Боренко Данило Петрович, 1900 р. н. з дружиною.

— Під желізом, да?

Д.П.: Під желізом. Сарай був. То дровник був отак, а тоді общий сарай. А тут двоє коней всігда в нас було, держали. На ту сторону хлів коровячий. А там і свиня з поросятами. Свиня здорова була! поросят привела і сама вмерла. Признали врачі сибірку, та заставили закопать. Так дід найняв там якогось дядька та закопав. А шкуру зняв і оддав вичинить на сиром’ятину. На гужі, та на ритники. Отаке дєло було.

— Скажіть, так ваша сім’я як в одній хаті жила, то не сварилися? 

Д.П.: Як?

— Кажу, сім’я не сварилася, коли в одній хаті жили? Ну, дружно жили? 

Д.П.: Дружно.

— Дружно, да? І дід оце, прадід, батько, діти?

Д.П.: Я був шкодливий малий, мене часто батько бив. А баба стане, не дає, шоб мене били.

— Так, а хто вас виховував? хто вас виховував? чи баба? чи дід? чи батько?

Д.П.: Та й дід, оце ж і прадід, і дід, і баба. І ми вже було я, у нас був сніп. Ото слива, батько так сидів, а я стояв. А там палисадник, і під палисадником зробили, шо нас 13 чоловік сім’ї було. А тоді тьотка Гапка, тьотка Марія, вони  замужами, чоловіки їхні. Шо Бодурака прийшов, та посадив нас у палисаднику. Я помню, в батька так поперед ногами стояв.

— Скажіть, а чим ваш батько займався? чи він був хліборобом? чи може майстерність якусь мав?

Д.П.: Хліборобом і каменщикував.

— На млини, да? на вітряки?

Д.П.: Каменщик! Було ото фундаменти, ну вобще кирпич клав.

— А скільки землі було у батька?

Д.П.: Землі в нас небагато було. Ми церковну землю держали з половини.

— З половини. А своєї не було?

Д.П.: Нє, була! Наділ.

— Скільки?

Д.П.: 21 сажень, сажень це 3 аршини, сажень. І 80 дліна. Це було розмежовано поле так 80 метров і тут 80 дороги. Заїздять до полєй, так волами цими заїздяють. А церковну де землю держали з половини, половина попу, половина нам. А тоді було то в нас шоб помолотить, так за молотьбу оддавав нам яру солому для скотини.

— Так, а в батька коні були, й воли? корови?

Д.П.: В нас? та волів не було в нас. Не було прийнято, шоб на волах мужики робили. А коней, в нас коней всігда двоє робочих було. Всігда двоє.

— І реманент був? плуги, сівалки? 

Д.П.: І це було. Сівалок не було в мужиків, тоді пятірнею розкидали.

— Це вже пізніше з’явилися сівалки?

Д.П.: Це сівалки появились уже послі революції. Гриненко Альошка купив сівалочку маленьку, шо одна конка запряже і ззаді віжки, і женуть.

— Скажіть, так як отоді, наприклад, хватало усього урожаю, щоб прожить? 

Д.П.: Як?

— Коли батько ваш займався господарством, хватило, щоб жить з цього, що він приробляв?

Д.П.: Хватило через те, шо він держав ото церковну землю.

— А так би не хватило?

Д.П.: Нє!

— А скільки там? десятина була у цього попа, чи скільки?   

Д.П.: 20 один, це 20 наділ, да тоді пів наділа. Півтора наділа. А для такої сімї, і скотини стільки ми держали, ми овечки держали, в нас скотини багато було.

— Ну, так а скажіть.

Д.П.: Оце под 3 гуски гусят висаджували. А це треба солом’яні ті.

— Скажіть, а хто був головою сім’ї в вас? головою сім’ї хто був? голова сім’ї.

Д.П.: Ну, голова був, я знаю, шо цей старий.

— Нє, вдома хто командував? батько чи мати? чи дід?

Д.П.: Нє, мужики. Дєд командував. А перейшли туди, там батько командував.

— Так, а як діда вашого звали?

Д.П.: Діда Степан.

— Степан. Оце був він главою сім’ї?

Д.П.: А прадіда Андрій. А батька Петром, батько мій Петро був. І брат Степан, загарном був, оце в Зімньому дворці служив. А Никифор був тоже кавалеристом. Брати це батькові.

