Демченко Марко Миколайович, 1915 р.н. з дружиною 1920 р.н.

— Ну, скільки дворів приблизно?

М. М.: Та, може 250, так вот.

— Ага! Ну, на кутки наче розділялося? на кутки розділялося?

М. М.: Та не розділялося. Там Васильовка, як сказать, то там Власівка, то те там такі вулиці були.

— На вулиці наче?

М. М.: На вулиці розділялось.

— І скільки, 5-6 десь таких вулиць було? 5-6 вулиць таких?

М. М.: Та я вже забувся, скільки.

— Це ж таке діло. Ну, а скажіть, будь ласка, а от у вашого батька було багато дітей?

М. М.: Всих було 8 нас.

— Ваших братів і сестер?

М. М.: Брата 3 і сестри ті, шо померли, а ті, шо остались. Тепер я сам остався, нема нікого. Родні нема.

— Нема нікого. Так вони старші були вас, чи молодші?

М. М.: Самий менший на фронті погиб, а я під ним, а брат 7—го года, сестра 10—го. Половина осталась, половина померла.

— Ну скажіть, батько в вас чим займався? вів якесь господарство своє?

М. М.: Ну як, хазяїном був.

— Хазяїном?

М. М.: Ну як, крестьяніном.

— В нього може земля була? 

М. М.: Та яка там земля? 8 душ і батько один, яка земля була! Три гектари давали наділи на як, на сина, а в нас самі були в батька сестри, 5 сестрів було.

— А! так получається, землю й не давали!

М. М.: Нє, землі не давали.

— Так наділ, це  десятина наділ?

М. М.: Наділ десятина, 3 десятини на 8 душ. Це в батька 5 сестрів, і дід, і баба там.

— То скільки получається батьку хватало, щоб прожить, оце все діло? щоб сім’ю прогодувать?

М. М.: Ну, як було, як? з Богом жили.

— З Богом жили, да? Тобто, батько був набожний?

М. М.: Крестьянін.

— Крестьянін.

М. М.: Він в колхоз не ходив, батько був вєрующим.

— Він православний чи баптист був?

М. М.: Нє, православний, баптіст не був. В наше поколєніє нема баптістів.

— Скажіть, будь ласка, от для того, щоб, наприклад, щось купить додому або щось зробить, де батько гроші брав?

М. М.: А як? робили! трудились! Було скільки там землі. Посівали.  Дєдушка не посніда, поки копу не забє околотом чи жито, чи яке заб’є, тоді йде снідать.

— Дід ваш?

М. М.: Дід!

— На толоці?

М. М.: Ціп! ціпом. Машину не наймало, нє за шо було наймать тоді.

— Ну, получається, як можна було сказать на батька, чи багатий він був? чи бідний? чи середняк?

М. М.: Та який,  ну, як тобі сказать? хуже середняка.

— Хуже середняка.

М. М.: Ну, робили й заробляли, та й все. 

— Ну, а коні може які були? корови були?

М. М.: Ну, корова була, конячка була. Як шось нада привезти, в неділю не возили, а так, в такий день. Уже 4 часа, вже дєдушка і батько на полі. В’язав там просо, гречку, таке, шо сипеться. Таке, шо треба вже ноччю це висипать. Ну, отакечки.

— То треба було справлять, кров з носа.

М. М.: Ну, а як же! 

— Зрозуміло. Ну, потім дівчата мають підростати.

М. М.: Да, дівчата, дівчата там чи в’язали, чи шо уже тоді, шо не тягали колоски по землі в руках, не те время було, шо счас.

— Скажіть, будь ласка, а хто ж був главою сім’ї вашої?

М. М.: Хто? батько й дєдушка. Поперед дєдушка, а тоді батько. Дєд був.

— Дід був строгий, чи ні?

М. М.: Ну як, не строгий, а так, хазяїн був.

— А батько?

М. М.: І батько. Ну, батько не так, а от дєдушка Микола погано буде. От мій дєдушка розказує, каже — буде время таке, й воно настало, шо будуть чєловєк в стєні балакать — єсть! Буде пєчка літать — єсть! Буде слово таке — єсть! Усе єсть поняття, шо мій дєдушка казав.

— Як же він казав? почекайте.

М. М.: Читав.

— А! він Біблію читав?

М. М.: Чи Біблію читав, уже не помню, як усе, ходив і казав все.

— Скажіть, будь ласка, а це получається, дід вів своє господарство, чи вони разом з батьком. В батька було, чи вірніше, в діда було?

М. М.: Да, в його, дід і дідів брат, вони отак осьо на подвір’ї розділились, то Семен був, а це Серьога. А то свої діти в Семена, а в батька свої діти були. Ну считай, в нас один город. Дві хати тіко разні, в одному подвір’ї. Направо ми жили, налєво дід жив Семен. Отак оце, тоді жизнь не та була.

— Ну да. Скажіть, ну а садок фруктовий був, чи нє? садок фруктовий був?

М. М.: Був, був!

— Був, да? продавали на базар фрукту?

М. М.: Та хто й зна, тоді не знаю.

— Тоді не продавали?

М. М.: Тоді в те время був малим.

— Та ясно, то ж таке діло. Ну скажіть, а наймитів не приходилося наймати?

М. М.: Нє! куди там наймити! як самих хватало.

— Ну, а може приходилось, ну, батько тільки на землі працював? чи він кудись ще ходив підроблять? 

М. М.: Ні. Батько було зайнявся пасікою.

— І багато пнів у нього було?

М. М.: Та ні, не багато, 17 колодочок тоді було.

