Доценко Андрій Григорович, 1910 р. н. з дружиною.

— Це ваша баба?

А.Г.: Рождєнія 1870–го году. Умер у 20–м году в возрасті 50 лєт. Мати вмерла в 52–м году, в возрасті 82 годи. Так, брат умер оце самий старший в 80–м, в 82–м году, прожив 90 год. Год оце 20 января було, пошов другий год, сестра вмерла. Прожила 94 года.

— В вас довгожителі в роду.

А.Г.: Одна сестра вмерла в 90–м году, от, прожила 86 лєт. Брат умер у 90–м году, прожив 82 годи. Одна сестра вмерла тільки, як це брат жив, він в Братську жив.

— Це там в Росії?

А.Г.: Іркутська область, в Росії, він в 24–м году як виїхав на Донбас, і додому сюди на родіну являвся гостьом. Считай, із 24–го году він не жив.

— Так, скажіть, а як ваше було, дівоче прізвище вашої матері? дівоче?

А.Г.: Дівоче – Євдокія Григоровна Головченко. Улиця Шевченка, на тій стороні вона жила, а батько на тій стороні. Оце вони посваталися, породичалися, та й то. 

— Скажіть, а як називався куток, на якому ви народилися?

А.Г.: Куток, оце ж Білокурівщина.

— Білокурівщина?

А.Г.: Да.

— А як ще називалися кутки інші в селі?

А.Г.: У селі?  Були такі називалися, шо й казать стидно.

— Ну, кажіть, як є!

А.Г.: Ото например на тій стороні улиця, то Козівщина.

— Козівщина.

А.Г.: Ото Лужок січас, улиця Щевченка, де це річка, там була Козівщина. Улиця Шевченка січас, то був Лужок. Тепер оце була улиця Почтова, це Середня. То Центральна улиця. Це Білокурівщина. А це Сралівщина, січас вона зветься Полєвой.

— А чого Сралівщина?

А.Г.: Ну, чого Сралівщина, я отакої історії подробності не могу сказать.

— Ну, неакуратні були?

А.Г.: Ну, були такі балачки, шо чого получила вона таке названіє, шо значить там так, колодязі чистить. Давай люди сходіться, беріть вірьовки, прийдем одлить воду. У год раз нада одлить. Ніхто не хоче. А дід один узяв і напоганив у криницю, і назвали улицю це Сралівщина. В колодязь напоганив для того, шоб люди зійшлись, вичистили криницю. Ніхто не хоче іти почистить. Не хочете? тоді де хочете, а криниця одна на всю вулицю. Де хочете беріть воду. Оце така нісенітниця. Це правда, чи неправда.

— Це, видно, з давніх днів.

А.Г.: Це я сказать не могу, а були такі ті разговори.

— Скажіть, а як було дівоче прізвище вашої баби?

А.Г.: Моєї баби? А баби я не скажу, потому шо батько своєї матері не знав.

— А материної? а материної матері? 

А.Г.: І материної не знаю. Потому шо, допустім, мати, як вона, я родився, так матері вже було 42 годи, як я родився. Треті потомки, а тоді можна сказать так, росли ми не так, як счас настоящі діти воспитуються.

— А як?

А.Г.: Там в батька лази по тому, по плечах, о! Я ще був, так я так, як шось таке, от, так став на коліна! за ухо тріщить. І стій, пока не. По 10 раз просишся, ще постій трошки. Шоб такою дисципліною, шо нищета. Оце січас ми, считай, доживаєм, будем жить, дожидаєм ми расцвєта жизні. От. Потому шо нас комунізм оцей замучив.

— А чого це він вас замучив?

А.Г.: А чого це він замучив? а потому, шо він нас замучив маслом, і шоколадне, і мармеладне, і таке, і сметана, і творог, і яйця, і окороки. Всього! Хіба ж вона не замучила? От коли ми дожились до благодаті, а тепер ми поживьом!

— Ну да.

А.Г.: За шо й воювали. 

— Скажіть, будь ласка, а ваша вся сім’я жила в одній хаті?

А.Г.: Так тоді було нам жить плохо, потому шо так, як ми прожили перед завершенієм построєнія соціалізму, Росія не жила у своє, у своїх віках нікогда! в отаких условіях не жила, як ми жили в отакому. А счас ми обратно йдем, одкидають нас назад на 100–лєтія.

— Да, все правильно. 

А.Г.: От ми не будем жить, а 100 год будуть мучиться отакі люди, як оце ви. А нам все одно подихать. Яка разниця?

— Нє, розумієте, мені нада у вас розпитать про старі часи. Мені нада, шоб ви розказали правду про старі часи. Бо ніхто вже не помнить. Так я ж кажу. 

А.Г.: А в старі часи ми мучилися, а не жили. Ми в старі часи, в нас було, я ж казав, шо 10 душ. Мати навари отакий чавун буряків. Своя земля, 5 чи 7 десятин там землі було на 10 душ. У нас хліба до Різдва, ми не наїдалися хліба, а нам по куску одріже хліба, оце хоть їж, хоть дивись. Або так, як оце жили, конфети, пряники, печеня, тамечки всьо, і на дорозі валяється, діти не поїдають. І взрослі так небрежно односяться.

— Ну, зараз вже хлібом ніхто не кидається.

А.Г.: А січас ніхто нічо не кине. А тоді, як ми жили, як я був таким пацаном, та то було такий наварять оце суп. Буряки в завод везуть, додому привозять буряків тих сахарних. Варять мати з солода юшку оцю, буряки там. Рукав засукуєш, у чавуні достаєш буряки. І так ми ото.

— Оці столові червоні буряки, так?

А.Г.: А про конфети ми тоді понятія не імели.

— Скажіть, будь ласка, а ваша сім’я жила в одній хаті? ваша сім’я жила в одній хаті?

А.Г.: У одній.

— В одній, да? Ну, мирилися? мирилися між собою? 

А.Г.: А мирилися, потому шо такечки мирилися, оце було так. Піч, ото чоловік 5 там на печі, а ті піл. У нас не було, як ставлять знать, і пока й сам не оженився, у нас кроваті не було у хаті.

— На полу всі спали?

А.Г.: Там на полу ото лежанка, а там лежать доски, а там тоді рядно отаке самоткане розіслане на досках. Подушок на таких, де їм наберешся подушок усім? А в голови там подушка. І таке рядно вкриваться. Оце тільки кричить, полягали – куди з мене стіг? із мене стіг, розкрив! Мати кричить – лежіть! шоб вас болячки повлягали!  я встану до вас! Устає, бере фартух, та поворозки такі полотняні – заплющай очі, а то очі повинімаю, і лежіть мовчки.

— І уже всі мовчать?

А.Г.: Всі мовчать. 

— Скажіть, а хата була на дві половини? чи отака на одну половину? Знаєте, під соломою?

А.Г.: Хата була отака, як оце січас, тільки одна хата була здорова, де он кішка лазить, от. А тут оце було, піч тут стояла.

— Значить, сіни були і хати ще самі?

А.Г.: І там піл, і там піл. На двох полах. А ше кой–коли і долік.

— Скажіть, а от до самої колективізації, то чим займалася ваша сім’я? чим займалися? 

А.Г.: А до колективізації чим займалась сім’я? Так, у 20–му году, це вже при совєтській власті, у 20–му году вмер батько. У 20–му году умерла жінка брата Григорія Григоровича, самого старшого.

— Це вашого брата, так? 

А.Г.: Умерла Сонька. Умерла Уляна. Це сетри мої. Оце 5 душ умерло за год.

— Це від хвороби якоїсь?

А.Г.: Ні з чого, ні з чого! Отут стояв амбар, печуть де хліб, так я знаю, потому шо мені в 20–му году було 10 год, так я знаю, шо той дядько, шо гроби робив,  ламав закрома, шо для хліба, і збивав гроба. Ні з чого гроба було робить, досок не було, от. А тоді осталися, сім’я поменшала, от. Брат цей женився обратно у 24–м году. До 24–го года оце імєніє графа Строганова було, який вів 14 економій тут –  Корчаковка, Дмитровка, Мирлуги, Степне, Овчарне, Молочне, Павлівки, Діхтярне. Оце 14 економій принадлежали одному графу Строганову.

— Це до революції ще?

А.Г.: Оцей граф Строганов, у його оце у Хотіні отут центральна усадьба була. Там у його дом був 5 комнат. У школу коли я ходив, так дома того я не знаю, а розвалини стояли цілі стіни там, пройоми оконні, о. А потом люди та ше розібрали кирпич по домам, розтягли, от. Оце де.

— Ну, скажіть, так ваша сім’я, була якась земелька у вас?

А.Г.: Да. А потом давайте до 24–го года оця земля панська ділилася, на душу давали. А в 24–м году прийшла земельна реформа, виділяли, виходили на посьолки Хотінь. І брат вийшов цей старший туда, там йому дали, значить, 5 десятин землі, та хоч він одділився.

— А в батька була земля? вибачте.

А.Г.: Була.

— Скільки було?   

А.Г.: А в батька було землі 6,5 десятин.

— Це по–сучасному скільки гектар?

А.Г.: Ну, 6 гектар, там трошки більше. Ну, два надєли.

— Получається, батьківська земля залишалась в сім’ї?

А.Г.: Оця батьківська земля залишалась до 24–го года. Скільки в кого було землі, так і було. А в 24–м году вийшла значить при совєтській власті, вийшла земельна реформа, і наділили землю всім, каждому двору дали землю.

— То скільки ще, було 6 десятин, і скільки ще добавили?

А.Г.: А те все долой! в кого скільки було. А на сьоднішній день, скільки це в нас площа, територія оцього села, скільки землі розділили для того, шоб дать на двір землю. А нам більше землі давать нільзя, потому в вас 10 душ, а в мене 4 чи 3. Так на душу давай. А в вас дівчата вийшли, мої хлопці забрали ваших дівчат, ви осталися вдвох, а мої помножилися. Так тут будеш кажен год землеустройство робить?

— Угу, тому на двір давали?

А.Г.: А давали землю, оце двір, на двір дать землю, і всьо! Це постановляло в то время общество, тому шо ше совєтська власть началася, так ше не було оцих ні сєльсовєтів, волость уже ліквідірувалась. А були волосткоми, от. І первий предсідатєль волостного комітєта, це мій був дядько, материн брат Григорій Павлович, чи то Павло Григорович Головченко.

— Головченко, це по дівочому прізвищу вашої матері?

А.Г.: Ото дівоча материна фамилія.

— Скажіть, будь ласка, так оце з’явилася земля. Значить, чим от, як жила от сім’я? на що жили, маючи от землю? при батькові? при цьому? 

А.Г.: Оце, оце була, напрімєр, земля, як ми жили, от. Допустім, дожили ми 25–й, 6–й, 7–й, до 28–го года. Це в нас був період НЕПа, нова економіческа політика. Геоплан оцей, який там Ленін робив, електрифікацію дєлать в страні там, індустріалізацію страни. От оце ми жили при НЕПі до 24–го года. От. Як ми жили.

— За що ви купували от їжу?

А.Г.: Послі революції всьо, значить, так, як січас ісчезло, напрімєр, в магазинах.

— Нічого не було? 

А.Г.: Нема нічого! Отак не стало нічого в революцію. А потому, шо тоді був частний капітал – Стругацьких, Макашових і так дальше там, Кулішови. Це большинство з їх євреї, торговці.

— Не казали на них жиди?

А.Г.: А у них у подвалах лежать товари оці, і він ото, допустили НЕП, нову економіческу політику, я імєю право одкривать лавку. Так, одкрить лавку надо, продам коня свого, землю оддам. Були такі, шо значить бросали оце.

— І йшли туди?

А.Г.: І їде туди, де є, йому одпускають кредит, везе він відтіля там сельодки, там матерію, товар кашерний і так дальше, значить.

— А товар був? 

А.Г.: І торгує. А тут фінотдєл – патент. Регістраціонне свідєтєльство, ага! Ну, моєї сесри двоюрідної чоловік одкрив оцю лавочку. Нас багато, діть ніде. Пошла його мати і каже, шо отак і так, візьми його. Я йому 3 годи наливав керосину, колюжну мазь. Його лавка.

— У цього чоловіка, да?

А.Г.: А потому, шо в те время, у нас вийшли гроші там у 20–х годах, то були керенки, то ті миколаївські. А тоді гроші всі счезли, а розмінна монета тільки 20–го року.

— Полтинники такі?

А.Г.: А за шо купувать? От, например, так.

— Ну, штани нада купить.

А.Г.: Я,  мені надо, мені надо снаді, коняку підкувать, гвозді спеціальні.

— Ну, я знаю, що це таке.

А.Г.: Чи підкови,  чи такі гвозді там, чи сахару. В нас до 28–го года було ізмєрєніє, верста була, кілометрів не було. Аршини були, метрів не було. Фунти були, кіло не було. Мєра ізмірєнія і вєса. У нас із 28–го года тільки оце появилось.

— Оце, що зараз?

А.Г.: Оце, шо січас. А в нас були зовсім другі ізмєрєнія, от. 

— Ну, ще при царю.

А.Г.: Ше тоді було у мілі 7 верст, у версті 500 саженів, в сажені 3 аршини, в аршині 16 вершків. Це ще в школу коли я ходив, ще 5 чи більше годів тому, так заставляли там ізучать, то коє шо в пам’яті осталось. Нада йому купить сахару фунт. Фунт сахару тоді стояв 28 копійок. Ісчіслєніє таке. А де взять 28 копійок? Сестри мої оці, шо померли, довгожителі, ходили в Кончак 7 км буряки шарувать в економію до пана.

— А пан ще був? 

А.Г.: Не до пана, у совхоз. Так 50 копійок у день.

— У день получали?

А.Г.: Да, 50 копійок, і ввечері росчот. Сьодні прошарувала день, получай 50 копійок і йди. Ніякої контори, ніякої бухгалтерії нема. А у обід дають попоїсти. З дому йде попоїла, додому прийдеш й будеш вечерять. А в обід там покормлять тебе. А 7 км туди й назад, 50 копійок заробила.

