О.: Ну, в його ж жінка була, водила його, а так більш не було в нас тут їх.
– Ну, вони співали про те, як вони жили? псальми співали може?
В. О.: Да!
– І псальми співали. А про що псальми? не пам’ятаєте?
В. О.: Та, про вєрующих оце, як вєрующі оце поють, і вони ж так тоже співали.
– А були у вас баби-повитухи в селі, нє? повитухи були?
В. О.: А шо це за повитухи?
– Ну, шо ото при родах помагали.
В. О.: А! Шо дітей родили? Були. В мене свекруха приймала дітей. Оце в мене Юля перва, так свекруха приймала Юлю.
– Вона була бабкою такою?
В. О.: Була.
– А у неї, діти вже перейняли від неї те знання, шо вона була повитухою, нє?
В. О.: В неї одна дочка була, а то сини.
– А дочка не перейняла це?
В. О.: Ні.
– А там лікарня була у вас в селі?
В. О.: Була в Мурафі.
– А все одно народжували з бабками, да? чи в лікарні?
В. О.: Чи й в лікарні, і додому. Як успіє в лікарню, то в лікарні. А як не вспіє, то додому визивали.
– А може більше нравилось, як не в лікарні, а вдома, да?
В. О.: В мене Юлю оце приймала свекруха, а Сашу у лікарні. Люда в лікарні. От. А Женя, отут бабка жила протів Маші, вже вона вмерла, а хату продали оце, так ця вже, уже бігав мій хазяїн туда, так вона приймала.
– А вас не примушували в лікарню іти народжувати, нє? такого не було?
В. О.: Ні. Ні.
– А знахарі були? ворожки були в селі? в Мурафі?
В. О.: А я і не знаю. Я нікуди ніде не ходила, так шо я й не знаю, чи вони там були, чи не були.
– А відьми, ви не знаєте, чи були відьми?
В. О.: Я не знаю.
– Не бачили їх ніколи?
В. О.: Я їх і не бачила.
– Як вони виглядають, да. А шептухи-бабки були? Що ото, може, рожу лікували? чи такого не було, не пам’ятаєте?
В. О.: Ні, в нас такого. В нас одна тут була, там на тій стороні, на Набережній там, так вона поховала чоловіка, він утопився, її чоловік, у річкі. А вона вийшла заміж за больного, і на тій Шарівці, то до неї ходили. Так ото так: то зуби замовляла вона, як зуби болять.
– Ну, її нема вже? померла?
В. О.: Ні! вона є. Вона є на тій Шарівці.
– Ну, і допомагає те, що вона замовляє, да?
В. О.: Так може шо помагає, я не знаю. В мене зуби боліли, так я усі до одного сама вирвала. Ото язиком сюди-туди ворочаю, а тоді возьму – ой больно! ой больно, а третій раз – та поки ж воно больно! Возьму отак, і в руках останеться в мене зуб.
– А що, які в селі ще, в Мурафі були: пасічники? бондарі? ковалі? шевці? були? Кравці?
В. О.: Та були! Були разні люди, тільки вони од нас далеко, туди аж до Наталовки, до завода туди. А тут коло нас тільки була молочарня за углом за нашим. І той, ветеринарний пункт.
– Ну, це я питаю, ще колись там, до колхозів.
В. О.: До колхозів то було.
– А у вас були такі оповідачі ще в Мурафі, такі, що знали багато, що розказати. Що коло них люди збирались, раньше ж радіо не було. Такого не було, оповідачі розказували?
В. О.: Не було в нас. Може, де там і було, но в нас не було такого.
– А музиканти, що на весіллях грали, були такі?
В. О.: Я по свадьбах ніде не ходила. ніде. Ото так, як подруга там іде, то я у цеї була, так вони тепер оці музики, шо загадували, шоб вони той, приїхали.
– Мені старі часи, колись. Ви ж на весілля ходили ще там молодою? А у вас на весіллі хто грав?
