Брюховецька Мотря Панфилівна, 1911 р. н.

— Бабусю, а як вашого батька звали?

М. П.:  Панфило ж.

— І по-батькові?

М. П.:  Сергійович.

— Сергійович. А маму як звали?

М. П.:  Ярина Євгеновна.

— А її прізвище яке було дівоче?

М. П.:  Це ж вона пішла за Коваля заміж, а вже Євген батька, Канюка була. Я вже й позабувала, все таке мерещиться. Бо вже ж годи. І знаєте, отаке время, то це я пережила і війну, й голод, і холод, і все. То вже воно.

— Скажіть, будь ласка, а в вас брати були, сестри, так?

М. П.:  Було два. Один є, а один пішов на фронт, та й не вернувся. А сестри єсть. Оце нас ше три, а дві вже вмерло.

— То ви була старша? 

М. П.:  Нє, я вже була мабуть аж третя, чи четверта.

— А от я хотів запитати — ваші батьки до колективізації мали якесь господарство? землю мали вони?

М. П.:  Мали землю, і батько тоже гончарив мій.

— А землі скільки батько мав?

М. П.:  От я вам уже за це й не скажу, оце не буду. Бо їх було два в батька, вони були, батько не дуже багаті їхні. А їх два було. Або їх два брати було, та ше дві сестри, четверо було у діда. Бо я ше й діда знаю, й бабу. Це ми сиділи там, батькові двері туди були вже, як він оженився, прорубив, а дідові сюди були.

— То ви з дідом жили, так, із бабою?

М. П.:  Да.

— А вони гляділи вас, дід і баба, як ви маленькі були?

М. П.:  А гляділи! а ми вже їх доглядали, як вони старі були. Води носили, й хату замітали. ото було каждий тиждень піду заплету їх, бо вони вже старенькі були. А брат мій водички дідові давав, як уже він больний був. Баба вперед умерла, дід ше пожив, мабуть неділь три пожив, і запікся ж за бабою, браво жили вони. То це я шо знаю, то це воно було.

— А от я хотів ще запитати таке в вас — батько все ж таки землю мав ваш?

М. П.:  Мав, мав землю, ну я за гектари не скажу. Бо вони ж тоді не гектари були, а десятини. А скільки було? десятин з 5 мабуть. Шоб багацько, то не так в його багацько було землі.

— А в одному куску вони мали землю?

М. П.: Нє, не в одному. Було отуто у балочці, коло дуба коло Янівського. Бо це ж я знаю там по Янівській дорозі дуб був ше колись, я його не замічу. І осьо тут було. В трьох місцях було.

— В трьох місцях. То це батько був менший брат, да?

М. П.: Старший. А Йосип був менший.

— А чого ж батько доглядав діда, а не той?

М. П.: Бо той менший брат построївся вже попереду, як оженився. А ці так уместі й жили. То треба було доглядать.

— То це вже дідове все господарство пішло батькові вашому?

М. П.: Пішло батькові. Там таке те господарство, в батька ж був один вітряк, в мого. осьо тут на горі стояв, тут їх два. Це дядька мого, материного брата був, і батьків. Ото із-за вітряка та його розкуркулили. Шо ото вітряк. Ви ж знаєте, які вони?

— Так, так. А як звали того материного брата? вашого дядька.

М. П.: Сергій. Канюка.

— І його також мабуть розкуркулювали?

М. П.: Ні. Ні, той так і оставсь. Той якось чи бідніший був, чи я не знаю, шо не розкуркулили. Оце туто на цій Поселянівці їх розкуркулили, оце цього Яшкового тестя, шо це ви були, Брюховецького. І це батька мого. І Сіся Івана. Ну, цього Ухарла, шо це тесть, то в його хоч хатка була під залізом. А в цих двох такі хати були під сніпками, і незавидні хатки. Ну, це батька вроді через млин, шо млин ото. Це добавка млин. Хіба тоді куркулі були? Тепер осьо тре куркулить усіх підряд! отак люди поустроювались. А тоді!

— Скажіть, будь ласка, а це значить, ваш батько, він землю обробляв, млина мав? То млин йому дістався від діда, чи він сам його побудував? 

М. П.: Сам. Сам робив. Дід Їківський, я забула, як його фамилія, так на його казали Ївасик  дід, він невеличкий ростом, бо це я невеличка була, а того діда помню, як він ходив до батька. Батько йому платив то хлібом, то шо. Він до себе ше брав, бо це ж не всякий його зробить, цей млин. Це, знаєте, ото таке.

— А з якого дерева вони робили? де брали дерево? 

М. П.: У лісі. З лісу возили.

— Це батько купував у людей?

М. П.: Купував у людей. А як же! купували, звозили, доки назвозили. Дуже трудно було стовпа купить того, шо оце ж самий основний стовп, а на йому ж тоді млин вкручувався. А те все, то те було легше купить. Це дошками шальований був, щеплений навколо того стовпа. І його, як розвалили цей млин, то той стовп довго стояв, доки його забрав колгосп.

— І це батько, дивіться, батько зробив млина, в потім молов там хліб? це і людям молов?

М. П.: Да, і людям мололи. І оце ж на святки було пшеницю люди ж мелють, бо вона ж камінь такий, як вони його називали. Брали борошно було. Оце в жнива і той плохенький, то гуляють. Або батько, або мати, одно дома, а одно там в селі, о. А це ж такі було тоді сидять. А зимою то вітер уже ж тоді лучий, то тоді оце так і жили.

— А як люди розраховувалися за те, що вони їм мололи?

М. П.: Гречук брали. Гречук, там уже не знаю, скількось. І тоді ж воно не на вєс було, в них вєсов не було. А так оце хто принесло — скільки оце в тебе? троє відер, те двоє, те там. А скіко вони вже з того брали з відра там. Но знаю я, як вже на жорна я ходила молоть, то уже ж млина не було, то на жорна ходили, то це ми давали з відра півтора стакана. За це, шо сам же це крутиш.

— А тоді млинів таких багато було у вас в селі?

М. П.: Багацько. Оце два тут на горі було, і два аж там на Гудіївці було, і тамо ше. Це я 5 знаю. А раньше іще більш було, я тих не знаю. Бо це діда Євмена, материного батька тоже був млин, о. То я вже те мєсто знаю, де млин був.

— Це ж на своїй землі його ставили? млина? 

М. П.: А на своїй же, а на чиїй же? а на своїй. Вже ж не поставите на моїй. Бо це ж треба його і повертати, і з вітру, то тре ж.

— То ви кажете, що ваш батько робив миски? і дід робив миски?

М. П.: Дід ні. А батько вивчивсь, та робив.

— А де батько ваш вивчився?

М. П.: А отам на Поселянівці в кого ж вони училися? воно й казав він. Бо це Захарко робив там на Поселянівці.

— А як фамілія того Захарки?

М. П.: Атамась. А в кого вони, от я вже, ну батько вивчився. Батьків батько не вмів робить. Сидір Кузик робив, це на Поселянівці. Це давно вони померли, ше я дома була, не замужем, як це ці мужики померли. Робили. Та їх раньше було, цих гончарів, на собаку кинь, у гончара улучиш! А це вже. 

