Дацюк Надія Іванівна, 1931р. н.

⎯ По материній лінії?

Н.І.: По батьковій.

⎯ По батьковій?

Н.І.: Да.

⎯ А як звався куток де жила ваша сім’я? По вуличному?

Н.І.: Ой… Кулики.

⎯ А як ще називалися сільські кутки?

Н.І.: Ну, там Кулики, (…) отакі були, ше які? Пеньки. Ну, ше які там були (…) я вже казала. Які ше були…

⎯ Це велике село було?

Н.І.: Це велике, велике село було, да.

⎯ А чим займалися ваші батьки?

Н.І.: Батько мій робив у колгоспі.

⎯ Правда?

Н.І.: Мама… Нас було четверо, мама нас обходила.

⎯ Як склалася доля ваших братів і сестер? Чи всі вижили, здорові?

Н.І.: Сестра моя була в Германії, брат служив в армії, був воєнним. Потом вони (…), бо жінка заболіла. Був він на Курильських островах, то жінка заболіла і (…). А сестра в Дніпропетровську, там і живе. А одна в Селищі живе, сама менша.

⎯ А ви старша в сім’ї?

Н.І.: Нє. В мене сестра, та шо в Дніпропетровську ⎯ сама старша. А брат виходить середущий ⎯ двадцять шостого. Сестра ⎯ двадцять четвертого, брат ⎯ двадцять шостого, я ⎯ тридцять першого, а вже четверта ⎯ тридцять третього. Ну, ше були между нами ⎯ померли. Було б семеро.

⎯ Надія Іванівна, так за вашого дівування поговоримо.

Н.І.: Я його бачила? Не бачила.

⎯ Чому? Рано заміж вийшли?

Н.І.: Дуже рано пішла на роботу (сміється).

⎯ В скільки років?

Н.І.: Десь, чекайте, зараз… Війна кончилась. Було мені 10 років як війна началась. Війна кончилась було мені 14 років і я пішла на роботу.

⎯ А куди?

Н.І.: В колхоз.

⎯ Шо робили там?

Н.І.: А всьо. Боронували, за боронами ходила, коні водила, копали лопата́ми. Ну, шо ше? Всьо таке, знаєте…

⎯ То не ходили тоді дівчата на вечорниці?

Н.І.: Ходили, збирались тако на кутках.

⎯ Так?

Н.І.: Дівчат багато збиралось. Така сама… Наші такі були дівчати як і ти, такі самі свистунчики малі. Но всьо равно музикантів мали свої. Були старші, но старших було мало, бо їх забрали в Германію. А котрі такі уже остались, то були перекупалися… в Германію. Були шо оставалися. Отак. А ці вже такі, підлітки, начало із 26-го года. 26-ий тоже в Германію. 27-го, 28-го, 29-го це остались дівчата. То це вже не наша компанія, то більше, то менше. Но в (…) ходили всі разом.

⎯ Чи співали ви тоді?

Н.І.: Співали, конешно.

⎯ Чи було у вас поширено співати частушки?

Н.І.: Співали, хто шо співав.

⎯ А яка була музика?

Н.І.: А балалайка.

⎯ Правда? Пам’ятаєте музиканта?

Н.І.: Ви знаєте, шось, шось не помню…

⎯ Забулися, да?

Н.І.: Да. Тоді всі грали шось хлопці.

⎯ Правда?

Н.І.: Ну, такі наші, нашого возраста всі хлопці тринькали на тих балалайках.

⎯ А в клуб ходили ви?

Н.І.: Ходили.

⎯ Коли у вас появився клуб?

Н.І.: У нас після війни знаю був.

⎯ А там в клубі яка була музика?

Н.І.: А там уже музика була, після війни прийшов один хлопець гарний і приніс акордеон. І ходив оце грав цей акордеон, коли платно, а коли безплатно.

⎯ Пам’ятаєте скільки треба було заплатити?

Н.І.: Ну, там копійки, конешно, тоді воно копійки були. Воно то не копійки, вони були гроші, но зараз ходе копійки.

⎯ А чи той хлопець був завідувач цього клубу?

Н.І.: Нє, просто він був такий, як би сказати… Перший парень на селі.

⎯ Так? Мав акордеон?

Н.І.: Да, був акордеон і перебирав руками…

⎯ Розкажіть про це!

Н.І.: (Сміється).

⎯ Про кого казали що перший хлопець на селі?

