Дробчак Любов Давидівна, 1940 р. н.

— Ви можете згадати про що вона там співала? Про що це було?

Л.Д.: Вона таке співала, тако просила там піснею: «Люди добрі, копієчку, милосердні (…) пожертвуйте, люди добрі». Це вона так просила просто.

— А може якісь божественні пісні?

Л.Д.: Вона не співала божественних, ну, тако (…). Такі жалісні (…).

— Люба Давидівна, а чи були у вас ще такі старці? Шо ходили попід хати просили?

Л.Д.: Були. І не давно ше.

— Правда?

Л.Д.: Десять років назад тому. Ну… Десять років назад тому ше ходили. То (…) стара йде, то старий дядько Березівський такий, робить всьо врем’я, тут ходив. Так, ходили, ходили. Покутівська Лікейра тоже в мене не раз Богу помолиться, шось винесу, дам: «Хай Бог прийме». Так вона по чужих селах і справді ходила. (…) у нас нє, у нас тако її багацько люди знали, але вона все одно зайде в хату, помолиться, вже дам шось, Хай Бог прийме. А то вона десь тут (…), колись її бачила в (…), шо вона там ходила, просила.

— А чи були з вашого села такі старці, шо мандрували вони, тоже в чужих селах просили?

Л.Д.: Були, були. (…), він був без ноги і (…) жіночку якусь таку саму. Ходили просити, і у нас просили, і у автобус ходили, і під хати ходили, і на чужі села ходили просити.

— Нема дітей?

Л.Д.: В них дітей не було.

— Чи були ці старці незрячими, чи просто каліки були?

Л.Д.: Ну, просто був на костилях, контужений.

— Люба Давидівна, а були такі старці, шо грали на кобзі або на гармошці? На базарі може?

Л.Д.: На базарі були. Десь з Шаргородської Слободи чи шо то було, де жінка із чоловіком — він гармошку, а вона молитвені пісні.

— Правда?

Л.Д.: Да.

— А про шо були пісні?

Л.Д.: Просто «Отче наш» було, заспівали тако: «Отче наш» і «Помилуй мене, Господи» тоже співали. Він гра, вона співала. Він на гармошку. Він там про війну грав, співав сам, да, воєнні. Тоже такий був, без двох ніг.

— То це був джуринський чи це був чужий?

Л.Д.: Нє, вони чужі були.

— Чужі, да?

Л.Д.: Да.

— А яке ставлення було людей до таких старців? Чи жалували їх, чи так, зневажали?

Л.Д.: Ти шо, котре бідніше, котре біду знають — то воно жалують. А котрі вони не знало і голоду, голоду не знали і зараз їм легше живеться, то воно і нічого не дасть, і не пожаліє, і скаже, даєш йому, а воно: «Шо ти даєш? Воно зараз піде та й нап’ється». Не всякий раз нап’ється, не всяке нап’ється. А якщо нап’ється, значить, йому Бог так дав. Я думаю (плаче).

— Люба Давидівна, а як ви думаєте, як власті до них відносилися, до цих старців? Трохи притісняли?

Л.Д.: Сварилися: «Шо вам, пенсії не дають? Зараз пенсія, то ви не повинні тут ходити, просити». Потом їм дали більшу пенсію — їх не стало. Та й всьо в магазинах дешевшає — їх не стало. Прям не стало. Вже не раз піду в церкву, кажу: «Господи, слава тобі Боже, вже прийдеш в церкву, нема шо кому дать».

— Не просили?

Л.Д.: Уже не було.

— А тепер просять?

Л.Д.: А тепер вже є, якась жіночка хоменська до нас в церкву приходить, який там дядько (…), тоже під церквою стоїть. То було не видно, тепер знов появляються.

— Знов появилися?

Л.Д.: Да, да.

— Про церкву, Люба Давидівна, ви ходите в церкву, да?

Л.Д.: Хожу, ну, коли Бог поможе. На Рождество, на (…), на Спаса, на Пасху.

— На великі такі свята?

Л.Д.: На Благовіщення, а так в (…) день більш не виходить щось, хай Бог простить. Не знаю, чи просто…

— Люба Давидівна, а церква завжди була в вашому селі чи колись вона була закрита?

Л.Д.: Була, у нас всьо время, в нас церкву не закривали. Одну розібрали повністю.

