Дем’яненко Іван Веремійович, 1911 р.н. з дружиною Дем’яненко Анастасія Юхимівна

— А до колективізації у вас в батьків була якась земля, якесь господарство?

І. В. — Було, канєшно, в нас таке. Ми гончарі всі були. Робили горшки. А землі мало було. Держали й корову, й коняку раньше, тоді ше при батькові.

— А скільки землі у вас було?

І. В. — Третинка.

— Третинка, да. А де земля була? десь тут?

І. В. — На Вовківні там була, така Вовківна там. Там була земля наша. А там баштан насадим, та як привезе батько підвід 20 кавунів у двір! Та всі сходяться їдять кавуни (сміється).

— А продавали ці кавуни десь тоді? 

І. В. — Ні! Дома ото їли їх.

— А жили тільки з того, що оце горшки робили? посуд робили? 

І. В. — Да. Більше не було нічого.

— А от хто в вас главою сім’ї вважався? батько? батько усім розпоряджався в сім’ї?

І. В. — Да, да! батько.

— Всі його слухали, так?

І. В. — А як же! слухалися.

— І грішми батько розпоряджався?

І. В. — Да. Та всі розпоряджались, хто заробить.

— А скажіть, будь ласка, от чи продавали щось тоді на базарі, окрім посуду?

І. В. — Продавали все. Все чисто продавали. І крашанки. І цибулю. І картошку. Усе чисто продавали на базарі.

— А скажіть, будь ласка, в вас був колись садок такий великий?

І. В. — Був! Там же, де я родився, там садок, кругом було вишень і черешень, це вона знає.
А. Ю. — Знаю. Ми женилися у 34-м годі, то це я ше застала.
І. В. — Застала. Садок здоровий був.

— А де потім той садок дівся?

І. В. — Де дівся? вирізали.

— А чому вирізали?

І. В. — Чим? пилкою!

— Нє, а чого вирізали? яка причина була?

А. Ю. — То такий був брат, старший за його. Ну, як сказать, бідний. А чого бідний?  бо нерозумний. А чого нерозумний? бо бідний! (сміється).
І В. — Та він жив і начав топить. Та то піде та зріже черешню, та везе та ріже топить. Та ото він і вирізав весь садок.

— А скажіть, ще до колективізації, то до якого от, до кого батьки ваші належали? до бідняків? до середняків? чи до багатих?

І. В. — Мабуть цей, до бідняків. Вважалися такі вони.

— А взагалі вашу родину в селі поважали? люди ходили до вас?

І. В. — А як же! ходили.

— А скажіть, як от ще до колективізації, то з якого віку дітей до роботи починали приучувати?

І. В. — До роботи тоді не приучували ніхто! Бо ті малі, а колгоспів ше не було. То так при сім’ї жили всі дома. А тоді ж на роботу ніде не поступиш, бо такої роботи не було.

— А дома що робили тоді от діти малі? 

І. В. — Ну, шо вони робили? Гуляли, шо ж вони робили? (сміється).

— Ну, щось допомагали батькам?

І. В. — Чим він допоможе?
А. Ю. — Ну, пасли ж.
І. В. — Ну, корову пасли там, чи шо було.

— А допомагали батькові там щось з посудом поратися?

І. В. — Та, допомагали канєшно, хто старший, а менші то нічо. Ото таке.

— А з якого віку почали в колгосп ходити на роботу?

І. В. — З якогось, ну кажись із 25-го.

— А діти з якого віку почали ходити в колгосп на роботу? 

А. Ю. — Я не знаю.
І. В. — Та це діти й не ходили в колгосп на роботу.
А. Ю. — Малими не ходили.
І. В. — Малими не ходили, а велике десь піде, як хоче заробить копійку, чи шо, то десь піде та заробе. А в колгосп не ходили. В 25-м я считаю.

— А чи всі пішли у вас в колгосп?

І. В. — Нє! нє! Мій батько пішов у колгосп сам записався, то вся сім’я пішла.

— А були такі, що не пішли в колгосп?

