Дубинець Марія Сергіївна, 1918 р. н.

М.С.: Дубинець так і є.
— Чи ви не змінювали? Чи, вибачте, ну?
М.С.: Ні, не змінювала. Я не змінювала.
— Добре. А розкажіть про сім’ю ваших батьків. Скільки дітей мали?
М.С.: Дітей в батька нас було п’ятеро. У 33-му померли.
— І батьки, і діти?
М.С.: Ні! батько помер у 35-му, і сестра одна у 35-му. А три братіка в 33-му.
— А чи ваша сім’я до колгоспів жила так, як в одній хаті? чи так, як у баби Марії, шо дід тут жив, а батьки тут?
М.С.: Батьки самі жили. А дід із бабою отдєльно жили.
— Отдєльно. Чи при них жили якісь інші брати?
М.С.: Були, були. Був у батька ше брат, 5 братів і 2 сестри ше у батька були.
— А скільки поля мав батько?
М.С.: Та, поля не багато було! То приробляли ж.
— Чи поле тоді купували? чи де брали, чи як приробляли?
М.С.: І купували, і робили в чужих людей на їхніх. А тоді ж ото платили.
— Так, як би з поля платили, що вони робили?
М.С.: Да, да!
— А хто гроші тримав вдома? батько чи мати?
М.С.: Батько, батько!
— Чи він носив з собою? чи десь клав?
М.С.: Та! скільки там їх було! (сміється). Не так, як тепер мішками.
— А тоді, як поїде в колгосп, як поїде на базар, продасть, то де він їх тоді тримав?
М.С.: Ну, шось там купить для себе. Купить для себе.
— А чи батько тоже ще щось робив, крім того, що на землі?
М.С.: Шив, шив чоботи.
— Чи він шив їх як би круглий рік? чи тільки зимою? чи тільки літом?
М.С.: Та! круглий рік. Коли є время, так і пошиє, і пошиє.
— Чи він мав свою шкіру? чи люди приносили?
М.С.: Приносили люди.
— А що він брав за пару?
М.С.: Та це я вам не скажу! (сміється). Я ше ж малою була, то я цього не знаю.
— Чи люди приходили до нього? чи він так, як би ходив для людей?
М.С.: І ходив до людей, і приносили люди. І ходив до людей.
— Чи він пішов до людей і запитав, чи ви хочете чоботи? чи просто він знав, що вони вже хочуть?
М.С.: Ні! прийде людина, як уже прийде, то там не одні чоботи, а для сімї там.
— А чи були інші дядьки, котрі робили чоботи в селі? чи тільки ваш батько?
М.С.: Були, були!
— Чи ви пам’ятаєте про те, що хтось сказав, шо той добрий майстер, а той так собі?
М.С.: Та, казали! казали. Да, казали. Казали.
— А як ви пам’ятаєте, чи в вашого батька був такий в селі авторитет? чи був такий, як всі?
М.С.: Такий, як усі. Як усі.
— А хто мав у селі авторитет? Той, хто був багатший, чи як грамотний був?
М.С.: Та! тоді грамотних не було. Той, як багатший, то тоді вже, а як же!
— Чуєте, а ті багаті, вони між собою так, як би кумами були?
М.С.: Були, були. ну, вони ж не так уже, як бідних цурались. Не цурались, нє! нє! Всі вмісті були.
— Чи ваш батько часом ходив так, як би служить до когось? до господаря?
М.С.: А це вже я не знаю (сміється).
— А як ви підросли, чи ходили?
М.С.: Я, не ходила я в найми.
— Вже були колгоспи тоді, так?
М.С.: Ну, я з 18-го, а колгоспи начались в 28-му, то скільки там мені було? 10 год. І зараз і це колись нас так, як то баба каже, шо не хотіла мати у колгосп. Не хотіла, а батько ж у колгосп. Бо вони трохи були зажиточні тим, шо робили. Так вони наче считалися, як раньше казали, куркулі. так як не підуть в колгосп, так вирядять, як ото виряджали. То батько й пішов в колгосп, а мати ні. Сидять, лузкають соняшники ввечері. І батько бурчав — ні! Батько взяв, посиди! каже, я піду сам в той колгосп. А тоді ж таки пішли. А тоді я ж, матір на кухню послали, уже такі раді люди, шо це ж ті, шо бідні, шо прийде, йому там й тарілку поставлять. Страшне! це ж таке добро! А ми ж були малі, ляжем спать. Люди сидять в ряд, в кажного тарілочка. Ми думали так вже, не дуже було гарно жити. Підскакуєм, шоб влізти ж тоже в ті тарілки (сміється). Підскакуєш, уже ж такий радий, шо наївся. Та й ото так було, як начались колгоспи.
