Брюховецький Яків Михайлович, 1931 р. н.

— І вони жили де? в селі тут у вас?

— Тут же в селі. Тут же вони родилися, тут вони і, ну, цей дід Слізь Харло був 4 годи в плєну в німецькому у перву світову війну.

— А на якому кутку вони жили?

— Тут же, шо називається Поселянівка, або ж по-парубоцькі Руминія (сміється). Да, так називали її парубки раньше.

— А батька вашого звали як?

— Батька мого звали Брюховецький Михайло Федорович. А я вже Брюховецький Яків Михайлович.

— А вас скільки у сім’ї було от братів, сестер? 

— У сім’ї? У сім’ї в мене було дві сестри, і я, значить, третій. 

— А сестер як звали?

— Сестрів старшу Тетяна, Брюховецька Тетяна, а молодшу Любка, от, Брюховецька. По-дівочі це, значить. А січас цю ж Любку Полудень Любка, а ту Старченко Тетяна, отако, так вони замужем.

— А от я хотів вас ще таке запитати, а ви жили в одній хаті, коли ще з батьком жили? вся сім’я жила.

— З батьком я жив, счас я вам розкажу таку історію. Значиться, жили ж ми, пока мені до армії, жили ми вместє з батьком, от. Потом я пішов в армію. Ну, а до того я, ну, батько ж робив оці миски, ну, й я робив. Батько робив їх і в колгоспі, ці миски, і я ходив за його робив туди. Оце батькові треба шось дома там шось, чи в колгосп на роботу, то я було піду та там зароблю йому трудодень з оцими мисками всякими.

— Це ще ви робили до армії?

— Це ше до армії я парубком, десь мені було год 17, ну 16-17-18.

— Це десь так було після війни вже?

— Після війни. Оце із 48-го году я начав їх, значить це от, і так ото робив.  Потом мене батько заінтересував цим всим, цією справою. Я так то не хотів його дуже робить. Знаєте, хлопець. А він мені сказав — давай за проценти. Роби мені за проценти. Ну, я і начав за проценти, і мене це дуже зацікавило. Так як січас, скажем, як укупі в колгоспі робить, то воно не інтересно, от, а якби це моє, я считав, що це моє. Оце скільки я зробив, скажем, я зробив за день ну там 10 штук, мені він дві готових уже випалених дає, от. Оце 20% він мені платив значить той. А його дєло це він і парував їх, і там ну сушив, і палив. Моє діло було тільки зробить, і все. Оце така, така справа. От.
А потом я пішов в армію. І даже в той день, коли мені принесли повістку, значить, я наробив 60 ковалків таких, по-гончарські називається грудки, кругленькі м’ячики. Прийшов до мене товариш і каже — кидай їх та той, бо вже ж в армію йшов. І пішов в армію. В армії я був 4 з половиною годи.
З армії поїхав в Донбас, от, видобувать вуголь. З Донбасу приїхав сюди. Жили вмісті з батьком. Іще після армії трохи продолжав я робить горшки, тоді сильно горшки ішли в ход. От, продолжав я трохи робить, а потом я построївся оце ж на цьому місці, а батько там жив, у тій Поселянівці, от. І ми розрізнилися. І після того я перестав їх робить. І доробив їх оце 40 років. А оце вже став я пенсіонером, мене заохотило це діло, і я ночами даже думаю, шо б мені зробить таке. Таке шось луче. 

— А я хотів вас запитати таке, як ви жили разом із батьком після війни, то це тут була колгоспна якась гончарня у селі?

— Тут було три, ні, дві. Тут у нас було три колгоспи в селі, так. Перший називався, значить, імені Будьоного. А другий імені Жовтневої революції. Значиться, батько зразу робив у імені Будьоного там. Не всігда, а там було, коли його покличуть туди робить ці ж миски, і там деякі гончарі тоже робили. І там була гончарня, там і палили, відтіля й возили продавали, значить, їх аж в Полтавську область, з колгоспу. І Жовтневий. А потом батько перейшов, туди ближче, він перейшов у Жовтневу, і там я, значиться, робив декілька раз за батька, декілька раз. 

— А там колгосп їм щось платив за те, що вони робили? 

— Дуже мало! (сміється). Це був такий гончарський десяток. Таких мисок середніх, ну, середніх мисок тре було, як вам сказать, шістірка, ви ж цього не знаєте, от. Це по-гончарські так називається. Треба було зробить 60 мисок, 60, шоб заробить два з половиною трудодні. Оце таке було.

