Бугай Іван Іванович, 1917 р. н. з дружиною Бугай (Сисою) Ніною Миколаївною, 1921 р. н.
І. І. — Іван Іванович,
Н. М. — Ніна Миколаївна.
— Село Бугаї, біля Золочева, Золочівський район. Може окуляри я вам дам?
І. І. — В мене є.
— Чуєте, скажіть, як вас звати?
І. І. — Іван Іванович.
— А якого року народження?
І. І. — 17-го.
— І ви народилися в Бугаях?
І. І. — Да.
— І в Бугаях жили. А яка в вас була сім’я от у батьків? скільки дітей було?
І. І.— Шість. Сім’я була велика.
— Скільки дітей?
І. І.— Восім душ.
— Вісім це вже з батьком і матір’ю?
І. І.— Да.
— Чи дід і баба жили з вами?
І. І.— Їхні?
— Батька й матері.
І. І.— Уже батька й матері?
— Так.
І. І.— Тоді у їх було аж три сина, у бабушки їхньої, у їхнього батька, а в мого дєдушки. Ну, тоді було в них три сина.
— Чи ті три сина жили разом? Чи мали свої хати?
І. І.— Сперва жили умісті всі.
— Умісті всі. А одділились, коли оженились? чи вже, коли діти пішли?
І. І.— Вони женились і вмісті тоді жили. Ще жили вмісті.
— Чи ви пам’ятаєте?
І. І.— Нє.
— Не пам’ятаєте це. А скільки землі було в батька?
І. І.— Вже в мого?
— Так, до колгоспу.
І. І.— Ну дето гектарів. Тоді десятини считались.
— То скільки десятин?
І. І.— Дето до чотирьох десятин.
— До чотирьох десятин. Чуєте, а що було крім землі як би, кінь? молотарка?
І. І.— Нє! не було тоді молотарки. Тоді ціпами молотили.
— Ціпами молотили. А кінь, корова були?
І. І.— Кінь був. Була й корова. А як же!
— А вівці?
І. І.— Та вівці, то вже опосля! то опосля. То перед колективізацією були.
— Ага. А чи був садок у батька?
І. І. — Нє, тоді садків не було.
— Не було.
Н. М. — Нічо ж не було, таке як счас.
І. І. — Тоді ж не знали цього, то перед колективізацією. Вони спрашують ше, як той дєд був. Як дєд був, і мого батька, і братів. Їх три брати було. От.
— Чуєте, а як ви були таким хлопцем, 7 років, 8, то яку роботу ви робили дома?
І. І. — Ну, тоді шо? вівці пас.
— Вівці пасли. Корови не пасли?
І. І. — Нє, тоді старші пасли.
— Старші корови пасли.
І. І. — Тоді не доручали нам таких.
— Чи ви мали старших братів?
І. І. — Старших братів було в мене. А! моїх братів?
— Так, уже ваших.
І. І. — Їх було 4 нас. Одного помню, тільки народився і вмер. А самий старший уже умер дето перед колективізацією. Перед колективізацією умер.
— А хто такий був? Ви хотіли щось сказати, я вас перебила.
І. І. — А! так я хотів же сказати, скільки ж хлопців було нас. Чотири. Самий старший помер перед колективізацією. А середній, я самий менший. А було ше 3 сестри, тоже одна сестричка вмерла ше маленькою. А дві були вже замужні. одна з 12-го года, померла в 60-му году. А з 14-го сестра була, вмерла в 70-м году кажеться. Не помню так, хіба все так запомниш.
— Чи ваші старші брати
І. І. — А середній, середній он там у Снєжному жив. І умер. Служив в морфлоті. І вже сім’я в їх була своя.
— А чи ваші старші брати і сестри ходили кудись на заробітки? або найматися?
І. І. — Нє, не ходили.
— Дома працювали?
І. І. — Дома працювали з батьком.
— Чуєте, а хто був як би главою сім’ї? батько чи мати?
І. І. — Батько називався глава сім’ї.
— Керував так як би батько.
І. І. — Да.
— Чи батьки часом їздили кудись на базар або на ярмарок?
І. І. — Ну, на базар їздили вони в Золочів. Батько й мати.
— В Золочів. А що вони купували чи продавали?
І. І. — Ну, шо вони могли продавать? Тоді напримєр молочного почти не возили.
— Не возили.
І. І. — А там сливи, яблука. Отаке возили.
— Зерна не продавали?
І. І. — Нє!