— А де була?

Л.Д.: В гарному місці, там нижче, те була церква, то чисто її розібрали, навєрно шо… Від війни, навєрно, розібрали. Бо я, сказать по правді, я не помню, (…) то базар робили попід ті мури, то я тако… А та церква у нас була, в нас її не розбирали. Канешно, ловили дітей, не давали в церкву піти. Вчителі дуже наказували за церкву, міша шоб не йшли хрестити (…).

— Маєте батюшку свого, сільського?

Л.Д.: Да, він не сільський, він чужий.

— А звідки батюшка?

Л.Д.: Чи з Львівської чи з Прикарпатської області, десь звідти.

— Молодий?

Л.Д.: Молодий, але построїв вже хату коли покинув нашу церкву.

— (…)

Л.Д.: Добре зара дуже. Знаєте, тако шо пішло, страшно подумати. Спекуляція розвелося кругом. Як колгосп спекулірує тим хлібом, шо люди його заробляли, обробили, склали — він спекулірує. Як у церкві. В церкві тоже спекулірує. Подивіться, свічечка ще дорожче стала. Йшла на Благовіщення, ще та свічечка сто́яла там тисяча рублів. Прийшла через трошки, вже дві тисячі, прийшла знов через трошки, вже п’ять тисяч.

— Ну, це є там тоже, на спекуляції.

Л.Д.: Свічечку свою з дома принесем, це треба в церкві купити. Там тоже спекуляції. На базар вийдеш, сама спекуляція, уже немає магазинів. Хочу вам сказати… Не з ким так просто поговорити, яке государство обіжене цею спекуляцією, чи воно просто там руководящим тоже руководят, що їм з того, яка польза. Якшо принаймні робе фабрика, государственна мазута, государственна солярка, всьо государственне, на зарплаті люди там роблять. А тут той продукт, той товар, продукцію там, прімєрно, світри, там, і матеріали якісь на плаття чи ще там шось, шо та фабрика виробляє. (…) ця десятка мала прийти в государство, за енергію, за всьо, то цей ча́сник набиває свою кишеню. Ну, чого вони не дивляться за цим? Ну, чого вони не прикриють це всьо?

— Прийшов новий президент, може шось буде лучше?

Л.Д.: Боже, ну, якби ж тако люди зібрались, підписали туда, ну що то таке робиться, ну які люди бідні-обіжені, а на пенсію я не маю де тапочки собі купити.

— Правда?

Л.Д.: Нема де тапочки… Магазинів нема, пошив швець такі во, він казав усе (…). Тапочки сто двадцять тисяч. А як получаю, трошки получаю триста семьсят тисяч. То всьо равно, купи ті тапочки, (…) уже нема. Як це буде?

— О, Боже мій.

Л.Д.: Шо страшне…

— Люба Давидівна, знаєте шо хотіла спитати? Про весілля. Чи обов’язково сватали дівчину перед весіллям колись?

Л.Д.: Конешно. Так і колись, так і зараз. Обязательно, треба ж договориться, яке буде весілля. Де воно буде, чи шлюбом, чи з розпісью. Так і зараз. Ми вже посватали свого меншого хлопчика, але відклали весілля на дуже довго.

— Чому?

Л.Д.: На шосте листопада. То шо зараз жара велика, а потом не буде часу, всі люди підуть в роботу, і свої в город. А потом ото шо думала, може, шось полегшає на світі до осені. Він тільки прийшов з армії.

— Осінню легше, осінню вже продукція вся.

Л.Д.: Прийшов з армії, це ж треба і костюмчик, і сорочку гарну, туфлі гарні, а ми з пенсії… Оце получили пенсію — купили костюм, получили другу — купили дві сорочки та й 350 тисяч сорочка. Та й дивлюся шо треба сапожки, шо треба куртку.

— А дівчина ваша?

Л.Д.: Хоменська.

— Хоменська? Гарна? Дівчина гарна?

Л.Д.: (…)

— Я маю на увазі не на красу, я маю на увазі…

Л.Д.: Чи хороша?

— На характер, на характер, да.

Л.Д.: Ну, знаєте шо, хороша. (…) обирала своїм дітям, а вийшло всьо равно не добре.

— Не добре?