— А ця норма як називалася? ці 60 мисок?

— Це норма була гончарський десяток. Да, тут таке діло. Було 4 сорти мисок. Оце четвірка. Оце нада було їх 40 зробить. А трошки менших 50зробить. А ще менших, що я говорю шістірка, тих 60. А самих найменших 100.

— А самі найменші як звалися? 

— Сотньовка. Да 100. І значить так, оце шо 100, шо оцих 40 самих більших, це цінувалося одна ціна. Шо цих 40 зробить, шо тих 100, шо тих 60, шо тих 50, це всьо ровно називався гончарський десяток. Так називалося воно. Не знаю чого, хто його коли видумав це діло, не знаю. ну так називалося. Це був гончарський десяток. І ото ціна їм за той десяток, шо тих 100, шо оцих самих більших 40, всьо ровно стояло за десяток скільки-то. Ну, скільки воно стояло, в то время шо вже воно давня річ, от. Оце така справа.

— Так це за день у колгоспній майстерні мав він зробити всіх сортів там по скільки треба?

— Не всіх сортів, а одного сорту. на другий день, скажем, другого сорту. З якого сорту понадобилося.

— Це тільки зробити? і за це зараховувалося йому два трудодні?

— Два трудодні, два з половиною, півтора. Ну, скільки там він зробить оце.

— І це ж він там в цій майстерні працював не один, а кілька чоловік?

— Кілька чоловік. Там чоловік 5, отаке.

— А кожен сам свої миски випалював, чи всі?

— Нє, там був спеціальний, це як у колгоспі. А вдома, вдома собі каждий гончар сам собі все робив.

— А в колгоспі, то там всі разом випалювали їх, ці миски? 

— Ні, там він був спеціальний чоловік, которий випалював.

— Тільки випалював?

— Да, це мій батько пішов, зробив і пішов. Там їх і парував той же чоловік, шо там вже ж він був. Він їх там і парував, і глядів, сушив значить і так дальше.

— А розписував хто їх там?

— Розписували ці ж самі гончарі, шо робили. От, ці ж гончарі, шо робили ці миски, там мало таких, шо не вміли розписувать, а то більшинство були такі, шо уміли розписувать. Як розписували? по-всякому. Тут був у нас такий гончар осьо Степан тут такий, так у його найкращі миски були по оцій росписі. Він найдорожче на базарі продавав.

— А як його фамілія була?

— Канюка Степан.

— А от я ще хотів запитати в вас — так оці колгоспні майстерні, коли вони утворилися? ви не пам’ятаєте?

— Вони утворилися ще до війни. А потом воно ж війна, це все діло той, а потом послі войни. І десь вони, десь вони були до 49-го отако году, і всьо, і тоді воно перестало оце существувать.

— А чого перестало?

— Я не знаю, чого воно, мабуть не доходне було, чи чорті. Появились тоді казанки, появилися уже ж тарілки, і перестали його значить оце робить. А потом дома не робили вже послі, чого? сильні були налоги. І січас, і січас я вам скажу оці налоги, оце шоб я робив, например, сам дома його, і мені прийшли б обложили оце хоть і 40% оцих налогів, мені було б не вигодно, я б покинув би.

— А як взнавали, от люди по хатах робили, гончарі, а як взнавали, що вони робили?

— Хто взнавав?

— Ну, а хто обкладав податками тоді?

— Ну, з фінотдєла! Да, та тоді ж обкладали (сміється), з кози брали каждий год шкуру, от, хоч вона й одна коза, шерсть. Тоді із садка брали. Ну, з усього ж брали податок. М’ясо, молоко, крашанки, це все обкладали. І так же само і оце ця, оце ця робота.

— І з цього брали, да? А який розмір цього податку був?

— Я вам точно не скажу, тоді ж я був пацан. А потом дальше вже і ті податки, бо воно таке вже, таке перемішалося, вот. Але було батько привезе гроші, то ми з оцією сестрою ж Тетяною, вона ше тоді, отаку купу. Насчитаєм, та батько ранком понесе, та здасть їх туда.

— Це в сільську раду?

— Да. В фінотдєл. 

— Ну й собі ж щось трошки оставалось?

— Та канєшно, шо оставалося! там те, шо крізь пальці протече. Отаке оставалось. Але ми, хоть і таке, а таки гончарі трошки краще жили, копійка таки була. Хоть ми й оддавали, але трохи луче жили.