— Скажіть, будь ласка, так а от, наприклад, гроші в сім’ї в кого знаходились?

Д.П.: Гроші?

— Да, у кожного були? чи тільки у діда, у батька?

Д.П.: Гроші були у баби. Шо хто заробив, вона там держала. Треба руб чи троячку, баба дасть, іди в магазін. Було у лавку йдеш, бутилку керосіну візьмеш. Тії бутилки керосину хвате Бог зна на скільки. Ілі ярмарки як були, як наші, то попід полами, попід полами. А ярмаркові приїжджають, так дід купує бочку вобли, риби. Вобли жарять?  Ярмаркові воблу,  чайку  заказують. Були цигани ярмаркові багаті, були й бідні цигани.

— Це на ярмарок, чи як?

Д.П.: На ярмарок!

— Це в Юнаковкі були?

Д.П.: В нас були 4 ярмарки. Ніколай весняний. А тоді.
Жінка: Зимній. Весняний, зимній, Спас.

— І на Спаса, да?

Д.П.: В нас 4 ярмарки було.
Чоловік: З усіх сіл кругом оце з’їжджались до нас.
Д.П.:Так на ярмарку пока одбуде, той заказує чай, той рибу жарену, той суп мені зваріть. І то день і ніч у нас груби горять. І соломою топили (сміється).

— Соломою топили? 

Д.П.: Житня солома вся у топку йшла.

— А деревом не топили взимку? В зиму деревом не топили?

Д.П.: Топили! дров нарубаних в сараї було ото під стелю, отак нарубаних уже. Я з лісу зимою приїхав, в шабашку до Ліщинського їздив, дрова звозив туди, і собі шабашку з головками у санях замаскіровував. І дід же оцей, прадід перерубує й кидає.

— А як же прадіда вашого звали?

Д.П.: Андрій.

— Андрій, оце він дожив до 109 років?

Д.П.: Степан Андрійович.

— Так а скажіть, прадід вам не розказував про старі часи? Про козаччину і так дальше?

Д.П.: Не було це.

— Казки вам розказував?

Д.П.: Він ніде на воєнній службі не служив.

— Нє, він про старі часи розказував? як раніше люди жили?

Д.П.: Не було рассказів. Може й було із старшими, я не вникав у ті розговори. Вобще розговори сімейні були о сімейній роботі. По двору.

— Що треба зробить, що продать.

Д.П.: Ага. А то дід каже, шо ти там гусей попасеш. А гусей пасти, як встав, гусята вже ж. Жито тут було, вбрали, ото й гонили туди. Дрючок, на дрючку тряпка здєлана. Так на гусей як махнеш, гуси завертають!

— Скажіть, а от, наприклад, щоб купить щось, де треба було взяти гроші? От щось треба купить.

Д.П.: Сім’я обсуждає. А в баби, і баба ж тут, шо оце там 50 рублів чи 20 рублів, то це тоді ж великі гроші були.

— Ну, а де їх треба взять було?  

Д.П.: Да в баби хранились.

— Ну, баба ж їх не робила. Десь їх треба було взять.

Д.П.: Ну, батько десь робив. Шось продали.

— А обсуждають всією сім’єю, да? не кожний окремо, а всі наче збираються.

Д.П.: Всею. У нас за столом сиділи по 13, по 14 чоловік сім’ї.

— Ну, а от снідать, обідать, вечерять разом сідали?

Д.П.: Разом.

— Разом, да? І з одної миски їли?

Чоловік: А хто перший начинав їсти?

— А хто перший починав їсти? хто їсти перший починав?

Д.П.: Та не було того.
Чоловік: А тебе дід ложкою по лобі за шо бив? дід ложкою по лобі за шо бив? Шось ти казав — брешете.
Д.П.: Ну як, якось воно було, шо миски дерев’яні були. Дві миска, а прадід третя миска. Прадід доставав так, а в нас стіл, поза столом лавка так і так. Так дід оце й прадід, ми кашу доїдаємо було, а він з хлібцем. А попросим — Дєдушка, дай шкуриночку! Він — А! я шкуринки не дам! це саме тренность, тренность для мислення. 