— Ну хватало? тоді меду багато було?

М. М.: Ну так, для себе хватало.

— А скажіть, будь ласка, з якого віку оце діти призвичаювалися до роботи?

М. М.: З якого? із може з 6, з 7 год.

— І що робили?

М. М.: Той гуси пасе, а той корови пасе. Той людям коров пасе. То таке, ну шо.

— Якусь копійку заробляли. Получається, що з раннього віку.

М. М.: Да! я пас корови за штани полотняні. Літо коров пас.

— Літо?

М. М.: Літо, аж поки до зими.

— Ну, нові штани хоч? чи вже старі?

М. М.: Та! ну з полотна ткали, з полотна.

— Нє, я кажу, ну хоч нові штани, чи старі хтось з себе зняв?

М. М.: Та нє! нові шили!

— Нові шили, да. Ага! ну, це просто в когось полотно було.

М. М.: Ну, таке полотно, зараз нема тканів тих, шо ткали.

— А тоді багато ткали?

М. М.: Так!

— А скажіть, будь ласка, батько от вів своє господарство, і так дальше, було багато в селі людей, наприклад, багатих хазяїв таких?

М. М.: Та єсть! єсть.

— Пани якісь?

М. М.: Та які пани? Пан той, шо трудяга, отой пан.

— Ну, скільки це, скільки це землі в хазяїна було?

М. М.: Ну, єсть такі, шо жили більше так, збирали, єсть такі. Но єсть, як сказать. Хто не хотів робить, той бідняк. Хто лежав і нічо не робив, бідняк. Оддасть свою землю — сій мені, вбирай! оце і не хоче, цей бідняк. А той, шо робив.

— Ну, а багатію не було ніякого діла, що той бідняк хоче робить? не хоче робить? то його було діло? Його за це ніхто не клював?

М. М.: Та хто зна! ніхто не клював.

— Ніхто не говорив, що чого ти не робиш? 

М. М.: Після того вже, як колхоз начався, так стали клювать — ти в колгосп не йдеш, ти кулак! І розкулачували, виганяли. Отаке було.

— Ну а скажіть, а коли ж цей колгосп утворився? коли він утворився, той колгосп?

М. М.: Коли утворився? у 29-му, 30-му.

— Ну, одразу люди всі пішли в колгосп записалися? всі люди в колгосп записалися?

М. М.: Да! не писали, кулачили. Хто не писався, кулачили, посилали на ссилку на Сибір, чи куда там подалі. Кого в тюрму саджали.

— І багато людей повезли?

М. М.: Та в нас чимало.

— Ну, приблизно скільки?

М. М.: Сімей кажеться 4 чи 5. Мого батька в тюрму посадили.

— Серйозно?

М. М.: Считали симулянтом.

— І в вас так мало землі було, і посчитали?

М. М.: Вигнали з хати, і все! ходили по білому світу. Скиталися. І тут жив з дєтства. І 33-й застав голодовка тоді застав так. Ось Росія жила, а Україна жила, як кажуть, дай Бог щастя, шо мать ребьонка їла.

— І таке бувало?

М. М.: Я знаю по собі, я сам возив, знаю. Я ось там був, тьотка на хуторі там з братом старшим чоботи шила. Так там як каже — пуд хліба на собі за півтора сутка, за ніч викине пуд хліба, і нада той, із Курська везти сюди. Бо я тоді це приходив же, так шо ж, піджачок от воз закинув в річку, і було давно вже так нападали. Шо в войну нападали, шо тоді було одинаково.

— Хто нападав? воші?

М. М.: Воші! воші.

— І де, викинули піджак? куди діли? піджак викинули в річку?

М. М.: Да, не викинув!

— А мочили, чи що?

М. М.: Ну, в річку кинув. Їдем до Тьоткино, всіх з вагону виганяють, і вперьод! і хто куди вчепиться, на той подножці стоїть і проїжджа в Росію. 

— Ага! це в 33-му.

М. М.: А це ви записуєте?

— Не все записуємо, ні!

М. М.: Та я ж у курсі дєла!

— Не все, не все записуємо.

М. М.: Не все? ну, я в курсі дєла.

— Ми про батька поговорим, про це, розумієте?

М. М.: Я знаю, шо це в вас. Я сам любітєль цього. Так шо балакайте, а це твої слова. Я в курсі дєла!

— Я для гумору. В мене просто питання про, можна сказати просто про культуру.

М. М.: Ну, про культуру.

— Так харашо, а хто проводив колективізацію на селі?

М. М.: Хто? колхоз!

— Колхоз. Ну, а звідки вони взялися ті?

М. М.: Ну, єсть хазяїва от.
Жінка: А хіба в вас батька й матері не було, шо це й голодовка була. В мене батько, й 6 дітей було, в 32-му вмер оце на Маковія. А нас 6 дітей осталося. Так ви думаєте, добро було нам? І землю держали мати й батько.

— А ви якого року народження?

Жінка: 20-го.

— Ви молодші, да? А ви з якого села, в якому? в 18-му?

Жінка: Так і я, ви кажете, чи гусей пасла там, чи шо, шо діти робили. так я 20-го году, батько вмер в 32-му. Скільки мені було?

— Сідайте, будь ласка.

Жінка: Та чо я, мені шо сідать, шо мені легше стоять. Всі кості болять. То я вже коня пасла, молотила ціпом. Батько поза колгоспом був. Ви думаєте, добро було? на ніч ходила коня пасти. Сядеш, сідаєш наверх, а він тебе задом. Запрягала. А це ж ви не знаєте, комод, дуга це наризники.

