Дяченко Михайло Антонович, 1927 р. н.

—  Який Гебельс?

—  При німцях, в окупації. От собрав собраніє і тім дав премії, там тому куфайку і ватні брюки. А одному шерстяне одіяло хароше. А цім сказав, шо треба давать, то ціх вигнав, а один григоровський був, Галак Федя, то його по уличному Галак звали. так цьому, він не був, дві неділі не був вобше на заготовлі риби. так його ото ті ізбили сильно, а це батьків був товариш такий дуже хароший. Ізбили і кинули з окна другого етажа на пісок.
Ну, всі розбіглися, хто куди, раз уже таке робиться. Він постріляв, Гебельс, а потом сів да поїхав. А батько його забрав, одвіз туди в Григоровку, батько вже був тоді з партізанами. Так батько три рази ходив до цього, шо це передовики були. Так до одного, той закапьорщик був. Хотів його вбити. Ну, він знав харашо.
А наші ввійшли у 43— м году, батько пошов зразу погиб, а рибалок усіх на бронь, і він став головою рибколгоспу. І я ж робив год в рибколгоспі, та я й года не робив. Робив у рибколгоспі, і він все время на мене мав зуб. Було —  І батько мене хотів убить! і ти подлєц! як вип’є, і давай!
А тоді приїхав вже той довоєнний голова рибколгоспу, так він став бригадіром. І мені підшили, тоді 47— й год був указ давать не менше 5 год за 100 грам колосків, і више, й више, до 25-ти, розстрелу не було. То я одсидів 2 годи й 27 днів там за шо? за два в’ятері. Фактично я то взяв ті ятері, тільки вони були не в воді, а на березі. І сказав же дядьку, ше мій дядько цей, новий голова рибколгоспу. А той бригадір рибу ловив. І він сказав тому, шо твої в’ятері потрошать так то і так то. А потрусили їх монастирські хлопці. І вони почули це діло, і завербувалися в Жданов, і зараз там. І в Маріуполі.
То я ото приїхав весною, вже цей самий менший брат був пухлий, вже такий. Ну, привіз мішок зерна і трошки картоплі. І зразу мене в суд. Слєдоватєль приїхав, каже так і так, розпишіться. Так за шо? я тоді ше не понімав цього. Я не винуватий, я дома не був, я їх не брав практично ціх в’ятрин, я їх не трусив. А то я приїхав, в мене було, то я віддав йому, шо в мене, ті, шо найшли. І це ж я в воєнкомат тоді ходив, ми вдвох ходили. Так той год тільки сидів, тільки год, а я два годи одседів. І то спасіба, шо хлопці, оці партізани, написали в Верховну раду, шо незаконно сидить. Та й тоже ж приїжджали сюди, а я ж не знав, то мене випустили.
А тоді 4 годи в армію зразу, 4 годи одтрубив в армії. так поступив, уже з армії мені дали рекомендацію в художнє училище на Печерську, на Цитадельна, 19. Поступив я сюди. Ше не демобілізований був, а вже мої документи там були, і вже считалось, шо я як би там. А помощі ніякої, я поїхав туди, подивився, мене убідили, шо треба, шоб якась була поддержка, ти не видержиш. Ну, я подумав, і мені дали рекомендацію, комусь треба було місце уступить.
Мене на вечірні курси. І то я ходив, а робив в органах, бо ніде не можна було прописаться. В Києві це страшне діло, шоб прописаться. Ну шо ж, робив в органах, тоді ж найшов вже собі, женився. Квартіру пообіщали, так дали офіцерам, а мені немає. Ходив до Ковпака, був в Ковпака на прийомі. Ну шо ж, третій на очереді мене поставили. А фактично це я в 4— й сотні 3— й. Я плюнув, та переїхав в Переяслав, на всей цей Київ.

—  І досі живете.

—  Да, та взяв участок і своїм трудом построївся, як мог. А зараз сім’я вже ж, діти. Робив в автопарку довго. Два года робив в райкомі по цьому, по наглядній агітації. А тоді ото в автопарк перейшов, і 17 год проробив в автопарку. А потом організували художню майстерню, і мене зразу туди в художню майстерню, 10 год доробив до пенсії. А зараз тут коло пасіки в своєму маленькому тихому уголочку.

—  Я хотів просто запитать про давніші часи. От ваш батько був землевласник до колгоспу?

—  Батько робив все время, робив частично, саме більш робив в рибколгоспі.

—  Нє, до колгоспу чим він занімався?

—  Часний був землевласник.

—  Скільки в нього було землі? 

—  Я не знаю, шось соток 80, чи шо.

—  До гектару? до десятини?

—  До десятини.

—  Чи середняк був, чи бідняк?

—  Він як бідняк був. Ну, жив непогано матеріально через те, шо він все время, ну промисел риба, риба, риба.

—  В основному шо заробляв, то на рибі, да? 

—  Да, на рибі, і садки.

—  Це до колгоспу, да?

—  До колгоспу це садки, в кажного сад, сад, сад. І село це ж до колгоспів було внизу тут, воно в революцію село згоріло, ше в 13— м году. А як згоріло, це вже ж дід розказує. Я не помню, а дід розказував, дід жив оце по горі, там школа була, і там село було на тій горі. А внизу ше тільки попідгір’я було.
А тоді давай, прийшли якось, нє! це вже в 30— му году. Нє, в 18— м, в 18— м году, да, в 18— му, от, два приїхало на собраніє на зборку урожая. Люди всі на полі, нашо, яке ж тут собраніє. А дід був один дома там, старики, которі не годні уже, так він каже —  вот ми собєрьом собраніє. І взяв запалив клуню, от! І згоріло оце ця сторона, вся половина села згоріла. Жарке літо було, і діда чуть не вбили.
От, і тоді переселились Зарубинці вниз із гори вже, а той край остався. То той край, він був уже аж, після войни там 5 хат іще стояло. Школа там. Там була  церква, на тому місці.

—  Вознесенська, да?

—  Да! це ж в нас Храм на Вознесіння. Церква.

—  Коли вона построєна приблизно? 

—  Не така вона стара. Ну, в яких годах, я в це не врубався. Ну, построєна вона десь в 800— х годах.

—  Того століття, да?

—  Ні, цього оце?

—  Ну, 19— го століття?

—  800— ті годи не 19— го, а 18— го століття, 18— го століття.

—  Ну, 1880— ті?

—  Да, оце так десь. В 1800— х годах, а які точно года.

—  Ну, зрозуміло, не така стара.

—  То це зроблена на ці всі Григоровку, Монастирок, оце Трахемиров і Зарубинці. Центральне село, і оце всі сюди сходились.

—  Це центральне село було?

—  Да, центральне. Тут була пошта, сільська рада була.

—  Ну, до колгоспу?

—  До колгоспів. І пошта. І потом це кооперація, тоже ж тут воно.

—  Ше скажіть, а в селі от до колгоспів чим люди займалися? 

—  Землеробством. Садоводством.

—  Ну, а такі майстри, як бондарі там чи?

—  Це такі частники були. А такі, шоб ремесленики, шоб бригада робила, або шо, такого не було. Кажний держав собі це коні, воли.

—  А в батька яка худоба, коні були?

—  Коні були, от.

—  А реманент який був? чи плуги, чи шо?

—  Ну, а як же! повністю в кожного був свій віз, культіватор там, дряпаки тоді ше були, от, коси, борони. Вручну сіяли. Віялка, це як віять зерно. В кажного було все, потому шо це необхідно було.

—  От, наприклад, де треба було взяти гроші от наприклад, шоби купити якийсь одяг, чи шо?

—  Ну, продавали, торгували. І за садки, фрукту доставляли пароходами в Київ. Пароходами в Київ. І це база така постачання була. І рибна промисловість, то тоже ж продавали, багато занімались. Та й мали такий.

—  Ну, а хто був, наприклад, главою сім’ї?

—  В нас? батько! батько.

—  Батько. Ну, як це виражалося? в чому? це гроші в нього були? 

—  Це він контроль. Він сам розпоряджався всім. Це треба купить корову, він знає, що треба купить корову. Шо треба купить, помінять коня, це він сам, все сам він рішав. Ніхто в нас нічого. Значить, двоє поросят держать, значить, там мясо, сало це двоє. А заріжем теля там чи продамо, це я знаю дуже добре.

—  Ну а так, це скільки було так от, ну таких багатших людей, чи бідніших? який склад був по селі? хто в основному були, чи багатії, чи бідняки?