І. В. — Не було такого.
А. Ю. — Всі були в колгоспі.

— А заставляли в колгосп іти, чи самі йшли?

І. В. — Самі йшли!
А. Ю. — Бідняків не заставляли, бідняки самі йшли. А середняків вже заставляли. Багатших.

— Багатших, да? А багато в вас хазяїв в селі було таких, ну, багатих людей?

І. В. — Не було. Хто й були, то повиселяли їх на Сибір. Ото такі люди були.

— А як в селі ставилися до тих, хто не пішов у колгосп? 

І. В. — А як же ставились? Примусювали! Примусювали — давай і всьо! Давай коня, воза давай, плуги! (сміється).

— А тих людей, що виселили, потім вони поверталися назад у село?

І. В. — Ніхто не вертавсь. Мало.
А. Ю. — То померли там.

— А хто проводив колективізацію в вас, свої чи чужі були?

І. В. — Та, якісь із Сміли приїжджали. Як вам сказать, чи депутати вони тоді були.
А. Ю. — Комсомольці.
І. В. — Комсомольців посилали.

— А під час колгоспу, де тоді брали гроші?

І. В. — А де ж гроші брали? Заробляли. 

— А що в колгоспі отримували?

І. В. — А в колгоспі тоді не давали ні грошей, ні хліба, нічого не давали (сміється).

— А з чого жили? як жили?

А. Ю. — З свого хазяйства.

— А було таке, щоб у колгоспі хтось крав щось?

І. В. — Та, зразу не крали, але посля то начали красти, бо немає, не дають нічого у колгоспі. Шо заробили, то і здали.
А. Ю. — А так на полі чи кукуруза, чи ну насіння соняшника, то ходили крали.

— А якщо піймали?

І. В. — Нічого. Тоді ше нічого не було, а оце вже при послєдку, як узяв бурячок із поля, то й два года тюрми було. Як узяв пару качанів, три годи. І насажали в тюрми, нема куди, забили! забили тюрми оцими людьми. Забрали. Перед войною виступив, так одчинив двері — товарищі, підете воювать? — Підем! Випускає, вдіває, і на фронт всі пішли воювать. 

— А от я хотів запитати, а ви хотіли б зараз мати землю там, хазяйство таке, як було в ваших батьків?

І. В. — Нє! куди там! вже ж мені буде 83 годи! А вже було 82, куди нам хазяйнувать?

— А аби це було раніше, як ще молодші були?

А. Ю. — О! в нас було все! от коней тільки не було. Свині, все було.
І. В. — Була корова. Було по двоє поросят, і телята, все було!

— Це ще до колективізації?

І. В. — Тоді воно було при панах. Да. То цілий день робиш, то 15 копійок заробиш.

— А тоді це були гроші?

І. В. — Гроші були хароші. Тоді дешево було все. І матерія дешево, і все. Як морковка й бурячок, то було хліба п’ятачок! А січас шо? міліон хлібина скоро буде? Та шо ж це робиться?

— А хто тоді був найстарший в селі? це ще за старого режиму?

І. В. — А хто був? Староста. Да, староста був і визивав, дуже бідним давав гроші. Давав і все допомогу.

— А тоді були якісь сходки?

І. В. — Сходи. Сход був. Тоді раньше так робили, при царі.

— І хто ходив на той сход?

І. В. — Всі йшли.

— То чоловіки й жінки йшли? чи тільки чоловіки?

А. Ю. — Нє, й жінки, всі!
І. В. — І жінки, й чоловіки йшли.

— А священика тоді слухались, попа?

І. В. — А хто його зна, тоді так було.
А. Ю. — Слухали, але не всі одинаково. А во время, коли оце батюшків гонили, в якім це году було?
І. В. — Та може в 34-м, в 35-м.
А. Ю. — В 33-м. Вони багато діл наробили.

— То що, гонили?

А. Ю. — Гонили батюшків. Запирали в льохи такі пусті. І там вони і помирали.

— Це сільські люди, да?