— Наче на роботу ходила.

А.Г.: А фунт сахару це 400 грам, сахар стоє 28 копійок. Скільки вона заробила? півтора фунта.

— Ну да, цілий день робить.

А.Г.: От, ага. тепер нада мені, например, брать сахару, піти в магазин купить, а грошей же ніхто ніде нічо не получає. Це січас той зарплату получає, той пенсію там получа. Той в колхозі робить, чи в совхозі, получає він гроші. А в колхозі ж робили і не получали гроші, а в кінці аж года получали. так у його, він получав, привозив по 3, по 5 тон хліба. Він держав по дві корови, свиней. Він продавав, у його гроші були дома! Той, шо ходе на роботу, так той, каже, місяць получав. А цей раз получить, і хватить йому на год до получки. А цьому тепер нада іти, шо ніде не робе. Дьогтю нада набрать, підмазувать колеса, шоб не пищали. Бере кошельок, насипає дві коробки, кошельок лопається.
ДРУЖИНА: – Хлібом.
А.Г.: Хлібом, хлібом. Привіз, каже – а в нас 50 копійок пуд, в магазині, в цього частніка. А він прийма, він тоді хліб одправля. Потому шо тут попервах там була введена продразвьорстка, продовольчий налог.

— Це в революцію? в революцію?

ДРУЖИНА: – У революцію.
А.Г.: Ну, то це значить зважили йому, приніс він два пуди.

— Жита? це 32 кг?

А.Г.: Жита. По 50 копійок пуд. Оце розцінюють, бери оце висипай. Висипав він свої гроші. А тепер оце набирай. От він бере, например, керосіну 5 фунт узяв по 5 копійок. Дьоготь 3 копійки. Оселедці там взяв 13–14 копійок, 400 грам 14 копійок. Так це ж дешевняк! А скільки він уложить труда в цей пуд хліба добить! і ти одніс пуд хліба, і за пів пуда хліба узяв 200 грам, чи то нє, фунт 400 грам оселедців. А тоді, як принести додому, а там 7 душ. Як начнуть, як їх розділить оце той оселедець на сімох? Це отакий кусочок. На оселедець дивиться, а пісну картоху аж пищить, та їсть. Отак жили тоді.
ДРУЖИНА: – А ви кажете, шо нада було штани купить.

— Нє, я питаю, де би взяти ті штани?

ДРУЖИНА: – Штани не купиш, бо були з полотна, полотняне було все.
А.Г.: А тоді, бачите, було в лавці. І матерія була, ситець 50 копійок.

— Я для прикладу спитав. 

А.Г.: Так тоді каждий сіяв дома, сотку у полі сіяв конопель, от.

— Сотку це 100 на 100, чи 10 на 10?

А.Г.: 10 на 10, сотку, 10 сажень. Сотку це багато я сказав, сотка це велике діло.

— Так конопель. А верстак був?

А.Г.: А тепер оці коноплі оце він бере, помолотив. Там шо було, вигадані.

— Плостінь, материнка?

А.Г.: Плостінь, материнка, от.

– А льон не сіяли?

А.Г.: Сіяли й льон. Тепер оці він давай, значить, то сім’я в олію. А ті коноплі мочить, приводить в порядок, а тоді в хаті пилюга стовпом стоїть проти сонця, прядуть. А тоді тчуть. А тоді білять. Дожидають, коли ці будуть.
ДРУЖИНА: – А тоді сорочку шиють.
А.Г.: Сорочку шиють. Вона за шо була хароша, вже єслі чухаться, то візьму отак, і до крові зразу.

— Така цупка? ага. Так, скажіть, будь ласка, ну, от хто був в вас главою сім’ї? головою сім’ї хто був? хто главою сім’ї був?

А.Г.: Послі смерті батька?

— До смерті батька.

А.Г.: Мати.

— До смерті батька?

А.Г.: А до смерті батька – батько.

— Батько був головою. І гроші в кого в сім’ї знаходилися?

А.Г.: А я не знаю, чи вони були в кого, чи ні. А потому шо, як мені було 10 год, так шоб я не болтав, чого попало. Потому шо моє діло, сказали – залізь у клуню й сиди! Як сунувся, хто чужий увійшов, команда подалася – на піч! Всі голоштані, голожопі. Залазьте на піч, пока дядько той піде з хати, і не вилазьте ніхто! Отак ми жили.

— Так, а от батько помер, то хто став головою сім’ї?

А.Г.: Мати стали.

— Так, а у кого знаходилися гроші? от сімейні, як уже з’явилися.

А.Г.: А гроші у матері.

— Не було так, що у кожного своя копійка? 

А.Г.: Нє–нє! приходять там із економії, принесли там скільки, мила там кусок дають, чи котушку давали там, ще щось таке за роботу оце. Приносять це все, оддають матері.

— Все в матері. Ага. Скажіть, будь ласка, так получається, що у вашого брата після того він же став наче головою, він займався господарством? оце хто хліб сіяв? Оце ви получили 5 десятин.

А.Г.: А тоді вже, коли як брат цей пошов, а другий оцей, шо в  Бірюшинську вмер оце.

— Як звали його?

А.Г.: Учора оце получив пісьмо од жінки його, оце 11–го, сьодні.
ДРУЖИНА: – Сьодні 4 годи, як він умер.

— Як звали вашого брата?

А.Г.: Іван.
ДРУЖИНА: – Іван Григорович.
А.Г.: Ото вона й карточку вислала.

— Схожа на вас. Так, а хто господарством правив?

А.Г.: То ж бачиш, який брат оце. Ото руки, бачте, які в його руки?

— Бачу.

ДРУЖИНА: – На войні побиті.
А.Г.: Битий там, вони один долубець.

— Воював, да? Скажіть, а хто господарством правив? хто сіяв? хто орав? хто цей, чи було дома? 

А.Г.: Оце сіяли, я сіяв. А як брат пошов той, так у 27–м году оце два годи я сіяв. Їду в поле сіять із матір’ю.

— Так рукою сіяли? чи сіялкою?

А.Г.: Рукою розсівав.
ДРУЖИНА: – Руками, руками.

— А в вас дома худоба якась була? 

А.Г.: Була. Коняка, корова, овечки, поросятка. Оце таке.

— Бджоли?

А.Г.: Ні, не було.

— Скажіть, а от ваша сімя відносилася от, можна сказати, до якої такої групи населення? це були бідняки? чи середняки? чи багатії? як у вас вважали?

А.Г.: Оце наша нікуда не односилася сім’я. Тільки й того, шо односилась сім’я, коли стали, організувалися комітети незаможних селян, бідноти. Так мати була членом оцієї КНС називали. Куди тебе, кажуть, баба несе? Було її спрашують. Бо ж КМС – комітет незаможних селян, так оце, значить, чим пользувалась, якими льготами год чи два. Так було так ото, як дають хмизу, так ото, значить, ідем та нарубаєм гуртом, оці незаможники, а тоді ділять, де чия кучка. Так ото віз або два Хмизняку там привезем і хату є топить.

— То я зрозумів так, що в селі було ж таке, що наприклад.

ДРУЖИНА: – Багаті й бєдні. І середняки.

— Багаті й бідні, і середняки. Так ви до яких відносились? до бідніших? чи до середняків? чи до багатіїв?

А.Г.: Якби, якби хто багатії, от, хто був багатий, той попав у Якутію, Магадан, Махачкалу, от. А хто був бідний і середній, остались тут. Потому шо тут так, коли 2 сентября началася война польська. 

— Перша?

А.Г.: А потом ця кончилася, пошли на Фінляндію.

— На Японію?

А.Г.: На Фінляндію! 40–й год. Послі Польші. А тут зразу началась война ж. Германія нарушила границю, пошла в Польшу, і Сталін дав команду. Дійшли, поздоровкалися там. Германія дивиться, шо з Росією сражаться Германія не готова. Робентроп приїжджає сюди, бистро заключають мирний договір з Росією о ненападєнії, союз, і пішов дальше на Бельгію, Голландію, Чехословакію.

— В ту сторону.

А.Г.: В ту сторону. А Сталін пішов на Естонію, на Латвію, на Литву, на Фінляндію. А Фінляндія союзнік Германії, потому він там зламав лінія Манергейма, у Фінляндії, за Виборг, Петрозаводське направлєніє. Два направлєнія було.

— То ви воювали?

А.Г.: Да, воював. Ага.

— Андрій Григорович, я хотів ближче до цієї теми. Ми про війну поговорим. Я хотів запитать – а садок у вас був?

А.Г.: І січас є.

— А тоді був?

А.Г.: Був.

— А реманент якийсь був? молотарка може якась? сіялка? віялка?

А.Г.: Молотарка була.

— А який ще реманент був у вас?

А.Г.: Була сіялка. Була січку різать колісна. Молотарка була.
ДРУЖИНА: – Так це ж коли ви нажили вже її?
А.Г.: Оце батько зробив вже послі, у революцію, вже послі революції.

— Скажіть, а от в селі багато було, село тоді велике було?

А.Г.: А село було тоді таке – 850 дворов.

— Ого! велике. Скажіть, а скільки було бідних таких приблизно? середняків? багатіїв? 

А.Г.: Так, оце, напрімєр, було село 850 дворов. А січас Хотінь півтори тисячі.

— Більше стало. 

А.Г.: Да, більше. Це в нас прирост за счот чого? Оце той прирост, шо він цілий вік не нужен. Той, шо разоряє сємьї. Тоді було 850 дворів надєльних, ті, шо мали землю. А січас двори такі – в мене один син, вчора оженивсь. Жінка каже – я не хочу з бабою жить, пошли на квартіру! Сєльслвєт йому одкрива номер. Наодкривали оце 700 голих номерів, і 700 сімей сєльсовєт розорив. Открив, шо він не хоче жить. Шо це зробили, напримєр, приведу счас примєр от такий. Напримєр, бригадір в нас був, один син. Дома в його все ломилось, січас по 30–му году це перва кандидатура в Магадан.

— Для розкуркулення?

А.Г.: Ілі в ту, Якутію. В його один син. Колхоз настроїв двохетажних домиків, вони й приватізірували. Кому?
ДРУЖИНА: – А оце кому, там 6 комнат! понімаєте?

— На коні гуляй!

А.Г.: Оці, оці всі домики, шо настроїв колхоз, затратив средства отакі, от, і по 35 тисяч всього, а вони закупили. Він зарізав одно порося, повіз на базар, продав, і взяв собі дом. І сарай, і туалєт, і всьо.

— І получається, сину його дали.

А.Г.: А хто? а ті, шо прослужили, офіцерський состав, чи гонять он де з Грузії, із других ше республік бєжєнців. Страдають, ніде людей розмістить. Воєнні, 20 лєт прослужив. Його гонять з Германії там, гонять із Латвії. А де їх? квартір нема! Погуляйте, ми вам вистроїм. От, оце б їм квартіри. А ці дітки хай живуть коло батька, бо ти один син у батька.

— Скажіть, а тоді раніше батьки й діди, батьки і діти мирилися між собою?

ДРУЖИНА: – Мирились.

— Тоді, да? Не було такого, що діти йдуть із дому?

А.Г.: А потому, шо вони вже набралися стільки наглості, шо ото він один грабив, а тепер удвох. Він тут грабить, а син ше у другий двір опять грабить. 

— Скажіть, будь ласка, а от я хотів таке запитання, що ви ж мені не відповіли, скільки тоді було оце бідняків, середняків і багатіїв в селі? ото тоді, перед колективізацією. Приблизно.

А.Г.: Це було, допустим, я у те время не вникав дуже.

— Ну приблизно!

А.Г.: А приблизно, напрімєр, знаю я, шо ось де в нас через хату ту один дядько був багатий. Через два двори другий. Шо в цього дядька було? В того була корпорушка і мельниця така, кіньми молов. У цього був вітряк. Ну, може ше який інвентар. Їх обох розкулачили. От. Тільки того, шо була корпорушка, того вислали в Якутію.

— Вислали? а скільки приблизно сімей вислали?

А.Г.: Да, а чого вислали. А цей поїхав, поїхав він до Петровського, ще була столиця в Харкові, до Григорія Івановича, от. Давай той написав, а ту є директива така – мєстна власть! Хай розпоряджається, кого хоче, того хай і давить. Хто тут опасний. Він приїхав, все одно нічо не пособляє. Поїхав до Калініна в Москву. Відтіля приїхав, йому видно там сказали – брось усе і виїдь!

— З села?

А.Г.: Так! У його було тоже 9 чи 8 душ семейства. Приїхали його виселять, нада вивозить, а їх все стоїть на місці, а дядька цього нема. І ні душі. Челядь забрав і виїхав. І виїхав він у Донбас, і до 41–го года робив на клєті. У шахті. Опускав робочих туда і назад.

— А скільки приблизно сімей виїхало?

А.Г.: А тепер який, який же він, цей враг, например, оцей? А потому, шо він враг. Він в откриту виступав. Він там 9 год прослужив моряком в Чорноморському флоті. От. Учасник революції. А тут в открито в 25–му, 6–му году в откриту виступав, український самий настоящий він націоналіст. За совєтську власть без комуністів!

— А як це так можна?

А.Г.: Ідея! це він, шо він балакав, так у те врмя ще моя голова нічо не соображала. А слова я запомнив. Шо я, говорить, за совєтську власть, только без комуністов. А за без комуністов, значить без комуністов нільзя построїть комуністичне общество. От він і попав.

— Хто ж тоді це розказав? 

А.Г.: А ті тепер ще, у Польщу як уступили, тамечки тоже це ж вошла наша армія, це совєтська власть була, колективізацію зроблять, ще шо. так поляк спрашує в руського солдата, каже – шо це таке в вас тоже сказали от так, як мене спрашуєте, шо то за люди у вас отам у Росії? То кулак, то середняк, то бідняк. А він йому каже – це, каже, кулаки в нас такі, оце він робе день, і  середняк, це в нас одна торба ззаді, одна спереді, і він мєжду двома торбинками. Оце середняк. – То середняк, каже, у нас по–польські то це старець! – Ну, а в нас це звуться середняки, раз він з двома торбинками, значить, це середняк.

