Чуб Федора Оксентіївна, 1914 р. н.

— Не міняли, да. Які ще кутки були в вашому селі? Як ще кутки називалися?

— Оце Варфоломіївка одна. А тоді Чубівка. Ото, де колодязь розвилка. А тоді дальше Васюрівка, ото, де ви були. А то, де колодязь отако під цим, під тинком, на розвилці, то Чубівка. А то Васюрівка. А потом туди далі, Канюківка сюди, а під ліс сюди, сюди під ліс Нечипорівка. А туди далі Серпівка аж до Золотівки. А це я не знаю, як цей куток звуть. Оце прямо од магазіна туди нагору. А то туди низом, то там та, як це, диви, якось хочу бігом сказать. Забула!

— А ваша сім’я вся жила в одній хаті?  

— Усі жили у хаті. Тоді те заміж пішло, а те поїхало, а те поїхало туди. Це ми строїлися тут. Ото батько поїхав у Сибір, хотів, шо велика сім’я, та шоб вивезти. Та приїхали, тоді самий старший брат поїхав на Владивосток. А одна дочка пішла в Матвіївку заміж. Одна в Труфовці. А ми осталися вже, тут тільки осталося нас троє.

— А дід з бабою не жили з вами?

— Ні!

— Батьків батько, або батькова мати?

— Батькова мати жила у нас. Материна мати жила в нас. Із Матвіївки. Доживала тут у нас, а дід уже ж материн. А батькові батьки зарані померли. Ше батькові було 14 год оце на цім місці, то не стало батьків, померли. А як то вони померли, я якось і не запитувалася. Бо знаю, шо оце колодязь тут був, то було батько каже — було мені 16 год, як вони копали колодязь оце перед хатою. Хата була отам над дорогою, а це ж у дворі копали колодязь сами. Батьку було ше 16 год, ше не жонатий. А потом уже ж, як оженилися, то тут хату построїли, а це вже ж розібрали, великий став двір у їх, розстроїли, там повітка була, там повітка була. Клуня була велика ото, де стовпи стоять, така велика повітка була, шо заїдуть сюди, туди виїжджають. Дуже трудилися, дуже трудилися! 

— А скажіть, от чим ваші батьки займалися до колективізації? яке господарство в них було?

— А господарство до колективізації було, не знаю, чи було шо дуже, чи не було, бо я знаю, шо було кажуть же, шо ходили, це в нас був багатий Іван Лук’янович там, дід Конон, то наший батько ходив їм косить, за снопи. А які снопи, то я вже забула. Давали снопи. Викосять, то мати йде, бере тих троє чи четверо дітей на степ. Поставить триноги, вони гуляють, а батько косять, мати в’яже. Тоді вже їхніми підводами возять їм і собі. То тоді не було їм скотини видко, бо я забулася, не було мабуть. Бо це ж, як ходили на степ зароблять хліба аж до тих пір, пока розділяли панщину. Бо це на панське, за колгосп ото ліси, а тоді туди степ. То це панське. То там уділили шось із гектар мабуть. То було їдуть туди косить, чи в’язати, чи шо, то це — на панське. І тут трошки. Мало в нас було землі, бо це пани мабуть не давали. Не знаю. А бо ходили ж зароблять. А потом уже, у колгосп як пішли, то все поздавали, і панське, й не панське, яке там уже було. А до колгоспу у нас мало було землі. мало. Отут було 60 сотих, знаю. А там мабуть 50 на Каліннім яру, і там на панському гектар був, чи 50 соток.

— А чим батько й мати ще займалися, щоб мати ще гроші?

— Та нічим! А батько шив отак одежу людям. Портняжив. А мати дітей гляділа та пряла. Та й усе!

— А на чому батько шив?

— На машинку.

— На машинку. А де вони взяли машинку? 

— А не знаю, купили ше тільки стало 16 год, та купили, та вчилися десь у Черкасах, чи не знаю, в якогось єврея.

— А їм люди за це платили, що вони шили?

— А платили ж там шось. Хто платив, хто одробляв, хто там як. Бо було багато. А держали таку скотину, знаю, шо корова була й вівці. А вже, як оце ж ше перед колгоспом, перед колгоспом були, пара волів була і коняка, одна коняка. Пара волів. І корова. Оце стільки було скотини. Оце вже ж, бо це тут був двір, це я було піду та начухраю соняшничиння та свиням кину, свиням соняшничиння. Тоді води влила та й свиням.

— Я хотів запитати, а хто в вас був главою сімї? батько чи мати? хто грішми розпоряджався?

— Батько, батько. Все батько!

— І його всі слухалися?

— Всі слухали і всі, шо батько сказав. І тоді, знаєте, як було, оце чи мати, чи батько — з одного слова дитина послухала. Оце так — все, так, всьо, так. А було, оце батько як шив, то були й ученики, чужих дітей учив зімою. А літом вони собі роблять дома, а зімою в нас. Там шиють, а тут прядем. Прядуть у цій хаті, о.

— А от батькові за те щось платили, що він учив  чужих дітей?

— Та може там шо платили, то я й не дуже знаю. Чи може ці вже діти шось там помагали. Як побуде зіму, то літом може шо пособить. А був оце Новосільський, це вже я пасла, це до колгоспу, Новосільський ученик, то він зимою вчився, а літом у нас баштан стеріг. Де нивки, оце в общем нивка, чи наша, чи того дядька, чи того, так штук у трьох нивках, і там посадять баштан. А його наймають, шоб він стеріг. Оце він стереже. Отут на горі був, там нагорі. Це знаю 3 годи, це добре пам’ятаю. То він літом стереже, а вже на зіму йде вчиться до нас. Вивчився, то вже приходив помагать там вже шось більше. І батькові помагать шить там шось.
Шили таке, й кожухи, свитки руками. Машинкою тоді мало шили, а більше руками, руками. Це ж свитки, кожухи більшинство, чимерки, козачки, бурки. Це такі, одежу таку шили. 

— А козачка, то це що таке?

— Так, як би вам сказать, як юпка, отуто хвалди, кармани сюди, а тут хвалди заглажені отаако браво сюди ж. Це називали козачка, ага. Тут виробки такі ж позаглажувані, воротнічок. Це така хлопяча. Брава.

— А жіночу одіж батько шили?

— Шив, шив!

— А що саме жіноче він шив?

— А це більшинство було несуть іздаля корсети, юпки, такі кофти набік, і так наперед, тут іззаді вусики. Тепер їх не шиють, а то тако отут вусики ззаді сюди, поясочок. Це женська одежа. А більшинство юпки женські, як юпка. Ну свита, чи юпка, чи як. Тут хвалди, тут заглажено, сюди на той, і всьо. Отакі більше.
Було батько беруть отуди в село по горі це, Мошни, отуди го, який прийде, візьме на місяць машинку і батька, та там вони бувають. Ну, на неділю прийшли додому там побачили, сім’я живе, мати живе, і опять пішли. Там пошиють, обшиють куток чи село, і привезуть додому. А стіки вже вони платили, то й не знаю, чим вони платили. Чи вони хліб який давали, чи вони, я вже й забулася. 

— А за колгоспу батько шили?

— І за колгоспу вже почти ні.

— А чому?

— А на роботу.

— На роботу, да?

— На роботу. Батько дуже косив. А зімою той, скирти було кладе. Батько скирти кладе. Скирдують, це самий главний, як покладуть, то й годів 10 лежить скирта, не затече і не перекинеться. Отак клали отуто го, мабуть, годів багато стояла скирта. То дід Оксентій клав! Ото дід Оксентій, тепер ніхто так не покладе!

— А патент на батька не накладали? не заставляли податок платити за колгоспу вже? За те, що шиє.

— Вони, як колгосп уже начавсь, то почти не шили. Уже почти не шили. Як хто де шило сиділо, а тоді вже не дуже було шо й шить, як колгосп начавсь. Бо тре на роботу, на роботу. Та й ше всяка робота була. Це батько було у колгоспі вугілля пале, мене тягне, помагаю. Вугілля спалим, которе велике, у кузню здаєм. Которе маленьке — свиням. Вірьовки робили, вірьовки зав’язки. Канати вили, канати такі били, шо ото млина повертають, отакі го завтовшки. І в мене згорів канат 25 метрів! Я собі зробила вірьовки 30 метрів вже полностью. Погоріло на горищі геть усе.

