Чорний Савва Іванович, 1908 р. н.

— Старші вас дівчата, да?

С. І.: Старші дівчата. Одна померла, одна ще жива.

— Якого году?

С. І.: Із 4-го году.

— 4-го году. Тоже живе в Новій Січі?

С. І.: Вона тут родилася, жила, а тоді виїхала в Суми.

— Так в Сумах і живе?

С. І.: Да, там.

— А ви все життя тут і прожили?

С. І.: Да, а я тут в Січі все время.

— Скажіть, будь ласка, от ваш батько, як вашого батька звали?

С. І.: Іван Наумович.

— Наумович. А маму?

С. І.: Устина Івановна. 

— Устина Уванівна. Скажіть, а як її було дівоче прізвище, вашої матері?

С. І.: Виговська.

— Виговська, да? Скажіть, от село, Нова Січ це велике село, правда?

С. І.: Нє, воно не велике.

— Ну, скільки дворів?

С. І.: Дворов 300 було, а це зараз виїхало багацько.

— Зараз 200 десь, чи скільки?

С. І.: До 200.

— Лісами, бачу, оточене це село. Лісом оточене?

С. І.: Лісом, кругом ліса.

— І це ж дуби, старі ліси.

С. І.: І тут же є молоді посадки, отуди дальше там єсть яри. Є ліси ше панські (шум).

— Кияниці?

С. І.: Да. Так оце там була земля в них, а січас ліса.

— І ставки в нього там якісь були, ге?

С. І.: Нє, в нього там випас був для скотини. Держав він там багацько лошадєй, виращував молодняк, от.

— Заможний пан був?

С. І.: Пан заможний, було 5 економій.

— У нього?

С. І.: Да, він заможний. 

— Скажіть, а батьківське господарство, чим він займався?  селянином був?

С. І.: Батько був селянином, землеробом.

— Скільки в нього землі було?

С. І.: Чотири.

— Гектари? десятини?

С. І.: Десятини.

— Це й до революції в нього було стільки ж?

С. І.: До революції у його було півтора наділа.

— Півтора наділа це скільки?

С. І.: Це примєрно 2 гектара, 2 десятини колись считалось, 2 десятини з половиною, це так. А тоді вже послі революції нас уже ж п’ятеро дітей, їх двоє, і стало на душу якось так, і в нас мало було, дали.

— І получилось у нього 4 десятини?

С. І.: 4 десятини.

— Ага! А ви скажіть, як це хватало на життя? хватало? 

С. І.: Та скуднувато дуже жили.

— Скуднувато жили. Батько сильно, мабуть, робив?

С. І.: Ну, він робив все время на проізводстві у заводі. він там був, де шось розрушилось, поштукатурить, чи там шось положить. Він сам кирпичнік був. Считай, як був по кирпичному дєлу. А то у полі собирав хліб. Ше в свободне время ліс рубав. Це в його 4 брати було.

— У діда, тобто, вашого?

С. І.: У мого батька було 4 брати, у діда було 5 синів. Один як в армію пішов.

— Загинув, да? чи просто залишився служить?

С. І.: Залишився, а там вийшов з його великий врач.

— Став врачем, да? 

С. І.: Врачем, да.   

— Воєнврач, да? Чуєте, може ми десь в якомусь закутку сядем? а то воно так шумить. Так про батька. А ваша сім’я жила в одній хаті, чи нє? 

С. І.: Ми із батьком, з матір’ю в одній хаті жили. А батько із своїм батьком жили так, у батька, считай, було так – батько один, Давид другий, Савка третій, Федько четвертий, Петро п’ятий, і дочка, 6 душ було. А потом в діда ж, в мого діда брат, то в його 7 дочок. Оце на дві хати жили. Батько уже жив, так уже було двоє дітей, дві дівчат.

— Скільки ж це людей в одній хаті поміщалося?

С. І.: І одна хата.

— Велика?

С. І.: Обикновенна хата.

— Ну, скільки метрів? скільки? 16 десь на 7?

С. І.: Та ні! менша, чим оця. Тоді ж воно не те, шо там були койки та кроваті. А просто спали на полу батьки там, а це ж жонаті долі. Розіслали соломи куль — два, рядна розстелили, і так там собі.

— Не сварилися?

С. І.: За це вже не знаю, чи вони сварились, чи ні. Але кажуть, шо мирно жили.

— Мирно жили.

С. І.: Чого мирно? шо батьки були закон.

— Любили закон, да?

С. І.: Як сказав батько, це вже ніхто не смів нарушать. Отакий був порядок.

— Батько був дуже справедлива людина, да?

С. І.: Ну да! він як сказав, то всьо. Це считай уже мій дід був самий старший, а брат менший був. Ну, вони мирились. Вони вели порядок в хазяйстві, от.

— Ага, скажіть, а от ваш батько займався сільським господарством. Чим він в основному, на чому він жив? що це було? чи він хліб сіяв? чи може на чому він проживав? 

С. І.: Мій батько? У полі, це ж там поле обробляв землю, виращував хліб і нас кормив.

— Садок у вас був?

С. І.: Та тут нема в нас оце.

— Це ви скільки тут уже живете?

С. І.: Четверте літо тут. Ми отуди там дальше жили, там були садки.

— Ну, тут ще виросте садок.

С. І.: Да.

— А в батька був садок, да? батько садив?

С. І.: Був, був, в батька садок був.

— Скажіть, ну а батько, як сказати, хватало, він вів те господарство, хватало цих всіх грошей або всього цього збіжжя для життя?

С. І.:Хто його зна, я малий тоді був.

— Ну, ви пам’ятаєте, ви ж одягнуті ходили, чи голі бігали?

С. І.: Були якісь штаненята, сорочка, одна чистенька, а то все в полотняному.

— В полотняному.

С. І.: Ткали, пряли оце матерки. Ткали, білили і шили рубашки, і штани, і піджаки шили. Це все.

— З полотна?

С. І.: З полотна ото, вот. Красили його то бузиною, то синькою, кому який наравивсь цвєт. І так жили собі.

— Зрозуміло. Скажіть, а хто вважався главою сім’ї вашої?

С. І.: Когда? січас?

— Ні, тоді, тоді!

С. І.: Тоді батько. Батько!

— А зараз ви глава сім’ї, чи нє?

С. І.: Вже нє.

— Час пройшов?

С. І.: Час пройшов, вже син.

— А в вас багато дітей? 

С. І.: Четверо.

— Четверо в вас.

С. І.: Син самий менший в мене, два сини в Сумах, дочка тоже в Сумах. Дочка і син на пенсії вже. А один ше робить до пенсії. Оце таке. 

— Зрозуміло. Скажіть, будь ласка, ну а от, наприклад, гроші, от батько приробив там якийсь урожай, все, гроші получив. У кого знаходились ці гроші? У всіх, чи тільки у батька?

С. І.: У батька.

— Гроші знаходилися тільки в однієї людини?

С. І.: Тільки в батька. Не в батька, заробив, считай, а в матері.

— В матері? він їй віддавав?

С. І.: Да, а треба, значить бере і тратить. Якшо нада шось купить, бере і купляє, шо нада.

— А хто, домовлялись з батьком може, що треба?

С. І.: Ну, а як же! вони радяться, шо купить, шо купить кому.

— Жизнь була раньше краща, чи гірша?

С. І.: Хужа була.

— Як сьогодні, да?

С. І.: Да, сьогодні так луча, луча була. Оце було, считай, саме луче при Брежнєву жили. Все достаточно, все по ціні було.

— Можна було купить? 