— А між двома торбинками, це що значить?

А.Г.: Чоловік стоїть, одна торба ззаді, а друга спереді. А він посередині.
ДРУЖИНА: – Так, а вони питають примерно, скільки було багатіїв по Хотіні?
А.Г.: Так, багатіїв було у Хотіні таких, шо я їх мало знав, ті, шо були багаті, такі, шо розкулачили, возможно з десяток, чи два.

— З десяток. І вивезли? Так десяток чи два?

А.Г.: Десятків два, а десяток чи півтора. Такі, шо знали, шо буде, такі бросили все, та самі виїхали. Потому шо це дворяни.

— Були такі, да?

А.Г.: Так шо для них ті люди оце все тємнота! такі, як оце ми, це тьомний лєс. А та прослойка, шо уїхала, то народ був образований, умний. І знали, шо, єслі ви не бросите все, не виїдете, значить вас вишлють. І вони за время виїхали, і возможно, єслі не вони, так їхні діти отам десь у Главки, у трести, хто приїхав туди.
ДРУЖИНА: – Вони були грамотні. Остальна маса людей неграмотні.
А.Г.: А вони вчені, там банк ото, отут Лебідь там, ще там Любченко, і так дальше. То в його фамілія була Любченко, він виїхав. А він приїхав, в його стала фамілія Іваненко, чи Петренко, чи там ше. Чи Фролов. Документи в його. І пошли вони жить, і пробралися у ЦК. Откуда я знаю, шо Горбачов розкулачений. От він Росію і продав. 

— Скажіть, а от ви сказали, що ваша сім’я з чого жила? От хліб, значить, хліб. А чим ще? наприклад.

А.Г.: Ну, теля заріжуть там, продадуть, чи живим.

— А може якась майстерня була дома? може хтось чоботи шив?

А.Г.: Шили чоботи. Це вже шив брат оцей, коли вчився він, так шив чоботи. Вчився два годи в Кондратовкі, то й шив.

— А продавали чоботи? шили й продавали?

А.Г.: Людям шив. Людям просто. Приносили товар – поший мені чоботи. Шиє чоботи – 2 рублі. Плати. Пошию тобі чоботи, ну 2 рублі плати грошей.

— О, бачите! займалися, так. Ну, і потім ще інші виконували роботи. А скажіть, будь ласка, а з якого віку діти от призвичаювалися до роботи?

А.Г.: Таких було мало, потому шо тоді було время так – цей чоботи вміє шить. Той уміє шить сорочку, штани там, чи костюмчик. Той кошолки плете. Ну, нада ж уміть приготовить матерьял, лозу ж цю приготовить, посадить її, з чого плести. Для того, шоб шось робить, то нада ше ж создать плацдарм такий же, от, серйозний.

— Були, що вози робили? вози, вози! були, що робили?

ДРУЖИНА: – Вози робили! ну, віз!
А.Г.: А! вози! та робили! І кузнєци були. Не тільки. Віз зробить це треба столяр, ну столяр же не окує воза. Колеса, їх нада окувать.

— Ну, були такі суцільно гнуті.

А.Г.: А столяр віз зробив, а колеса до другого.

— А бондарі були, що робили це?

А.Г.: А були й такі, діжки робили. 

— Ну, тобто, наприклад оце дивіться, що це його було наче господарство, що він людям робить, і за те він получає товар, так?

А.Г.: Ну, він робить, єслі він по дереву робить, то де він набере матерьялу? Це йому, к він бондарь, так у мене є кльопка там десь, я розжився, так принесу йому зробить діжку. А може стару діжку принесу, шоб перетрусив її, вона там тече, так він там перечисте. Він то вміє.

— Ну, ви за це йому заплатите.

А.Г.: Ну, він робе з твого ж матерьялу. Принесеш матерьял, а в його де ж його матерьял?

— А ліси? тут не було? дуби наче, то що.

А.Г.: Це для того, шоб був матерьял, це ліс нада. Да ліс не який попав.

— Скажіть, будь ласка. Захворіли, чи що?

ДРУЖИНА: – Та нє! то в горло попало!

— Чуєте, з якого віку діти призвичаювалися до роботи? от в ті часи.

А.Г.: Да, смотря в кого.

— Ну, по–всякому. Ви з якого віку працювали?

А.Г.: Тепер діти привчаються так.
ДРУЖИНА: – Нє, тоді! тоді!
А.Г.: Тоді як було так голів 6 чи 7, то – ану вставай! гусей гони! Я встаю, мені очі ше заплющені, а мати посила гнать гусей. Треба гнать.

— Вранці, да?

А.Г.: А теперішні діти, пошов я до племінниці до своєї, а її син приїхав, десь такий мурло, десь на воротях стоїть. Шо тобі нада брать молот або ше шонебудь. Не підпирать стовпи, ага! Пошов провідать їх. Захожу, серед хати стоїть то, вона мазать хату собирається, та посунула. А то Вася прийшов, із смєни приїхав, та прийшов пізно. Так ото пересуне – хай спить. Так ти, Вася, сюда приїхав спать? Ти приїхав, гад такой, мати онде креше. Сокира тупа. Топорище збите. Дров оберемок не нарубав. А тут питаєте, у скільки робить привчають дітей до роботи? Смотря де. Де як поставлено.
ДРУЖИНА: – Раньше привчали робить з 7, з 8 років.
А.Г.: Оце ж я розказую, дитина йде, очі протира, гусей гоне в 6 год. А цьому мурлу, уже він одслужив, йому вже 25 год. Ну, він пізно прийшов, так його не нада беспокоїть. А хату мазать, давай одсунем кровать? Хай спить, не нада, хай спить Вася. А тому Васі 2 метра довжини, там така ручища!

— Кувалда така, да? Скажіть, будь ласка, а от те, що так діти призвичаювалися рано до роботи, то воно якось впливало на їхнє виховання? Ставали вони якимись такими, як по–вашому? 

А.Г.: А як, це ж і змалку привчають до роботи.

— Ну, це харашо, чи це погано? як по–вашому?

А.Г.: Тому шо, пока у чоловіка не виработається не тільки у хазяйстві, дома і на проізводстві, шоб ти ощущав, єслі ти робиш, яку б ти роботу не робив, так і считай, шо у тебе воно було душевно прийняте, шо це твій долг святий. Я ісполняю, но не  я одробляю, шо це мене, значить, насильно тут я роблю роботу. Тут любопитство должно буть.

— Ну, як ваш батько вас привчав до роботи?

А.Г.: Шо ж я могу сказать, як в мене батька.

— Ну, мати!

А.Г.: Мені 10 год тоді було, як він умер. Так я нічого не можу, притом як це то діти були не такі діти, шо січас.
ДРУЖИНА: – Ну, тоді ж дітей привчали до роботи.
А.Г.: Счас діти, тоді йому шо кажеш, це безукоризнєнно все виполняли. А тепер шо скажеш – отак, отак, а воно тобі каже – тепер не те время! Оте тільки отвічають не мої, а моїх дітей діти моїм дітям отвічають, шо не те время. Мені вони не отвітять, потому шо зо мною не живуть, а їм отвічають.

— Скажіть, будь ласка, а от було таке, розподіл робіт на чоловічі й жіночі? от щоб по господарству таке, що виконує це жінка, а оце повинен виконувати чоловік?

А.Г.: Ну, це було і буде. Жінка ніколи плотником не була. І чоловік ніколи полотна не ткав. І не пряв. Хай юшку варить, так це може. Як їсти схоче, так любий наваре, як буде з чого. А женська робота і мужська це розподіляється, потому шо фізіческі жінка кузнєцом не може буть. Там єсть такі деталі, шо вона не підійме.

— Ну, а як ставилися, було таке, що жінки вимушені були робить такі роботи чоловічі?

А.Г.: Ну, які роботи?

— Ну, чоловічі роботи такі, що приходилося і поле орать, і за чепіги оце браться, за плуга?

А.Г.: Ну, були такі.

— Були такі, да?

ДРУЖИНА: – Були вдови такі.
А.Г.: Потом найнять нікого.

— Прийшлося вам.

А.Г.: Скажем так оце. Не було вдома коняки в нас. А тут ось де у тих людей коні є, а дітвори нема. Пасти нікому. От він і каже, шо ти паси мою коняку. Оце я пас у одного хазяїна.

— Ну, він платить же щось?

А.Г.: Да. Оце я беру от, приходжу забираю його коняку. І мені і досі, значить, у пам’яті спасіба за хароші торбинки. Це мені яйце там зварять, яблук положать, пирожок там якийсь. Знову дають торбинку мені там, це ж на день іду пасти коняку. А тоді вже тут підбив. Так шо я так жив. Дві торби. Літо попасу коняку, от, а вони мені, той штани набере, а той сорочку. Це я вже доволєн.

— Ну, ставилися до вас харашо?

ДРУЖИНА: – Харашо!

— Я закрию двері, шоб радіо не було чуть. Вибачте, будь ласка.

ДРУЖИНА: – Ми можем його прикрутить.
А.Г.: А ти виключи його.

— Так, це питання такі, я вам їх потім покажу. Я вам покажу. Так,  що я хотів, значить, як оце тоді, коли в вас було, ви сказали, що в вас було, брат получив 5 десятин, так. А куди ділися ті десятини, коли утворився колгосп?

А.Г.: У колхозі.

— Забрали?

А.Г.: Та ніхто не забирав!

— А віддали, да?  

А.Г.: Ну, допустим, це ми січас кажемо, шо над нами, шо люди пошли в колгосп, хтось узяв якусь опєку. Добродєтєлі найшлися, шо ми тут страдали, мучилися в колхозі, дак нам принесли благодать. Оце січас от, оцей розвал страни нам приніс благодать. Землю цю, коли стали іти в колхоз, так, собранія проходили. Приходи мати, каже – отак і отак, була на собранії. У колхоз іти, землю забирають, а як жить? шо таке? Плачемо! забирають землю і у колхоз заставляють іти.

— А це в якому році?

А.Г.: У 29–му. Та забирають, і хай забирають.

— Ви сімейною радою?

А.Г.: Запрягаю я коняку у повозку, кладу плуг, кладу борони, от. Привіз у колхоз отуди на цю, на бригаду. Привозим тут у дворі, отам становим. там уже назначений бригадір, єсть конюх там, біля коней цих порать. Оце давай, значить, бросай їх та веди машину, машину вези в мастєрську в двір. Запрягаю я ту коняку, одвіз той привіз, одвіз машину, оддав у колхоз. Ну, начали робить в колхозі.

— І ви одразу, практично з першого дня в колгоспі були? 

А.Г.: Да, з першого дня начинають, начинають їхать у поле та сіять. Ну, посіяли, помолотили. Дають хліба. Це ми привикли, як змолотив, та насипали закрома хліба там сотню пудів там, чи скільки.

— Дома?

А.Г.: Ога! це як своя була земля. А то привезли там 3 – 5 мішків, це мало. Значить, нада їсти не дуже, не кришить, а шоб хватило. А постєпєнно привикли до колхоза, і колхоз став давать 4 – 5 кг хліба, і люди жили.

— Скажіть, а от стосунки в сім’ї не змінилися, як пішли в колгосп? Оце дивіться, було до колгоспу, жили так. А оце після колгоспу, як колгосп став, стосунки в сім’ї не змінилися? Ну, ставлення до матері ваше, або до братів? не змінилося?

ДРУЖИНА: – Брати ж, один брат на отділі був.
А.Г.: Один одділився.

— Ну, все одно стосунки не змінились?

ДРУЖИНА: – Сестер заміж пооддавали.
А.Г.: Я в 32–м году пішов, 32–й год, 33–й, служив в армії дійствітєльну службу. Потому шо счас призивають у 18 год, а тоді ж, я коли призивався, у 22 годи. У 32–м году, от, призивався. Ну, служив тут недалеко я, Охтирка, 38–й стрілковий полк, от. Дома осталась одна мати.

— Вона в голодовку тут?

А.Г.: В голодовку, а оце голодовка.
ДРУЖИНА: – І сестра була.
А.Г.: І сестра менша.

— А тут голодовка теж була, чи ні? 

А.Г.: Була. Та пишуть пісьма, от, я робив при штабі. То 6 місяців карантін, переписки ніякої, пісьма унічтожать. А я шукаю своє пісьмо, якби ж може шось таке, то пишуть отак і отак. Плохо, той умер, той умер. Ну, я давай, значить, з цим пісьмом до начальніка штаба, кажу – отак і отак, одпустіть мене додому. Він каже – ми напишем.

— Що напишем?

А.Г.: Туда, местним властям, шоб оказали якусь помощь. Так нічого  й не оказують, ніякої помощі, нічого, значить. Потом давай, одпустили мене. А я приїхав, тут був політотдєл. Района не було в нас, потому шо виїхав в 30–му году, оцей Хотіньський район ліквідірувався, перейшов до Білопілля. А в Хотіні тутечки при МТС і совхозах були введені должності начальніків політотдєлів, от. А я до начальніка політотдєла сюди зайшов, сказав – отак, отак, значить. написав бумажку – одпустить борошна, так мені 2 пуди, пішов я в мельницю сам, дали мені там по тій бумажці 2 пуди муки. Приніс я додому, оставив матері та сестрі і поїхав у часть.

— Помогли якось так.

А.Г.: Помогли, спасіба.

— Скажіть, а от тоді прийшло повідомлення йти в колгосп, то люди з радістю пішли? чи не всі хотіли йти?

ДРУЖИНА: – У колхоз?

— У колхоз, да.

А.Г.: Та, як би вам сказать. А на оцю перестройку, як ви думаєте, з радостю йдуть?

— Нє, так я ж про тоді!