— А батько вивчився ще до того, як оженився?

М. П.: До того, ше хлопцем. 

— А ви не пам’ятаєте, батько не розказували, от як вони саме вчилися? платили щось? чи довго вони вчилися на гончара?

М. П.: Тоді раньше день там чи два поробиш йому, десь у полі чи десь, чи попасеш коров, то він буде тебе за те вчить. Хіба тоді гроші вигідно? тоді грішми не платили (сміється).

— То це батько вже робив. А батько гончарню мали? чи не мали ваш?

М. П.: Не було! Ото так і зліпили горен, так і в нас ото на городі горен був, а в хатині робили осьо.

— А батько ваш в хатині робив, да?

М. П.: І чоловік у хатині осьо робив. І батько так само. У хаті робив, а горен отам собі зліпив на городі. То це як літом, то нічого, а як зимою вітер, буря, помочилось, побило вітром. Бо це ж так, якби воно в поміщенні, той горен був. Уже у колгоспі робили, то він був там, палив, мій чоловік. То там вже постройка, там же тобі осьо скрізь розставили, скрізь. А дома така то робота була.

— То це ви ще були маленькі  і саме тоді от робили вже цей посуд у вас, так? в хаті? то ви пам’ятаєте, як це все воно робилося? 

М. П.: Пам’ятаю, ви вірите, шо так воно спротивілось мені оце вже, як він робив. Дуже важко, дрова тре купить. Сирі дрова з ліса купить. Нарубать. У печі топиш, сушиш. Дуже роботи багацько. Я, приходили з музею куплять, в мене були на горищі так то мисочки, я його геть усе повикидала. Я так наробилась коло його, так мені дуже важко було. Як він вмер, геть зліквідувала все.

— А коли ваш чоловік помер?

М. П.: В 63-м годі.

— А ваш батько перед тим, як робити ці миски, він миски тільки робив, да?

М. П.: І горшки, й миски.

— І горшки, й миски, да. А з чого він ці миски робив?

М. П.: А з глею.

— З глею. А де батько брав глей цей?

М. П.: Отамо го осьо коло берега копали. Бо це ше я дівчиною людям ходила та копала його. А кращого у лісі брали, шоб мішать, шоб крепший був. 

— А як то місце називалося тут?

М. П.: Горбанівське. Горбанівське в садках, коло садків зразу. А глину на горшки брали отам коло Івана Бойка, в тих садках, глину на горшки. Бо то біла глина.

— А те місце як називалося?

М. П.: А як же це місце називається? оце ми так коло Івана, коло Бойка, коло Івана.

— Так називали. А що ви кажете, що ви людям копали? ви копали людям глину?

М. П.: Глину. Подруга моя була, то Явдоким дід робив миски тоже. Вони жили дуже бідно. Там тоже дід миски робив, а я з нею подругувала. І він нас повів туди й сказав — оце тут копайте, і одкопав в однім місці. Оце землю цю чорну скидав, потом копайте й виносьте нагору. Я приїду конячкою й заберу.

А ми молоді були дівчата, викопали, а там як де, шо, як де отакий, а де й отакий на штик було. Ми тут так, як він викопав нам, забрали. Викопали в другім місці. Поки він приїхав, ми йому наносили, і він повіз. А ми так нагору за ним ідем. То то я так заробляла.

— А він вам щось за то платив, да? 

М. П.: А купив мені кісник і разок намиста, як продав. Да, тоді ж гроші, грішми ж мало хто, бо це ж таке. А я ж дівка була. Оце я таке заробила.

— А кісник, то це що таке кісник?

М. П.: Кісник ото ж, як молоді надівають, червоний. Оце він мені за те купив. І разочок намиста при шиї.

— А намиста якого?

М. П.: Червоне таке, воно називалось добре. 

— Дукан?

М. П.: Нє, то воно дорожче і крепше, а то добре. Ото так. Це батько в нас вроді багатий був, це горшки робив. А я в 15 год аж у Полтаві була на буряках. Поїхала, шарувала й проривала. А приїхала в якім годі оце ж, висчитать це в мене голова не соображає.

Приїхала додому та поїхала у жнива. Моя сестра в Новоселівці була замужем, та їхали вони на заробітки кіньми тоді. Та я поїхала туди! Бо треба було заробить чи кофту купить, чи спідницю. То їдьте та заробляйте. І тут по роботах ходила. А батько, оце ж розкуркулили його, не знаю, це через нього. Хліб тільки давав, а такого чого треба, йди зароби.

— Бабусю, а були такі люди, що тільки тим заробляли, що копали глину гончарам?

М. П.: Ні, не було таких.

— Але взагалі так заробляли гроші, що копали глину гончарам, а ті їм платили?

М. П.: Ні, це може раньше було. А це тепер усяк собі добував.

— Добував сам собі? 

М. П.: Добував сам. Шо ж ми було підем оце глину на горшки, він вже покинув миски робить, бо стало трудно свинцю доставать.

— Це батько ваш? чи чоловік?

М. П.: Чоловік. От, трудно свинцю було доставать. то вже перевелись на горшки. То оту ж глину, та куди! 5 метрів глибина і більш було копаєш, доки достанеш тії глини. Такі там поля, такі ями! ой ненько! як воно нас не повбивало! То він же було полізе та копає, а я відерцем отаким тягаю. І вона важка, вона багацько важча, як та глина, бо вона ж у воді, така сива. Було пузирі намуляю. Це ми день тягаємо, поки її одкопаєм. на два ящики. Це наймем, хтось нам конячками привезе її. Це ж тре заплатить тому, хто привіз. Тим, шо по дрова поїхали. Сами пиляли тію пилкою, рубали з ним.

— То це вже за колгоспу було, да?

М. П.: Да!

— Це ви з чоловіком вже за колгоспу робили це?

М. П.: Оце ж робили. Вже в колгоспі він робив, палив там, заробляв же трудодні у колгоспі. Бо він прийшов з войни ранетий, та йому вже не дуже добре було робить дома, то він там більш робив у колгоспі. Бо рука була ранєта отуто так, пальці.

— А я хотів спитати, а коли це вже покинули миски робити, а почали горшки робити? Ви кажете, шо свинцю було важко дістати. Це в які роки? це до війни було, чи після війни вже?

М. П.: Після войни, після войни. Бо він прийшов, то ше ж ми там сиділи на Поселяновці, то ше ж він там робив миски. А вже сюди ми перейшли. Я його вам не розкажу всього, бо його якби я грамотна, а як я неграмотна, то я через верх.

— Набрав глини, глею. Привіз його додому, і що дальше він з ним робив?

М. П.: А замочували, заливали.

— А чим замочували?

М. П.: Водою прямо на землі! Тепер уже як розказують, тепер багацько розумніші й луче знають, а  то на землі заллє. Полежало вон, розкисло, вніс у хату. місить і місить, і я її місила. Її треба вимісювать сильно.