Н.І.: Оце вони там були і він, були такі хлопці. Вони вже поприходили з армії, це після армії. А так, перві хлопці, їх не було, бо вони були на фронті всі. А ці як шпінгалети, то це вже не перші.

⎯ (Сміється).

Н.І.: Ті, що з фронта поприходили, то ці вже стали такі, настоящі парубки. А то як ми, то не парубки ще були. І тоже дєтство їхнє яке? То в колгосп… Більшості був тоді у колгоспі. А (…) Настав же сорок сьомий, сорок шостий, за баланду ходили на роботу.

⎯ Ви пам’ятаєте що тоді платили?

Н.І.: А тоді шо ⎯ сто грам на трудодень давали. А то ще й не давали сто грам на трудодень. Давали оце, йдеш на роботу ⎯ подають тарілку такої кукурудзяної баланди, таким зараз свиням годують. І за цю баланду ходили робили. От. Ну, вже це було сорок сьомий… Сорок шостий, сорок сьомий. А вже осінь сорок сьомого ⎯ вже лучше стало жити, потому шо вже був… Сорок шостий був неврожай. От. То (…). В общем, ходили пухли.

⎯ Чи ви пам’ятаєте голод?

Н.І.: Ну, сорок сьомий я пам’ятаю, а тридцять третій я тільки чуть пам’ятаю. А шо я пам’ятаю? Шо я тако сижу на ліжанці ⎯ оце я стіки помню, я ще мала була ⎯ а мама лежить слаба на печі. І приходе два таких мордовороти, сказати, і в нас було стояло тако жито в мішку. Оооо! (…) не видно. Хочуть забрати. Запомнила. І вони забирать це жито ⎯ а мама каже, аж плакати хочеться, а мама каже: «(…), бо батько поїхав у Крим і (…)». І вони не забрали. Оце я помню тридцять третій рік так.

 

⎯ Мало ходили на вечорниці, а може пам’ятаєте як називалися голоси у вашому селі? Як співали казали «перший-другий» чи «нижній-верхній»?

Н.І.: Ніхто їх не називав. (…) (сміється). Ну, там багато дівчаток. Якось так повелось… От, ну співали, всякі воєнні пісні, після війни це. Ми вже дівчата стали після війни. І воєнні пісні співали і частушки. Співали хто шо вмів.

⎯ Чи було…

Н.І.: Солдати прибігали до нас! (Сміється).

⎯ Звідки?

Н.І.: А у нас там лагеря стояли, прибігали, нас слухають! (Сміється).

⎯ Чи на всіх кутках співали однакові пісні?

Н.І.: Нє. Та там співала, хто де співав.

⎯ Ні, я…

Н.І.: Оце, хлопці збиралися, де дівчата співають. Оце, на кутках: «О! Дівчата співають ⎯ пішли туди». А там уже вони порозбігалися ⎯ біжать дальше, де дівчата співають ⎯ туди біжать.

⎯ Чи була така конкуренція між кутками? Що яка дівчина краще співає, її на той куток хотять переманити?

Н.І.: Нє-нє.

⎯ Не було?

Н.І.: Не було такого, нє.

⎯ І також ви не ходили на інший куток співати, тільки на своєму?

Н.І.: Нє, на свій. Ну, було там подружка десь дальше трошки живе, то вже ходили. Ми не ходили. Тут, зі свого кутка камінці вибирали (сміється).

⎯ Чи були такі дівчата, жінки, що вважалися найкращими співачками?

Н.І.: Була одна в нас дівчина така, що співала.

⎯ Пам’ятаєте її?

Н.І.: Да, Ніна, чось називали її… Кудирка Ніна. Зараз вона… Чогось на неї казали Оклія. Вона гарно співала. Не знаю зараз де вона, ця Ніна. Гарна була така дівка.

⎯ А чи було у вашому селі так прийнято, шо цих найкращих співачок та й запрошували на весілля, щоб вони на весіллі…

Н.І.: Не було такого.

⎯ Да? Ну, а як весільні пісні, то хто співав?

Н.І.: Жінки старші. Старші жінки.

⎯ Чи вони мали таке спеціальне запрошення, що це мало…

Н.І.: Нє-нє. Родичі, родичі. І співали, а де не співали? Кругом співали. В основному старі люди всі знали весільні пісні. Це зараз не знають.

⎯ А, Надія Іванівна, чи ніхто не забороняв вам на ці вечорниці збиратися?

Н.І.: Нє.

⎯ Батьки?