С. І.: Да, купить було. Візьмеш із собою, як їдеш, там сотню візьмеш, так скупишся все з головою. Все, і костюм купиш, і піджак, і все.

— Скажіть, будь ласка, от в селі тоді всі в основному займалися сільським господарством? чи були просто інші, наприклад, майстри? чи вони там, наприклад, добували свій харч якимось ремеслом? чи сапожніки були?

С. І.: Були такі і бондарі, й сапожніки були, ну а землі не бросали.

— Постійно коло землі були?

С. І.: Да-да! постійно коло землі.

— Ну, а от ваш батько користувався авторитетом в селі?

С. І.: Нє! який там авторитет?

— Ну, він же людина була, дивіться, в нього землі скільки було, та й люди як його слухалися, чи ні?

С. І.: Я цього не замічав.

— Не замічали, да? Просто собі жив, та й годі!

С. І.: Да, жив собі. Шо спросять хто, отвіте. А так, шоб.

— Скажіть, будь ласка,  а до якого розряду власників от належала от ваша сім’я? Тобто, чи це були, батько був чи багатій, чи середняк, чи бідняк?

С. І.: Його считали середняком.

— Він був середняком. Ну, в батька коні були, мабуть?

С. І.: Одна конячка, корова одна, поросят парочка, овечок пів десятка. Оце таке господарство.

— Ну, плуги мабуть були?

С. І.: Да, до коня і плуг був.

— Це 4 гектара, 4 десятини, він обробляв одним конем?

С. І.: Одним конем.

— І не заганяв коня, ні?

С. І.: Нє! так це ж воно коли було там 3 гектари сіється, а гектар остається під поле. Це ж легко обробляв.

— Ну три, ну все одно однією конякою це не так легко. 

С. І.: Та, чого там? тоді ж не лежали, поки сонечко зійде.

— Ще до схід сонця?  

С. І.: До схід сонця вже спашеш сажень 5 – 7, воно холодочком йде весело, тільки посвистуєш.

— А земля уже оброблена, правда, така вона, як скиба? Тут же чорноземи, ні?

С. І.: Чорнозем, і вона розсипається на кашу, як оце не влажна, суха. Ну, в таке время, як оце січас, бачите, засуха січас.

— І батько хароші врожаї получав, да?

С. І.: Ну, а як же!

— Куди він відвозив? куди він відвозив товар? тут десь на місці продавав, чи кудись?

С. І.: Нікуди не вивозив.

— Дома залишав, да? Ну, а де ж якусь копійку треба було взять от наприклад щось купить?

С. І.: Де? я ж вам шо кажу, зімою він ліс рубав, всю зіму. Там копійка.

— Дають копійку? 

С. І.: Ну, а як же? робиш, рубаєш ліс, ліс рубаєш в лєснічестві. Отам отак нада рубать. І збираються це мій батько, два брати ще батькові, тоді зять, считай,  батьків. От вони 4 чоловіки всю зиму там роблять.

— Його треба зрізати і десь поскладірувать?

С. І.: Порізать, де не годне таке, на дрова порізать, а де добре, попилять.

— Це вони, получається, це Ліщинського був ліс?

С. І.: Нє, то було государственне.

— І держава платила за це діло?

С. І.: Да, лісничество считай. Отаке.

— Скажіть, а от тоді, на той час, ви можете пригадать, чи багато було багатих людей на селі? взагалі то от.

С. І.: Нє! канєшно, во время революції 1, 2, 3, 4, 5 сімей розкулачили і вислали були.

— Перед колективізацією, да?

С. І.: Перед, це ж саме колективізація, кричать тому (нерозбірливо), в 29-му повиселяли. Просто в чому стояли.

— І вивезли, да?

С. І.: І вивезли на станцію Суржу.

— А дальше їх доля невідома, да?

С. І.: А дальше один вернувся тут.

— Живий, да?

С. І.: Живий.

— Помер, чи живий? 

С. І.: Нє, живий, живий. Був на Чукоткі, там ліс рубали.

— А він при пам’яті, цей чоловік?

С. І.: Такий, считай уже, як і я.

— Ви з ним бачилися недавно?

С. І.: А я оце позавчора коров виганяв, то бачив. Він тоже слабенький мужичок уже. Тоді його вислали.

— Так він був уже на господарстві, чи просто з батьками?

С. І.: Нє, він, считай, вислали їх всім сімейством. Їх було значить уже, осталось їх считай сестри його повиходили заміж, два брати женилися, от. А потім ото менший брат ше остався, від мене на год був старший. І то в їх була дочка, тоже вислали їх батьків, усіх дітей вивезли, посадили в вагони.

— І на Чукотку?

С. І.: На Чукотку.

— А прізвище не пам’ятаєте тих людей?

С. І.: Не знаю, батьки були повернулися, дочка й мати їхні, от. А ці хлопці, так один приїхав уже у 62-м іли 63-м годі, старший, 2-го года він рождєнія. А цей, шо я кажу в мене по сусідству, тоже Боклонський.

— Як? Боклонський?

С. І.: Боклонський! він менший од мене був. Но той в общем послі войни, в 50-х годах, утік тоді приїхав, вернувся. І то крадькома як то прийшов.

— Утік звідти?

С. І.: Считай якось, якось вийшов. І потом тут построївся, конюхом робив до самої старості, пока на пенсію цей.

— Скажіть, будь ласка, а от в ті далекі часи ви пам’ятаєте, з якого віку дітей привчали до роботи? ваш батько коли?

С. І.: З дєтства.

— Ну, дєтство це скільки років? 

С. І.: Тоді, бачите, держали і порося, і гуся, й теля, і корову. І по возрасту давали роботу. Підросло от, корову паси, годуй. Потом телят.

— А тоді чередою пасли корів, чи кожний одноосібно?

С. І.: І чередою пасли, і одноосібно, каждий собі пас. Ми більше пасли чередою, а тоді вже підросли, считай, я поросят і телят не пас. А вже мені коня. 

— Довіряли коня?

С. І.: А менші теля пасли, поросят пасли. Даже осьо в мене брат менший, счас він у Молдавії.

— Рідний брат ваш, да?

С. І.: Самий менший, середній погиб на войні.

— Скажіть, будь ласка, а от ваша сім’я наймитів наймала для того, щоб виконать якусь роботу? на жнива, чи що.

С. І.: Нє!

— Батько сам з матір’ю жнивували все?

С. І.: Самі вони, самі.

— Ви пам’ятаєте таке, що батько робив, мабуть, з ранку до вечора, да?

С. І.: Ну, все время, я вже як підріс, шо вже годився їхать з батьком в поле, так ото батько й мати, і сестра, от, і даже обидві сестри. Батько косе, а мати з сестрами в’яжуть, а моє діло снопи ж носить.

— І вчотирьох оце 3 гектари, да? А це, а городина якась? капуста там, огірки, помідори?

С. І.: Все своє.

— Коло хати було десь?

С. І.: Коло хати город був, да. Город був.

— Зрозуміло. Короче, в вас сім’я була міцна, батько з матірю не сварилися?

С. І.: Нє, я не замічав.

— Батько рано мабуть одружився, да? скільки йому год було? він якого року?

С. І.: Чи 22, 23 года, отакі года він женився.

— Скажіть, будь ласка, а от ви пам’ятаєте, вже утворився колгосп, ви в селі тоді були? ви тоді в селі були, як утворився колгосп?

С. І.: А де ж? у селі.

— У селі, да? Скажіть, а значить, як це діло відбувалося? хто проводив колективізацію? чи всі люди зразу пішли в колгосп?