— А скільки вас у батька було дітей?

Жінка: Шестеро.

— Шестеро. І всі робили? 

Жінка: Усі робили. Ну, а шо, в мене оце брат менший остався і я. Брат 30-го году, 30 августа родився, а батько 6 августа вмер, шо братові було? 2 годи.

— Ну, батько теж був хазяїн? землю тримав? 

Жінка: Та, бєдно був він жив.

— Ну, так багатіїв було багато? вірніше, таких середняків було багато в селі?

Жінка: Я це не знаю, я в свого горя, який там забитий був. Шо це мені скільки було год? батько болів, а я ходила коня пасти. Привела в обід, батько ще живий був, на полу лежав, людей повна хата. Повела коня пасти, і сама тепер. Повела коня пасти туди далеченько до лісу, а біжить сусіда хлопець — побігли! батько вмер! То я вже йду, вже і гроб дєлають. Вони все дома сдєлали, доски були. А нас шестеро, два годи і оце скільки.

— Ну, це який був? 33-й?

Жінка: В 32-м батько вмер. 

— В 32-м, да. А ваш батько пішов в колгосп одразу, чи ні?

М. М.: Чий?

— Ваш.

М. М.: Ні, не пішов, він в гроб пішов. Умер. Посадили, прийшов і вмер.

— А скільки сидів батько?

М. М.: Сидів? чи два годи, не знаю. І садили тоді так. В Маріуполі сидів, в Маріуполі сидів там у тюрмі. Ну, то, шо не пішов в колхоз, і все забрали, вигнали, посадили, всьо!

— Ну, так а хіба треба було обов’язково в колгосп тоді йти? 

М. М.: Нє! він в колхозі не був.

— І ви не пішли в колгосп?

М. М.: Та я ходив, пас.

— Ну, ви тоді молодий були, а потім вже виросли. Скажіть, а одноосібників багато було в селі?

М. М.: Та! чи я тоді знав?

— Ну, хто пішов в колгосп, хто не пішов? 

М. М.: Я кажу, там кого вивезли, в тьотки вивезли там.

— Чоловік 10, да? 

М. М.: Та не було 10.

— А хтось вернувся, чи ні?

М. М.: Ні!

— Ніхто не вернувся, да? 

М. М.: Може, хто де живуть, хто де сидів, не знаю.

— Проводили колективізацію свої чи чужі?

М. М.: Та, й чужі були, і свої були. Свої більше.

— Свої більше, да?

М. М.: Свої заганяли.

— Свої більше заганяли?

М. М.: Свої!

— Ну, а я хотів запитати в вас – красти, от тоді люди, коли, наприклад, ваш батько був і так дальше, то люди крали один в одного, чи нє?

М. М.: Та бувало, ну так шоб.

— Бувало. Я що хочу просто запитать, що от зараз більше люди крадуть?

М. М.: Так!

— А от зрівнять з тим часом, чи як його?

М. М.: Хто тоді не хотів робить, крав. І січас тепер так більше не хочуть, так начинають красти. Тоді не хотять, а зараз єсть возможность.

— Ну, ваш батько не ходив, наприклад, таким ремеслом займаться?

М. М.: Та шо ви!

— Ні, да? І ваш батько не ходив, правда ж?

М. М.: У нас того заведено не було.

— Не було, да. Ну, а якщо людину впіймали, що крала, то що було? Якщо впіймали людину, що він крав, що б було?

М. М.: А я не знаю, це я був малим.

— А почали красти вже більше це вже пізніше, да?

М. М.: Мабуть.

— Ну, а скажіть, будь ласка, так якби вернулося батькове господарство, не хотіли б його назад повернути? щоб ті часи вернулися?

Жінка: А года?

— Ну, з годами разом! 

М. М.: Куда вертаться? вже туди! Я прийшов з армії, то жінка вмерла, а була, колхоз оцей був. Нємци вступили жінка в комуну оддала, бо корову забрали, а комунам оддали. Прийшов з армії, так і комору забрали ту. Січас уже у 40-му годі.

— Комору?

М. М.: Ну, хату, з комори хату зробили таку. Так в якому? в 55-му, як я женився. Ми женилися. Як я тебе брав, тоді вже не було Марусі.
Жінка: Кого?
М. М.: Ну, як Маруся вмерла, то зійшлися. Я в 50-м годі прийшов, в 56-му то.

— Скажіть, будь ласка, а коли батька вигнали тоді з хати, куди ж він жити пішов?

М. М.: Куди? батька забрали в тюрму, а нас куда хотіш.

— І куда ви пішли?

М. М.: Ну куди? по селах!

— Хто куда? а, там до родичів?

М. М.: Та які родичі! Хто робили. Хто скот пасли. То на квартіру було пускали люди після голодовки. Як хоч живи, і все!

— А в хату вашу хтось вселився?

М. М.: А розкидали, розвалили, і все!

— Розкидали?

М. М.: Розкидали! Зараз кажуть, шо коє хто вертає хати це. Та кому я буду писать шо? кому хто дасть мені? я сам понімаю, хто мені оддасть? де його брать? Ну, то вертають, мєлоч, копійки вертають. Як це, як приказка казали. Раньше були діти, а діти лазили. Батько робив, а діти по полах лазили, їсти хотіли. А батько трудився. А в мене батька посадили, вмер, у 32-му вмер, і в 33-му я був у кацапщині. Там моя сестра десь заховала. А тоді я приїхав з кацапщини, вона каже — голодовки не бійся, бо там перебув.