Н.І.: Нє-нє. Тільки шо вигонили Владу: «Влада, додому!» (Сміється).

⎯ А тепер хочу вас спитати про музикантів, про ансамблі. Які у вас були музиканти в селі, які були музики?

Н.І.: У нас не було музик, не було. Ні духового не було… На балалайці, на гітарі, там, хто там може грав ⎯ ми не чули цього.

⎯ Тільки…

Н.І.: Вони повернулися послє війни, а я пішла малесенька до цьої роботи. Їду, замучена… Та й не ходила, в ці клуби часто, я не могла, бо я ж…

⎯ А коли в клубах організовують ці музика, танці? Тільки по святах?

Н.І.: Нє, тіки по суботам…

⎯ Не пам’ятаєте, а хлопці наймали музикантів, щоб грали там, для дівчат?

Н.І.: Нє.

⎯ Не було такого?

Н.І.: Таких багачів не було. Бо наймеш ⎯ то треба заплатить.

⎯ Бідно жили? А цей, акордеоніст, він отримував? Що йому давали за це?

Н.І.: Не знаю. Ну, платили ми 50 копійок за білєт, а чи йому щось платили, чи це йому платили… Це білєти давали, чи у касу воно йшло, чи куди воно йшло. Він іще живе.

⎯ За вашого дитинства, чи ходили в селі старці?

Н.І.: Один, от я за свої пам’яті. Це було десь, тако, наверно, в тому році, сорок сьомому. А може перед сорок сьомим. Помню я, шо мама лежала (…). Мама лежить на цьому, на печі. Приходе до нас дід. Такий червонястий. Ніби старець. Витягає ножа. Шо він нам хотів робити ⎯ ми не знаєм. Ми понаробляли крику, а ми жили ⎯ ше сім’я через стіну, знаєте, як раньше жили ⎯ через стіну хата. Один брат жив, а тут другий брат. Наробили ми крику, а бабушка була, бабушка десь там була, приходить ця бабушка, каже: «Куди старий (…)». І він шось (…). Оце я помню таких старців. А в війну ходили, канєшно.

⎯ А таких не пам’ятаєте, шо може вони грали на чомусь?

Н.І.: Ні. Не пам’ятаю.

⎯ На бандурі, чи…

Н.І.: Нє, таких не було.

⎯ Не знаєте, да? То це ви знаєте таких. шо ходили просто просили, так?

Н.І.: Да, да.

⎯ А який був національний склад села у вас? Чи там жили українці, чи ще може якісь національності?

Н.І.: Були руські, євреї були… Я помню і цигани. Я знаю де вони жили, бо цигани тут були, в шатрах жили, над річкою всігда.

⎯ Не мали своїх хат?

Н.І.: Да. А в селі була тако акушерка єврейка стара. (…) називав на «Р», кажеться, на «Р», видно Рима. Да, оце була медсестрой, акушерка. А так я тоже більше не знаю.

⎯ А євреї мали свої хати?

Н.І.: Вони жили на квартирі, не мали. Не було.

⎯ А як в селі говорили, українською мовою?

Н.І.: Да-да.

⎯ А в школі як викладали?

Н.І.: Викладали до цього, до війни. Викладали. Українську і руську. А потом ше німецьку, потом ше батюшка приїжджав.

⎯ Ага.

Н.І.: Ше батюшка приподовав.

⎯ Закон Божий?

Н.І.: Чогось не помню я.

⎯ В окупації?

Н.І.: Да, да.

⎯ А чи були у вас такі проблеми: в селі говорили українською мовою, а ви їхали в Вінницю, там в райком чи куди вам треба було, чи мусили переходити на російську мову? Чи так?

Н.І.: Нє.

⎯ Ті люди говорили українською мовою?

Н.І.: Да, українською мовою. Є такі, шо руську не понімають у нас.

⎯ Ну, да. Чи були в вашому селі такі майстри, що вміли щось особливе робити? Наприклад, горшки ліпити?

Н.І.: Не було.

⎯ Не пам’ятаєте?

Н.І.: Ні.

⎯ А чи були такі сільські художники що малювали? Образи може малювали?

Н.І.: Нє.

⎯ Не було нікого? Чи були образи́ у ваших хатах?

Н.І.: Було повно.

⎯ А скільки…

Н.І.: У бабушки були…

⎯ Скільки було, так, нормально?

Н.І.: Допустім, така комната, то отам оно (…) і рушники і образи, все-все, шо було.