В. О.: Гармошка.
– Гармошка. А скрипалів не було?
В. О.: Не було.
– А у Мурафі не було скрипалів там?
В. О.: Не було.
– А цьому гармоністу платили гроші за весілля, да?
В. О.: Ну да.
– Грішми платили, не натурою, а грішми? А в кого він вчився грати, не знаєте?
В. О.: А хто й зна, в кого він вчився. Ми його не питали, в кого він вчився.
– А клуб у Мурафі був за вашої пам’яті ще?
В. О.: Був.
– А що там в клубі було? на чомусь грали в клубі, чи як?
В. О.: Та на піаніні ж на тій грали.
– А оркестр був якийсь?
В. О.: Ні, не було. Оркестр наймали ото, як похорони, то то наймали.
– А де його наймали?
В. О.: Із Богодухова.
– Тільки з Богодухова. А так не було? А церква була в Мурафі?
В. О.: Аж дві було.
– І дві залишилось чи нє? чи поруйнували?
В. О.: Нє, немає, порозбирали їх.
– А коли їх знищили?
В. О.: Ой, та я вже забула, в якому вони году їх і порозбирали. І нашо вони їх порозбирали! Одна була коло нас, од нас через 3 хати була церква, це Михайлівська. А Ніколаєвська там у центрі була, там, де базар.
– І одну, і другу розібрали?
В. О.: Розібрали, немає.
– Ну, а хто ж тоді на похоронах співав?
В. О.: Та, бабки ходили тут співали ті, шо у пєвчі ходили.
– Псалми співали, да? Ну да. А ось весілля як грали у вас, ви в чому були? у сорочці, мабуть, такій вишитій білій, да? чи який у вас одяг був?
В. О.: Ні, плаття біле було, фата була.
– Уже фата була в 30-му году, да?
В. О.: Да.
– А коли ще ви малою були, років 15 вам було, тоді в чому грали весілля? там же в Мурафі ви бачили наречену? в чому вона була, не пам’ятаєте?
В. О.: Та тоже ж плаття якесь там надівала.
– Ну, в сорочці не були вишитій? в вишитих сорочках?
В. О.: Ні, ні! такого не було.
– А ваша мама у чому ходила: в сорочці чи в платті вже в такому? не пряла вона, не ткала, нє?
В. О.: Та ні, ні.
– А ви торгували чому? Тому, що у вас хтось з родичів, з батьків торгував їхніх, батька й матері? З чого ви взяли торгувати? Тільки в Мурафі ви торгували?
В. О.: Торгували, своєю торгували, тільки давно, це ще я малою була, так торгував папа, лавка там була. Потом розібрали ту лавку, сюди привезли. Була в нас дома комора, я в коморі поралась. А тоді вже перевезли сюди і оце поставили з комори. Тоді папа прикупляв, добавляв і ту кухню тоже купував, переробляв.
– А весілля як грали, так воно як було? Гільце робили таке, наряджали? Гільце було, да?
В. О.: Ні, не було гільця.
– Ви вже без гільця?
В. О.: Без гільця.
– На вашому весіллі. А взагалі в Мурафі?
В. О.: В Мурафі було гільце. Я по свадьбах ходила дивиться, так ото гільце таке здорове там. Тоді ото родичам, де батьку й матері дають. А тоді родичам дають великим, тоді меншим. А тоді вже, шо остається, сусідам.
– А мама ваша родом звідки була? мама звідки родом була?
В. О.: А спитай мене, звідки? У неї був батько, і він чи каменщик, чи ким він був, то він на Таловкі ото, як ставили дома там, поліз туди вгору, він випив вина трошки і поліз ото ставити, фігури разні вироблять. Воно як припекло сонце, і він упав і розбився. Ну, осталася мама одна. Ну, шо ж робити? Тоді мама вийшла вдруге заміж, от, пожила трошки і вмерла. Ото таке.