— А хто не платив, то що тоді тому було?

— А тому запрещали робить. Да, продавать, робить.

— Це треба було патент якийсь брать?

— Брать патент, да.

— А це його видавали де? в фінвідділі?

— Да, в фінвідділі в Чигирині там.

— А ще от хотів в вас запитати таке, а коли вже на роботу ходили, то коли робили ці миски?

— Ночами! батько ночами. Мій батько такий був крепкий, от. Оце тобі дньом, дньом робить у колгоспі там коровами, своїми ж коровами волочили і возили снопи, і так дальше, а ночами сідає було й робить. І я ночами робив. І дньом, і ноччю. Ну, тоді я ше був пацан, мене уже в колгосп начали тягать в 5-му году. То ше мене не дуже там ото так, то тоді вже мені вже було перед армією, то воно таке, то робив, то не робив.

— А якщо буде робить і не піде на роботу, то тоді оштрафують?

— Канєшно! на роботу треба йти. Це треба робить, от. Він ходив на роботу, а то піде туди, як спеціаліст, там зробить, шоб їм був там вихододень можуть написать наперед, чи шось таке. Отак ото ж і викручувались люди.         

— Ясно. Іще хотів спитати, от батько, це вже за колгоспу, він де робив ці миски дома? де це саме?

— Дома прямо в хаті. Прямо в хаті. Була така хатинка отдєльна, як то кухонька.

— Це через сіни, чи як?

— Да, повна хата тих мисок. Ми ходили, діти, до баби спать, бо не було де, от. В хаті була сирость, слякоть, грязнота. Все-все було неймовірно. Січас моя жінка оця, вона це все бачила. І я як начав робить цього первого круга, шоб ці миски робить, то вона кричала, шо воно мені не нужне. Але в мене така любов до цього, я в хаті не роблю, я отак зробив то ж загашник. І я роблю його небагато. Так шо ми їй не мішаєм, отаке діло. І я счас же в Чигирині там роблю.

— От я хотів сказать, це значить у хаті батько це все робили. А глину тримали де вони?

— Глину надворі прямо на купі, як оцего. Оце літом то то замочує там ото ж і бере в хату, і то її місить, от. А зімою, то набирає там у ночви, чи шо, прямо рубає її мерзлу, вона в хаті розмерзнеться, і так ото, і так ото й робили.

— В цих майстернях робили тільки миски, чи робили й ще якийсь інший посуд?

— Ні, тільки миски. Тільки миски. У нас у Головківці, у нас у Головківці робили тільки миски. Дуже рідко, хто там робив якого горщика, а то миски. В нас таке село, шо тільки раньше було десь 60 чи більше гончарів у селі. І тільки робили ці миски. А от тут село Полуднівка єсть, там робили тільки ісключітєльно горшки череп’яні, не полив’яні!

— А чого?

— Ну, вони не хотіли, значить, їх поливать. Так же ж легше бистро, раз палить, і всьо дєло. А вони крепкі, там у їх така глина була. Вони дуже глибоко її доставали, шахтовим способом. Там є та глина, тільки я її не достану сам, це треба цілою бригадою. Там колесо чіпляли, тягали. Там тільки горшки.
В Івківці, там робили трошки високі горшки, тільки дуже мало, в тому селі дуже мало гончарів було.
А в Полуднівці було багато гончарів, тільки горшки. Горшки, покришки, глечики, оце таке вони робили.
А в Головківці тільки миски.
А Світна, це ж осьо Олександрівського району Кіровоградської області, тут і січас же ж єсть промкомбінат. Там уже не роблять на крузі нічого, там все механічно, як то в Черкасах. Там один круг, німий робив ще глечики. Він заболів і счас не робить, там нема вже того.

— Я хотів спитати, а от ваш дід, батько, де вони глину брали у вас в селі для цього, для мисок?

— Це оцю глину там за селом.

— Оце вона, ця біла глина називається глиною?

— Прямо глина, гончарна глина.

— А вона такий колір і має? 

— Такий вона колір і має, ото біла, і ото таке.

— То з неї крепкий посуд виходить?

— Крепкий із неї посуд, вона всьо ровно, шо асбест.

— А залягає вона глибоко, чи нє?

— Вона там залягає десь 3 метри, ну тільки малий слой, десь 15 — 18 см, і то ж вона тільки в одному місці, це я її знаю, де це вона, а так її нема. Це шо я її знаю ше од батьків, шо вона то там єсть. І в нас не робили ж горшків, то в нас вона ото сохранилася. Бо шоб робили в Головківці горшки, то її вибрали б давно.