А.Г.: Нє, оце? а откуда хто може вєдать чуже мнєніє? Як тоді народ, коли пройшло 70 лєт, пройшла совєтська власть, недруги, враги пока передохли, вони ненавиділи совєтську власть. А ті, шо строїли, тоже подохли, от. Хто з славою, а хто поплатився за те, шо строїв совєтську власть. Як в кого чия судьба. А січас оце, шо затіяли, як ви думаєте, оце?

— Хто як ставиться?

А.Г.: Я б такий вопрос задав – з радостю ми йдем на построєніє капіталізма? Ми йдем на явну гибель, потому шо ми розрушуєм, в нас остановлюється вся промишлєнность, остається безработниця. То гибель!
ДРУЖИНА: – Особенно пенсіонерам. Ми по 50 год робили.
А.Г.: А теперечки нам товчуть одне – борьба з бандитизмом, преступностью і так дальше. А шо, так, як порождає капіталізм, чи частна собственность порождає капіталізм, от так оця нищета поступає, порождає преступность. Для того, шоб не було преступності, чоловіка єслі одіть, обуть, нагодувать, він на подлость не підеть. Один глупець тільки можеть пойти. А здравий чєловєк із здравим смислом, ніколи він не підеть на преступность.

— Нє, ну я вас просто питаю, щоб ви згадали своє життя. Я ж не для того питаю, щоб ви це. Просто ви згадайте, я ж нічого вас не заставляю висновки робить. Ну, а були такі, наприклад, що в колгосп не пішли?

А.Г.: Були.

— Як вони жили? 

А.Г.: А як жили? а всі, так, як сказав Ленін, хто не з нами, той протів нас. А хто жили? як вони жили? А вони жили, на їх дивилися усі. Даже такі його союзники, шо пішли в колхоз, і ті кажуть – шо він дума, із плєтньом протів обуха? шо таке зробиш? Куди люди, туди й ми. Потому шо даже в Священном писанії написано так, шо всяка власть єсть од Бога.

— Так. Скажіть, будь ласка, ну, а от проводили колективізацію, були свої? чи приїхав хтось з району?

А.Г.: Приїжджали.

— Приїжджали. З Сум, чи звідки?

А.Г.: Нє, робили колективізацію, це були 25–тисячники. Січас, може й ви читали “Тихий Дон” Шолохова, от, там Давидов, Нагулов і так дальше, значить, от. А в нас тут тоже був приєжджий Рябов, провів колективізацію. Це той чоловік, шо він зроду не бачив даже, коли стали сіять, так плани були, от. Значить, просо, скільки посіять овса, проса? А він каже – нікакого проса, нам только пшоно надо сіять! шоб у нас каша була! А він, цей чоловік, він зроду не бачив землі. Це од робочого класа видвиженець. Ну, він може там був член партії, ше шото, і такий активіст. от давай його й виберем оце в село послать, 25–тисячник для провєдєнія колектівізації. Так, коли він приїхав сюди, то давай сіять, значить, овес, ячмінь, просо. Проса ні! нам нада тільки пшоно сіять! А воно зійде? Ми тут переглянулись один на одного! Це значить чоловік не в курсі дєла, а ви його прислали сюда строїть колективізацію, коли він не зна, де просо, а де пшоно.

— Ну, а як же він колгосп будував?

А.Г.: Колгосп будував, агітація должна його буть.

— Ну, не він став головою колгоспу?

А.Г.: Ну, він же не бив, не катував нікого!

— Ну, то ясно.

А.Г.: Він прийшов, побалакав – да бросьте! йдіть у колхоз, будете жить харашо. Ето пропаганда.

— Люди його послухалися?

А.Г.: ну, слухали, пошли ж усі в колгосп.

— Ага, скажіть, а це, а хто був першим головою колгоспу?

А.Г.: Головою колхоза був Шевченко.

— Ну, місцевий?

А.Г.: Нє!

— А звідки?

А.Г.: Нє, не мєстний.

— Не мєстний. Скажіть, а тоді, коли став колгосп, от ви розказали, як ви жили до колгоспу. Наприклад, треба було поміняти два пуди жита, щоб купить, взять наприклад руб,  то як після колгоспу? де брали гроші?

А.Г.: На шо? 

— Ну, на життя! от як було треба прожить, коли став колгосп? за що ви жили, коли став колгосп? перші роки колгоспу за що треба було жить? от 30–й рік, 31–й, ви ще дома були. Або, наприклад, тоді в 34–му, 35–му. Як от треба було, наприклад, штани купить? або, наприклад, якийсь крам купить? Де взять гроші? Зрозуміли мене? Як тоді жили, при колгоспі? Змінилося щось, чи ні?

А.Г.: Да тут не тільки змінилось. Це єслі б счас, допустім там, показав вам свою ту писанину, та, шо нікому вона цілий вік не нужна. Например, я із 45–го года, я пишу днєвник.

— Так, з 45–го. Після війни, так?

ДРУЖИНА: – Після войни.

А.Г.: І як ми жили, например, скільки я получив зарплати, чи там продав яйця, чи там мясо, чи ше шось. Це приход. І розход.

— Економічна книга така.

А.Г.: Да. Так там страшно січас глянуть на оте, шо я, допустим, у місяць росходував 35 рублів. такий по доходу будеть росход. Потому шо росходувать більше не росходуєш, єслі не буде приходу.

— Ну, так.

А.Г.: Теперечки, допустім, січас взять, коли я пішов робив послєдні 8 год в стройконторі каменщиком.

— Тут? 

А.Г.: Да. Ну, робив я, я кончав там, із армій прийшов, робив в райісполкомі там в спецотдєлі. В 36–м году кончив юрідіческий Харьковський, юридичну школу, робив у прокуратурі тут же, в цьому районі. Потом давай, началися арести, прокурора посадили. Я бросив, мені нада було учиться десь, або б давно здох, або десь би був чоловіком. А так остався тут. Потом тут начались арести, тут убили секретаря райкома.

— Чого?

А.Г.: Ну, так получилося. Машина вбила. А він був арестований. А ті вмісто його посадили, за того посадили прокурора. А потом я росчитавсь – будьте прокляті! тікаю звідсіля, а то й мене посадять. А потом у фінотдєлі. А тоді война началась. Після войни прийшов, давай значить у колхоз. Бо трудно жить, як жить? ага. А потом давай у колхозі, уже я не пошов після войни, побув год, год поробив я, ага. А її давай виселять.

— Чого?

А.Г.: Троє дітей, мінімум не виробляв.

— В колхозі, да?

А.Г.: Дєтсадіка нема.
ДРУЖИНА: – Немає. Троє дітей. Мати старенька, 80 год.
А.Г.: Двоє дітей довоєнних, одно послівоєнне. Троє дітей. Мати 80 год. Старуха. Їх нада всіх обстірать, все. Я нікому нікуди не жалівся. Так, її висилають. 

— А ви де?

ДРУЖИНА: – А він же в колхозі робив.
А.Г.: А я ж у колхозі, а вона не робе, а вона жінка моя. А чого вона в колхозі не робе? Предсєдатєль райісполкома Шевченко, я робив інспектором налогов і зборов, а він інспектор бюджета. Умісті ми робили, він предсєдатєль райісполкома, а я воловик, після войни. А я на волах роблю. А він предсєдатєль райісполкома. Ти десь у закулісах пробув, а я 4 года оддубасив на тому, на фронті. Він суде. Піднімає руку Алєксєй Васильович – дай слово! Тут міліція, посадочне положеніє в школі, двері позакривані скрізь, ні сюда, ні туда не пускають. Так, кончився суд. Так, пошов я до нього в райісполком на прийом.
ДРУЖИНА: – І я ж там у фінотдєлі бухгалтером робила.
А.Г.: І вона робила в фінотдєлі.
ДРУЖИНА: – І цей предсєдатіль райісполкома в фінотдєлі робив.
А.Г.: Кажу – отак і отак, Алєксєй Васильович, отак і отак, шо дєлаєм? – Іди работай! я тебе через місяць устрою, будеш, приймеш склад. Зерно склад. Кажу – дайте мені розпорядиться з головою самому. Одмінив. Одмінив оце решеніє, шо жінку. Вона не член колхоза! вона заявлєніє не подавала, зачем ви їй суд? зачем ви їй ето? – А я не знаю. А як же ти не знаєш? Я, кажу, буду жаліться, Алєксєй Васильович! Вона не член колхоза. Затребував він в бухгалтера протоколи о прийомі в члени колхоза – нема! Так а як же її судиш ти? за шо? Цей закон распространяється на членов колхоза. Єслі я член колхоза, я не роблю, значить суд може. А вона зовсім, вона не член колхоза, вона служаща. Робила там на телеграфі, в фінотдєлі. Ну, не робила, вона ніколи в колхозі не була. А ти її судиш! Це указ був, це Підгорний, такого в Росії не було, Україна. Ну, на цьому кончилася оця прокуратура. І так він сказав – іди, де хоч, там і роби.
Тепер пошов, тоже хотів сказать, пошов робить я значить куда? робить десь служащим, а шо там ставка? 160 – 170 рублів, а 5 – 6 душ семейства, а як же я? Значить, шо нада? засукувать рукава, іти в стройконтору. Там і кирпич, і раствор.
ДРУЖИНА: – А хата валиться.  

— А ви тут і жили?

А.Г.: Да, до 300 рублів.
ДРУЖИНА: – Тут ми і жили.
А.Г.: До 300 рублів зарплата там. Робить надо, канєшно. А робить надо для того, шоб як прожить. В 64–м году поламав ногу. Поламав ногу, 3 місяці по больничному. далі мене не комісують, я год на костилях, костіль да палка. Льогкий труд. Дивишся – й тому, й тому, мурли такі, групи подавали. Ну, в мене хоть би там чи на 6 місяців, чи на 3 місяці комісують, комісуйте мене там на якийсь, на 5 місяців. Так, шо ж робить? Пішов я в Сільхозтехніку ворота підпирать, шоб не впали, потому шо нічо я не могу робить. І відтіля пошов я на пенсію. Назначили мені пенсію 46 рублів і 49 копійок.

— До цього часу, да? 

А.Г.: Оце така пенсія. Так. Тепер дивлюся на цю пенсію. Счас дають мені пенсію, я получаю 307 тисяч. От де благодать мені! Так я за 46 рублів пенсії, я мог купить 230 буханок хліба, а за ті тисячі за свої куплю тільки 127 січас. Оце, оце так.
ДРУЖИНА: – А масло, наприклад.
А.Г.: Ні–ні! це я привів примєр, шо дає оця та. Мої були 46 рублів, так я беру на хліб, і на все. Шо взять, допустім, я за 46 рублів мог купить два  хлопчатобумажних отаких робочих. І за півтора місяці пенсії мог би купить і костюмчик. А січас за 300 тисяч за свої шо я куплю? нічого! І не знаю ще, коли їх принесуть. Або ще й нести нічого буде. Потому шо, єслі у нас стане уся промишлєнность, так нам, оцим старцям, 16 міліонів пенсіонерів на Україні , та 16 міліонів дітвори, та 16 міліонів спекулянтів, а 5 міліонів роботяг. Ніколи нас вони не прогодують, ні в кого одчислять, содержувать нас. А тоді будем спрашувать – а як ви жили? Вот, а як ми будем жить? завтра як? Я не знаю, як, чи ми житимем, чи ні.

— Ну, я вас питаю одне, типу як кажуть – я вас образив, ні?

А.Г.: Нє–нє! Боже сохрани! Я кажу, вобще це попутний разговор.

— Ну ясно. Мені нада конкретно, розумієте, з вами поговорить про те, що ви пам’ятаєте, розумієте? Мені нада знать все конкретно. Чи крали люди один у одного?

А.Г.: А кому ці сплєтні нужні?

— Академії наук.

ДРУЖИНА: – Чи люди крали, каже, друг у друга тоді? як ми жили? Тоді люди жили чесно.

— Чесно? не крали? 

А.Г.: Люди, люди жили чесно. Потому шо люди жили так, коли вмер Качаненко, так дочки плачуть, і син – ой, таточку! та як нам жить? Оце хай запише в Академію, шоб там зачитали його, так побеспокоїлися, шо як жить. А батько казав їм – дітки! робіть харашо, робіть у колхозі. І потрошку підкрадайте, й будете жить.

— Нє, так це в колхозі. А до колхозу крали?

А.Г.: До колхозу? було. Крали. І крали, й палили, і все.

— А чого крали? не хватало? чи заздрили?

А.Г.: І тоді крали, і січас. так украдуть ті, у кого з глотки преться.

— Бідні не крали?

А.Г.: Більше шо крали багаті, крали. А потому шо йому украсти, на його подозреніє менше. То той не піде, то ж, бач, який дядько жирний.

— Це до колгоспу? А після колгоспу, то як стало? вже більше стали, да? підкрадать.

ДРУЖИНА: – Як у колхозі стали робить? Ну, як у колхозі стали робить, як поки платили харашо у колхозі, не крали ніхто.
А.Г.: Пока не розрушилась дисципліна.
ДРУЖИНА: – дисципліна була тоді.
А.Г.: То не крали.
ДРУЖИНА: – Бачите, послі войни, то ми от робили, і до войни робили. На 5 минут нільзя опоздать, ми служащі були.
А.Г.: За 5 минут судили.

— Судили?

А.Г.: Да! лишались должності. За кіло хліба 5 год.

— А багато людей посадили?

А.Г.: Та чимало.

— Чимало, да. І що, відправляли звідси? з села відправляли?

А.Г.: Ну, зразу суд, і всьо. Потому шо це був такий приказ. Так, а шо робить?

— Так, а це, скільки людей так посадили в селі?

А.Г.: Ну, я знаю, в нас, в нашому колхозі Яшка Шевченко, і Тонька. Ну, це молоко випила, а у ту бутилку, шо брала з дому молоко, насипала пшениці. І два годи.

— І два годи. Десь там, да? Чуєте, а ті, хто були розкуркулені, вони вернулися в село? чи ні?

А.Г.: Так, ні.