– Ну, в вас в Мурафі українці в основному жили, да? мама не росіянка була?
В. О.: Ні.
– Українка. Сама з Мурафи? чи звідки? родом з Мурафи?
В. О.: Я не знаю, де вона й родилася. Вона ото, як батько вмер у неї і мати, так вона пішла, узяли її як у годованки кудись там, до якогось пана. І вона ото там, відтіля вона й заміж йшла. Так шо ми і не знаємо. Фамілія в неї була дівоча Голубова.
– Вона українська, чи Голуб може була, а вона зробила Голубова, да? А ви співати любили в молодості? співали багато?
В. О.: Та ні, я не дуже співала. Я до співів не охотна. Слухати охотна, а сама ні. То в мене сестра співуха. Вона і в артістах участвувала.
– А ви от пам’ятаєте, як у вас, чи колядували на Різдво?
В. О.: Колядували.
– А ви не колядували?
В. О.: Ні, я не ходила колядувать. Мені стидно було.
– Чого?
В. О.: Я ото як прийдуть, так ото послухаю, як вони поколядують, дам їм сала, ще що-небудь там дам їм, а півлітри нема. І я кажу, не гоню, а в магазин не ходила і не знала, шо ви прийдете. Так вони ото, де самогонщики, вони більш туди ходили. Там їм півлітри давали.
– Ну, вони ходили з звіздою ще, я маю на увазі, коли ви ще молодою, до заміжества до вашого, як вони колядували? вивернутий кожух одягали, да? колядники.
В. О.: Одівали. Та в нас так було. Тільки вони ж ті зайшли, а ми прийшли, були у тьоті Паші, папиної сестри двоюрідної. Прийшли, а нас тут схопили, папу забрали, а ми в крик. Вони тоді вернулись, нас забрали, як тих дураків у хату повкидали, заперли. Так ми тоді вікно вибили, раму витягли, в вікно вилазили шукати, де ж наш папа.
– А хто це вибив?
В. О.: Так вони обібрали магазін, були такі, та й нема. А папу тоді одпустили.
– Так це що, щедрувальники такі були?
В. О.: Та хто зна, шо воно таке було! Воно під щедрувальників. Щедрувальники побули, а тії ж минути таке случилось оце.
– Не вспіли і полякатись. Так вони з звіздою ходили, колядували там, як колядники?
В. О.: Та вони і з звіздою ходили, й без звізди бігали. Усякі.
– А таке свято, як Купала, було? Купальські свята?
В. О.: Було, було.
– А як Купала це грали свято, ви пам’ятаєте?
В. О.: Ну, викопали ото кружок і устромили туди таке, як сосну, і нарядили разними такими цвіточками, поробили. І ото кругом ходили дівчина й хлопець, дівчина й хлопець кругом ходили.
– І співали, да?
В. О.: “Івана купала, та в річку упала”. Я вже й позабувала, як ми його співали. Було.
– Пам’ятаєте, а ви дітьми чи вже дорослими ходили, Купала робили?
В. О.: Та, вже мені було годів 13 тоді.
– А старші ходили на Купала? старші, щоб годів по 17 було, такі, не пам’ятаєте?
В. О.: Цих я не знаю, чи ті робили чи ні. В нас тут на моїй вулиці таких не було. Може, де там і були, ну тут.
– У Мурафі, да? А потім оце дерево, як його називали, що сосни? Купала називали це дерево чи як? сосну цю Купала називали?
В. О.: Ну да.
– Її Купала називали, це деревце, що ви наряджали. А потім її в воду не топили? носили в воду? топили його, нє?
В. О.: Ні, не топили.
– А не спалювали його, нє?
В. О.: Та я не знаю, де вони його й дівали.
– Може в воду мочили там?
В. О.: Може, може.
– А ви через вогонь стрибали, вогнище робили?
В. О.: Ні.
– А через будяк стрибали чи через що на Купала, не пам’ятаєте?