— Скажіть, будь ласка, а з якого віку діти призвичаювалися до роботи? з якого віку діти до роботи призвичаювалися?

Чоловік: Коли робить начинали?
Д.П.: Значить, це начало весни, коней ведеш пасти. Це робота.
Чоловік: А у скільки годів ти начав?
Д.П.: Тоді літньої пори, літньої пори на толоку, толока значить на пустирі ти пахать не імєєш права, скот пасеться там. Коров виганяють, овець. Навоз возиш. Оце дід запряга двоє коней, і вже ззаду ти будеш їхать, а він на передньому.

— Це вам скільки років було?

Д.П.: Ну, це років може 9 – 10. Уже в клас начинав я ходить.

— Ну, так сідаєте на коня, він на того.

Д.П.: Начинали по-домашньому робить ше годів із 8 – 9. то там перенеси те, то однеси оте. То вже дід заставля, або баба.

— А ви теж можете щось розказать? як по—вашому, теж рано привчали до роботи?

Жінка: Мене? в мене багато було.

— Ну, розкажіть, будь ласка, поки хай дід відпочине.

Жінка: (сміється).
Д.П.: У нас отут по цій вулиці сама більша сім’я була. Ну, то благодаря церковній землі ми работаєм, то цілу зіму молотим. В нас хліба хватало, о! Корова, тьолка, двухлєтка тьолка. Корова привела, а вона це на 25 рублів тоді харошу лошадь купить можна було.

— За 25 рублів?

Д.П.: Да.

— Це були такі золоті гроші, да? Золоті такі були? 

Д.П.: Та були й золоті. Брати вже як стали служить воєнну службу солдатами, а то в нас і Степан був кавалерист, і Никифор був кавалерист. Так кончилась служба, Степан пошов жандармом служить, і попав при царському Зімнєму дворці, жандармом був. Ну, й Никифор той став жандармом. І вже перед революцією Никифор був член партії. Як началась в 14-му годі, кажеться, война з нємцями, так Никифор це жандарм, сищик він був. Ну, в общем, не воєнна форма. І ото, значить, вокруг Петрограда, тоді звався Санкт-Петербург, укреплєніє там воєнне устраювали. А Никифор там був посланий агітірувать, як сищик. А начав проводить з робочими послі роботи у землянках політику протів царя. А один заховався в кладовці. Вход у землянку, налєво була кладовка, там лопати, ну інструмент. А тут тоді жилі помєщенія. Начав, а один заховався. А робочі обнаружили, хотіли його зросходувать, а Никифор не дав — Он все знаєт, і поетому он будєт с намі товаріщ. А він тоді через півгода чи через год видав Никифора.

— Брата свого рідного?

Д.П.: Хто? Брат старший при Зімнєм, а цей був сищик, і в гражданськім шляпа, халат, саме таке.

— Скажіть, а коли почалася війна от та з німцями, війна ота перша з німцями почалася, то Хресний хід був, да? з села проводжали цих, хто на війну йшов?

Д.П.: Не пойняв я.
Чоловік: В 14-му році війна була, в 14-му. У Юнаковкі проводжали на войну хлопців? солдат?
Д.П.: Провожали.

— Так, а хто проводжав? піп проводжав, чи хто?

Д.П.: Нє! сімя ішла на шлях і провожала.

— А в 905-му році була з японцями війна, теж воювали? чи ви не пам’ятаєте цього?

Д.П.: Я забув, шо в 25-му було.

— В 5-му, в 1905-му році війна тоже була. З японцями.

Д.П.: Ну, то я не помню.

— Не помните, да? Ну нічого. Скажіть, а ваші батьки або діди наймитів наймали, чи ні?

Д.П.: Нє, батько, батько мій в армій царській служив, а дід і прадід не були в солдатах.

— Так, а скільки у діда було дітей?

Д.П.: У діда чи в прадіда?

— У прадіда, да.

Д.П.: У прадіда 4 сина. Ото Денис, Іван, Прохор і Степан. Ми малі були, в нас з чистої хати так усю вулицю до самої церкви видно було.

— А тоді ще село не так було забудоване?