— А чим місили? ногами?

М. П.: А руками!

— Руками. То ще як батько робив, то тоді діти помагали місити оце, да?

М. П.: А помагать треба, бо один чоловік нічого не зробить.

— І жінка помагала, й діти помагали?

М. П.: Як є коли, то помагають всі. А як нема, то сам, то довше буде, бо самому. Оце положить, унесе такий вальок, який набере. Оце скачав на тому, надворі. Вніс на лаву. На лаві отако його, це цей заміс буде лежать. Це його отако рукою, отако рукою, всей перемішуєш. Ага! тут камінець, викинув. На другу руку. Б’єш його, б’єш. Потом дротина така, поріжеш, поріжеш його. Повитягається із його там коріння, і там де смітиння, де шо. Повикидаєш те, опять його перемішуєш, доки вже воно буде таке мастке, і вже тоді всьо.

— І оце як ви перемішали, вже воно таке гарне, і що тоді гончар робить?

М. П.: Випліскує тоді грудки. На більший горщик більша, на менший це вже він там по-своєму. Глечик це менший, а більший горщик більша грудка. А тоді круг, в мене довго був круг, та тут він зогнив.

— А скажіть, а як він знав, якщо миски, то миски ж були більші, й були менші? А як більші миски називалися, і як менші? ви не скажете? 

М. П.: Скажу! сотньовка сама менша, а потом шестьорка, а потом п’ятірка, а потом четвірка. Четвірка це сама більша. Це на штуку 4 штуки йшло, цих іде 5, цих 6, а цих самих менших 10 на гончарівську штуку. Штука називалась. Гончарська штука. Це я знаю. Бо це ж як продавалась було в базарі, то це ж беруть, я ж неграмотна. то якби ж вони брали та по штуці всяких, а як возьме оце ж цих дві, а цих три, а цих одну, тре ж висчитать, скільки вони стоять? шоб же ж не оддать же дурно.

— А скільки стояли які миски?

М. П.: Ой, це вже я вам за це, бо це давно діло було. Було і 60 копійок. І оце сама більша була руб. А то я вам точно вже не скажу. Ну, не дорогі вони були.

— Не дорогі. Це після війни, ви кажете?

М. П.: Да. 

— А от дивіться, це як батько знав, скільки глини брати на яку миску?

М. П.: А це ж він робить, плеще. Оце вимішує і ше в руках плеще. Це на сотньовочку ось яка грудка, значить, то більша. По руках тако він практікував.

— Руками він робив?

М. П.: Да. Оце плеще, плеще, і перетоптує, перетоптує, ага! і на купу! на купу! А тоді бере це вже він, як на сотньовку, це він, вже така вона буде, це вже вийде сотньовка. Шістірочка трохи більша. А тако зміряв, тоді вкинув.

— А це батько сідав за круг, а круг, де він був причіплений?

М. П.: Коло лави! Отако лава, як оце. Тутечки коло лави завінчена сюди, забула, як воно казать. Тут дірка така. Сюди круг поставить. Тут каганець на землі в такому пеньку. Такий каганець.

— А що це за каганець? з чого він?

М. П.: Залізний! в кузні робився. А тут же веретено у крузі. Те веретено туди в той каганок. А тут зверху кружка. Дощечка така круглесенька, гладенька. Це на ту кружку наліплюється глина.

— А знизу цей великий круг як називався?

М. П.: А оце ж так круг.

— Круг називався, да?

М. П.: Круг називався.

— А веретено залізне було?

М. П.: Залізне.

— І ще і в батька вашого залізне?

М. П.: Залізне! а дерев’яне, воно ж не видержить! Воно ж можеш, як ізлазить, то воно ж може й переломиться. Воно ж не товсте отаке. 

— То це сідав батько на лаву за круг, да, і крутив ногами?

М. П.: Ногами.

— То були босі ноги?

М. П.: Босі! та куди там! ноги такі порозплескувані були! бо то ж попокрути його. Це крутить туди, туди, туди. А потом вже, як чистить ножиком, назад—назад.

— А що, коли батько ще стояв, оце ці грудки, вони справа від нього стояли? оці, що на купі?

М. П.: А оце ж тутечка, як уже ж миски треба обливать свинцем, два ріжки. В одному червін червона, в одному біла глина. Квіточки ж малювали. Ріжки.

— Бабусю, а я хотів запитати, дивіться, оце, якщо я сів за круг, так, оце ще тільки, щоб крутить миску, то якою рукою на круг накладаю глину? правою?

М. П.: Правою.

— То це справа ці всі грудки лежать?

М. П.: Де б вони, то й цію дістанеш та ляпнеш, де б вони не були.

— Правою рукою?

М. П.: Правою, шоб вона пристала.

— Оце вона пристала, ця грудка, так?

М. П.: Пристала, оце тут буде кружка, оце він ударить цю грудку, і бере її отако руками гонить, гонить її отако. Придавить і зводить, зводить, зводить, зводить, зводить. А миска, це вона така невеличка. Як оце на глечик чи на горщик, то вже таку грудку зводить, зводить отак, отак, отак, отако зводить, зводить, ага! тоді отако.

— Пальці туди, да?

М. П.: Вся рука, хоч на цей палець туди, цей великий, а цими придержать, шоб в руку ж не впало і це шоб. Не знаю, я вже його позабувала.

— То що оце за ножик, ви кажете? якийсь ножик.

М. П.: Із дерев’яшки роблять. А інакшого ж туди ні.

— А як цей ножик він держав в руках?

М. П.: Отако дірочка в ньому.

— В ножику тому?

М. П.: Ото так палець туди, і придержувать.

— І це, як він цю миску витягнув, тоді що він робив дальше?

М. П.: Витягнув, вже ножиком її обчистив. Така дротинка ось тут намотана й тутечкиж зрізав і поставив.

— Коло себе ставив, да?

М. П.: Коло себе. на лаві, чи тут на стільці. Поставлена досточка, така називалась п’ятина.

— То це він вставав з-за круга?  як ставив?

М. П.:  Ні! оце штук аж з 10, як оце є де, на чому. А як я, бо я ж на роботу ходила, як я дома, то це він на ту досточку наставив, а їх же більш не винесете, бо це двері осьо де. То це він поставив, то я чи на городі, чи коло хати, я взяла, винесла надвір поставила. Тілько не ставлять на сонці, де сонце, а в холодочку. Бо на сонці вони скоро репаються. А в холодочку, шоб не дуже сонце пекло на їх. Постояли вони тамечка, доки вже вони ну присохли. Тоді одна на одну їх ставить, шоб вони не косились, шоб рівненькі були. Парувать, це називається — парувать їх там. Це одна на одну поставляли. Це позаносим чи в сіни, чи в хату. Це вже я без його сама можу. А потом вони вже ше дужче застигли, тоді їх ставляють, це сотьонки, по 10 штук у гурт.

— Одна в одну, да? 