— А там не було голодовки?

М. М.: Ох! там жили не дай! слава Богу! І коров по 5 держали, і свиней, і гусей, страшне!

— В 33-му?

М. М.: Да! приїхав, це хутор Михайловський. Я це вона каже, то там кажуть — ви не хотіли робить. А це після того вже, як голодовку пройшли, тоді й кацапи пішли сюди, в Бобрик. Як раньше людей за собак міняли, так і тут своїх подавили, а кажеться в 37, чи шо.

— Привезли сюди?

М. М.: Сюди. Хоч утікали отут, бо тут не те, шо в їх. А шо ж!

— Ну да! Скажіть, будь ласка, а тоді, якщо згадаєте старі часи, то було таке, знаєте, як, наприклад, село вирішувало всякі питання, ото було общество називалось, чи громада. Ви бачили отакі збори?

М. М.: А! тоді в нас була волость. Ну, я малий був.

— А! волость була, да?

М. М.: Волость, Харьков,  як його.

— Губернія.

М. М.: Губернія, а це район був.

— А район Тростянецький, да, тоді був?

М. М.: А то я й не знаю. Тоді було, я не знаю. 

— Нє, а в селі от, наприклад, питання про землю, про все, хто займався цими питаннями? селяни самі?

М. М.: Староста!

— Староста, а хто він, де він брався? його обирали люди?

М. М.: Обирали його так.

— Ну, обирали люди як? багатого, чи толкового?

М. М.: Хто зна! чи багатий, чи він який.

— А яку роль грав сільський піп в житті села? священик?

М. М.: Яку роль? Діти родилися, він хрестив. Празники знав.

— Ну, це була толкова людина, щоб могла розказать щось?

М. М.: Ну, а як же! ну, як же. Тоді ж, тоді так понімали все, а як же.

— Скажіть, будь ласка, а от, наприклад, сам староста вже після того, можна сказати, як сільська рада прийшла?

М. М.: Тоді вже предсідатєль сєльсовєта був.

— Ну, а от, наприклад, предсідатєль сєльсовєта і староста це різні люди? чи нє? Я маю на увазі по от, по своїй природі?

М. М.: Сперва староста був, а це потом.

— Ну, того ж приставляли, а цього вибирали.

М. М.: І сєльсовєт присилали.

— Присилали, а того вибирали люди свого.

М. М.: А того свого вибирали.

— Ну, так а вони ж різняться, правда?

М. М.: А як же, єсть разниця.

— Скажіть, а от, наприклад, якщо багата людина, так, і бідний. Як ставлення бідного до багатого? чи він гордиться сильно, що він багатий, чи нє?

М. М.: Гордились! а як же! Єсть такі бідняки, не хотіли робить, це у 27-му годі неврожай був озимини, а ярина була. Ходи — дєд! позич коробку муки! я зберу, я тобі оддам. А тоді, як собере — А! ти знаєш, ти ж кулак! а я бідняк. Шо не хотів робить, а бідняк, отакі були.

— Нє, а от багаті не цуралися оцих бідних?  не знущалися?

М. М.: Нє! ше й помагали, давали. 

— Ще й помагали, да.

М. М.: Мій дід сильно сам помагав.

— А, наприклад, можна було, щоб родичалися? хтось брав дочок чи синів багатий, бідних?

М. М.: Да. Хто радий, той родичається. Вся сім’я друг друга понімали як то. Родичі були разом, а тепер. Після оце колгоспу став уже то.

— Розвалюваться, да? Тоді раніше сім’я сильна була?

М. М.: Да! ну, тоді ж таке.

— А скажіть, вас дід благословив на життя, чи ні? як умирав?

М. М.: Мій? він батька благословляв.

— А батько ще живий був?

М. М.: Да, батько в 33-му. А потом же война.

— А дід коли помер? 

М. М.: Тоді з дєтства ще.

— Батько благословляв, да?

М. М.: Та батько тоді і до церкви возив, і водили тоді. І бубличок, поки не поговієш, не дасть тобі, поки не поговієш. Таке время було. 

— Таке время. А ви скажіть, от так от саме життя села, в більшій степені люди були селяни, працювали на землі. А були може й майстри різні там?

М. М.: Та, разні були! Єсть, шо й в заводах були. Єсть, хто в фермі.

— Нє, ну гончарі може були?

М. М.: То є! були! а як же!

— Кузніци? 

М. М.: Кузніци були, гончарі були, то таке.

— Ваш батько не був гончарем?

М. М.: Ні. В нас  тут базар був гончарів. Це в Бобрику тут базар був, привозили горшки продавали, все. та карусель була, ну, це район.

— Це районний центр був? Бобрик?

М. М.: Еге!

— Бобрик? а я не знав цього. Так получається, що гончарів, і всяких, і бондарі були?

М. М.: Бондарі возили вози теж, хто не робив якісь.

— Хотів вам таке питання задать, дивіться, якщо уявить собі, що от село ваше, так, уявіть собі, що от з землями, з усім отак от відрізать від зовнішнього світу, так, проживе саме село без чиєїсь допомоги? чи нє?

М. М.: Мабуть, шо зараз нє.

— А в колишні часи ще?

М. М.: Ну, жили тоді ж, кажу. Кажен жив собі.

— Дивіться, полотно було своє.

М. М.: Економія була тоже. Пани були. Робили ж все у пана тоді. Робить там, буряки так собирав всіх пан. А нема роботи – ідіте до хати. Погодує харашо і туда! Підеш хіба додому спать, то ж далеко, не підеш.