С. І.: Та нє! Такі, шо колись не хотіли робить, а тоді пошли в колхоз. І в них проблєми собрались, каже — не вказуй на мене пальцем, буду я начальніком. Голова колхоза, бригадіри, завхоз це поназначали собі.

— Самі собі, да?

С. І.: Собі посади, і начали командувать, у кого шо забрать. Забирали, де шо їм наравилось.

— Тобто, вони по селу пішли й провели колективізацію?

С. І.: Оце кажуть, шо не хочеш іти в колхоз, давай стільки-то грошей через сєльсовєт.

— За що?

С. І.: Не хочеш, значить причину якусь найдуть, шоб тобі платить, і всьо.

— Стали грабувать людей, да?

С. І.: Та це вже грабітєльством занімалися, от.

— І хто це, свої чи чужі?

С. І.: Свої! свої!

— З бідняків мабуть, да?

С. І.: Із бідних людей, такі, шо лежнем лежали, в заводі робили. 

— В Кияниці, да?

С. І.: В Кияниці, так. Поснідає там. Походив, походив, ліг на нари і спить. Потім встав, пообідав, знов походив, ліг і до вечора. Як люди з роботи йдуть, а табельщик було людей пише, коли де работав, по нарядах. — Ти де робиш? — Отам! — А ти? — Там, де і Микола. — А ти де? — Да там же, де і Василь! Оце підписав.

— Тобто, він нічого й не робив?

С. І.: Він і не робив.

— А табельщик пише?

С. І.: А табельщик дає такий ярличок, там написано, якого числа, і скільки грошей должен получить.

— Одразу рассчот, да?  

С. І.: Не зразу вечором. Береш ярлички, ідеш в касу кажду суботу і получаєш гроші.

— Тобто, потижнево, да?

С. І.: Потижнево.

— Не так, як в місяць зараз?

С. І.: Ні! ні! щотижня! отаке було.

— Щотижня? ясно. Скажіть, будь ласка, ну були такі люди, що були одноосібники?

С. І.: Як оце пошли до колхозів.

— Спочатку люди не хотіли йти в колхоз?

С. І.: Ну, було багацько таких, шо не хотіли. Нада ж було коней здать, інвентар весь здать.

— Реманент свій?

С. І.: Да, реманент увесь здать, от. Землю всю забрали, поорали, посіяли, от. А їм на окраїнах десь дали. А як хароший урожай був получився у цихх людей, ага! то давайте його заберем, а отам ото йди, одріжем де хуже. Отаким путьом робили. Занімали лучу землю. 

— Да, так получається, що одноосібники страждали, скажем так. Вони, невесело їм жилося. А потім і вони мабуть пішли в колгосп?

С. І.: А потом пошли, кой які пошли, а кой які бросили всьо, і городи бросили, а робили по економіях, от.

— Десь майстрами?

С. І.: Да, і майстрами, і скотніками, і конюхами. В заводі тут робили. І в совхозах оце, счас совхози називаються, а тоді економії.

— То счас совхози, да?

С. І.: Совхози.

— Ага! ну получається, що колгоспне життя спочатку не було солодким.

С. І.: Та дуже погано було!

— Ви теж пішли в колгосп?

С. І.: Я пошов з 30-го году в армію, прийшов у 32-му годі. то вже, а батько не пошов у колхоз.

— Одразу, як ото організували, він не пішов?

С. І.: Ні, ні! він не пошов. В 32-м годі я прийшов, він імєв коня.

— А коня не забирали в нього?

С. І.: Вони б забрали, так їм же нада дать заявлєніє ж, шо я вступаю в колхоз, тоді заберуть коня, а так нє.

— А так не мають права. Так, а батько не здавав?

С. І.: В батька забрали тоді, ше я в армії був, забрали корову і троє свиней, все зразу забрали.

— І свиней не дозволяли держать дома?

С. І.: Нє, дозволяли. А ти винуватий, не хочеш іти в колхоз, значить у тебе заберем. Забрали.

— Ясно.

С. І.: Тоді вже я прийшов з армії, став балакать. Голова сєльського совєта мені й ото каже — Знаєш, пишися в колхоз, то так тобі хоть шо небудь та останеться, а то нічо не буде.

— Все заберуть, да? 

С. І.: Все заберуть. Батькові сказав. Батько каже — вони день і ночь роблять і голі й босі. А ми, каже, і робимо, то в нас свободний день неділя. І празники. А вони, куди ми підем? нашо воно нам? — Так, кажу, ви пойміть те, шо обдеруть, як того кроля. Батько каже — Хай деруть, я не піду, і всьо! Ну, то не йшли іще. Заходять забирають 5 овечок і одного поросьонка за те, шо ти не хочеш іти в колхоз.

— Забрали і те, да?

С. І.: Забрали. Конячка одна осталась там. Нема нічого. Ну, каже, не пойду!

— Уже скільки було всього, і тепер тільки конячка, да?  

С. І.: Тепер як хочеш, а я не піду, каже.

— Батько казав? А ви вже одружилися?

С. І.: Да, я вже женився.

— То ви ще до армії одружилися?

С. І.: Да.

— Так скільки вам це років було?

С. І.: 21 мені було, як я женився.

— Місцева, да, дівчина? місцева дівчина?

С. І.: Місцева, місцева. Я написав заявлєніє, приходить із сєльського совєта один чоловік і каже — Знаєш, Іванович, проси, шоб ішов, бо задушать або вивезуть аж туди в Сибір.

— Батька?

С. І.: Батька, і все сімейство. – Хай везуть!

— Батько каже?

С. І.: Хай везуть! Кажу — Ви як хочете, кажу, а я подам заявлєніє. Завів коня, віддав інвентар весь, і мене заберуть в колхоз, виділять мені усадьбу. І буде возможность збираться. Збирався і построїв собі хату. Послухав, поговорив і каже — ну, як знаєте, діло ваше, ідіть!

— Як знаєте, да?

С. І.: Ну, це десь я вже заявлєніє одніс, тут було те правління. Не послухав батька, привів коня, всей інвентарь. Все зложили на місці, привіз туди все, росписочку получив.

— Що здали, і з того дня в колгосп?

С. І.: І з того дня пошов я на роботу. Поробили ми до осені, получили харашо хліба.

— Харашо получили?

С. І.: Да, харашо.

— Це перед голодовкою?

С. І.: Да, оце уже в 35-м годі аж.

— А як голодовку прожили, то батько ще одноосібником був?

С. І.: Був одноосібником.

— І нормально пережив голодовку? чи в нього не забирали все? 

С. І.: Та шо там! узяли і гречану, і просяну полову. Буряки терли на тертушку. І було зерна там трошки, так терли його, м’яли, тертушку таку зробив, і на тертушку все мішали.

— Таку бурду, да?

С. І.: Таку бурду. Картошка своя була.

— Скажіть, а де ж тепер треба було взяти гроші, щоб щось купить?

С. І.: Начали, начали зароблять і гроші в колхозі. За це все, за збрую, за коняку дали гроші.

— Копійку якусь, да?

С. І.: Копійку. Стали больше робить, робить. І в колхозі вже нам гроші дали. І хліба я заробив на все сімейство. 

— І на батька?

С. І.: Та й йому дав же.

— А батько так і не робив?

С. І.: Нє. Не хочу! і всьо. Одказався. По-домашньому то топчеться.

— То скільки в нього землі було?

С. І.: Десь дом і  4 гектари.

— І всю забрали?

С. І.: Не всю забрали. 

— В вас при домі була?

С. І.: Я здав туди все, і так все начислили, вот. Те, шо було посіяне, так те зобрали, ми зобрали.