А. Ю. — Да, да, сільські. Діти, одного вбили на фронті, то робили ото такий вред, його вбили свої. Не на фронті, не нємци, а свої. А це тут Іван.

— Хазяїв таких небагато було в селі великих?

І. В. — Небагато було. В нас не було таких.
А. Ю. — Вони не хазяї, а так чуть-чуть.
І. В. — Скільки років держали конячку, і оце пара коней оце рідко хто мав. А то по коням спрягалися, орали.

— А землі в них багато було?  

І. В. — По три десятини, дві, в кого 5 було десятин. Це найбільше. 10 було тоже, я знаю, було там в чоловіка, то там і коні, 3 корови. Ну, то його зразу вислали, забрали то усе.

— А сім’ї в них великі були?

А. Ю. — Ні, ні! ото душ 4, 5 то найбільше. Не було так, шоб там, як у його батька.

— В якому році ви пішли працювати в колгоспну майстерню гончарну?

А. Ю. — В якім годі?
І. В. — А в якім же? в 36-м мабуть. Я не ходив ніде, заробітків немає, в колгоспі нічо не дають. То я втік у Росію.
А. Ю. — То ше парубком.
І. В. — Ше хлопцем був, а я вже гончар настоящий був, робив всякий посуд. Де шо не є, те я зроблю. То я втік у Росію, там робив горшки.
А. Ю. — Це в 33-м.
І. В. — А потом я вернувся. Садок у нас уродив. Вишень! черешень! гілля гнеться. Ну, я тоді начав рвать черешні, продавать. Куплю рибку, чи хлібинку, та й буде добре. Отак я жив (сміється).

— А коли оці майстерні організували в колгоспі?

І. В. — Ну так, там, допустім, у 37-му, чи 8-му дето організували.

— А в вас було в селі скільки таких майстерень гончарних? одна чи дві?

І. В. — Дві було. Там на Ланку одна була, і тут на Яру одна. Дві.
А. Ю. — То считайте колгосп один, а то первий, а то другий. На тих.

— І як, там багато було гончарів у цих майстернях?

І. В. — Багацько! ого! У нас всі пошти горшки робили.

— І всі ходили туди в ту майстерню працювати?

І. В. — Дехто ходив, а дехто ні.

— А ті, хто ходили, то їх багато було там?

І. В. — Чоловік 10.

— І їм гроші платили за те, що вони там працювали?

І. В. — Трудодні! трудодень, записали паличку, і йди. 

— А скільки треба було виробити на трудодень?

І. В. — А 60 штук, 60 штук треба зробить на норму. Допустім, 40 штук, 50, і 30, 50 штук і 60 робили на трудодень.

— Це якого посуду робили?

І. В. — Є двохлітровка, там трьохлітровка, чотирьохлітровка. Чотирьохлітровка то писалося там нам 30 штук зробить. А 6-літрові 25 штук на трудодень. А грошей не платили.

— А де ж дівали той посуд, що це ви робили в майстерні?

І. В. — Золотоноша приїжджала брала.

— Золотоноша. то це якісь скупщики були, чи хто це були?

І. В. — Ні, вони самі торгували. Інваліди, там були інваліди, да. І ці інваліди закупляють, 6 — 7 машин приїжджа, ми нагрузили, і ото за день вони забрали ті горшки.

— А гроші вони платили в колгосп, да? 

І. В. — Да, в колгосп платили гроші.

— А вам з тих грошей щось виплачувалося?

І. В. — Нічого! ні, нічого!

— А ще я хотів вас запитати, а як у вас робота була в цій майстерні організована? От ви прийшли в цю майстерню, а глину туди вже хтось завозив? чи як?

І. В. — Глину в нас чоловік заносив, збивав нам, ми робили, й все.

— А ви тільки робили?

І. В. — Да, збивали вони. А я вже прийшов, готову набрав на кришку, накрив, розрізав її проволокою стальною, а тоді качаю, викидаю камінчики, все, і тоді роблю.

— А хто випалював у вас?