— Не вернулися? Не відомо, що з ними сталось?

А.Г.: Ну, так а чо вони будуть вертаться? Єслі його, допустім, вивезли, було йому 40 год. Та 60 пройшло. Про кого вести речі, про яких людей? уже давно вони померли по возрасту.

— Нє! тоді, тоді! вони не вернулися тоді в 30–му році?

А.Г.: А! нє.

— Не вернулися. Невідомо, що з ними сталося, да? Скажіть, ну а так от отаке господарство, як було у ваших батьків, ви б хотіли, щоб воно счас вернулося? господарство щоб вашого батька вам вернулося, хотіли б? 

А.Г.: Мого батька?  З могили?

— Нє, господарство його все щоб вам вернулося, хотіли б?

А.Г.: Ні.

— Чого?

ДРУЖИНА: – Боже сохрани!
А.Г.: А нашо воно мені нужне, єслі я не сьодні – завтра должен одправиться на кладбіще?

— Ну, а вашим дітям?

А.Г.: А дітям, вони хай живуть, я робив, а діти хай роблять. І яка буде власть, які будуть закони, от хай вони йому підчиняються і живуть. А я прожив. Я считаю прожив, виріс і воспитався, і проробив на благо Родіни.

— Так, так. Ну скажіть.

А.Г.: Цю Родіну ми одстояли.

— В війну? 

А.Г.: Одстояли. Великою кров’ю, жертвами. І в битвах рішили судьбу поколєнія, і к славє Отчизну свою повєдьом. А як ми рішили судьбу поколєній? Хто судьбу поколєній оцю вашу вам сломав? Ви ж шукаєте тепер, а я буду шукать тільки стежку на кладбіще.

— Ну, я розумію.

А.Г.: А судьбу поколєній, і Совєтського Союза, там, де слава, прославився Совєтський Союз, стала міровой державою, шо угрожала, Америка стала бояться Совєтського Союза. Обгородила його кругом базами. А Совєтський Союз такий создав, таку мощ создав, шо січас – давайте розоружіться, розберем. Не потому, шо вона буде наступать. Тут не дай Бог хто–небудь на Україні взорве атом, нема Франції, Германії, Бельгії, Голандії і Англії. А ето устрашающа сила. А нам нужен Клінтон? та Ніксон?

— Чуєте, Андрій Григорович, то ми потім поговорим. Мені нада друге запитать. Скажіть, до колгоспу хто був найголовнішою людиною в селі? до колгоспу хто був найголовнішою людиною в селі? кому влада належала до колгоспу?

А.Г.: До колгоспу? а кому? совєтам!

— Совєтам. А до совєтів?

А.Г.: А до совєтів хто тут був? староста, старшина, урядник.

— Управа, да?

А.Г.: І це б яка власть не була. І січас голова сєльсовєта, участковий міліціонер, тєлохранітєль допустім і блюстітєль порядку. Без цього не може буть ні одна структура управлєнія государством.

— Ясно. Як, його люди поважали тоді?

А.Г.: Кого?

— Отого старосту?

А.Г.: Любого поважають так. І міліціонера. Єслі в мене вкрали, чи по морді хтось мене вдарив, і він його задержав, мені хароший. Єслі міліціонер узяв того пяного за шиворот, а тоді його під бока, уже він поганий. За те, шо він мене охороня, для мене він хароший. А того разбойніка, шо він стусанув, тому поганий. Отак воно цілий вік оце і урядник, і староста, голова сільсовєта, тому харош, тому поганий. Хто куда присосався. 

— Ясно. Скажіть, ну а от яку роль в громадському житті села відігравав піп? або наприклад сільський староста? Була церква в вашому селі? Церква була в вашому селі?

А.Г.: Була.

— А де вона ділася? є счас?

А.Г.: Нема.

— Нема, да? Ну, а піп був в селі?

А.Г.: Був.

— Був. Його люди поважали?

ДРУЖИНА: – І не один.
А.Г.: І не тільки люди, і я поважав.

— Ага. А чого?

А.Г.: Тільки при йому, а нишком ні. Потому шо я коли ходив у школу, так іше Закон Божий, Боже, царя храні! Закон Божий, і спеціальний урок, і піп ходив, Щербина. І єслі не знаєш, не вивчив Закон Божий, пальці отакі завтовшки. Ото як візьме за вухо, отак як придаве, так боїшся, о. Так поважали попа. Я коли в 20–м году там начав ходить у школу, так ше піп ходив у школу.

— Так, а як його, кажете, ім’я? як попа звали?

А.Г.: Щербина фамилія. А як його звать, я не знаю.

— Скажіть, так а це, а він правив у церкві, так, цей піп?

А.Г.: Та, їх тут була повна ціла пічка була попів.

— Місцеві були?

ДРУЖИНА: – Нє, місцевих не було. Місцевих не було? шоб Хотіньські попи, не було?

— Вони приїжджі?

А.Г.: А чорть їх зна, чиї вони.

— Ну, у них земля була якась? чи нє? земля у них була? господарство було? Хто робив, піп сам на землі робив? чи ні?

А.Г.: Скільки було? Наверно більше сотні гектарів.

— Ого!

А.Г.: Було в Хотіні церковної землі. Ця церковна земля, це ж я, например, як було мені 10 год, дак откуда я знав. Я узнав за оцю церковну землю уже послі войни.

— Що вона була?

А.Г.: А воно мені не касалося. А знаю, шо там була могилка, називали попівська могилка, а на ній стояла тринога, о. А оказується, то попівська могилка стояла, могилки то ще пам’ять Петра Первого. Насипі робили, возвишені міста оті для наблюдєнія. А попівською могилка називалась, потому шо на території попівської землі стояла вона. А то земля церковна.

— А церков скільки було в Хотіні?

А.Г.: Одна.

— Одна церква. А попів було багато?

А.Г.: Ну, попів було багато, а церковна земля це церква от її получала, од тії землі, доходи.

— Хто працював на тій землі? хто на цій землі працював?

А.Г.: Наймити.  

— Наймити. Хто їм платив?

А.Г.: Церква.
А.Г.:А чо ж ні? Я не ходив, не знаю.

— Скажіть, будь ласка, а от сходка якась в селі збиралася, щоб вирішить питання? Як от вирішували питання влади? до сєльсовєта. Сходи були якісь? віче? як називалося? сходка?

А.Г.: Не понімаю.

— Ну, я кажу – селяни збиралися оце разом вирішить свої питання?

А.Г.: А, сходки?

— Були?

А.Г.: Ну да! збиралися.

— А жінки ходили?

А.Г.: Де чоловіка не було, то ходили. А більше там, де чоловік, там баби не вникали в такі діла.

— А були такі, що чоловіка не було, так ходили?

А.Г.: Такі ходили. Піде почуть. Так чоловік пішов, а в її чоловіка нема, так вона пошла послухать, шо там будуть молоть.

— Ну, оця сходка могла вирішувать всі питання в селі, да? 

А.Г.: Ну, оця сходка вирішувала так – вибирають старосту, от. Счас як голову сєльсовєта. Так ніяких тайного голосування, та це видвинули його. Оце цього будем вибирать. А це давайте зайдіть туди до сєльсовєта, станьте отам, а ті кажуть – Ну, хто? кого будем вибирать? – Будем вибирать голову сєльсовєта, чи там волості. Хто, у кого є яка кандидатура? Той каже одного, той одного, а той каже – начорта він нужен нам? отакий, отакий! То того! – Ну, будем голосувать. Підняли, посчитали руки, оце й вибрали. Оце такі бюлетені, урни. І не нужно грошей переводить.

— Скажіть, а от хто користувався найбільшим таким авторитетом в селі? Хто от, кого люди поважали? Тих, хто при владі стояли, чи були такі люди, що їх люди над усе поважали? Чи багатші вони були, чи що? були такі?

А.Г.: Ну, в старе время, тоді вибирали, канєшно, багатих! от. Це раз багатий, так він розумний.

— А були такі от люди, що серед народа просто?

А.Г.: Так от оце ви сказали, кого вибирали? Так от зійшлися, сходка ше не началась, а ти значить. Антон Іванович вмер недавно, так розказував про свого дядька, дядько цей багатий був, от. І сходка ше не началась, а він каже, той каже – я там коня підкував, той – я діжку плескав, той те зробив, до посівної готовиться. А цей багатий і каже – а я за цей год таку дурость зробив, не олінастом помазав, а олішку ілі куліш помазав старим салом. Кинувся – у поличці проїли миші дві дірки, і одну в лемеші. Желізо помазав салом, так миші дірки проїли. Біднота переглянулася между собою, но нічого йому не сказали.

— Що такий дурень.

А.Г.: Потому шо тут це багатий. Так як, допустим, було таке время, шо комуніст, хай він буде 7 раз дурний, но він член партії, так йому, шо б він не сказав, яке б дурне не сказав, ти йому не перебивай.

— Скажіть, а от це от багатий і бідний, між ними була якась така вражда? що вони не любили один одного, чи що? чи якесь таке? Хто вважався взагалі бідняком? Скільки треба було мати землі, щоб сказать, що це бідняк?  

А.Г.: Хто вже, хто вже й кого уважав. За шо ж його уважать? Це його тільки уважали з–за чого, шо, єслі я бідний, так у мене не хватило, так іду дожить до нового урожая, та пойти до Харченка, чи до Лісніченка, хай позиче мені коробку там, пуд муки дожить. так ото тільки й уважав. Так і то він як позиче мені пуд муки, так я йому по урожаю віднесу віддам муку, та шоб я прийшов одробив за те, шо він позичив.

— А вернуть то нада!

А.Г.: А те вернуть, те верни. А за те, шо я позичаю, так прийди та день у мене поробиш, навоз будеш розкидать.

— А таке не могло, наприклад, щоб ви дівчину посватали його? його дочку, наприклад. Могло буть таке?

А.Г.: Був, був.

— Було, що бідний з багатою міг би і породичаться?

А.Г.: Було й таке.

— Ну, я маю на увазі, що цей. Ну, таке діло. Ну, а такі були люди, які кажуть кумекуваті, середняки чи навіть і бідні, що вважалися розумними людьми? Що от до них поради ходили питать?

А.Г.: Як?

— Ну, я кажу – були такі люди, що просто по природі своїй вважалися розумними людьми? хоча вони були, наприклад, і не дуже багаті. Що люди до них ходили всякі поради питать. Як жить там, наприклад? були такі?

А.Г.: А хто їх зна.

— Ну, ви не знаєте таких, ге? ну, а до вашого батька?

А.Г.: А воно й не нужне і знать цього.

— А ваш батько користувався авторитетом в селі?

А.Г.: А я откуда знаю? 

— Не знаєте. Нє, ну чого, поважали його люди? сусіди?

ДРУЖИНА: – Поважали! користувався, чо?
А.Г.: Уважать можна тоже по–разному. В очі уважать, “У меня благодєтєлі, от которим другим далєко, заберу тєбя у свідєтєлі, уважаю тєбя глубоко”. Ну, отношеніє це ізучить дуже трудно. Допустим, за каждого чоловіка.

— Ну ясно, я вас зрозумів.

А.Г.: А воно й не дуже. Допустим, я живу оце, чи мене хто уважа? чи не уважа? Я вреда нікому не роблю. А чи він мене вважа, чи не вважа, воно мені не нужне.

— Ну як? до вас.

А.Г.: Це побачиш тільки, це тільки, як було мені там 40 год чи 50, горілка була троячка. Гроші получив  там 200 – 300 рублів, а посчитай на 200 рублів, скільки це бутилок? Значить, з получки оце уважають. Получив? получив! Пошли в столову. Оце берем по бутилці, пішли в столовку, оце мене уважають. Чого вважають? а потому, шо в тебе троячка є, і в тебе є. Бо це скинули по руб – два у кучу, й ми випили і розійшлись по домам.
А теперечки ми стали не вважать. І трудно взнать, хто уважа, хто ні. А потому шо 47 тисяч бутилка. Сьодні пішов по хліб, а вчора лавка закрита була. – Шо ж ти привезла там? – Конфети. – По чому? – 37 тисяч кіло без бумажок, без нічого. І такі конфети, десь з–під пресу йшло, так ножом розколоте. Воно форми не імєє, нічого. Це хароша обновка (сміється). А тепер є й так, оце нада пай. Уже єсть указаніє таке в сільпо, шоб пай собірать. Скільки? 150 тисяч.

— А чого це? чого це нада збирать?

А.Г.: Так я пайщик, і баба. Тільки я пай як устанавлював, от, був 120 рублів. Я тоді ще й так мало там накидано, от. Так шо я пайщик. І це хай ті, хто не пайщик, кооперіруйте. А для кого ця пайка? а шо ми строїм? Кооперацію. Так, а ми ж ідем до комунізму, до того, до капіталізму. Із кого пай знімать? Хай капіталіст розтого свою торбу, одкриває магазін і торгує. Раз ми строїм капіталізм, а чого я буду паї вкладать? Коли я дожидаю ваучера оцього, шо мені якийсь і дом дадуть ше отамечки, государственний фонд будуть розділять, так на пропой дадуть. А може на гроб грошей дадуть це 10 тисяч чи скільки.

— Та більше, міліон!

А.Г.: Ну, міліон. Потому шо 243 тисячі, ось баба вмерла недавно, 243 тисячі гроб. І то ще з великим трудом.

— Андрій Григорович, я, ми поговоримо про це. Я  вас друге хотів запитать.

А.Г.: Ну, давайте.

— Ну, оце дивіться, ви кажете, що до колгоспу всім правив голова сільської ради. У нього влада була вся повністю, так? він назначав ліс різать і так дальше, і так дальше. Всім землеупорядником був. Всім користувалась сільська рада, так? до колгоспу. Ви сказали так? зрозуміли мене?

А.Г.: Як? як?
ДРУЖИНА: – До колхоза, каже, розпоряжався у селі хто?

— Сільська рада, так? Сільсовєт?

А.Г.: Ну да.