—  Багатих у нас не було. Не було! Потому шо землі такої основної не було, були такі середняки. Потому шо у 30— х роках розкулачували, то нікого не розкулачували. Оце діда мого з— за чого, шо напилися ота компанія, да, компедія. Напилися, а дід пасіку держав, і в його шось багато пнів було так, дуплянки ше були. Я це добре, харашо помню.
Так прийшли, ходьом, кажуть, до Никанора Івановича меду їсти. Прийшли, а дід каже —  То ви ж, каже, мене не звали на горілку, та тільки прийшли, шоб меду їсти! —  Так ти шо, не даси? а він —  То й не дам! —  Ну, так будеш помнить! Прийшли на другий день, всьо розграбили! забрали, де які тряпки, де мед. Ну, все забрали! і пасіку передать в колгосп! в колгосп. Дід плакав, просився, шо пропала пасіка.
А діда отправили в Переяслав, він дві неділі сидів у Переяславі. А тоді з Києва вже найшовся якийсь, та приїхав, розібрався, шо в його тільки три десятини землі всього, таа діти ж, чи ті, сім’я та, і це вже на двох із сином ті три десятини, которий коло його жив. Так вернули, кажуть, хату, хату читальню зробили!

—  В діда, да?

—  Да! і вигнали, пропали ті в колгоспі. Забрали воли тоді в діда в колгосп, я знаю. Знаю, шо овечки були, свині були, пара волів було, і ото три десятини землі. І це все його багатство. І шестеро дітей. 

—  Скажіть, а оце ваш дід оце, батько користувалися авторитетом в селі?

—  Батько користувався авторитетом.

—  Його поважали, слухалися? за порадою йшли?

—  Да, багато таких, ну, як наставніка. Ну, а дід шо, це як він пасічник, то він наградив пасікою кого? зятів і синів. Оце була така пасіка, і брат ше.

—  Нє, ну так чисто морально, не пасіка.

—  Ну, морально такого. Батько то й з партізанами був, це я знаю, то такі разні підходили, той то. Були разні. То так як би считать, задніх не пас. То робив завскладом. То він в магазіні год робив. Тоді робив візником це два годи, чи шо. А то в основном в колгоспі. 

—  Ну, а скажіть, будь ласка, а от, як сказать, діти от підростали в селі ше до колгоспу, то з якого віку уже привчалися до роботи?

—  Оце як 12 год, оце вже давай погоничем у колгосп. А в домашніх умовах, в своїй усадьбі, все чисто, це дома вже хазяйство на їх возлагалось.

—  Вже на малих, да? Оце в 12 год?

—  Нє— нє! 12 год це вже ти здоровий, вжездоровий! вже то! Я в скільки, ше до школи я начав корову пасти. Того шо і пасли, і чи я за обув понімав? пока й не замерзне. Босенько собі. Це не тільки я, ми всі такі. Рано в 6 часов будять —  гони корову пасти! як вже теля виссало корову, то ше й получиш (сміється), шо ж ти не впас. А тоді отож уже начав.

—  Ну, а скажіть, отак от, згадуючи дитинство, хто доклав таких зусиль до вашого виховання, шо ви стали от такою от людиною? і взагалі ваших ровесників. Які обставини так?

—  Ви знаєте, шо якось я не можу сказать, в батька були трошки наставки, ну не такі. Я сам із себе пішов. Сам із себе.

—  Ну, то так от чи дід може? чи як воно шо?

—  Ну, дід, дід тільки було каже, шо ну там шось порекомендує, то скаже, шо це отак. А був босяк, босяком був страшним! ой Боже! де шо не єсть, босяк! я нікого не боявся. Ну, якось так босяк був, та й усе. Ну, як я сирота, мене взяли на курси одного мінєром, 10 чоловік взяли з района. То ті повтікали. Того батько, того мати. А в мене то —  давай! Та й шо, ціле літо, та й усе! (сміється).

—  Так, ну а скажіть, оце ви не пам’ятаєте, але мені це дуже цікаво, от у всякому разі ви чули. Оце як організувався колгосп в селі?

—  А я розкажу, це я помню! це в 31— му году начало було. Було таке, я тільки одне дуже добре запомнив, дід Петро був, ми його Голубенком так по— вуличному звали, Голубенко Петро. Так в його коні, він сильно любив коней. Я помню, в його сильний був лошак. І він плакав —  хай лошак мені! забирайте ціх пару коней, а лошак хай останеться мені. Нєт! і зробили загон уже, сарай. То цей лошак перескочив якось і втік додому. А тоді із дому, прийшли ж і забрали ж його, притягли! Били, я знаю, як його обучали їздить, цього лошака. Він не видержав ції моралі, уже після того, як другий раз уже лошак утік, і його забрали. Прийшов додому, сутки не спав. Виліз волос, ні бороди, ні усів, на голові за сутки виліз волос!

—  У лошака?

—  В діда! та не в лошака (сміється). він подивився, як його обучають та б’ють, він його так сильно жалів, і він не мог, не видержав, морально отак не видержав. От всі казали, і так він лисий. Він не бривсь ніколи після того, ну голова чиста! Оце мораль така була. 

—  Ну, то як воно все діло було? 

—  Ну, забирали. Приходиш —  пиши заяву! не напишеш заяву, то підеш на Сєвєр. А ти шо хочеш, шоб в тебе забрали то й то? зразу. А тоді були одноосібники. Так їм такі налоги страшні впалили, шо це я сказав, шо не можна видержать. А колгоспникам знижка була зразу., поблажки. І так постєпєнно всіх і втянули. Бо не було де діться. Шо ти зробиш? насіліє! власть насілія!

—  Ну, а  в основному хто проводив, свої чи чужі? з Переяслава приїжджали?

—  Були з Переяслава актівісти, і тоді сільські.

—  Ну, а хто були більш такі, як кажуть, більш жорстокіші? чужі чи свої? 

—  Кажуть —  гарний Спас, то гарна й Пречиста. Так кажуть (сміється). Шо ті дають указанія, а ці виконують. І їх собралась бригада оце таких старців, як би сказать, то голодранці всіх країв докупи! То —  пролетарі всіх країн, єднайтеся! а це —  голодранці всіх країн, докупи! Собралися, а дали ж вінтовки. І все! і шо? власть! як ти протів підеш, так туди получиш, кажуть.

—  Ну, перші роки було важкенько в колгоспі, да? 

—  Наоборот якось перші роки ше не так було, не так важко. А тоді пізніше начали то вже оббирать сильно. Податки. Ну шо ж, собственно говоря, год робиш, не знаєш за шо. І я ж робив так само. Не знаєш за шо! Начисляють тобі стільки то, а получаєш. Трудодні пишуть, а як він ціниться, цей трудодень? Як дали по півкілограма картошки там, по півкілограма зерна, чи по півтора. А як два кіла зерна дали, о! це вже багато! на трудодень! 

—  Це гарний врожай, да? Ну харашо, а дивіться, а от у вас же залишились якісь грядки, чи ні?

—  А як же! в кого було 30, не менше 30— ти, а то й до 60— ти соток города. Це твоя підсобка була.

—  Там землю так наче урізали?

—  Ну да, тоді ж поврізали, і тоді наділяли заново всім порівну. Якшо тут є, а якшо немає, тут 10 сотих коло хати там, то значить у другому місці ж дають, от. По 60 сотих було.

—  По 60 в основному?

—  Да, 60 сотих це уже предєл. Вже вище нільзя. А так по 45, в кого скільки. 

—  Зрозуміло.

—  Шоб у всіх одінаково було.

—  Ну харашо оце дивіться, до колгоспу оце можна було продати фрукту, рибу, купить шось. А після колгоспу де взяти грошей, шоби, наприклад, одяг якийсь купить, чи шо?

—  То так і крутилися. От так і ходили, своє полотно. Пряли ж на прядки, це ж жінкам же на зіму робота. Ці коноплі посій, їх тре вибірать. Потом їх треба в’язати у горстки, як то кажуть. Потом треба вимочить. Потом висушить. Потом на метельні перетіпать. А потом на терницю перетерти. А потом вим’ять. Ше ногами треба м’ять, я їх попом’яв, я знаю, яке воно, ті коноплі. А це ж мачуха було пряде, і не тільки мачуха, а всі ж люди так робили. Прядуть, і це полотно тре вибілить, а тоді шить. Ткать. Виткать, а тоді ж його ше побілить нада, так. До Дніпра йдуть та білять його там. Це тяжолий адський труд. А тоді ше треба манішку вишивать (сміється).

—  Манішку?

—  Манішку!

—  Ну харашо, а це получається, шо це одяг такий. А так і продавали і фрукту, і рибу, і за це й жили? 

—  Да! жили в основному із садків. Ото шо, як сказать, шоб так було ремесло, ну як ремесла такого не було, шоб.

—  Ну, гончарі може які?

—  Були якісь гончарі.

—  Чоботарі може були?

—  Ну, кузня була в колгоспі, то кажний же йде інвентар же ремонтірує, от. Бондарі, бондарі, столярі, то це частники. А батько, він подрабатував.

—  Ну ясно, якусь копійку.

—  Да, собі мав. 