— А до колгоспу канати били люди самі в себе вдома?

— Били, да! вили.

— І продавали?

— Ні, так для себе, для себе. Тільки для себе. А продавать ми не продавали. Тоді ж прядіво було, росло і в колгоспі було навезуть прядіва нам. Крутим, і крутим, і крутим цілими днями. Крутим, б’ємо. Приїхали, забрали! Платили браво з колгоспу тоді за ті канати, за вірьовки. Бо пов’язок же не було нічого. І млини тоді ще були, то до млинів били канати.

— А як їх били, скажіть, будь ласка? 

— А оце так. Прядем ми.

— Що пряли? коноплі?

— Еге, прядем нитку. А там катушка була така, як оце в виді стільця, катушка. Прядем. Батько смиче, я кручу, там так передача, колесо, а тоді передача, млинок. Крутю, накрутила катушку. Катушка отака, катушка. Накрутила катушку, тоді снуєм. Під стілець, тоді снуєм. А там один крючок, а тут 4 й дощечка. Дощечка, а там десь крючечки отакі залізні. Тоді дощечкою надіваєм, крутим тут, скручуються 4 тих, 4 скручуються, а тоді зводим у купу. То й канат получається. А тутечки то бува по 2 тільки, а бува по 3, а буває, як у яку товщину, то й по 4. А ми прядем одінаково, бо товсто дуже не попрядеш. А так же ж, як обичну вірьовочку прядем. Батько смиче, а я там крутю. Потом накручуєм, накручуєм, накручуєм. А в нас була ж там, батько поробив, колесо оце недавно спалила те, шо пряли. А ту катушку тоже не дуже давно спалила.

— А коли ваші батьки їздили на ярмарок ще до колгоспу, то вони щось продавали там?

— А їздили у той, в понеділок, в понеділок їздили на ярмарок, до колгоспу ж в понеділок було, в понеділок. То було ж везуть, а то шо продавали? Чи свиню там, чи шось. Чи поїхали шось купили. То рибки, то тюльки, то шось таке. Вони продавать не дуже шо продавали, бо вони ж шили, то гроші в них бували. У них були гроші. А так куплять шо. То бува ше до колгоспу, то куплять бочоночок тюлечки, та вона є й є, якшо ж на який там піст, шо. А то оселедчиків. А то шо. А зімою то було їдуть до Тясмина осюди го, там в’юни ловлять, та сушать літом на всей год. Цілий лантух напечуть, стоїть насушена. Оце ж витоплять у печі, а тоді соломку простелять, а тоді на соломку. На соломці посушать в’юнчики, ябішки. Знаєте, які це ябішки? такі пузаті, менші, як вюни. Ну, ткпер їх і нема, ябішки. Пузаті, у них кашка, велика кашка. І то посушать. Ми бігом на піч, за ті в’юни, гризли, гризли! Не розкидайте! то возьміть там погризите, а то не розкидайте! На печі у нас в’юни з ябишками стоять, шоб було. А тепер нема тих ябишок.

— А після голодовки їздили на базар батьки ваші? після голоду.

— Після 33-го?

— Да-да-да!

— А їздили.

— Ну, а щось купували тоді? 

— А тоді ж, шо тоді можна було купить? Так вони не дуже по шось, поїдуть та керосін куплять, бо тре там якусь латку ввечері зашить, та шось таке. А таке куплять.

— А в вас був фруктовий сад, садок?

— Садок? був отуто го отак був, і тут був садок. Та то вже, як стали налоги великі накладать на деревини, то вирубали, повирубували всьо, повитаскували. Бо це ж скільки деревин запишуть, стільки плати.

— А от я хотів запитати в вас, а ще до колективізації, то ви належали до кого? до бідняків? до середняків? чи до багатших?

— Так, аби як по тому, як середняки, або пошти бідняки. Пошти бідняки. А то середняки. А бо наший же батько робив багатшим, багатшим робив. Це був, дід Конон, він мав ліс, торгував лісом, такий був спекулянт, дід Конон. Конон я знаю, а як його? Науменко! То він йому дров дасть. То піде коли шось позичить, то він позичить. Часом не хвата чого-небудь, то піде та позиче. А то одробляє йому. То їде в ліс помага йому вивозить ліс, конячкою туди вивозить. Отако це до колектівізації.

— А я хотів в вас запитати, а ваша сім’я користувалась авторитетом у селі ще до колективізації? До батька приходили люди, совітувалися про щось там? гроші позичали?

— Приходили. Хліба позичали. Були такі, шо в батька й хліба позичали. Не хватає до жнив дожить, та позичали. То таке.

— От, хотів ще запитати, а до колективізації з якого віку дітей заставляли працювати?

— Як я знаю, шо мені ше тільки до колектівізіції, іменно мені було годів може 14, чи може стільки, та їздив, шо бере на буряки полоть. І я сідаю та й поїхала та й полю там. То полола 10 днів, чи шо, привозять. Сахар там дали, гроші дали, і нас привезли. І я якось виполювала, ше мені не було й 15 год. Це ше до колективізації. Знаю, оце був тут бригадіром, Трушівський бригадіром. А вже тоді у колгоспі, ми з 31-го году в колгоспі. Він начавсь у 29-м, но пока то таскали, туди-сюди, начавсь в 31-м колгосп.

— А от з якого віку дітей заставляли в колгоспі працювати? 

— Тоді було так, якшо робе, якшо вроді 16 год, шоб уже робило. Шоб уже в його був мінімум, 16 год шоб було мінімум. Шоб було вироблено 120 днів, 120 нормо-днів. Нормо-днів, чи днів, чи як воно там називалося.

— Я вас ще запитаю, а дітки от яку ще роботу виконували вдома? Ще як самі жили, до колгоспу?

— А до колгоспу то шо, оце ж тобі зімою прядуть, шиють, а літом перуть, полють. Оце ж таким занімались. Туди тре їхать, туди їхать та шо. Та знаєте ж, як неділя, то не робили, празнували. Отакого не  звозили нічого, гуляють та й всьо!

— А в що діти гралися оце, як малі ви ще були?

— А гралися діти то там у козачки якоїсь. Отак доміно ж не було, того не було. Гармонія грала, балалайка! Ходили на гойдалку. Оту-то була гойдалка, туди була гойдалка. Це діти ходили, а старі стають на гойдалку та гойдаються.

— А в козачки, як в козачки гратися? ви кажете, в козачки гралися, що це значить — в козачки гратися?

— А як беруться за руки та тако ж гуляють, перекидаються. Заберуть це у кругові, а це за кругом, та ті, це беремося за руки, і там я вже й забула, як його перегукували те туди, те туди. Тоді перекручують, отак перекручуються. Перекрутилися, тоді опять  оббігли, знов перекрутились. — Мишка-мишка! а де була! — В Бога! — А шо робила? — А пряла! — А шо заробила? — Кусок сала!  — Де поклала? — Під лавкою, та накрила халявкою. Та тоді тако кругом оббіжать, оббіжать, оббіжать, а там штук нас із 10 якщо збереться, чи 5, чи 8, і за руки заберемося, це у кругові, а те туди. І то тако гуляли дітки. Це ше малі.

— А в вас всі пішли в колгосп?

— Усі!

— То пішли самі? чи заставляли йти в колгосп? 

— Та заставляли. І самі йшли, і заставляли. А тоді вже, як колгосп був, то я тільки осталася, та брат мій робив на конюшні. А я ж із батьком ходила вугілля палить, вірьовки бить, косить, жать. У нас жать мало жали, а то косили. А батько дуже косив, це він гектар викосить за день, хоть ти вмри! Він не уступить, поки гектар не викосить. А це вийде гуля, гуля, і скосить соток 25, 18, 15 і спить під копицею! і спить! А той, уночі, як молотять, та підуть та накрадуть. Воно було  тоді, й тепер так, хто більше робить, той менше бере. А хто мало робить, той більше бере.

— А якщо не пішли в колгосп, то як заробляли на життя? з чого жили? якщо хто не пішов у колгосп.