Л.Д.: В нас старший син, з дуже бідної сім’ї, бідної жінки бідна дєвочка. Обрав був в (…) області. (…) така маленька, така молода, 20 років. (…) ці діти в мене, два рази в рік наберуть.

— Люба Давидівна, ще трошки до наших питань. Я ще вас не замучила?

Л.Д.: Нє.

— Чуєте, хотіла в вас ще спитать, чи обов’язково мала дівчина брати фамілію чоловіка? Як уже поженилися?

Л.Д.: Ну, це було обов’язково. Потому шо, ну, я не знаю, вийшла заміж, заводиться сім’я.

— Так усі брали?

Л.Д.: Так усі. Шлюб даже не давали, якщо нема свідоцтва про одруження.

— Люба Давидівна…

Л.Д.: Як брали шлюб в церкві, то йшли…

— Розписались.

Л.Д.: Йшли в церкву, до сповіді в неділю, казали чого треба, казав батюшка, що треба до розписі свідоцтво. Йшли розписались, потом в церкву пішли.

— Люба Давидівна, а чи знаєте ви такі випадки, що могли між собою подружиться родичі?

Л.Д.: Знаю.

— І шо тоді казали люди?

Л.Д.: Люди говорили шо це таке не можна. (…) за свого двоюрідного брата вийшла. Моя подружка, ми в школу разом ходили. Соучниця називається, однокласниця. Така хороша дівчина. І чось її тут не брали хлопці. Вона поїхала десь (…), вона поїхала туда. В нього тоді був син. Ось, там якось її підійшов та й узяв її. Ну, то пішли розписались. (…) через трошки, вони шось трошки пожили, він шось начав пити, пішов кинув її, десь оженився. (…) помер (…).

— Як ці дітки, склалася їх доля?

Л.Д.: А дітки харашо, повиходили заміж. Дєвочка і хлопчик вийшов, такі хороші. Славні, так славно живуть.

— Просто її доля не склалася?

Л.Д.: Просто її судьба така (…).

— Люба Давидівна, а ще такі питання… Чи були, чи колись розлучалися? У вашій молодості, в вашому дитинстві?

Л.Д.: Розлучались, так як зараз. Розлучаються, б’ються, зійдуться, побав ще одну дитинку — знов розійдуться. І знов сходяться, отак і доживали віка. Навіть моя свекруха багацько разів розводились, вона багацько тікала до своєї мами, уже на старості років, уже як я була там, вона пішла до дочки. А свого чоловіка лишила…

— Вам?

Л.Д.: Там хатка була старенька і тісненька, а він все був тяжко п’яний, дуже такий був не чистий, грязний, не акуратний. Всьо там жили погано. (…) свекруха померла. Її сестра, чоловікова, до цих пор я з нею, вони жонаті, 34 роки.

— Люба Давидівна, ще хотіла спитати. От, бачите, як ви казали, у вашого батька було — діти від одної жінки і від другої.

Л.Д.: В діда.

— А, в діда. Чи були зобов’язані діти другої жінки мати прізвище свого минулого батька, чи ні?

Л.Д.: Да.

— Треба було?

Л.Д.: Да, треба було розписаться, бо було поле, були коні та й хата, треба розписатися. Затягнула мачуха до шлюбу, до розписі, я на ручку — іди. (…) всьо по розписі, бо не дай Бог шо з дідом, то бабі лишається всьо. Так воно до сіх пор ведеться.

— Люба Давидівна, а в яких випадках чоловік або жінка мали право другий раз виходити заміж? Як розлучилися чи мали право другий раз поженитися?

Л.Д.: Колись говоре, що не було права. Но скіко я вже помню — то було право.

— Люба Давидівна, чи було таке, що дівчата мали позашлюбних дітей? Колись таке чи може ваші ровесниці?

Л.Д.: Було колись.

— Було? І як люди ставились?

Л.Д.: Аааа, каже на люди, а шо люди? А шо мені люди, а шо я зроблю, як чоловіка немає? В моїх годах же подружка.

— Правда?

Л.Д.: Вона одна була тоже, мама, батько її десь (…). То через город була подружка. То вона була не дуже така, странна, вона якась інтєрєсна. То чогось хлопці такі приходили, а якісь нехороші прийшли (…) то весілля. А потому вона відправила його, та й пішла десь на ферму, відівчилась, то пішла на ферму, щось Зінки по сусідству коло ферми, шука вона квартиру. Там був молодий хлопець, підійшла, купила воду… Попортила того хлопця, більш нічого. Мала дитину, хлопчика. (…) Бачила сусідську молоду дитину, якось оформила, (…) начала гонити шо : «Шо ж ти мені дитину калічиш, ти ж така жінка». Вона від мене старша навіть.

