Чучупак Дмитро Михайлович, 1912 р. н.

Д.М.: Так ми ото викинули “а”, бо й той був Чучупака, і Сергій Павлович, і Павло там, не знаю, як його по-батькові. То ми так ото викинули, всі ми оце вже покоління, то ми “а” те викинули, Чучупак. Щоб відійти від того зла. І так воно й пішло в нас.

– Так, скільки це вас в сім’ї було дітей? 

Д.М.: Нас було восьмеро дітей.

– В вашій сім’ї, у батька?

Д.М.: Да!

– Це як їх звали?

Д.М.: Значить, це була, померла була Іра, і Петро помер. Ну, а Дмитро я. Тепер ше Катерина, вже померла вона тоже. Петро, я, Іван, Василь, Валентина, Галина і Марія.

– Це в вас батько був Михайло?

Д.М.: Батько був Михайло Юхимович. Той Семен отаман був, брат двоюрідний, то це мій, Семен мій рідний дядько.

– Дядько? 

Д.М.: Дядько. Семен, Ігнат і Автоном, це священик, який тоже тут в Черкасах. То це мої рідні дядьки були. А Василь, Степан і Олекса це двоюрідні дядьки.

– Зрозуміло, так. Значить, а як звали вашого діда?

Д.М.: Діда, три було діди їх. Всі жили вони по 100 років. Два, один Юхим, це дід був замучений, він осліп, його замучили. Замучений був голодом і так дальше. А було три діди – Юхим, оце Степан і Олександр. Так, Юхим, Степан, Олександр.

– А дід їхній був Грицько? батько їхній?

Д.М.: А Грицько батько їх.

– А ви не знали це?

Д.М.: Не знав.

– А я знав!

Д.М.: І Чучупака цей шукав мене, правда, я не зустрічався з ним, Сергій Павлович, він родословну шукав, історію нашу.

– Ну, це ж він мені з-за цього й написав.

Д.М.: Да, він не знав іменно по-батькові діда. А я тоже не знав його.

– Так я ж все таки про Дем’яна Степановича все узнав!

Д.М.: Од Дем’яна? А дядя Дем’ян, то ми так ото з ним осталися одного, так і живем, найближче, ше гірше, ніж рідніші. Так ото ми путішествували то Закарпаття, то думали закордон їхать.   

– Дойдем до цього. Значить ви кажете, що сім’я була велика.

Д.М.: У мене особливо, у нас велика.

– Ви жили в селі Мельники?

Д.М.: Да. Всі ми жили. оце, де колгосп був, де ви бачили, колгосп, то все наші були землі, місце ото таке. Там оце перший то Юхим, якшо з того боку брать, зліва, якшо так дивиться на Мельники, то з лівого боку. Ви там бачили ото магазин, магазинчик коло колгоспу. То там жив, там ми жили і дід Степан жив. Рядом жив, той, дід Степан, дід Юхим! Рядом жив дід Степан, а Олександр уже аж в кінці, там, де ото там, де поставили цей.

– Табличку, да?

Д.М.: Табличку там  неправильно поставили.

– А чому? 

Д.М.: Тому що на тому, на території, я подивився і говорив там на території людям, шо я пам’ятаю харашо, мені вже скільки було? 7 років, коли це все було.

– Табличку про те, що там знаходився штаб?

Д.М.: Табличку, ні, на території Олександра поставили. То там ото полоса була понад отію річкою, вроді йшла.

– Сріблянкою?

Д.М.: Сріблянкою! Нє, Сріблянка, то вона так ішла, селом, а вона пересікає, там із гори, з ярів іде якраз понад садибою Олександра.

– Так.

Д.М.: І там рядом ця табличка. Ну, то там люди знають всі, вона ж, я говорю, неправильно поставило, тому шо там не було де поставить вроді, неправильно. Так шо її там вище, лівіше поставить.

– Зрозуміло.

Д.М.: То точно, де був штаб.

– У гайдамаків Холодного Яру. Так. То як куток називався, на якому вони родилися, Сирські?

Д.М.: Куток?

– Да.

Д.М.: Я родився на  Мельниках, то Левада це вже пізніш було. Там панські сади були, то в революцію дали, ділили селянам. Мій батько, він також, ше тоді така була політика не дуже принімали, то він десь близько був, чи Автоном, чи хто, і зуміли дать і нам там кусок. Левада цей куток називається.

– Левада? 

Д.М.: Левада. Де й тепер живе сестра моя Марійка. А я родився в Мельниках, воно там оте на поприщі цього.

– Я мав на увазі, що саме село, наприклад, як ото там П’ятирічка називається.

Д.М.: А, тепер сучасне.

– Нє, а тоді?

Д.М.: Хутори називалось.

– Хутори називалось?

Д.М.: Так, на Хуторах. Там Кресельце відкрите туди до Холодного Яру. Наліво йде, йдуть Хутори до П’ятирічки туди, де по горах то воно називається.

– Зрозуміло, зрозуміло.

Д.М.: Худобу пас там.

– Чуєте, цей, так ваша сім’я оце, можна так сказати, знаєте, в селі тоді було, в основному люди займалися сільським господарством.

Д.М.: Так.

– То оце ваш батько відносився чи до бідних? чи до середняків? чи до багатіїв? 

Д.М.: Батько, то так воно, мого діда то ці всі вчилися сини, вони були більш-менш, як розповідав мені батько, шо мого батька, він був безграмотний, лишили господаря. От Семен був десь там в полковій школі вчився.

– Офіцером?

Д.М.: Офіцер. Там фотографія є його.

– Тут у вас єсть?

Д.М.: Не тут, а в Мельниках, велика фотографія у формі.

– Він же був сільським отаманом?

Д.М.: Він же був отаманом, да, сільським.

– Ну, це добре. А Василя нема фотографії?

Д.М.: А от нема! Оце, шо я маю тільки, оці маленькі фотографії.

– А в мене єсть іще.

Д.М.: А в формі його.

– Єсть у мене!

Д.М.: Єсть? ох! я хотів би!

– Нє, в мене в такій, в військовій формі царській.

Д.М.: А! ну в царській формі.

– Єсть.

Д.М.: Я не маю. Я тільки бачив його в військовій формі в такій, коли він був отаманом.

– Ото розкажете! розкажете! да! зараз поступово, як кажуть. 

Д.М.: Це було, як це було. Счас розказать?

– Ну давайте поступово.

Д.М.: Я коротенько.

– От біографію свою розкажіть, як воно починалося?

Д.М.: Ну, я тоді був, мені скільки було? це ж було, по-моєму, в 19-му році, мені вже було років 6, десь 6 років, бо я харашо пам’ятаю це, от. І я помню, шо вони, у діда Степана була хата, значить, на дві половини. Уходиш у хату, значить, одна половина і друга, от. Ну, і там вони з’їхалися у якусь раду. Я помню, шо Василь робив, значить, проводив ту раду, і там всі ці були хорунжі їхні там, і так дальше, там я ж не помню назви точно. Но офіцери були, а солдати там тоже були уже, це була тривога, тому шо так могло буть, хтось або попіл насипав, або шось таке, я знаю.

– Більшовик? 

Д.М.: Більшовики. От я помню, шо значить я любив його, ше із Катьою ми були, сестрою, то він ше Катю взяв на руки і казав їй тоді, шо каже – от, Катю! доживеш, каже, ти будеш щаслива, і твоє життя буде, і ти будеш уже доросла. Старша Катя була. А я цікавився ото всим. Дивлюсь, як пулємьот цей на лежанці стояв, на столі  другий пулємьот там, зброя і так дальше. І помню, якась тривога була страшна! Це як бачу собі. То цей Петро, Василь був так, за столом сидів, а Петро скочив на стіл, взяв пулємьот, зразу в цей, в двері! Бо хтось мав напасти вроді, а хто? шо? як воно зайнялося, ми повибігали додому, нас до хати забрали. Дальше я не помню. Тільки помню цей пулємьот. А пулємьот такий якийсь

– Лють.

Д.М.: Лють, во-во-во! правильно! отакий він точно! Та там ото була така рада. Ще пам’ятаю, коли приїжджав Петро з Анною Федорівною, з мамою Ліди, то завжди вони приїздили відпочивать туди. Там брояк була, спеціально він купив, він вже тоді закінчив консерваторію, от. І я любив, як він там награвав, вони собі оддихали там. То за річко, там гарно так було! Так сади красиві були над річкою! Там криничка, як помню, то вона купалась там та Анна, молода, красива була. Та ми заглядали тако подивиться її голу, яка вона? Ви записуєте це?

– Нічого! це не страшно!

Д.М.: От! ну оце  пам’ятаю. А то я бачу і Петра, як перед собою, і тодішню Ганну Сидорову.

– Скільки приблизно Петру було років? 

Д.М.: Тоді? Петрові тоді було вже, по-моєму, вже й Ліда родилась кажеться.

– Вона старша ж вас?

Д.М.: Ні, вона 14-го року.

– 14-го.

Д.М.: Да. Ліда була, правильно. От, скільки було йому років? йому було 20 з чимсь років уже, 26 може тако, десь так, не знаю.

– Ви не знаєте взагалі?

Д.М.: Він молодий, молодий був. Я помню в формі, англійська форма була.

– А в козацькій, козацької не було?

Д.М.: А козацької, козацької я не бачив в його. В отій формі я його бачив.

– А взагалі люди ходили по селу в козацькій?

Д.М.: Ходили.