— А в Полуднівці це ж з такої глини робили?

— А в Полуднівці там була така синювата глина, інача. До неї мішали даже пісок, шоб вона не лопалась. Але вона як випалиться, дуже крепка була.

— А як це місце називалося от у вас, де ця глина?

— Урочище?

— Да, урочище.

— Так в нас називалися там Попики жили, так називалися, кличка така. А ото називалося — нижче Попиків.

— Нижче Попиків.

— Так, нижче Попиків.

— А глей де брали?

— А глей брали ось сюди за Єрехтеїв садок. Єсть, я можу, це недалеко, можу даже й показать. Там старе, там дуже багато вибрали ції глини. І не тільки тут брали, там єсть коло Клінського кладбища, так називається, Кінське кладбище, там тоже глей цей. І глей де вгодно можна взять.

— А він глибоко залягає, глей?

— Ні! лопату — дві викинув, та й буде глей. І шар такий десь сантиметрів 40 — 50.

— А він на колір який, цей глей?

— Ну, в віді землі рижої.

— І це його накопали, і потім що з ним робили дальше? носили додому?

— Потом на підводу привозили додому. Потом його, значиться, замочували, а потом така була праска сильна, збиті доски в виді ляди якої-небудь там ото, двері чи там шо. Потом ногами його, значиться, місили, топтали. Потом у яму його закидали. Така яма, так називалася грубка колись.

— Яма грубка?

— Да, називалася грубка. І туди закидали його, воно тоді масткіше там робилося. А потом, коли нада, відтіля ж брали лопатою, значить, там на лаву, а потом на лаві його місили. Проволокою шморгали його, струною од балалайки там, чи от, ну струна. Ото шморгають і місять його. Шморгають і місять. Витягуються тою струною корінці і розрізується. Ну, потом робиться ж таке, як пластилін, а потом робили з його. 

— А ото як в ту яму грубку закидували, то заливали водою, да?

— Да, а там же? Ні, там не заливали, там просто кидали, накривали чим-небудь, воно ж у ямі було, то не сохло воно. Накривали там якоюсь одежиною, і воно там не сохло.

— І це ця яма, вона де була в господарстві?

— Прямо, якшо вона була, були раньше, ше раньше були в гончарні у хазяйнів у цих же ж. Це ше раньше, це мій батько в таких гончарнях робив, як був парубком. тут такий був Кирило Каменецький, значить у його була гончарня там. Федір тут Кузик був, така була гончарня в його там. В його молоді хлопці вчилися, робили, випивали і так дальше. Отаке воно було. То це там отакі. А як для себе там дома батько робив, то він цього не робив. Він ото брав прямо знадвору, поливав його водою, і потом так і місив, і усе діло.

— Ну, оце ви кажете гончарня. То що вона з себе являла, ця гончарня? 

— Це була у землі викопана така землянка.  Наполовину в землі стіни, наполовину зверху. Такі були ж віконця там ото вставлені. Вона була вкрита соломою. Потом у тій же землянці, вона така робилася в виді хати, величенька така. Там був горн, от, прямо в тій землянці, да. Там її й палили.
Там ото ж, як гуртом вони робили, то вони робили бистро на горен. А в той горен влазило десь дві з половино — три тисячі штук мисок отаких. Ну, разних. Ну, і тоді значиться ото ж вони пока випарять, гарячий воздух єсть, повітря це гаряче ж єсть. Вони спішили ж при тій теплоті оце зимою, шоб і наробить другий горен. Ну, так воно разом.

— І там круг стояв гончарний?

— Там круги стояли, там лави, круги стояли, це все діло. Потом п’ятра, так називалися, тако підвішені доски були. Це називалися п’ятра. Сушили їх.

— То це там весь горен був у цій гончарні, чи тільки частина?

— Весь горен там був. 

— А як же, куди ж дим виходив?

— А дим, туди з землянки виводили такий димар, виводили. Це виводили. Там робили, там і горен був, і все. Раньше називалися оці, шо там же робили, челядники. Це нанімав же ж той хазяїн. Ну примерно Кирило Каменецький, або Кузик Тарас тут такий був, не Тарас, а Сидор, то його син Тарас. так вони нанімали оце ж гончарів, которі вміли робить. І були такі, шо там і вчилися. Молоді хлопці, значить, училися.

— А їм щось платили за це, що вони там робили?