— Позволили вони?

С. І.: Позволили. А то він так жив.

— Так батько так і помер, в колгоспі не був?

С. І.: Да, потом це ж я пошов у колхоз, мені виділяють усадьбу, і получив я в Павлівці.

— В Павлівці?

С. І.: Получив я там.

— На Чапаєва?

С. І.: Да, там.

— А як воно по-сільському називається?

С. І.: Колись була Цегельня називалась.

— Цегельня?

С. І.: Цегельня. Оце ж ділянка, там завод, це було ліс колись оце по саму дорогу.

— По самі хати оце?

С. І.: Так вирубали ліс і ото зробили Цегельню. А тут було кругом до самого низу там. Ну я цього вже не застав. От.

— А батько пішов потім в колгосп?

С. І.: А потім, як я получив гроші і получив хліба, батько й каже — молодець, шо таке, харашо ти заробив. Я заробив хліба більше, чим у нас своя земля була. Добре робив, заробив хліба.

— Скажіть, будь ласка, а от батько в якому році все ж таки пішов в колгосп?

С. І.: Та в 35-му. 

— Вже пішов, да? і вже до пенсії проробив там? А ще згадував про свою землю?

С. І.: Канєшно! йому не наравилось. Дойшло до того, шо треба ж хоть трохи зароблять. І він пристроївся сторожем на конюшні. Робив там. А потом пошов на город, колхозний огород. Там огурці, помідори, капуста.

— Сторожував?

С. І.: Там сторожував дальше.

— А кавуни в вас родили?

С. І.: Родили харашо.

— Бачите, північний край, а родили кавуни, да?

С. І.: тут був хароший огороднік. Все в його родило!

— У батька?

С. І.: Нє! у того агронома.

— А батько сторожував, да? А батько все згадував про свою землю? 

С. І.: Да! (сміється).

— Він видно цю власть не любив?

С. І.: Ну, хто його зна! Канєшно! Він считав, шо переміна жизні ця, якось не наравилось. Ну, а впослєдствії таки поняв, шо легше прожить, чим самому було в полі робить. Як велика сім’я була дома, так достаточно всього. Так же і в колхозі, як колхоз хароший, роблять усі, то і прибиль хароша.

— Скажіть, будь ласка, а от люди тоді один в одного сильно крали? чи нє?

С. І.: Єсть, було! І раньше розказують, шо в комори залазили.

— В колгоспну комору? в людські комори?

С. І.: Нє! у дядьків! у дядьківські! У дядьківські комори. Коней крали.

— А як наказували таких людей, як їх піймали?

С. І.: Та їх і не ловили! Ну, єслі, як мені розказували, шо один хотів забрать у коморі, там була одежа, сундуки, от. А там були пара молодих, ну дєвка і мужик були там, у тій коморі.

— Того дядька? 

С. І.: Да! Дочка була, значить, у дядька.

— Хлопець якийсь прийшов до неї?

С. І.: Хлопець її прийшов. І він там шкрябав, шкрябав, шкрябав, шкрябав. А той гачечок тихенько відкрив та дверми як ударив! Він так і полетів! А воно зверху, під очами ж синці чорні. Ну, і узнали, хто. То побили його й відпустили.

— А дівчині нічого не було, що вона з хлопцем ночувала?

С. І.: Нє, так може було по-дружескі. Може і сімейство знало. Оце розказували таке. А так.

— А потім це вже почали пізніше в колгоспі красти?

С. І.: Да, тоді начали красти так. особо, як у колхозі шось украв, то вони тоже судили.

— Судили? за колоски, да?

С. І.: За колоски судили. Зерна кіло узяв, і 3 годи. От. Буряків, ідеш із поля, взяв там пів десятка чи два буряки, год.

— В тюрму сажали, да?

С. І.: Да, в тюрму, були люди.

— І багато посадили?

С. І.: І багацько було таких. Забирали, а тоді висилали туда на висилки.

— Сава Іванович, а от я таке питання хочу задать. Якби уявить собі, що вернулося батьківське господарство, хотіли б?

С. І.: Нє!

— Не хотіли б?

С. І.: Воно не нужне.

— А чого?

С. І.: Того шо года мої одійшли.

— Ну, а сину?

С. І.: А син собі вже,  собі вже приобрітає, лошадку купив, лошадок пару. Січас по багацьку нічого не держуть. У нас оце орять по Січі, так навєрно там четверо, п’ятеро. Шестеро коней у нас у Січі за ціх два годи купили. Купили! А то не інтересуються етім дєлом.

— Зараз не хочуть?

С. І.: Не хочуть трудиться.

— А скажіть, а як почали вже оце красти з колгоспу, то воно вже не сильно засуджували їх, да? бо всі вже почали красти.

С. І.: Єслі шось велике украв, то судять, іли штрафують.

— Ну, а люди так не осуджують, що бере?

С. І.: Да, шо ж ти його судитимеш? його ше хуже спортиш, і все.

— Скажіть, будь ласка, а от раніше хто був найголовнішою людиною в селі? в старі часи.

С. І.: Як?

— Ще в старі часи, хто був найголовнішою людиною в селі?

С. І.: А хто його знає! 

— Староста був, чи хто?

С. І.: Звали староста.

— Староста. Як його назначали, чи обирали?

С. І.: Общество вибирало.

— Общество, да?

С. І.: Общество вибирало.

— І як старалися, багатого чи розумного вибрать?

С. І.: Ну, шоб був хазяїн.

— Хазяїн шоб був.

С. І.: Шоб він був хазяїн, шоб вмів указать.

— Толкового чоловіка?

С. І.: Да, і потребувать, шоб так було.

— І всі слухалися його?

С. І.: І всі слухались.

— А на який термін його обирали? скільки йому можна було управлять?

С. І.: Я про це й не скажу, чи на год, чи на два, не знаю. 

— Ну, не на 5 років, ні? не на 5 год?

С. І.: Я так не помню, чи на год, може на три, чи на два. Не знаю, не помню.

— Скажіть, а піп користувався авторитетом в селі?

С. І.: Ну, піп, в нас же церкви не було.

— Не було церкви? а де церква була?

С. І.: В Писарівкі, в Юнаковкі була.

— Ота велика в Юнаковкі церква, да?

С. І.: Да, там.

— Це в ній коли Храм? коли це Храм у Юнаковці?

С. І.: Їх було там дві церкви. там, де ото автобусна остановка, там площадка. 

— Скажіть, будь ласка, так люди попів сильно поважали, да?

С. І.: Піп єсть піп. Він як наставник.

— Духовний, да?

С. І.: Духовний наставник.

— І в його земля була, мабуть?

С. І.: Була й земля в його.

— Він сам на ній робив?

С. І.: Він сам робив, обробляв.

— І люди його поважали?

С. І.: А як же! считалося церковний і слов’янський чоловік.

— Ну да! Скажіть, а староста міг і наказувать людей, да? чи як?

С. І.: Нє, він тільки словами міг говорить. Наказувать нє. 

— Скажіть, будь ласка, а сільська громада, от общество могло приймать будь-яке рішення? Наприклад, вислати людину з села?

С. І.: Нашо ж його виселять?

— Були, наприклад, злодії? 

С. І.: Злодія це помню, шо одного не при мені, це були разговори, казали, шо вроді дядько в Січі одно сімейство видушив.

— Сам?

С. І.: Сам, подушив. Були мішки там, а вони були вже пожилі. Так він вроді цією лавочкою, шо він везе вже темніє, вечоріє. Він застряв там з конякою, як пособіть мені виїхать. Ну, позвав, він прийшов, він його сокирою.