– В козацькій, да?

Д.М.: Шапки були штиками такі.

– От дивіться, а ви пам’ятаєте, наприклад, взагалі чого воно це все почалося? чому гайдамаки ці стали воювать?

Д.М.: То видно відірвали, значить, це організація була іменно їх, хлопців Чучупаків оце. Там же було біля 300 людей із Мельників. Вони багато погинули, от. Мобілізували, потом з усіх околиць. Якась це, очевидно, від петлюровської армії, так мені здається, от. Вони очевидно відірвалися, ото їх там розгромили в інших районах, і по-моєму там Київ вже взяли, а вони от лишилися, там республіка оголошена була.

– Так.

Д.М.: Десь прапор цей Холоду хтось ховає. Я вже так винюхував там, говорив, я не можу найти. Він в якоїсь жінки був, це й находиться там, Холодний Яр. А він десь є.

– Точно.

Д.М.: Хтось боїться його показати. А хтось і повинен знати. Но я, там один в мене є однодумець такий, тому шо я там нікому не вірю, я в ці роки не жив, знаєте, зараз багато підлості, от. І одна людина є, яка знає, його мама, знаю, ще жива старенька. Каже – він десь є, десь є, але в кого? а може він і знає, та боїться. Хто його зна!

– Бо я знаю, що одного знайшли в 30-му році. Отой, що чорний.

Д.М.: Ага, чорний.

– Знайшли, знайшли, точно! Мені один дядько розказував. Ну, це таке.

Д.М.: Де найшли? 

– В хаті у священика. Знайшли якраз там за цим, за, під полом, мені здається. Ну, це окрема історія, я про це пізніше розкажу. Значить, дальше. Значить, получається, що починають ці хлопці воювать. Наче вони були за Україну, так?

Д.М.: Так-так!

– Ви пам’ятаєте, на вашій пам’яті бої були при вас?

Д.М.: При мені тоді?

– Якісь бої були? чи стрілянина якась?

Д.М.: Нє! да! були! спалили. Вскочив цей, по-моєму, Коцел, вскочив великий тоді. Нас спалили, нашу хату. Я тільки помню, шо ми до сусід ускочили у погріб там рядом був, як цього сусіда звать? дід був один. То нашу хату важко було спалить, бо вона була під залізом. То вони напхали в хату, наносили цього, соломи напхали, тоді в хаті запалили, шоб ту хату не рвало видно цим газом, закрили, от. Вона летіла на другу сторону, на другу садибу, ця криша.

– Це так вони ненавиділи, да? хотіли знищити? 

Д.М.: Да! Чучупаків, да. Ну, а решту то попалили і діда, і того, того. То там вони, значить, тоді цю стрілянину страшну, розумієте, то я її так приблизно чув, і коцелців тих мигом, і солдати в їх, і форма була інша, так я мутно пам’ятаю. Но такий епізод був. І коли палили, саме я пам’ятаю, наші хати.

– А взагалі багато раз хати палили? чи так уже?

Д.М.: Не можу сказать, чи багато раз. Палили декілька разів.

– Декілька разів.

Д.М.: Ну, ненависті ж було, знаєте, опору.

– Ну, це ж війна була.

Д.М.: Війна була, да.

– Так, таке питання – а от саме таке, знаєте, шо зараз взагалі от невідомо, їхній кінець. Чому, як це получилося, що вони склали зброю?

Д.М.: Зрада була.

– Зрада була?

Д.М.: Вони не склали зброї.

– Звідки така інформація?

Д.М.: Ну, це тільки по цьому, по твору

– Юрія Горського? це неправда.

Д.М.: Неправда?

– Неправда, ні.

Д.М.: Там говориться, шо зрада була, шо один у них був, який утік в Мосоту, по-моєму, чи в яке село, і передав цим

– Де вони ховаються.

Д.М.: Будьоновцям. А вони були у Кресельцях, там вони відпочивали.

– А! то як у вас отамана Василя убили?

Д.М.: Да-да!

– Це зрада, це зрада! я маю на увазі взагалі кінець. 

Д.М.: А! кінець який?

– Це да, це теж правда.

Д.М.: Ну шо, ті, які остались живі, то розбіглися. Розумієте, розбіглися, а де вони подівалися? Де Юра цей, там десь і остався. Ну, там не говориться у творі, може там де неправду він пише, я не знаю.

– Правду! правду! ні! Просто я зараз розкажу, чия правда. Я просто правду не про те, що коли він попав закордон, то він каже – то, що тут було, я не точно знаю, і тому він тоді і не описує.

Д.М.: Так-так!

– А те, що смерть Василя, то він точно описав! точно!

Д.М.: То тоже! нє, це не всі.

– А ви пам’ятаєте цей епізод, як оце було?

Д.М.: Його пам’ятаю, шо привезли, їх привезли. Привезли, значить, Василя і Петра, і ше там не знаю скількох, бабі в хату, у другу половину хати їх положили так, знаєте, їх трупи. І кричали – Убили Чупаку, Чупаку! кацапи казали так.

– Угу, Чупаку, ми чули уже про цього Чупаку.

Д.М.: На радість, нещасну радість, матері показали нашій.

– Ну, а вони ставилися агресивно до селян? ці кацапи?

Д.М.: Агресивно! там все село було як гайдамаччина, знаєте. Там були пару зрадників, комнезам той.

– Оце Лука цей?

Д.М.: Лука. Чучупака, потом Лука, потом Красота там один був такий. Вони перетворилися, як кажуть тепер, турок не козак.

– А як же його привезли? Мені оце Грицько Мироненко розказував. 

Д.М.: А от привезли його, Василя, чи то того Степана, Петра вроді притягли конем. А то, а як привезли, то вже я не можу сказать.

– Ви так бачили оце?

Д.М.: Я тільки бачив, шо вони в хаті потом лежали. То діти цікавилися цим.

– Його поховали?

Д.М.: А поховали, це вже батьки ховали. Там уже діди ховали, в нас там я вже похорон то не пам’ятаю. Тільки тоді вже, коли старший став, то я пам’ятаю, шо його поховали, Василя, там же він похований, де й батько мій похований. Там рядом він.

– А могила збереглася?

Д.М.: Є ше. І батька там. От. А Петра, Петра тоді забрали в Смілу, по-моєму, і ми його там запитували, і так праха його я не знаю.

– Невідомо. 

Д.М.: Невідомо, да. Його там десь зарили, ото закинули.

– Там кажуть, що організували просто таку, наче, як це сказать, провокацію. Сказали, що значить напад, кинули цю гранату в цю, і сказали, там, де він був в тюрмі, і сказали, що їх хотіли виселити ці ж петлюрівці. І так воно наче із гранатою.

Д.М.: Я про його не чув.

– Скажіть, будь ласка, а от яку б ви, зі слів може своїх рідних, а може і самі з своєї пам’яті, могли б дать характеристику, наприклад, Василю, як отаману Холодного Яру, як людині? Що це була за людина?

Д.М.: От розказують старі, кажуть, шо він дуже часто робив мітинги в селі, і людям тим, старикам, це вже мені тоже такі старики розказували, шо він говорив, шо якшо ми згинемо, то страшне діло буде! Шо це влада така, яка значить буде, шо будуть колгоспи, колективне все. От він начитаний був десь.

– Десь у нього інформація така була.

Д.М.: Да, десь була інформація, шо він закликав людей, шоб бороться, треба не допустить, ну в розумінні більшовицької влади, потому шо то є нещастя і так дальше. Але все одно вона більше не буде. Це вже так мені розповідали люди. То він часто виступав іменно з такою значить, ну з таким натхненням, шоб не підтримували, закликав, і так дальше. Шо, але пройде цей якийсь етап, пройде і Україна буде вільна! Україна буде Україною! життя хароше і так далі. От в такому. Це мені таке розказували люди, но я сам його не чув.

– Ну, я розумію. А ще що? чи добра була людина? чи він був слухняний син? 

Д.М.: Він доволі дуже був добрий. Оце діда, діда Степана сини, оцей і Олекса, і Петро, і Василь, от, то розповідають, шо дуже такі були інтелігентні. Ну вони виховувалися у вищому світі тоді ж, в Києві. Петра виховувала за свій рахунок якась графиня.

– А прізвище її не знаєте?

Д.М.: Не знаю, може Ліда знає. Ви не  питали її? не знає?

– Вона каже одне – це для нас було заборонено! цього не існувало!

Д.М.: Да, але я знаю, шо, звідки я знаю, шо графиня його взяла десь якимсь чином, бачила його талант, цього Петра, от, що він здібний дуже, і взяла його в консерваторію.

– Заплатила за нього?

Д.М.: Так, платила гроші. Там треба було кожен місяць платити взагалі. От. А графиня вдова була якась. Ну, і знаю, шо було лібрето одно, де воно в Ліди було тоді, а тьотя Віталія ше мала його тоді, а то вже Ліда понищила. Вона боялася, ну боялася.

– Боялася, це зрозуміло. А лібрето написав сам Петро?

Д.М.: Написав сам Петро. У ніч під Різдво. Оперу. Я це сам бачив. Така брошура. Петро Чучупак. Це повинно воно було, це вже було десь у 16-м, чи 17-м році він писав це.

– Ох! як жалко!

Д.М.: Він вже закінчив консерваторію. Мав буть композитором. А потом, коли вже Холодний Яр створив цю свою армію, будем так казать.

– Військо! військо! 