—  Скажіть, а шо таке крадіжка? як оце раньше було?

—  Оце було страшне діло.

—  А шо воно таке? може якісь історії з цим зв’язані?

—  Багато було, це не один раз. Ну якось, шо в селі оце зразу я не знаю його, а після революції були банди. Були банди, і зарубинчани були. Ну нікого не вбили. Їх судили всіх, ну нікого вони не вбили, значить, їх судили і як убійства, такого не було. А то були нальотні, конокради були, от. Ось я тобі такий епізод розкажу. В мене дядько був здоровий, фізично здоровий і толковий. Ну, в його сім’я була ж, п’ятеро дітей, от. То шо ж він? купив одного коня —  вкрали, купив другого коня —  вкрали. І це ж уже пізніше виявилось, ну ніхто цього не знав! 

—  А він мовчав, да? 

—  А він мовчав. Нє, він знав, шо люди знали, шо в його покрали. І він привів уже аж потом, Монастирський піп Федір аж потом мені розказав. Бо я, мій дядько Петро вчив за те, шо крадуть. Ми рибу ловили, а він його якраз поймав. Поймав так, та вчив, як красти. Купи, каже, жеребця, там повітки були, сарай з лісу викладений, там обмазаний трохи, чи як. Там ясла. І каже —  осінь спав з жеребцем у яслах. А тоді вже, як холодно вже стало, так у хату. Нє, каже, ще будем. І тут кінь прив’язаний такий, а він в яслах спить.
І вони прийшли втрьох, от. Прийшли, обдивились, нема нігде нікого, нічого, тихо, гарно. Заходить один у сарай, а ті ж на варті удвох. Одв’язує коня, а він його за руку і скрутив. Здоровий був. Він кричать, йому заткнув горло, всьо. І тоді баче, шо тут тільки туди, а хто й зна. чи один, чи два, чи три. Іди, а вилами тебе шебурхне, от. Факт тот, шо ті повтікали.
Ну, він цього тримав. Каже, так зв’язав, а тепер, каже, ходім зі мною. Каже —  куди? Ти, каже, розказуй, де ви ті коні покрали, чи ні? бо я тебе, каже, живого не пущу, якшо збрешеш. Він —  Да! ми забрали! —  А де ви діли? —  Ми продали їх от в Пшеничниках на базарі, і в Ржищеві. Одкуда вони? один з Григоровки, один з Іванова, з сіл.

—  Купили?

—  Ні— ні! ті друзья його. То по фамилії такий то й такий то. Хватить, каже, мені хватить. Тепер підем зо мною. Доводю його до Дніпра, посадив у лодку. Тихо було. Тиха ніч, темна. А цей каже —  А ми рибу ловили, і верховими сітками, і напливали на бакен. Чуєм, каже, Дмитро балакає, і ше хтось із ним. І той, каже, проситься —  Батьку рідний! тільки не топи мене! не вбивай мене, потому шо в мене, в мене ж сімя! не вбивай мене! —  А ти, каже, мене жалів? от, каже, все!
А тоді вже, як ото вийшов до баків, то хто й зна, ну, каже, по— моєму замітив, шо ми тут плили. А він каже —  То я вік красти вже не буду, тільки пусти мене, не топи! Каже —  Я знаю, шо ти вже більш красти не будеш, і, каже, кинув в воду зв’язаного. І по сьоднішній день. Оце все. А тоді пошли до тіх же, та заплатили ці вже два. —  А де той? —  Він, я його, каже, здав. А куди здав, хто його зна! І ні суда не було, нічого не було.

—  Так це ще до колгоспів?

—  До колгоспу ше! все це після революції зразу. 

—  Ну так получається, шо тоді такі випадки були.

—  Оце так, або поймають та дадуть такого, шо, не суд. Не було такої власті, шо це ага! ось я в суд подам. Оце весь суд, поймали —  получив! І позор це, позор на все село, шо він бандіт! це всі знають його, шо він краде. Своє, мєстне воспитаніє.

—  Ну, а багато таких випадків було, чи не дуже? 

—  Та було! (сміється), було! разне було. Залізе та корову вкраде там, або шо. Це ж Михайло Омелянович там, так він шо. Так вони були намотували рукава з куфайки на ноги, і перегнали в Юнище, от. І вони по сліду дойшли, узнали, хто там, хто може це вкрасти. І вони в клуні, уже зарізали її, вже готове діло, от. Ну застали. Ну шо? били як хотіли, це самосуд такий був. І хлопці, шоб мені була корова! а ні, давайте таку то суму грошей. Тоді йому дали гроші, і він купив другу корову. І на цьому конець. Розсчитались, получив своє, і це такі мєри воспитанія. Та багато случаїв, а як же!

—  Скажіть, а оце от після війни, наприклад, це вже пізніше, люди стали якось красти більше.

—  Сильно начали красти коли? в голодовку! народ голодний був. Це грабєжі були, нальоти там разні. Грабєжі були. Ну, убійств таких в селі не було, шоб це вбили та пограбували, ні.

—  Тільки шо з голоду?

—  З голоду. Тоді якось і люди були спаяні. Наприклад, після війни вже село все згоріло, нема! строїв, хто як можеть! строївся. 

—  Після цеї війни?

—  Оце вже після ції, в 43— м, 44— му році. Значить шо, толока. Це всі йдуть на толоку помогти, бо йому треба хата. І до того ходять, тоді до того. Загрузла корова, люди на полі там. Корова загрузла, діти прибігли —  на полі чи де там загрузла корова! Всі кидають і біжать того. Хата горить, всі кидаються, хто з чим може, затушить хату. А зараз уже ні. Або кажуть —  так йому й треба! оце ше такі є (сміється). Або мало того, прийде, як на кіно дивиться, як горить. Це удовольствіє, постають у ряд і дивляться, як горить. А тоді не було цього. Просто розлад в народі.

—  Я вам розкажу один такий випадок, як Бог перед одним каже —  Прийшов, каже, ти був харош перед смертю. Якшо, каже, ти шось побажаєш, каже, то я твоєму сусіду вдвічі дам більше. А той каже —  виколи мені одне око! (сміються). Ото ж таке. Отак. То ви кажете, що дружні були в селі? 

—  Дружні. Село було дружне, тут нема чого сказать. Люди якось дружні були. І труженики! лодирів не було. От зараз сміються, шо ти лодир або шо, то не дай Бог!

—  А то як крадіжки, як почали всі потихеньку красти, то вже не сильно засуджували, да?

—  Нє! в 47— му році за 100 грам колосків це судили.

—  Нє, серед людей, я серед людей.

—  Ні, це тільки позор був, позор да й усе! То таке, поліз в мене там яблука оббив, чи шось на городі зібрав. То це хтось побачив, це вже позор, і то— то, й то— то.

—  Це вже просто перестали переживать за колективну власність свою.

—  Нє, воно не так за колективне, в колективі тоже не брали так дуже.

—  Переживали за колективне? 

—  Да! а так шоб, шоб продавав один одного, то нє. А єслі в частного краде, о! тоді вже, бо це своє ж, а то наше!

—  Скажіть, а якби от вернуть ваше батьківське господарство, як би ви?

—  Я с удовольствієм узяв би, с удовольствієм узяв би! с удовольствієм?

—  Якби це воно так назад повернулося.

—  Я б даже не возражав би! Я зараз прошу —  дайте мені 15 сотих землі, я куплю її, тільки дайте, шоб воно моє було. Ніяк не можна рішить цей вопрос. Ну, не можна рішить! Я на пенсії, я ше в состоянії обробить 15 соток, от, і мені більш її не треба! Так керівники наші районні зараз поставили собі там, називається Переяслав хутор бідняків, трьохетажні дома, по 15 сотих земель. А мені дай тої землі, шоб я знав, шо це воно моє! Ніяк не можна, то там дадуть 5 сотих, 7 сотих. І то просиш —  то дай хоть більше вже. А вона колгоспна, та то вже 5 сотих своїх, та того 5, та вже 10. А так оце дуже важкий вопрос. 

—  Скажіть, а от для вашого батька, чим от була земля? як він до неї ставився?

—  О! це, Боже мой! це половина города було, соток 30 навєрно. Це половина йде під там гарбузи, помідори, от, потом ну всякі оце овощі, картопля. А ця половина засівалась пшеницею. Тоді пшеницю як скосили, значить на цій половині, батько тоді везе сюди, засипає гній, от. Удобрює. Це вже на цій половині другий год картопля, все, а тут пшениця. Кажний год мінялося.

—  Так ви вважаєте, шо земля для, наприклад, вашого батька, це була як кормиліца?

—  Це основний резерв, я б сказав. Основний такий.

—  Так, я хотів задать ше отаке запитання, може вам батько коли розказував, це ж до революції. Як от село жило? хто правив селом? громада, чи шо?

—  Я то не знаю, а це ж дід каже, шо це був староста.