В. О.: Ні, ми не стрибали, боялися стрибати. Хлопці палили, дітвора палили. Ну, а дєвочки нє, дєвочки боялися. Хлопці плигали.
– Плигали. Були такі. І до якого це часу? Ось ви поїхали, 20 років вам було, ще там робили Купала? бачили ви? нє? як ви вже такі дорослі були.
В. О.: Мені було 19 год, я вже заміж вийшла.
– А тут було у Шарівці Купала? робили? чи вже не до того було?
В. О.: Я тут і не бачила, чи воно було, чи не було. Не бачила.
– Ну, ви якраз у голод сюди, як голод був, да, потрапили?
В. О.: Ну, в 30-му годі я, а в 33-му вже голод був.
– А голод чого був? неврожай був, да?
В. О.: Хліб і вродив, і все вродило. Повивозили. Скільки накладали, накладали, накладали! І вже тєрпєнія не хватило їм і платити, й начальніки позабирали, посажали, от, і зробили нам голод.
– А робили це приїжджі? забирали, приїжджали. Чи свої забирали?
В. О.: Та й свої, і чужі приїжджали забирали. А ми ото черепахи… Дєд мій ходив, чоловік мій черепах ловив. І ото черепаху, котлєт наробиш. Купила сіянки посіяти, ну вийшла не сіянка, а піл, а зелень. То я тії зелені намию, наріжу і в катлєти намішаю. А на базар у Мурафу сходю, або мама ото прийде, як вона жива була, а принесе якоїсь мукички. То я в мукичку вмочаю і викачую, і ото катлєти. І так ми вижили ними.
– А тут уже після колхозів, як почали колхози, це вже колядувати ходили? Купала було? свято. Не пам’ятаєте?
В. О.: Ні, по-моєму, не було після, після колхозів не було.
– А чому не було? чи не до того було?
В. О.: Не до того, видно, було. Ми сначала були у колхозі, він ходив у колхоз, а я ж нє, в мене од перших родов получилася грижа пупова. І тоді вона мене не беспокоїла, а січас уже й беспокоїть.
– А що хазяїн отримував в колхозі? трудодні, да?
В. О.: Трудодні.
– Палички ставили?
В. О.: Палички.
– А за палички що? їх же ж їсти не будеш.
В. О.: Та, давали по 200 грам хліба. Він принесе, а в мене вже дітей двоє було, і нас було 4 душі. І ото ту паличку поділиш отак, та то підеш у Мурафу та купиш муку, та намочимо, та зваримо суп якийсь. А тоді ж ото, як покосили, молотили, і дали нам вже їсти.
– А ось Різдво, свято, це як його святкували? Крім того, що колядники ходили, мабуть, кутю робили, да? А з чого кутю робили? Кутю, узвар?
В. О.: Та в магазінах же тоді крупи всякі були. Підеш, перлової крупи купиш, і ото звариш куті. Звариш узвару. І ото ж одправляли той день.
– А може, забороняли тоді колядувати ходити, як колгоспи з’явились? чому люди перестали щедрувати? Може, влада забороняла?
В. О.: Нє! Учителя, правда, учителя дітей ругали, не пускали, шоб школьніки ходили. А тоді розрішили, тоді вже начали ходити.
– А розрішили коли? після війни вже?
В. О.: Ну да.
– А в 30-ті годи нільзя було?
В. О.: Нільзя було.
– Ну, а ходили там до тітки, до дядька? Хоть і не розрішали, так до рідних все одно ходили?
В. О.: Ходили до рідних.
– А Купала тоже не розрішали, да?
В. О.: Нє.
– А чого? що казали?
В. О.: Та казали – це бабські забобони! не нада цього робити. Не вчіть і дітей своїх, і внуків не научайте до цього. Нашо воно нужне!
– Але воно було, да? А весною ото Великдень був, паски робили на Великдень?