⎯ Чи чіпляли іконку? Лампадку біля ікони?

Н.І.: В нас не було.

⎯ Не було?

Н.І.: Не було.

⎯ Як в вас називали образи́ чи ікони?

Н.І.: І ікони і образи.

⎯ Чи було так, що в хаті багато було ікон, а молились до якоїсь одної?

Н.І.: Цього нема, молилися до… Не помню (…).

⎯ Чи було таке, шо, може, це від своєї бабушки могли… до якоїсь ікони молились, то казали, що це заступниця? Чи було так, шо ця заступниця не допомагала і на неї сердилися? Наприклад, попросили помогти в якійсь справі, а вона не помогла, тоді на неї сердилися?

Н.І.: Нє-нє, такого не було.

⎯ Не пам’ятаєте?

Н.І.: Моя бабушка вообще була дуже богомольна, вона всьо время ходила в церкву.

⎯ А про колядки ви що-небудь можете сказати?

Н.І.: Та ми не колядували.

⎯ Не було такого?

Н.І.: Не було в нашому возрасті колядок. Старші люди, допустім, до мої бабушки приходили діти, на вечерю приносили ці всі дочки, внуки, правнуки ⎯ всі сходяться, в неї повна хата цих гостей. І вони сидять і колядують.

⎯ Правда? Ви це пам’ятаєте?

Н.І.: Да.

⎯ Ви були дуже маленькою?

Н.І.: Да. Як внуки… Ще внуків не було у бабушки… Оце, бабушка накриває стіл і колядують. Всі збираються…

⎯ А пам’ятаєте як ви були маленькою, як робили весілля? Чи так були великі весілля, чи маленькі?

Н.І.: Ну, тоді тоже по возможності.

⎯ Ну, це було в хаті?

Н.І.: Робили в хаті. (…) тарелочок не було, вилок не було, ложок не було (сміється).

⎯ І одною чаркою всі?

Н.І.: Все весілля одною чаркою.

⎯ А чи обов’язково сватали дівку перед весіллям?

Н.І.: Обов’язково.

⎯ Як проходило це сватання?

Н.І.: Ну… Хлопець ходе. Раньше казали, що заставляли замуж виходити. А як у мойом возрасте, то вже самі по любві виходить сходились. До кого посватався, тоді роблять весілля.

⎯ А хто був сват? Кого брали за сватів?

Н.І.: У сватів він брав. Може брати свого батька хресного, може брати дядька рідного. І так само і від неї тоже… Такі свати приходили.

⎯ А що готували дівчині на весілля? Як у вас це називалося, по́саг?

Н.І.: При́дане. При́дане. Яке при́дане…Не було того при́даного, що там мама могла мені… Постєльку шось дасть… Давали мебель чи машину нову як зараз дають, да? Нє, тоді…

⎯ Ну, шо таке обов’язково мали дівчині дати? Може сундук, скриню?

Н.І.: Ну, конешно, скриня повинна бути. Колись. А тоді, як вже в нашому ⎯ вже шкаф давали. А тоді скриню, допустім, моя з скринею приїхала, бо моя мама з Волині. То приїхала з скринею. Бабушки тоже колишня-колишня та скриня, тоже скриню. Багато…

⎯ Ви прийшли з багатої…

Н.І.: Да, мені прийшло… Ну, шо було там, і ці килими самоткані, і рядна. І було постіль. Подушки шоб були і рядна. Таке самоткане покривало, одіяло (…). Отаке всьо самоткане було.

⎯ А про яку можна сказати таку нєвєсту, шо вона багатша, скільки вона повинна мати цих ряден чи цих подушок?

Н.І.: Ну, три подушки ⎯ більш не давали нєвєсті. Да. Дві подушки молодим і маненьку ⎯ на налог (сміється).

⎯ Надія Іванівна, а чи пам’ятаєте ви, чи були такі випадки, щоб дружилися між собою родичі?

Н.І.: Ні.

⎯ Що за це казали в селі?

Н.І.: Чогось не пам’ятаю я такого.

⎯ Ну. Це вважалося гріхом, так?

Н.І.: Да, да.

⎯ В таких випадках…

Н.І.: Не мали вони права мати дітей.

⎯ Угу.

Н.І.: Не вінчалися раньше такі, ті пари.

⎯ Чи співала вам мама, або сестри, або бабуся колискові? Не пам’ятаєте?

Н.І.: Нє.