— До ранку, да?

М. М.: А як же! до утра. А утром опять. А тоді так, пахав я биками ото. Зерня вивозив пан, шоб я огріха не зробив, а пахав. Ну, разне це було.

— Скажіть, будь ласка, ну от до, от наприклад до колгоспу так от людина бідна була це того, що не хотів робить, правильно?

М. М.: Правильно.

— А при колгоспі хто бідним став?

М. М.: Хто?

— То ж такі й бідні були, й багаті були. Хто і як вони?

М. М.: А я чесно вам признаюсь, як я сам білого світу не бачив, як оце.

— Нє, ну я не знаю просто, чи кажуть, що ті, хто до влади дорвалися, то багатими поставали. Якщо так сказать.

М. М.: Шо Писаніє пише, те й відбувається, і всьо.

— А хто вас до церкви, отак от до вірування привчив? хто вам таку любов до цього діла?

М. М.: Дєдушка, батько був. Всі в нас христіани були, багато.

— Угу, вірували сильно? 

М. М.: Да, а як же! Є Бог же, він нам поможе.

— Ну, а свята всі виконували? свята всі справляли?

М. М.: В нас да, виконували в нас всі свята. Раньше ікона в дєдушки була Страшний суд. Як суд буде, як ангели будуть.

— А де ікони брали?

М. М.: Дєдушка не знаю, де тоді брав.

— Стародавні ікони були, да?

М. М.: Стародавні ікони. Ікони бачте, вже Ніколай Угоднік на дереві, і він тепер хватає, він дорогий, хватає і заграницю продають усе. Спекуляція стала іконами. Вже хто чим може спекулірувать стали.

— Це мені отець Василій розказав, як крали образи. Отець Василій розказав.

М. М.: Ну, отець Василій молодий.

— Нє, просто сказав, що в церкві вкрали.

М. М.: Так, у нас у церкві було. Я ото сторожував, поїхав з ним і сторожував. І випиляли решотку, улізли і під Престолом забрали усе, які медальончики, хрестики забрали. Ну вернули. А хто вернув, неізвєсно.

— А вернули, да?

М. М.: Вернули, да.

— Скажіть, будь ласка, а хотів вам задать таке питання, вже більше таке, можна сказати, народного такого плану. Як люди раніше от проводили свій вільний час? Наприклад, робота то робота. А от вільний?

М. М.: Робота. Ну, в празник, в неділю понімали.

— Співали? 

М. М.: Ну, а як же!

— Співали, да?

М. М.: Ходили в церкву. Хто як.

— А люди, молодь там, так  раніше по вулицям співали, чи нє?

М. М.: Це були досвітки, ходили.

— А вам прийшлося ходить на досвітки?

М. М.: Та куди! я ніде не ходив.

— Не ходили? а чого?

М. М.: А того, шо я ше молодий був.

— А що ж таке досвітки? 

М. М.: Ну, дівчата ходили, у хату збиралися. Там була, як кажуть, пряли на полотно. Прядка була. Гребінка.

— Вишивали, да?

М. М.: Вишивали. Хто чим занімалися.

— Ну, в основному, як кажуть, що, чи співали вони? чи розмовляли між собою?

М. М.: А як же! Ну, я не ходив.

— Ну, а вам хоч співати прийшлося?

М. М.: Та куда! я не вмію.

— Ви не вмієте співать, да? а батько?

М. М.: Та й батько так.

— Не дуже, да. 

М. М.: Я не помню.

— А! ви вже забули просто. А скажіть, будь ласка, я хотів запитать, чи були такі люди, наприклад, що грали на різні музичні інструменти?

М. М.: Були гармошки.

— Гармошки?

М. М.: Да, гармошки були.

— Гітари? На скрипку може хто грав?

М. М.: На скрипку, єсть у нас скрипка, ну я не знаю.

— Було таке, що люди наче організували ансамблі? на весіллях грали?

М. М.: Не знаю.

— Скажіть, а приходилось вам бачить старців? старців?

М. М.: Старців? А то, хто больний став, не мог робить, так ото.

— Ото, що з лірами ходили? з лірами ходили. Приходилося таких старців бачити?

М. М.: В яком смислі?

— Ну, з інструментами ходили?

М. М.: Було, ходили. Ходили з такими. Єсть на гармошку ходили. Єсть.

— А на бандуру? на бандуру, знаєте, такий єсть музичний інструмент?

М. М.: Да!

— Ну, а що вони проповідували, ці люди?

М. М.: Ну, просили милостиню. Ну, є сліпі, є невидючі, як кажуть. Єсть такі, шо немощні. Ну, й ходили просили.

— А практично люди обіжали їх, чи ні?

М. М.: Ну, а чого? христіанін давав всігда кусок хліба, хто шо може. Як просили, то давали, а як же! 

— Ну, я до чого питаю, кажу, бо наприклад зараз можуть таку людину і обідить. А тоді старець йшов по вулиці, його ніхто не обіжав?

М. М.: Нє! 

— Гріхом не було вважати, якщо старця обідиш?

М. М.: Не бачив.

— Не бачили. Ну, а коли вони зникли, ті старці? коли вони зникли? коли вони счезли, старці? Ну, де вони ділися?

М. М.: В неділю?

— Нє, де вони ділися, ті старці? Ну, коли вони зникли?

М. М.: А де? вимерли!

— Я знаю. А після колгоспу вони ще були, чи ні вже?

М. М.: Та були, чи Бог зна, я не знаю.

— Не бачили?