І. В. — І я випалював, і там хто, кому скажуть.

— Кому скажуть. А ще я хотів запитати, а горен, він де?

І. В. — В приміщенні. Просто в приміщенні це один горен, а так другий. В нас посуд скрізь лежить купами, в горен ложим. А звідти витягуєм.

— А що це за приміщення було таке?

І. В. — Здорове приміщення, там усе було.

— Так це воно спеціально будувалося?

І. В. — Спеціально, да.

— Це колгосп будував?

І. В. — Да, да, да. Колгосп.

— І горени там збудували, все?

І. В. — Да, і горени змурували, і все.

— А скільки там кругів стояло цих?

І. В. — Штук 15 кругів стояло. 

— А глину для колгоспної майстерні де заготовляли?

І. В. — Там таке мєсто є на Пеньках, знаю. І 10 метрів, 12 метрів вглиб добували цю глину. А глина така чорна-чорна! клійка така. А як розмісить її, вона така, як масло, та глина.

— Це одні добували, другі робили, тае? 

І. В. — Да!

— А потім ті випалювали?

І. В. — Да, добували одні, а другі так. Кого як назначать.

— А ці гончарі, що робили в цій майстерні, то вони й дома робили?

І. В. — І дома робили.

— А коли ж дома робили, коли на роботі були цілий день?

І. В. — А ввечері, ранком. А тоді на роботу.

— А свій посуд продавали на базарах? скрізь, да?

І. В. — І на базарі продавали, більше на базарі продавали.

— А ще я хотів вас запитати, а коли ця майстерня перестала працювати в колгоспі?

І. В. — Як война началась.

— А люди як, краще дома хотіли працювати, посуд виробляти? чи в колгосп іти робить?

І. В. — І дома виготовляли, і там харашо виготовляли посуд. Поливали свинцем. Палили свинець і на пісок переробляли. Відливаєм посуд такий і закладаєм, обсипаєм і в горен закладаєм. Даєм температуру таку, шо воно плавиться. Поплавилось, як дзеркало зробилось. І всьо. Оце такий посуд.
А. Ю. — І такі гарні макітерки.

— А це ці труби от, що ви в музей передали, то ви робили де? дома? 

І. В. — Дома! дома.

— А коли ви почали робити ці труби? Ці димарі ви почали робити коли?

І. В. — Коли? як начав горшки робить, тоді і труби. Коли мені треба, я став зробив, вона висохла.
А. Ю. — Вона на хаті є.
І. В. — Нема вже.

— А після війни майстерню вже більш не відновлювали тут у селі в вас?

І. В. — Нє, не робили во время войни. Але я вже як і прийшов з войни, то робив.

— То в колгоспній майстерні?

І. В. — Да, да, робив.

— А після війни вже платили там щось? чи також не платили?

І. В. — Нє, трудоднями!

— А вигідно було в колгоспі в цій майстерні робить?

І. В. — Де там воно вигідно? Ото тільки йдеш, зробиш та йдеш додому, та до ночі дома робиш.

— То це ви йшли для того, щоб швидше все зробити, а потім дома працювати?

І. В. — Да! ото йшов. Вона на поле йде на буряки, а я туди. Та прийдемо та тоді до ночі все робим.
А. Ю. — А ми ж запилені, та в холодній воді покупаємося отам у кориті. Велике в нас корито було. Та покупаємося, хоч воно й холодно, а покупаться ж хочеться. Ми слідили, шоб це не грязні були. І він любив це, і я любила. Тепер вже й стара, але держусь порядку.

— Старці ходили по селі?

А. Ю. — Ходили! ой, було їх, страшне! Даже тут дві сімї селянських ходили, дві сімї. Такі дітки невеликі.

— Це вони сільські ваші були?