В. О.: Я не пекла. Я готові купувала. Поки я була молодша, та піч у мене черінь не завалилась, то я пекла. А тоді ж ото в санаторію ходила, в санаторії привезуть з Богодухова, то купувала.
– Ні, я маю на увазі, як молода була, ще до заміжжя, мабуть же ж, робили. Як ви тоді відзначали? Ще до того, як ви заміж вийшли, як воно?
В. О.: Мама пекла. І було прийде, і мені сюди принесе й пасок, і крашанок. А я своїм вгощаю.
– А жайворонків робили ви? ще тоді, коли молодою були? на 40 Святих?
В. О.: А, ті птички 40 святих! Пекла птички.
– А веснянок не знаєте ніяких? Не збирались, не співали веснянки?
В. О.: Ні.
– Тобто не було. А Трійця як? Трійця, пам’ятаєте, була?
В. О.: Троїца? Ну, празнували. Празнували празник. Нічо не робили, празнували.
– Ну, прикрашали, мабуть, ото стіни зеленню, долівку посипали зеленню. А дівчину не водили по селу? як вони називали – Тополю, нє? не наряджали?
В. О.: Нє, в нас цього не робили.
– Такого не було, не прикрашали. Або кущ. Ніяк не водили по селу, нє?
В. О.: Ні.
– Так веснянок у вас такої пісні не було (співає) – “Та й скочив козел в огород, в огород, та й поїв козел лук, часник”. Там “піймали козла за ріжок, повели козла на торжок. Продали козла за 7 кіп”. Не пам’ятаєте такої, не було?
В. О.: Ні, такої я не чула.
– А якщо ви на жнива, ось може пам’ятаєте, як жнива, там на бороду залишали? останній сніп на бороду, нє? Іллі на бороду.
В. О.: Я в поле почти й не ходила. Не пускав мене дід. Я тоді була послідній місяць беременна, як жнива були. І він мене й не пускав. Так шо я на полі почти й не була. А готове привезуть. Помолотять, привезуть, на чердак зносять.
– А самі ви співати не дуже любили?
В. О.: Ні.
– А коли в Мурафі були, ви таку пісню не пам’ятаєте, була, мама може співала там, чи може хто з родичів? (співає) – “А в мєня под окном расцвєтала сірєнь, расцвєтала сірєнь голубая”.
В. О.: Це в мене мама співала.
– Іще там (співає) – “Зломлю я вєтку із винограду, скажу, що вітерець зломив. Я не забуду того словечка, що мені Ваня говорив”. Оце не знаєте?
В. О.: Нє, цю не знаю.
– А ось таку пісню (співає) – “Десь поїхав мій миленький в Польщу на війну, та й залишив Марусину нездоровую”.
В. О.: Це я виходила за двір, а в нас на вуглі збиралися хлопці і дівчата, співали.
– Цю пісню, це в Мурафі?
В. О.: Да, в Мурафі. А я слухала.
– Пам’ятаєте її, да? А ось таку пісню (співає) – “Стоїть явір над водою, та й на воду схилився. Ой, на козака та й недоленька, та й козак зажурився”. Знаєте?
В. О.: І цю співали. Я чула, шо співали в нас. Стара пісня.
– В Мурафі. Стара пісня.
В. О.: А тут таких не співали.
– А ось таку (співає) – “Ой, сєгодня тута, а завтра уєду, будеш, милий, припадати аж до мого слєду”.
В. О.: Не чула.
– (співає) “Ой, на горі ячмінь, під горою жито, прийшли слухи до милої, що милого вбито”. Цю не пам’ятаєте?
В. О.: Нє, нє, не пам’ятаю.
– А таку не співали? (співає) – “А вже років 200, як козак в неволі, над Дніпром ходить, викликає долю”.
В. О.: Це в нас старці співають.
– Старці, да? коли той старий, що ви кажете, жив у вас в Мурафі? чи ті, що приходили?
В. О.: Оцей Кучугура.
– Кучугура співав.