Д.М.: Військо своє, от. То він, значить, це вже мені мама розказувала моя, то він сказав, шо покинув всю ту справу в Києві, і приїхав, був начальником штабу, помагать брату. І всі брати ото пішли в склад Холодного Яру – Василь, Степан, і Семен оцей там.

– Я вам покажу документи, я знайшов за підписом Петра Чучупаки. Подивимося там підписи його, все там. В Варшаві я знайшов, в Польщі. Так що там єсть. нічого! нічого! подивитеся. Я й листівки їхні познаходив, все таке, і так дальше. Ну, так продовжуєм дальше. Значить, що як же все таки прості люди підтримували чи оцю владу Василя Чучупаки? чи вони якось противились? 

Д.М.: Підтримували. Люди підтримували, но були і противники. Були такі, які вагалися, не знали, куди шо воно? чи воно буде те? чи не буде те, шо він говорив. Вони проповідували ж, як воно буде. Вони ж вірили! Я так думаю, шо вони ше не вірили про те, шо вони згинуть! І отак воно якось вийшло внезапно то все. Ця зрада, очевидно, то, шо Юра пише там. Оце в Кресельцях, де вони ото тільки, і тут їх накрили, їм діваться не було де, звичайно. І так ото така трагічна сторінка була ото неприємна із оцього моменту, хвилі цієї, де вони погинули. А раз все начальство погинуло, то й те розпалося.

– Організація. Скажіть, а де дівся от Олекса Чучупака? де дівся Семен? де дівся Івченко Юхим? і багато інших. 

Д.М.: А от ви знаєте, я вам так і не скажу, де дівся Семен, і де дівся.

– В мене є інформація, я з вами поділюся, а ви може десь пригадаєте.

Д.М.: А я, а ви знаєте, я не маю такої інформації. 

– Річ в тому.

Д.М.: Пробачте.

– Нічого-нічого!

Д.М.: Я сам цікавився дуже, от яка судьба? де Олекса згинув? і де Семен? Автоном то я знаю, де конкретно.

– Де?

Д.М.: Я знаю. Знаю, як його взяли, і де він ховався, і він терпів-терпів. Він, ну я про Автонома можу коротенько розказать.

– Будь ласка, будь ласка! 

Д.М.: Він був, робив деканом у селі Любомирка.

– Дяком, чи як це деканом?

Д.М.: еканом.

– А як це?

Д.М.: Ну, старший серед парафії, 10 священиків підчинялись йому.

– Ага! 

Д.М.: Він академію закінчив.

– Духовну? 

Д.М.: Духовну. От. Так він, його люди берегли. А за ним ганялись страшно. Тоді там тройка чекістів була там в Любомирці. От. А як я знаю? Їду колись я в автобусі з Чигирина тим краєм на Олександрівку, на Смілу. І зі мною сидить старушка, і якось я балакаю, якось розговоривсь з нею, шо я назвав свою фамилію цій старушці. А вона каже – а ви Чучупака? Кажу – да. А з якого ви села? А я кажу – з такого. А ви, кажу, куди їдете? Я в Черкаси, мій син завбазою якоюсь. Каже мені – я хотіла побалакать з вами, а то ж хто такий Автоном? в нас був священик. Та, кажу, мій дядько рідний. О! то вона мені розказала, як його взяли. Вони його кормили скільки, декілька років, років 2 чи 3.

– Він ховався?

Д.М.: Ховався на чердаку, де було сильно, каже, холодно. А за ним все ганяли, його люди спасали.

– А де це село знаходиться?

Д.М.: А отам Суботів село, Суботів знаєте?

– Знаю.

Д.М.: І туди на південь дальше воно. Любомирка йде, воно з Чигирина дорога йде до Кам’янки, й там вже недалеко при дорозі це село. то вона говорить, шо він значить уже терпів-терпів! мучився-мучився! перемерзав страшно, і хворів. Ну, його годували ж там ото, він не вилазив з того горища. Холодно було, каже, дуже. І він, каже, зліз до нас, це ж старушка за ним ухажувала. І в неї ж оце він уже був, в тії старушки, я забув, не записав. Ну, я тоді не думав, знаєте. І каже, і він каже – я іду здаюсь! Це було в 23-му кажеться.

– В 23-му?!

Д.М.: В 23-му, це вже його син мені розказував, шо вроді в 23-му році. А може я помиляюсь, я не знаю. Но факт, шо тоді, коли оці ЧК було, в кажнім селі була тройка. Тройки, які судили, там чистили значить. Інакодумців.

– Ну, зрозуміло. Як кажуть, дисиденти.

Д.М.: І його значить, він пішов туда, його там в сільсовєт туда, каже – ну от я здаюсь! Ну харашо. І його зразу забрали і одправили в Черкаси. Ну, там його мучили на Жовтневій вулиці. От, і там його в підвалі застрелили. То вже син його найшов. Точно звіряли, коли його розстріляли.

– Тут на Жовтневій був?

Д.М.: Да, тут. Він ше хотів, шоб його реабілітували мовляв. Таке тоді в ті часи було. Він помер, цей Леонід.

 

Д.М.: Значить, мене коли, коли мене записували, вони так почали писать у 5 годин, я з кабінету пішов, я тоді робив інспектором ше, і вони кажуть – так і так! явна квартіра така то. Я тільки вспів по телефону брякнуть у школу там, де жінка, кажу – марія, я по такому-то адресу. То мене там допитували до того часу, шо вже, як открили штори ці, такі багаті штори були, сонце сходило. Цілу ніч я там плакав, ревів там, доказував їм. А вони мене вже там, в общем, мучили. То показує.

– Не били, нє? 

Д.М.: Не били. То показує мені – шо ж ви, каже, а тоді, коли, каже, робили панихиду Чучупаці, то ви ж, каже, приймали участь, каже, там і співали. Кажу – може й співав, не знаю. Показує фотографію, я там співаю – “Ще не вмерла Україна”. Куди вже мені було тоді говорить? (сміється). А ми дійсно стояли там, хор такий у нас був, Леонід був, я там.

– Дем’ян же Степанович?

Д.М.: І Дем’ян Степанович. Ну да, ми ж.

– Юрко ж?

Д.М.: І Юрко. Юрко там займався з цими, бушликами, це було з бушликами. Там був Закревський один, це був начальник поліції.

– А не Філоненко?

Д.М.: Філоненко, а я сказав як?

– Закревський.

Д.М.: Нє, Закревський, правильно! А Закревський був якимось тоже високим начальником.

– Як звали, не пам’ятаєте цього? 

Д.М.: Не пам’ятаю. О! то мені показали цю фотографію, значить. Кажу – да, правильно, ну шо ж, треба було співати, ну, шо я міг робить?

– Заставили!

Д.М.: Да! А тоді відпустили – йди працюй. Дивіться, як там вчителі, як там той, чи лінія йде марксистська. То каже – А откуда жена? Откуда жена узнала, шо ви здєсь? Бо я підписав їй, скажу, де шо там. Кажу – понятія не маю! Понятія не маю! Я, кажу, не вспів звонить, потому шо я був в районо, сидів, а жінка була вдома, може де вона була, понятія не маю. Я прямо від вас тільки писав, шо я у вас. Вона мене чекала. Отаке було. Саме більшовицька тоді, більшовицька тематика. тоді вже на бюро казали – як же ти можеш буть комуністом, як в тебе чоловік ворог народа? Це несовмєстімо, несовместімо! Ну, це тепер у ті роки було, то вона вела себе, навчили вести, як той, як ото розпалось, розбіглися. Ну, то вже таке.

– Ну да, то вже таке. Я хотів в вас запитать про одну з найбільш трагічніших таких постатей цієї справи, Оксану Сидорівну.

Д.М.: Анну Сидорівну.

– Оксану.

Д.М.: А! Оксану Сидоровну.

– Да, Левицьку, бабу Оксану. Мати Василя.

Д.М.: А! бабу Оксану!

– Бабу Оксану.

Д.М.: Ну, то шо баба Оксана? Дуже добра була, всігда нам торбину, Іван пас корови, і я, ше малі були. То ми йдемо, воли, корови забрали, ідем на степ, то вона нам вареників наробить таких з сиром, кусок сала, хліба дасть. А ми і свою худобу занімали, і носибілівську. Ну, я її як бачу тоже, бабу Оксану. Худенька така була, така чорнявенька, от. І така дуже добра, в смислі, як мати. То я тільки додумати так можу, шо вона така була прогресивна тоді тоже. Ну, видно вплив синів. Сини ж такі, як на ті часи, на тоді на високий рівень. Це рідко було, шоб самим простим і попасти вчитися десь у військових школах і так дальше. Ну, отаке. А ше шо?

– Та, багато ще чого. Так цей, значить, получається, що тоді, коли закінчилася гайдамаччина, коли вони вже зрозуміли, що вони не переможуть, то багацько розійшлися. Після цього якісь репресії були?

Д.М.: Були репресії.

– Які?

Д.М.: Були, я помню,  там на хуторах якісь були арестовували, ше такі ганялися за тими гайдамаками. Я помню, шо один був пулємьотчик, але це ше так.

– Левадний?

Д.М.: Не Левадний, ні. Як його? чи Левадний.

– Без руки.

Д.М.: Без руки. І один був, декілька їх було, то вони вроді, вроді вони були арештовані, а потом вроді вони були, я помню, шо батько його до мене заходив, цього начальника. Я забув, як його фамилія. Левко ім’я його.

– Левко, да?