М. М.: Як старців уже тоді голодовка видушила, скільки людей погибло.

— Багато людей погибло, ага. Ну, скажіть.

М. М.: Я сам ось помагав, тут баба й дєдушка був, то бєдно жили, вода замерзала в хаті. То я піду води принесу, я їм помагав.

— Це в якому году? до 33-го, да?

М. М.: До 33-го года.

— Люди бідно жили сильно?

М. М.: Нє, воно старе! те без руки, вона стара вже. Ну шо, ні нарубать дрова, ні води принести, нічо. То нада помогти. 

— Скажіть, а до, можна сказати ще так, до колгоспу, то люди більше.

М. М.: Шо я до колхозу, шо я там до колхозу ше можу балакать, як я не був, як я не знаю.

— А на весіллях ви бували? на весіллях бували? Ну, тоді, в ті часи?

М. М.: Та! весілля. Ну, весілля, як своїх дітей оддавав, то й весілля.

— Воно відрізняється від сучасних? відрізняється від сучасних весілля?

М. М.: Та не дуже.

— Не дуже. Таке все саме, да?

М. М.: Та за шо весілля було? а тепер шо? Раньше то, а тепер міліони цих, тепер шо. Раньше то само, а тепер тоже то саме. Як тоді колхоз був, 12 рублів давали на місяць пенсію і люди жили.

— Ну да. Зараз такий важкий, важка ситуація. Ну, а по релігійному життю чули, наприклад, таке, щоб ікони обновлювались? щоб ікони обновлювалися?

М. М.: Я чув.

— Чули, ану розкажіть, будь ласка.

М. М.: Ну, ну шо ж, я ікони оце ось бачу, шо ви розказував, розказував.

— Ні, як обновлюються ікони?

М. М.: Як вони, ну я не, ну одна тамечки була ікона.

— В церкві?

М. М.: Та ні! в то, як його, батюшку, це я вже забув, так обновилась. Обновилась і найшлась ікона.

— В лісі? а отут?

М. М.: Да, да! спиляли, спиляли тамечки. Ікону найшли, і її брали, Матір Божа, і вона, коли її заберуть, мене немає. Взяли там церкву, ну розкидали, вона обновилась.

— А це далеко звідси, да?

М. М.: За Сумами там, там батюшка був з того села. 

— Оце отець Василій, а я в нього не розпитав, бачте! Скажіть, будь ласка, а люди самі раніше малювали ікони? чи десь купували?

М. М.: Ікони єсть художніки, шо малювали.

— Ну да, а продавали такі ікони? чи нє? де їх можна було купити?

М. М.: Де? Ну, єсть в мене на покуті, там єсть, у сусіда була бумажка така, той. Я йому дав, він мені взяв ікони, я там заплатив, він взяв мені ікони. А я любітєль, шоб ікони були в хаті.

— А ви в Росії були, там у кожній хаті ікони? чи нє?

М. М.: В сім’ї тоді да, ікон було! Як і в кого тоді робиш, то який то й  погодує, а який і їсти не дає.

— Ясно. Важко тоді жилося, да? Скажіть, будь ласка, а раніше в селі в основному населення одні українці були, чи хтось ще других національностей? вірмени там, жиди?

Жінка: Я оце неграмотна, то, шо ви балакаєте. Мох їли, драли по зубах. Кукурузиння гниле зиму, картошка гнила, собирали їли. Шо ми згадали?! шо ми бачили?!

— Я вас розумію. Просто ви зрозумійте, я ж питаю те, шо ви знаєте.

М. М.: Ми це знаєм.
Жінка: Ми горе знаємо! і тепер нема добра! І тепер ми старі осталися, й таке! Не прожив, а промучився. І оце тепер каліки. Я не рада нікому й нічому.
М. М.: Оце січас я робив на заводі.

— Скажіть, будь ласка, получається, як кажуть там, я хотів запитать все ж таки, раніше, раніше, раніше були, дивіться, все ж таки вміли і робить, вміли і відпочивати. Бо все ж таки цілий рік були свята, оце Івана Купала, Коляда була, і Паска була, і все. Уміли, правда ж, відпочивать? Батько ваш відпочивав, чи нє?

М. М.: Шо тепер казать? все власть од Бога! Шо єсть, то воно й єсть. Всьо! Шо тут балакать? Протів власті ніхто не піде, поки власть єсть. Все. Шо буде, то буде. Ото і все.
Жінка: Питали, шо діти робили колись малі? От нас шестеро було. Батько вмер в 32-м. Слухайте, батько, як Різдво, нас відвозив вечерять усіх родичів, хрещених батьків, матерів. Вдосвіта їхали до церкви з матір’ю. І їсти ж наварим в печі, і капусти, і м’яса, і заріжуть телятко чи поросятко. І нас шестеро було.

— І всім хватало?

Жінка: І всім  хватало. Терплять було, мати пирогів напече з квасолею, із грушами, з капустою, ага! куті понаварює. Їдем на Хрещеніє. Ну, на Тепляка ми з татом їздили. А на Хрещеніє їде мати з батьком вдосвіта. І до неділі вони ж празнували.

— Празнували. Так я ж і кажу, а зараз бачите.

Жінка: І дров наруба аж на дві неділі. ну, так не нарубували ж, як тепер нарубують, колись вєтки возили. Ну так, хто боровся як небудь, той і так же.

— А колядувать приходили?

Жінка: Та як я там його колядувала? скільки я там наколядувала?

— Ну все одно колядували ж?

Жінка: Бігали там.

— А Івана Купала святкували може? чи нє?