М. П.: Одна в одну, одна в одну, і зверху мисочка тоже, як осталась. І вкриваєм, шоб вони ж не пересохли, чим-небудь. Бо це ж поки хлядрувать їх, малювать, шоб вона ж не геть суха була. Ото таке.

— А дивіться. то оце ви кажете, зверху мисочка, це перевертали так?

М. П.:Да, перевертать, шоб вона ж і ця шоб не скосилась, і та. Вони ж як будуть оце в купці, і ця зверху, то вони ж будуть хоч і затугать, то усі однаково. А так буде їх перетягать, тоді зробиться вона косенька.

— То це після того, як їх парували, потім оце одна в одну складали, да?

М. П.:Да.

— Одна в одну, а зверху перевертали ще одну наверх, накривали, да? 

М. П.:Да. І оце гуртиків скільки він там прибіжить було тоді з роботи, так він уже на роботі був, скільки це він успіє зробить, і опять він побіг собі на роботу. А це ж, коли вже наробить їх там, шо вони вже такі, а червінь, туто жорна були в сінях. Це ж круг той я вже оддала п’яницям пропить. І ото ж крутиш. То це ж мелю. на роботі, а ввечері, й до роботи, й після роботи мелю ж цю червінь. Тоді він оце обливає й малює. Тоді сушим їх. А тоді вже в горен. Випалим, а тоді витягаєм із горна, другий раз тоді обливаються свинцем, і другий раз. 

— А от я в вас хотів питати, а де ви брали цю червінь?

М. П.:Червінь в лісі в цьому, у казьонному, у проваллі. Їздили возиком. Там провалля й невелике, і там копали.

— А те провалля якось називалося?

М. П.:Ні, так у казьонному лісі. Спитали людей, попитали, і там брали. 

— То там і батько ваш брав, і чоловік?

М. П.:Ні! вони десь брали, казали, в іначім місці, а це ми там брали. Це червінь. А глина біла, маслянка, і пісок у Лівківцях у людей брали в полі, давали люди нам. Відро. Ото понесеш там чи молока, там така бідненька баба була, чи крашанок, чи шо. Вона полізе в погріб, накопа. Бо цей пісок, шо оце річковий, цей не годиться. Бо це жосткий! а то такий масткий!

— А для чого він був?

М. П.:У глину в білу, шоб квітки ж малювать.

— А! це щоб біла була!

М. П.: І малювать, шоб була миска оце червона, а оце біла.

— Так оце цю глину ви принесли, цю червінь, то ви її на цих жорнах мололи?

М. П.:На жорнах. 

— А як, прямо так туди?

М. П.: Нє, висушить її тре, вона висиха на сонці, вистояна. Висушив її, тоді намочуєм у діжці, було. Відер двоє ж тре намочить, а то й більше. Розкисла вона, бо вона так довго, як суха, то тоді вона скоро. А тоді рукав засукую отако, це як літом, то нічого, а зимою мерзне все! холодне! Розіжму геть її, тоді зливаю і зливаю, бо це більше я все робила. А там остаються камінці, пісок, і це надвір виливаю. А те туди у жорна, та то тоді мелеш.

— Мелеш, щоб вони перемелювались?

М. П.:Перемелювалися.

— Так само і ту білу глину?

М. П.: І білу глину так. Пісок окремо мелеш один, бо це глина розпустилась, і маслянка, оції піскуватої, оції глини ніякої, тільки маслянка. Ви знаєте, яка раньше була, в грудках, маслянка біла. Ото тільки ту глину. То глина раз, а пісок ото бува й два раза, чи тричі тре перемелювать, шоб він, бо тоді шорстка миска буде. Не гладенька.

— А якщо миска пересохне? от ви казали, щоб не пересихала?

М. П.:То тоді буде не обливаться цим, так тільки помалюється. Бо вже не обливається. бо як червінню облить, вона репається.

— Тільки помалюється?

М. П.:Тільки помалюється, і так. Тоді вона не червона, а вже свинцем як обіллється, то вона блищить, тіко вона не тека ж ярка, як то.

— А як її називають, ту миску? якась назва була для цеї миски, що це пересихала? 

М. П.:Не помню, хотіла сказать, і забула. Не скажу.

— Може нагадаєте, то скажете. Оце дивіться, оце перемололи його, так? і потім цю миску брали на круг? і обливали, да? чи як їх обливали?

М. П.: Ой, тако в руку, отак возьме, і з миски, ополоником з миски. Тако ж тре держать, бо то ж треба пальці крепкі, о! із миски, з миски. Так і свинець. то а тоді ж оце вбілив її. Поставиться вона нехай там чи минут 3 постояла, трошки вбрала оцею червінню, тоді пише, пише тії квітки.

— То це вже не на крузі ця миска?

М. П.:На крузі, на крузі. Писать, малювать на крузі. Це ж тре крутить, це він повністю тако робить, це миску крутить, тут держить. А це ж квіточку накапав три каплі. Оце білої капне, й зелена. І це як на червіні, біле й зелене. Пописав, пописав, така ключечка, ключечка, квіточка.

— А ключечка з чого була?

М. П.: Із дротинки! а тут ручка така дерев’яна, дротинка отак ізогнута.

— Ото він малював, да? А ще я хотів запитати — а зелену фарбу з чого робили?

М. П.:Мідь палили, мідь купували. Або кухоль, або в когось миска була мідна така, або так кусочки купували. Тоді, як палим там, присолим. Помочим і присолим у миску, і другою мискою накрили. І це вже як кончив палить, жару там отака купа під сльозима, називали сьози. Туди поставив, воно там нагоріло. Молоточком чи якоюсь залізякою пооббивав, пооббивав оце, шо нагоріло. Тоді такий котєлок був, бо в макітрі, воно жорстке, макітра може не видержать. У котєлкові макогоном намнеш, і зцідиш цю юшечку зелененьку, опять зцідиш.

— А це води добавляли, мололи? 

М. П.:А як же! як м’ять, то тре ж водички. А тоді воно встоїться, цю водичку ріденьку злили, а там уже таке, шо в котєлок.

— А на жорнах це не перемелювалось?

М. П.: Нє, це в котєлку.

— А що таке бротван? щось я чув таке.

М. П.: Бротван це свинець, паливсь там.

— Палив, да? а мідь не палили в бротвані?

М. П.:Нє, це тілько свинець там.

— А мідь це в мисці якійсь палилась?

М. П.:В мисці, у любій мисці, в драній такій, бо вона там розпадеться, вона не видержує. То ото в них палили. Оце роботи такої, оце його тре, глина, свинець на вєс. Оце на горен скільки там, 15 кіл, чи 16 кіл на горен. А потом же піску туди треба ж на присадку у той свинець. Тре тоже зважить, 3 фунти, раньше ж не кіла були, бо як важить, то на фунти. Опять же цей пісок змолоть так, шоб він же ж масткий був, масткий! Бо як не перемелеш, не гладенька миска буде. 

— А це пісок цей де брали?

М. П.: Оце з у погрібі. Оце свинець, і оце на малювання, це в погрібі.

— Це і на малювання, і на свинець то там брали?