⎯ А хто розказував дітям казки?

Н.І.: Ну… Мені?

⎯ Так-так, як ви були…

Н.І.: Мені, наверно, не розказували, то я не помню.

⎯ А хто водив до церкви малих дітей?

Н.І.: Бабушка.

⎯ А ви вже самі співали своїм онукам?

Н.І.: Канешно! Всьо время співаю (сміється).

⎯ Казки не розповідали?

Н.І.: Та ви шо…

⎯ Це ви вже дочекалися правнучки, да?

Н.І.: Да, да.

⎯ О, молоденька така бабуся.

Н.І.: Яка молоденька, шістдесят три роки?

⎯ Ну, все одно молоденька. А скажіть, будь ласка, чи колись за непослух карали дітей? Як?

Н.І.: Били.

⎯ Били?

Н.І.: Били.

⎯ А хто карав? Батько, мати, хто мав право?

Н.І.: Мати, то це знаєте ⎯ ляпаса. А татко вже як добереться, то він дасть (сміється).

⎯ Не пам’ятаєте коли появився дитячий садок?

Н.І.: Дитячий садок появився… Мені вже було…

⎯ Ви не ходили вже?

Н.І.: Я не була в тому садку, я тако, сіно… Знаєте в селі сіно?

⎯ Да.

Н.І.: Нас там купа з одної половини і з другої. Закрили нас ⎯ і б’ємся там цілий день! (Сміється) оце вам садок! Як собачата, поки та мама прийде. Отак.

⎯ Надія Іванівна, а чи тоді розлучалися люди?

Н.І.: Не розлучалися.

⎯ Як ви думаєте, чому? Чи терплячіші були?

Н.І.: Я вам скажу, шо більш одне другому уступали.

⎯ Від кого це більше залежало? Від батьків чи від жінки, чи від чоловіка, хто так скріплював сім’ю?

Н.І.: Треба, щоб жінка була терпляча.

⎯ Що, можна сказати, що сім’я трималася…

Н.І.: На жінці. Потому шо чоловік він взяв і пішов, на день, чи там на пів дня. А то всьо на жінці, вона мусить терпіти. Всю роботу мусить терпіти, воспітаніє. Вона воспітує, но вона повинна бути терпляча. Він прийде, може і сказати, треба терпіти. А зара не терплять. Отак.

⎯ У вашому дитинстві, або за вашого дівування, коли ви жили в селі, то як ставилися до того, якби дівчина мала дитину незаміжня? Що з такою дівчиною, чи засуджували, чи ця дівчина мусила йти з села?

Н.І.: Нє, з села вони не йшли. Ну, чогось я не помню, щоб дівчата… Я помню тіки, як одна дівчина прийшла з Германії, і ходив до неї хлопець і находив їй дитину. І вона йому принесла, це я помню.

⎯ І віддала йому?

Н.І.: Вона йому принесла, налякати його. Ну, він втік з дому, вона положила під порог і пішла. Конешно, скоро вернулась за цею дитиною. То це одну дівчину я тіки помню за весь час.

⎯ Це в вашому селі було?

Н.І.: Да-да.

⎯ Ви знаєте потім як склалася доля такої дівчини чи могла ще вийти заміж?

Н.І.: Вона заміж не вийшла, а він женився. Він тоже женився…

⎯ Чи це дитя з нею росло?

Н.І.: Та росло, конешно, виросло. Судьби я не знаю, бо вони так далеченько від нас жили. Виросла ця дівка, гарна. Казали, шо гарна була дівка, бо її так по сусідству (…).

⎯ Якщо таке траплялося, з’являлася така дитинка, чи в селі погано до неї ставилися, чи жаліли таку дитину, як?

Н.І.: Байстрюком називали.

⎯ Називали, да?

Н.І.: Да.

⎯ Зневага така?

Н.І.: Да, байстрюк каже.

⎯ Значить, не любили в селі цього?

Н.І.: Ну, знаєте, як не любили… Ну от: «От байстрюк, але хороший, ⎯ каже, ⎯ байстрюк». Славний байстрюк. Так чогось… Каже байстрюк, але дуже гарна дитина.

⎯ Але чи обіжали цю дитину?

Н.І.: Нє-нє.

⎯ Ні?

Н.І.: Нє.

⎯ Якщо було в сім’ї, наприклад, багато дітей, то хто залишався з батьками? Коло кого батьки доживали свій вік?

Н.І.: Самі.