— Якшо не пішов у колгосп, то шо ж, сперва ходили  сочевицю їсти на гору, бо не було чого. Мабуть уже у 32-му, 33-му їжі не бувало, нема їжі. Те, шо варять там. Прийшла, як своя, то глибше зачепила, чечевиці набрала як, шоб це чужіше, то водички черпнула та й ладно.

— Це ті, що не пішли в колгосп? з чого вони жили? їм же нічо не платили, нічо не давали?

— А не платили! то  може ж дома шо було як ті, шо не пішли в колгосп. У нас мало таких було, шо не пішли в колгосп. Є такі, на нашім кутку мабуть 2 чи 3 сімї було, шо вони зовсім не пішли. І не йшли, і так і не йшли. А то пішли! А то не пішли, вони вроді молящі були, вроді так і молилися, то вони не пішли геть у колгосп, бо того. 

— А як до них ставилися в селі? до тих, хто не пішов у колгосп.

— А не пішли в колгосп, то усяк було. І зачиняли їх, і гонили, й усьо! Це зачиняють, та продержать, та випустять. Та вони собі прийдуть та й сидять.

— А виселяли людей з села? розкуркулювали людей?

— Розкуркулювали, ше й добре. Ну, нас трохи трясли, ну мало в колгосп.

— А що в вас забрали?

— У нас забрали, чи здали, чи воно забрали, хто й зна! вози, коні там, шо було.

— А було, що з села людей виселяли?

— Те, шо з села висилали, ото вивезуть отуди на степ за ліс, та покинуть під проваллям, і не смєй іти у село. Бо як прийдеш, тут наказують, шо не приймайте куркулів, бо будете й ви там, де куркулі. Не приймайте куркулів. У двір не приймайте куркулів!
У нас осісьо вигнали з хати, та жив отак у тій половинці хати чоловік старий, а жінка молодша, бо вже друга, і хлопчик. Січас той хлопчик є. Я не знаю, чи йому шо заплатили, чи ні, бо вроді ж вони подавали, шо розкуркулювали, остався сиротою. Але не знаю, чи заплатили йому шо, чи не заплатили. Ну, як вроді подавав. Бо це ж вони пожили, шо поки найдуть де. Вона йде на степ колоски збирать, у колгоспі шоб ніхто не бачив. Та намне там в торбинку, а дід лежить на лежанці. А той хлопець кричить, кричить, кричить. Дід — цить, Вітю! мати прийде! цить, Вітю! цить!
То той дід — чухай, вітю, ноги! чухай ноги! Бо він взяв молодшу, вона молода, а хлопчик ше ж малий. Сам старий. Чухай, Віть, ноги, чухай! То той Вітя чуха, чуха, поки якось йому нестерпно, та стане отут на вікно та й кричить! кричить! Дитина кричить. То не знаю, скільки вони жили в нас у хаті, тоді десь отам купили хатку маленьку, та поселилися аж на Совківці.

— Бабусю, а хто проводив колективізацію? свої чи чужі? 

— Та більше свої! Костогризи Яким та Гаврило. Це в нас проводили колектівізацію. І Посипайко був, я не знаю, він із Ведмедівки, але він у колгоспі тоді. Це він мені дуже втямки, бо він мене гонив та бив. Я втікала, а він залізним ключем мене.

— А чого?

— Бо це ж, ага! Будуть куркулить, то там у нас у землянці та сховали там трохи пшениці, трохи жита і одежу. Машинку там, одежу заховали. Так замурували, і воно стояло.
А як воно, ага! Шось чи не виплатили, шось чи, то шо ядома осталась, дома. А батько в погорільцях, батька нема дома. То батько прийшов, а сторожі стерегли. А вони попросилися, чи не скажете, я заберу машинку, бо мені тре машинку. А вони — та ні, не скажем, не скажем! То батько взяв там з мішок пшениці чи жита і машинку забрав, і одежу. Та на коня, та й поїхав.
А мене не було. А де я була? В Олександровці коло сестри. А вони поїхали, а тут сторожі стерегли, та собі взяли та наносили, а тоді взяли та заявили — осьо ми боялися, а дід приїхав та осьо брав. А як якраз дома. А той мене пита, чи брав він? чи не брав? чо ти не кажеш? чи він брав, та шо брав? Та мене ключем! мене ключем! А я із хати, та й подалась аж на Сушевці. А вони тут забрали, шо куда хотіли, чи сторожам, чи собі, чорт його зна куди! Це вже воно давно, я його забула.
 А я пішла, бо там сестра. Одна була в Олександровці. А та сестра взяла мене на другий день, приводи, нема ніде нікого! Та покинула мене дома, а я собі сидю! сама. Тоді батько явилися, шо тут осталося, то в колгосп забрали те, шо заховане було. То ж воно мабуть у 33-му, чи в 2-му году, чорт його зна! забула. Ото таке. То так добре брали. 

— А от що платили в колгоспі людям, як робили?

— Сперва платили добре, чи сперва, чи шо. Знаю, шо ми робили багато. І це ж брат той, шо він на Сибірі січас, браво робив, на конюшні, все привозили. То 3 кіло платили, і побільш, і поменш. І по 4 кіло було привезе коняками. А потом чось менш. Уже, як вона перейшла вже менш, і менш, і менш, і геть нічого. А тоді сперва то платили, ну узять, ніхто нічого не брали! Даже було картоплі напечем, печену картоплю, і ту сторож викине! І ту сторож викине!
Так не брали, як січас, або оце останнє время. Хто скільки схотів, набрав, лантух поклав і повіз. А тоді ні! це до войни Боже, сохрани! шоб хто взяв. Ті брали, которі собі там сторож, там шось, та ввечері, та вночі. То ті брали так, як і тепер, так і тоді. Брали, підхвачували.
А ці люди то так тобі! Шо ж, робиш у колгоспі, хліб получив. А тоді скотини не дуже держали. Чи не було як, чи я не знаю, шо не дуже держали, шоб виглядіть, чи шо, чи продать, ні! на роботу! на роботу! Тільки десь шось проштрафився — оштрафували, зняли трудоднів 5, 10 зняли, оштрафували. Трудоднями штрафували. Не пішов — ага! оштрафували. Отам шось — уже! 

— Бабуся, а от де брали гроші, щоб одяг купити там? за колгоспу.

— Та не було! де ті гроші? Ото хліба давали. А гроші давали, то тре ж налог оддать. Облігації, а облігації. Де ті гроші? Якшо я кофтинку купила, кофтинку отакеньку, оце отаку го купила кофтинку, то вона в мене одна. Це до колгоспу, чи до воєнного время вона в мене одна, вже я її так гляділа! Узуться отаких тапків купиш, нема ніде нічо! Кирзового чобота не було, резинового чобота не було. Того не було! геть нічого не було! А тільки шось там, так ти вже його глядиш, шоб це було на виходний. Отако. 

— А я хотів вас запитати, а ви хотіли б мати таке господарство, як ваші батьки мали?

— Так аби сила була! Аби сила була, то чого! оно подивіться, який я стог наклала (сміється). 

— Ще до колективізації туди, ще за того уряду.

— Ше до колектівізації старший у селі, це їх немає, це був там Рябцев був, а ті, шо були, то я їх позабувала, як там, забула, то їх немає.

— А ким вони були? чого їх слухали?

— Ну, це ше до колектівізації, примерно мій батько був, як він, як голова сільради. У сільраді. Він і неграмотний був, все, ну так він строгий і порядок знав. То був він, не знаю, скільки годів.

— То тоді сільська рада була? чи тоді волость була? що тоді було?

— Та шось таке там, волость чи шо воно. У школу там ходили, чи вони в школі занімались, чи шо. Ну, в общем, кажний ранок було йде батько, йде батько. Це до колгоспу, до колгоспу. Так як заложником, вони казали тоді. Заложник. Чи тепер голова сільради, а тоді був заложник. Чи в общем старший на селі. І там ше був той, то забула, як його звуть було. Там були вони, багаті люди були, і вони руководили селом. Волость казали. Це у волость піде, у волость піде. 

— У волость. Там сходки якісь вони організовували?