— Чуєте, хотіла ще запитати. А як уже колективізація прийшла, то ваша сімя як називалась? куркулі? середняки? чи?
І. І. — Середняки. Це помню, як січас.
— Правда? Скільки вам років було?
І. І. — А куркулі тут.
— Куркулів було мало?
І. І. — Мало.
— Чи їх вивезли?
І. І. — По-моєму, вивозили.
— Я маю там такий протокол. Я вам потім покажу, чи ви знаєте ті прізвища. А чи ви пам’ятаєте голову колгоспу цього першого?
І. І. — Перший пам’ятаю. Литовченко Іван Євдокініч.
— Ага, а такий Лісун?
І. І. — Лісун? Фамілія Лісун? Не було такого в нас.
— Він не був. Ага. Почекайте. А чи в вас був такий Полулісний Марко?
І. І. — Хто?
— Полулісний Марко.
І. І. — Полулісний? Це в нас такого не було. Це не наш.
— Село Бугаї. Список куркулів, які підлягають виселенню за межі України та ліквідації їхнього. Івченко Савелій Єрофейович.
І. І. — Нема такого.
— Немає. Коваленко Юхим Григорович.
І. І. — Нє-нє, це не наш.
— Бугай Федай Олексійович.
І. І. — Федір мабуть. Нема.
— Юхно?
І. І. — Тоже нема.
— Нісянський. Так їх дуже багато тут повинно бути, село велике. Це шось не те. Ну добре. А в вас було, ви кажете, чоловік три, котрих так розкуркулили. А контору колгоспу в чиїй хаті зробили?
І. І. — В чиїй хаті робили?
— Чи побудували?
І. І. — У Єгора Семена Степановича.
— У його хаті, да? А його виселили? чи куди його?
І. І. — Ну, він там жив, а потом шось появилось, як висилати.
— Чуєте, а ви сказали вже, хто був голова колгоспу. А чи був хтось, котрий з району такий вповноважений тоже, котрий колективізацію проводив?
І. І. — Не помню.
— А ваші батьки відразу записалися в колгосп?
І. І. — Зразу. Прямо зразу.
— Прямо зразу. Чи вони боялися, чи просто?
І. І. — Наче нє.
— Просто хотіли піти?
І. І. — Да.
— А деякі люди не хотіли, їх заставляли?
І. І. — Були й такі. Це були знаєте хто? євангелісти, ті шо не хотіли.
— Чи в вас в селі були євреї?
І. І. — Нє.
— А чи ви може знаєте, може батьки казали, коли починалися в селі в вас ті євангелісти?
І. І. — Ну, не пам’ятаю. Скільки я так помню.
— А більшість людей пішли в колгосп?
І. І. — Да-да-да!
— А як люди ставились до тих, хто не пішов в колгосп?
І. І. — А чо їм ставиться? Ті своїм занімались, а ті своїм.
— Тобто, можна було хоч так, хоч так?
І. І. — Да, да.
— А чи були ще такі єдінолічні хазяйства в 32-му, в 33-му?
І. І. — Тоді на сухостай побило, в ті года. А потом вони постєпєнно одійшли.
— Перейшли в колгосп, так?
І. І. — Да.
— З скількох років ви працювали в колгоспі?
І. І. — Я не понімаю (сміється), з яких годів?
— Скільки вам було?
І. І. — Ну, я например ходив у школу, в 24-м году я ходив у школу. Я туда ходив у школу. А потом, як би сказати? 4 класи кончив, і в Золочів перейшов, школа була там. І в 32-м году, считай 33-й, 4-й год я кінчив ФЗУ в Харкові. Окончив ФЗУ, учився в Харкові. Робив там до 35-го года. Поступив в (нерозбірливо), і в 38-м году пішов в армію.
— Ага! так ви в колгоспі й не працювали!
І. І. — Я не працював до войни.
— А хотіла вас запитати, чи було так, що крали в колгоспі спочатку? як тільки колгосп організувався. Чи була така мода?
І. І. — Не було, шоб там пограбили, чи шо. Всі були дуже якось сплочонні. Ніхто нікого не обідив. Такого не було.
— А чуєте, а коли клуб у селі починався? як ви пам’ятаєте?
І. І. — Я не був в тім клубі.
— Але ви так не часто ходили туди?