—  Староста. Так то була виборна посада? 

—  Воно там, я вже не знаю, чи він назначався, по— моєму, він назначався. Ну, дід розказував, шо це ж був пан, тут був пан. Ото Шевченко там пише про зарубинського пана. Потому шо дід, це мій дід уже, наче материн батько. А батьків батько.

—  Як його звали?

—  Олександр, не знаю, як по— батькові, знаю, шо дід Санько, і все. Ну, він рано дуже вмер. Так уже цей дід розказував, шо каже —  Санько був, і прозвали Перці, по— вуличному кажуть, як розпсіхувався, робиться красний, каже, такий тільки як перець. То його Перець.
Та рядом піп жив. Так в цього мого діда Санька вискочило порося. А пан узяв і кинув, перебив ножку, деревину кинув і перебив ножку поросяті. А дід пішов та каже —  Нашо ж ти зробив це? А він каже —  Більш пускать не будеш. —  Ах! так пускать не будеш! так забери своє порося, а мені дай порося. Забери це порося, а мені дай друге порося. Вони там спірнулися. Так той за ружьйо, пан. А воно чи не заряжене було, чи шо, та шось таке. За ружьйо схватив, а цей дід Санько ружьйо побив, і пана побив (сміється). То ховався! десь їздив на заробітки, бо каже, хотів пан його наказать, судить. То не получилося. Він десь виїжджав.
Багато робило ше оце на водному транспорті людей. Багато!

—  Із села виходили? 

—  Із села, ці молоді хлопці, то шо. Оце на судна шкіперами, матросами. Тоді ше ж механіка лопастями пароходи, такі пароходи.

—  Скажіть, а от наприклад такі люди, як сільський староста, піп, от вони напевне велику роль грали тоді от в селі, в громаді сільській? 

—  А як же! це була основа.

—  Може дід якісь історії розказував, як з попом? чи слухалися, чи як його? 

—  Піп це був як закон. Це був піп як закон. Його і піддержували. І всі релігійні празники празнували, ну, я ж знаю. Це Різдво було, це Боже мой! Паска! Це Боже мой! А тоді вже дойшло, шо то суботніки. А це ж вредітєльство настояще! це ж я все пережив. А празнували всі празники. Це до Паски шоб хата не побілена була? шоб це городину не посадовить? Боже! день і ніч буде товктись, шоб тільки на Паску уже ж! Діти раді, то ж новеньку сорочечку пошиють, та штанці там вже ж на Паску хоть і босий, а все одно ж у новенькому. На буцака, значить, грають яїчками.

—  Скажіть, а жінки, наприклад, ото були ці сходи, казали, шо раніше жінок туди не допускали. При колгоспі вже жінки стали членами оцих всяких?

—  Ну чо, та в нас такого не було, шоб жінок десь не допускали. Такого не було.

—  Спільно все?

—  Воно якось не було такого, шо це була разниця, шо жінки не мають права там, чи шо. Нє, права були одінакові. Одінакові! не було такого, шо не маєш права туди йти там, чи то тобі не дадуть там шось в магазині, чи шось. Такого не було. Ну, голова сім’ї це був, канєшно, батько, це в кажному господарстві.

—  В кожному господарстві. Ну, а скільки так приблизно дітей було в кожній сімї до війни?

—  Ну, до війни в середньому це по шестеро.

—  По шестеро. Ну, були такі по 10? 

—  Були, і по 8 були. Ну, вже в колектівізацію це троє, четверо.

—  А до колективізації великі сім’ї були, ге?

—  А тоді були великі сімї. По 12 душ. По 10 душ.

—  А чим це пояснить? чого це по— вашому?

—  Ну, сили ж були воспитать!

—  І в люди виходили, правда?

—  Слабіші вмирали, медицини ж то не було такої. Було тільки народне, народне. Баба мені розказувала, це брат такий здоровий та гарний! та все, заболів живіт, та сояшник і сояшник. Так, а каже, посадили його в бочку та в бочці, каже, і умер. Парили ж у воді. В бочку налили води, шоб париться. Видно ж апендицит. То в бочці і вмер.
Тоді ше один епізод. Це другий брат, так каже ходив гуляв, і шось його ж, надів кожуха та на вечорниці кудась собірались там. Надів кожуха, каже, чоботи хромові в його були. Удівся гарно. А тоді каже —  Так! більш, каже, ви мене не побачите. Він, каже, ліг, лежав усю ніч. Лежав, каже, лежав. Шо, каже, йому в голову прийшло, каже, ніхто не знає. Це баба вже розказувала мені.
І вийшов до Дніпра зімою, удівся, все. І опар був такий, ну опар, шо вода не замерзла. А сіно, в нас сінокоси були, на тій стороні. Рано, рано, ше тільки розвидняється, а вже їдуть по сіно. Нагружають сани сіна і везуть сюди ж, от. То вийшли, каже, шось ходить кругом, ходить, ходить. А тоді познали, стали до його підходить, а він, каже, плигнув в воду.

—  Самогубство? 

—  Да, самогубство. І не найшли.

—  А як до таких людей ставилися, шо це самогубство?

—  Ну хто й зна, хто й зна, яка причина в нього, з чим зв’язана, шо йому? ніхто не знає.

—  Може кохання?

—  Ніхто не знає.

—  Ну добре, скажіть, а цей, ви кажете, господарів таких великих не було в селі? більше середняки, да?

—  Були середняки.

—  А такого, шо багатій є і бідняк, то вони як між собою спілкувалися?

—  Та вони спілкувалися так, ну я б сказав, не було там, шоб це вражда якась була. Потому шо я знаю батько був уже трошки ото вже, уже після колгоспне время було. Молотить, це ж ціпами молотили, вручну!

—  Я в минулому році ціпами.

—  Так я знаю, це каждий год батько йде домовляється, це вони бідні, багато в них дітей. Оце я тобі плачу, хочеш іди, кормлю тебе і плачу стільки то за копу. Оце змолотить. Оце змолотили, могорич попили, гроші получили. Довольні!

—  Тобто, ніяких сварок?

—  Та не було такого, шоб це там. Було там, було кулачний бой, каже отак. Десь там шось не помирилися, та шо таке. А так, шоб серйозного.

—  Не поцурається, наприклад, багатій дочку свою віддати за бідняка?

—  Ти знаєш, отако наче гуртувалися так, шоб як би багатший. А як уже ж ні, то шо, куда ж діться? Тоді вже ж так. Ну, а старався, як же б таки багатшу. А раз уже ж бідна, шо ж робить.

—  Ну, а так в основному якби, наприклад, от зовнішнього світу не було, мається на увазі це село, то люди самі прожили б?

—  Запроста, запроста! це даже безоговорочно.

—  І сім’я сама прожила б? 

—  Прожила б і сім’я. Бач, мельниці були свої. Муку вже ж то робили самі, от. Потом, кожу чинили. Товар —  чоботи шили, полотно, все чисто. Могли б самі себе.

—  Саме село прожило б. А зараз от бачте, як змінилося село.

—  Зараз би не прожили, а тоді да. Це їздили в Переяслав шо? відро купить там, але були й свої кузнеці, які відра робили, і цебрі деревяні. То цигани приїжджають, о! цигани приїхали. Ви мені чавуна оце полатайте! сверлом раз! раз!
Був дід. Це природний його дар, можна сказать так. Оце ж і за колгоспу уже, і після війни, це ж я знаю харашо, та не тільки я знаю, а всі знають. Значить, цей дід Тиміш так. Гречку косить. Це я помню харашо. Вспомнив, шо завтра це треба гречку косить, вже сипеться. А дощ. Каже —  По радіо передавали, шо дощ же, гроза, місцями гроза! Каже —  ідіть до діда Тимоша, він скаже. Вийшов дід Тиміш, подививсь на небо, каже —  Косіть сміло! дощу не буде. Все! откуда він мог висчитувать оце?
Ну дід умер і ніхто не знає, як він мог висчитувать. А шо буде дощ, знав, знав! Оце, каже, буде скоро дощ. Вже неділь дві як попопалить жнива, каже —  Дощу ще не буде! —  Ой, діду! луче б ви не казали! Ну, як хочте, точно. А це так —  буде дощ, люди, буде дощ! уже буде дощ. Як він мог знать, то хто й зна.

—  Ну видно, чи відчував тиск перепади перед дощем. 

—  Тепер оце як врачі, як знаєте тітка Олена. Це був, це був сільнєйший гінеколог, сільнєйший! роди приймала.

—  Повитуха?

—  Да! тепер вона не тільки, тепер там Христя була. Це була людина, котора настільки грамотна і політично, і так розумом, і всім.

—  Це ви маєте на увазі до війни?