— Так, от вони вирішували, що стільки ліса треба вирізать, землі стільки наділить, так же? 

А.Г.: Вона, земля, розділена, її не ділили. Вона розділена раз на цілий вік, і пока й колхоз начався.

— Так, харашо, дивіться. Прийшов колхоз, так.

А.Г.: А був голова сільради тоді так. Оце давай, у дворі коняка. Пойди! там десятника, чи кого послали, загадай – у кого є коняка, всім явиться отуди!

— Це голова сільради був?

А.Г.: Їдьте отуди накидайте мусора, та закидайте ями. Не було ніяких ні бульдозерів, нічого не було. Коні, лопати, засипайте, шоб можна було їздить по селу.

— І слухалися?

А.Г.: А як же!
ДРУЖИНА: – Слухалися.

— Це до колгоспу?

ДРУЖИНА: – Дорогу строїли, напрімєр.
А.Г.: Да. Напрімєр, слали цю дорогу. Принесли мені бумажку, в мене є коняка, от, 10 кубометрів я должен вивезти піску.

— Це обязатєльство таке?

А.Г.: Да, і 10 кубов каменя. Камінь брать у Сумах на станції, от. А возить, будеш возить там, де будуть кагати, там, де прораб на дорозі, там будеш і звалювать. Ну, оце я давай значить возить. Оце мені на оцій бумажці так, привіз я сьодні, два рази привіз, два кубометри привіз, він мені ось де одмітив. Отут, де 10 кубов піску я должен, шо 2 вивезено. Значить, ше 8 надо мені вивозить. Оце на цьому документі він. Оце я своє уже обізатільство виполнив.

— А цей, а ви могли відмовитись? могли сказать – я не хочу цього робить?

А.Г.: А не хочеш, заставлять! Я вивезу, а той, хто не хоче, той заплотить. Єслі ти не хочеш возить, в тебе є коняка, хто безконний, тому не було цього. Це, в кого була коняка, то того облагали.

— Так, а це їздить аж на Суми, і потім?

А.Г.: Їдь у Суми, набирай камню, привези сюди, звали, тобі запишуть. А там копєйки заплотять.

— А як колхоз став, ви ж коняку свою здали?

А.Г.: Здав.
ДРУЖИНА: – А це ше до колхозу.
А.Г.: Це до колхозу.

— Скажіть, а тоді, коли колхоз створився, то?

А.Г.: А тоді, коли вже стали колхози, тоді колхоз робив дорогу. Стали доротдєли. Колхози виділяли склад під те.

— Нє, цей, я просто питаю, кажу – після того, як колгосп став, то хто став головою в селі? як колхоз став. Голова сільради чи голова колгоспу?

А.Г.: Сільради!

— Хто більше був?

А.Г.: Та не більше, а голова колгоспу це не касається сєльських дєлов. Це він тільки мог буть депутатом, от. Мог буть у якійсь комісії, так отам виполнять функції по лінії сєльського совєта. Так і то він одказується – в мене своєї роботи оце повно, мені ніколи. Не дуже вони лізли у такі діла. Вибирайте, хто свободніший. Предсєдатєлю колхоза ніколи було й заніматься такими ділами.

— Скажіть, а от уже піп, наприклад, або хто інший, яку роль відігравав тоді, коли став колхоз? священик, піп? яку роль піп виконував?

ДРУЖИНА: – Попів уже не було при колхозі.
А.Г.: А священик яку роль одігравав? Попи одіграли свою роль таку. Ленін в своє время сказав – школу одділить од церкви, а церкву од государства управлєнія. Потому шо січас обратно в тому, в Верховному Совєті тамечки, і в Москві, і в Києві уже він сидить там із хрестом. Луче би там дітей хрестив, а чо ти, чо лізе релігія, чого релігія лізе у власть? 

— А тоді так і було, що вони, люди ходили в церкву при колхозі?

А.Г.: І хай собі ходять.

— Нє, ходили тоді?

А.Г.: Ходили.

— Ходили, да? влада не забороняла?

А.Г.: Ні. Не забороняла. 

— А чого ж церкву зруйнували?

А.Г.: А потом давай, значить, заборонялося, постановили – оту церкву, оту розвалить! знять купола.

— А хто знімав?

А.Г.: Люди.

— Свої, да? чи чужі приїхали?

А.Г.: Нє, свої. Свої.

— А коли храм в селі був? Храм коли в селі?

А.Г.: А храм, а храм цей у 34–м году, у 5–му рухнув. Розвалили.

— Розвалили, да? підірвали його, да?

А.Г.: Нє, піддовбували.

— А камінний був чи дерев’яний? камінний чи дерев’яний?

А.Г.: Камінний.

— З баньою?

А.Г.: Піддовбували, піддовбували оцю опору, підстановлювали стойки і довбли, й довбли, от. А потом підпалили, ці стойки згоріли, і він постєпєнно рухнув. А колокола зняли раньше. Колокол, колокол один був, на йому була надпись, коли я ходив сюди, церковно – приходська школа була отут коло церкви, так лазив не раз – 162 пуди 32 фунти і 10 чи 12 золотників. Вєс у ньому був, у тому колоколові.

— Ну, церква красива була? церква красива була така?

А.Г.: Красіва.

— Красива. Ну, велика, ні?

А.Г.: Велика. 

— А на яке ім’я? на чиє ім’я?

А.Г.: Церква? а якогось святого.

— Покрова, чи що?

А.Г.: Не буду казать. Не знаю.

— А в селі счас храм празнується, чи ні?

А.Г.: Так празнують, у нас престолів три. У нас Петра і Павла, Пречиста.

— Так, а ця коли була? так у вас три було, да, церкви?

А.Г.: Це престоли. Престоли церковні оці. Потому шо тамечки, де церква, тамечки і престоли є. І тамечки, де церква, от, там і сільсовєт. А де не було церквєй, там не було сельсовєтів. Чи волостєй. А Тішева, Тішева тільки були волостного, куда були волостного приходу люди, і туда і церковний приход був. Напрімєр, у нас в Кондратовкі церкви не було, в Констянтиновкі не було. Оце церковного приходу вони і волості хотінської, і церковний приход Хотінський. Писарівка, тамечки був. А церква була тільки там, де був помєщик, там була церква. Де не було помєщика, в тому селі церквей не було, в тих селах. 

— Скажіть, ну от піп говорив людям, як жить треба? піп говорив це? як жить треба, як робить треба, піп це розказував людям? пропаганду якусь робив?

А.Г.: Не знаю я, не буду казать.

— Дивіться, до революції він же записував, хто коли народився. Всю метрику вів, так же?

А.Г.: Церква вела.

— Церква вела, а потім сільрада забрала це діло, да?

А.Г.: А потім сільрада забрала.

— Ну, получається, що після того, як утворився колгосп, найбільшим авторитетом залишився голова сільської ради і голова колгоспу, да? Так получається, да? добре. Ну, а тепер дивіться, що тоді раніше були бідні, середні і багаті. А тепер в колгоспі всі стали рівні?

А.Г.: Ні.

— А хто був багатшим? хто був середніший? хто бідний був?

ДРУЖИНА: – Були однакові, як у колгоспі.

— Однакові, да? чи ні?

ДРУЖИНА: – То начальство тільки було багате.
А.Г.: А як тоді були кулаки, вони всігда були й будуть. Той директор, то ставка 700 – 500. Той, шо сидить там, і ні штанів не протре там, а на тобі 5 сорочок за літо зогниє, получиш сотню в місяць. І таке було й буде, пока й мир существуватиме.

— Тоді можна було видать дочку свою за бідного. А зараз не цуралися то, що ти бідний, а ти багатий?

А.Г.: І тепер можно, видав би, так нікуди видавать. Ну, куда ж вона піде? Вона багата, її ніякий чорт не сватав, а вона нікому не нужна. А бідному, а бідному оддать.
ДРУЖИНА: – Та чого ж? у нас тут є, уже їй 36 год. Отака дівчина, багаті, а вона не замужем.

— Нікому не треба, да? Добре. Так, чуєте, хочу помінять тему розмови.

А.Г.: Так, давайте!

— Будем про пісні, тепер все про пісні. про пісні і про культуру. Співали коли–небудь? співали, кажу, коли–небудь?

А.Г.: Та, як голос був, так співав, тоді співав!

— Еге? і ви співали?

ДРУЖИНА: – Співали!
А.Г.: А січас оце тільки лежу вспоминаю.

— Як співали. Так скажіть, а от ви знали, що наприклад оце голоси розбиваються? це там альт, тенор, баритон, бас? знали таке, ні?

А.Г.: Знали.

— А ви яким голосом співали?

А.Г.: Який требується. Єслі вдвох, єслі він тягне, от буду басувать. А єслі він басує, я буду тягти.

— Ви тенором тоді співаєте?

А.Г.: Ну да!
ДРУЖИНА: – Дід у нас був дуже бідовий!

— Бідовий, це як?

ДРУЖИНА: – Ну як? він вьорткий такий був, шо не стане, все зробе. І до пісень, і до танців. Дід у нас такий був. Ну, а счас уже все, старість.
А.Г.: А зараз оце пісні, например, от часто мені на думку тільки приходить, значить, з мене конєчно, пєсєнник слабий. А були, значить, в нас такі пєсні, шо мені січас у пам’яті.
ДРУЖИНА: – У селі це.
А.Г.: Шо було, коли жили оце в особенності при НЕПі. А раньше, до революції, я нічого не знаю, бо мене до революції на світі не було, шо я мог балакать про дореволюціонне время? буду шо балакать, коли я його не знаю.

— Нє, ну може батько розказував?

А.Г.: А шо там розказувать?

— Чи мати?

А.Г.: Як це розкаже, то це сказане тільки слухай, то сказане. Як своїми очами побачиш або спитаєш кого, тоді да. так оце було значить співають так от “Бєжал бродяга с Сахаліна”, от. І були пєсєнники. І оце як заспівають було літнього время десь на горі там, так  у полі ночуєш із кіньми, і чуть, шо в Хотіні співають.

— Такі голоси сильні були? 

А.Г.: Такі сильні голоса! У хату як увійдуть удвох – втрьох, лампа горить не така, оце свєт було.

— Каганці.

А.Г.: Ні, лампа з стіклом. І як тільки заспівали, зразу лампа потухла. Не видержувала. Отакі співали тоді.

— Скажіть, а отак от дівчата по кутках співали?

А.Г.: Співали.

— І цей, і співали так, щоб було чуть кругом?

А.Г.: Чо співали? та каже, шо тепер оце по Києву передають, шо нада вечеринки устраювать.
ДРУЖИНА: – Вечорниці!
А.Г.: Вечорниці. До  чого ви вертаєтесь? То ж раньше вечорниці встраювали через шо? клуба не було. народ був більш культурний.
ДРУЖИНА: – Не культурні ж люди були!
А.Г.: А на досвітки бере вона шось там, якусь тряпку вишивать, а там же каганець горить. Вона там не вишива, це зійшлися десь дівчата, збіглися пошушукаться. Обсудить – там хлопець якийсь, то не такий, то отакий! Ми добилися, в нас який Дом культури построїли в Хотіні. А дожились до того, шо в його ніхто не піде. А почему не піде? А білєт!

— Дорогий?

А.Г.: Да, а за шо?

— Чуєте, а ви на досвітки ходили?

А.Г.: Ні.

— А ви ходили на досвітки?

ДРУЖИНА: – Нє. Тьотка моя ходила, то я помню.

— Так, а чого ходили на ті досвітки? що там робили?

А.Г.: А потому, шо клуба нема.
ДРУЖИНА: – Не було ж ні клуба, нічо.

— А розмовляли? чи співали?

ДРУЖИНА: – Співали.
А.Г.: Ну, гуляли, співали! ігри там. Ну, це таке, гульки.

— А парубки приходили туди?

А.Г.: Прийдуть хлопці та дівчата, ну. Це зійшлись, ніде діться.
ДРУЖИНА: – Тепер ніде діться, вибирають таку хату, шо бєдна женщина живе. Бєдна.

— Бєдна. А в багатих не збиралися?

ДРУЖИНА: – Нє! нє. Та не пусте! А бєдна женщина, вона значить так, несуть їй там керосину, несуть їй кусок хліба, кусочок сальця. Ота людина пускає їх, і вони там гуляють.

— І скільки то чоловік приблизно приходять?

А.Г.: Ну, там десяток, два там.

— Але, якщо, наприклад, багато, то й свої ж діти єсть. Хіба він не пустить до своєї дитини?

ДРУЖИНА: – Собирають, як є така бєдна людина.

— Ну, вони там шили, співали? 

ДРУЖИНА: – Да.

— Ну, вони там шили, пряли, співали, так?

ДРУЖИНА: – Да, або шиють, або прядуть. Я помню, тьотка моя ходила.

— Ну, а приходилось це вам, бува, на весілля ще давні, до колективізації, були на весіллях? на весіллях були? на свальбах?

ДРУЖИНА: – Ну, на свальбах!
А.Г.: А! на свальбах.

— А як у вас називається? свальба, да? Ану, розкажіть!

А.Г.: Був малим. Я не то, шо принімав там участіє чаке у свальбах погулять. А так мені в пам’яті кой шо мерещиться. Оддавали там таких родичів, сестер двоюродних, старших мене. так молоду виганять, то це дають дубець там і виганяй молоду із–за стола, значить. Оце мені за те, шо я молоду виведу, дадуть мені 5 копійок, і конфет там дадуть. Обряд такий, шо молоду виганять. Береш дубця, і оце стоїш – йди! йди! чо ти? Оце я так пам’ятаю.

— А чого так?

А.Г.: А обичай такий.

— А вас не виганяли вже, нє?

ДРУЖИНА: – Нє! нє. Ми в 37–му годі женилися.

— А! то там уже такого звичая не було?

ДРУЖИНА: – Не було, ні! 

— А як весілля ваше пройшло? вже скромно?