— І вбив?

С. І.: Тоді пішов — Ходім, Оришко! ми нічого вдвох не зробим, пособиш може ти хоть. Пошли, то він його вбив, і її вбив. А тоді вернувся, було діло осінню, шо вже було назбирано жолудів. Так він дітей поклав серед долівки, та цими мішками приложив, подушив усіх.

— А за що? чого він так?

С. І.: А тоді кинулися — хто? шо? де? хто це наробив? А він у чужій чинарці, оцей же злодюга був, от. Та оббризгала кров. Так, як ото кожух, считай, а то чинарки такі.

— Киреї?

С. І.: І оббризкав кров’ю. Де це ти був? шо це таке? почему? Давали йому харашо, і били.

— Узнали, що це він, да?

С. І.: Ага! і тоді ж таки зіслали у Сибір, там він і вмер десь.

— Саме общество відіслало?

С. І.: Общество.

— Зібралися всі, да?

С. І.: Да, зібралися. 

— А наприклад землю виділить комусь, то общество вирішувало це питання?

С. І.: Ну, канєшно.

— Ну знали, наприклад, що у вашого батька там 10 дітей, наприклад, і треба дать ще, наприклад, 2 десятини землі. Хто це міг?

С. І.: Єслі вона була, считай, у обществі єсть зайва земля, так тоді могли б дать. А то нема, так то, пожалуста, купи собі.

— А можна купить?

С. І.: А як же! Ви уїзжаєте кудись, продаєте, і він купе. Там продав, сюди переходе, отаке було, один в другого накупляли.

— Багато землі?

С. І.: Багацько землі.

— Ну, були багаті люди в селі? багато багачів?

С. І.: Багацько землі, уже сімейство сильнішає, більшає. І обробляли. Були такі, шо наймали, особенно в жнива наймали там.

— Наймитів, да? 

С. І.: Наймитів, пока убрать зерно. Считай, у кого там убрать.

— Не обіжали наймитів?

С. І.: То вже було договорено.

— Що наймит получає зерно після роботи, да? Скажіть, а де общество збиралося?

С. І.: В нас була спеціальна хата така, общестська хата.

— Там староста засідав, да? А якщо оце старосту порівнять з головою сільської ради, хто толковіший більше?

С. І.: А разниці ніякої.

— Що голова сільської ради, що староста?

С. І.: Шо був староста, шо голова.

— По уму вони однакові, да?

С. І.: А хто його знає.

— Скажіть, а от хазяї, вони багаті люди, і є бідні. Як вони між собою, багаті не глумилися з бідних?

С. І.: Нє, нє, зачем?

— Не гордилися?

С. І.: Нє! кажний по-своєму жив, по-своєму, як умів.

— Було таке, що й родичалися? Ну, а як назвать, наприклад, бідняка, скільки треба мать чи грошей, чи землі, щоб сказать, що це бідна людина?

С. І.: Ну, бували такі в нас люди ще, шо по 10 сотих, 10 саженів, це четверть десятини землі. Считай, півтори десятини землі всії.

— На сім’ю?

С. І.: На сім’ю.

— Це мало?

С. І.: Мало, але й так і жили люди.

— Це бідняки?

С. І.: Це бідняки.

— Ну, а вони як, просто страждали від цього? чи вони  так кінці з кінцями?

С. І.: Считай, так вони вже чи народились такі люди бідні, й так вони й вмирали собі, шо воно було в порядку, считай як би. Єсть у мене порося, так шоб двоє було. Корова єсть, так хотіли, шоб двоє, чи коняка.

— Збільшити господарство. 

С. І.: А більше таких, шо і коней не було, і корови не було даже.

— Скажіть, а от при колгоспах хто став бідняком, а хто багатієм? Чи при колгоспах уже не було ні багатих, ні бідних? При колгоспі були багаті й бідні? чи всі стали однакові?

С. І.: Нє. Всі однакові.

— І всі стали середняками? чи бідняками?

С. І.: Та хто зна! так считали, шо середняки як були до колгоспів, то так вони і осталися середняками. Потому шо вони ж більше роблять, більше заробляють. І стараються, як би шоб більше виробить. Там більше хазяйство, більше мають. 

— Зрозуміло. Зміним тему розмови. То ми говорили про колгоспи, про організацію життя таку. А це я хотів у вас запитати про дозвілля. Як люди раніше от вміли жити не при роботі? Чим вони займалися, якби не робили?

С. І.: Я цього не можу сказать.

— Ну, наприклад, люди співали раніше? співали люди? 

С. І.: Співали. Гуляли.

— Сильно гуляли? так, як зараз, чи нє?

С. І.: Ну, так, як і січас єсть люди, то більш гуляють, а якби ж хтось його знав. Оце так. І тоді було так, і січас.

— Тобто, практично не змінилося. Я хотів запитать вас, а получається так, що раніше село було розбите на кутки, так?

С. І.: Десятихатніки считалися.

— Десятихатники, і каждий десятихатник мав свою назву? чи як?

С. І.:Нє, десятихатнік. То було колись од пожару, от, така досточка переносилася в каждім домі, і потім, єслі в мене не чує, а тут вдруг пожар. То я должен виїхать з коньом і з бочкою на пожар.

— А! всі по черзі, да?

С. І.: По черзі.

— Ага, харашо, а получається, що коні були майже у всіх?

С. І.: Коні, як немає в тебе коня, так ти відро, вилки, шось може пособить вилками, і всі ідуть.

— Ясно. Скажіть, так от получається, що тоді ж молоді було багато в селі, правда? молоді?

С. І.: Та, було всьо. При мені то я мало замічав, шоб таких злодіїв було.

— Нє-нє! кажу, молоді, молодих людей, молодих багато було людей?

С. І.: Ну, а як же!

— Співали? танцювали?

С. І.: Було молодьожі канєшно тоді ж. По селі було чуть.

— А ви парубкували, чи нє?

С. І.: Ну, а як же!

— І на досвітки ходили, ге?

С. І.: Було время.

— Ану, розкажіть, що таке досвітки? 

С. І.: Ну, шо за досвітки? Наймають хату у якогось хазяїна чи хазяйки бідної, шо не мають нічого такого харошого. Наймають цю хатину у них. Дівчата сходяться туди із прядками, прядуть там.

— Співають?

С. І.: Співають, прядуть. Мужчини тоже, туди хлопці приходять, от, своє там тоже, хто шо вміє.

— Так що, до самого ранку ото сидять?

С. І.: Нє! до 12 часів і по домах. 

— По домах.

С. І.: Бували й такі дні, шо якось п’ятниця, субота. У п’ятницю буває шось і шить беруть, а субота й неділя гуляють так. Шось придумають готовить, там дівчата зготовлять.

— І вечеряють, да? 

С. І.: Там вечеряють, от.

— Хлопці потім вже собі наречених вибирають з цього колективу, да?

С. І.: Да, отако. І ночують тут.

— В цій же хаті?

С. І.: У цій хаті.

— Ну, хлопці до дівчат не лізуть?

С. І.: Хлопці, які вже наречені є, ті, шо заручені, от, ті лягають вмісті з дівчатами. Це було таке. 

— А не соромно, наприклад, що, як кажуть, дівчат матері відпускали до самого ранку?

С. І.: Ну, такий порядок був. Такий порядок був. Як заручені.

— Будь ласка, да? А якщо, наприклад, хлопець заручився, а потім відмовився?

С. І.: За це, считай, батьки дуже наказували.

— Дуже наказували, да? А вбить не могли?