Жінка: А Івана Купала, вінки пускали.

— Ну бачите, все одно воно все ж було. Зараз і того немає.

Жінка: Та! от хіба Бориса ото коли буде?
М. М.: Завтра.

— Хіба Бориса завтра?

М. М.: Завтра, завтра хіба Бориса?
Жінка: Та на Бориса був празник, я не знаю, коли.
М. М.: Завтра.
Жінка: Бориса, Гліба.
М. М.: Да, в мене бабушка було рідна, то вона каже, чи буде те завтра, чи нє. Казала так вона.

— Скажіть, будь ласка, ну а все ж таки, хоч і бідно жили, то батьки ваші або інші люди співали раніше? чи воно таке, сум такий був, як оце зараз?

Жінка: Та Боже сохрани! такого не було. Колись на вулиці йдуть дівчата, хлопці співають. кучами стоять. Було оце празники йдуть, пішли в гості.

— І веселі? 

Жінка: І бабуся, й дідусь прийдуть до нас було. Сідаєм ми шестеро, мати, батько, покойний дідусь, бабуся. І з однії миски ж їли. Ті четвертушку принесуть.

— Ну, тоді люди не сильно пили, як зараз?

Жінка: Четвертушка, і всьо!

— Четвертушку. Не напивалися ніколи?

Жінка: Та куди! А батько, як оце М’ясниці, не гуляли ж свадьби, як у Пилипівку, в Петрівку. А тоді ж це тільки свадьба.

— Після посту?

Жінка: Да, пост. Пилипівка прийде, Різдво пройде. Дві неділі. Оце таке. А тоді свальби гуляють. І то мати співає!

— А яка була любима пісня у матері?

Жінка: Та всякі були.

— І козацькі якісь пісні співали?

Жінка: Звідки я там знаю, які козацькі.

— “Ой, у лузі, та ще й при порозі!” знаєте пісню?

Жінка: Да! знаю.

— Ну, так це ж козацька пісня.

Жінка: Та вже й позабувала.

— Ну, а тоді все ж таки люди якось дружніше жили, чи нє?

Жінка: Та це було сусіди, чи хрестини, та й сусіди позвуть.

— Ну, зараз до вас сусіди всі ходять?

Жінка: Та де там? не ходять, ніколи їм. Один старий на роботу, а стара дома, вона на пенсії. А молоді тоже. та хіба це тепер!

— Ну, а чому воно все сталося так?

Жінка: Казала мати, колись ми як щедрувать, так біжимо! А як нащедруєм там сала, усього. А тоді, каже, в одній хаті як начнем співать.

— Ну, глупостями не займалися? тільки чесно і правдиво все, правда? 

Жінка: Та ви шо! У нас у Васильовкі там було, ну і шо там мені харошого не було нічого. А таке, знаєш, у клуб ідеш, із клуба йдеш співаєш. на буряках дощ пішов, десь під скирдою, під дубами співаємо. А зараз, Господи!

— А на досвітки вам не приходилося ходить?

Жінка: Та ні! я і не знаю.

— Скажіть, а от батько ваш може на якийсь музичний інструмент грав?

Жінка: Нічо батько не грав. Робив. Пахав, сіяв ото. Ото на свальбах він був молодець. Вінчать ото людей возив. Це батько був. Дружком  бував. І мати там уже де, ну було, це так трохи вже. Вже ж воно позабувалося усе.

— Все одно воно ж то в пам’яті тримається.

Жінка: Канєшно, як отак напомниш і то. ну, як тепер бач люди багато кажуть, шо раньше було і співали, і жили.
М. М.: І духова грала.
Жінка: А тепер хоч і вмре хтось багатший, то духова, а нашо вона там уже нужна?

— Ну да. Ну добре.

Жінка: Ну, ото таке. Ну однаково в нас батько старався.
М. М.: Скільки він стоє? інтересно, оце зараз.

— А я хотів вас запитать таке — а хто такі байстрюки?

М. М.: Ну, а чого це байстрюк? шо за байстрюк?

— Да. Ну, хто такий байстрюк?

М. М.: Ну, як вам сказать? Байстрюк називається.

— Нагуляний?

М. М.: Нагуляний.

— Чи нагуляний і байстрюк це різні речі?

М. М.: Ну, нагуляний. Не виходила заміж там, а нагуляла.

— Покриткою стала, да?

М. М.: Да! ну це й нагуляний.

— А це не гріх?

М. М.: А хто зна! Бог все.
Жінка: Це йому гріх, шо він же обманув, та й живе з ним. А як другий же живе—живе, та й бере ж.

— А раніше як до байстрюків в селі відносились?

Жінка: А хто й зна, я не знаю.

— Не знаєте?

Жінка: Я не бачила, не знаю. А шо воно не дитина? не людина?

— Нє, так дитина, я питаю просто, що як ставилися? я ж не питаю, чого?

Жінка: А то ж він як обманув, пожив з жінкою і бросив. От вона й покритка. ото вам і все. Вона нагуляла. А як це вона нагуляла? Це ж не корова.
Жінка: Гальмує, заламує. а як два бики, то вони дружні, їдуть харашо. І харашо їхать тоді.

— Ну, а ваша, наприклад, сім’я в батька така була?

Жінка: Та, нас шестеро дітей було.
М. М.: Нє, ну батько з матір’ю так жили?
Жінка: Батько, харашо жили. Ну, батько бідніший був, а мати була з багатшого двора.

— Ну, це не впливало на життя їхнє?