— Ви не платили за те, що їли?
М.С.: Ні-ні! ні! Але ми ж робили. Бо вони ж куркулів порозкуркулювали, позабирали хліб, і корови, і все. То варили.
— Чуєте, хотіла запитати, а батько що робив, як пішов в колгосп?
М.С.: І в кузні робив. І на жатку ходив.
— Ковалем був? чи помагав ковалеві?
М.С.: Ні, ковалем. А тоді на пасіку, на жнива то їде. Ланковим робив. Бригадиром робив. Ото так там уже, як вмів записати, то вже де треба, там робив.
— А чи забрали землю тоді? треба було віддати землю? чи вони ще були на своїй землі?
М.С.: Ні! вже ж вони забрали. Та! в батька в мого не багацько було землі.
— І худобу оддали туди? все?
М.С.: Усе! усе віддали.
— Чи мати ще часом казала батькові так, чи ви пам’ятаєте, чого ти пішов? або щось таке?
М.С.: Казала! а чого ж не казала!
— А чи були в селі люди, котрі не пішли?
М.С.: Були.
— А як їм жилося?
М.С.: А їх виряджали! да. Приганяють підводу, грузять, і там щось грузять на підводу, і везуть. Хто й зна, куди везуть.
Жінка: А тоді повертаються!
М.С.: Не жить поверталися, а так в гості приїжджали, як рідня якась. Поверталися, да.
— Чуєте, а чи люди казали на них — от дурні! не пішли в колгосп, то хай їдуть.
М.С.: Казали! казали. Шо нада було дома сидіть. Казали.
— А хто в вашому селі починав колгоспи? Місцеві люди, чи котрі приїхали?
М.С.: Місцеві, місцеві. Так, як ото приказали. То вже, як якесь немощне таке, не те, шо воно землі ото не має, а воно не хоче робить! Не хоче робить, ото зробиться таким немощним. І ото так тоді давай у цей колгосп. Там їм хтось приказав зганять людей в колгосп. То вони то ходять, та чужий хліб, та де який горшечок, де шо є, то повитрушують. Позабирають, а ти їдь.
— А чи були такі комсомольці також у вас в селі?
М.С.: Були! були! були такі!
— А що про них люди казали? як до них ставились?
М.С.: Ну, як же ставились? Оддячували. Як уже став колгосп, то кажуть, треба вже робить.
— Чи вони щось трошки робили?
М.С.: Та вже ж робили, а як же! Ото так раньше було, шо нема тепер розказувать (сміється).
— В вас також були досвітки?
М.С.: Були! були досвітки і у нас.
— А так, як би дівчата, що зібрались тільки на вечір?
М.С.: Це літом було. А то, як оце осінь, оце вже, не знаю, то це вже крутяться біля нас. В нас там дорога. Дівчат штук 7 приходить.
Жінка: Як вже зерно вбрали.
М.С.: Да-да-да! Як ото вже вберуть, тоді вже ходять аж до посту. А тоді вже не сходяться, тоді вже збираються вечорами під тинами.
— А до якого посту?
М.С.: Ну, це ж, шо оце. А тоді ми ото, там вони ото 6 — 7, це саме менш дівчат. А тоді ше хлопці в ряд соломи наскидають і лягають спать (сміється).
— А чи було, що батьки сваряться?
М.С.: Нє-нє-нє! Оце в нас, у мого батька в самого, каже — йдіть, дочечки!
— У батька вашого?
М.С.: У мого батька. Вони були такі хароші до людей. І тоді ж ото так наввипередки — “дядьку! нас пустіть! дядьку! нас пустіть!”. “А скільки вас?” “Сім!”
— А чи платили щось батькові за хату?
М.С.: А чого ж платили? А як оце ж мати пряде, то вони по півнитки напрядуть.
— А! матері напрядуть? дівчата?