— А то був зовсім молоденький?

Л.Д.: Він ше зовсім, да. То вона переїхала з дитиною, пішла сюди. (…) люди йдуть туди до неї. (…) такий хлопець, шо оженився і троє дітей, і так напився, шо і згорів.

— То можна сказати, що такі діти або доля таких дітей була такою, не дуже щасливо, правда?

Л.Д.: (…)

— Вона вже заміж…

Л.Д.: Вона вже заміж так і не ходила більше, за того п’яного вийшла, цю дитинку з тим молодим хлопцем, і більше вона заміж не ходила.

 

— Ми ще з вами говорили про частушки. А як ви пам’ятаєте, якою мовою співалися частушки: українською чи рускою?

Л.Д.: Та вже рускою і українською, пісні співали і по-руски і по-українськи. То ніхто нічого не перебирав (…).

— Чи знаєте ви таку пісню, чи співали у вас «Сірєнь молодая» або «Зломлю я вєтку з винограда»? Не пам’ятаєте?

Л.Д.: Пам’ятаю «Сірєнь молодая».

— Правда?

Л.Д.: Як цвіла сірєнь.

— Ану, поспівайте.

Л.Д.: «Под окном розцвелася сірєнь, розцвелася сірєнь молодая. А на серце розливалась любов. Розливалась любов горяча́я». Колись співала гарно.

— А цю «Зломлю вєтку з винограда» не знаєте?

Л.Д.: Ні.

— Не чули ви, да? А від кого переймали пісні, де вчилися дівчата співати?

Л.Д.: А я знаєте, помню? В когось родичі були в росії, в когось подружка, хтось десь поїхав вчитися, привіз таку гарну пісню. Помню, привезли ті пісні, шо (…). Ще як пасла корови́ співала, любила це все.

— Правда? А як частіше співали?

Л.Д.: (Співає)

— Це якісь привезли?

Л.Д.: Це привезла дівчина, пішла поступати, поступила й привезла таку пісню. (Співає)

— Це так співали у вас?

Л.Д.: Так, співали на фермі. Боже, ту пісню заспівали. І вночі і вдень.

— Чуєте, Люба Давидівна, а від кого… А ви казали, дома співали колись люди? У вас в хаті дівували ви?

Л.Д.: (…) ввечері їсти хочемо, посідаємо, співаєм.

— Правда?

Л.Д.: Співаємо ми. Тільки так получалося, одна дотягне другий куплет, но співали.

— Люба Давидівна, чи був у вас тут, чи робили посуд вдома, горшки?

Л.Д.: Да, у нас була гончарня.

— Правда?

Л.Д.: Зараз ще є, гончарка є.

— Правда?

Л.Д.: Рубаска ота. І вона робить, вона на гончаркі (…).

— Колись багато було їх, да?

Л.Д.: Да, було, було.

— Прямо вдома робили це?

Л.Д.: Прям удома мають такий станок, і ці ті (…) робили, палили.

— Чи влада трохи забороняла їм це робити?

Л.Д.: Налоги якісь платили.

— А ви не пам’ятаєте, вона стара жінка?

Л.Д.: Ця шо зараз?

— Да.

Л.Д.: Ну, вона років коло сімдесят.

— Так, а на які… Це про глину ви нічого не знаєте, як, з якою глиною робили?

Л.Д.: Ну, беруть ту глину шо (…), з піском. (…), така заготовка, (…) і там добували, такі тягали цими човни, відром, мотузкою, так глибоко. (…) молоді тягнуть ту нитку. З піском (…).

— А як казали на цю глину?

Л.Д.: Глей.

— «Глей», да?

Л.Д.: Глей.

— Не знаєте на якій глибині це воно було?

Л.Д.: Буває на 200 метрів, на шість, і на п’ять. У нас вдома, з Покутного йти, отам глей так скраю. Тільки гривню давали. (…) ходили, порпали (…).

— А хто їм заготовляв, це вони самі заготовляли?