В. О.: Він на бандуру. Співає і на бандуру ото тако пальцями перебирає. Де його діли? Забрали, а де його діли.
– Ви пам’ятаєте, що така була. А отаку співав він (співає) – “Ой, по мосту – мосту, мосту калиновім, алілуй! Ой, по мосту – мосту, ой, по калиновім, Господи помилуй! Ой, там йшли три черниченьки, алілуй! А відтіля та йшли три черниченьки, Господи помилуй!”
В. О.: Такої не чула.
– А в вас таких лірників не було, що ото грали на лірі? і співали. Такого не було?
В. О.: Не було такого.
– Ліри не було. Ото на бандурі був Кучугура. Ви знаєте, Іван Кучугура. А про що він іще співав? не пам’ятаєте?
В. О.: Я вже позабувала, про шо він співав.
– А таку, може, думу про трьох братів азовських, як вони тікали з Азова від турків? Двоє братів кіньми, а один піший. Один піший. І залишили його, бо він піший був, ці брати у полі на поталу там вовкам та туркам. А коли приїхали додому, то батьки їх прокляли за те, що вони свого молодшого пішого залишили там у полі, а самі хоч і приїхали живі, але ж все одно батьки їх не прийняли. Такого не пам’ятаєте?
В. О.: Нє, не пам’ятаю.
– Може, Кучугура. А таку співав — про вдову, що в неї було троє синів, а сини ті матір, їм надоїло, що вона там кряхтить та стара, вигнали її з дому. А вона пішла і сказала, що не буде вам щастя ні в полі, а ні з сусідами, а ні вдома. І десь вона там у родичів була. А потім, коли вже їм погано стало, те, що вона передрікала, все збулося. А потім вони її покликали назад до себе. Цю співали? не пам’ятаєте? Кучеренко, не пам’ятаєте?
В. О.: Не помню я такої пісні. Може і співав, но я не помню.
– А оцю “А вже років 200”, що я співала, ви знали, що він співав її, да?
В. О.: Да.
– А ви самі не пам’ятаєте іще якихось? Може, ви що-небудь самі згадаєте? нічого не пам’ятаєте з пісень?
В. О.: Не вспомню я зараз нічого. Я оце, як поховала діда і сина, так я зробилась совсєм дурна.
– А частушки у вас співали в Мурафі? Пам’ятаєте, ще коли молода ви були? частушки співали?
В. О.: Я вже не помню зараз, дєтка, не помню нічого.
– Ну добре, а якщо співали, то під гармошку? може у Шарівці тут співали. Це ж не під скрипку, під гармошку співали, да?
В. О.: Та да.
– А в Шарівці як ходили вдягнені? Ви кажете, що ви вдягались уже не в сорочки вишиті, да? вже просто в шите таке, да. А тут одягались як? в сорочках були ще? в білих сорочках? самі пряли вони тут, ні?
В. О.: Ні! в мене свекруха не пряла. Вона бабувала ходила, дітей ловила. Вона була туберкульозна. Вона і вмерла так од туберкульозу. Ще голодовка підспіла.
– А ви пам’ятаєте ось спів, у Мурафі як співали, і що співали, і тут, у Шарівці – відрізняється воно? відрізнялось, як співали?
В. О.: Не помню я, чи воно відрізнялося, чи не одрізнялося. Тут якось не дуже співали. Тут усе біжать у клуб, у клуб, у клуб усе біжать.
– Ну, ви коли ще тільки заміж вийшли, у той час не пам’ятаєте? вона не відрізнялась, нє? Спів.
В. О.: Та, по-моєму, нє. Нє.
– Як там співали, так і тут?
В. О.: Так і тут.
– Тільки, може, різні пісні були?
В. О.: Ну да, були.
– А “Ой горе тій чайці, горе небозі, що залишила чаєняток на битій дорозі”? Цю пісню де співали: там чи тут? про чайку, не пам’ятаєте?