М.С.: Да-да-да! ото така плата.
— Чи це за зиму, чи за вечір? по півнитки?
М.С.: Ні! за зиму! А кажду суботу поприматують. Да! поприбирають, кажду суботу! Оце тобі сьодня, тобі завтра, тобі на ту суботу, а тобі на ту суботу.
— А як уже свято, то вже гуляти приходять?
М.С.: Гуляють! панахидки спечуть!
— Панахидки? а що це?
М.С.: Ото печуть, і хлопці йдуть до них, і гуляють. Справляють панахидку.
— А коли вони музику приводили?
М.С.: А як хлопці ідуть, то й несуть. Я вам казала, шо балабайка. Це гармоні там на село 2 або 3 було.
— А ви казали, що в вас і скрипки були?
М.С.: І скрипки були. Даже по-сусідські чоловік на скрипку грав.
— Правда? Чи він грав тільки на вечорницях? чи також на весілля ходив?
М.С.: Ходив! ходив і на весілля.
— Чи він сам грав? чи може його брат тоже?
М.С.: Ні, сам він грав, сам грав.
— Був бубен? скрипка й бубен разом? на весіллях?
М.С.: Як у кого, як у кого. І скрипка, й бубон.
— А як бубон виглядає? чи то маленький бубон? чи такий здоровий?
М.С.: Такий несе поперед себе, а єсть і маленький.
— А чи мали два бубни? чи один?
М.С.: Два, два.
— Чи він з тарілками також?
М.С.: Да-да-да!
— Як ви дівували, то був такий бубен?
М.С.: Був-був! був.
— А ви не бачили такого маленького бубна? чи був у вас?
М.С.: Не бачила.
Жінка: В нас такий був.
— Чи це село? чи ви з іншого?
Жінка: Це робили з собаки шкури.
— Тітка Марія, а в вашому селі як робили бубни? не знаєте?
М.С.: Хто й зна, як його робили.
— А чи були майстри, що робили скрипку?
М.С.: Я не знаю.
— А на досвітках ще щось хотіла запитати. А чи було так, що часом, як там досвітки були-були, а потім в когось дитина народжувалась?
М.С.: Та ні! такого не було.
— В незамужніх. Не було таких?
М.С.: Нє!
— А чому не було? Це означає, що тепер більше є такого? А чому колись не було?
М.С.: Ну, колись стидилися цього. А тепер же не стидяться ніхто нікого. Чи вона беременна, чи яка вона не є, то тепер нічого. А раньше ж таки ж не було такого. Це в нас одна народила дитину. І тоді заховала, шоб ніхто не знав?
— Куди заховала?
М.С.: Ну, закопала десь. А діти десь побачили, і сказали. То шоб їй зробили яку кару, сказали, шоб вона одкопала і кругом села так носила, і все село ходило.
— За нею?
М.С.: Да. Отак на руках носила цю дитину. Як одкопали вже.
— А хто її заставив це робити?
М.С.: А хто ж? свої ж! сільські.
— Чи ви це пам’ятаєте, чи розказували?
М.С.: Ні, це розказували. Я знаю ту жінку.
— А потім вона вийшла заміж?
М.С.: Та вона й не виходила.
— Чуєте, а як почалися колгоспи, то ше на досвітки до вас ходили дівчата?
М.С.: Ходили! і колгосп уже був, то ходили!
— А до війни десь ходили? ні? чи раніше?
М.С.: І до війни ходили. Це я ж 18-го году, то я і змалку знаю, батько й мати на свадьбі гуляли, а ми дома, і до нас досвітки. Повна хата дівчат і хлопців. А якась жінка заглядає в вікно. Така здорова морда! Всі за шось хватаються! той за кочергу, той за те, хто ж таки воно таке? І вийшли, нема ніде нікого, не найшли ніде нікого.
— А що це було?
М.С.: А хто й зна, шо воно було! Тут же недалеко по-сусідські тоже досвітки, то може звідтіля хто прийшов!
— Чи були досвітки ще після війни?
М.С.: Та послі войни вже почти їх не було.
— А чому?
М.С.: Того, шо начався сільбуд уже, у сільбуд ходили, не пряли.
— Не пряли?
М.С.: Нє! нє!
— А чому?