—  Вже після війни. Вона всі оті наставлєнія тобі можеть розказать. Грамотна така, толкова людина. Це природній дар. Ну, вона грамотно можеть розказать. А вона тільки вміла читать, потому шо після війни, чи то до війни ще були лікнепи. І це собирали всіх неграмотних ввечері учитель, це так пока учать букву А, потом оце два годи треба, шоб ти міг написать, розписаться там, почитать. Два годи ходили в лікнеп. Діти в першу зміну, а лікнеп у другу зміну. Була це така ліквідація неграмотності.

—  Так а ви кажете, шо були такі баби, шо лікувать могли?

—  Ну, от це як, не всі ж трави, а собірали. Я знаю, це крушину, в неї всігда трави.

—  Зелена аптека.

—  Да, зелена в неї аптека. Оце заварюйте та пийте, оце од того, це од того.

—  І всі вже приходять до неї?

—  А воно вже ж од одного к другому —  а це баба Олена казала, шо од того. Так і самі знають, шо воно. 

—  Так, поміняєм розмову, тему.

—  Пожалуста.

—  Скажіть, будь ласка, чи приходилося вам з самого дитинства або з якого віку знати або чути, як люди співають?

—  Оце і я співав, і люди співали, по правді. Це по правді кажучи так. Празник, субота, неділя. І оце в літнє время кажний день дівчата собираються і співають. Хлопці, дівчата. Музика! А це вже як празник, це вже всі люди то по— празничному одіваються, виходять на село.

—  А по— празничному це як?

—  Чистеньке ж уже, українське національне своє. В корсетках, як кажуть, широких спідницях.

—  А хлопці як одягалися?

—  А хлопці, це мода в хлопців мінялась. То широкі штани, то шоб тут були трошки завужені, а шоб закривали носки (сміється).

—  Ну, а була така мода, шоб широкі?

—  Були! а то була мода ше хромові чоботи і галоші. І літом, і зимою то це хромові. і шоб в галошах (сміється). Це було. То галіфе. О, галіфе! каже, там у чоботях галіхве! Це моди ці мінялися дуже часто.

—  Ну, а замітили такий момент, шоб ото на кутках туто дівчата збираються?

—  Зарубинці було ділиться на дві часті. Тут, на Новоселівці співають. А то це Низовці считаються, а то Горішні. І ті там собираються співать, а ці тут співають. Або вмісті буває, та вмісті собі, гармошка. Я грав і на гармошку, як вже з армії прийшов. Хай там шо там грать і танцювать (сміється).

—  Нє, ну ви скажіть, а отак от в вечірній час получається як перепівки, не було такого наче змагання?

—  Було! було (сміється).

—  А які такі пісні, шо ви згадуєте, найбільш такі популярні були?

—  Їх багато! разні!

—  А шо співали?

—  Народні! народні пісні.

—  А які саме більше?

—  Ну оце “Кто не служив в братця богатиря, той горя не знає”.
“Я служив в братця богатиря,
Та все горенько знаю,
Пізно лягаю, а рано вставаю,
Та роблю, не гуляю.
Запрягаю сірі воли
Та йду в поле орати,
Беру собі молоду дівчину
Волів поганяти”.
Ну, це така народна була. Потом оце мені понаравилась “Журавка”.

—  Ану скажіть.

—  Її перекрутили вже так, я чув її по радіо, так фактично слова там не ті. Там
“Ой, журавко, журавко!
Чого кричиш щоранку?
Ой, як мені не кричать,
Як високо не літать.
Одбилась я од роду,
Як той камінь у воду.
Упав камінь та й лежить,
А на чужині горе жить.
Не дай Боже заболіть,
Та нікому й пожаліть.
А не дай Боже  помирать,
То нікому й поховать.
Поховає чужий піп,
Не знатиме даже рід.
Поховає чужина …”
Я вже й забув. Це така народна. 

—  Так ше я хотів запитать в вас ви шо просто збиралися в хатах?

—  Да. Ну, хлопці в карти грають або анекдоти якісь розказують, або там дівчата. Або разом співаєм, то так, то так. А вечором гуляли все, як треба. Не драки було ніякої, не спорів таких, не скандалів, нічого не було. Собирались просто.

—  Дружба була?

—  Дружба.

—  Ну, а зараз, як кажуть, уже скільки років пройшло, не забулися ті?

—  А воно вовік не забудеться.

—  Не забудеться. Я кажу, шо просто зараз молодь як виховується.

—  Е, нє! це молодь як станем співать, оце там дід Степан єсть і дід Василь, то йому 90 год, це він не співав уже. І Василь вмер. Це ми собираємось, в нас спаяні голоса. Як оце ти прийшов та чуть не так співаєш —  годі! сядь! не порть пісню. Не порть, каже, пісню! пісня остається піснею, не порть пісню. Я кажу —  треба було на магнітофон хоть раз записать.

—  Я прийду, обов’язково прийду.

—  Так тут же ж вони виїхали.

—  Ну нічого, ми в Переяславі зустрінемося. Я колись приїду.

—  Десь той живе в Циблях, дід Степан. Та ми туто соберемося, там випили ж по чарчині, по другій. А тоді ж і пєсня. Лаяться ж не будеш, за шо ж лаяться? А по дружбі давай, хлопці! Давай! Та й добре, а тоді й пєсня. Молодий попадає оце го, в їх нема контакту, нема голосу. В них не спаяні пісні. Він знає, він вивчив по радіо, і на цьому конець. Но спаяності нема. Той ааа! той еее! і це тобі воно ж не пісня. Треба, шоб голоса всі зливалися в один тон, от.

—  А як жінки ше добавляються тоже в общий?

—  В мене жінка, вона ж ходила співала і в Києві, от, сильний голос. І то каже —  ось сильно не того, не того вже не видержує, вже начав через силу.

—  Ну, а хто вас тоді вчив співать ото? як ви навчились? 

—  От самі як— то. Як— то самі оце каждий день співи. І вже прислухаєшся до других.

—  І кожен день були співи, ге?

—  Це рідко який день не було, а то таке дощ там, або шо. А як там з роботи, це молодь куди? під тополю. Там зрізана тополя, колоди такі, і ото на колодах там сидять, гармошка. А тоді співи ті вже. І от самі по собі от, якшо в тебе голос тягнуть, оце одна буде тягнуть, всі не будуть тягнуть. А  тут і той, і те кричить, і те кричить. Це не, це не пісня.

—  То дискантна пісня, да?

—  А то приспосаблюються, і то —  не кричи! співай по— людські! І вже мусиш підбирать. Як не вмієш співать, не співай зовсім. І танцювать так само, як не вмієш танцювать, то не танцюй. А як хочеш, то танцюй так, як люди.

—  А танцювать які різні танці ви пам’ятаєте? Метелицю?

—  Це полька, це перша полька була. Краков’як. “Во саду лі”, оце таке (сміється), це чисто крутька такого робили. Гопаки, гопак козацький.

—  Кажуть, шо Уляна Петрівна дуже харашо танцювала, ви її знаєте? 

—  Да! а чо ж я не знаю! знаю!

—  Так, ну а скажіть, а от наприклад на яких інструментах раніше люди іграли?

—  Оце тут був такий струнний інструмент.

—  Який?

—  Балалайка, мандоліна, гітара, таке во. Скрипка ше.

—  А скрипка саморобна чи куплена?

—  Купляли, не саморобна. Саморобної не було.

—  А бандуру може чули?

—  Не було бандури.

—  І лір не було?

—  Не було нічого. Оце струнний інструмент був, це хлопці собираються там. А то гармошка. Гармошка і бубон. Всьо!

—  Оце такий ансамбль?

—  Ансамбль, да (сміється).

—  А як весілля грали? так само?

—  Гармошка й бубон должен буть, всьо! Я грав трошки на весіллях тоже. Ну, це саме таке ходове.

—  А були сімейні такі ансамблі?

—  Ну, пісню граєш на гармошку, а з тобою співають дівчата там.

—  А шинок був за пам’яті діда, чи ні?

—  От не знаю. Не чув такого. Такого не було. Но собирались. Оце на Різдво, це дві неділі, я должен нарубать був дров на дві неділі, січки скоту нарізать на всі Святки, шоб нічого не робить. Ходять, оце собірається компанія чоловік по 8, по 10. Це до тебе сьогодні йдем, а тоді до того переходим, готовиться ж той. Співають, гуляють люди. Це дві неділі.

—  В гості?

—  Ну так, сусіди там, потом родичі, то шо. Кажні гуртувались, наче свої, от. Оце запрошуєш, шо ти, ти й ти, приходьте до мене. А тоді вже, як до його прийшли, то тепер вже ходім до мене. А тоді до того.

—  Скажіть, а приходилося вам бачити старців?

—  Багато, багато було.

—  Хто вони?