Д.П.: А там дівчат я й не знаю, скільки. А в Степана ото батько мій Петро, тоді ото дальше Степан і дядько Никифор. Ото 3 сина, і 3 дочки.
Чоловік: А у вас скільки братів, сестер? у вас скільки братів, сестер?
Д.П.:У нас?
Чоловік: У тебе скільки братів, сестер було?
Д.П.: Ото я за них і кажу.

— У батька скільки було в вас дітей?

Д.П.: У нашого? А в нашого скільки? Вєрочка сама старша була. Був хлопець Василь, рано вмер, малим і вмер. А живих оце Вєрочка, тоді я. Тоді Вєрочка, тоді я, тоді Маруська.
Чоловік: Тьотя Поля. Тьотя Галя, шо в Вінниці.
Д.П.: Шо ти кажеш, я не чую.
Чоловік: У Вінниці тьотя Галя, тьотя Поля.
Д.П.: Тьотя Галя, а тоді ще, ну 4 старших сестри.
Чоловік: А тьотя Поля у етому, у Сумах раз! Тьотя Галя в Вінниці два! Тьотя Вєра Голубоєва, три! Маруська доценчиха, чотири! Це 4 сестри.
Д.П.: А Фроська, 5 дівчат.
Чоловік: Тьотя Поля одна осталась, тьотя Поля.
Д.П.: А землі не було і сажня собственної.
Чоловік: Ти розкажи, як ви жили, коли ти начав професію, яка в тебе професія була?
Д.П.: У кого?
Чоловік: У тебе, у 17 год чим ти занімався?
Д.П.: Правда я сапожникував.

— То ви сапожником стали?

Чоловік: І по сьоднішній день, він 3 місяці назад, он весь інструмент лежить. А то такі вєщі робив! шо удівлялись всі. Він тут пів села обшивав.
Д.П.: Один там родич, а тоді в родича того бабка, батька не було, а він тоже калічка був шось. Ми рішили оддать сапожнікам. Оддали, він у нас і жив. Вона коли принесе пуд муки на хліб там. Та й жили вони бідненько.

— Так, а ви у кого навчилися? робить у кого це навчилися? 

Д.П.: Я? отут рядом за тією хатою рядом був сапожник Тихон Лисенко, я в його учився.

— Ви учень його? Так а скажіть, скільки ж вам батько землі залишив? чи в нього своєї землі не було? Кажу, у діда було скільки землі? у діда!

Д.П.: Та шо там, в діда було пів наділа, пів наділа над дорогою, він наділ, а считали за пів наділа, бо дороги вроді мішали.

— А у батька вже ще менше було?

Д.П.: В батька не було землі нічого.

— Так, а на що ж він жив?

Д.П.: Та я ж кажу.

— У попа брав?

Д.П.: Найме десь землі, де вдова живе.
Чоловік: У Ліщинського ви ж брали тоже землю?
Д.П.: А тоді начали вже в 33-му годі колхози. Начали. Нам дали аж 5 десятин.

— Це при колгоспі? чи до колгоспу?

Д.П.: При колхозі. На душу там давали, в нас було 5 десятин своєї землі. А тоді як одвіз, да тому з половини там в комуну здав. Зовсім оддав там за шось. Він не хотів сіять, а продавали. 

— Ну, а скажіть, батько був чи бідняком? чи середняком? як можна було?

Д.П.: Мій батько? самий бідняк. Бідняк був. Собственної землі не було ото до совєтської власті.

— А як прийшла совєтська власть, то з’явилася земля?

Чоловік: Ну, 5 десятин дали.

— 5 десятин це багато, правда ж, 5 десятин?

Д.П.: Тоді на душу давали. А потом перестроїлись якось іначе. А потом не на душу, а давали там чи по 2 десятини на двір, чи по 3. А попервах на душу давали. Більша сім’я, більше землі давали. А воно було каждий год нове, то його міняють, не було місце. Цей год тут, на той год дали в другому місці.

— Це, як уже колхози стали?

Д.П.: А тоді вже, як укрепили в цьому, в полі, як начали, то вже не міняли.

— А ваш батько одразу в колхоз пішов, чи одноосібником був?

Д.П.: Зразу пішов. Зразу в колхоз.

— Зразу, да. А багато хто не вступили?  

Д.П.: Я в колхоз уже вступив, я взрослий був.

— Як колхоз був, да? Як вже колхози були, вам вже було 30 років.