М.С.: Уже появився крам. Стали гроші зароблять. То було зиму прядеш, та пошиєш спідницю, і пошиєш і кофту, і пошиєш на подушку наволочку полотняну.
— І платок пряли?
М.С.: Да! да! Усе те, шо зимою напрядеш, ото тим на весну, то полотняне все було. Яка наволочка полотняна.
— Чи це означає, що після війни колгоспи почали платити? Раніше вони не платили нічого, а після війни вони платили?
М.С.: Та, трохи платили. Більше стали, то вже більш стали платить. А то не платили! Робиш-робиш од сонця до захода, од сходу до заходу, або ше й довше, і прийдеш, нічого не заробиш! Нічого не заробиш! А те, шо зимою напрядеш, та однесеш на базар, продасиш, та заплатиш облігацію, накинуть облігації. Ага! то віднесеш полотна, пошиєш собі, а те полотно продасиш, та заплатиш ту облігацію. Бо каждий день ото — давай гроші! Або бездітошні! Ну, яке воно! Це вже ж стид-страм, значить, як нема дітей, то плати гроші! Ну, яке це воно було! Ну, шо це воно за власть? то іздіватєльство! І прямо очевидячки так, як тепер в кіно показують хто й зна шо, так ото й раньше було. Ти не пішла заміж, плати бездітошні, бо ти заміж не пішла, плати бездітошні! А з чого ж ти платитимеш, як ти нічого не заробляєш?
— А коли ви продавали полотно, то хто купував на базарі?
М.С.: На базарі купували.
— Такі самі люди, чи якісь міські?
М.С.: На базарі! У каждого ж там нема його, або не напряде, то було, шо купить хто-небудь.
— А під час війни чи дівчата збирались на досвітки?
М.С.: Та ні! під час не було. Не було, ні!
— У вас була церква?
М.С.: У нас була церква.
— А чи її закривали? до війни?
М.С.: А у війну її розкидали. В колективізацію розкидали. Розкидали і зробили сільбуд.
— Ага! це означає, що сільбуд зробили під час колективізації?
М.С.: Да-да-да!
— Ще в 28-рік? 26-й? не знаєте точно?
М.С.: Точно не помню.
— А чи ви ходили туди, у сільбуд?
М.С.: У сільбуд ходила! А сільбуд ми, ото церкву годів 3, як розкидали, та зробили сільбуд. А в церкву ходила я, бо вона од нас недалеко була, то з матір’ю йду до церкви.
— А як називалася?
М.С.: Церква? українська.
— Миколаївська? або Покрови?
М.С.: Оце я забула. Я була мала, я там його знала! Я знаю, шо я з матір’ю було іду до церкви.
— А як дівчата вже були, то вже не ходили до церкви?
М.С.: Ні! вже попідростали, то тоді вже розкидали її.
— А що зробили з попом?
М.С.: А десь він виїхав. Виїхав десь. Піп виїхав.
— Чуєте, а попова хата? що з нею зробили в колективізацію?
М.С.: Розкидали.
— Розкидали. Комору не зробили? нічого?
М.С.: Розкидали просто.
— А чи мав піп землю?
М.С.: В його було землі, ну не так багато. Не так багацько. А слуги були.
— А чи були в вашому селі пани? Польські такі пани?
М.С.: Та ні! такого не було. Ні польських, ніяких! Тільки свої ото пани, як багатший трохи, то й пан (сміється).
— А чи були євреї в вашому селі?
М.С.: Привозили, ше раньше до войни, то було привозили. Торгували.
— Але в селі не жили?
М.С.: Ні-ні-ні! в селі не жили.
— Добре. Чуєте, а чи ви пам’ятаєте, щоб старці ходили по селі?
М.С.: Ходили старці, ходили! Ходили й сліпі, й не сліпі. Усякі ходили.
— А чи було, що чоловік і жінка разом?
М.С.: Є, є! було чоловік сліпий, а жінка водить.
— А щоб дитина водила?
М.С.: Було, шо й діти, хлопчик такий, або дівчинка невеличкі водять.
— Чи вони приходили до воріт? чи приходили прямо в хату?
М.С.: Приходили в хату прямо. Які співали, то коло воріт співають, шоб винесли. А які не співають, то в хату приходять.
— Це було б так добре, аби ви щось нагадали, що вони співали.