Л.Д.: Самі брали люди ото глей, то могли підводу привезуть додому.

— Мали вони гончарний круг?

Л.Д.: Мали, мали. Зараз він є (…) виїхала до сина, десь в Приморський край.

— Чи вони малювали щось на цій посуді, чи нічого, тільки…

Л.Д.: Нє…

— Чисті?

Л.Д.: Вони виробляли тільки тако, ярочки. Орнамент такий.

— Правда? Можна сказати, що це занепало? Колись було багато…

Л.Д.: Колись було багацько, зараз вже нема.

— Як думаєте, скільки майстрів було?

Л.Д.: Зараз скажу…

— Назвіть, якщо пам’ятаєте.

Л.Д.: (…) старі двоє, (…) їхня дочка, Яремиха Митайко, (…), і ше були такі, шо я даже їх не помню.

— Може, так ціла сім’я займалася, да?

Л.Д.: Ну, да, стіки років, то це ціла сім’я займалась.

— І так називався навіть цілий куток — Гончарівка, да?

Л.Д.: Гончарівка.

— Де цей куток находився?

Л.Д.: (…) такі вулиці (…). До церева містка, через дорогу піти, отак. То це тут Гончарі (…). Тільки виїхала…

— Люба Давидівна, а чи були у вашому селі малярі, що малювали образи́?

Л.Д.: То ше й зараз є.

— Правда?

Л.Д.: То і гончарі, (…).

— Він малює, да?

Л.Д.: Він малює, він (…) малював, він образи вродє малює.

— Старий чоловік?

Л.Д.: (…) Та вродє тоже має художником таким. Зараз тоже (…).

— Де він живе?

Л.Д.: Він живе тоже там, де… Як сказати, ну, де містечко було… Та сама гончарська ленія, тіки в другу вулицю.

— Як називалася, гончарська гленія?

Л.Д.: Гончарська ленія.

— Ленія?

Л.Д.: Ленія.

— Так це місце, де гончарі живуть, да? Ленія?

Л.Д.: Да. То це там, про вулицю він живе.

— Чи він продавав ці ікони?

Л.Д.: Він і зараз продає.

— На базарі у нас?

Л.Д.: У нас і на базар.

— А на чому він малює? На стіклі чи на дереві?

Л.Д.: (…).

— А скільки треба заплатити за такі образи?

Л.Д.: А я знаю яке зараз?

— А колись скільки треба було?

Л.Д.: А колись (…) я купила на два образи (…).

— Пара образів?

Л.Д.: Пара.

— Люба Давидівна, а колись скільки було образів в хаті?

Л.Д.: Ой, колись так було багацько. (…), то тіко було образи, шо у двері. Від дверей, кругом хати, аж до другого боку дверей. Було 14 чи 16, ці образи́.

— Які це святі були?

Л.Д.: Там були… Всі 16… Святий Миколай, Матір Божа, Ісус Христос, Спаситель. Дуже багацько образів.

— Чи чіпляли на ікони рушники?

Л.Д.: Чіпляли, свої роблені рушники.

— А як казали…

Л.Д.: І віночки робили, ше були.

— Як в вашому селі казали: ікони чи образи́?

Л.Д.: Образи́.

— Образи́ казали?

Л.Д.: Да.

— Чи як виряджали в армію, чи давали іконку з собою колись?

Л.Д.: Колись…. У нас не було брата, не йшов, а як я свого сина виряжала старшого, то дала йому хрестик, дала йому іконочку маленьку таку, посвятила і дала. І меншого тоже, так самою. Дала (…) йому манюсіньку іконочку, на цепочці, там тоже Матір Божа, Ісус Христос…

— Люба Давидівна, чи було таке, що в хаті було багато образів, а ваша мама чи ваша тітка молились до якогось одного образа? Казали, що це ніби заступниця, цей образ? Що ніби цей святий помагає більше?

Л.Д.: Ну, чогось ми більш Богу молиться до схід сонця. То там, як ту стіну (…).

— Найчастіше так моляться?

Л.Д.: Да.

— А чи було таке, наприклад, що просили, просили в образа щось і не помогло, цей святий не поміг, чи сердилися тоді на образи́?