Жінка: Ну і шо? мати ткала, пряла. І хату построїли, все. А батько такий, шо поки мати пряде, батько і дров нарубає, і в піч накладе, і понаріза і корові, і все на світі. Жили дружно.

— Чекайте, а цю історію вам хто розказав, бабка сама?

Жінка: Шо? шо?

— Оцю історію, що хто під грушею лежав.

Жінка: А! бабка там це розказувала.

— То вона наче як притчу розказувала? чи як?

Жінка: Ну да! вона ну розказала, яка оце така в чєловєка судьба.

— Так почекайте, це значить по дорозі йшла сама судьба, да? чи що?

Жінка: Ну, Бог його зна! Ну, вони стоять і кажуть, та бабка каже — Така судьба моя! Ну, каже, за первого вийшла заміж, пожила і то поробилося, начав бить. Пішов на войну — убили. Баба так і каже — це судьба! хіба ніхто ж не питав її. Ну, це люди стоять же на базарі там, торгують і то, ага! Живу, живу сама. Дочка вивчилася врачом, у Бєлгород направили. Вона приїжджа — Мама! ну чо ви не приймаєте сусіда? приймайте! воно і погано без хазяїна. Вона каже — Як буде такий, як ото первий, та хай йому! А він каже, шо пристав оце до єї — Та ти думаєш шо, як був один такий, то й другий такий? А каже — вона прийняла, а він ще хужий! Оце отаке!

— Почекайте, а вона розказала, що іде?

Жінка: Оце вона й розказувала таку історію. Оця баба.

— Що іде чоловік по?

Жінка: Ага! Іде ж два мужчини, а той лежить під грушею — дай води напиться!

— Це вони до нього звернулися?

Жінка: Да! а він каже — Я й сам хочу. Ну й лежить.

— Тобто, лінивий він?

Жінка: Да! ну, оце ж вам! А пішли до, дівчина живе — Дай водички напиться! Вона — Кувшинчик є, а води нема! Посидьте, я побіжу наберу. Вони кажуть — О! яка бідова! Побігла, водички набере. Яку їй судьбу наділить?

— Так взяли з тим з грушею зєднали?

Жінка (сміється): Не знаю. Не казала бабка. Ну, ледачого. Каже, їй ледачого, шоб вона його заставляла робить. Заставиш, як воно не хоче робить. Ой! оце таке. 

— Скажіть, будь ласка, а раніше люди розводилися, чи нє?

Жінка: Розводилися.

— Розводилися, да? Ну, це нормальне діло було, чи нє?

М. М.: Раньше розвод це було тяжоле діло.

— Тяжоле діло, да?

М. М.: Ну, розводились, хто жив не так. ну, а січас.

— А січас це часто.

Жінка: Та чо? раньше я й не знаю, скільки там.

— Не розводились?

Жінка: Нє! Ну, не розводилися, а жили однаково. Ну, не так, як зараз. Як калатушка по вулиці. Шо тепер таке.

— Скільки пішов і — до побачення!

Жінка: Да, то вже зараз.

— Ну, що ж, дякую вам! Як кажуть, що получилось, пам’ятаєте. Харошого не було, да?

Жінка: Харошого не було. І не буде нам. Це молодьож. ну, які породились вже в яких годах, шо вони такого. Шо ми? одна голодовка та война. Одна голодовка й война.

— Ну, того щасливого періоду перед колективізацією то було, як сказать, не було тоді харошого? чи от як? трішки пам’ятаєте? Ну, все ж таки вам було 10 років, що не кажіть!

Жінка: Ну, так шо ж, а колектівізація начиналась у якому годі?

— Ну, в 30-му ж!

Жінка: Чого? раньше.

— Ну, ви пам’ятаєте перед колгоспом життя?

М. М.: Ну, як ми жили, як ми діти були? Нам то як усе не доходило.

— Ну, все одно воно ж видно було.

Жінка: Ну, як у 29-му, то скільки мені, год 9 було. Шо то бігав та тільки ото гусей пасем. Ну, я ж кажу — батько оженився в 16-му годі, матері 16 год було. А в 32-му вже батько вмер. Шестеро дітей. Землю держали. Шо вони бачили? й ми шо побачили? Тут голодовка, то война, і отаке. Оце вам і все. А тепер і того нема. А в нас оно дочка.

— А раніше то поважали діти батьків? 

Жінка: Да! У нас бабуся була, баба у нас Ївга Капітоновна, то у єї дочок багато було, так вона як возьме ломаку, так вони всі аж все робили, й слухали, і той. І в 60 год уже бабушка. Бабушка їсти варе, бабушка там коло мечі, чи там шо. Попитайте в бабушки! А тепер, Господи! отаке бігає, а вже й мати не нужна. І каже, шо попало.

— Так, а тоді получається, що все тільки до бабушки?

Жінка: Да! а тоді було з бабушкою!

— Ну, а получається так, що казали, що діди наче всім правили? що главний як дід наче?

Жінка: Так я ж і кажу вам, шо бабушка і коло печі пироги. А мати було, чи там молодиця, невістка.
М. М.: Хазяїн на поле поїхав і сказав, шо на невістку, на дочку, шо ти там собирай чи таке, шо сипеться. Таке, шо ноччю нада збирать. Уже просо це ноччю, гречка ноччю. Вальки робить уже таке, шо сипеться. Горох ноччю. А як зараз жара, вийшов, в полі останеться.

— Це то, щоб на ніч забирали все?

М. М.: Забирали. Та й ноччю все.

— Короче, бувало все. Але ви жили веселе життя. Хоч і вбивалися.