М.С.: Співали та й співали. Яка я там тоді була, бачу, шо співають, і чую. А так хто й зна!
— Про що вони співали?
М.С.: Як будто про церковне шось! Да-да-да! про церковне.
— А чи вони грали також щось?
М.С.: Було, шо сліпий грає.
— А на чому?
М.С.: На гармошку.
— А які вони були?
М.С.: Сліпий він, а вона не сліпа. І водить, і він грає, і вона співає.
— І вона співає. А він тільки грає? чи також співає?
М.С.: І співає він, і вона співає.
— А чи було, що на базарі ви бачили? чи було, що старців на базарі бачили?
М.С.: Бачила, бачила, були такі на базарі. Сидить один, поводатира нема, а він сидить і грає або співає. Йому дають.
— Тоже на гармошку грав?
М.С.: На гармошку.
— Чи ті, котрі грали на гармошку і співали, чи ви знаєте, із якого вони села?
М.С.: Хто й зна!
— В вашому селі не було?
М.С.: В нас в селі не було, не було!
— А чи було, що після війни ще ходили старці?
М.С.: Мало вже! мало! Інвалідів багацько ходило! Бувало, як на празники, то багацько ходить. А після войни вже мало було.
— Чи ви пам’ятаєте, чи під час війни, під час війни! чи були старці? чи ви пам’ятаєте?
М.С.: Під час війни? Не помню, шоб це таке було.
Жінка: Після войни старців не було, бо пенсію вже дали, то вже не ходили, каждий вже живе на ту пенсію.
— Чи ви знали таку старчиху? Чи ви кажете, що вони отримали пенсію? чи ви говорили з кимось, котрі отримали? Чи ви знали так старця якогось?
Жінка: Я отак знаю, шо раз давали вже пенсію, то вже не ходили.
М.С.: Такий висновок.
Жінка: Уже не ходили, вже жили за ті копійки.
— А в селі в вас не було старців?
М.С.: Не було, в нас не було.
— А як ви в євреїв служили, чи в них часом приходили старці просити? не пам’ятаєте такого?
М.С.: Бачила одного. Ну євреї не такі, як мужики. Помагали дуже бідному. Як оце багатий, но бідному не дадуть упасти. Вони помагали дуже бідному.
— А як вони помагали? що вони зробили?
М.С.: Ну, не знаю! грошима ж уже може, а помагали.
— І хліб давали?
М.С.: Та який же хліб, як вони самі купляли! Грошима помагали. А знаю, один бідний всігда просив ходив, єврей. Всігда ходить, то давали, давали! Вони дуже помагають.
— Чи він такий сліпий був? чи просто так?
М.С.: Ні! таке старе було якесь.
— Але тоже єврей був, так?
М.С.: Єврей, да, єврей. По-їхньому балакав.
— А вони не говорили українською?
М.С.: Вони по-своєму. Я чую, вони такі балакають.
— А чи українці старці ходили до євреїв попросити щось?
М.С.: Нє, таких я не бачила. Не бачила. Була 3 года, ну не бачила.
— Чуєте, а чи ви пам’ятаєте, щоб там в євреїв може весілля були, коли ви служили? ви були тоді?
М.С.: У цих не було, бо в цих малі діти.
— Ага! а таке єврейське весілля ви не бачили?
М.С.: Не бачила.
— А яку музику мали? що вони співали? Євреї, чи вони співали щось?
М.С.: Та, хіба то розбереш там!
— Але співали щось?
М.С.: Шось мололи (сміється). Де я була, то не було, бо малі діти там, та молоді ше хазяїни.
— Ви не бачили єврейських музикантів?
М.С.: Не бачила! Нє, я такого не бачила. Я ніде не була, а у сім’ї не було.
— Чи ви хотіли заміж за єврея?
М.С.: Нашо воно вам (сміється). І мене ніхто не сватав.
— Так! але чи ви думали, що це було б добре, бо вони багатші такі?
М.С.: Не було в мене цього желанія.
— А чи українські дівчата женилися з євреями?
М.С.: Про заміжжя не було тоді думки ще.
— Тітка Марія, що ви думаєте, українські дівчата виходили заміж за євреїв? В неї чоловік єврей, це ми знаємо.
М.С.: Я знаю, в неї єврей. Підождіть! А її, це тьотка тобі, за євреєм, бабина сестра. Її баби сестра за євреєм.