— І сходки бували! А це вже тоді, не знаю, так сходки бували, то прийдуть, було, то так балакають, то скажуть — а! вони не дуже слухають! А вже, як оце розгонили, це ж собрали в колгосп, а потом оті шось комнезами, шось таке наїжджали, наїжджали, наїжджали, там у 30 аж чи другім годі, чи першім годі, чи в 30-м. Це ж у 29-м воно началося собіраться, а потом стали розгонить, якісь комнезами наїхали, то шо тут собрали сходку, тут давай голову сільради, це вже сільрада була, голову сільради гонить, бить його! Сховався чоловік! сховали люди.
А то така дуже розумна була, шо це гналася, хотіла вбить. Ну, ти бач! І він і вмер, не довго жив. Погнались, погнались. Потом як начали, як начали, як начали вже, поладили.
Поладили,  давай понаїхали й з Ведмедівки якісь начальники, вони трохи лад навели, навели. Наче вже стали сходиться, собіраться, собіраться. Опять не таке шось! Опять собрались, як начали трахать, гонить, бить хто кого попало! ага! розігнали, розігнали, а тоді затихло. Затихло.
Давай так по миру, по миру сходиться в колгосп, сходиться в комуну. Собрали отуди на Буду, там комуна була, туди йшли у комуну, хто хотіли. Не знаю, з нашого села чи пішли, чи ні, а так багато було людей там у комуні.

— Бабуся, а попа слухали в селі? коли ще піп був?

— Канєшно! Шо піп скаже, то там же ж.

— Так і робили?

— Да!

— А таких великих хазяїв у вас було скільки на село? що це великі були хазяї.

— Ну, великих хазяйнів скільки було? Та мабуть дворів із 10, чи може й більше. Великих, да. То вони мали землі, мали ліса. Торгували якось тими лісами, то шо. Дворів із 10 мабуть було, чи більше. Я не знаю.

— А сім’ї в них великі були? 

— У їх сім’ї? У їх сім’ї не були великі. У одного була тільки велика сім’я, а то так може душ 4, може 3, може 5. Отак. У їх сім’ї невеликі. А осьо тут у одного то й геть не було сім’ї. Він дуже вже багатий був! Так, як помещик! Ліса мав багато, всього багато. То не було в його сім’ї. Він вже брав годованих дітей. Чи своїх кого, чи шо, а то не було дітей багато.

— А було таке, що бідні і багаті родичалися?

— Та нє! чо б же вони родичалися! Цей бідний, а той багатший!

— А от скажіть, будь ласка, а в вас було таке, як це вже сільські ради почалися, щоб головами сільських рад були чужі люди, не з села з вашого?

— Більшинство голова сільради або колгоспу чужі, чужі! Чужі, большинство чужі. Своїх шось не було, чи не ставали, чи не знаю, як воно. Шо большинство і голова сільради чужий, і колгоспу чужий. Більшинство чужі були.

— А люди сільські з ними так ладили?

— Та вже ж ладили, слухали, бо це ж руководитель. 

— А як ви були молоді, то в вас ходили на вулицю співати?

— Канєшно ходили! Ходили сюди ото на вигін та співали, аж село тріщало! Це ше я малою була, а вже й більшою, то ходили на вулицю, на вулиці. А потом уже стали клуби! у клуби стали ходить. А то було у хату до когось затулились та й гуляють у хаті.

— А як називалися голоси? оце перший, другий? нижній, верхній? там бас? називалися так голоси в вас? співали такими голосами?

— та тоді так, хто називав, а хто не дуже й знав. Воно вобше тоді були люди дуже співучі. Тепер нема таких.

— Але співали басом? було таке?

— Були всякі, басом хлопці помагали. Хлопці, хлопці! Де хлопці, там було такі люди співучі, шо це тут у нас співають, і аж а Матвіївку, в друге село через міст чують, шо це в нас співають! Отак співали. Голоси дуже на нашім селі такі, оце на Васюрівці тут такі дуже співучі люди. І в нас була одна, то її в воєнне время вбили, Степанида.

— А були такі жінки, що найкраще співали?

— Були! да, були. Дівчата, а тоді жінками стали, браво співали! тепер таких нема.

— А їх запрошували на весілля, щоб вони співали? 

— Да. Кругом! на весілля оце ж тільки шо, заберуть же тих, заберуть, которі найдужче співають. Весілля то шо тоді. А тепер ні весілля нема. Осьо буде, не знаю, як воно весілля у ції продавщиці, сина жене, а шо там воно, як нема кому й піти на свальбу.

— А тим жінкам, що це їх на весілля запрошували, чи дівчатам, їм щось платили за те? чи давали їм щось за те?

— Та може які подарки там давали, якийсь може кісник, які хусточки, не знаю. За оце даже й не знаю. А це, шо пригощають, наспіваються. Угощають. Давали шишки великі це ж, бо вони ж співають гарно так. То кісники якісь там.

— А що таке кісник?

— Ну, лєнта!

— Лєнта. А де їх брали, ці кісники, колись?

— В магазінах були тоді. Були такі широкі, й вужчі, й вужченькі. Ото ж кісники, лєнти. Такі були разні ж, усякі. Вквітчували лєнтами. 

— А під час колективізації ходили на вулиці, співали? як почалися розкуркулювання.

— Ходили, ходили. Тоді, якшо ше не було колектівізації, ходили ввечері на вулицю, на дорозі гуляли. А може в кого чи десь якась сама людина там, чи стара, чи не дуже стара, чи яка, то йдуть у хату там душ з 10, чи там 5, чи скільки, по хатах. Там у хаті. Там у хаті. А то більшинство надворі. Зимою йдуть там надворі, посходяться, співають на дорозі! гуляють! грають!

— А в вас досвітки були, да?

— Да, були досвітки, шо йдуть на досвітки шить там, шо небудь, вишивать. В’яжуть шось сидять. Пряде. Рідко так було.

— А за колгоспу тоже збиралися? чи ні? за колгоспу продовжували збиратися?

— У нас було не дуже, а це у селі Трушівських, там сестра моя, так там же кажен вечір було піду до неї, так оце в неї той, у неї вона та мужик, дітей не було. Сім’ї великої не було. То йдуть до неї на вечорниці називається. Беруть шитво, і йдуть сідають по лежанці, каганець стоїть, чи там якесь світлечко, шиють! вишивають, вишивають. Хто собі, а хто шив у державу, шили експорт у державу отако. Сюди рукави вишиті, сюди манішка вишита, сюди. Шили, у державу здавали, в Чигирин.
І це йдуть до неї на вечорниці, на досвітки. А то часа до 12-ти. А як вони його бачили тоді, шо там якийсь каганець горить, шо воно горить трошечки, ше й даже гасниці при пам’яті не було. І шили! вишивають. Брали нитки, і заполоч, називається заполоч, ну нитки, муліне там, шо, давали з Чигирина, там якесь було, комбінат.
Рукава, поле там, женські вишивки. А більше мужицьких брали, сорочки. На рукавах вишиті, манішка, комір. там шось платили, то це вони вишиють і несуть і здають, получають там шось, і ладно. Оце така там. А в нас не брали наші люди з нашого села. Може, де там хтось із села брав, ну я не бачила, не чула. А там у Трушівцях ото чула, бачила, шо шили.

— А у вас баби кухарки були на селі?

— Кухарки? були. Це ше, шо це ж ту звуть, бо вона добре варить, ту звуть.

— От в вас колись були музиканти на селі?

— Ага, которі найкраще грали. До колгоспу, і в колгоспівське время, і все время були.

— А до колгоспу, то от вони на яких інструментах грали?   

— Ну, це на гармошкі, а це більшинство мандоліна, балалайка, скрипка. Таких. А гармонії були. Гармонії були так в того, або того. Були два музики на все село, шо дуже грали на гармонії.

— А на скрипці багато грали?

— Нє, не багато на скрипки. Балалайка, скрипка, та там бубен, то таке.

— А на весіллі на які інструменти грали?

— Більшинство ж гармоніста наймали. Він же ж грав молодий аж там біля колгоспу, а один осюди ближче.

— А що платили цим музикантам, що на весіллі грали?

— Ну, на весілля грали, і так на челядь грали. На весілля грали.

— А їм щось платили?

— А мабуть платили, я про це не знаю.

— А їм платили після того, як вони вже одіграють?

— Да, одіграють.

— А ви не знаєте, їм давали якісь рушники там?

— Давали рушники й горілку, це все. Не знаю про гроші, чи давали, чи ні.