—  Були, ну як, люди, я сказав би, которі не хотіли ше й робить. Це просто не хотіли робить. Чого бідний? бо дурний. А чого дурний? бо бідний. Отак примовка така єсть. Ну, люди не хотіли робить. Не хотіли! Це не то, шо він інвалід, чи там хтось, а просто хто його зна, чого ходять. Цигани в основному ходили. Циганва це було.

—  А не було таких, шо ото ходили з інструментами ото такі, співали?

—  Цього я не помню, не помню!

—  А оці старці такі, шо їсти просили?

—  Да, ото ходять по хатах.

—  А шо вони, співають?

—  Нічого, ото приходять —  дайте, пожалуста, милостиньки! Ото там таке.

—  І коли вони вже зникли?

—  Оце вже при колектівізації, то це на празнік тільки було. А було там одиниці якісь, одиниці. А так уже не було старців таких, шоб ходили. І після війни ходили. Ну, голод тоді був. То каже —  з морель дайте хоть кісточок, може єсть. Ну, це й у цю голодовку. У 33— м году я знаю гарно голод, добре помню. Того шо батько робив в рибколгоспі, оце приходять сестри рідні ж батькові.

—  Ваші тітки?

—  Да, тітки, от, і це у нас душ 20 у хаті людей. То батько принесе риби, це собі оставляє там 3 кіла, чи 5 кілограм, шоб на день хватило, от. Це своє одклав, а це заносить, і сестрам оце оставляє там по 2 кіла, чи по скільки. А остальне заносить у хату —  оце розділіться, от. Там троюрідні, чи сусіди якісь, чи шо. Було таке, роздача така.

—  Ясно. Короче, шо дуже справедливо. 

—  А тоді їли оті ракушки ше, ті, шо пісчані. Не оці маленькі, которий оце ракушняк, як виноград, а це плоскі. Вона ракушка пісочна називається. Вона на піску то. Ото ті варили і їли. Оці ракушки спасали.

—  Скажіть, а от церква, ви кажете, була в селі, да? ви ще бачили її, да? 

—  Була, а чо ж я не знаю? я в неї ходив! я чуть не пострадав на тій церкві. Її як ламали, церкву, це в 37— м году, чи в 38— м, по— моєму, в 37— м году.

—  А чого її вобще вирішили ламать?

—  А того, ліквідація була! попів пересажали ото тоді, церкви ламали, все унічтожали. Ікони кололи, таку цінность, на дрова, палили груби іконами. І розбирали церкву, і я туди пацаном поліз, на ту церкву, як же розбирають? Так хрест, ніхто не хотів, шо на два куполи два хрести. Хто зацепить того хреста, шоб цепом зацепить, шоб потом  лєбьодкою його звалить, шоб начать розбирать. Знизу не розбірали, а зверху. А згорі була крита, купола, а потом плоскі такі ото, покаті на краї.
Так ніхто не согласився, а це він мені ше й дядько, він двоюродний дядько, не рідний дядько. В його п’ятеро дітей, і нога в його не згиналася. Так він согласився полізти зацепить цепи, бо платили дорого. Скільки казав, стільки й платили, тільки полізь зацепи. І він ото там крутив цепами. То в неділю, а мати була дуже богомільна.

—  Його?

—  Його, та каже —  коли б тебе, сину, й перша пуля не минула, от, як ти вже поліз, каже, ламать та оце таке.

—  Розбирать? 

—  Да. Та дуже то проклинала його. І він жив до війни. В 41— м году німці нас отсюда виганяли. Фронт був, Григоровка згоріла, потом у нас тут трошки було, то взяли заложників. Но якось ні одного німці не вбили, випустили. Тільки одного інваліда не можна було потягти, бо за півчаса все село вигнали.

—  Німці?

—  Німці —  бистро! шнейк! шнейк! шнейк! шнейк!

—  Речі всі залишились?

—  Та все так, як було на столах, все покидали. Скотину тільки, свині повипускали. А то коні, це в нас був рибальський кінь на 4 душі наче, то ну шо хто вхватив, і німець уже —  шнейк! шнейк! шнейк! бігом! бігом!
Вигнали, то ми виїхали на гору, і їхали на Букрин, казали Македонець, Туленці. Значить маршрут, села за 30 км. од цього, од Дніпра. То ми їхали, то вся Григоровка горіла. Потому шо найшлися оці актівісти, це мій дядько там був організатор, Григорій. Він не рідний, то через тітку рідний. Дядько Григорій Миколайович.
Вони набрали їх 8 чоловік, тіх актівістів, один був кандідат партії, от.  І ходили вони тут у Зарубинцях знали, вони місцеві, ходили в гражданському. А вони були оставлені як від райкома партії, чорть його знає. І пошли в Григоровку, а в Григоровці німці вступили. А в нас був місяць фронт. Оце наші ввійдуть, побули, тут все ходять, все чисто. Уже тир— тир— тир! вже німці тут, з мотоциклами, все. Дивись, там ранили чи вбили одного там, всьо! Німців постріляли, виїхали. І опять отаке го. Місяць! А тоді вже, як німці зайшли, нас всіх од Дніпра.
А в Григоровці вони що зробили, розвідали, там у школі було 160 чоловік німців, і були по хатах німці од школи. Вони це все виявили, взяли роту солдат, переправились на ту сторону, і окружили школу. Ці пошли по хатах до німців, а ці в школі. Ні один німець, школа горіла, дерев’яна школа згоріла вся, і німці всі там погоріли. То людей всіх в Григоровці зогнали в яр, бо були гражданські. Німці, которі повтікали із хат, то бачили, шо були гражданські. Кажуть, шо були цивільні.
І зогнали все село, хто був, у яр. Пулємьоти поставили, всіх зогнали. От кажіть, хто, хто був? Найшовся якийсь чоловік один, не григоровський, хто його зна, хто? откуда він? ніхто не зна! Вийшов, каже я! І його там розстреляли, і все. А тих людей одпустили.
Но їх у Букрині 28 чоловік молодих хлопців, забрали і розстріляли там коло церкви. То ми їхали, я був тоді врагом, без сознанія, як кажуть. Кабеля були німецькі ото ж капронові, і жовті, й красні! А в нас же їх і не було, я їх не бачив. І ми дорогою як їхали, то я йшов, за підводою всі пішки ж ішли, а це тільки малих дітей, которе не піде, на підводу садовили. В нас підвід багато так було. Хто вещі забрав, хто корову тягне. Ну, гнали, хто шо міг.
Значить, цей кабель я різав, бо хароший це кабель, я його такого не бачив. Красного одрізав, жовтого, синього. Який був, такий, і білий, я одрізав, і намотаю на руку, і на воза кладу. А цей побачив один —  а де це ти береш? Сільський же. Кажу —  осьо з дороги, їх там багато! Він давай різать, тоже нарізав. А воно ж связь.

—  Німецька?

—  Німецька связь. Ми доїхали до яру, а там мосток, і тоді поворот на Букрин. То ми доїхали до яру, 4 душі вперед пішли, наче шоб подивиться дорогу, чи мосток є, чи нема. А з того боку яру, під горою, стояв дивізіон, чи полк, чи дивізіон з крупнокаліберної артилерії німецької. І німці спали. А тоді проснулись, а тут люди. Вони їх зразу схватили в окоп, от. І тоді огонь по нас як ударили, от, то це цього, шо в церкву це валяв, першого ранили, він і вмер. Казав —  маю “шоб тебе й куля не минула”  оце заповіт. Тоді двох дівчаток убили зразу. Тоді жінку. Да, ше одну дитину на руках мати несла от, чи шо, так якось її ранило, я не знаю, шо воно вмерло тоже. То тіх троїх зразу тоді наутро.
Тоді розібрались, бо вже начали люди, один знав німецький язик, та кричить —  цивіль! цівіль! Три рази як крикнув —  цівіль! Німці поняли, шо гражданські, нічо, не стріляють. З цими ж фонариками ходили, то один німець плакав, каже —  Зарубинці! Зарубинці! та понять можна було —  офіцір, капут. Ну, його вбили тут на горі. Гранатою. Офіцера.

—  Німецького?

—  Да, вони лізли, одного вбили, а одного ранили, от, а ті повтікали німці. Розвєдчики.

—  Так він плакав за тим офіцером? товаришем?

—  Да, семеро каже, бо каже кіндер, кіндер.

—  Семеро дітей, да?

—  Да, семеро дітей, ай— ай— ай! А тоді так і не плакав, шо п’ятеро дітей осталось, батька вбили. А тоді ше жінка це  була ранета. То ті померли, а которі вилічились. Того шо вона, жінка, тільки пострадала. В неї чоловіка не було, це остались два хлопці й дочка. То дочку вбило, а обох хлопців ранило. І козу держали, то й козу вбили.

—  Я вас попитаю ше, а то в мене небагато залишилося. Хотів запитати в вас про весілля. Шо воно було за таке, шо ви можете згадати? шось дуже давнє тільки. 