Жінка: В тієї, що лежить, 80 років, молодша була сестра від неї років на 10. Вона вийшла за єврея із Дубного. А вийшла за єврея в Харків. Бо євреї більше на тій стороні залишились.
М.С.: Служила, і пішла за нього.
— А так, як би пішла за хазяйського єврея?
М.С.: За кого вона пішла, я не знаю.
— Чуєте, баба Марія, а як вона йшла, то батько й мати не були проти?
М.С.: Це ж тоді я ж не знаю, це я почула, вже узнала.
Жінка: Як уже сватами стали, а тоді ж не були ще. Засватали її.
М.С.: Це я не знала. Це я знала вже, як засватали.
— Чи ходили в вашому селі хлопці й дівчата, такі парубки, на заробітки?
М.С.: Ходили!
— А куди ходили?
М.С.: А куди багатші, хто куди.
— А як уже ви були дівчиною такою, то тоді, коли вже почалися колгоспи, чи тоді ходили кудись на заробітки? чи працювали тільки в колгоспі?
М.С.: Може хто ходив, я ж не знаю! А то більшість у колгоспі були ми.
— А чи ви співали такі після Великодня зразу веснянки?
М.С.: Співали всякі.
— Щоб такі хороводи ходили? Такі, знаєте, що так за руки беруться, і так?
М.С.: В нас не так, а в нас так, беруть її, українську, і коло неї дві людини збоку. Вона стоїть ногами на плечах отут, а тут дрючки держать дві, а вона за дрючки несуть.
Жінка: То на Петрівку так.
М.С.: Серед літа.
— А ну-ну! це серед літа!
М.С.: І ото несуть кругом села, і все село за нею йде. Й вона ото на плечах, а тоді тільки за ці дрючки, і вбрана молода. І не знають, хто. Беруть, не скажуть, шо всьо! Вона закрита.
— Закрита? А чим закривали?
М.С.: Шоб не видно, хто воно такий. Платочком, ото платочком. І ото таке справляють.
— А водять, хлопці тут її тримають, чи дівчата?
М.С.: Дівчата!
— І всі дівчата йдуть?
М.С.: Усі! Все село! і старі, й малі, усякі! Ну, як же? стоїть людина на плечах і держиться за дрючки, і кругом села водять.
Жінка: У нас Петрівку носили. Було, вбирають у червоне все, помните, дівчата? нє? Оце пояси червоні, обмотують руки отак, червоні пояси. Ноги обмотують. Отут вона в лєнтах уся.
— І не закривали обличчя?
Жінка: На ній червоне все, одне красне! І це считалась Петрівка. Оце була Петрівка, оце носили.
— Саме на Петра носили?
Жінка: До Петра. До Петра. Коли Петро був уже це сьогодні можна заміж іти. А це Петрівка була, не можна.
— Чуєте, а як вони її носили, то що в неділю перед Петром? чи кожен день? чи як?
Жінка: Нє, в неділю. Уберуть і носять.
— А чого?
Жінка: Ну, тепер не носять, а раньше воно, чи так заведено було, чи хто й зна.
— Чи ви ходили так кругом села?
Жінка: І йдуть за нею люди.
— А в вас не вбирали так?
М.С.: Так, ні! (сміється). Тепер ото і так збираються. А колись шось придумають, і гуляють.
— А кого вибирали? Як вони її обирали? Чи вона була гарна? чи багата?
Жінка: Яка сміливіша.
М.С.: От у нас отут справляли.
— Коло ставка?
М.С.: Осісьо там, чи тут було.
— А що це? хата чиясь?
М.С.: Лікарня. Оце Петра справляють тут у нас.
— А що було там раніше?
М.С.: Була контора.
— Це означає, що вони походять, походять, один раз обійдуть село, чи що?
М.С.: Один раз.
— А тоді люди що, танцюють?
М.С.: А тоді гуляють! тоді гуляють!
— Де? на вулиці?
М.С.: Да, на вулиці!
— І була музика?
М.С.: Да! а як же! Тільки взрослі ж ходили, взрослі. І діти бігли за ними. Отаке оце було. А тепер знаєте, шо видумують. От тільки музика, і все, й танці. І огонь горить отуто. І той.