А. Ю. — Сільські, прямо сільські.
І. В. — А багацько находило здалеку людей, і з дітками ходили. Ходили просили.
А. Ю. — І мужчини ходили, і женщини. Ну, циганів це годи 3 їх нема. Годів 3, еге?
І. В. — Годів мабуть більше, як 3 після войни.
А. Ю. — Оце ж недавно як перестали. Ходили, ходили цигани. Ну, ми циганів гонили, срамили. Можете заробить, іти в колгосп або десь. І оце годів 2, хай 3, як їх нема.

— Були такі старці, що ходили й співали попід хати?

А. Ю. — Були. Були-були.

— А що вони співали? не пам’ятаєте?

А. Ю. — Ні!

— А такі, щоб грали на якихось інструментах?

А. Ю. — В нас не було. Були може, та це дуже давно. І такі, шо жінок любили, ходили мужчини. Дивиться, шо гарна жінка, пробачте, але старались виряджать. Вони і, пробачте, батьку осьо дала. Бо чоловіки такі ж були раньше, не всі, ну багацько, шоб не давала нищим, чи шо там таке.

— В селі старцям давали, що там було в кого, так?

А. Ю. — Давали, давали.
І. В. — І грошей давали, і шо там.
А. Ю. — Ми ніколи не випускали з хати, ніколи! І обідать давали. Циганів то я вигонила не раз. Приходять молоді, здорові, не нада. А оце го, не знаю, скільки год, приходять дві циганочки. Такі ж гарні! Думаю, шо ж я, не обіжу я їх. Була в нас коза, доїлася. Я винесла їм на лавку, була в нас лавка така, винесла їм півлітри молока, винесла й все. Вбрали все! Говорю — чо ви ходите?  кажуть — а ми не цигани, ми молдовани. Кажу — а чо ви не робите, га? Вони — не нада нас срамить, ми знаємо, шо ви дасте, й усе.

— Старці тоже ходили після війни?

А. Ю. — Ходили, ходили.

— Співали на кутках? пісні співали ще тоді, до колективізації?

А. Ю. — Співали! співали, ше й сильно. На святкові дні було, раньше було, то зберемося, як то кажуть, співаємо і все. І танці були. Усе було. 

— А як називалися голоси, коли співали там? перший, другий? називалися так голоси?

А. Ю. — Хто вміє гарно співать, то того заставляли там. А такі уже прості там, співають. Тільки шо пісні знали всі. оце їх повторяють оце по телевізорах.

— А який куток у вас, на якому кутку у вас найкраще співали?

А. Ю. — Де є хароший, ну як сказать, співун хай буде.

— А було таке, щоб запрошували на весілля співати там якусь жінку, яка гарно співає?

А. Ю. — Було, а як же ж! А як же, обізатільно даже, і компанію ше.

— А не платили за те, що оце вона ходила по весіллях співати, їй нічого?

А. Ю. — Платочок дадуть, то шо. Я співать не вмію гарно, ну співаю. То давали даже й мені платочки. І гроші давали. Це було нема кому готовить обідать. Приходить до мене хазяйка до хати, мене звуть Настя. — Настуню! сестричко! усе общество з нашого села, це ж 70 год, шоб прийшла наготовила їсти. Я збираюся. Я не буду сама готовить, мені нада помічника. пішла, тут така єсть молода, пособила мені готовить. То вона мені і платки, я не брала нічо грошей, нічо не беру! Я наготовила, сіла там тільки, поїла тарілочку. Ну, молода ше була, знаєте. А мені кажуть — а у нас так заведено, хто готовить вкусно, тільки так каже. То я не хожу так.

— А скажіть, будь ласка, а в вас вечорниці були? чи досвітки? колись.

А. Ю. — Вечорниці були.

— А в вас так і називали — вечорниці?

А. Ю. — Вечорниці. Да.

— А як це, що це означає — вечорниці? 

А. Ю. — Ну, як сказать вам, молодята женяться, да. Це обізатільно вечорниці, так і називалося. Сходиться молодьож, ну хто хоче. Танці і співи. Це обізатільно було. Обізатільно!

— А куди сходилися?

А. Ю. — А до молодого, чи до молодої. До молодого побільше.