М. П.: Да. Він масткий, понімаєте, а цей жосткий. Любого оце піску багацько, ви ж його  не перемелете, трошки шось в йому ж є. І він дрібніший, якийсь він м’якший молоть, понімаєте. 

— А от я хотів у вас ще запитати, оце дивіться, миски зробили, помалювали. А малювали тільки жінки, чи чоловіки? хто малював миски?

М. П.: Хто вміє.

— Хто вміє. І жінки, й чоловіки малювали?

М. П.: Да. Як є коли жінці та вміє, то малює. Я не малювала, бо мені не було коли.

— Але були такі жінки, що малювали?

М. П.: Були.

— А ви не пам’ятаєте, хто це? 

М. П.: Помогала, то вже вона вмерла ця, шо помагала Михайла Брюховецького, Малашка осьо, це ше й недалеко хата.

— А були такі жінки, що миски робили з глини?

М. П.: Нє, не знаю. Може така й була, шо попробує. А робить нє.

— А от що ваш чоловік казав перед тим, як сідав за круг? чи батько ще, він щось промовляв? чи нічого не промовляв?

М. П.: В мене такий чоловік був лайливий, шо він не примовляв нічого, мати тільки одні. Оце робить, поламалося, він його шамне!

— А батько?

М. П.: А батько, то батько менш матюкався. Але шо його примовлять? Як ото ізучився, бо в мене син цей, шо в Кам’янці, бо в мене їх два, то вони обидва в Кам’янці. Старший, то було йде він на роботу, каже — збудиш Василя, і хай він виплеще і робить чутно, бо він помагав вже трохи робить до армії. А коли пішов у армію, а з армії прийшов, поїхав на Донбас у Кадівку, а з Кадівки приїхав, він уже їх не робив, не пішли вони йому.

— То це після війни вже було?

М. П.: Да. Не злюбив він. Сказав, шо не буду робить! То оженився, то їздовим був, конякою воду возив до трактористів. А потом приїхав вже ж з Донбасу, а то він не схотів.

— Бабусю, чуєте, а дивіться, це як миски випалювали в горні, да?

М. П.: У горні, да.

— А які горни були? от у вашого батька чи чоловіка, який горн був у вас?

М. П.:А який? отака піч ізроблена надворі із вальків.

— То як? в землі робилося?

М. П.: Зверху. Отам це снос іде, топить. А це тут ізверху.

— А сноси це що?

М. П.: Це дрова кидать туди, як палить.

— Це туди дрова кидать?

М. П.: Да. А там оце ж сльози називається. Отакий козел, коли копається оце, і такий покинутий посередині і тут, і тут яма ж викопається. То це ж уперед копаються сльози, а потом горен.

— Це два такі рівчаки викопуються, да? а посередині стінка лишається? 

М. П.: Да. Стінка, да. А потом там уже ж кладеться цей горен. Робляться стіни це ж дрова класти тут і тут, вони ж горять.

— А чирінь якусь робили?

М. П.: Чирінь же! ото ж на чирінь такі гілки, два ряди тут і тут. І це в ці дірки вогонь іде. І паляться ото ж.

— А не казали клубук? не було такого слова? А як робили саме це? тут з лози каркас робили? чи як?

М. П.: Оце стіни з вальків, а потом дві осі із воза в нас же були ізверху, поклали його сюда. Дерев’яне ж перегорить, бо така температура. Тоді наклали вальками. Осі, а там якимись кизяками там поміж тими наклали вальками ту стелю.

— То це так робили, і батько ваш робив? і чоловік так робив?

М. П.: Батько це робив.

— І цей горен в садку був? чи де?

М. П.: Та прямо отам осьо!

— То далеко від хати? чи ні? 

М. П.: Та далеченько од хати робиться, бо вискакує вогонь, бо димар же невеликий там виведений. То коли отут повітка в нас була, то шоб же не зайнялась повітка. То ото через то далі треба. А в колгоспі в поміщенні був горен. Бо я ж мазала його тоже. Трудодні заробляла.

— Бабусю, а поливу як робили? поливу оце для мисок, поливу?

М. П.: Ну, оце ж так і робили.

— Із свинцю? чи з чого?

М. П.: Із свинцю оце ж обливали. Червінь уперед, а потом це.

— А цей свинець, його перепалювали? чи що з ним робили?

М. П.: А як же! Сльоси той ото ж палили. Чоловік горбатий такий був, то він не тільки нам, а всим, наймали його. Бритва називали, із кирпича. Така невеличка пічка, у ямі викопана, цеглою обпаленою викладений. А тут, де це кочережкою палить, то вмуроване ось таке, із шини таке. Оце туди закладають, закидається той свинець. А тут унизу палиця, а сюди тако з однієї сторони дірка, туди вогонь, тоже дрова треба. І він розплавляється там. А тоді його мішать тою кочережкою, мішать сидіть і сутки, як який попадеться. Колотиш його й колотиш, колотиш, колотиш, доки вже ж ото начне уже така услуга на ньому сідать, услуга тоді. 

— То це прямо в якійсь мисці він туди отой бротван укладався? чи просто він туди вкидався?

М. П.: Вкидався, а там воно то первий раз на цеглу багатенько його виводили, а тоді вже там.

— Ясно з цим. А потім його перемелювали, той свинець? 

М. П.: А як же! перемелювать, на решето сіять. Такі крупчики підуть під жорна, а більші ж ні. А тоді патрон був од гильзів, чи од чого він, отакий залізний. А тоді такий гвинт, і то його бєш, ці грудки у тому патроні. Бєш, сієш. Шоб пересіяла, шоб воно ж підходило під камінь. Роботи, хай йому!

— А вже перебили його, пересіяли, а потім вже на жорна?

М. П.: А тоді аж на жорна молоть. Аж тоді на жорна молоть. І це всиплеш ложку сюди у дірку того, і води ллєш, і мелеш його, й мелеш, мелеш, мелеш. А води багатенько ллєш, шоб воно ж мололося. А тоді вже та вода зціжується, оставляється скіко там треба, так уже ця вода зціжується.

— То цей свинець змішувався із піском, так?

М. П.: Із піском.

— А як, в яких пропорціях? скільки того? скільки того? не пам’ятаєте?

М. П.: Пам’ятаю! оце ж я ж вам кажу, шо на 15 кіл, на 16 я важила, 3 фунти з половиною піску.

— Це на пуд свинцю ішли 3 фунти з половиною піску.

М. П.: тоді він не буде злітать, той свинець. А як положиш менш, як він палиться вже, він за вогнем ізліта з миски. Як менш покладете піску. А як так, то він тоді держиться.

— А от я ще хотів запитати, ви кажете, що всі ці узори там малювали на мисках, да? А як вони називалися? 

М. П.: Оці узори? це як такі, шо пляшки, це шо пляшки. А це квіточками. Як так, то це круги, як отако пописано. 

— А оці квіточки, я бачив були, наче лебеді такі, в вас не малювали?

М. П.: Нє.

— А як ці соплячки робили?