ДРУЖИНА: – Наше весілля? ну, наше весілля скромно  було. Родичі поприходили, мої там два чоловіки молодьожі, його два чоловіки. Тоді в 37–му годі скромно було.

— Важкі часи були?

ДРУЖИНА: – Да, от в це время при застої, оці свальби гуляли. Оце крєпко гуляли. А тоді ні.

— Тоді не гуляли.

ДРУЖИНА: – Тоді, бачте, не було таких средств.

— Тоді люди не багато жили, да?

ДРУЖИНА: – Ну, не то, шо небагато, й було тоді ж, і робили, і було тоді все.

— Багато було чого. Всьо пройшло.

ДРУЖИНА: – Ну, так тоді. А оті досвітки, то це дурне! то все дурне, понімаєте? то нехароше.
А.Г.: То це в мене свальба така була. Оце свальба, жениться. Прийшла міліція, забрала діда її, батька. Батько втік її, діда посадили. А я женюся. Свальба така. Одбули, побули тут в вузьком кругу. Розійшлися. Дід просидів 15 місяців і осліп в тюрмі там. Там камера на 17 чоловік, а їх по 40. Перевернуться по команді. Явився сліпий до мене. Там з квартіри тещу вигнали. Предсідатєль колхоза, той предсідатєль колхоза.

— Як? прямо з хати вигнали? 

А.Г.: З чужої. А із своєї їх раньше вигнали, ага. Той предсідатєль, шо вселився, та й года не побув, колхоз не освоїв. Враг народа, того посадили. Чого тільки, чого тільки й не було! Воно все пройшло.

— Так, скажіть будь ласка, а от ви або батько, а бо дід грали на якихось музичних інструментах?

А.Г.: Ніхто.
ДРУЖИНА: – А ти ж грав на гармошкі, ти ж гармоніст. Гармошка була.
А.Г.: То гармошка, не гармошка. Не було в мене нічого. То гармошка, коли, допустім, демобілізовувався, ну, я був Первий Білоруський фронт. Наша часть розположилась в районі Штепен, Штепенський район, Селезький вокзал. Оце по 945–й год демобілізація пройшла, я ще 6 місяців був у Германії, рока мій год уже в демобілізацію. А тоді, коли став демобілізовуваться, значить, ото мені дали гармошку. Подарочний фонд німецьку гармошку дали. Я не єї ніколи не грав, на гармошкі на тій. Привіз, так хлопець там гиркав нею. 

— Скажіть, а в селі були такі люди, що грали от і на бандурах? або на лірах? за вашої пам’яті. На скрипках? на сопілках?

А.Г.: Ну, раньше було мало таких, шоб грали на тих, на скрипках. Це інструмент сложний, на його грать. А на балалайках то дітвора, як були балалайки в продажі багато, так багато і в селі бігали пацани там тринькали.

— Скажіть, а бандури ви коли–небудь в житті бачили?

А.Г.: Нє.

— А ліри? Знаєте, такі коліщатка, старці може колись ходили? не пригадуєте? 

А.Г.: Ні, не помню.

— Не бачили. Ну, от на весіллях, на свальбах, як ви кажете, тих давніх, якийсь ансамбль грав?

А.Г.: В нас оце счас взяли Шевченка на вооруженіє на Україні, бандуру – “Взяв би я бандуру, та й заграв, що знав, скажуть люди – здуру бандуристом став”. От. Бо це народник, його пісні модні, і будуть модні віками.

— А за вашої пам’яті їх співали? пісень Шевченка?

А.Г.: Та й за моєї співали, й я співав. Даже другий раз і січас хоть не співаю, а у голові перебираю, шо “Три верби схилилося, та й журяться вони”.

— Так це Глібова, Глібова, це не Шевченка.

А.Г.: Оце “Схилилися та й журяться – настануть холода, осипеться з їх листячко, та й понесе вода. А тоді як пройдуть года, а молодість не вернеться нікогда”, напрімєр. Так оце лежу другий раз і думаю – ну, сочинив все правильно. І любій структурі власті вона підходе.

— Все правильно. Скажіть, а от в селі був шинок? шинок! шинок був? шинки були в селі?

А.Г.: Були.

— Були, да? шо воно таке за шинок? шо воно таке?

А.Г.: Обикновенна лавка, продавалась сама горілка.

— Тільки горілка?

А.Г.: Тільки горілка!

— Більше нічого?

А.Г.: Більш нічого!

— Хто продавав її?

А.Г.: А хто продавав? Допустім, при совєтській власті, раньше я не знаю, а вже при совєтській власті там, де биткомбінат, там стояв дом, і там була оця винопойка.

— То він продавав?

А.Г.: Ото він продавав. Но це була при совєтській власті.
ДРУЖИНА: – Це була частна.
А.Г.: Помню, я пацаном був, та заходять такі, шо любили випивать, то випивали красний сундучок, була опечатана водка. Оце прийшов, бере та подняв, а пробка бумажна, льогенька, та – красна гвардія, долой! і здався Ніколай Второй! Потому шо при йому водка випущена в Росії, Ніколай Второй випустив водку. Ну, це ж я не знав же, шо. 

— А це в шинку? в шинку? Скажіть, а це, а от по–вашому, люди тоді більше пили? чи менше? як оце з сучасним часом. Багато тоді п’яниць було? чи як от по–вашому?

А.Г.: Їх і тоді не було, і січас нема. Потому шо в нас при застої стільки розвелось п’яниць. Зарплату платять. Горілка дешева. П’ють. Везуть і того лічать, і того. Зразу стала 56 рублів, тисяч півлітра горілки, 100 тисяч.

– І ніхто не п’є?

А.Г.: Нікого не лічать. Таке лікарство найшли, шо зразу вилічились, о!

— А тоді?

А.Г.: А тоді давай лічить, а вони подняли. Шо це його повезли лічить, він там місяць лежить. Лежить на чистій постєлі на казьонній. Йому тричі в день дають їсти. Він собі виспався, пошов десь у парк, сидить. Він согласєн тамечки жить цілий вік.

— Ну скажіть, а тоді люди в шинку сильно напивались?

А.Г.: А тоді ніхто не напивався.

— Нє, тоді мало пили люди? тоді, коли шинки були?

А.Г.: А тоді, як вони були, так тоді нада було, горілка таки була руб двадцять може бутилка, а хліб 50 копійок. Це нада піти й зразу мішок хліба зрасходувать випить. А яким це багатством можно располагать?

— А дома не гнали самогонку?

А.Г.: У нас ніколи не гнали його.

— В селі ніхто не гнав самогонку?

А.Г.: Ніколи не гнали! Люди гнали, а я ніколи не гнав його, і понятія не імєю. Горілку купував.

— Ну, це таке діло. То вже, що ви кажете, тоді алкоголіків не було до колективізації, чи були алкоголіки? не було?

А.Г.: Не було, не було.

— Скажіть, а старців ви бачили? старців?

А.Г.: Старців? а старців було так, шо хвіртку засовував. Бо це мати каже – йди закрий, бо вже три було, й ше йдуть! а де ж хліба брать їм?

— Ага. Це коли, ще до колективізації?

А.Г.: До колективізації.

– Ну, вини щось співали, розказували? такі були кобзарі?

А.Г.: Були й такі, ходе з тим, грає там.

— Бачили ви, да?

А.Г.: А бачив.

— А на бандурах не грали?

ДРУЖИНА: – Нє!

— Тільки на лірах, да? так, а скажіть, а приблизно в якому році ви їх бачили?

А.Г.: Ну, 26–й, 7–й, 5–й. Отак.

— Так він заспіває пісню якусь?

А.Г.: Старці були такі.

— Ага. Старі люди?

А.Г.: Та це і тоді старці були такі.
ДРУЖИНА: – Калічні люди були. 

А.Г.: І тоді були такі старці, шо він пройшов 200 метрів, і в його сумка хліба. А тоді дойшов до вашого двора – та ви в мене хліба не купите осьо?

— Він каже? 

А.Г.: Потому шо він счас іще назбира. Це люди ті, шо шукали для прожиття.

— А ви чули пісні ті, які співали оті лірники?

А.Г.: Старці? чув, та хіба ж їх запомниш?

— Ну, про козаків? чи про що там? про козаків? про козаків щось, чи нє?

А.Г.: Та той, шо милостиню просе, той не про козаків співа. Більше такі божественні.
ДРУЖИНА: – Молебні пісні.

— Не про козаків, да? а більше псалми там всякі, да? Скажіть, а в якому році, ви кажете, церква була побудована?

А.Г.: Оця? не знаю.

— Ну, стара, іконостас був красивий?

А.Г.: Все було в отій церкві. Їй навєрно більше 300 лєт.

— Давня була?

А.Г.: Давня.

— Скажіть, а ікони куди ділись?

А.Г.: А чорті, пообдирали там.

— Пообдирали? невідомо, куди подівались?

А.Г.: Та розкидали. Там було зерно ше годів 5.

— Спочатку?

А.Г.: Да. Нічого не було вже тамечки. Те, шо понамальовувано десь там масляною краскою, так те було. А ті вівтар і іконостас, те все викидане було. І там хліб колхоз звалював.

— А люди не жалкували, що церкву закрили?

А.Г.: А може хто й жалкував, та мовчав, шоб йому голови не скрутили. Може хто й жалкував, тільки сам про себе. 

— Скажіть, а хтось брав участь у цих церковних хорах? співали оці пісні церковні? псалми там, наприклад? Ви ж ходили на службу, чи нє?

А.Г.: Нє.

— Не прийшлося ні разу? а! зрозуміло.

А.Г.: А! слухать у церкву? та в церкву заходив.

— То чули, місцеві співали хори церковні пісні? Скажіть, а приходилось вам колядувать, коли ви дитиною були?

А.Г.: Колядувать ходив.

— Було, да, таке діло. Іще може пам’ятаєте щось таке цікаве згадується з тих часів далеких?

А.Г.: А воно можна сказать ото, шо ходили, ото старі обряди, ото колядка, засівка, воно не нужне.

— Не нужне, да? 

А.Г.: Не нужне воно совершенно. Нада воспитувать було дітей. Мої діти не ходили нікуди вже, не посилав. Чого я пошлю тепер, іди попід дворами, іди милостині просить. На тобі руб, піди собі купи кіло конфетів, чи там шо хочеш, і не ходи отам.

— Ну, а ви самі колядували, чи нє? самі колядували?

А.Г.: А самі колядували. Так потому, шо тоді темнота, значить, була, обряди оці. А я ж то прожив, мати ж моя жила не при совєтській власті. Воспитувала дітей. А я прожив у совремьонне время, считаю, шо воно не нужне. 

— Скажіть, будь ласка, а от цей, таке свято, наприклад, Калити, або Івана Купала, або Великдень справляли, чи ні? справляли, да? Я маю на увазі то, що в дитинстві в вас?

А.Г.: А шо це за Іван Купало? це для того, шоб нам оце справлять, це все для людей невідоме. 

— Невідоме, да?

А.Г.: Сперва для того, шоб справлять празник, відмічать Івана Купала, так нада знать, шо це за Іван, і шо це за Купало. А це ми привикли в кадендарі це Івана Купала, а це Благовіщення. А де там Матір Божа там, і так дальше. Це 40 святих.

— Ну, ясно. Нє, так я кажу, ви в дитинстві святкували Івана Купала?

А.Г.: Я його вобще, релігію оцю.

— Та це ж не релігія! це народне!

А.Г.: А оце народне, оце односиться к релігії. Оце Івана Купала. Там Крещеніє. Воду святять. Вона освячена, вода. Вода освячена.

— Нє, ну я вас просто запитую.

А.Г.: А о том, о том, шо наука находилась у руках релігії, так оцього не роз’ясняють народу. Напримєр, а шо це так, шо напримєр так? Вода, свячена вода, чо вона стоїть? Унесла в хату, шоб не замерзла. Ця вода стоїть 10 год. Свячена вода. Не нада її святить. А оцю воду в етот період года, з любої криниці набираєте ви води на Крещеніє відро, закриваєте в банку, буде стоять 10 год, нікакого жабуриння не буде і вода не оплісне. Це не потому, шо вона на Крещеніє. Хай він її освяте 5 мая, чи 20–го, скільки та вода проживе? Та вода, через 3 дні жабуриння в їй буде. А оця вода, шо на Крещеніє оце то, 19 января, оця вода житиме. У январі чи 19–го, чи 20–го, чи 25–го. Не обізатільно тут 19–те. Оце, оце, декада оця нужна.

— Скажіть, а ви справляли Івана Купала?

ДРУЖИНА: – Да! Отак же дітвора, в нас оце справляють усі діти.

— Нє, тоді, коли ви?

ДРУЖИНА: – А! тоді? так тоді такого не було, як січас. Тоді, значить, береш із дому отак віхоть соломи, і то батьки кричать – не бери соломи! куда ти несеш? А тоді, значить, із цвітів вінки плели. А тоді в нас річка, і значить, йшли до річки, там ото стрибали через той огонь. А тоді ті вінки кидали на воду.

— А Марену робили таку?

ДРУЖИНА: – Та нічого не робили. А січас у нас роблять. Счас роблять.

— Ну, все одно веселе свято було тоді для вас? 

ДРУЖИНА: – Ну, тоді свято було.

— Скажіть, будь ласка, а от як сказать, як батько, наприклад, дітей карав за те, що вони не слухались? як батьки карали своїх дітей за те, що вони не слухалися?

А.Г.: А то діло каждого батька.

— Ну, вас, наприклад,  як карали?

А.Г.: Карали, смотря, за шо карать, і як карать. Хто шо заробив, те й карали. Напримєр, мене карав не батько, а карав мене брат. От. І мені оце оця кара, пока я здохну, вона мені буде пам’ятаться. Так мені у пам’яті кара ця, як кара мого преступлєнія.

— А що ви зробили?

А.Г.: Пригнав пасти корів. Нас 3 чоловіки. Сіно вбрали, хліб стоїть ще. Пригнали корів, тут пасемо. Тут скраю посіяні коноплі і гречка. Оце я ногою отак як сіпнув і гречка, вона ж нєжне таке растєніє, і коноплі. Ну, ми стали втрьох, і там була така латка, як ця хата. Оце ми так пасли коров.