— А як вони вчилися грати? в кого вчилися?

— Та то мабуть із дєтства ше.

— А було таке, щоб сімейні були такі ансамблі? щоб там дід чи батько, й діти грали?

— Да, да!

— Було таке, да? 

— Це батьків брат жив у Матвіївці, ох! і грав-грав! Так його даже в 10-те село брали, так він браво грав! То тільки шо, поїхали по нього, поїхали-поїхали! То він же ше був жонатий, а тоді жінка вмерла, та не було жінки ше в його, прийшов до нас, часто приходив погулять до батька. Ну, так як до брата, погулять. Тут же треба людину  яку найти, шоб же ожениться.
Та й іде лісом, іде лісом та й грає. А той, іде, встрічає ж його мужчина, встрічає. Він грав, ага грав-грав-грав, він каже, той мужчина, дай я пограю! То він зняв гармонію, та й дав йому. Так браво грає, так браво грає той же, шо йде з ним. А він каже — от-от піду танцювать! той дядько мій, батьків брат, от-от піду танцювать! так браво грає.
А він каже, а вітрець повіяв і він каже — слава Богу, вітрець провіє. А воно як затріщить, як зашумить! та вже в його гармонія осталася на плечі так розтягнута, він ту гармонію склав і хода! і більш не приходив до нас вночі на гостювання. Отаке йому ввидилося в лісі. Злякало!

— А хто то йому зустрівся? 

— А якийсь бувалий, шо йому таке зробилося. І то, каже, затріщав ліс, зашуміло, заворкотіло. То він більше не приходив увечері. А то було прийде, нагуляється тут, погуляли з батьком, там шо, пограли, тоді пішов додому через ліс.

— А в вас був шинок у селі колись? шинок у вас у селі був колись?

— Шинок? а кажуть, шо був. Десь там оце, як до магазіна прийти, та оце тако на розвилці, там хатка маленька. А то там був шинок, і там був Ряс, називали так, фамилія його Ряс. Та він торгував в шинку. І туди під ліс ше один був шинок вроді, під лісом.

— А весілля справляли в шинках? не знаєте?

— Ні мабуть, мабуть ні.

— А музиканти там грали, не знаєте?

— Да, музиканти грали. 

— Грали, да? А от скажіть, а в колективізацію ці шинки закрили, чи де вони ділись?

— Та десь порозбивали, порозгонили, забрали, побили. Де ж вони? Отам були, де церкви були. Який отут був монастир! аби він тепер стояв, та глиняний. На острові оце, як іти, та до Трушівець острів, іі там такий! дві церкви, таких було! Одна та, шо літом правили, а друга тепла, та, шо зімою правили.

— Бабуся, а от я хотів запитати, а коли перестали на вулицю ходити? коли вулиці перестали збиратися? і на досвітки перестали ходити.

— Та, в колектівізацію вже менше стали ходить по досвітках, туди вже менше, а тепер зовсім не ходять, бо гонять, чи я не знаю, нема кому.

— А ви в клуб ходили колись?

— У клуб далеко! колись то там підеш, бо далеко.

— А що в клубі робили колись? чого туди ходили? 

— Грала музика та танцювали, та виступали, там хтось придума якусь п’єсу та виступають, та покажуть шо-небудь. Потом стали вже кіно привозить. Кіно подивляться, та й ідуть.

— А от що співали в клубі? які пісні співали?  

— Хто й зна! я вже позабувала, я знала багато пісень, я їх позабувала.

— А українські пісні, чи російські?

— Да, українські. Большинство українські. Таких пісень було разних і багато.

— А російською мовою пісні співали?

— Ні, ні! російською мовою в нас ніхто не співав. Тоді ніхто, ніхто! Всі на українському.

— А в клубі музиканти грали?

— Грали, музиканти в клубі грали. І на мандоліні, й на гітарі, і гармонії. Коли як зійдуться.

— А вони з нот грали? чи так?

— Так!

— А на свята на якісь музика в клубі грала?

— Грала! яке свято, то сходяться, загадують, шоб ішли, та й ішли і свято вже те там було. Чи Октяберське, чи там може яке ше.

— А от що таке, ви не пам’ятаєте, колись були такі весілля червоні? в селі не проводили їх? комсомольські?

— Проводили, проводили!

— А що це воно таке, червоне весілля? 

— Оце, як вони називали, в общем, оце сьогодні діти будуть виступать, діти грать, діти шо. То інколи підеш, а інколи й ні. То дітвора собирається, та розказують вірші, та розказують ті, та грають, гуляють.

— Я хотів вас запитати, ви старців бачили колись? старців бачили колись?

— Старців? та я січас і сама старчиха.

— Ну, а колись там до колгоспів?

— Ходили, ходили. У нас були не старці, а такі вродливі. Були із роду собі так послані, чи шо. Ходили. У нас тут одного й заховали. А ті, шо так прийде, даси там кусок, та воно собі й пішло. Ходили. До колгоспу ходили. У колгосп уже як, то менше ходили. А тоді вже до колгоспу було більше ходять.

— А були такі, що ходили грали?

— Були!

— А що вони грали? і на якому інструменті?

— Ну так, як тут, то на базарі часто виходили гармонією грають, співав вчитель. А то більшинство на цимбали, ага, грали такі ж тоже на базарі. Грають, співають, то хтось там шось подасть, о. А так, це в Ведмедівкі. А тут у нас по селу то так не ходили, шоб це вони ходили та грали та старці. Не було таких.

— А такі ходили, що співали?

— Да, у Ведмедівці, а тут не ходили.

— А що вони співали? яких пісень?

— Та разних.

— А божественних співали пісень?

— Та тоді ні, не співали божественних. Тоді не співали божественних. Гонили божественних!

— Це вже за колгоспу, да?

— Да, це за колгоспу. А тоді ше, пока ше тоді, то тоді ходили співали так якийсь старик там. То ходили вони вроді вроблені. Був у нас один такий.

— То він полудівський?

— Він тут тільки захований. Захований, і хрест поставили. Отуто го на нашім кладовищі Варфоломей, у 32-м годі його сховали. То він  старенький дідок. Одежа не знаю, яка насподі, а зверху там які штанці, чи куфайка, чи там шо. І так вузлики нав’язані, нав’язані, нав’язані! кругом. Підійдеш до його, кажеш — батюшко, скажіть шо небудь, то він шука-шука, дасть. Розв’яжеш, це хто там розвяже, чи хліба кусочок, чи, а хто печеня, а хто камінець, а хто, кому там шо дасть. Це такий був вроді вродливий. Вроді старець, не старець.
То тепер там написано — отець Варфоломей, і якого году, написано на хресті. Вже родина узнала, де це він, то привозили сюди вроді, й хрест поставили. А хто вже, як вони. То він тут на наший куток приходив, і цьому одному мужчині він так, такий набожний був, у колгоспі не був він, то набожний, шо вроді ж його взяв присвоїв. То він йому сказав, шоб він і на войну не пішов, шо буде война. Він за 10 год знав, шо коли буде война.
То він уже ж його слухав і пообіщав, шо й заховає його. То він тут умер в його й сказали на кладбищі, там ніхто не бачив, заховали. Аж оце теперечки привезли родина хрест, вроді понавозили всього-всього. Приїхали, великі люди, так по людях видно — великі люди! І надписано на хресті — отець Варфоломей.

— Бабусю, а що то в відерці? що хліб у тому возику, то що?

— Хліб, четверть. Ну да, це ж хто й зна, от чого воно стосувалося. 