—  Та чого? воно й зараз у традиції. 

—  У традиції, да?

—  Шо було так? ну надіває молода, прийшли свататься. Свальба на коли, заручини, хлібом помінялися, могорич випили. Ну, значить молода, все ж по договореності було, це не так от. А якшо от батьки договоряються бувало.

—  Між собою?

—  Да. А от як вони не хотять, уже ні чорта не получається, тут уже не возьмьош! не хоче, й усе! А були такі, шо соглашались зразу. А той гуляв з дівчиною, то вже ж договоряються, шо прийдуть, каже —  прийдем там, будем свататься. Але нічо, свальба назначена на який день. Це в суботу у дівич —  вечор ходить молода, просить на свальбу ж на завтра. З дружками, дружки співають це весь вечор з нею.

—  Спеціальних пісень таких обрядових?

—  Да! оціх же ж весільних, весільних!

—  Ну, а тоді якийсь такий обряд, шо вам дуже запам’ятався, такий, шо зараз вже не виконують? ще тоді.

—  Ну, тоді, тоді шо свальба є свальба.

—  Цілий тиждень гуляли, еге ж?

—  І по дві неділі гуляли!

—  Ну, а жили як, по два дні, чи по три після свальби? 

—  От таких розводів не було, як зараз. Не було! якось це рідко каже —  розійшовся з жінкою. Це наче позор був, або як його знать! не поймеш! А шоб такі розводи були, то не було.

—  А як же, чим це пояснить?

—  Ну, хто його зна! воно так. Я думаю так.

—  Чи неправильне виховання? чи шо?

—  Нє, це було виховання одно. Якшо він гуляє з дівчиною, то значить це він вже гуляє. Якшо вона вже пішла по руках, а тоді шука собі чоловіка, то він з нею довго не живе. Та як їй 15 год, а вона вже з хлопцями гуляє, то шо це?

—  І були такі дівчата?

—  Були! ну, тут у нас то не було в селі, в селі це було позор, а в городській системі.

—  Ну, то ясно. А в сільській системі таке було?

—  Не було такого! це нє, шоб це позор —  стид. Я ходив до дівчини, так це ж, шоб ти знав, я не до одної ходив. Ну, которі дівчата вже ж поприїжджали з Германії, то з тими дуже просто, от. А вже сходи до ції, каже —  поженимось, тоді, а так нє! от і все. Як ти хоч гулять. 

—  Ну да, все правильно. Можливо, так воно і треба. Скажіть, а в принципі таке діло, як називаються байстрюки?

—  А! були, були. Були. Ото Роман казав, як хто йде та каже —  ти ж байстрюк! а він каже —  аби з добрих рук! (сміється). Оце так.

—  Ну, мається на увазі просто.

—  Були байстрюки!

—  Ну, до них нормально ставились?

—  Ну, то були такі жінки одиночки, багато. То кажуть —  байстрюк. Ну, а так.

—  Вимушено. Ну, зрозуміло. А покриток уже не зустрічали?

—  Були такі, шо нагуляла, вже родить треба, а тоді свальба. І таке було (сміється).

—  Ну харашо, а вот чи пам’ятаєте, може дід вам казки розказував? чи колискові пісні?

—  Ну, це вже жіноче діло (сміється).

—  Вам не розказували?

—  Нє! я обійшовся.

—  Обійшлися без цього. Ну, а тоді хочу запитати в вас таке діло, шо обрядові пісні, ото як кажуть, шо це на Різдво колядували? 

—  Колядували! щедрували! посипали! Все ж, як обично. Це і я ходив, і всі ж чисто це ми йдем по всіх хатах, от, і знаєм, хто шо дасть. Хто конфету дасть, а хто може пирожка дасть. А тут нема нічо, та! сюди не будем і заходить!
А вже ж пізніше, то вже ж я був вже взрослий, вже я з армії прийшов, ну да, прийшов з армії, так я був дома ото зіму. То було так, собіраємось хлопці ото на Новий рік, от. Гармошка, і йдем після 12— ти, ідем посипать, от. До дівчат тільки, до хлопців не ходили, тіки до дівчат. Це заходим —  можна посипать? Ну, вже кажен зна, шо прийдуть. Я ж там ходив до однії дівчини все ж так уже, наче серйозно. То рада стараться —  сідайтета за стіл же!

—  Це вас так зустрічала?

—  Ну, ми компанія, чоловік 5 чи 4, по 5 чоловік нас було таких ото. А тоді вже то бутилку нам дають, сала там дають, пирожків. Це носільщики несуть. А тоді вже кончили, вже розвидняється. Хлопці, ходьом ляжем заснем. А тоді вже на Новий год собираємось з дівчатами, хлопцями. Співаєм, гуляєм, п’янствуєм.
Так ідем, а цей Федя був Коробка. та знав же, шо я, а в нього ж тоже дівка, от. А ми вже рішили не заходить. А він уже й лампу засвітив, і все чисто, хлопці ж уже йдуть, на гармошку грають і того. Знає, шо зайдуть, а ми не зайшли. Виказав, каже —  безсовісні ви! шо не зайшли —  Хіба так можна? каже. Хіба в мене дівчина хужа всіх, шо ви такі? —  Да ні! як понєсло —  Безсовісні ви! оце я скажу (сміється).

—  Це обідився?

—  Ну, дєйствітєльно, кажний хотів, шо оце наче як треба, зайшли посипать. А воно ж такий стіль, хто перший? мужчина должен на Новий рік зайти в хату, не женщина, а мужчина. Ну, а прийшли хлопці, це ж мужчини. В нас хлопці були, це кажна гордиться вже, шо там прийшли хлопці. А то були такі, шо хлопці, там, ну живуть, уже сімя. Ото —  Ви ж дивіться! посипати шоб мене не минули! шоб прийшли! —  Ну добре! 

—  Скажіть, а от пияцтво, ви зачепили цю тему, раніше от пияцтво було сильно таке, як зараз?

—  Нє! не було такого! це на празники.

—  Тільки на празники?

—  На празники.

—  Кожного дня ніхто не випивав?

—  Нє! були, це отдєльні такі от якісь. Це було в нас 4 чоловіка, шо вони майстрували, то хати робили, то шо там, то в їх кажний день п’янка, кажний день. І вони, як нема, то вони десь позичать, всьо ровно вип’ють. А так, шоб це там каждий день пить, то ні! Робили люди, а в празники, пожалуста!

—  Тоді відпочивають. Харашо, хотів запитати в вас, значить, оце мова. Українська мова в основному в селі тоді була?

—  Українська мова.

—  Російської не було?

—  Тоді считали —  о! кацап приїхав! (сміється) Це в нас були два приймаки кацапи, о! це кацапи, це в кацапа. Це воно так.

—  Російська уже після війни з’явилася, да? 

—  Вона з’явилася оце вже не після війни, вона з’явилась уже аж пізніше. Уже після війни зразу була українська мова. Це в школі ми вивчали, я не знаю, з якого, з 3— го кажеться, чи з 4— го класу російську мову. По— моєму так. А тоді вже з 2— го класу російську мову. Це ж я ходив у школу тоже,  тут же 7 класів кончив. Тоді ввели.
А тоді вже ото пішло до того, уже я й робив, заяву написать тільки пиши по— російські. Вже нільзя вивіски тоді, я в майстерні робив, то всі на російській, на російській, на російській. Отаке. Було пишу звіт, отчот, так завернули, напиши по— руські. Він не такий самий, як я? він не розбере? Доклад, це я предсєдатєлєм профсоюза робив в автопарку, от. Тільки на руському доклад, отчот, все чисто. Только по— руські! только по— руські! только по— руські!

—  Скажіть, а от ще про церкву, от ікони куди розібрали? невідомо?

—  Ікони в основному під контролем возились в сільську раду і їх там палили в грубах.

—  А по людях же розійшлися? 

—  А то все, я тобі не розказав же, як я пострадав. Значить, поліз я на церкву подивиться, як же розбирають. Ну, і там лазив, пока подсковзнувся і на цей укос пошов, а високо там, етажів хароших було до низу, або і більше. Поїхав, і батько купив мені штани байкові такі, полусукнові, вони байкові такі полусукнові, от. І я перший раз їх надів, і зачепився колошою за гвоздок, як летів. Ну, шоб не той гвоздок, то я був би внизу. Вбився б, або може шоб не вбився, то калікою був би. Зачепився і розідрав ногу,ш, нема за шо вдержаться. Воно ото внахльост одне на один. І отой гвоздок мене спас.
Так по вірьовці мене забірали. Той держить вірьовку, а цей по вірьовці іде та мене за воротнік ото та зняв. То батько мені давав, я скільки житиму, не бив, от. А розказали ж батькові. А я ж ті штанці попробував, машинка була швейна, та я попробував вшивать, вона не шиє. То я їх склав та поклав на полицю.

—  Штани? 