⎯ А діти куди пішли?

Н.І.: Діти розбігалися.

⎯ Чи будували нову хату для когось з родини всі родичі?

Н.І.: Ні.

⎯ Не було такого, кожен сам собі?

Н.І.: Да, кожен сам собі, шо зміг, то змурував. Так і жили.

⎯ Наприклад, ваші батьки, ви не знаєте куди вони їздили на ярмарки, що вони купляли?

Н.І.: Батько їздив на ярмарок, щоб там купе якесь порося, то треба його в неділю, він продасть, щоб якась копійка була, бо в колгоспі не давали нічого. Оце всьо. То якусь теличку купе, потримає її трохи ⎯ продасть, щоб якась копійка була. Аж в Ворошиловку там, є Ворошиловка, аж на той базар ходили пішки!

⎯ Скільки це кілометрів?

Н.І.: Ну, аж коло (…) то скілька, ти разве не знаєш скільки то кілометрів? Селище, попробуйте.

⎯ Це (…) треба йти?

Н.І.: Да, вставали ночью і йшли.

⎯ Надія Іванівна, а шось так з городу чи з саду продавали ваші батьки?

Н.І.: Нєт. У нас городу було трішки. Клаптичка цього города, якраз урожай збирали ⎯ так поросятка (…).

⎯ А якщо, наприклад, треба шось купити, яку одежину, де брали на це гроші?

Н.І.: Отож так і брали.

⎯ Так? А самі що-небудь виробляли?

Н.І.: Ні.

⎯ Полотно?

Н.І.: Ну, полотно виробляли, но не ми. В селі люди виробляли, то робили, коноплі сіяли. Виробляла мама ці клоччя, це всьо виробляла і виробляли там рядна, мішки, оце всьо виробляли.

⎯ То ви в тих людей купляли, да?

Н.І.: Нє, несли оце всьо і там вона виробляла, за роботу платили.

⎯ Не пам’ятаєте скільки платили?

Н.І.: Нє, це не пам’ятаю.

⎯ Чи пам’ятаєте з вашого села хлопці або дівчата ходили на сезонні заробітки?

Н.І.: Ні.

⎯ Всі були вдома в селі?

Н.І.: Вдома в селі.

⎯ А багато роз’їхалося в місто?

Н.І.: Ну, а зараз… Не знаю. Я вже сорок років тут. (…) в селі. Такі як я, в селі живуть.

⎯ Угу.

Н.І.: Ну, то хіба десь замуж вийшли дальше. А так не знаю, переїхали… Ну, діти, конешно, пороз’їжджалися, а вони то в селі зосталися такі як я.

⎯ Надія Іванівна, тоді майже в кожному селі були такі жінки з такою жіночою професією, особливі були баби-бранки чи повитухи, можливо?

Н.І.: Бабушка була баба-бранка.

⎯ Бранка?

Н.І.: Да, баба-бранка. І вона вміла бешиху відводить, пристріт. Вона була поважна людина в селі.

⎯ Чи передалося комусь?

Н.І.: Ні.

⎯ Нікому?

Н.І.: Нікому.

⎯ Чи це був секрет, вона не передала нікому?

Н.І.: Нікому. Вона перед смертю впала і тиждень спала. І в сон померла, і нікому… Може, вона була б передала. З дочок ніхто цим не інтєресувався. Може, вона внукам передала, в мене нема, нема (…).

⎯ А шо вона вміла, ваша бабушка?

Н.І.: Я ж кажу…

⎯ Це бабушка Христя ваша?

Н.І.: Да-да. Я ж кажу: бешиху вмовляла, пристріт відмовляла, дітей відбирала. (…) ці маленькі нести, внучару (сміється).

⎯ Правда?

Н.І.: Принесла, внучару бабі принесла.

⎯ Така погана була?

Н.І.: Да.

⎯ Вона одна в селі?

Н.І.: Одна. Одна, да. (…), шо хочуть приносить: На гілочку, на спідничку ⎯ всьо бабі приносили. І, там, у сумці продукти, таке всьо, хто шо міг.

⎯ Да, а ваша баба, вона примову робила, промовляла, чи вона якесь зілля варила?