То він шо, я оце тільки скажу так — монастир тут був, дуже бравий монастир! Він прийшов в монастир, трусить як вівця, тими чапає. Прийшов до вівтаря та скида штани, наче хоче висраться. А монахи як монахи — ах ти, негодяй! та під руки та під плечі, вивели за ограду та й кинули. Іди звідси! негодяй ти такий! хіба можна? Ну, й усьо!
Прийшли, ну він тільки показував пришту, через время монастир розкидали, та там на тім місті зробили загін, шо телята стояли й срали. То такі він пришти показував.
А цьому мужику сказав, як йому шо робить. то він узяв, пішов у Трушівці, там дві було таких женщин одиноких. Одна сліпа, одна трохи крива. Він коло них прижився трохи. Він там робив, лавки лагодив, чи лагодив чи робив ті, цвіточки. Це ж так, у війну звали тих дві дівчат. До голови сільради піде, а він дасть їм якусь бумажку. А він возьме та піде аж у Київ пішки, і з Києва прийде пішки. І принесе торбу грошей, і голові дасть, і собі. Він опять йому дасть бумажку яку то там. То він опять пішов у Київ.
Так він проходив усю войну. І не пішов воювать. Це вже він йому, якось шось розказав, той дід. Чи дід, чи він старець, чи як. Ну, він таким рождєний. Та той, та як шоб жив, шоб не пішов на войну. То він так і жив. То сам він мені розказував, каже — я піду, та крива, а та сліпа, а він з двома женщинами йде, як старці йдуть до Києва. А бумажка в їх є, шо ж вони з Трушівець, чи там як. Є в їх бумажка, і з Києва йдуть сюди. Шо там він уже писав, то він зна, шо писать.
І він проходив усю войну. Там прожив, сюди прийде, сім’ї принесе сухарчиків, принесе й грошей може там. Считай, як торбу грошей приносив. То в Київ іде, та з Києва пішком, то заходе, він же стільки не йде. там зайдуть спочинуть. Там переобідають. Там шось випросять.

— Бабусю, а було гріхом образити старця, да? старців не ображали?

— А ні! вони так ішли, як старці.

— А от ви скажіть, будь ласка, старці мали свою сім’ю?

— А мали! мали.

— Мали. А ще якесь господарство вони вели, кроме того, що оце ходили просити?

— Я про це вже не знаю. В нас із нашого села таких не було, а чужі все приходили. Чи в їх було і жительство, чи не було жительства, як вони вже жили.

— А скажіть, будь ласка, а це, а коли старці перестали ходити?

— Перестали ходить мабуть після войни. Чи у войну ше більше було. Після войни стали презирать їх, старців, шоб не ходили, забирать туда ж у дом, шоб не ходили. То воєнні багато приходили, як война закінчилась. То стали їх презирать, шоб не ходили, та забирать. У їх там є дом такий та там все даватимуть, шо не ходіть по селам.

— А були такі, що на бандурах грали старці?

— Були. Нє, ну грали, у нас були ті, шо виступать ходили, з нашого села бандуристи. Один був такий уже бандурист гарний! Ну, він пішов та й з войни не вернувся. Як його було? Павленко. Павленко, здоровий мужик, бравий. А співав же там, на тій бандурі грав, наче ж тобі сниться, так гарно. Як пішов, так і не вернувся.

— А де вони співали й грали? 

— Куда позвуть. В клуби, у клуби.

— В клубах вони?

— Да, в клубах. А дома собі, коли хочеш, підеш та й наслухаєшся.

— А який інструмент у них? де вони інструмент взяли?

— Чи робили самі, чи купили. Інструмент, бандури браві були, вробі само, саморобки були. Мабуть, вони його сами поробили. Бо вони знали, з якого дерева, і як це його робить.

— А які пісні вони співали?

— Бравих пісень співали. І про Байду, й такі пісні співали. Гарні, гарні.

— А в якому році в вас церкву закрили?

— В колектівізацію закрили, розламали. Зробили клуб там. Танцювали в тій церкві, гуляли. А тоді перестали, та стали зерно сипать. А тоді вже закрились, бо шо ж ми робим оце таке. Та вона стояла так собі. Ніхто нічого. Постояла, постояла, а тоді вже якось стали одкривать шото, я його й не знаю, воно далеко, я не дуже знаю.

— Скажіть, будь ласка, а хто співав на похоронах, як не було у вас церкви в селі?

— А свої селяни. Свої селяни. Отуто був дід на нашім кутку оцей, шо я кажу, шо того заховав. То він було, куди шо покличуть його, він гарно, в його й дочка і матушка та, шо коло його була, не матушка, а та баба. То та вмерла перша, а другу взяв, то ходила. Січас вона є, тільки вже так больна-больна. Оце як будете йти, та осюди ото. Так хто вмре, то кличуть, кличуть. А хто там схоче десь попа привезти, то привезе. І то не дуже їхали, бо боялися, бо гонили.

— А колядували у 30-ті роки, ще тоді, за колгоспу? ходили колядувати? 

— Ходили колядувать, щедрувать до колгоспу ходили.

— До колгоспу, да?

— Да, да. А вже в колгосп, то ганяли, шоб не ходили.

— А в вас в селі звізду носили, як колядували?

— Нє! не носили звізду. Так ходили, а не було. Це туди, в западенцях, там як будто би носили. Осьо в Трушівцях, там носили. А в нас цього не було.

— А козу водили?

— Ні тоже.

— Тоже не водили? не водили козу, да. А колядували, в вас хто колядував? діти? дорослі?

— А то, якшо розрішено було, то ходили і дорослі, і діти, а як то, то ніхто не ходив. А так на нашім кутку було поколядують нишком там старенькі, ага, та й ладно. Десь такі, як я, туди там ше одна, там ше одна. Поколядуєм трохи-трохи, та і не йдем, бо гонять, шоб не ходили.

— А я хотів запитати, чи весілля в 30-х роках коротші були, ніж раніше? я маю на увазі, за колгоспу весілля стали коротші, ніж були до колгоспу?

— Да! та це весілля менше стало. Гульки менші стали, як уже, знаєте, голода наспіли. То ж в 30-ті годи розтягли, там не було до весілля, шо там тягнуть, там беруть, там таке, там яке. Та не дуже й весілля справляли. Там десь нишком возьмуться, та десь росписались, та й ладно. 

— От, я хотів вас запитати, а коли ви були ще малі, то у вас всі родичі збиралися на весіллі?

— Да, всі-всі родичі, і з Дола приїжджали, і близькі, і такі знайомих багато.

— А дівчину обов’язково сватали перед весіллям?

— Да.

— Обов’язково. А хто були свати?

— А то свати було приходять, приходять же зараньше, бо обговорюють там, як? де? шо? Це до колгоспу весілля. А тепер після колгоспу, то у колгоспівське время ше й було трохи в колгоспівське время трохи й було весіллів, трохи. А тепер, як не стало, перед войною ше так трохи справляли весілля й грали. І надворі, було, грають, то й люди сходяться. А потом перестали. Всьо!

— А придане готували на весілля?

— Да!

— Готували, да. А дівчина обов’язково приймала прізвище чоловіка?

— Да!

— Обов’язково. А було таке, щоб одружувалися родичі там? двоюрідні брат і сестра? дядько й племінниця? було таке в селі в вас?

— Було!

— Було, да. А в 20-х роках дітей хрестили?

— Нєт, мабуть.

— Ну, ще до колгоспу хрестили дітей в церкві?

— А! до колгоспу! хрестили. До колгоспу хрестили, в 20-х роках, да, це ж в 20-х роках. Хрестили дітей це до колгоспу. І в колгоспі дехто хрестили, десь найдуть та повезуть так крадькома. Крадькома, крадькома. Крадькома десь охристять. І в воєнне время тоже хрестили. Були ж тоді в воєнне время попи, були в воєнне время. У нас були попи. Приїжджали, й якось тут був піп.

— А було таке, що до колгоспу ще, та жінка й чоловік розлучалися, розводилися?

— Було, було! 

— Було таке, да. А часто було?

— Ні, не часто. Було таке, шо це чоловік покине жінку, а вона чоловіка з хати, та й десь поїдуть. І таке було. Це до колгоспу.

— До колгоспу. А якщо жінка мала, або чоловік, другий раз одружуватися? тоді дозволяли?

— Да! усяк було.

— Всяк було. А як у вас ставилися до тих дітей, що позашлюбними народилися? без шлюбу. Що не одружені були.

— Як ви кажете, шо народилися?

— Поза шлюбом діти народилися, тобто, якщо батьки не були одружені, а діти народилися, то як до тих дітей ставилися в селі?

— У нас наче таких і не було.

— Не було, да?

— Ага, наче не було таких. 

— А коли в вас в селі ясла з’явилися?

— Як?

— Ясла в селі коли з’явилися?

— Та мабуть перед войною, не так то довго перед войною. Ясла, шо стали в ясла носить дітей, шоб на роботу йти.

— А хто в вас був зобов’язаний доглядати старих батьків?