І. І. — В клуб? та я ж був в армії. Я як ушов в армію в 38-м году. І після демобілізації я остався на сверхсрочній службі. І приїхав в отпуск, женилися в 40-м году в марті місяці, січас помню 12 марта. (Нерозбірливо). Прийшлось канєшно отступати под Москвою. Вернувся я обратно на фронт, на Липецький фронт. В 42-м году по окончанії Казанського танкового училіща на фронті був контужений. Потом мене послали в Казанське училище. Кончив танкове училище, зам командіра роти. Оттуда на Первий Білоруський фронт. Участвував в штурмі і взятії Берліна. Ну, маю награди всі.
— Дочекалися ви з фронту.
Н. М. — Слава Богу, дочекалася.
— Чуєте, Іван Іванович, я хотіла ще трошки повернутися, якщо можна, назад. От як ви 17-го року народження, правда? 27-й, це ви в 32-му, як ви парубком стали, чи ви ще застали в селі вечорниці?
І. І. — Вечорниці? було! а шо.
— Я хотіла розпитати, щоб ви розказали, як? хто хату знаходив для вечорниць?
І. І. — Нє! просто на вулиці.
— На вулиці. А дівчата вже не пряли? тільки гуляли, так?
І. І. — Да, я не помню, шоб дівчата пряли. Може де й збиралися.
— На вулиці збиралися, так? Як би на своєму кутку? чи ви ходили десь там на інші села? парубки.
І. І. — То це вже тільки, як я у Харкові робив, це канєшно було тут всякі гулянки, п’янки були там. Женилися. Заміж ішли.
— Чуєте, а як ви от на вулиці гуляєте, то чи часом і музиканта були?
І. І. — Певне були.
— А на чому вони грали?
І. І. — На гармошкі. Балалайкі. Гітарі.
— А на скрипку не грали?
І. І. — Нєт, у нас не було заведено. Не було.
— Чи бубон був?
І. І. — Нє.
— А як весілля?
І. І. — Ну, тоже так.
— Бубна не було?
І. І. — Нє.
— Чуєте, а чи ви пам’ятаєте так, чи може перед колективізацією, щоб старці ходили по селу? такі, котрі милостиню просять. Нищі.
І. І. — Ну, так це до колективізації. До колективізації ходили.
— А хто вони були? жінки чи чоловіки?
І. І. — І чоловіки були, і жінки.
— Чи вони часом були сліпі?
І. І. — Хіба його запомниш.
— Не пам’ятаєте. А як вони прийдуть, то вони приходили так за двері? чи в хату йшли?
І. І. — До дверей.
— І от що вони робили? чи вони просили? чи вони співали?
І. І. — Нє, просто просили.
— Просто просили. А не було, щоб грали часом на чомусь?
І. І. — Нє. Не помню.
— А може ви біля церкви бачили таких старців сліпих, щоб грали?
І. І. — Ви знаєте, я тоді був канєшно малий, я на церкву мало тоді якось.
— Мало ходили.
І. І. — Далекувато була церква. Вона і січас є. Ви ж проїжджали до церкви?
— Так, то ваша церква. Як вона називалася? Коли її закрили?
І. І. — Та вона не закривалася, ця церква.
Н. М. — Вона не закривалась. А дві розібрали, Миколаєвську і, Миколаєвська одна, а ту я забула, як її називали.
— А чого вони закривали церкви?
Н. М. — Це ж було при совєтах.
І. І. — Тогда ж було таке рішеніє правітєльства.
— Чи ви були в комсомолі?
І. І. — Був.
— А де ви записались? На заводі чи в селі?
І. І. — На заводі.
— А як це в вас було там? Комсомольські збори були чи?
І. І. — Комсомольська організація була. та й так.
— Чи вам хотілося бути?
І. І. — Січас не знаю, шо робиться. А так то нє. А січас не пойму шо.
— Я тоже не пойму, чи хто є, чи нема в комсомолі, я не знаю. Але як це було тоді? Чи секретар комсомольської організації прийшов до вас і сказав — чи ти хочеш? чи вам було хотілося?
І. І. — Бачте, ми тоді на заводі напримєр, як його там, той приглашали, як думаєте.
— Чи це було трошки краще бути комсомольцем? чи була більша зарплата?
І. І. — Нє! Такого не було. Такої агітації не було.
— Не було агітації. А чи ваша жінка була не проти, що ви комсомолець?
І. І. — А чого? Так вона ше ж даже не була.
— Бо треба було взноси платити комсомольські?
І. І. — Ну, так я ж заробляв.
— А скільки тоді були взноси комсомольські? не пам’ятаєте?