Л.Д.: Ну, я знаєте шо, так дано із давен давен, шо є такі люди, котрі не вірують, дід мій ніколи нічого, ні до церкви, ще до шлюбу тоді як пішов, то більш не буду. То він нап’ється і наривається всяке, на Бога всяке-всяке. Молиться – не молиться, так грішно робити, це ж не можна.

— Я ж про це питаю.

Л.Д.: Це ж, Господи милостивий, він, я не знаю, я тако шо прошу Бога як: «Господи, дай мені здоров’я», часом я заслабну, попрошу Бога, якось помолюся, шоб він якось відмінив ту болєзнь, такої.

— Ви увіряєте що він справді вам помагає, так?

Л.Д.: Я думаю, що з Божою допомогою якось, я сама дивлюся, я сапаю всьо время сама на городі, (…) давним-давно була. (…) 48 соток городи́ни, в мене 39 городи́на, такі великі, шо (…). І я так бігаю, на ту городину…

 

Л.Д.: «Ой, Люба, ти вже городу (…) посапала, хтось помагав може?» А я кажу: «Мамо, з Богом посапала, Бог мені помагає». І так всьо врем’я. Копаю бараболю, таке болото на городі. Після дощу мокро, дві лопати тако була. Малий прийшов, то був малий іще менший, прийшов зі школи і каже: «Мамо, дві лопати — хто вам помагав, стільки викопали?» Кажу: «Вітя, синок, хто ж мені помагає?» — «А чо у вас дві лопати?». А сусідка отзивається та каже: «Угу, вчора дядько мені помагав, а дитина знає…». (…) сусідка каже: «Дядько мій?». Я кажу: «Та куда ж ти? Дід на той, дитина би сказала і був би скандал. З Богом, — кажу, — Вітя, з Богом святим. Я помолюся Богу “Отче Наш” і Бог мені помагає».

— Люба Давидівна, а чи було таке, що в церкві мали ніби свої такі образи, і тільки до них підходили, молилися?

Л.Д.: Да, у церкву тоже як підемо молитися, тако як діти в мене, приводилися ці діти, то я сама ходила, там є три таких образи, три святих. Самуїл, Урій, хто ж третій… Три святих. То я сама там до них молилася, світло і молилася: «Три святих, стане в помощ, помирити». Помирилися уже (…).

— Це вже таке… Люба Давидівна, а чи вірите ви в те, що духи померлих живуть за іконостасом?

Л.Д.: Я, знаєте, прямо не знаю, шо це можна сказати. Наверно, я не віруюча, шо вмерла душа, шо вона десь є, наверно немає. Як моя мама рідна, якби вона десь зараз була, як мені не раз… Зараз, та і зараз теж таке врем’я, як мені тяжко, трудно, то вона б мені якби десь було, то вона би хоч мені приснилася у сні чи десь, підказала, наче у сні, шо, дитино (…). Як мені дуже було тяжко, горючко, як син, син лишився без одежини і як наїдки забрали, як ці діти не хотіли йти до тей, бо п’є, б’ється. (…) розривала, на шматки брали. То хіба це діти тої крові, яка (…) діти мучаться, бідні діти, мені жалко таких онучків, бо я ж сама росла без тата, я ж дуже знаю як це тяжко. То як я на раз плачу, і шоб люди не чули, я сховаюся в погребі, сама плачу, приповедую шо тіки не і: «Боже милосердний, подивися, як я страдаю, яка мука». Мені всьо равно нічого не допомогло, і як умерла (…) так, шоб було, шоби можна було повірити, шо та душа… Тоді хоть в слух сказали б: «Люба, не плач (…)». Значить, вмерші душі, наверно, не ходять між нас.

— Але чули ви так колись, може, вмер та й кажуть, до сорока днів живе, десь ходять?

Л.Д.: Та говорять всі, шо до сорок днів, шо та душа в хаті. Але як умерли, я сама там ночувала і бігала, робила, шо треба, но ніякої душі не бачила, нічого не бачила. І тато мій пропав на фронті, но як мені трудно не раз було, таточку, ріднесенький, якби я тата мала, тато би не позволив, шоби до мене хтось дівався. Ну, якби та душа десь чула, то би всьо равно, хоч би якось вночі чи шо, та би душа сказала шо: «О, дитино, почекай, якось тобі Бог поможе» чи шо: «Не плач, не глоголь», чи може (…). І я не дуже вірю цьому, знаєте, шо ці душі десь є, шо вони чують. Шо померло — вмерло й вмерло. А ви шо скажете?