— А тут не знаю, в нас не було таких,  шоб це, об’язувалися. Це як в якім селі. В Ведмедівці це ж є, шо ті, шо старих людей доглядають.

— А от ці, я маю на увазі, діти доглядали старих батьків?

— Та, хто там їх доглядав?

— Не доглядали?

— Та багато, шо десь діти там, а воно сидить дома.

— Сидить собі вдома, да?

— Або як оце заберуть, забрали оно там матір забрали, повезли. Вона там трохи побула, приїхала додому, все покинула коло їх, а сама приїхала. Отако в нас є, і багато є. 

— А кому діставалося господарство після смерті батька?

— Якшо діти поховали, то дітям. А якшо не поховали, чи нема, родичів нема, то остається за колгоспом. За колгоспом остається.

— А чи будували нову хату усі родичі? помагали будувати хати родичі?

— Помагають! якшо єсть родичі, то помагають.

— А дівчата і хлопці ходили на сезонні заробітки колись?

— Ходили!

— Ходили, а куди ходили?

— Сюди ж за Кіровоград ходили на заробітки.

— Оце ви кажете, на вулицях співали хлопці й дівчата. А від кого вчилися співати? від кого пісні вчили?

— А воно якось од старших, од старших. Десь баба там осталася стара та розказує їм. Там десь батьки, матері. Та так одно по одному, одно по одному, і знають, і знають. А так, шоб, а може десь хтось десь приїхало, та десь написало, то вони так і вчилися. Одне по одному. Ше такі пісні, тепер і не чуть таких пісень. такі гарні пісні були!

— А в Петрівку в вас співали пісні якісь?

— Та нє! та ні! І на вулиці не виходили, якшо це до колгоспу. А вже, як колгосп, то вже не знали тії Петрівки, ні того нічого. Ні того посту, нічого. Коли хто надумало, тоді й робило.

— А от в Трушівцях пісні співали такі самі, як і в Холоднівці? чи якісь трошки інакші?

— Там іначі! іначі. Там іначі, в Трушівцях іначі. Бували й такі, і ше й лучі. Там гуртовіші люди, у Трушівцях, гуртовіші люди. Там більшенство то одне одному передає.

— А от веснянки співали у вас? Пістові пісні? В піст, великий піст?

— Ото не знаю, не чуть.

— А про Коструба ви не знаєте?

— Тоже ні. 

— А от було так, щоб на Купала в вас?

— А! на Івана Купала?

— Да, співали?

— У нас ні. Це як я була в Вуженці, селі Вуженці, то там оце свято Івана Купала святкують. Там дуже святкують. Це за Черкасами дуже браво, знаєте це село. Там як було, то сходяться коло річки, роблять костьор коло річки високий-високий. І дівчатка приходять, і дітки й усі. Завозять було туди й пиво, й Сітро, чи шо. Із самого полудня сходяться. І виїжджає ж начальство, грають! співають! виступають! Шо Івана Купала! Івана Купала! Шоб уродило! Шоб жили! шоб і шо. А потом запалять той костьор, горить! Високий, високий! коло річки, коло річки. А тут грала музика, тоді співають.

— І вінки пускали там? 

— Да! пускали вінки.

— Чумацьких або козацьких пісень співали у вас?

— Чумацьких співали. Козацьких співали. Да, співали й чумацькі, й козацькі.

— А от пісні російською мовою співали після війни в вас?

— В нас, я не знаю, по телевізору може й співали, а так у нас по-російському ніхто не співали. В нас нема таких людей, шоб вони по-російські.

— А це в вас тут, кажуть, гончарі посуд робили в селі, так?

— Робили! Оце тут на нашім кутку дуже робили посуд глиняний. Копали глину, аж туди їздили за ліс, за колгосп далеко, глибоко копать ту глину, шо на горшки. Отут був горен, де оце од мене йти отако сюди в кукурузку, і та, дереза. Оце там горен був, тут палили. Туди трошки далі тоже горен був. Туди далі тоже горен був. Зробили горен, шо там палить їх. Тако викопана пічка. Тако зроблений черін. Тоді палять. Випалять, видзвонюють.

— Бабусю, а багато людей у вас горшки робили в селі?

— Багато. Отут на нашім кутку багато робило, там на селі менше, а тут на нашім кутку багато робило.

— А в вас на кутку скільки душ робило десь?

— Оце один, два, три, чотири, п’ять. Та душ 10. Сімей 10.

— Сімей 10. А в вас в сім’ї ніхто не робив?

— В нас то займалися шить, роботою, таким хліборобом, та шиттям, таким.

— А ви посуд ходили до цих людей купувати?

— Да, купляли. Але піду, дадуть там макітерку, чи покришку, чи горщечок, шо треба. Шо тобі тре? а я біжу ж, несу помагать із горну до хати, чи до воза. Носю, за виграшки, як дитина.

— І це вони просили, щоб ви прийшли помагать? 

— Да! або гуляєм, та йди пособиш носить, то й іду! шоб носить. А то уже і той, возили вже, то піду. А то, як треба, то купиш. А було ше, це ше до колгоспу, це ше давно-давно було такі, шо носять, заробляють, парубки великі. Тоді приносять до батька, шоб, чи до матері, шоб купила мати. У великого парубка, так уже парубчак. То шоб він собі вторгувать хоче. та там десь заробить, бабо, купіть горщик! оце линне окріпа, це на той, на капусту. Принесе там штук 3 — 4 горшки великих. То в відрі, а то побільші горшки, і такі носили. Куплять, там дадуть шо.

— То це ці парубки ходили в гончарів заробляли, да?

— Да! в гончарів там заробе.

— А як вони заробляли?

— Ну, це носять горшки чи туди, чи сюди. Чи дрот попиля, чи шо там, то так заробе.

— А було таке, щоб у гончарів були наймити?

— Оце на нашім кутку не було, а далі не знаю.

— А таке було, щоб оце люди брали собі в родину гончара так, як оце ваші батька брали, і шоб він у них робив горшки, в тих людей?

— Ні, не було. Може де й було, але в нас не було, бо там же нема приготовленої глини. Це її треба поїхать та глибоко, як в шахти, туди глибоко полізти, викопать, та то аби сам тільки приніс, та корзина. Та там копають якось її, ту глину. Бо на горшки не так, шо от набрав якої треба, а це ж треба тої глини гончарської.

— А який посуд от виробляли ці гончарі?

— Горшки, макітри, покришки, вазончики, тикви, глечики. Оце такі. Глечики дуже брали тоді, корови ж держали та шоб коровам молоко було в глечики брали тоді. Макітри, шо м’ять. Тикви на воду. Оце главне, тикви на воду. Було моя хата горіла, та на горищі було, мабуть, тиков 3 таких більш, як по 2 відра води. Погоріло, побилося геть усе на світі. Воно держалося, гляділа то на олію, мабуть, більш, як на відро олії. Це так ше батьки старалися. На олію одна тиква. Полив’яна, шо вона не протіка. А то такі на воду. То хата горіла, геть погоріло все.

— А полив’яний посуд в вас в селі робили, чи ні?

— Полив’яний на нашім кутку не робили, а туди далі не знаю.

— А де ще купували посуд крім того, як тут у селі? 

— А де ж? на базарі Холодівці! У Ведмедівкі полив’яні. А то було і в магазінах деколи там хто привозив сюда.

— А от як ви йшли в поле на роботу, то це ви в тикві несли воду, так?

— У тикві.

— То в тикві вона не дуже нагрівалась?

— Вона не нагрівається, і вона не зміняється, і вона нічим не потягне. В тикві, це ж глина. Тиквою чуть, шо як тиква. Та й усьо.

— А не прикопували десь цю тикву там?

— Ні.

— А чим її затуляли?

— Вальчик з чогось зробили з того, чи з другого. Або спеціально пробки такі робили.

— А горщики якісь назви мали там? кашники?

— Мали.

— А як от найменший горщик називався? не пам’ятаєте?

— А якось то колаші, а то підколаші, а то калашата. Оце так називали горшки. А то відрові горшки були, шо відро влазе. Макітри робили такі, шо по 4 відра води.

— А для чого такі великі макітри?