М. П.: А так же оце крутить миску, це цим тик! тик! тик! Це 3 зелененьких, далі біленькі. А як на білій мисці, то це з червіні, із глини отої. І воно побігло, оце ж тіко тик! тик! тик! Воно скільки побігло це, то соплячки. Тре ж уміть! тре спрактикуваться, не перехилять так сильно. Бо коли перегрієш, то можна й пальці попекти.

— А що робили. щоб з другого боку не було цього полива? Бо миска ж, бачу, тільки з одного боку?

М. П.: З одного.

— А з другого боку?

М. П.: Ні! а вони ж як будуть складаться. та буде свинцем облита, вона становиться миска на миску, тоді цей же свинець побіжить сюди. І буде й тут облита, і цей, пристане ж. А як отак, то. 

— А я хотів запитати, так от дивіться, уже ці миски випалили раз, це без свинцю, да?

М. П.: Без свинцю.

— А довго випалювали оце їх без свинцю?

М. П.: Ці швидше паляться, а вже з свинцем то тре палить довше, доки ж той свинець розплавиться, шоб вона блищала. Тоді вже довше, і причому, вони ж як складаються, там такі, такі дірочки, шо туди драгун встромлюється, лозинки відтішуються такі, не товсті. У миски тоді туди, у миски, і ше драгуном запалюються.

— А звідкіля цей драгун встромляється? з якого боку?

М. П.: Ізвідсіль, де й складаються.

— Де складаються, це вже ззаду, ззаду горна? да?

М. П.: Да. Де оце складаються, тут така яма викопана, оце тут складаються, а тут і драгуном, ось така ямка, як оце, шоб драгунина увійшла це.

— Це звідсіля і ці дрова палять, да?

М. П.: Дрова ті, дрова у другій ямі там, із пічки кладуть. А це складаються тут ото таке, такі. Зроблено з отакіх, шоб улізти ж туди добре й вилізти. І це сюди вже кладеться.

— Ясно. А я хотів запитати, а як ці миски складаються там, у пічці? 

М. П.: Ой, складать трудно! це ж їх так у два ряди такою наче сосниною оце. Це два ряди так розкладуть, тут драгунина, і тут драгунина, і тоді обпалюють.

— То їх одна в одну складають? чи як?

М. П.: По 4 штуки їх складаються. Миска це сама більша, потом менша, потом ше, потом ше менша. По 4 штуки.

— Це одна в одну, да?

М. П.: Одна в одну.

— І так рядами їх ставили?

М. П.: І так тоді оце, оце миска, й оце, і оце. Тако вони кладуться й кладуться рядами. А тут драгун, де це один ряд, а це другий. Оце так 4 ряда.

— Це по два ряди?

М. П.: По два ряди.

— По 4 миски, да?

М. П.: Да. Шоб драгуном це, відсіль оця склони та буде, а відсіль ця. А там тоже ж так.

— А на ребро складали ці по 4 миски?

М. П.: По 4 миски.

— І на ребро так косо, да?

М. П.: Да, так.

— І це їх як вже кінчали випалювати, тоді драгун цей, да?

М. П.: Тоді драгун.

— А воно ж там пекло мабуть?

М. П.: Ой! і брови бува, й вія обсмалюються, бо воно ж тре ж тоді, як саме палиться. А витягать, як оце обливать первий раз, то витягать їх гарячими треба, шоб свинцем обливать. Бо як холодний свинець буде, тоді не пристане.

— А! то це як перший раз випалили, то ще гарячими обливали, да?

М. П.: Гарячі! такі, шоб аби вліз туди, пику встромив, шоб добре влізти це. А потом полізе, навикида, навикида. І надворі ж оце. А зімою то у хату переносим, та в хаті ж обливаєм, а тоді виносим. Поки вона тепла, обливать свинцем, бо як захолоне, свинець тоді не так пристає.

— То це облив їх і поскладав?  

М. П.: Оце тобі він сидить та облива, оце буду казать, як літнього время було. Це він облива. Тут облив, я в його хап! поставила, хап! поставила, хап! поставила. А це вже застигли, шо можна, миска в миску, миска в миску, і поставила. Це називається драгунувать, миска в миску, миска вмиску, і поставила. Удвох, шоб швидше, шоб швидше, бо ніколи ж.

— А як облили всі, тоді назад в горен, да?

М. П.: Тоді назад складаєм.

— І потім другий раз випалювать?

М. П.: А потім палить. То це ці як уже склались, то це разів стіко покладеш дров небагацько, та й подкладаєш, шоб полумя вже гнало. А як оцю первий раз це ж считай, то це як складем увечері, то це до півночі або до часу. Це я підміняю. Кладу по двоє полін отако. Потом добавляю третє, потом четверте. Шоб увігрілись вони гарно, шоб увігрілись. Бо раптом поб’ються.

— Якщо сильна температура, да, піде?

М. П.: А потом він виходить уже більше добавлять дров. Він оддихнув, тоді він вже виходить і складає. Бо я вже тоді не той.

— А як знали, шо вже тре кінчати випалювати? як взнавали?

М. П.: А вже вони зробляться такі, як ото жар. Усі.

— Це як другий раз палили вже, да?

М. П.: Да! такі, як оце жар яркий, такі вже вони всі там. Оце він зна, шо це вже вони допалені. Десь іще чорнота там є аж у кутку, чи там ше туди драгунину, тоді вже вона буде допалена. А то буде недопалена, свинець не розплавивсь на їй, тоді на другий раз кладеш її, бо вона не буде блищать. Вона така буде руденька, і квіток не видно.

— А браку багато було?

М. П.: Було оце зимою почти половина побрачиться. 

— Зимою, да? 

М. П.: Вітер же, а вони ж гарячі, не затулиш же їх там гарно, шоб затушкувать, бо займеться ж вгору. То вони ж ото вітром б’ються. А як отака тиха погода, байдуже. Палиш не сухі дрова, пара, од пари лопаються. Тре, шоб дрова суші були.

— А які саме, з якого дерева дрова?

М. П.: Вобще, які є, такі й купляєм, я купляла всякі.

— Всякі. А я хотів ще запитати, а якщо це вже його випалили, да, от ваш батько, якщо ви пам’ятаєте, він куди їх возив продавати?

М. П.: Приїжджали чужі та забирали. Чужі. Раньше не везли нікуди. Чужі люди приїжджали такими баргами здоровими, кіньми, і забирали. А до нас, і я возила із своїм покойним, у Смілу. Гершко, у його Юзік був син, у Смілу возили. І вони до нас приїжджали та брали.

Бо як ми хату цю строїли, у нас не було за шо строїться. Ми три года то вікна покупили, то матерьялу накупили. А начинать отут строїться нема за шо. Оце то на дрова, то на те, то на се всі гроші тільки йдуть, і за їх ми не начнемо ніяк строїться. А ці жиди приїхали по миски, ми начали беспокоїться, шоб це строїться.