— До молодого. А сходилися там десь до якоїсь вдови, чи ще кудись? хлопці й дівчата.

А. Ю. — Гулять?

— Да, гулять.

А. Ю. — Сходились, сходилися.

— Сходились. А це як називалось? також вечорниці?

А. Ю. — Також вечорниці. І прясти, і шить сходилися, і вишивать. І прясти сходились, хто шо. Ви бачили прядку?

— Бачив. А в вас вишивали колись в селі багато?

А. Ю. — В общем, це годів 10 нема, а то вишивали всі оці, ну як, государственні плаття, сорочки. Бо й я вишивала, приносили мені рубашку мужеську, шоб вишила.

— І вам за це гроші платили?

А. Ю. — А як же! обізатільно!

— А узор вам давали, яким?

А. Ю. — Обізатільно. Або сама шукає лучий. 

— А до війни вишивали це на експорт?

А. Ю. — Не помню. В войну я вишивала, я в войну, в войну вишивала.

— А ви не пам’ятаєте, ще за княгині тут була майстерня, де вишивали люди? 

А. Ю. — Не знаю, забула.

— А музиканти в селі були?

А. Ю. — Тут один був, але умер. А я була пацанка така, ну, год мені 12 — 13, ну, ше не дівка. І ми сходилися до його, Гриша звуть, танцюйте. Ну, нас душ 10 сходилось, багацько тоді дітей було. Оце го танцюєм, а він співа красіво! і гра дуже красіво! його все село кликало.

— А на чому він грав?

А. Ю. — Гармошка, баян.

— А які танці тоді ви танцювали?

А. Ю. — Одна тільки полька. Одна полька, гопак. То тепер по-всякому танцюють. То він, було, дивиться, хто як колінами перебирає, ну то ж танцює, а потім — оце, дівчатка, приходимо! Оця дівчина, на мене, буде танцювать, а ви ніхто не будете танцювать.
Я вже як була дівкою, я довго не дівувала, заміж зібралась. Було піду у клуб, то я, мені не давали дихать. А один прийшов міліціонер, не знаю, не здєшний. Я з ним, мабуть, разів 3 — 4 потанцювала. Приходить один наший, такий гарний хлопець, гарний! ну дуже спорчений. Та до того міліціонера — ви не займайте цеї дівчини! — А то чому? — А то вона моя. Моя. А я його знать не знаю. Він хотів, шоб я була його! Но я не хотіла його, геть не хотіла. Тоді хлопці були на вибір, як ми парубкували. Не займайте! Нема його, він вмер, Петя.

— А ви не скажете, на які ще інструменти грали в селі?

А. Ю. — Балалайки. На більшості балалайки. Знаєте?

— Да-да!

А. Ю. — І на оцих же ж гармошках. Тоді не називали баян, тепер стали послі войни. Гармошка та й усе. 

— А скажіть, а грали тоді на скрипці в вас в селі? і на бубон?

А. Ю. — На бубон обязатєльно, обязатєльно! Тільки оце весілля, оце бубон і гармошка. Це вже ж обязатєльно.

— А на скрипку?

А. Ю. — На скрипку? один був тільки темний, той грав на скрипку. Я ше й помню його. Тепер тєлєвізор показує, а тоді на самом дєлє було. Один темний.

— А було таке, щоб грали на такий інструмент, ліра називався? що то корбочкою крутити?

А. Ю. — Не бачила я.

— Не бачили. А їм платили, музикантам, як вони на весіллях грали?

А. Ю. — Обізатільно. Обізатільно! хто шо, як. Обізатільно платили. Наймають.

— А ви не скажете, тут в вас був шинок в селі?

А. Ю. — Був.

— А в шинку музиканти грали?

А. Ю. — Як вам сказать, мій батько і мати ходили, оце недалеко. Я отака маленька була. В той шинок, грали на гармошку. Сам цей, шо ходив у нього, сам грав. А я ж все любила танцювать. Мене вихваляли в селі танцювать польку. Я ше маленька була, не дуже маленька, височенька, тільки так тоненька. Дитина, та й усе. То танцювала й я у тім шинку, ну не пила.