— А чи в вас в селі Купала тоже було?
М.С.: Було. Оце ж, оце ж я вам кажу. У нас Магістраль є річка.
— Як називається?
М.С.: Магістраль. Річка. І то собираються, ідуть до тої річки. купаються, кидають вінки. І як оце на Івана Купала, то якраз то й батюшка іде. Правлять там. І ото тоді одгуляють. І вінки пускають, хто куди попаде.
— А як оту дівчину носили, то в вас не називали Петрівчанка?
М.С.: Ні! не називали.
— А чи вони, як вночі тоді гуляли на Івана Купала, чи вони мали музикантів?
М.С.: В нас в селі отут ото була музика.
— Це зараз, а ми питаємо — до колгоспу?
М.С.: А! до колгоспу, то я ж не пам’ятаю. Я не пам’ятаю те.
— До війни?
М.С.: Ну, ото ж до війни всяк було.
— Чи в вас були в селі такі, чи може говорили про них, чумаки?
М.С.: Не говорили, я не чула.
— Може в вас були гончарі в селі?
М.С.: Не було.
— Не було. А де купували?
М.С.: На базарі! Так, як оце в Золотоноші.
— Чи ви ходили в школу?
М.С.: Ходила.
— А якою мовою була?
М.С.: Українською.
— А скільки класів ви ходили?
М.С.: Три. Я більше не хотіла йти туди.
— Чи вчителі були українці?
М.С.: Українці, українці.
— А чи ви, бабо Марія, ходили в школу?
Баба Марія нє! не було як. Дітей гляділа. Не було. Не пускали. А читать умію. І писать умію. А писать не вмію.
— Рахувати вмієте?
Баба Марія: Нє! а як? служила, а діти читали. а я коло їх букви, а тоді з буков начала читать. Усе читала, й книжки, й газети. А писать не навчилась. А в школу не ходила, бо не було як. Тре було дітей глядіть, та прясти тоді.
— Чи в вас жив хтось, чи я вже питала, поляки, євреї?
М.С.: Ні! не було.
— Тільки українці?
М.С.: Да.
— А росіян не було?
М.С.: Не було.
— А ці маляри, чи в вас були такі, що ікони малювали? богомази?
М.С.: Не було таких, нє! не було.
— На базарі купували?
М.С.: На базарі.
— Не пам’ятаєте, скільки коштувала пара?
М.С.: Я їх не купувала (сміється).
— А як присниться, нічого не знаєте там, що зв’язано? що кажуть буде?
М.С.: Я цього не знаю (сміється). Шо прийдеться, те й буде. Єсть таке другий раз присниться, шо точно, точно буде, і скоро все ісполниться. А тоді взнаєш — ага! це воно мені приснилося, і збулося.
— Чуєте, а що робили от, як ікони старі ставали, ці на дошках мальовані. Куди їх? викидали? палили?
М.С.: Ікони? нікуди ми їх не дівали. В нас їх скільки було на всю стіну. Всякі були, дерев’яні і такі були.
— На полотні?
М.С.: Ні, не на полотні. Шо мальовані, о! То всякі були, багато в нас було. Ну, не викидали ми їх нікуди. Не викидали!
— А як така вже, знаєте, стара стане, шо геть шашні поїдять?
М.С.: То вже як така розпадеться геть.
— То що з нею можна було зробити?
М.С.: Викинем, та й усе! Хто й зна, куди їх викидали, я ж не знаю, куди їх викидали.
— А чого в труну кладуть ікону?
М.С.: Ну, так положено.
— А хто в вас там був намальований, в тому ряду? Які були ікони?
М.С.: Чи я їх там пам’ятаю!
— А чи в вас були в селі такі золотарі? Що ці робили такі дукачі?
М.С.: Не було, не було.
— А цепки? чи дівчата носили цепки?
М.С.: Носили, но купували вони не в селі.
— А скільки коштувало намисто?
М.С.: Та воно усяке було!
— А таке добре?
М.С.: А я його не купувала, не купувала.
— А ви колись на ікони казали Боги? образи?
М.С.: Образи, ікони.
— А Боги не казали?
М.С.: Ні. То дітям було ж кажуть, як ото казали — гляди, бо Бозя свариться! Да-да! то діти боялися. А тепер хоч дрючком, то не бояться (сміється).