Він каже — позичте гроші! Кажу — ми боїмось гроші брать, бо як умре він, а де ж я візьму вам оддать. А він і каже, шо вмре він, то вмруть і гроші. Гершко то казав. І ми 5 год робили, то він письмо напише, то ми шукаєм тут підводу та везем. Або присилав він відтіль машину, то ми нагрузим та везем туди.

— І це за рахунок цього цю хату побудували?

М. П.: Оце ж оце ми строїлись.

— Це ви вже з чоловіком після війни? вже за колгоспу, да? 

М. П.: Да, оце. І ото я їм дякую хто й зна як, шо вони нам ше ті гроші позичили. А вже як повезем туди ж миски, сидимо перебираємо, наче гарні, а ми ж за винне повезли. Сіли, привезли туди, перебрали. Оце стільки одійшло, це вже счита він брак, наполовину вже вони й дешевші. А ми ж нічо не скажем, бо він уже собі бере, яка йому наравиться. Ми на базарі то продаєм усі підряд, а там він бере, шо луче.

— А це, як на базар везли, то їх якось спаковували? як на возі?

М. П.: Тре в солому, бо поб’ються.

— А до вашого батька, то ви кажете, що приїжджали?

М. П.: Приїжджали та забирали. Не тільки в батька, а й в тих других.

— А хто забирав?

М. П.: А я вже не буду вам казать, воно мені не в голові тоді було, відкіля їх приїжджало та забирали. Було додому приїжджали.

— Бабусю, а я хотів запитати, так ви кажете, що вашого батька розкуркулювали, да?

М. П.: Розкуркулювали, вигнали й з хати. 

— А хто ж розкуркулював?

М. П.: А хто? були ж тоді.

— Це свої, чи чужі?

М. П.: Та свої!

— Свої були? як це, ходили попід хати і виганяли з хати?

М. П.: Визвали разів скільки туди його — пишись у колгосп! Ну, це придирка була. Не хоч записаться? прийшли, забрали, шо було! Конячка була. Шо було, забрали, остались вони та перейшли сюди, та сиділи тут довго, а тоді пішли у Лисуту, там син був у Лисуті жонатий, та купив. Цей, шо пішов на фронт, та не прийшов. Там були, а потом таки вернули їм. А тоді ото при німцях вернули їм хату.

— Вернули хату, да? А після війни вже не виганяли з хати?

М. П.: Ні!

— То ви кажете. що в колгосп не всі в вас пішли?

М. П.: Ні!

— І в колгосп заставляли йти, так?

М. П.: Заставляли.

— А як оце вашого батька розкуркулювали, то це млина забрали в колгосп, да?

М. П.: Забрали.

— Це як колгосп починався? із хати все позабирали?

М. П.: Позабирали, шо було! яке порося, яке шо, шо вспіли там витягти.

— А коні якісь були в них?

М. П.: Була коняка.

— Коняку забрали, а корову?

М. П.: Корови не було вже в їх.  Корова раньше була, а тоді вже коняка.

— А ви жили тоді ще з батьком, так?

М. П.: Заміж пішла.

— Пішли заміж вже, да?

М. П.: Того году пішла я заміж. То ше я йшла з своєї хати, уже в хаті не було нічого.

— А де ж люди брали тоді гроші, чи що, якщо не пішли в колгосп? з чого вони жили?

М. П.: А так же й жили. Із земельки, земелька своя. А як оце в їх коняка була, то це вони там, бо не у всіх же скотина тоді була. То як було обробить і тому землю, а те помогло їм шо. Ото такі куркулі тоді були.

Складем мішки, а тоді біжу. Люди ж полють, а я ж одстала, треба ж. А дурна така до роботи була, шоб і не одстать, шоб і бравою, шоб уже ж буряки прорвать. Я при трьох бригадірах робила. То було оце піду первий день, а первий день хто прорве найбільш, тоді ж норму дають таку. А я ж узавтра вже не вийду, бо тре ж молотить. Бо молотить, ше як ми були отам на посля, а тут сіяли. Бо тут гладенько було. І тре ж остаться молотить.

То ланкова ж не каже, шо це йти до молотарки на сутки, день і ніч. То я ж вийшла, ту підмінили, ту підмінили, а мене ж нє. А чого ж це? А він сторожував тут коло жита, і дитина в нас невелика була, бо після войни нашлась уже третя дочка. То я стою на скирті коло елеватора з мужиками солому одкидаю. Там браво пишуть, шоб же ж заробить. Чуб тоді був Порядівський головою. Приїхав. Кажу, шо я піду додому, йому тре йти в ночну сторожувать, а дитина ж буде! Ні в какую! нема ким підмінить. Я на скирті. Шо ж робить?

Приїхав, він вже вмер, Бачевський, по послід свиням. Кажу — Іване, ти не будеш од’їжджать хутко конякою, кіньми, а я з скирти сракою зїду, і на підводу й поїду з тобою. Як я не убилась! це тілько сказать так. То я шух! та на ту підводу! Кричать, кричать! Тоді ж як однії душі нема, важко робить. Бо норми такі були, і все. Приїхала додому, а він сидить уже тут у воротях, уже мати гне — чо ти сиділа до цього время? Кажу — так не одпускали! я ж оце нахально утікла. І оце я шо вчора заробила, шо сьогодня, мене оштрафували за те, шо я ж утікла самоправно. Пропали мої ці дні, шо я робила. 

— А от я хотів запитати, а коли ж ви ці миски робили це за колгоспу? ви ж на роботу ходили.

М. П.: Оце ж ходила на роботу, і оце ось так прихватцями пособляла робить.

— А чоловік ваш коли крутив ці миски?

М. П.: А так же тоже, не так, шо це каждий день. Це ж він, як оце палять там у колгоспі, то це ж він день і ніч там випалить. Тепер челядники роблять, він цим моментом дома робить. Побіг удень порядки навів, ці попарував. А там просить того, шоб попарував, пішов їх у бурти склав. Прибіг дома прихватцем.

— Прихватцем. А вночі не робили? ні?

М. П.: Та робив, при гасці. Свєту не було, при гасці. А каждий день, кажду середу йду на базар та купляю керосіна, бо тоді ше в магазінах керосіну не було, баби ж продавали. Та купляю. 

— А от я хотів в вас запитати, а податки накладали на вас?

М. П.: А дуже ж, дуже. Окремий податок на це ж був.

— А хто це його накладав?

М. П.: А був такий Кошовий, а поперед Кошового забула, який був. То прийде, розпитає, ше й податки гарні платили. Ото так робить було, ше й податки. То де ж тоді той заробіток? це на дрова, це на податок. А робили, бо іначе не могли, тіко це тре. А люди ж його не робили, й жили краще, як він. Отам Петро, він вже тоже вмер, на Поселянівці сидів, ше й кум наш. То він, казала Фроська, його перва жінка вмерла, а друга казала, він шоб не покинув був мисок оцих робить, то ми, каже, завалилась би в нас хата, бо стара хата була. Ми за ці миски не построїлися б. А як перестав робить, уже свинцю не стало, податки наклали, та картоплю начав возить продавать, і за картоплю построїлись. А за ці, каже, миски то в нас хата б завалилась та.