Д.М.: Да, Левко ім’я.

– Ну, з рукою, без руки? ви вже не пам’ятаєте?

Д.М.: Нє, з руками. А може й не пам’ятаю.

– А Чорноту чули прізвище?

Д.М.: Я чув, але не знаю.

– Ну, це вже по роману. А Юрка в ті роки ви не пам’ятаєте?

Д.М.: У ті роки? нєа! Ну, він від нас старший був.

– Ну, да. Ну, він сам, чесно кажучи, воював. Він не хотів признаться, ну я догадався. Бо я так просто вирахував, він каже – та мені було років 5 – 6. Я тоді порахував, шо йому було 18 років.

Д.М.: Він же 4-го року народження?

– Мабуть 2-го.

Д.М.: іба 2-го? 4-го! 

– 2-го, він мені сказав 2-го.

Д.М.: Я знав, шо вроді 4-го.

– 2-го. Ну, це така справа. Так репресії, багато хлопців потянули туди, чи як?

Д.М.: Так, тут ше один живе за моєю сестрою сусід, син його живе, йому дали 10 років. Він був лісником, але приймав участь у Холодному яру. То я пам’ятаю, як його арештували, і так і по сей день ніхто не зна, де він. Мабуть, там в лагерях погиб. То цього я помню. Оцього значить Іванового батька.

– Як це Іванового батька?

Д.М.: Ну, це Іван це його син, його батька тоді арештували тоже.

– Так він живий?

Д.М.: Хто? батько його? Нє! а син живий.

– А син хоть знає хоть щось?

Д.М.: Шось він знає може.

– Може, його запитать варто. Він якого року народження?

Д.М.: Він десь так, він десь року народження, я не знаю, може десь 30-го.

– А! ну, то дуже цей.

Д.М.: Десь так буде, як моя сестра Марійка, в тих роках.

– Так, значить, то вже перейдемо на таку тему розмови, що ваша, кажете, сім’я була середняцька, середняки. Скільки це в батька було городу?

Д.М.: Боюсь не сказать точно. А! ага! як наділили після революції?

– До революції.

Д.М.: До революції? та йому тоже дід ділив. Батько як женився, то вже діди ж синам ділили, значить, поле. Скільки він мав поля, я тоже не знаю. Але давали багатенько, бо діди такі були заможні. То батько, ми мали огород рядом із садибою діда Юхима. Там я помню рядом, до річки туди, де колгосп, до річки туди смуга була така, там було наше поле. А потом було поле туда, по-моєму, тут на Левадках, так називається, кусок був. Орав з батьком, ше я пам’ятаю добре дуже, ше водив я тих коней.

– В батька худоба була? 

Д.М.: Коней не було. Був кінь на початку, потом лишився коня і мав він корову, телицю. А коровою спрягався, він вже після революції спрягався з дідом, дві корови, і то так орали вони собі поле. Вдвох коровами. То ше я помню, мені було скільки тоді? 12 років. Учився на плугу.

– Чипіглітом.

Д.М.: Да, чипіглітом.

– Я сам зараз орю кіньми, то я знаю.

Д.М.: Поріг зроблю, а батько батогом по ногах (сміється).

– Так, а, наприклад, таке питання, що, значить, в принципі, сама сім’я між собою жила дружно, не сварилися?

Д.М.: Ми дуже дружні були.

– І в основному люди, що навколо, теж дружно жили?

Д.М.: Да, люди. Але нє, оце зараз там, де живе Марійка, то страшні люди.

– Я от хотів вас запитать – тоді зрівнять часи і сучасні, різниця єсть?

Д.М.: Велика різниця.

– Між людьми.

Д.М.: В смислі дружби? надзвичайно велика. Надзвичайно! Там один за одним, як треба шось помогти, шось корову випасти, чи шо, чи комусь гірше стало, то помагають.

– Взаємовиручка.

Д.М.: А зараз звіряче відношення. Шось таке не подобається одній, отам, де Марійка, дуже погана сім’я живе. Сплєтні ідуть, нас не люблять, розумієте. Я себе веду то так, я знаю.

– Акуратно.

Д.М.: Акуратно. Ну, і сьогодні йде там розмова між ними, за кого голосувать? за кого голосувать? Вибори скоро. То треба, шоб ці сусіди деякі, не всі. Ну, Кравчук же був в ЦК, треба за Кравчука голосувать значить. Чуть не кажуть, шо наш чоловік (сміється). Може, багато які якості його в порівнянні з іншими лідерами, то він є не глупий. Моя думка – він розумна людина. А як він зрадить, то рвать треба його на куски.

– Але тільки безхребетний.

Д.М.: Так.

– То це факт.

Д.М.: Це можем окремо. Я про нього люблю говорити.

– Ясно, ясно!

Д.М.: Його виступи, шо люди! бережіть Україну, бо шансу більш такого не буде! Перед народом казав. Це мені надзвичайно заглибилося. Невже, думаю, на його отакого, це ж все комуністи, це такого шансу не буде більше.

– Він розуміє, що таке історія. І як ввійти в ту історію, і як звідти не вийти. Він розуміє все це. Він не дурний дядько.

Д.М.: Не дурний, хитрий! (сміється).

– Ще таке питання дальше. Значить, от ви кажете, що дружба, ну все. Як оце по-вашому, що, коли от така от зміна відбулася, що поступово воно, чи якось різко, що це така стала неповага? ви ж свого батька поважали?

Д.М.: Так! 

– Зараз ми, наприклад, це не дуже сильно бачимо, щоб отаке от ставлення, повага. Оце от наче як зламалося.

Д.М.: Я тільки, я єдине скажу, все це влито людям в кров більшовицькою ідеологією. Тільки. Тому шо, про шо говорили – ніякого батька, син ти, значить, ти должен підписать за нього. Значить, шо батько відповідає. Мене ж питали, хто дід та прадід, та ти нащадок, і так дальше. Все вплинуло, розумієте, виховання.

– Щоб було обрізане коріння.

Д.М.: Да, абсолютно. І от тако ми привикли. Я кажу – до чого ми привикли? зачєм ви, про що ви, значить, думаєте? що вас чекає? Ну, що ви мали оце? А що я мала? я могла заробить, чоботи купить. Я мала і те купить. Я мала і те купить. А зараз нічого не можу. Це просто люди так, і їх важко переконати, вони й не хочуть слухати. Вони хотять так, шоб жила і квітла Україна, і шоб все було на долонях. Це неможливо. Держава так не будується, це процес великий. 

То я думаю, шо це іменно вплив оце виховання, ідеології. Розумієте, комуністичної ідеології. Воно надзвичайно укоренилося у кров людей. Хто витримав ці роки, от я, наприклад, я витримав. Я директор школи був стільки років, і розумів те, про шо я проповідував. Але все ж в нас зовсім друге, і не дай Бог його висказать! Ну, а в багатьох воно, значить, стало домінуючим, оці більшовицькі ідеї.

– Скажіть, а тоді ще, до революції, от ваш батько чим займався? в основному вів господарство?

Д.М.: Там були німці в 20-х роках, були німці на Вилатках, і там їхнє було поселення, вони там занімалися, значить, якимсь вони занімалися господарством. Там, я ше помню, були такі покої їхні, землянки були. А батько був там приказчиком. Назначили батька неграмотного приказчиком. І він там ото працював. А так він господарством занімався.

– Ну, а наприклад, треба було там штани купить дітям, де ви гроші брали?

Д.М.: Продавали шось. Вирощували худобу собі ото. Я помню, як батько любив їхати, заїжджав до його кум, брав коні, і там в Метелиці були великі ярмарки, чуть не такі великі, як Сорочинські, знаєте?

– Такі величезні, да?

Д.М.: Ох, і ярмарки біли! Продавали там, шо хоч! Ше тоді були проповідували нову економічну політику, НЕП цей. Зразу де воно появилося все? Дешево і отако. І яка хоч риба, і вбрання, і машинки Зінгер. Помню, й ми купили. Нам привезли, правда, це вже, кажеться, по-моєму Петро постарався, здається, шоб батькові обстановку зробили в хаті.

– Петро Степанович?

Д.М.: Степанович. Він женився, то вони привезли йому, значить, кроваті англійські, я помню. Потом там машинку Зінгер. Вона до цього часу та машинка була.

– А де зараз?

Д.М.: Продали її. От, обстановку таку я помню прекрасну було. От, і де брали гроші? де брали гроші? Отак вирощували, очевидно з цього на ярмарку поїде батько, помню, четвертину обов’язково купують, співають, значить, там весело було. Тоже була вільна продажа. То років 4 – 5 було отако.

– До колгоспу? 

Д.М.: А потом ото, як Ленін помер, прийшов Сталін, то вже в 29-м, 28-м роках, то почалося, тоді вже НЕПів цих в Сибір. Страшна була урбанізація. За оцими прихильниками нової політики, їх масово арештовували в ті роки. Ці всі НЕПовці, які мали собі приватну торгівлю там, та ше комерцію. І батько якоюсь там комерцією занімався. Ну в основному батько був, як кажуть, гречкосій. Бо йому. Його посвятив дід Юхим, шо це ти там мовчи. Ті хлопці підуть десь вище-вище, а ти повинен з нами жить.

– Забезпечувати.