Д.П.: А були 10-дворинки, 10 дворів сходяться в одну хату в вечернє время, яка там робота, так то об’ясняють людям. То мене все брали читать газети.

— А ви вміли читать?

Д.П.: Да, два класи, третій  начав ходить.
Чоловік: Та ти ж недовго ходив, тебе ж піп вигнав.
Д.П.: Розказать, чого мене вигнали? (сміється)

— Чого?

Д.П.: Та було!
Чоловік: Ну розкажи! чого ти?
Д.П.: Я вже не помню. Якісь стрельки ми робили, на ножиці накладали резінку, і значить (сміється) іде учитель, а ми вдарили. А тоді піп прийшов, виговор зробив. Я сховав її в книжках, а він мене за вухо взяв і викинув в калідор. Як піп, так я не захожу на урок. Визвали вони батька, ну значить я пообіщав, шо буду ходить при батькові, ага. А батько як пошов, а я все равно не ходив. Як попівський урок, я всьо ровно не ходив.

— Закон Божий, да, тоді?

Д.П.: І так мене у третьому класі ісключили.

— А ви теж пам’ятаєте, як ото батьківське господарство теж своє, да? Поки дід відпочине, то може ви розкажіть, будь ласка трішки. Чи в вас велика сім’я була?

Жінка: В нас? велика.

— Велика, скільки то дітей було?

Д.П.: Якраз у ту войну видно із, значить, із Чорного моря там, а ми коло Волги 18 км трактором гори насипали. Аж от об’явили — 900-й год, вас визивають в Красну армію. Ви должни пройти комісію. І я попадаю аж до Чорного моря. І там попадаю я сразу до земляка, Білогородський земляк їздив до сосєда, до учителя, о, начальніком там. Ну, оце познакомились. Та я в цій школі воєнній так наче до того ходив. А шо за солдат? то ж познакомились.
Чоловік: Це во время войни попав до командира свого земляка.
Д.П.: Пообіщав він, мозолів шоб менше на ногах було. А ті, шо на машинах пулємьот їде тут, а ті там, куди не коснись, полний штат! полний штат. І мене на коней, на пару коней. Возили й снаряди на позиції, і продукти. Були ж склади, ротні склади. А як же вони звались.

— Що тут робилося в революцію? 

Д.П.: Та це ж революція началась. А вже як началась революція, то ж батьки мене з Петрограда одправили додому.
Чоловік: Тут тоже ж революція була.

— Землю у панів забрали, да?

Д.П.: Забрали землю.

— Розділили між людьми?

Д.П.: Землю в панів, і хозяйство, воли, мужики купували, не купували, а розбирали, а тоді приймали вдвох, втрьох, різали на м’ясо. Мій батько тоді тоже пристав, і за це, за собою шкуру прийняв. Там це котьонка вона була чи скільки? На себе прийняв. І до Мироненка та вичинив на сиром’ятину, гужі ото, хомути, уздечки. Так і все спалили, то мужики позбирали, а одвіз мене через те. Так він і гроші вложив. Було таке, було. І читав там ввечері.
Чоловік: А там же сапожник робив кожу, а тоді ж не можна було. Нелегально тут, чуть не забрали його. Навєрно, і в Сибір би відправили.

— Скажіть, так а в селі багатих людей багато було тоді? багатих людей багато було в селі?

Д.П.: Багато.

— Скільки приблизно там дворів?

Д.П.: Ну, у кого було багато землі, а хазяйства не було, так він із багатого поколєнія, а ладу в нього нема ніякого. А були багачі по 9 наділів. Маслобойня в нього, млин.
Чоловік: Це сестри чоловік, Андрій Якович. Роботяга, а не куркуль.
Д.П.: А в другого землі багато, крупчатки були, крупи гречаної. У нас у Юнаковці було, де я родився, полсотні вітряків.

— Ого! дуже багато.

Д.П.: Як поламало, обжився. А вітряк, імєть вітряну мельницю, це той самий наділ землі. А то більше. Він же як бере, то ото більше, як з наділа врожай получає.
Чоловік: Счас аби де камні достали, я б зробив вітряк.

— А ви знаєте, як робить, да?