— А там продавали горілку якусь, чи що?

А. Ю. — А як же! горілка, ковбаса, і риба, і все в світі!

— І столи там якісь стояли?

А. Ю. — Да! да, обізатільно! Мій батько й мати ходили, і мене брали. Бо я сама старша, маленька.

— То це в неділю ходили? чи там по празниках?

А. Ю. — Неділя ж празник.

— А що сталося з цими шинками під час колективізації?

А. Ю. — Шо з ними сталося? запретили. Запретили. Ніхто, ніхто. Запретили, і всьо. 

— А оце як почалися колгоспи, то старців не розганяла сільська рада?

А. Ю. — Не розганяли. Їх і нема тепер. І нема. Нема.

— А скажіть, будь ласка, а в клуб ви ходили ще там?

А. Ю. — Ходила обязатєльно! Мені не давали присісти на ті танці, а танцювать. А зараз не вміють. Там тільки одна Дашка, еге? А то нема ні Ліди, ні Олі. Немає.

— То це в клубі ці сільські музиканти грали? 

А. Ю. — Да! да.

— А в клубі щось співали? пісні якісь?

А. Ю. — Було, було.

— То це самі по собі співали? чи хтось організовував?

А. Ю. — Ні, самі по собі збігаються там, котрі лучі співуни.

— І які пісні співали?

А. Ю. — Я вже й не помню.

— Ну українські пісні?

А. Ю. — Українські, да, українські!

— А російською мовою не співали пісні?

А. Ю. — Ні!

— А ви не пам’ятаєте, щоб якісь концерти в селі робили? хтось приїздив там проводив?

А. Ю. — Як? були, приїжджали.

— А ви пам’ятаєте, весілля до колективізації і після колективізації, вже після голоду, от до колективізації весілля були більші?

А. Ю. — Лучі були, більші. 

— Більші, да? А скільки весілля тривало в вас днів?

А. Ю. — Який хазяїн, як угощає. І 3 дні, і 2 дні.

— А потім вже після голоду, то менші весілля стали?

А. Ю. — Менше, менше. В нас після голоду то так, хороше весілля справили. Хароше. Батько постарався.

— А в вас не було такого, щоб казали червоні весілля? не справляли?

А. Ю. — Нє, не було. А дітей не хрестили, а звіздили. По звіздинам уже людей вибирає. Отут у нас звіздила, отут недалеко, а його вже хрестили, то шо в його получилося каліка. Уже не звіздили, а похрестили як обично. А то воно луче чи хуже, то таке.

— А в вас колись усі родичі збиралися на весілля?

А. Ю. — Всі.

— А дітей хрестили десь там в 20-ті роки?

А. Ю. — Хрестили, як де.
І. В. — Як началась колективізація, і тоді дітей не хрестили.
А. Ю. — А колись же началось, в 34-м годі він прийшов з сватами за мене. А мене куми забрали аж у Зеленки. Нема!

— А як церкву закрили, то вже більше не хрестили дітей у вас?

А. Ю. — Хрестили тайком. Тайком.

— А колядки і щедрівки співали у вас?

А. Ю. — Співали. Співали.

— А не забороняли співати колядки? 

А. Ю. — Ні, ні. А щедрівки обізатільно. Оце торік нас ше було 3 душі, і цей год оце нема. Само по собі одійшло, понімаєте? а то те щедрівки обязатєльно вечером. А колядки мало. 

— А я хотів запитати, в вас в селі не було людей, які ікони малювали?

А. Ю. — Були.

— Були. А хто саме малював, не знаєте?

А. Ю. — Він живий ше, той?

— Це чоловік? 

А. Ю. — Да!

— А як його звати, не пам’ятаєте?

І. В. — Володя, а фамілію не знаю.

— А колись давно не малювали у вас ікони в селі?

А. Ю. — Не помню, як ше були ми малими, не помню. А оце зараз то малюють. А він малював все время. 