С. І.: Убить нє, а так одстьобать, шо синяки носитиме довго.

— Батьки дівчини, да?

С. І.: Да, і дівчини батьки так буваєть, а то і рідний батько дасть. Бачив, шо купував, каже, їж! Бачив, шо ти з нею вже був, женись!

— А то спортить дівку?

С. І.: Да! а потім бували такі случаї, шо і поженяться. І дітей мають. А тоді розходяться. Закомандує вона, шо те не так, і оте не так, і то не так. Бросить дітей. Скільки не упрашує, а вона своє, і йде до своїх батьків. Він жде, проходить время, нема, не приходить. Запряга коня, їде туди, пита — Така то у вас? — Ні, нема! — А єслі, каже, найду? буде вам і її. — А за шо ти її вигнав? — Я її не виганяв, вона бросила й пошла, дітей мені бросила. Я сам і батько, й мати. Мені шо ж робить? Шо це таке? Находить він її. Вона там до його суперечить. Каже — Жінка моя, хоч вона була ваша дочка, але не трогайте.

— А батьки хочуть її наказать, да?

С. І.: Да, хочуть. А він каже, шо давай до мене. Як походю до вас. І ви не думайте, шо воно так пройде. Забирає її додому.

— Силою?

С. І.: Прив’язує її вірьовкою отак до оглоблі до коня. Сам сідаєть у сани чи у воза, за віжки — но! от біжи, сука! Вона то біжить, синяків як наробить, вона місяць носить синяки.

— Уже нікуди не йде.

С. І.: Вже й до батька не пішла.

— І вже до смерті живуть?

С. І.: І до смерті й живуть. І послі того ше дітей мають. І живуть. Оце таке.

— Скажіть, а раніше сім’ї були міцні? 

С. І.: Сім’ї були всякі. Були великі, були нє.

— Ні, мається на увазі міцні в тому плані, що не розводилися. Часто розводилися, чи ні?

С. І.: А! нє-нє.

— Значить, міцні були сім’ї?

С. І.: Міцні! ето було закон.

— А якщо розводилися, це не був позор?

С. І.: Це великий позор був.

— Великий позор?

С. І.: Да, у селі це великий позор.

— Як  ставилися до тих людей, що розводилися?

С. І.: Каждий сміявся, шо до чого дожився, шоб жінка бросила. Нада мириться, ти ж брав. Бачив, шо брав.

— Значить не зміг справиться.

С. І.: Старайся мириться і жить.

— А от, наприклад, байстрюки, як до байстрюків ставилися?

С. І.: Та це стидно було.

— Ну, були байстрюки в селі?

С. І.: Були, були.

— Аби в вас була дочка, ви б за байстрюка віддали?

С. І.: Ну, а де ж, було б тільки так. Бували такі случаї. Ну, батьки йшли, шо сказали старші, й менші вже не касаються, молодші там брати чи сестри. То не ваше діло!

— Це її діло, да?

С. І.: Її діло, і хай робе, хай воспитує. А було й так, шо розійшлися молоді, менші, коли одділяв батько їх, дав хату, а вона осталася при батькові, догодовувала батька й матір.

— І сама?

С. І.: І сама сина чи дочку виростила. Бували такі случаї.

— Скажіть, будь ласка, а на музичні інструменти хтось грав в вашому селі?

С. І.: У селі? В селі багацько було таких.

— А які інструменти? 

С. І.: Гармошка.

— А на скрипку?

С. І.: Скрипки при мені вже не було.

— А чули, що раніше були скрипалі? Самі робили, да, скрипки? чи ні?

С. І.: Хто його зна, чи самі робили, чи не самі. Покойної моєї жінки був дєдушка на скрипку грав. Розказували, скільки він пограв, скільки по свальбах одходив.

— Запрошували його сильно?

С. І.: Даже оце вже покойний тесть мені казав — мій батько розказував так, як зійдемося оце тут, їх 4 брати було, так каже — шо з вас? я стільки горілки пив, я 40 бочок горілки випив!

— Сам?

С. І.: Да! за свій вік. Ну, я його знаю, тестьового батька. А білий-білий!

— Як молоко, да?

С. І.: Старий був вже. Я його, сидить ото було під клунею, там стульчик поставить, на сонечку сидить отак. Пішли обідать, біжить невістка — Ходім, тату, будем снідать! Став, пішов пообідав, і пішов.

— Старий вже доживав віка, да?

С. І.: Да, вже старий був.

— Скажіть, будь ласка, а от люди тоді сильно пили горілку, чи ні?

С. І.: Були такі.

— Випивали. Такі, що напивалися ото до всцику, да?

С. І.: Напивалися. А тоді ж були, називались колись шинки.

— Були шинки? І корчма була, й шинок? 

С. І.: Були, були.

— А чим вони відрізняються між собою?

С. І.: А цього я вже не скажу.

— Не знаєте. Но чули? 

С. І.: Чув, були такі. То було, як оце вечір, туди сходяться у шинок.

— І п’ють?

С. І.: Взяли, випили. — Давай ще! каже.

— А гроші були?

С. І.: Гроші вони ж заробляли.

— Тоді люди були багатші, ніж зараз?

С. І.: Да! нє, то такі всякі були.

— Ну, не напивалися, що додому приносили?

С. І.: Нє! приходе сам. А буває, шо п’яний, а шинкарка каже — Нє! хватить тобі, я більш не дам.

— І таке було?

С. І.: Було, хватить! — Та дай! — Я сказала, шо хватить! То йде мимо якогось колодязя, якогось рівчака, ті гроші візьме кине, не пропив, так отуди їх! Отаке було.

— Злість за те.

С. І.: Ото таке.

— Скажіть, будь ласка, а от чи приходилося бачити старців? старців.

С. І.: Яких  старців?  

— Ну, ви бачили тоді старців?

С. І.: А то ж були, считай, нещасні люди. Сліпий, тепер.

— Каліка якийсь.

С. І.: Сліпий іде каліка, поводатар якийсь хлопець ходе, його воде попід хатами.

— Того діда?

С. І.: А він ту гармошку, шо круте.

— Ліра, ліра! А що ж він співає під ту ліру? 

С. І.: Хто його зна! все божественне було співають.

— А козацьких пісень співав, чи ні? чи ви не чули? 

С. І.: Нє, чув, шо й козацькі співали.

— Він, а де ви саме його бачили, на вашій вулиці?

С. І.: Вони по вулиці ходили, це я чув.

— А на бандурах не бачили, щоб грали?

С. І.: Нє!

— Тільки на ліру, да? а лірників взагалі тоді багато було в цих старців?

С. І.: Та багацько! дуже багацько. Особенно сліпих осьо багацько.

— І оце один, як пригадайте ту картину, яка з дитинства. Це по вулиці йде по вашій, і наприклад когось побачив, то сяде перед ним заграє? чи як?

С. І.: Нє! він під каждий двір підходить.

— Під каждий двір?

С. І.: Під каждий двір підходить, заграв, винесуть там, поблагодарив, ше й молитву скаже.

— І він заходить в двір, заспіває?

С. І.: Нє, до двора підходив.

— До двора. І господар обов’язково повинен до нього вийти, да?

С. І.: Ну, шо небудь винести треба ж. Якийсь грошей дасть, хто кусок хліба.

— Ну, це люди, по-вашому, були благородні? чи це може були якісь пройдисвіти? як по-вашому? Ви так от згадуєте, чи це були люди благородні?

С. І.: Хто?

— Ці старці.

С. І.: Нє! вобще нещасні люди. Нещасні.

— Їм всі допомагали, так же? не цуралися їх? Наприклад, якщо хтось його образить, цього старця, то люди як дивилися на це?