—  Штани, а старі надів. Батько вже знав, та каже —  А шо це ти в ціх штанях? кажу —  та не хочу надівать, бо я бігаю з хлопцями, не хочу. А тоді —  Не хоч надівать, ану покажи! Він вже знав —  Чого тебе поперло на ту церкву? Ну, босяк був такий, босякуватий, от. То шо ж? батько не бив, так в кузню треба то на сітки грузки робить. Ото з заліза грузки, шоб на сітку. Так каже, кузнець був дуже такий смішний. Він такий гумористий дядько.
Та каже, батько ж розказує —  Оце, каже, бачте, купив штанці, так він, каже, поліз на церкву, і то розірвав, і ногу розідрав же собі, і штанці цці розірвав. Уже, каже, не знаю, шо йому куплять, аби залізні, то може б тоді не порвав. А він бере, каже —  А я заміряю, я склепаю. Я добре запомнив це. Я, каже, склепаю йому залізні, оті не порве. Я думаю —  як же я в їх ходить буду, в залізних? (сміється). Це я запомнив добре.

—  Скажіть, а в вас такого не було, шоб ікони обновлялися? не чули такого?

—  Чув, шо воно, а бачить я не бачив. 

—  А шо ви чули таке?

—  Я чув, це було при німцях, при німецькій власті, шо обновляються ікони, обновляються ікони.

—  Шо воно таке?

—  Ну, хто й зна! я считаю, що можливо по істєченію, оце ж краски були, вони ж це так саморобні, тоді ж не виготовлялися, на старинний живопис. І можливо реакція яка то була.

—  Шо осипається краска, да?

—  Не осипається, а просто оновляється, вона свіжа робиться. А то думаю, шо більше всього або лаком вскривали як то потрошки, сьогодні трошки. А бесцвєтний лак, там воно ж блищить зразу.

—  Були такі случаї, да?

—  Нє, це в нас не було. 

—  А де було?

—  В Переяславі, кажуть, було, ходили дивиться туди. Ну я считаю, шо це може й несправедливо.

—  А богомази були взагалі в селі?

—  Не було! не було.

—  А хотів ше спитать, вже можна сказать під кінець, чи зустрічалися вам такі от відьми? такі чародії і так дальше?

—  Розговорів дуже багато. Значить відьма, я тобі скажу так, це мій дядько, він не мій дядько, а через тітку дядько, так дід жив на горі, оце мій дід уже, а його тесть, а він уже внизу жив, зять. Це так зімою нема чого робить, так каже, піду до тестя погуляю ввечері. Ну, шо ж, потріпать язиком шо— небудь.
І йде вечором уже ж пізно, темно. В зімнє время шо, в 5 часов і темно вже. І під горою отам дальше, де то хати стоять, ото під горою якраз там, підійшов туди до гори —  свиня біжить зімою і прямо на його. А там посадовили щепи, груші, і ото по 3 палки, шоб скотина, позабивали по три колки і пообгорожували, шоб скотина не їла. Так він баче, шо біжить, так він колка вирвав того, хароший колок. Та до його, так він колком її по спині раз! вона ше на його, він другий раз! Кабан не дикий, свиня. Свиня, сама обикновенна свиня біла така. Так він третій раз як ушарашив, і та свиня вже пішла, так він тоді втікать.
Та прибіг до діда, ну й пошов такий юмор, значить, за ту відьму. Це може такі три епізоди було, которі це розказували. Ну, я цього не знаю. Те, шо я бачив, то це да, от. І це прийшов до тестя, він каже —  то відьма! то ти не по її бив, а по землі бив. То відьма! Каже —  нєт! я ж чуствую, шо я по її бив. Коли там в сусіда свиня за кабанами, так вилізла, і ото таке (сміється).
Тоді друге дід розказував, каже, з бабою вдвох.

—  Це вже серйозно, да?

—  Да, це серйозно. Баба ж, каже, також, таки воно там під горою аж там під Батурином. Брали каміння і возили сюди на стройку. Каже —  беремо камінь, баран біг, баранчик, каже невеликий баранчик біга. Я, каже, до його, то він тікає, і опять біжить. А хто воно, де воно взялось. І каже, бігало, пока камні поклали і повезли додому. Це раз.
Потом, каже, другий раз, це дід розказував, шо гуляв, каже, з бабою, проводив же ж додому, стояли вже. Поженились, коли діду 18 год було, а бабі 16.

—  Хароші дід і баба, да?

—  Так женились вони, в таких роках. Каже —  Гоню воли пасти на ніч, це ж ноччю тре напасти воли, а потом вдень пахать ними. Каже, гоню воли пасти, і доганяю це до бабиного двора, а баба стоїть, каже, вдіта в всьому, а я каже, кажу —  А ти чого це, Христе? провів же ж бабу додому, а то баба стоїть. А ти чо це, Христе, тут? Мовчить. Чи чого ти мовчиш? Вона, каже, назад —  назад —  назад —  назад. І пошло, каже, туди аж за того, за сарай. Якби ж, вона ж, каже, мене знає, я її знаю. Питаю, каже —  Ні, я пошла прямо додому. То це таке було.
Батько розказував, один був лунатік оце, а ми пасли, каже, коней утрьох. Значить, ти гуляй тут, а ми підем у сад, там панський сад називався. Ну, він панський і був, це шось ше до колектівізації, панський сад, нарвем груш. І принесем, будем їсти груші, тут недалеко, може з пів кілометра. Ідем назад, нарвали груш, каже, там сторожа ніякого. Грушок багато там.
Ідем назад. Шось лежить. Кущ так, і шось лежить і хропе, а шо ж таке? Ну, батько не боявсь нічого, такий був. І цей Федір Сазонич тоже такий, хлопці завзяті. Із палкою, та палкою, каже, як учистили, воно хе— хе! і назад. Тоді другий раз, опять. А тоді давай, так шо ж воно таке? Наче людина, каже. А темно. Та людина! а хто такий? Давай уже і це той їх третій, як він туда попав, хто його зна! Од того місця одійшов, і це аж тут ми його, каже, три рази його бухекнули. Так ото такі відьми.

—  А кажуть, корів доїли. 

—  Да, оце ж корів доїли, то це да.

—  А таких дідів відьмаків не було, шо могли заговорювати?

—  Це була просто людина на очі така.

—  Важка, да?

—  От важка. Оце ж рядом жив отут дід, оце ж дорога де.

—  Оце Аркадійовича дід?

—  Ага! во— во— во! Так він же тиждень умірав. Оце пока не зорвали на стелі доску, одірвали от, а тоді вмер. Оце вмер, а тоді оживає опять. Ну, оце було гонять скот, аби він подивився на скот, або шо, ото вже, і баба одна була, так вселяється скотина, і не зна, шо робить. Не зна, шо робить! біжить хто й зна куди, і нічо не зробиш. Це такий общий якийсь гіпноз, чи хто й зна шось таке було.

—  Важке, да? важкі очі?

—  Да. Бо знаю баба там одна, так пригнали додому скот, стала доїть корову, з кров’ю молоко. І хто й зна, не можна видоїть, теряється, лізе, не зна, шо робить.

—  Такий взгляд був.

—  Такий це, так відьма, відьма. Ото такі відьми.

—  Ну, ясно.

—  А таких не було. Один раз відьма мене перестрічала. Я не знав, це ж іду додому, гуляв же ж на досвітках. Місяць світить. Проїхали підводи. Григоровські три підводи. Ну, підводи собі проїхали, а я йду за ними. Вони кіньми но! бігом поїхали. А в мене шомпол, я по халяві йду, шомполом ляпаю.
Оглядаюсь назад —  біжить овечка за мною. Я став, і вона стоїть. Я йду, й вона йде. То шо ж це таке? Ні в кого в селі нема овець. Це ж після війни, нема овець, а це біжить овечка. Опять я йду, іде. А я став, стоїть. То я вже так шомполом як кинув, і все! і сам, скільки духу, додому! Відьма (сміється).
Прибіг додому. Коли Михайло купив троє овець, і одно вилізло, і ото бігло поза підводами, і то за мною. І я шомполом шо пробив шкуру, шомпол загнав. Дорізав овечку (сміється). Ото така відьма була. А то колись кіт плигнув, то кажуть —  то відьма! А чо? де він узявся? на спину аж. Чи він з дерева? я попід деревом йшов, а злякався. То все отакі відьми. А то просто були люди такі, которі.

—  Важкі на очі, да?

—  Це раз було, а друге те, шо то піде чужу корову видоїть. Це такі були. А считали, шо відьма.

—  А цей, шо погоду знав?

—  Ну, цей погоду, цей такий, погоду він скаже тобі любу, яка буде, прогноз.

—  Ясно! ну шо ж, Михайло Антонович, дуже дякую вам за розмову!

—  Та пожалуста! це нема за шо!