— А скажіть, а де ікони колись брали для хати?

І. В. — Ну, як вам сказать, не можу сказать.

— Ну, купували? чи де?

А. Ю. — Ну, канєшно, купували. А де купляли, за це не знаю я.

— А скільки ікон у вас було в хаті? Ну, це ще, як ви з батьками жили, і пізніше.

А. Ю. — Я знаю, скільки їх було? Може й з 10 було в нас дома.

— А їх рушниками покривали, ікони?

А. Ю. — А як же! обізатєльно!

— Це до празників, чи постійно?

А. Ю. — До празників. Ми тепер то не понімаєм. І в празник однаково в нас, і в будень однаково. 

— А я ще хотів запитати, а ікони квітами уквітчували там? якісь квітки туди затикали, за ікони?

А. Ю. — А, вобше! Да, да.

— А які саме квітки?

А. Ю. — Побільше гвоздики. І ці, як вони називаються? Гвоздика то, а ше.

— А от я хотів вас запитати, а якщо ікона присниться, то це до чого? не знаєте?

А. Ю. — Кажуть, до спору, до горя.

— До горя. А якщо впаде ікона? висить-висить, а потім впала?

А. Ю. — Впала? тоже до горя до якого-то. Слухайте, я вам скажу своє. Я така була вільна! в мене голос був такий, я всіх била! І йшла заміж, то била. І росла, била. Оце вночі уже в оцій хаті тут голос у мене. Оце за цего не знаю, шо воно за причина, і шо воно за, як привідєніє, не знаю. Прийшла мати моя до мене. Тут гуляли, гуляли зійшлись. Шо то в тебе волос такий чорний? — Не знаю, мама, спала, встала.

— А скажіть, я вас ще запитаю, а от якщо старі ікони такі, що вони вже там потрухлявіли, то куди їх дівали? не пам’ятаєте?

А. Ю. — Не знаю я, нє.

— Не знаєте. А в вашому селі відьми були колись? не знаєте?

А. Ю. — Були! були, ше й багацько було. 

— А що ж вони робили?

А. Ю. — До скотини, портили скотину. Ше й сильні були. Оце недалеко.

— А як їх впізнавали?

А. Ю. — Як це їх можна впізнать? Ловили даже. Отам на тих кутках там така є, така є. Ну там було, вони не признаються. А осьо родичі поперед нас живуть. Ну, вони їх захищали, захищають. Сильна була вєдьма!

— А були такі баби колись, шо там замовляли, від бишихи, від пристріту?

А. Ю. — Були, я сама ходила оце годів 5, і січас вона єсть, од матері вона перейняла.

— А що це за жінка? вона в селі в вас живе?

А. Ю. — Живе в селі отуто дальше.

— А як її звати?

А. Ю. — Дашка. Гарна така. Вона молодша за мене багацько, така гарна жінка.

— То вона молиться чи шепче? як вона?

А. Ю. — І молиться, і шепче. І все.

— І приказує щось?

А. Ю. — І приказує, і нож в неї, і ножем підрізає. В общем, те, шо нужно, те робить.

— Скажіть ще, вас як звуть?

А. Ю. — Настя.

— Настя, і по-батькові вас?

А. Ю. — Юхимовна.

— Ваше прізвище по чоловікові?

А. Ю. — По чоловікові це вже Настя Юхимовна, а фамилія це вже ж його.

— Дем’яненко?

А. Ю. — Дем’яненко.

— А дівоче ваше прізвище як було?

А. Ю. — Шумейко.

— Шумейко. Ви також з цього села?

А. Ю. — Да.

— І це ви з чоловіком прожили скільки років вже?

А. Ю. — Считайте, з 34-го року.

— З 34-го року живете.

А. Ю. — Да, в нас доця єсть сама старша, 60 год.

— І це він до вас свататись приходив, да?

А. Ю. — Да.

— Із сватами?

А. Ю. — Да. Я була замужем перше, не понаравилось мені, я не схотіла. А він мене парубком узяв.