Д.М.: Він обробляв і дідову садибу, і тоді дід одділив, то я так пам’ятаю трохи. Ото так. Там садки були великі, було садок великий. Я пригадую собі, це вже ми возили з батьком у Черкаси яблука. В 5 часов утра ми вже виходимо, дві корови, спрягли ті корови і в Черкаси. Декілька років. Коровами ж, то ж аж вечером приходимо, вечером в суботу приїжджаємо, а рано в неділю вже жидки купують яблука. В нас хороші такі яблука, хороші! Ну, хто продає яблука, і вже пішли, купують там паляниці, я так любив, то бублики там. Якоїсь матерії там. Чоботи, помню, я вже в школу собирався йти.

– Ну, крам різний.

Д.М.: Різний крам, отак жили. Це за НЕПу.

– А хто був головою в сім’ї?

Д.М.: В нас? батько.

– Батько. А гроші? хто правив грошима в сім’ї? 

Д.М.: Мати. Вона була. Бо батько любив трошки випивать. Він вже тоді пішов сторожем у школу, і там майже чуть не помер у школі. Прийшов з школи, Василь йому приніс трошки макухи. В 33-му році це було, то він помер.

– Батько?

Д.М.: Батько з голоду вмер. В 33-му году. То мати всім відала. Батько так любив, в його така була якась апатія до життя. Він ото собі любив вкрасти дома десь трошки жита, пшениці, чи шось таке, та купить випить. Сам в одиночку, компанію не собирав. Мати трошки переживала, але так нормально, не було такої це, як кажуть, драми якоїсь в сім’ї. Не було. Отак. А батько потом в 33-му 13 січня вмер. Я ше написав вірша на його поминки, на смерть. Де той вірш, забувся. Ну, оті переполохи.

– Звичайно. Скажіть, а в діда Юхима діти тоді, з яких років вони призвичаювалися до роботи?

Д.М.: В мого батька?

– Ну, взагалі тоді.

Д.М.: Мати, мати привчала до роботи.

– Мати привчала?

Д.М.: Мати. Ото перше почалося, шо пастухами були.

– З самого – самого раннього дитинства?

Д.М.: Да. Це вже було після того, як вже в 20-ті роки, в 30-ті роки. То шо ми? всі ми працювали. Марійка по наймах ходила, от. Катя, Катерина тоже. А ми так, то в одних працювали, то свою худобу пасли, то. 

Ну, я дуже вчиться хотів, так мене влаштував уже, бо нас не брали в школу. Тоді вибирали по 3, по 4 чоловіки з села. Шко Семирічка була тільки в Луківці, і у Чигиринському районі. В Чигирині, в Луківці, в Борониці і в Оленівці. Це було 4 школи. То в Мельниках була чотирьохрічка, я кінчав чотирьохрічку в Мельниках. 

А батько Ліди, він не батько а цей друг, Завалішин Микола Сергійович, він був, значить, там Ігнат, мій дядько, ше вів уроки. Гнат. Тоже фотографія єсть його, він самий менший, от. Клас вів тоже. То цей Завалішин ше був якийсь, ну, до його не придиралися, він так вроді на стороні був більшовиків. То він ото поміг мені влаштуваться у семирічку. Я в Луківці закінчив семирічку в 30-му році, і зразу я поїхав до Києва, і це по цей день я там проживав.

– То получається, що виїхали з села, тому що треба було вчиться. 

Д.М.: Треба було вчиться. Я поступив перше в водний технікум на Подолі там в Києві, Шолом Алейхема, 5, помню. От, я дійшов до 3-го курсу, і вже був на електросварочному факультеті. Батько помер, і я покинув, бо треба було годувать дітей, були малі брати й сестри. І я приїхав тоді додому, і шо я, пішов працювать. На Хрещатику там була кондфабрика, там я робив то за харчі, трошки платили, то помагав.

– Посилки посилали, да?

Д.М.: То ми з Лідою разом жили на одній вулиці.

– То ви товаришували вже давно з нею?

Д.М.: А як же! ми були рідні дуже! Там і Таня була дуже хороша,  ця сестра її мами. Рідна сестра була мами. І там вони жили на Жилянській, то й я не раз в них там бував. Вони вже мені там помагали.

– А сама Ганна Лаврентіївна не розказувала ніколи про ті події голодомору? чи вона теж боялася?

Д.М.: Так якось не було. Нє, вона то між собою розказувала, шо оце книжка оце була. Оце на пам’ять посилали, по-моєму, Лисенко оце. Ну, воно все якось позабувалося. Тоді ж не те було в голові. Але я запам’ятав. Вона мене про життя розпитувала, і мені розказувала більше.

– Очевидець.

Д.М.: Вона більше пережила.

– Даже прапор вишила.

Д.М.: Да, вона пережила це.

– А вона по національності хто була?

Д.М.: Вони вроді із польської шляхти, десь такої далекої – далекої. та вони українці хороші були.

– Вони по-українські говорили, да?

Д.М.: А як же! вони й по-польські говорили. Бо я знаю, шо вони самі родом вроді з Макарова, от. І я пригадую по Віталі, то вона щира українка була така, патріотка. Але не любили вони тих Чучупаків страшно!

– Так. Так от дивіться, значить, получається, що до цієї колективізації то обстановка в селі була ще більш-менш сприятлива? збереглася ще побожність?

Д.М.: І побожність, і традиції. І взагалі ці зустрічі, і люди якісь добрі. Вони після революції, тоді ж голодовка в 21-му році була. Я був пухлий з голоду. Мама мене спасла, там одному жиду завезла, в Трушевці був жид, вона одвезла йому два хрестики золотих, іще якесь там золото, і макітру жита привезла, із батьком, я помню. І лантух буряків цукрових. І то вона варила, потім ми носили листя, чухали в лісі. То мололи те жито на муку, та мішали з тим листям, і мене годували. А так був би я вмер. Я один тільки в сім’ї був пух. В землянці ми тоді жили, всі в землянці жили.

– Хати ж погоріли всі? 

Д.М.: Погоріли хати. Землянку здорову таку вирили, а нас скільки, сім’я велика. То рано встаємо, і жаби скакають. Отак і жили. І всі здорові (сміється).

– Таке згадать можете.

Д.М.: Це я пригадую собі. На ваше питання. От ми жили, значить, до колективізації так, вроді це іменно тут за Леніна, шо він дав право. Це було непогано, хто зна, як би воно було дальше, шоб він був. Очевидно, він трохи бачив, як живе капіталіст. Трохи таки не так, як той нацмен, то ясно.

– Ну, да. 

Д.М.: От. То в 29-му році це вже ж все було перебито. І в 29-му році почав організовуватися колгосп. Перше комуну організовували, то в Монастирі комуна була, то так її знищили. То у колгосп люди ж не хотіли йти. Ше боротьба йшла, серйозна боротьба йшла. Ніхто не хотів іти. Ну, брали вони таких комнезамів, або таких, які були замішані із національною політикою. І мій батько.

– Що боролися наче проти, чи що? 

Д.М.: Да, вони, більшовики тоді, взагалі влада сільська тоді з кого ж вона була, ясно. Присилали якихось там 25-тисячників.

– Кацапів?

Д.М.: Кацапів і так дальше головою сільради, от, і ми. Я помню, шо батько мій тоді змушений був поступить в колгосп.

– Спочатку? 

Д.М.: В 29-му році ми поступили. Це було декілька таких бідних селян зібрали там,  а награбували в середняків, у куркулів, забрали там. Я помню, у Головківці, коли насильно зігнали в клуб весь народ, і ми молоді були учні, тоді в інтернаті я жив там у Головківському. Це вже було, я помню, в 7-му класі, мабуть, нє, в 6-му. В 6-му класі, да, 29-й рік, правильно. Ну, а потім, значить, люди як вскочили, отакі відважні люди, як почали бить камінням у бік той. А набито ж народу це, шоб підписали колгосп же. Забрали ж вже насильно реманент, худобу і так дальше. І там волинка тоді страшна була, то тікали в ліс, хто куди! А ми були молоді хлопці, значить, там помагали їм. Я не помню, шо ми помагали їм там цим, списки писали там, ми ж грамотні були.

– Підручні.

Д.М.: Да, отакі підручні.

– А люди з бажанням йшли в колгосп?

Д.М.:  Нє! то страшне було! кричали, я помню. Не хотіли. Насильно забрали і худобу, й вози, й плуги, і борони. Всьо було гамузом складено біля школи якраз там.

– В Головківці?

Д.М.: В Головківці, вона й сьогодні там є. 

– Ще я хотів запитать – там нема отакої з каміння висіченої книги? Там були слова Шевченка – “Учітеся, читайте”.

Д.М.: “Думайте, гадайте”?

– “Учітесь і читайте, свого не цурайтесь, чужого навчайтесь”.

Д.М.: Є, “чужого навчайтесь, свого не цурайтесь”.

– Єсть там на книжці?

Д.М.: Може, не знаю. Я не пам’ятаю.

– Ну нічого, зрозуміло.

Д.М.: Ну, тоді волинка ця була, страшна була колективізація, страшна була! люди не хотіли. 

– Багато було виселено кудись в Росію?

Д.М.: Та я помню, нас, із нас бригаду робили учнів. Вроді з комсомольців, ну ми такі були, як називали тоді?

– Комнезами, чи що?

Д.М.: Ні-ні! це комітет незаможних селян. А молодь таку, виховували молодь, і ходили куркулили. Я пригадую, шо ми були у якійсь бригаді, нас водили, ясно, чекісти і розкуркулювали людей. І я помню, шо це на моїх очах було, шо нас повезли у Демінці село.