В. О.: Не помню я таку. Може й співали, я вже забула.
– А весілля тут і там відрізнялось, чи хто як грав? Як багатші були, то по-іншому грали весілля, не пам’ятаєте, нє?
В. О.: Ну, я йшла дуже в бідну сім’ю. У їх батька не було. Батько робив у заводі та поїхав, пішов, і брат його, батьків брат, робив у заводі. Та пішли поздравляти з Новим годом, та й понапивалися Ну, цей же ж, менший брат, цей не так п’яний був, а цей дужче п’яний був. Ну, він його тіг-тіг, тіг, а він не йде. Оставсь на санях і замерз. Так шо мати осталась, от.
– А ваш папа торгував і в 30-х роках, да? Як ви вже заміж вийшли, у нього там залишалась його лавка чи він сюди перевіз її?
В. О.: Ні, ще там була.
– Він ніколи не був селянином? тільки торгував, да?
В. О.: Торгував, да.
– А він її успадкував од батька свого чи сам зробився?
В. О.: Ну, сам. Він од батька, батько був його сапожник, і він кой-шо там зазнав по сапожництву. Ну, для себе він то починяв, шив. А так, шоб людям брати, нічого не брав.
– А щоб лавку зробити, треба ж, щоб якісь гроші ж були, її заснувати треба було. То він мабуть щось заробив, і ото став торгувати, да?
В. О.: Да. А тоді ото в государственній торгував.
– А батько його був і сапожником, і селянином?
В. О.: Селянином.
– Він там і обробляв землю, і шив чоботи, да? І трошки підзаробив. А це давно було? батько його якого року був? ваш батько якого року?
В. О.: А спитай мене, якого году!
– Ви народилися, старша була чи молодша дочка?
В. О.: Ні, я старша була. Тоді за мною була ще Ніна, умерла. Скарлатін був, везли в больницю, не довезли метрів 10, і на руках у мами вмерла.
– Ну, тобто батьку було годів мабуть 20 з чимось, коли ви народились. Тобто він там десь 1890-го року народження, такий. Оженився, годів 20 йому було вже, коли ви народились? Він потім став оце торгувати. А батько його вобще зовсім давно народився?
В. О.: Зовсім давно. Я вже дєдушки й не помню, який він був.
– А у дєдушки господарство не пам’ятаєте, було якесь хазяйство? худоба? земля?
В. О.: Нє, не було. Він сапожник, і сапожник все время.
– Ну хоть трошки землі в нього було там?
В. О.: Не було в його.
– А з чого він годувався: тільки з сапожної справи, да? Бачите, як цікаво. Ви пам’ятаєте, гуляли більше на вулицях, гулянки ж були на вулицях, молодь гуляла коли більше: після колгоспів чи в 20-х роках? Як ви ще до заміжності вашої? чи після заміжжя? коли більше ви пам’ятаєте на вулицях гуляли? не пам’ятаєте?
В. О.: Та, на вулиці я гуляла! Мене сватало душ 7. Ну, я ж ще не вміла ні робити, не вміла ніде нічого. Ще ж дуже молода, і мама одказувала. І цей, шо мене взяв, двічі. Приїхали, і мама і вигнала даже із хати. Каже: вона молода, вона работать не вміє в мене ще. Ідіть собі з Богом шукайте другу. Так він не женився, а потом на третій год іще приїхав, та отоді.
– А ви скажіть, скільки ось дітям було у вашої мами, що вони до роботи призвичаювались? Ось починали щось робить по дому там? може гусей пасти? скільки років було тоді?
В. О.: Я не знаю! В мами було то троє, одно вмерло, а двоє ж осталося їх.
– Ну, вам давали роботу таку, щоб змалечку ви працювали? Там гусей пасли, чи нє?
В. О.: Нє, я ото в лавку піду, понесу їм їсти, і ото там помагала папі торгувати.
– Ага, тобто в вас своя робота була. Хоч і мала, все одно торгувала. Помагала. І сестра тоже?