С. І.: В нас же були і, як би сказать, пісня була чи просто така легенда про ціх сліпців.

“Вітер віє, повіває, по полю гуляє.

А на могилі Кобзар сидить і на кобзу грає.

Він іграєть”. 

Та нє, не так 

“Він нам тугу розганяє, шоб сам світом мутить.

Попід тином сіромаха немає у світі поради, а йому байдуже.

 Сяде собі заспіває, та й пішло на душу!”. 

Сів, заграв. Оце він грає і оце співає. Оце такі були.

— А які ще такі козацькі пісні, як оце ви нагадали? може ще щось?

С. І.: Не помню.

— А от люди просили, наприклад, шоб ану, заграйте і такої пісні! і такої пісні! 

С. І.: Ну, так це бували такі, шо встрічають — ану, заграй мені такої то пісні!

— І той грає?

С. І.: Заграє, той кинув четвертака чи 10 копійок.

— А як ви думаєте, ці лірники всі між собою, старці, вони зналися між собою?

С. І.: Зналися.

— Всі зналися між собою. Десь вони може збиралися?

С. І.: Ну, хто й зна, як воно, про це вже не скажу.

— Коли так  найбільше їх було, що вони приходили? в який період? влітку, мабуть?

С. І.: Літом, літом більше. Літом.

— Хтось може й з вашого села був?

С. І.: Із нашого села правда він був не тут у селі, де жив.

— Він десь вийшов, да?

С. І.: Десь вийшов.

— Ну, як у вас тут пам’ять, що це були, мабуть, толкові люди по життю своєму? 

С. І.: Ну канєшно толкові! Толкові, тільки осліпли.

— Більшість з них була сліпа, да?

С. І.: Сліпі.

— Ну, а як вони бороду носили, чи вуса?

С. І.: Нє! бувало, шо бородки маленькі, а то більше усаті. Обрізані вуса так. Не так, як січас бриються, а так.

— А в селі в основному люди як були, бородаті чи вусаті?

С. І.: Бородаті.

— В селі. І ваш батько був бородатий?

С. І.: Всьо время в бороді був, вона обширна така! Діда я ше знаю, отака була!

— Великі бороди, да?

С. І.: Велика борода отака лохмата. Біла така!

— Як молоко, да?

С. І.: Да, така борода.

— Скажіть, а от коли старці ті зникли?

С. І.: Як не стало одноосібників.

— Одноосібників, да?

С. І.: Не стало, а став колхоз, так їх стали, чи де куди забрали, чи шо. Вже їх в 32-м, 33-м годі вже їх і не стало. Скорій всього, власть убрала.

— Як ви думаєте, можна назвать цих людей мудрецями?

С. І.: То як же його назвеш? єслі він сліпий. В його шо, яка мудрость? Ну конєшно, січас єсть молоді люди сліпі, так його учать якогось ремесла. А тоді ж його ніхто нічому не учив. В нас був молодий хлопець, у кузні упав огарок в глаз, і нема глаза. Та він годів через 3 – 4 заходивсь дома там ремонтіровать фундамент. У діжку поклав ізвесть, а оттуда води як линнуло, та ух! і другий глаз вибив. Воздухом і ізвестью. І оставсь без глаза. Так його у Сумах, дето та єсть організація, шо сєтки плетуть.

— Рибальські?

С. І.: І рибальські, і сєтки ці, шо то.

— Авоськи?

С. І.: Шо називаються “бесстидніца”, шо хліб там носили, отаке. Так він плів, 3 штуки за день він сплітав. Оце він 3 рублі получав, за 3 штуки 3 рублі получав.

— Тоді ще?

С. І.: А це годів 15 мабуть було таке.

— Скажіть, будь ласка, а от продовжимо розмову про церкву. так церква була в Писарівці, тут не було церкви?

С. І.: Не було.

— Ви ходили туда, да?

С. І.: Ходили туда в приход.

— Я хотів запитать такі от речі. як, наприклад, обряди. От дивіться, ви кажете, ваш батько так розсуждав, що наприклад в колгоспі не було ж неділі, а батько слідкував неділю. Це йому треба було обов’язково, так, щоб неділю святкували?

С. І.: Релігійний був дуже.

— І от, наприклад, батько, хоч і роботи багато, все одно він в свято не робив?

С. І.: Нє, в неділю нє.

— Ну, чим він займався цілий день? 

С. І.: Оддихав.

— Лежав? відпочивав?

С. І.: І лежав, і кудись нада десь шось зробить, чи шось сходить десь. До свого якогось знакомого, чи до кого. Поговорить там, шо нада.

— Порадиться?

С. І.: Да, шо там де зробить, отаке.

— А часто збиралися за столом, щоб так співали там?

С. І.: Це було.

— Було, да? Тобто, хоча і роботи багато, але приходили.

С. І.: Особенно неділя чи якісь празники, це люди сходяться.

— Родичалися сильно?

С. І.: Родичались і двоюрідні браття, сестри, всі сходилися. І по чарці випивали.

— Не напивались, ні? 

С. І.: Нє! п’яних не було.

— А про що розмови були? були про глупость якусь?

С. І.: Та нє! все більше по хазяйству.

— По хазяйству. Як краще зробить що в хазяйстві.

С. І.: Да, по хазяйству, от. У кого скільки землі, шо виросло. Отаке. І то все з пєсньою.

— І тоді співали вже?

С. І.: Співають.

— А яка ваша любіма пісня?

С. І.: Та в мене нема ніякої.

— Ви не співали в житті? А в батька яка була любіма пісня?

С. І.: Тоже не знаю. Батько хоч як в компанії, то трошки підтягне. А я не співав зовсім.

— Не співали. А батько може на інструменті на якомусь грав?

С. І.: Нє, нічого.

— Не музичний був чоловік, да? Скажіть, а от ви бачили весілля тих часів. Вони відрізняються від сучасних? весілля, свальби відрізнялися від сучасних?

С. І.: Я даже не могу вам сказать. Раньше, канєшно було гораздо складніше як то. 

— Складніше, да? 

С. І.: Це ж віруючі ходили вінчаться. Вінчалися. На конях, коні наряжені, з звонками їдуть, гримить усе на світі! Гармошка грає! співають! Дівчата співають. Колись було луче. Приглашає батько, мати в хату, кличуть всіх. Заходять в хату, грають, значить. Обідають, по чарці, по другій. Дівчата потом начинають співать, танцюють.

— А як, наприклад, узнавали, що, як кажуть, дівчина, це її перший чоловік? Що вона ніколи ще ніяких чоловіків не знала? це на заручинах, чи що?

С. І.: Тоді було то по-батьківські.

— Що батько сказав.

С. І.: Батько сказав — будем отам брать ту жінку. Я, каже, вже договорився, батьки согласні її. А ви пришліть! а ми побачим.

— Тобто, вони можуть її не віддать ще?

С. І.: Бувало й таке. Буває, шо поїдуть тоді уже, як вони договорились, поїдуть подивиться.

— А якщо вона зовсім не подобається?

С. І.: Ну, там вже так підбирали родитєлі, шоб вона.

— Красива.

С. І.: Красива і до роботи. Таке діло. 

— Ясно. Скажіть, будь ласка, а в вас ваша бабуся, дід колискові пісні співали? казки розказували?

С. І.: Це вже воно оджите таке.

— Ну ви пам’ятаєте, що таке було? що вам таке співали?

С. І.: Ну, надо мною не співали, не знаю. А вже считай наших дітей моя мати й батько то було, в колисці там.