— А чиї то були?

А.Г.: А хто їх зна. Потому шо ше у нас отут мало було кой чого в голові.
ДРУЖИНА: – Ну, діти.
А.Г.: Це мені примєрно було 13 – 14 год, уже чималий. І гречка. Оце ж погрались там, погнали дальше. Через несколько время приїжджає хазяїн цього поля, вивів коняку, вони пішли там просо полять, а він обходе. Дойшов, подивився на це, на нашу шкоду. Бере відро на руку. Там, де віз в нього стоїть, там є криничка. А криниця зрубом, ніде до цієї криниці вроді.
Ну, до нас не дійшов метрів 30, посадовився, начина закурювать там. Тоді гука – хлопці! хто куре, давай сюда! Зразу, поки не сховав в карман, то закурим. – Ми не курим! от. Підхватилися це, а дядько той буде нам давать. Ми ж зробили шкоду. Ну, він підходе ближче – так не хочте курить? – Нє! ми не курим! – А чиї це ви такі, шо ви не курите? – А я отакий–то! я отакий–то! Ага! оце і взнав, чиї діти. Тоді каже –так ото ви, каже, коноплю вирубали? – Нє! нє! не ми!
Ну ладно. То це вони пока пропололи там, поїхали. Приганяю я додому корову, уже брат с порога – ти де пас? ви нашо у Хоми вирубали коноплі та гречку? І давай мене бить!

— Не мати, а брат, да?

А.Г.: Так він мене бив, шо мати однімала й плакала, от. Цей дядько сказав, шо коробку, мірку, це пуд гречки і 5 пасом конопель.

— За шкоду?

А.Г.: А ні, значить визову комісію, ми їдем туда, і передам у суд, і будете платить. Шо хоч вибирай. Якої я достойний тут бити? Це ви задали вопрос такий, шо чи дуже батьки били дітей? Смотря за шо бить! за шо бить!

— Могли тільки пожурить словами.

А.Г.: Мене можна бить, а можна й не бить. Ні, нада бить! бить нада! потому шо я заробив. А тоді, а тоді, коли вже дойшло дєло, шо в нас була гречка, привезли там віз гречки, помолотили. Він насипаєть мені ту коробку гречки в мішок, а той дядько отам живе, на тій стороні онде. Однеси Хомі гречку, оддай. Приніс я туди гречку, хвіртку відчинив і той мішок вкинув, шоб мене Хома не поймав та не побив. А то дома били, так мішок бросив, то мати за мішком ходила, за порожнім.
А тоді посідаєм обідать чи вечерять, борщ там, чи юшка, чи шо попоїли, каша. А Грицько мені каже – так, вставай, на кашу йди до Хоми. Ти гречку туда одніс, іди там у Хоми і кашу їж.
ДРУЖИНА: – Оце брат уже.
А.Г.: Оце було, значить, і морально, і фізіческі. І моральне, і як би ще тут виразиться, оце було таке воспитаніє, шо він мене оцим все значить.

— Ну, після цього ви більше не робили шкоди?

А.Г.: Нє. А мати то вже й як грозить, мати й дасть мені, попоїм я. Но всігда він мені сказав – уставай! Як тільки каша на стіл гречана появилась, кажи – а ти по свою кашу іди до Хоми! Ти ж гречку одніс, отам і каша твоя.

— Скажіть, будь ласка, а тоді в 20–х роках дітей хрестили в церкві?

А.Г.: Хрестили.

— Хрестили, да. Ну, ви і самі хрещені, да? ви самі хрещені?

А.Г.: Я хрещений.

— Скажіть, будь ласка, а от таке питання – як тоді люди одягалися? чи народний одяг хтось носив? ці вишивані сорочки, або кожухи, або свити? Як ви пригадаєте? тоді ще, за вашого батька.

А.Г.: У мого батька шо, у батька одно тільки було, полотняна сорочка й штани.

— Полотняні?

А.Г.: Ботинок у його не було.

— Ну, в нього широкі такі штани були полотняні? чи такі вузенькі?

А.Г.: Обикновенні штани.

— Скажіть, а люди одягалися в народний одяг?

А.Г.: Оце він всігда дома, а в неділю він ходив у церкву. У неділю всігда, як тільки то, увечері лампадка горить, поки спать лягаєм. В углі там, де іконостас, там лампадка. Оце лампадка світе. Оце лампадка ввечері в суботу горить, пока лягать спать. Спать як лягають, лампадку тушать. Утром, як тільки повставали, лампадка світе.

— Що, дуже віруючий був? 

А.Г.: Так. Хто й зна, який він був, я не знаю, чи він вірив, чи просто для чого він так робив. Це лампадка горить до снідання. Поснідали, тоді виключа її. Не горить вона. У церкву було йде, от, чоботи начисте. Ну, начинає вже все з матерії, там сорочку, штани, от. І це було всігда він голову  оливою маже.

— А що це за олива?

А.Г.: Олива оце та, шо у лампадку.

— А! олива, олива! 

А.Г.: Олива, масло таке.

— Ну, що він одягає? він ще щось одягає на себе? батько.

А.Г.: Одіває, оце ж зімнього время кожух із рясами одіва. Оце він оцею оливою оце волосся як намаже, проділ оце зробе, мокре! Розчеше, значить. Іде в церкву, і так же акуратно шапку надіва, так я вже поняв, шоб він не закублив волосся, як там шапку в церкві зніме. Шоб в його проділ не покорьожився.

— Ага! а шапка така була пушкова, ні? шапка була пушкова?

ДРУЖИНА: – Шапка яка була?
А.Г.: Пушкова.

— І це, і кожух такий, еге ж,  український був?

А.Г.: Ну, з своїх ягнят, от. А тут тоже,  чи теля.

— Нє, козел. Так цей, український кожух такий гаптований, да, у нього був?

ДРУЖИНА: – Кожухи такі з рясами.

— Наче ці, як це називається цей, як його, смужки такі, вуса, вуса! Чи як ряса? що таке ряса?

ДРУЖИНА: – Каже, шо таке ряса?

— Кожух з рясами? А! уса, уса? розшиті такі, еге ж?

А.Г.: Ага!

— Скажіть, будь ласка, а от люди інші, які приходили в церкву, теж так одягалися по–українському? Свити такі були, знаєте, юпки називалися.

А.Г.: Свитка без підкладки, без нічого, то так чинаки.

— Як? чинаки називалися?

ДРУЖИНА: – Чинаки.

— А комуняки були такі? 

А.Г.: Були комуняки. То в поле брать, коней на ніч водить. У поле їде, так ото сукна там більше 10 аршин у йому.

— Скажіть, а от коли ви кажете весілля, пам’ятаєте, ви розказували, що ви бачили весілля, то молода була в українському одязі? Ото ви казали на свальбі, на свальбі?

ДРУЖИНА: – На свальбі, каже, в молодої українська одежа?

— В віночку, чи як?

А.Г.: То було колись дореволюціонне осталося, шоб літнього время, цвіти, вишиті сорочки, лєнт куча іззаді там ото висить, ото. Це малороски так називалися. Убіралися. Це де багатші.

— Багатші. А бідніші то як?

ДРУЖИНА: – А бідніші, де ж вона візьме його?

— Ну, а ви ж вишивали, ні?

ДРУЖИНА: – Вишивала.
А.Г.: От бачте, собі ж сорочки цей. Слухайте, а от, наприклад, було таке діло, що байстрюки були в селі? байстрюки?
ДРУЖИНА: – Байстрюки в селі були?

— Відомо, хто такі байстрюки?

ДРУЖИНА: – Ну, рєдко.
А.Г.: Байстрюки були, напрімєр, так. У 21–м году, коли начався голод, так оце Кам’янець Подольська область, от, отам ото Волинь, саме там, так сюди наїхали до нас. Приходять їх оце волостком сюди. А волостком розпреділя – оце в вас нема нікого, вдвох живете, дід і баба, оце приводять, візьміть оце хлопець і дівчина. Оце буде він, годуйте! заставляйте, хай він в вас робе. Оце діти голодні із Западної України сюда шо привозили.
ДРУЖИНА: – В 21–му годі.

— Тоді? як була голодовка?

А.Г.: І оце большинство тіх, до кого привели, так може жили вдвох і втрьох, так тут вони остались, і до старості ці люди дожили.

— Ну, і одружилися, да?

А.Г.: Оце ото Вєра та Нікітіна, чи як її.

— Чуєте, так а це, було, наприклад, що знали, наприклад, хто такі, ну дитина була, називали його байстрюк, да.

А.Г.: Ну, по блату зробили десь під забором.

— Ну да. Так знали про таких дітей, чи ні?

А.Г.: Брали.
ДРУЖИНА: – Знали, каже, про таких дітей?
А.Г.: Знали.

— Знали. Наприклад, сама сім’я була міцна? не було такого, що люди розводяться? що оце цей. Було таке, що розводились? 

А.Г.: Та, було й тоді таке, і тепер.
ДРУЖИНА: – Там менше було, тоді зовсім мало було. Шоб розводи були, нє!

— А було таке, що, наприклад, на родичах своїх одружувалися? на сестрах?

ДРУЖИНА: – Було, було. На сестрах ні. Це так, як Грінченко може.
А.Г.: Ну, то може одна така була.

— Ну, так що, як до цього люди ставилися? Не дуже, да? чи як?

ДРУЖИНА: – До цього люди ставляться погано. Потому шо кажуть, було такі случаї, шо ну родичі женилися. Так, як оце того оженився, в їх двоє дітей, обоє каліки. Вона його двоюродна сестра.

— І вони одружилися, да?

ДРУЖИНА: – Да, вони одружилися.

— То люди не дуже дивляться на це?

ДРУЖИНА: – Діти каліки.

— У них, да?

ДРУЖИНА: – Да!
А.Г.: Не видержують правила.

— Скажіть, будь ласка, а от, наприклад, якщо жінка два рази виходила заміж, або другий раз виходила заміж, як на це люди дивились?

ДРУЖИНА: – Ну, багато удов виходили заміж.
А.Г.: Єслі хароша жінка, так може і раз виходить, і два. Найшла одного – не такий! Взяла бросила, поміняла на другого.

— Скажіть, а наприклад оце батько помер, то на кого переписувалося господарство? коли батько помер.

А.Г.: Це, бачите, такі діла.
ДРУЖИНА: – Тоді мати собі переводе. Матері це.
А.Г.: Це такі діла. Це вона вийшла заміж, бросила й пошла, пошла за другого. Хай іде, діло її! Тут ніхто нічо не тіря! це лічне дєло.

— Скажіть, а от ви живете, тут недалеко дуже Росія, тут недалеко дуже коло вас Росія.

ДРУЖИНА: – Росія? недалеко.

— Скажіть, які у вас контакти завжди? приїжджали сюди росіяни, як їх називають? от. Чи багато от вони співають українських пісень, а ви російських? як воно?

ДРУЖИНА: – А ви знаєте, шо я руська сама. Я руська. А він українець.
А.Г.: Ми живем на межі. Ми можем так, єслі нам тут переселяться.
ДРУЖИНА: – тут большинство людей таких, шо вони живуть там, считається Росія.

— Ну, ви говорите по–українські, я ніколи не думав, що ви руська.

ДРУЖИНА: – Ну, потому шо я вже ж 57 год, вже 60 год.

— Так, а тут живуть?

ДРУЖИНА: – Да, а тут живуть.

— Нє, так я хотів сказать, а ви ж тоді, ви з якої області?

ДРУЖИНА: – З Курської.

— З Курської? Ну, а от як ви переїхали сюди, тут щось помінялося то, що в вас в Росії було і тут, в Україні?

ДРУЖИНА: – Ну, шо воно могло поміняться? Коли, значить, батько не схотів іти в колхоз, от, вигнали з хати батька. А батько переїхав у совхоз тут робив, і тут ми жили. І отам ми познайомились. Я в школу у Хотінь ходила.

— Ну, а хати були такі самі, під соломою там же на Курщині?

ДРУЖИНА: – Таке саме.

— І говорили, мова, було, щоб там по–українські хтось говорив?

ДРУЖИНА: – Бували такі. Українці були там, да.

— І так ви пісні знали українські?

ДРУЖИНА: – Такі самі пісні знали все. І у школі нас учили, я там у Курській області ж училась, так в нас український язик учили, от, і руський.

— І той, і той?

ДРУЖИНА: – І той, і той. І той язик, і той язик учили. 

— Ясно. Ну, такого, що товаришували. Ніколи такого не було, що от враждували там.

ДРУЖИНА: – Ніколи не було!

— Тільки дружба?

ДРУЖИНА: – Нє–нє! ніколи не було.

—Ну, а зараз уже скільки років пройшло.

ДРУЖИНА: – Та, це вже ж дуже давнє діло.

— Скажіть, а частушки тут співали? ні?

ДРУЖИНА: – Співали! співали. Дєд тоді знав і частушки, і все.

— А козацьких пісень ви знали? ні? 

А.Г.: Ні! 

— Не знали козацьких, да?

А.Г.: Я оце про козаків тільки Жириновського  чуть слухав оце, як вони автономію требували і козацтва.

— Ні, ті козаки, наші козаки! що колись ще давно!

А.Г.: А! українські?

— Українські!

А.Г.: Та, оце ж тут і українські , от, козаки.

— Нє, такі, знаєте, пісня єсть цей “Ой, на горі та й женці жнуть!”.

ДРУЖИНА: – А! так це хіба українська пісня, це то козацька пісня? це українська.
А.Г.: Це просто народна пісня.

— Ну, народна! так я ж кажу – народна!

А.Г.: Тільки шо “а попід горою яром козаки йдуть”. Там слово є, шо женці жнуть, “а попід горою яром – долиною козаки йдуть. Ге! долиною, гей! козаки йдуть”.

— А попереду іде ж Дорошенко.