– Думанці?

Д.М.: Не Думанці, Демінці! єсть таке село Демінці, де М’ятниця, а там Демінці.

– А! знаю-знаю-знаю! на Тясмин!

Д.М.: На Тясмин. І там до одного, розкуркулювали старосту церкви. І от нам шукать, значить, дали завдання – ідіть у садок, і штиряйте, були такі штирі, шукайте значить тут церковні цінності. Так. Ну, й шукали – шукали, штиряли хлопці, а де хтось там найшов казан. Я ше помню, я вкрав рюмочку якусь рідкісну. Як я її вкрав? як я її взяв? То я в карман і до мами привіз, то вона хранила довго, поки й хату спалили німці, і десь вона пропала там, рюмочка. А там повний казан був хрестів таких, знаєте, срібних і всякого.

– Реманенту церковного. 

Д.М.: Церковного, дорогого. Такий казан великий, я як сьодні бачу. То конфіскували той казан у тої людини. А хто вона, понятія не маю. І його, значить, грузили на підводу. Троє дітей, жінка, він. Бідні страшно! Рядна такі. А вже ж холодно було, це десь під осінь. У рядно отако обмотували тих дітей, та ложили на сіно, і везли десь на станцію.

– В Сибір вивозили.

Д.М.: Оце я пригадую я участвував. Цього старосту церкви.

– А в Мельниках?

Д.М.: А в Мельниках я не то, не було мені такого.

– Скажіть, а от, наприклад, яка людина вважалася бідною? це скільки треба було мать землі або худоби, щоб вважали бідним?

Д.М.: Там залежить, скільки було сім’ї. Так як мій батько мав 3 десятини землі всього.

– Це 3 гектари по-сучасному? 

Д.М.: Да! 3 десятини трошки менше. По-моєму, десятина менша, там на якісь сотих, здається. То я, то ми мали ці, мало тої землі, то ми бідні були. Тим більше, після революції. Коли при дідові жили, то було харашо, я помню, і в хаті харашо було. А потім в землянці жили, то не те. То ми, шо ми мали? Ну, канєшно, шо ми дуже бідні були. Ми, мій батько.

– Ну, а реманент якийсь був?

Д.М.: Ну, а реманент шо в нас було? У нас був плуг, борона дерев’яна була, от. І всьо. І корова.

– Ні молотарки? нічого?

Д.М.: Ні, не було абсолютно. А в кого вже було пара коней, або один кінь, це був середняк. А де в кого було, в мого було сусіда Бондаренка, так він мав молотарку, то вже молотив і нам, і по людям їздив.

– Кінну молотарку?

Д.М.: Кінну молотарку. До нього ми ходили. Це Бондаренко був такий. Ну, а оті біні такі, то їх, їм діваться не було де, то вони йшли в колгосп. І було дуже мало колгоспів, дуже мало було.

– Взагалі на село процент бідних був великий? на саме село багато було бідних?

Д.М.: Я думаю, шо багато, багато було бідних.

– А середняків?

Д.М.: Середняків було не мало.

– А багатіїв?

Д.М.: А багатіїв таких в нас не було. Мій дід, мої діди Василя і Семена і так дальше, то вони считалися, по-моєму, тоді такими більш багатими. Не такими, а такими добрими середняками! Ну, їх розкуркулили.

– Ну, це мені точно Дем’ян Степанович казав, що в його діда було 6 десятин землі, і він трьом братам наділив по дві десятини.

Д.М.: О! там у нього правильно, ото мій батько получив тоже якусь часть. І Семен получав, і Гнат получав, і мій батько получав.

– І що получилось, що чому і Петро, і Василь, і усі пішли, крім Ореста. Що дав уже їм землі, і вони пішли в світ, бо не було вже де пристроїться до землі, от що я хотів спитать. То я згоден.

Д.М.: То так воно й є. 

– Значить, так получається, коли  колгосп створився, то бідні в основному пішли в нього?

Д.М.: Так, вимушені були. А потом бідні, вони були прихильні, були більше прихильні до нової влади, то вони скоріше пішли. Но вони все одно іздівалися. Батько й в колгосп мій пішов, а все одно і по цей день вони дивляться на нас скоса. Вони дуже вже були такі комунізовані. Ви дивіться, як приїжджали хлопці, шо вони витворяли!

– Я був, я був, я не боюся. Я виступав, і з Гарбузихою я говорив.

Д.М.: Я тоже ні! Ну, але шоб я виступав, то небезпечно. Потому шо я знаю.

– Люди такі, що здають, да. Значить, получається так, коли стався колгосп, то оті перші роки життя при колгоспі, вони були якими?

Д.М.: Тяжолі, тяжкі були. Я ше робив в колгоспі, помню, була така жатка – лобогрійка. То я сидів на неї, помню, хлопець був, мене ше підганяли, як ворога. Підганяли, значить, і то я кидав це збіжжя. Тут гребні такі йдуть, і ти підкидаєш, підкидаєш. То я ше робив. То я помню, шо перші колгоспи, перші роки якісь були такі, шо менше – більше це було вже десь у 29-му, 28-му році. Я в школу ходив і в колгоспі робив. То робили обіди, а були уповноважені з Черкас кацапи чекісти, я помню, ходили. І такий він непоганий чоловік був. Він з робітничого класу був.

– Це з 25-тисячників? 

Д.М.: Да-да! да-да! оце ці були. В голови колгоспу тоді помню різали свиней, всьо! обіди були там на полі то! Люди так вроді весело працювали. Може не весело, то я так думаю (сміється), шо там в їхніх душах було. Ну, таке вроді якесь перше нове, воно ж якось захватує людей. Ну, а потом уже в колгоспі почалось страшне життя. За 150 грам хліба трудодень. То вже нагайкою носили моїх. Мій Вася цей, шо ви його знаєте.

– Він якого року народження?

Д.М.: Він 27-го. То над ним, ми вже повтікали всі тоді, хто може за кордон поїхати, значить, за німців, виїхать туди в Галичину. А він один оставсь, то над ним іздівалися страшно! Отой Чучупака, оцей Павло, то каже, з автоматами його посадили на молотілку, снопи. Він пацан же ж був, тільки 13 – 14 років. То він там був за нас за всіх. Там його хотіли раз, партизани прийшли, хотіли заколоть. І то родичі оцих же Чучупак.

– З цього роду? 

Д.М.: От, але там Мотрона на коліна впала і просить, шо дитина винна? От Чучупаківська, значить, така сволоч. Так він остався живий. Це той Вася. Ви ж були в нього.

– А як же! я з ним знайомий.

Д.М.: Ми балакаєм за вас часто. Часто балакаєм. Я так збираюся, де мені Арсена побачить? посидіть, поговорить.

– О! так ми ще будем не раз говорить.

Д.М.: Ми балакали, шо я до їх мав зайти в Черкаси, в оцей осередок. А в мене оце таке нещастя прийшло. 

– Знаєте, і не варто. Нема коли цим ділом займаться.

Д.М.: І воно там, не знаю, як воно. Я там пока шо обійшов.

– Я розумію. Так, значить, тоді дальше продовжим. Значить, от сама сім’я. От сама сім’я. Ця революція, ці всі події, стосунки чоловіка з дружиною, дітей до батьків, батьків до ще своїх батьків, як воно все оце відображалося? яке ставлення було? І як воно змінилося після того, як прийшли ці колгоспи? чи не відбулося ніяких змін? В сім’ї. Сама сім’я. 

Д.М.: Ну, як? ми розбіглися, наприклад. Я поїхав в Київ. Брат мій Іван помер. Покинув село, бо тоді права не було, паспортів не давали. Якимсь шляхом мама там якимсь через знакомих шукала вихід і справку давали, шоб можна було виїхать із села. Іван пішов у Черкаси на сахзавод робітником. Помагав мамі, Вася цей малий був ше, і Марійка дома осталася. Валю я забрав до Києва, сестру. Влаштував її там, вірніше, вона влаштувалася в ФЗУ кондитерське. Закінчила і працювала там в Києві. Додому коли – коли приїжджала. От. Я тоді був у Києві вчився у цьому, в технікумі. Ну, там уже з 35-х років вже пішов, значить, на роботу, 34-й чи 36-й. А в 37-му році тоді, коли саме тоді  я поступив в академ студію. Я там закінчив 3 курси, война началась.

– В театральну студію?

Д.М.: Да.

– Ви ще й актором були?

Д.М.: Да, я мав хороший успіх. Я, мене в кіно брали. Я маю епізод один. Десь єсть фільм, він заборонив його, Сталін заборонив. Я бачив це в Москві, коли гастролі були театру Франко, і я вже був на третьому курсі. Це ж мої друзі Велічко, народний артист, Афанасьєв,  оце всі однокурсники.  Там ця Оля була, перший диктор. Це мав я на ній жениться. Перший диктор України була Оля Даниленко. Однокурсниця. 

От цей фільм знімався, я там грав епізод. Називається “Квітуча Україна”. А я там мав епізод, в сірій шапці, помню, кохання з одною дівчиною так. Дуже гарний епізод був. Мене пробували. Я знімався. Я бачив себе в Москві. І показали в Москві батьку Сталіну цей фільм, і йому не сподобався. Так він десь на полках єсть, цей фільм. Тоже він десь є. 