Н.І.: Нє, вона промовляла. Промовляла, но як бешиху, ой пристріт відмовляла ⎯ вона шось варила. Шось вона в кастюлічці варила. А бешиху, то вона булочка́ми. Булочки́ палили, і я була бачила, як вона це робила. Булочки́ палила в печі і це вона (…) пускали на воду. Оце це я бачила як вона робила. Но она ніколи… Ну, ше детство, не інтересувались, а якби я була старша, то інтересувалася була б цим. А вона не розказувала чось. Приходе, шось, от, приходе жінка така запухла ⎯ садить її коло печі і от… І яйце качали. Вона була на все село…

⎯ Ви кажете, що це була одна в селі?

Н.І.: Одна в селі. Нє, яйцями качали багато. Яйцями було…

⎯ Чи ви пам’ятаєте як звали тих жінок?

Н.І.: Тоже одна була Христя. Коло нас тоже, сусідка була. Бо помню, шо вона мене викачувала, моя бабушка шось не помню, чи вже померла була… Чось не було бабушки. То я помню, шо вона викачувала тоже. Була така, інтєлєгентна бабка. В неї була така піч, вона завжди: «Надя, ну помасти мені піч», така піч, треба залазити.

⎯ Ага.

Н.І.: А я маленька. Розвернуся в тій печі ⎯ повимазюю там, гарно все пороблю. То вона мені сладості якісь приготовляла всігда…

⎯ А були такі бабки шо вміли… Це такі добрі ваші?

Н.І.: Добрі та й…

⎯ А чи були такі, шо вони щось темне знали, шо могли, ну, шось там заговорити, чи могли там наслати?

Н.І.: На одну казали, що вона відьма.

⎯ Про яких казали, що вони відьми?

Н.І.: Ну, там у нас була одна баба шо казали шо вона відьма і друга. Ну, я не можу сказати…

⎯ Що вони могли зробити, ці відьми?

Н.І.: Ну вони, відьми, шось, кажуть, корова́м роблять. Чи молоко відбирають, чи шо. Бо моя бабушка розказує, шо, це та бабка розказує: «В мене була кума, то вона, ⎯ каже, ⎯ була відьма. Бо (…)». А я кажу: «А чого, що вона робила?», а вона каже: «А як ми прийшли, вона каже: “Чо в тебе нема сиру і сметани?. От прийди, ⎯ каже, ⎯ подивишся, як я мию творог на дворі, на (…) ⎯ і ти бери свій, от подивишся, як ти миїш, як я”». І баба каже: «Як вона стала мити, то до неї стали злазитися нечисті з води. І вужі, і ящірки якісь. В общем, всьо таке стало злазитись до неї. А як я, ⎯ каже, ⎯ стала мити, то до мене стала рибка тіки, плигає коло мене». От по тому вони знали, що це відьми. А чи це воно так? Хто його знає?

⎯ Це так розказують.

Н.І.: Да. Ну, це вона бачила, це ж вона по собі бачила, бо ж вона з нею мила. Понімаєте? Вона каже: «От іди подивишся, я мию, а як ти миєш» «То, ⎯ каже, ⎯ всьо злазиться звідти, з води, як вона миє». А чи це воно так, чи не так…

⎯ Надія Іванівна, а, може, ви знаєте такі, похоже на цих людей, може, в селі говорили таке про тих людей, що померли, може, вони потом сняться комусь, або приходять до людей?

Н.І.: Мені бабушка розказувала, шо як в неї було (…) чоловік пропав, (…) дванадцять дітей. Четверо дітей, чужих. А як це чоловік помер, то каже шо: «Він ходить, ⎯ каже, ⎯ я встану, дивлюся ⎯ стоїть». (…) це від вини, наверно. «Але один раз, ⎯ каже, ⎯ цей, чую що він прийшов, і так (…) і каже (…)». Бабушка розказувала. От каже: «А як встала (…), то ти ше будеш наді мною іздіватися?» Та за качалку ⎯ та по хаті стала гонити, і все. І каже ⎯ більше не приходив.

⎯ А що тоді люди кажуть треба робити? Це так проклинати?

Н.І.: Ну, шось вроді маком обсипали… І моя мама розказувала. От, батько помер, ну, скільки це років? Років десять як помер… То тоже мама казала, каже: «Ляжу спати, і скидає мене з кроваті. Скидає і всьо. Але (…). Шо, ⎯ каже, ⎯ я йшла до знахарки, шо (…). Шось воно…

⎯ Кажуть, що це мак їм ніби мішає?

Н.І.: Да, да. Щось воно таке. І вона каже, що більше не приходив.

 

⎯ Надія Іванівна, а ваші батьки довго жили?