— Я трохи вірю.

Л.Д.: Трохи вірите?

— Трохи вірю, що десь якось… Так не може бути, це тіло вмирає, а шось живе…

Л.Д.: Може й так, ну, всі кажуть, шо душа до Страшного суда. Шо Бог ше має ці всі душі судити. І живих і мертвих.

— Але ви…

Л.Д.: Господь його знає.

— Але ми не знаєм.

Л.Д.: Але ми не знаємо.

(…)

— Люба Давидівна, а знаєте ви кому треба молитися, шоб збулося задумане, шоб дитина почала ходити, шоб благополучно закінчилися роди, кому моляться? Шоб прогнати злих духів, щоб прозріти від сліпоти, шоб дощ? Не знаєте кому моляться?

Л.Д.: Ну теє, дощ то всьо равно моляться, люди ж моляться «Отче Наш». О. Так само до Бога всі моляться, до Ісуса Христа: «Ісус Христос, Спаситель, (…), Господи Боже, поможи». О. Як корова родиться, не може розродиться то (…) Христовая стайня, Боже, поможи їй розродитись».

— Ви просите?

Л.Д.: Якось попрошу, то якось тій корові стає легше.

— Люба Давидівна, а ще я хотіла у вас спитати. В кожному селі були такі жінки, шо мали такі якби спеціальні професії, коли баби-повитухи чи може бранки у вас казали?

Л.Д.: У нас ше бабка Офінія, покойничка, вона була дуже бабка-бранка. Вона отак приїжджала на другі села, тоді больниці не було, це було ще до войни і після війни, вона померла в голодовку. Вона після війни… У нас була така пра́бабка, то моя не бабка, а пра́бабка, то мої мами покойної бабка, то вона, великий піст як начнеться, то вона перший тиждень посту йде в Київ пішки. Шо там, собор, яка там церква, собор? Чи шо?

— Вона в Печерську лавру ходила?

Л.Д.: У лавру, да. То вона з Великоднього тижня, у четвер приходе додому. Було ше курочки мої мами, і йде, і так молилася дуже вона Богу, і дуже вона, діти брали всьо тако… То старші люди, це всі брала ця бабка Афіна.

— Люба Давидівна, а були ще такі жінки, що мали такі… Вміли щось друге робити, шо примовляли від якихось хвороб, замовляли там, молились?

Л.Д.: Були в нас жінки, «Хай щезає волокно» вмовляє, переляк вмовляє, зараз є в нас жінка, вона сама покутинська Сашка (…), то вона зараз тоже дуже нас умови вмовляє, (…) сквозняк, нєрви.

— Помагає?

Л.Д.: Вона так помагає, дуже.

— Вона немолода жінка, правда?

Л.Д.: Така вже, трохи на пенсії, конешно, старіша.

— А що ви чули, чи були такі, тоже хай щезає, такі відьми? Що вони щось могли підробити…

Л.Д.: Вони і зараз є.

— Правда?

Л.Д.: Он, мені як попортили зара корову, я так перебідувала то тиждень. І зараз є. І зараз є. І десь на нашій ото вулиці.

— Чи люди могли їх знати?

Л.Д.: Тако догадувались люди, бо бачать (…). То п’ятницю корова прийшла з поля на подвір, а сюди не хоче зайти і всьо. (…) ми носились, вона там на браму рветься, тікати на поле, а тут на город рветься. В суботу знов так само, на обід прийшла в хлів — не хоче зайти і всьо. В неділю знов, в понеділок знов, в вівторок знов. В середу ушла (…). Молока не стало, сиру (…). Я начала лікувати, на желудок, заслабла корова і всьо. То до ниньки я вже надоїла може півтора літри молока, а то не було зовсім молока, плакала, теля нема і все.

— То ви думаєте, що це тіки зробили?

Л.Д.: Тіки зробили, й дуже всі мені люди кажуть шо: «Чого це ти, випусти корову на дорогу, куди вона побігла, туди вона й ітиме».

— Ааа, так кажуть, що можна?

Л.Д.: Да, то вона десь сюди, я пішла туди, шо ж це мені ці хлопці (…) чи шо (…) я зараз візьму тряпочку.