І. І. — Забув.
— А чи комсомольці часом мусили працювати в суботу, в неділю? Чим вони відрізнялися від таких хлопців?
І. І. — Суботніки тоді були. Суботніки були. А так не заставляли.
— Правда?
І. І. — Нє, не було такого, шоб заставляли.
— Тьотю, а шо кажете? Що комсомольці дисципліною відрізнялися?
Н. М. — Да!
— Це означає, що підчинятися повинні були на все? чи що?
Н. М. — Не подчинятися, а вобще дисциплінірувана була молодьож. Не така, як січас. Січас, я мала на увазі злад.
— Але я маю на увазі от наприклад Іван Іванович був комсомольцем на заводі, але були хлопці, котрі не комсомольці. Чим вони відрізнялися? От він від тих?
Н. М. — Та це вже він хай скаже (сміється), чим вони відрізнялись.
— Що ви думаєте?
І. І. — Шо работали луче. Виручали друг друга. А так шоб відрізнялися, то не дуже відрізнялися.
— Чи ви повинні були часом ходити на які лекції? слухати як комсомольці, нє?
І. І. — Вобше то хто гуляв, ті не заінтересовані були.
— Чи були такі вистави в вас? такий театральний кружок там на заводі?
І. І. — Самодєятєльность в клубі була.
— Чуєте, а як ви вже познакомились з своєю дівчиною, то чи ви пішли в свати? чи просто так договорились?
І. І. — Ну, та ми односельці були. Якби це в другому селі, так спрашували б, як вона там себе вела? А то я її знаю.
— Ага! то вже не треба було ходити в свати тоді?
Н. М. — Ні, приходили.
— Приходили? а хто приходив у свати?
Н. М. — Його брат і ще. І свекрухи так уже сестри чоловік.
— А чи ви перед тим договорилися, що ви хочете поженитись? чи ви не обговорювали?
Н. М. — Ну, він мені предложив (сміється).
— А якого ви року народження?
Н. М. — Я 21-го.
— 21-й. А як вас звати?
Н. М. — Ніна.
— Ніна, і по-батькові?
Н. М. — Миколаївна.
— А як дівоче прізвище було? фамілія?
Н. М. — Сиса.
— Сиса. Добре. А тоді посватались. А тоді що було після того весілля? чи нє?
І. І. — Було.
Н. М. — Було, було.
— А скільки днів тоді було весілля?
І. М. — Та, кому як іде. Самі собі.
— А от тоді вже в вас?
Н. М. — Ну, хай два дні од сили (сміється). Це вже йому треба було в армію.
— Це було перед армією?
Н. М. — Він уже в армії був.
І. І. — Неділя та понеділок. А то так од неділі до середи ше, і аж до середи сидять. Днів 4.
— А в якому це році такі весілля були?
Н. М. — В 41-му.
І. І. — То вона так сказала, послє войни. А тоді не було засижуватись.
— Чуєте, а чи були в вас такі випадки, щоб двоюрідні оженювались, брат і сестра?
І. І. — Шоб женились? Ну, ви знаєте, не чути. Не чули так.
— А так, як би ваші ще батьки, такі люди, чи часом вони розлучалися? чи не було розлучень?
Н. М. — Ні.
— Я хотіла запитати, чи в вас були в селі ті, як вони, горщичники називаються чи гончарі? котрі ліплять горшки.
І. І. — Ні. Нє-нє-нє! не було.
— Не було. А такі малярі богомази, які малювали ікони?
І. І. — Тоже не було.
— А де ікони, от ваші батьки, де вони купували?
І. І. — Ну, на базарі.
Н. М. — На базарі.
— Чи ви може чули коли, скільки це коштувала пара тоді?
Н. М. — А хто це зна. Я спрашувала в свекрухи, ну вона тоді не сказала. Я не скажу. Вона їх почти роздала внукам. А їх було четверо в нас (сміється).
— По парі так було? А вам також дали?
Н. М. — Так.
— Ваша мати дала? чи свекруха?
Н. М. — Свекруха дала. У мене матері нема з 11 років.
І. І. — А ви звідки?
— З Києва. Ми в архіві дивилися. В вас була Золочівська сільська рада?
І. І. — Так. І січас.
— Знаєте таких — Долгов Микита Григорович? Валюк Антон Матвійович? Ільченко Давид Павлович?
І. І. — Нє.
— Кучер Георгій?
І. І. — Георгій був.