В. О.: Ну да. Тоді ж хліб, приймали зерно в магазін, от. То керосін був. То дьоготь був. То посне масло було. То я було наливаю те. Папа гроші получає. Папа, получи ось за те, за те.
– А тільки гроші давали за те, що ви продавали, чи чимось обмінювались, іншим товаром? чи нє?
В. О.: Нє, гроші давали. Гроші.
– А які гроші? як вони називались?
В. О.: А хто хоче, то. Та раньше було якось, якісь такі марки були. Я забула, чи 20 рублів, чи 50 рублів та марка стояла. Я вже позабувала. Ну, не оці гроші, шо січас.
– А якщо грошей не було, хтось іншим обмінювався? чимось іншим обмінювався, да?
В. О.: Та товар брали.
– Брали товар, а віддавали що? Тільки гроші, більше нічим не мінялись, да?
В. О.: Ні.
– А лавка до якого часу в батька була? до якого року? до 41-го?
В. О.: Як я вийшла в 30-м годі, то папа зразу цю лавку, вона в нас коморою существувала, то він мені дав її в придане. І помагав дрова купувати, матерьял, і строїв хату мені папа. Бо вони бідні були, в їх ні з чого було.
– А цю хату він будував, да?
В. О.: А папа будував цю хату.
– А мати не хотіла вас віддавати за бідного, чи просто вона казала, що ви молоді були?
В. О.: Та ше молода була. І дивиться, шо бєдность. І вона хотіла піти, раньше ходили ж на розглядини дивиться. А вона каже: я піду, дочка, подивлюся, куди ж я тебе буду оддавати. А я кажу: мамо! не йди! Бо там і вовки ходять, і лисиці ходять, да, кажу, да! Вона послухала й не пішла. А тоді ж, як уже свальбу грали, а як уже повезли придане уперід, 4 підводи приданого повезли вперід, а я ж уже ззаду їхала. Нєвєста їхала ззаду. Стали. Вона як глянула, а воно отак глиці, ті 4 глиці загорожено, хвірточка така з досточок зроблена. Ой, Господи! Вони настірали ватних одіял, навішали там на рішотках скрізь, по заборчиках. Вона як глянула, і впала в обморок! Її тоді ятровка підняла – Катя! Катя! Катя, успокойся! успокойся! успокойся! Все наладиться, аби вони міжду собою жили харашо. Усе наладиться.
– Ну, ви харашо жили між собою?
В. О.: Ми харашо жили. Харашо. І свекруха мене дуже любила. Свекра то я не знаю, його вже не було. Він тоже батька свого не знає. Як він замерз.
– Ну, бачите, позгадували молодість.
В. О.: Лунки поробив разні, повибілював. Отак кирпич поставив і повибілював їх, понасівав всевозможних цвітів там. А у нас був патєфон і грамофон. І ото він як винесе, на стол поставить, і гра. А вулиця збирається за забором. То хлопці чіпляються, а він каже – ребята! ви не чіпляйтесь. Хочете послухати, я Сірка заведу, собаку, в сарай, а ви йдіть і послухайте.
– Це ваш батько казав, да?
В. О.: Ага! він заведе, хлопці зайдуть. То дівчата підбіжать. І ото посідають, послухають, пограють. І вони ніколи нам шкоди не робили. І забора не тіряли. А там десь у другім місці вони збиралися, так там хазяїн противися їм, і водою їх обливав. Так вони забор увесь і знесли, де вони подівали ті доски.
– А вашого батька поважали, да?
В. О.: А батька поважали. А батько не противився, по-хорошому. Зайдіть, каже, послухайте. Я собаку заведу в сарай, собака буде в сараї, а ви зайдіть і послухайте. І вони для нас були хароші, і ми для їх хароші. Не противилися. А другі противилися, так тим забор знесли.
– Ну, а вам такої протидії не було, що ви торгували, а вони селяни були?