Чоловік: Камнєй нема.
Д.П.: А то правіше до комори туди хліб колхозний. Та штук 4 чи 5 хат там було.
Чоловік: Там і счас дві ілі три хати стоять. Там і счас возлі кладбіща.
Д.П.: Так, але счас нема.

— Скажіть, а середняки теж же були? бідняки були? середняки були? й багатії були? да?

Д.П.: Як ви кажете?

— Середняки були, чи нє? середняки! Ну, що не багаті й не бідні.

Чоловік: Зажиточні люди були?
Д.П.: Були й багаті.

— Ну, ваш батько був бідний?

Д.П.: Та, в мого батька землі не було нічого. Церковні пропали землі, разобрали їх. Десь найде у когось пів наділа, посіє.

— Ну, а скажіть, а коли розкуркулювали, то багато людей повезли в Сибір?

Д.П.: Багато.

— Скільки поїхало сімей?

Д.П.: Повісили?

— Поїхали!

Д.П.: Та багато.

— Ну, скільки?

Д.П.: У нас в Юнаковці не дуже багато виїхало. А були такі, шо їх висилали.

— І скільки таких сімей? 10? 20? 20 сімей, чи скільки?

Д.П.: Та Бог його зна, скільки.

— Не пам’ятаєте. 

Д.П.: Отам, де січас церква, чуєш, Льонь! де церква, оце де хазяїна цього діда, которого виселяли.
Чоловік: Андрія Павловича не виселили, да? Олійницю забрали, а його ж не виселяли, да?

— Андрія Павловича не виселяли?

Чоловік: Крюка?
Д.П.: Нє, не висилали. У його землі почти не було. Шось мало. Ну, Андрій Павлович, вони з бідняків. Ну, а тоді розметикували, хлопчатку поставили старшому сину. А тоді маслобойню зробили. А тоді він виїхав десь, маслобойня двигуном там гналася. Поїхав, продавалася. Поїхав купив він оце осюди.
Чоловік: Це трудяга був. Я його ж харашо помню.

— Скажіть, а до революції хто був при владі в селі? до революції хто в селі був при владі?

Д.П.: При владі? Старшини вибирались.

— А як обирали? всім селом?

Д.П.: Всім селом.

— І жінки туди ходили?

Д.П.: Сходки, коло волості збори стоять. Із таких з грамотненьких мужиків.

— Щоб багатий був, чи як?

Д.П.: Нє, не багатий був. Ну, воно то єсть начальство самі багатіші (сміється).

— А каракунь була коло волості?

Д.П.: Як?

— Каракунь! Ну, така колода, щоб можна було різками бить?

Д.П.: Не було.

— Не було такого, да. Так, а це була людина справедлива? на який термін його обирали? Скільки треба, рік чи два йому буть, оцій старшині?

Д.П.: Старшина, староста. А тоді ті писарі, ці хлопці з школи.
Чоловік: Так, а на скільки год вибирали? на год? на два?
Д.П.: Вибирали, пока він робе, пока замітять шкоду якусь вже робе. Тоді розбирають. По 10 і більше годів були.

— А жінки ходили на такі сходи?

Д.П.: Ходили.

— Можна було жінкам?

Д.П.: Ходили.

— Ну, так а завжди справедливо вирішували? чи комусь підмазували, хто багатий сильно? хто право голосу мав?

Д.П.: Багаті не попадали в начальство.

— Не попадали, да?

Д.П.: Бідняків, но шоб у його хазяйство, дома шоб у його хазяйство було.

— Ну, на таких людей не обіжалися люди?

Д.П.: Нє. А тоді по ссилці началося це безвластя.

— А яку роль грав піп в селі?

Д.П.: О! піп тоді роль іграв большую.

— Які ви такі випадки пригадаєте, що оце піп, він мав велику власть в селі?

Д.П.: Да, тільки наш піп благочинний був, отєц Васілій. Так він був, як їх називали, ну мистітєль скотоводства. За лошадьми.

— Хто? священик? 

Д.П.: Шоб над лошадьми не іздівались. Шоб зря не били їх, о. А один наземний торговець був у нас. Відкіль він, я так і не знаю. А січас в його домі контора кооперативна. І магазіни, хазяїн магазіна. А то контора і то пожарний норматив. Ну, а то вже із Суджі іде товар, а піп сидів на балконі. Оце церква, через дорогу там церковний дом.