Н.І.: Мама була 90 років, мама прослужила (…), сознаніє потєряла. (…) в хаті робила, мила посуду… А свекруха 33 роки. То моя свекруха (…).

 

⎯ Надія Іванівна, а в вашій сім’ї хто був главою сім’ї? Батько чи мати?

Н.І.: (…), потому шо він умів заробить, а мама вдома.

⎯ А так, покупку якусь купить, чи…?

Н.І.: Разом.

⎯ Разом?

Н.І.: Разом вони.

⎯ Діти вмішувалися в це чи ні?

Н.І.: Ні. Що треба дитині купити ⎯ тіки батьки…

⎯ У вашому дитинстві чи часто до вас приходили гості? Батькові, наприклад, чи материні батьки, сестри?

Н.І.: Материні не приходили, бо дуже далеко. А оце як тіки, так на празники.

⎯ На які празники?

Н.І.: Ну, Різдво, там, Пасха, та оце брат, сестра приходять, а так шоб сусіди… Ну, ще там був друг батьків, сусід, то тоже тако часто приходили. Особенно коли, за німця, то приходили, оце ж виманювали… І наймали попа, шоб повернулися ці діти. То робили ці вечері. Це такі вже (…) друззя були. Винаймали попа, правив він, щоб ці діти… Чи це воно помагало, чи не помагало. Але все оце робили.

⎯ Це як? Збиралися сусіди і…

Н.І.: Сусіди, робили…

⎯ Вечерю так? Приносили…

Н.І.: Да, всьо зносили, робили таку вечерю і наймали попа.

⎯ А в який хаті це? Вже в якій хазяїн просить, да?

Н.І.: Да. В кого велика хата. Там в сусіда була велика хата і там чось всігда наймали таке робить.

⎯ Цю вечерю?

Н.І.: Да, цю вечерю.

⎯ А чи часто спілкувалися родичі, чи приходили в гості? Не так, тільки на празники, а просто так?

Н.І.: Не спілкувались… Може, в других сім’ях і спілкувались. А в нас цього не було.

⎯ Ну як, вони були в цьому самому селі?

Н.І.: В цьому самому, тіки так ⎯ той в тому краю, то в тому краю, то ось в (…) село тоже, брат був. То ще… Так воспитані…

⎯ Просто збиралися тільки…

Н.І.: Да.

⎯ … на свята?

Н.І.: Да, на свята, до баби приходили гості, всі збираються. А так, ну хіба вже як похорони…

⎯ Так, всі збираються, всі разом?

Н.І.: Ну, ше як… Шо ше було? Празнік… Більше так і не збирались.

⎯ На весілля? Найчастіше…

Н.І.: На весілля!

⎯ Найчастіше родичі збираються на весілля, на похорон?

Н.І.: Весілля і похорони, да. А так, на вечерю до баби збиралися, на Різдво. На Різдво… Бо на Пасху тоже пошті ні, а це більшість чогось на Різдво було, несуть вечерю.

Н.І.: «А я ввечері не буду!» А я ж не знаю шо він (…) «А я ввечері не буду чистити!» А мама: «Почисть, бо заб’є». Він витягає пістолєт. «Подумай» ⎯ «Кіндер, почисть». Мама падає на коліна, цілує йому ноги. Ну, вб’є зараз. А він тіки хоче, щоб я чистила. Тоді я… Ну, не хочу я чистити, не знаю чого. Але ж, ну, не можу я переварювати, що це коли заставляють. Чо це я маю комусь чистити, це ж не наше? Отоді ми попадали на коліна, цілуємо ноги… Я вже беру (…). Почистила (…). «Які (…), щоб ти здох!» А він: «Спасібо, дєвочка».

В мене тьоткі дві дома, то нашо мені… А тоді вже витягає шоколад, конфетки з печенькою. Годували печеньєм, бо не було чого дати. То десь роздавали. Коли годують, то ми ходим, вкрадем, то будем їсти (сміється). Я кажу, шо страшний сон був. А тоді ж як вибирались… А тоді я, видно, шось (…). Бачим, вже всьо, (…) на дорогу, подає. Паля́т. Всьо, вже тікати. Заходе він, а я собі тако на ліжанці, він йде до мене. Я на піч, а він за мною на піч! Я наробила крику! А тут, а брат ще в мене ховався в бараболі, бо ж забирали в Германію. А тут брат як: «Шо таке?!», ⎯ вилітає. А він скочив і пішов. І їх на Барській всіх перебили!