— Люди ж трошки мали з цих мисок? щось же продавали? 

М. П.: Продавали! бо так ото привикнеш, та кортить. Колись як гарно випалиться, та й продасиш, шось і купиш у тому, і шось. А тільки шо заробіток неважний. А тепер осьо Яшко каже, бачте, глини вони, каже, не качають, так не трудяться. Вони її якось там залили, шо вона розшепталася. Бо я колись із ним балакала, він ше казав моєму тому синові, шоб він ішов туди робить. А він не виробить, він слабий. В армії дуже плохо їм було, і три операції він вже переніс. Він каже — я там не вироблю. Там важко робить. Вони ж не роблять тепер посуду стільки, шоб це. 

— Сільська рада то на всіх гончарів накладала ці податки?

М. П.: На всіх.

— А якщо робив миски, чи горшки і не з’явився на роботу, то штрафували?

М. П.: Таких і не було. Оце всі ці і на роботу ходили, і те.

— Встигали і там, і там, да? 

М. П.: І там, і там. Ну добре, шо оце я було, я ж вам кажу, шо оце літнього время це я помагаю ото його, потом, як складать. А жатка ж кіньми, тре за жаткою йти вязать. перериваюсь тут, як би швидше скласти та побігти ж на роботу. Біжу сюди в село, не снідала, забула, шо я й не снідала. Біжу. Це ж ше там ми сиділи, не тут були. Іду понад тію загинкою, плачу — це ж мої снопи кіньми ж порозбивали, попробуй його собирать! А воно шось там поламалось, коні стоять оддихають. Дівчата, дві дівчат у нас були, а то жінки. Ланка велика була. То гукають — ідіть, тітко, сюди! — А де ж мої снопи? — Ми порозв’язували ваші снопи. Сіла я й плачу. Те мені яблуко, те грушу, бо в нас не було й дерева. Нате, з’їжте! Тре ж уже тій мисочку дать, а тій те за те ж удовольствіє. Шо вони ж підтягали. Ну благодаря тому, шо люди такі були, шо чуство мали таке. Жать було жнемо ж, пшениця така полегла, жатка не візьме ж. Це я норму там нажала, коп 15, і пішла додому.

— А щось платили в колгоспі? якісь гроші? 

М. П.: Платили ж тоді копійки були! Ми втрьох робили, він оце робив, і хлопець коровою робив, і я робила. І поїдем, привезем для двох коровками хліба клуночки. Шо ж, тоді копійки платили. Хіба тоді так платили, як тепер.

— А це ще я хотів у вас запитати — а голодовка сильна у вас була в селі?

М. П.: Сильна. І ми голодували. Листя рвала, це ж саме той малий хлопець у нас був, то я думала, шо він і не виживе. Поки діждали ми жита, тоді вже натріпала в діжку. Оце туто жито було посаджене, посіяне, а там сиділи, і ше й коло свекрухи сиділи, поки там купили. А воно ше ж дощі такі були, не дає тому житу. А потом покладу діжку в хаті, а він больний такий був, та натріпаю того жита, та в макітрі намну, та воском сковороду помажу та напечу оладків. Та їли. То знаєте, яке воно було добре! А тепер якби пекти, то тільки на олії, шоб таки ж він оладок був. А тоді горе переживали.

— А ви в школу не ходили? 

М. П.: Ні.

— А чого не ходили в школу?

М. П.: Бо це ж було свині пасти, то корову пасти в батька. Робить же. В школу не посилали. А в мене охоти не було, шо воно таке.

— А колись, як оце лікнепи були, то не заставляли йти?

М. П.: Заставляли! то я не пішла, бо за роботою тоді тре. І воно мені і на ум не йшло. Геть мені грамота, я сильно до роботи. Робить мені, а грамота ні. То ото ж таке. 

— А я хотів вас запитати, а ви не знаєте, не пам’ятаєте, колись от ходили на вечорниці, на досвітки хлопці, дівчата, да? Це ще до колгоспу тоді. Ходили в вас? Ходили. А як в вас казали — вечорниці чи досвітки в селі?

М. П.: І досвітки, це досвітки, як спать. А це вечорниці, як гулять.

— А в кого збиралися? 

М. П.: Збиралися, це хто само живе, там в нас на Поселяновці та дівка заміж не пішла, сирота, то в неї собирались гулять. Це хлопці вкрадуть десь околотину, та принесуть, бо вона бідна була, шоб натопить. А це хтось дров принесе. А я в батька чи в матері вкраду стакан олії, та понесу. та борошенце їй за те, шо гулять пустила. Я як стала старша. то ходила туди гулять. Це я знаю. Калата була, то калату було печем. Приносим туди і пшона їй і всього. Та це і я була ше.

— А яка калата ця була з себе? калата, яка вона пеклася? 

М. П.: А корж такий, отакий завбільшки, з зубцями. Роздєланий, тут дірка проверчена, дальше більше зубців.

— А от я хотів запитати, а по кутках у вас дівчата співали колись?

М. П.: Співали! ше такі співухи там були! ох і співали!

— А на якому кутку найкраще співали? 

М. П.: Оце отам на Басівці, і оце на Поселянівці. Там Дунька Баска була, дуже—дуже співала! А тут Катерина була. Вона й січас є, за Хведьом сапає. Ох, і співають же!

— А я хотів ще запитати, а якими голосами співали там? ви не пам’ятаєте? Вони не казали, що це там в два голоси співають, чи ще якось?

М. П.: В нас цього нє.

— Не казали. А в клуб ходили співати? 

М. П.: Та в клуб, коли ж цей клуб уже начався!

— Це вже після війни.

М. П.: Той клуб, вже тоді клубу не було. Тоді по вулицях співали. Ті там собі, а ті там. Та й браво було! А тепер наче поніміли люди. То було на степ їдуть. Оце дивіться, горе яке було, вийдем на степ, веселі, жовтяків отаких наберуть, груш понаїдаються. Які ж тоді харчі там? то в кого шо було. Веселі! посідають, позлазили од машини, співають. Ідуть додому пішки — співають! 

— А от я хотів запитати, а музиканти якісь були тоді? грали на чомусь? 

М. П.: Були тоді на каждім кутку, і в мене син грав на акордеоні. Вивчився, то було коло двору там начне, то повибігають, которі молодші, молодички.

— А на скрипці грав хтось? не пам’ятаєте?

М. П.: Це грали ше раньше. Раньше грали. І на балалайку, і на скрипку.

— Ясненько. Не скажете, а старці колись ходили в вас по селі?

М. П.: Ходили.

— А вони що, просили щось?

М. П.: Просили, і багацько тоді було старців! Багацько. Бо до свекрухи прийшла, як я коло свекрухи була, жінка така брава, у тілі, повна. А свекруха моя пряде людям, шоб заробить на чверточку олії. А вона прийшла просить милостині, а вона каже — нема, моя голубко, бо я сама оце пряду, шоб заробить.