Потом я ше репродукцію мав з кінолєнти, мене пробували на фільм “Борислав сміється”, головна роль. В мене там прекрасно получалося. Але народний артіст там якийсь з Ленінграда пробувався. І я там уже місяць фотографувався в студії Довженка, от, і не пішло діло. Той заробив там добрі гроші, платили добре в кінематографі. А студентом шо було? це велике діло.

– А ви батькам допомагали?

Д.М.: А як же! допомагав.

– Ви уїхали з села, а що в селі було? 

Д.М.: Ну, а в селі ж тоді ото, шо ж у селі було?

– Батько помер, а мати?

Д.М.: Батько помер. Мати хазяйнувала собі. По-моєму, коровку якийсь час вона мала. А потом ту коровку продали, та хазяйнувала вже з Василем. Василь уже підріс, вже йому було 12 років. От. Уже якось було, шо не дуже так переслідували.  Тому шо, як ми приїжджали влітку, то не дуже так за нами ганялися. Ну, ми тільки посиділи та й поїхали собі. Вони позабували вже, шо ми Чучупаки.

– Ну, вони так тільки вид робили.

Д.М.: Да. Чуєте, це я, значить, я. Валя, значить, вчилася у ПТУ в цьому кондитерському. Іван там. Потом приїхав до Івана в гості, а його там били, хотіли вбить, там банда якась була в Черкасах. Я сказав, шо, Ваня, кидай, приїжджай, кажу, у то, у Київ, там я жив на чердаку там в одних людей. Там один був начальник автошколи. Я його забрав з собою, він пішов в ту автошколу. 

 

– О! то ше дозволялося це діло?

Д.М.: Да! а вже після 30-х то я вже рідко бував у селі, бо я й боявсь їхать у село. І отак приїдеш на декілька днів, та й назад, то не приходилось мені.

– Скажіть, а саме весілля, яке приходилось вам тоді ще в молодості бачити, як кажуть, від сучасного відрізняється?

Д.М.: Звичайно!

– От що пишність, чи чим воно відрізняється?

Д.М.: Звичайно, відрізняється. То, шо я спостерігав весілля в Мельниках не раз. Це, коли йдуть уже, і коли вона перевозиться до нього, народ тут, музика, сундуки ці. І там подарки всі везуть туда. Там п’янствують. То теща назад. Потом це ворітне справляють. Та тоді молодий приїжджає, та давай став горілку. Це було цікаво! Надзвичайно. Кілька днів було. Бувало, шо тиждень гуляли. Це я спостерігав, да. А потім воно вже зовсім.

– Перевелося, да? 

Д.М.: В основному після війни, та й до війни вже воно ці обряди не так.

– Зменшилися?

Д.М.: Зменшилися, бо їх присікали.

– Посох готували молодій?

Д.М.: Шо?

– Посох.

Д.М.: Посох. А як це посох?

– Як це сказать.

Д.М.: В Осокорках, було тоді село.

– Коло Києва?

Д.М.: Біля Києва там було село, я був на одній, на одному весіллі. То я знаю, шо там, значить, такий був обряд. Це було цей посох може в інших районах, то таке, от. То шо я бачив. Шо, коли вже молодого і молоду, десь там п’янствують люди, гуляють, танцюють, грають, а їх, брачну ноч їм зробили. І на другий день  сорочку ту білу виносили, шоб народ бачив, шо вона невинна дівчина. Тоже такий обряд.

– Бачили. А в Мельниках такого не було?

Д.М.: Я сам бачив це. В Мельниках я не бачив оцього, в Осокорках бачив.

– Ну, це велика радість? 

Д.М.: Да, а як же ж! Вона чесна дівчина. Раніше, коли вона покритка була, то було запрягали її у ярмо. Це ше до революції було.

– Тобто, шо вона?

Д.М.: Зрадила.

– А! зрадила.

Д.М.: Зрадила совісті це і по релігії, і по всьому, от, і покритка. Якшо вона забеременєла десь, то селом гнали.

– Були дуже жорстокі закони.

Д.М.: Да, були такі закони.

– Скажіть, а цей, ну, не жорстокі, як сказать, а справедливі. Ну, тоді ж.

Д.М.: Мораль!

– Побожні сім’ї зберігали. Скажіть, а цей а от то, шо, як кажуть, вилетіло питання з голови. Зараз до другого питання. Про байстрюків хотів сказать, запитать.  Байстрюки, це, в принципі, вони були уже.

Д.М.: Ну, це ті, які родила без чоловіка, нагуляла. Його називали байстрюк.

– І знали, що це байстрюк, в селі? 

Д.М.: А як же! знали.

– А як до нього ставилися?

Д.М.: Ну, принизливе було ставлення.

– Знали, що це байстрюк.

Д.М.: Да. Він вроді як не винен, так я розумів тоді. Але часто діти ото й сміялися – ти байстрюк! Та й дорослі кажуть – а то в неї той Іван, диви, який великий, то байстрюк. Нагуляний.

– А йому дозволялося, їм дозволялося створювати сім’ї? байстрюкам.

Д.М.: По-моєму, да.

– Бо я знаю, що за старих часів не дозволяли.

Д.М.: Нє, може в якихось інших повітах. Я такого не знаю.

– Нє, що дозволяли тільки з подібними. Шо він і вона подібні. От. А от, до прикладу, як ставилися, наприклад, як жінка другий раз одружувалася,  виходила жінка заміж? чи ще інший якийсь раз. Як до цього ставилися люди? це було нормальним явищем? 

Д.М.: Ну, дивлячись, дивлячись, яким шляхом вона другий раз вийшла? Либонь чоловік помер, то це не принижувалось.

– Удовиця, да.

Д.М.: Вдови були, які не виходили заміж, але були й, які виходили заміж. Я не пам’ятаю, щоб це було принизливо.

– Не пам’ятаєте? В принципі, це було нормальне явище. Зрозуміло. Так, похорони. Як відбувалися похорони? діти обов’язково ховали батьків? чи які традиції?

Д.М.: Діти і близькі родичі.

– І сходилися всі?

Д.М.: І сходилися, звичайно. Воно й до тепер майже однаково. А потом на похорони, то люди тоді ж зовсім інші були,  спілкування між людьми. Доброзичливість була. І мораль була інша. То на похорони масово  сходилися. Ну бувало, шо єсть дуже поважні люди в селі, авторитетні, не всі ж однакові. Той, хто більший авторитет мав, там більше сходились. Хто менший мав, то ясно, шо й менше. А похорони були по всім звичаям, релігійним обрядам. От я дочку хоронив свою, то я робив всі почесті релігійні. І в комнаті був священик, у хаті відправляли. І всьо. І на кладбищі. Ну, це не всі роблять. 

– Ну, зрозуміло.

Д.М.: Ну, я повністю все робив. 

– Скажіть, будь ласка, а от такий національний склад села був до революції? багато було інших національностей?

Д.М.: Мало було. Була, я знаю, у селі в Мельниках була одна Меланія, так і називали її кацапка. І я помню, в неї чоловік був українець, як його фамилія, то ше в його була така література старовинна. Він десь був якимсь чиновником, десь чи при волості, чи де, чи при якомусь повіті. І в його були такі журнали, ше оті написані таким, знаєте.

– Каліграфіческі?

Д.М.: Почерком, каліграфія така, шо я собі не уявляю, як її в общем виписати, так все мудро було. То я до його ходив часто, в нього там Альоша був син такий, у школу зі мною ходив. І книжки ми читали в його. Його потом арештували, і його десь знищили. 

А ця кацапка, Меланія, так вона й осталась, і вмерла там в селі Мельниках. Це до революції. І не тільки до революції вони були, а це вже було і в 20-х роках, до колективізації. Тоді його забрали вже в колективізацію, не помню, в якому році. О! то його вивезли. Ну, знищили, ясно! То значить, було дуже мало. А тепер їх багато.

– Кацапів, да? оце дачі покупляли там? 

Д.М.: І дачі купляли, і жонаті. І замужем. Десь поженились вони, в батьків чи може батьків. Так я чую, то єсть багатенько. Вони населяли як то.

– Ну, а тоді було більш – менш чисто?

Д.М.: Тоді там у селі? Да.

– Чисто, да.

Д.М.: Ну, і сьогодні в Мельниках мова менш – більш, ви рідко почуєте російську мову. А от в других селах, тут рядом із Черкасами.

– Суржикова?

Д.М.: Там суржик, причому страшний! Ну, русифікація. Вони, в Черкасах не було ні одної школи почти, одна школа була українська.  Садіки всі на українській мові. Це с ума сойті! Це який позор, якого історія не може простить. Це було спеціальне насадження.

– Чужої культури.

Д.М.: Так. Мови такої. Ше ж ото казав Брежнєв – шо там написал? Бойся, Украина!

– Україна лише радянська.

Д.М.: Яка радянська? Ти, каже, читав її? це коли її знімали То в мене документ єсть. А ти, каже, її читав? – Я не читал, мне Суслов говорил! Почитай, каже, а тоді скажеш. Це сам говорив Шелест.

– Петро Юхимович?

Д.М.: Ага. Я слухав. Цікава людина.

– Ну, в принципі, він же знав це дуже гарно. Таке питання – за своє життя ви бачили старців? людей, які мандрували, грали на бандурах.

Д.М.: Бачив.

– З лірами. Розкажіть, будь ласка, трішки.

Д.М.: Ну, шо я розкажу? бачив.

– Ну, хоч трішки, що ви пам’ятаєте.

Д.М.: Ну, старці ходили.

– Як вони, кобзарями називалися? чи старцями?