— Ваша мати й батько, да? У колисці казки розказували?

С. І.: Як онуки січас у їх получилися. А потом оце одійшло. Зовсім одійшло.

— Скажіть, я ваш батько як, хто вас виховував, батько чи мати?

С. І.: Батько й мати вдвох же.

— Ну, хто вас карав, як ви щось погане зробили дома?

С. І.: Мати дубцем, а батько було так, шо аж синяки наб’є.

— Не пожаліє?

С. І.: Не пожаліє, по-своєму ставився.

— Ну, справедливий був чоловік ваш батько?

С. І.: Справедливий. Ну, такий був я, от я шкоду зробив. Пасу скотину, і моя скотина уйшла.

— В чужий город?

С. І.: У поле в чуже і зробила шкоду. І узнає цей дядько, шо я зробив цю шкоду, то йде до батька і каже, шо отак, і отак, хлопець шкоду зробив отам. Бере прута і начинає учить. І при цьому дядькові. Той дядько однімать, а він тоді дядькові тому.

— Чого?

С. І.: А ти, каже, прийшов сказав і всьо, а будеш лізти, і тобі дам!

— Не поскупиться і дядьку дать, да? Ну, а після цього ще повторювали таке робить?

С. І.: Нє, я вже тоє.

— Уже старалися, щоб нє.

С. І.: Був у мене друг шкодливий такий, шо і били, і він як одвернувсь, то того побив, то того побив. Курить начав, батько за це лаяв, шоб не курив.

— Скажіть, а так в основному це по сім’ям, то були багатодітні сім’ї? дітей було багато в кожній сім’ї?

С. І.: Та чимало! Це саме мало четверо, а то і семеро, й більше. Вони вже підросли

— А потім менше, й менше, й менше? це після війни воно вже стало?

С. І.: А це вже, оце вже після війни так зовсім не хочуть, одно, двоє.

— Ясно. Скажіть, а як от, я хотів в вас таке запитати, чи на родичах одружувалися? на сестрах, на братах?

С. І.: Нє!

— Заборонялося, да?

С. І.: Заборонялося, такого не було.

— А от, якщо батько помирає, кому дістається господарство?

С. І.: Хто остається в хозяйстві. Вмер батько, мати остається.

— Мати, да?

С. І.: А мати вже як доживаєть вік, вона переписує там на старшого може сина.

— Не на молодшого?

С. І.: Нє! на старшого! А як старший одійшов, десь купили йому, чи шось, зробили хату, то він вже іде туди, а на слєдующого переписує. Ото таке було. 

— Я ще хотів вас запитать про виховання. От ви мені розказуєте про дітей, що, якщо батьки, от наприклад чужий чоловік, от ви розказували, побачив, що якийсь робить шкоду, хлопець якийсь. Він йому робить зауваження, да? Чи він його має питати, чий він? Випитає в цього хлопця, чий він? Він сам не накаже, він піде батьку скаже? чи він сам накаже? Як воно, наприклад, якщо так?

С. І.: Він же, от як ходе в селі, там каждий старик знав усіх дітей.

— Хто? де? звідки? да?

С. І.: Да! чий він і хто він. Вплоть до того, шо чуть лі не каждого імена знав.

— Люди харошу пам’ять мали?

С. І.: Да! канєшно. Не знаю, як вона хароша чи плоха.

— Ну, так пам’ятати всіх людей, то воно. Так я кажу, чоловік, який побачить, що дитина робить шкоду, він сам його накаже, чи до батька приведе?

С. І.: Нє, сам не накаже. Батьку скаже, шо так і так.

— І тоді вже батько буде знать, чи наказувать його, чи ні.

С. І.: Да, да. 

— Ясно. Скажіть, якщо, наприклад, хату будують, то всі родичі сходяться допомагать? Це треба всіх просить, чи як? Якщо хата, наприклад, будується.

С. І.: Ну, а як же, Когось же  нада просить!

— То всі приходять допомагають? 

С. І.: Та родичі.

— Толокою?

С. І.: Можна сказать, як попросиш, шо прийди пособи, так прийде. А то скаже — мені ніколи. А  я як там строїв, так там мені хлопці ше пособляли, от. А вже осьо тут строїв, так більше друзья по роботі. Ото ж він робе там, і шофера там, от. Як нада шось пособить, то вони пособлять.

— Скажіть, будь ласка, в вечірній час в селі Нова Січ в 20-ті роки, сильно гуділо село від пісень? чи ні? Років 70 назад, якщо пригадать. Люди по вечорам сильно співали? після робіт.

— С. І.: Не пойму, шо питаєте?

— Я кажу, в ті далекі часи люди співали сильно по вулицях? 

С. І.: Співали. Співали, молодіж.

— Дівчата і хлопці?

С. І.: Дівчата, хлопці співали. Перед війною дівчата і хлопці веселилися.

— Весело було. 

С. І.: А січас не почуєш даже і писку, не тільки співу.

— Нічого. Скажіть, а от пісні то і про кохання, і про козаків співали, да?

С. І.: Да, співали. Ну, я все позабував вже.

— Вже позабували, да? Ну, тоді село жило з ранку до вечора, да?

С. І.: Да.

— Скажіть, а от які в вас обряди, як Івана Купала? русальські пісні? щедрівки? колядки?

С. І.: Це бувало все.

— Це ви пам’ятаєте, да?

С. І.: Це в празніки співали щедрівки, колядки, о! Потім Івана Купала оце.

— І калита мабуть була, да?

С. І.: Я не скажу цього.

— Ну калиту кусали, чи ні? такого не було, да?

С. І.: Не було такого.

— А на Зелені свята тоже були гаївки?

С. І.: Я це не дуже.

— Ну, ото вінки зелені?

С. І.: Я понімаю, цього не настраювали.

— Не настраювали, да? А як сказать, це все зникло, як колгоспи прийшли, да? як колгоспи з’явилися, то це все зникло?

С. І.: Ну, ше й при колхозі було співали дівчата. Було, як посівну кончили, та й збираються, дєлають вечір хароший. Поспівають, потанцюють.

— Ожинки наче. 

С. І.: Да, уборка кончилася, жнива закончились, збиралися і співи, танці. От. Особенно в вечірнє время було весело.

— А російські пісні співали? від кацапів переймали пісні?

С. І.: Цього я не знаю.

— Переймали пісні? тут же Росія недалеко.

С. І.: Ну то шо, я до цього нє.

— А хіба не співали їхніх пісень? Частушки, наприклад?

С. І.: А то таке, частушки то я не считаю, шо воно. То вроді баловство.

— Ну да, скажіть, будь ласка, а от, наприклад, гончарі були в селі, чи ні? різні бондарі? Багато ремесел люди знали?

С. І.: Ну, багацько не було, тут занімалися хліборобством больше. 

— Все одно, да? Так, якщо і займаєшся?

С. І.: В кожного своя почті ділянка землі була. Добавляють. Свободна  земля, значить тоді і гончарі, і горшки роблять, от.

— Кузнеці, да?

С. І.: Кузнеці да.

— І сапожніки були, да?

С. І.: І сапожніки тоже ж так. Як свободне время.

— Скажіть, а якою мовою більше люди розмовляли?

С. І.: Та так же і балакали.

— По—українські, да?

С. І.: Да, так, як оце зараз.

— І батько ваш так і балакав?

С. І.: Так же, як я балакаю, так.

— Скажіть, будь ласка, а різні національності, наприклад, жиди були? чи хтось інший?

С. І.: В нас у Січі не було жидів, не казали.

— А євреї називалися, да?

С. І.: Не було.