— Люба Давидівна, ще останнє питання, а чи були такі жінки, що могли щось друге підробляти, не тільки у корови, а щось… Ну, волшебниці ніби?

Л.Д.: Да, є, є.

— Навіть тепер є?

Л.Д.: Є, є, я віруюча у волше́бство.

— А колись (…). Случаї такі, шо були в дитинстві вашому, або в молодості?

Л.Д.: Так і колись було, так і зараз є. Є, я ше була дівчиною, як жінка шось несе, в целофановій торбині у воді. — «Добрий вечір» — «Добрий вечір. Шо ви несете?». «Ой, дівонько, дай чисто води, колись скажу» і пішла. Чисто ввечері, подоїла корови, то вже пізно. Трохи пройшло врем’я, я питаюсь: «Шо то таке було, шо то ви несли ввечері, шось плюскалось, води чи шо?» Вона каже: «Ти нікому не розкажи. Вона вже покойна, та жінка, але я зараз тобі скажу. (…) як наслала мені жабі́в. Повна хата. На постіль». Каже: «Постіль розбірати, як жаби сидять, на мене дивляться. Я, — каже, — ті жаби віником позмітала, кинула в воду, у торбу і носила на кручу. На покутинський тудово, там, де той брід, на той брід. І кинула туди, шоб вони там крутилися, як ті жаби будуть в броді крутитися». Ви знаєте, це треба шось знати. Шось, наверно, треба казати. Якщо зробилось все ніби… Троє було дітей у неї, троє хлопців, чоловік такий був гарний. Шось зробилось, шо чоловік покинув, пішов десь у Хоменки, оженився там. Ті хлопчики якісь бідні такі вродилися, та дочка прямо якась вродилася (…). Може, хтось їй сказав в той занести, но це треба всьо знати, якщо братися робити. (…), ще як той її пішов зять. То вона шось ходила, по бабах ходила, та й носила туди, де він той чоловік, у Хоменці. Вона туди носила шось, шось кидала. І вступив безневинний чоловік, сестриний чоловік, то всьо. (…), то завішався той чоловік, сестриний.

— О, Боже…

Л.Д.: Значить, шось є. Бо є такі люди, шо зло роблять, знають, якась є чорна книжка, якась чорна магія. Там у колдуній тіки її читають, і там вичитують всяку всячину.

— Чи були такі в селі?

Л.Д.: Та і зараз є, є така жінка стара, шо вимове в себе з льоху, не дай Бог, хай щезає, не вспоминайте, щурі. Вимовила з льоху свої дочки, мені прямо в хату, в горішню комнату, там в мене стояв шкаф. (…) склала всьо таке во, бєльйо, знаєте, зимою. Поскладала, котре таке (…) всьо там складала. (…). Перетопила (…), вклада в каструлю (…), думаю, залляю, шо вони остигнуть. Беру – їх нема. Цілка каструля, велика. (…).

— Боже…

Л.Д.: Шо це таке? Може дід заніс? Чекаю, з роботи прийшов «Нє, ти шо, — клянеться, — нє». Шо ж це таке? Полягали спати — шось там гризе, в тій комнаті. Я думаю: ну, шо ж там могло гризти, шо ж це робиться? Тоді вже убедила себе, думаю: «Це хтось то відро висипав, та й пішов, я лишила хату». Шо ж то могло зробитися? Коли розвиднілося, дід пішов на роботу, я худобу огляну і всьо, я сама тоді пішла в ту хату. Подивитися шо воно гризе. Боже, я відчиняю двері, там (…). Переносила, всю ту одежину, то бєльйо, то… І дві спідниці найшла навіть такі, панчохою поскладала — дірка на дірці, щур переїв чисто всьо. За шкафом дірка така велика.

— В стіні?

Л.Д.: І заліз, перегриз стіки тої одежини, там шо було — перегриз.

— А ви думаєте, що це тільки наслали?

Л.Д.: Та я хочу сказати, підемо потому травити миші, де її тая дочка (…) таке горе, ослабла, печінка роздулась. Щур в хату десь взявся. Тоже багацько одежини в шкафу, в цьому дивані, добре, шо в шкаф не вліз. В мене мама носила (…). То хто мені його до хати? Ще в добрий час, сказати, не бачила в обісті́, тоді я понасипала отрави, понакладала в ці (…). В Добрий час, сказати.