— А воду держать у хаті зімою. Або літом у хаті вода, шоб не нагрівалася, холодненька. Якшо вона в макітрі, то вона холодненька. Не в відрі, нічого. Держали усі люди тоді у тому, у макітрах воду. І зімою, і літом.

— А хліб розчиняли в макітрах?

— Да, в макітрах. В кого є макітри, то в макітрах, а то в діжах, у діжі. А більшинство в макітрах. Наші куткові то більшинство в макітрах, бо тут же гончарі робили. Та бувало посходе, та куди там такий хліб добрий.

— А я ще хотів запитати, а цею глиною, що це гончарі горшки робили, нею не лікували ніякі хвороби?

— Не чуть було, не чуть. Може, де хто й шо робив, а так не чуть.

— А якісь іграшки робили ці гончарі?

— А коники ті, шо дєткам. Ми було підем та заказуєм — мені коника! мені коника! Ізліпе там, так на палець намотає. Ножки тут, тако сюди хвостик. Свистить той коник. Надмеш його, то він свистить. А багато коників виробляли і на базар, коники. На базарі продавали, то циганча як — коників привезли! коників! і там по чомусь. Тоді ж була ціна так 5 копійок чи 10 копійок коник, чи й горщок так само ж. Тоді дешево було.

— А було таке, що з гончарами мінялися? гончарі вам посуд, а ви їм щось інше таке?

— Не знаю, так і не чуть. Не чуть. Да, не чуть. Ну, там дехто шо, мабуть.

— А скільки часу міг один горщик служити людині? варити в печі.

— Це так, якшо харашо його завариш та глядиш, то він годів і 3 буде варить. Як не цокнеш, не дуже ним шарпаєш. А то й скоріше розіб’ється. 

— А як це значить — заварити?

— А це возьми у піч гарячу нагрій, а тоді розколотить житнього борошна, та ріденьким, та віхтик, та зверху помазать його, помазать, шо він наче шоб не пропускав води, вроді зацементується! так він у себе втягне те тістечко, то так ріденьким, шо його не видно, шо воно те, тільки-тільки.

— То це зверху чи зсередини?

— І зверху, да зверху.

— А зсередини нічого?

— Нічого! а він зсередини такий собі чистенький. Нічо до його не пристає. Не так, як до каструлі або до казана. Нічого не вишкрібається, нічого. Наквашу, було квашу і парю в горшку. Квашу, тепер в нас й не знають, як її парить. та добра! а це ж у піст, у піст нежирне, наквашу горщик. Туди грушок накидаю, шоб кисленька була. Гречане борошно, та отам пшеничного трошки. Та запарить, постоїть вона, побуде на печі, не знаю, скільки там і париться. Тоді зварять, така добра! шо я знаю.

— Бабусю, а в вас в хаті ікони висіли? ікони висіли в вас в хаті ше в батьків?

— Да, висіли.

— А скільки ікон було в вас тоді?

— Та, це ж батьківські ото маленькі дві. Та було тут, считай, туди оддали, дві туди оддали, дві туди. Багато було, багато.

— А рушниками ікони? 

— Рушниками було закривають. Я не закриваю, бо сили нема стірать. Повісила б, та павуки насідають, та сили нема стірать. Та й не вішаю.

— А постійно були там рушники? чи тільки на празники завішували?

— Нє, це ше на празники то вже ж кращі повішають. А вже як в будень, то такі робочі, то там десь такий-сякий повісить, та й ладно. Аби менше пиляка сідала на ікони.

— А за ікони якісь квітки запихали? затикали?

— Да, васильки найлуче, та материнку, гвоздику, жовті гвоздики, чорнобривці. Було чорнобривці, в мене була грядка отуди. А цей год уже пізно оралося, пізно сіялося, то там тільки кущик чорнобривців виросло. А то гвоздики отакецькі понаростають.

— А я хотів би запитати, а якщо присниться ікона, то це до чого? не знаєте?

— Якшо присниться ікона, скорбь. Скорбь, печаль людині. Якшо. Таке ж усяке є.

— А ви звідки знаєте? це було колись шось таке?

— Та було ж! а як же ж! Ікона як сниться, то скорбь великий буде.

— А якщо впаде ікона?

— То хтось умре.

— Хтось умре, да?

— Да.

— А от, якщо ікони вже такі, що ну старі вже зовсім, розсипаються, то куди їх дівали?

— Я не знаю, куди дівали. В нас таких не було. Якшо були, то вони були на горищі в нас, то воно хата горіла, то погоріло все. Не тільки те, а багато всього погоріло.

— Іще таке в вас запитаю — а в вас в селі ніхто ікони не малював? у селі хтось ікони малював?

— Ананій був, малював. Мужик такий собі, він у церкву ходив, в пєвчій співав, і ікони малював. І це вже, як розгромили тут церкву, браво він робив. То його вже немає. І баби немає. І його нема, вмер.

— А де він навчився ікони малювати?

— Я не знаю, зроду мабуть так він собі. Може монахи учили, де він там учився.

— А ви не знаєте, тут в монастирі, що на болоті, не вчили малювати монахи? 

— Мабуть знали. Там ох! монастир! Я наче отак як заплющу очі, то наче бачу, який він красівий! Оце монастир. Це церква дерев’яна. Високо на східцях вилазить до церкви, мабуть більше 10, на фундаменті, здоровий! монастир. А так мурована, зімна церква. Та, шо зімою правилась. За церквою кухня була. Та, шо вони там обід варили такий, і такий, і такий. А так корпуси були, називалися келії. По два чоловіка жило у комнаті.
Зачепили серпом, не знаю, скількись пар волів тягли, купол серпом, верх. Тягли-тягли, не знаю, коли й стягли. А другий отут це вже мабуть на тій церкві чи 7 куполів, чи 9. Велика церква була, не таке яке там. Велика, дуже велика церква, 9 мабуть. Самий більший надтягли, чи менший стягли, а тоді той тягли. А той та перекинувсь, та оце, та застряв. Не попало ізтягти, та застряв високо.
Ми пішли так в неділю, там баба пішла, і ше одна, і нас, мабуть, штук троє пішло дивитися надписі. Там понаписувані надписі тако на каждих одвірках. Та позривали, рвали надписане отакими буквами. Хто строїло. Хто зробило. Хто там шось, то той. Які там поли в яких годах поробили. там надписі, все отако на одвірках, на одвірках понаписувано. Та позривали. Зірвали пол, зірвали там усе, побили, потрощили. Дехто забрав, які там може у Чигирин взяли які, може й не взяли. А то пошматали, та й усьо. 

— А люди ікони розбирали по домах?

— Хто його зна! не знаю. Я туди не ходила, воно ж далеко. Чи вони брали, чи вони попалили. У Чигирин як будто би шось там відвезли як будто би, в Чигирин. На схованку, чи на шось. Та й те попалила гадюка заразна така проклята.

— А з вашої церкви тоже ікони позабирали по людях?

— Та, ті позабирали, которі були. Це якась одна покрала! Хто воно покрало. Грішать на цього попа, шо тут.

— Відьми були?

— Та були! Да, такі, шо шо небудь зробить, та й.

— А що вони робили?

— Прийде корову спорте. А в того там ше шось зробе. Це такі відьми були.

— А були такі баби, що замовляли оце там?

— Були! оце на нашім кутку одна була. Це одробляла, вишіптувала там. Оце, де ви біли в ції баби Польки, отак назад хата, там вже вона розкидана, то там баба жила.

— А від чого вона відробляла?

— Ой, одробляла там, де коровам або шо, в кого пристріт, чи в кого шо, то вона шептала.

— А що вона шептала, ви не знаєте?

— От пристіту якусь, од бишихи, усе вона робила.

— Усе робила. А ворожки були у вас в селі, що ворожили?

— А! шо ворожили. Була, була, шо ворожила, отуто на тому.

— А на чому вона ворожила?

— Так чи на карти, чи так вона на шо небудь. Аж там на Савківці була, шо вона на книжку ворожила. Вона вмерла вже, Санечка. То була. Вона на книжку ворожила, то на карти.

— Ясненько.

— Я була в Алтаї, та ворожила й на квасолю.

— Ви ворожили?

— Да! а як я ворожила, й не знаю, і вгадувала. Якось квасольку розкладу-розкладу.

— І щось казали при цьому?

— Шось скажу, то воно вроді.