Д.М.: Ше я помню, перетворився в такого старця в виду кобзаря, Остап Вишня. Бо я з ним спав рядом в Луківці. А він собирав, собирав фольклор. Собирав матеріали для творчості. Ну, і там в інтернаті тоді ми жили в 6-м, чи 7-м класі. І він ночував з нами там. То воспитував нас, розказував там всякі гуморески. Матеріал брав від студентів. То він тоже з торбою ходив.

– І з бандурою?

Д.М.: Да. З бандурою ні.

– Чи він так просто розказував?

Д.М.: Розказував. Він з бандурою не ходив. З бандурою я тоже не бачив. А такі старці ходили.

– З лірою?

Д.М.: Да, ходили, і в  Головківці я бачив раз.

– З лірою? 

Д.М.: Нє, не з лірою.

– А з чим?

Д.М.: А з торбою.

– З торбою старець. Так він щось розказував? з посухом?

Д.М.: А! посух! а, правильно, це ж посухом убили. Іван Грозний.

– Свого сина.

Д.М.: Сина, да.

– Так він що, старець, він тільки просив їсти, чи він щось людям якісь?

Д.М.: Нє! ви маєте на увазі, шо він пропаганду вів, да? 

– Да.

Д.М.: Я такого не зустрічав. А їсти просив.

– А! ну, то їсти.

Д.М.: То може таке.

– Ну, це просто бідна людина, яка просила допомоги.

Д.М.: Да, просила, ходила. Може, десь вона шось і говорила, я знаю.

– Скажіть, а от в вашому селі не було гончарних промислів?

Д.М.: Був.

– Був гончарний промисел?

Д.М.: Да.

– Ви бачили гончарів? 

Д.М.: Бачив. І бачив цих, шо робили горшки. І в цій сім’ї було 23-є дітей!

– Ого! 20-ро?

Д.М.: 23-є.

– Як прізвище було їх?

Д.М.: Як їх? от я не знаю прізвище, а там люди старі знають. Ну, їх називали Гончарі. А вони жили там, де Колісники жили, туди не по селі, а в яру там вони жили.

– Колісник. Іван Степанович мені говорив, що це був секретар цеї, комуністичної перед війною. Що він дуже великий терор робив. Його німці вбили.

Д.М.: Колісник?

– Колісник, да. Ну, вибачте, що я вас перебив.

Д.М.: Нічо, нічо! Так там гончарі були. там ото вони робили горшки, глечики. Ну, посуду.

– Технологію бачили їхню, той круг?

Д.М.: Бачив! вони руками крутили.

– Така примітивна? Тобто, без двигунів, без нічого? 

Д.М.: Без двигунів. То вони всі там, і діти помагали.

– В піч випалювали, да?

Д.М.: Так, піч була у цьому. Бо вони жили так під такою горою, там глина була в тій горі. То вони там робили. Потом вони вивозили на Медведівку там на ярмарки і продавали.

– Орнамент якийсь розписували? український такий орнамент, да? Ви знаєте, посуд є обідній і вечірній. І в обідньому готують, а в вечірньому зберігають. То ви не знаєте такого? Та, нічого!

Д.М.: То я пам’ятаю, такі були гончарі.

– Як же 23 дитини народить? це напевно велику мужність треба.

Д.М.: Я їх не рахував, ну це мені батьки казали, що їх там стільки. Я їх бачив, ну я їх не рахував.

– І ваші ж ровесники мабуть були?

Д.М.: Ну ясно, шо були. Чи їх 23 було, чи їх було 21. Ну, мама казала.

– Це велика рідкість, велика рідкість

Д.М.: Та страшне діло (сміється). Аж не віриться мені.

– Ну, так. Так, а таких ви зустрічали людей, які ікони малювали? богомази, як кажуть на них. Не було таких в Мельниках?

Д.М.: Був на хуторах, який малював ікони. Як його прізвище? як і шо? то я не пам’ятаю. 

– А які ікони? 

Д.М.: Художник був. Як же його фамилія була? Чи Задоя, чи як його була фамилія. Ну, я знаю, на хуторян був такий, шо рисував ікони.

– На дощечках? чи в такій металевій оправі?

Д.М.: По-моєму, він продавав їх уже в рамках, я помню, в Медведівці. то вроді він їх продавав там. Не знаю, може там хто луче зна.

– Скажіть, будь ласка.

Д.М.: Він наче в школу ходив, на хуторах був.

– Якими фарбами? не знаєте нічого? скажіть, а от, наприклад, в самій хаті, то які ікони повинні були буть обов’язково? чи взагалі були ікони?

Д.М.: Ісус Христос, Миколая, Матір Божа, Петра і Павла. Це і в нас є і тепер вони, ті ікони. В моєї сестри було багато ікон. Сестра віддала в монастир 4 ікони, монашкам подарувала. І Валя в Черкаси одну ікону взяла. От. І я просив, то вона не дала ікону. Не дала, то й не дала. Каже – не дам, нехай буде. Там,  як ви були в хаті, то бачили.

– Я надіюся, якщо ви їй зможете, то зайду.

Д.М.: Скажете, шо ви можете, то зберемся.

– Я просто, що найближчим часом могли б.

Д.М.: Хай вже потепліє трохи.

– Та ви знаєте, счас така справа, що зима, бо я влітку знову закручуся. Таке діло. Ну, от іще по церкві, як ви думаєте, коли зруйнувалася церква, змінилося щось в селі?

Д.М.: То була, то була така туга. Люди страшно переживали. Бо це їх небагато було таких, які за. Їх потом на пальцях порахують, їх було декілька таких. Але люди були страшно сумні. Нарікали, шо таке безбожжя. А головне, цей дяк, і викинули його, значить, то люди страшне плювались. Так прийдуть, та нашо було таке. Такий траур так охопив людей. 

– Таке питання, вам вже 81 рік. Ну, ніколи в житті я б не сказав.

Д.М.: Дякую за комплімент!

– Та це не комплімент! Як, скажіть, козацький такий рід, і так от?

Д.М.: Ну, в нас видно рід такий, бачте. Дем’ян, Дем’ян ше жив би. Дем’ян глупо помер. Дядько.

– А що таке?

Д.М.: А він не хотів на операцію йти. А в його, видно, була аденома предстати. Закупорка мочевого пузиря. То я операцію зробив, і все пройшло благополучно. Я мав те саме. І зберіг все, статеві зберегли, все нормально. А він не хотів. І Володя, значить, його умоляв, і Валя умоляла, дочка його. І він – ні! ні! ні! я боюсь! я боюсь! І до того дійшло, шо воно там чи лопнуло, чи шо. Глупо помер. Ви ж бачили, він ше так, він ше міг би, ше міг би. Так, як і батько. Батько ж, по-моєму, чи в 102, чи 101 років.

– Дід Степан?

Д.М.: Помер.

– А баба Оксана теж довго жила?

Д.М.: Тоже довго жила.

– Вона ж війну пережила, в 57-му році вмерла? Так ви кажете, що ви козацького роду.

Д.М.: Ну, виходить. Не кажу, а так же люди кажуть.

– Ну так, звичайно. Ну як, свою то родословну.

Д.М.: Я то горжуся, звичайно.

– А козацьких пісень теж іще пам’ятаєте?

Д.М.: Та пам’ятаю трохи, були ми. Я ж зараз співать не буду.

– Нє, не нада, не нада. Куди счас співать! Співать то куди счас, уже ніч. Не нада співать.

Д.М.: А співав добре я.

– Колись ми може разом заспіваємо на природі. то вже заспіваємо, це таке.

Д.М.: Приїжджайте літом.

– Та обов’язково!

Д.М.: На острів виїдемо, десь уху зваримо.

– Обов’язково! юшку потрійну. З тузлуком. Знаєте таке? Дмитро Михайлович, дозвольте вам подякувати за те, що ви стільки.

Д.М.: Я радий.

– Заставили вас згадать все, життя перевернуть.

Д.М.: Так треба додумать може.

– Нічого, нічого.

Д.М.: Позабували дешо. А як бачу, я чомусь, пам’ять у мене непогана була. Тому шо я помню, скільки мені було? 6 років, 7-й, то я оце бачив хлопців цих.

– І ці всі події, да?

Д.М.: Цю зброю, цей лють цей бачив. Я сам перелякавсь, бо ше вони стоять.

– Чуєте, а там от, переживши оце все життя, шо б отак ви могли побажать наступним поколінням? щоб так от із свого життя.

Д.М.: Шо побажать? 

– Що ви все бачили, і от що зараз бачите, і що хотілось би вам.

Д.М.: Що б я, шо я побажаю, шоб вони читали більш історичну, історію України. Читали, тому що вони не знають, покоління майбутнього не знають, що це Україна. Що така вона існувала, чи не існувала.

– Ви її бачили.

Д.М.: А з літератури, яка єсть, цікавились літературою і вивчали історію іменно цієї нашої незалежності. Не дай Бог її загубить.

– Ви Україну бачили, ту саму, яку називають Україною? Оту культуру нашу давню, пісні, все.

Д.М.: Ну, як бачив? плекали у цьому, але ж воно було крадькома.

– Ну, тоді як, можна сказать, тоді ще, ну, хоча б до колгоспу, як оце люди святкували, вони веселі були !

Д.М.: А вони вроді вірили, їм же обіщали, шо Україна наша буде незалежна, шо вона буде самостійна. Це ж так було, народ же вірив! А воно ж зовсім було інше робилося.