Біленька Дарка Захарівна, 1916 р. н.

⎯ Ага.

Д.З.: Народився братік, тато прийшли з войни, получилося ото як циє (…) був (…) брюшний тіф, ходив тіф такий, то вони як заслабли на той тіф, отим, і вони померли. То мені було три годіки як я лишилась сиротою.

Д.З.: А сестрі п’ять. А братіку було дві неділі. Була свекруха дуже недобра. Хатинка тако була, о, ідно вікенечко. І цей, даже піч валилася, закидали такий горб на той печі був. Цей батько помер, а свекруха дуже була не добра, іздівалася. Цього батька не було де положити, в своїй хатині. А ця свекруха то (…) жили одноосібно. Та й тоді вони здівалися, як баче, шо цей вже її син умирає, а троє діточок. Цих троє діточок, вона їх хотіла вигнати, цю мою маму. Значить, нас троє і мама четверта. І дуже іздівалася. О, Боже мой (…). Іздівалася вона з зятьом. Хотіла, значить, свого онука, того зятьового, всиновити. Так вона і зробила була. Що вже всиновила туди, нас вигонила, вже мама моя не Гикава щчиталася. Тий так пішли ми під (…). Нас вже четверо, вже нас троє — мама четверта. Але був секретар. Прийшов шось він з головою, значить, сільради, поспорив той секретар. Та й приходить до мої мами й каже: «Євдохо, заплаті штраховку. Заплаті штраховку». А мама глядять (…) штрахового. Але тоді він каже: «Нє, ви не глядіть, бо вам нема, я прийшов вам сказати шо тут не (…) штраховки, ви тут не при чому. Тут уже не Гикава Євдокія, (…) Чабан». Фамілія Чабан. «Тут уже Чабан Гикав». А мама робили на верстаті тоді. Та й присукували тако пряжу, було тринадцять (…), тринадцятки. Та тіки присукали одно пасмо, та кажуть: «Боже мій, а куди ж мені кидатися?» А він каже: «В (…)» — «А де ж то (…) ?» Він каже: «У тебе на язиці. Язик доведе». Як пішли мама взнавати (…) діло, да, дійствітельно, значить, що вже нема Гикавої (…) Гикав вже Іван тут. Та стали судитися, то за іден рік було двадцять вісім судів! Так стянули, так та баба стянула з тими судами люди шо ми не тіки не мали перебратись (…), ой, не можна розказати (…). Якось Господь дав, (…) глянулися над цими сиротами. Той шо був підкупляний, которий шо наче він підкупив, той батько вже, того сина що сюди всиновив, шо є право всиновити, а той шо не підкупляний тоді: «Яке, — каже, — ти найшов право? Тут оказується шо написано, шо препятствія нема нікого. Син помер. І нема нікого. Вона сама. А тут оказується троє сиріт». Ну вона каже: «Ми всиновимо», цево, значить, вже Чабана сюда. Ну якби вона сама. Вона (…) не йде (…), а троє дітей, кому вона нужна?

⎯ Та так залишили вже ту хату?

Д.З.: Так вони уже залишили нас уже там, так уже ми там доживали. Ну, забрала та баба була довколечка всьо, гет-гет-гет вибрала і перебралася туди, того зятя.

⎯ Ага.

Д.З.: Перебралася вона до того зятя.

⎯ Дарка Захарівна, а чи ви пам’ятаєте як велося хазяйство до колективізації?

Д.З.: До колективізації, то як воно велося?

⎯ Що мали ваші батьки чи ваш дід з бабою?

Д.З.: З бабою вони мали, була в них січкарня, вони мали. (…) значить, як тоді вони, як то кажуть, жили. Бо я, ми більше (…) переживали оцих батьків, як баба іздівалася над нами. От. То люди їздили правда, з’їжджалися, січку різали там у них. Цей, батько був мамин дуже хазяїн. Він такий, так як врача тоді мало шо понімали, то він і (…) складали як ви руку чи ви вивихнете, і сапожнік він був, плотнік був, він, ідним словом, шо був хазяїн. Та й шо зробили? Це зробили, те оставили, тоді вигнали її, то всьо розібрали, розкидали.

⎯ А чи ви пам’ятаєте, це свої люди робили?

Д.З.: Свої.

⎯ Чи ви пам’ятаєте їхні фамілії?

Д.З.: Ой, шо я вже тепер буду, голубочко, казати, як ми їх не знаємо вже? Як ми їх не (…) Ті вже повмирали, той голова колгоспу він уже його нема.

⎯ Але ви пам’ятаєте як його звали?

Д.З.: Дубіленький головою, ну то його вже нема. Да. Це от таких, таких (…) людей. Ой Боже, іздівалися, дужечко, Господи, люди дівалися, та шо зробим, люди добрі, нічого не зробим. (…) по чужих хатах, вже старі вже були, лишилися, а був син, то виїхав в Москву, (…). Спасалися, бо кусочка хліба не було. Хто як міг. Покинув свої рідні діти, та й була вже жінку, ці діти покинув, то та жінка вже тако тоже, в чужих хатах вони були, та й вже та жінка іде (…), принесе гілляку собі, тим дідам. Так вони воспитувалися, пока вони вже не повмирали. Повмирали, но не в своїй (…) хаті, в чужій хаті вмирали. В чужих хатах були.

⎯ Дарка Захарівна (…).

Д.З.: Да?

⎯ А як дітей привчали колись до роботи, з якого віку діти привчалися до роботи?

Д.З.: А ви знаєте шо я сама пішла з тринадцяти років робити?

⎯ Так заставляли чи ви так мусіли йти?

Д.З.: І мучилися і заставляли. І заставляли. Тяжко робили (…).

⎯ А куди ви пішли? На норму?

Д.З.: Пішли на норму, пішла зразу будьто би за маму я.

⎯ Угу.

Д.З.: А я ше така була, шо тако наче кругом (…). Була така (…) як пішла за маму, як пішла та й пішла. З тринадцяти років я норму взяла. А які були норми, люди? Най Господь милує (…). Як тяжко робили, прямо кажу, шо не дай Бог, шо ми, люди, до цего (…) дожили, як воно було. Зразу згонили до колгоспу нас. Забирали всьо у нас. До зернинки. До (…). Не то шо ми пухли — шо ми не мали, люди добрі, шо ми їли бурани! Як згонили нас до того в колгосп.

⎯ А хто це ходив, ці бригади, це свої люди були?

Д.З.: Свої! Заставляли вони їх.

⎯ Пам’ятаєте як їх звали?

Д.З.: Був сусідка (…) оцейо (…).

⎯ Як (…)?

Д.З.: Тато цей, Біленький цей був, його вже нема (…).

⎯ Угу.

Д.З.: Дочка його лишилася. Ходив (…) тутечки, ідним словом, цих таких уже нема, люди. Нема, вон всі повимирали, прямо кажу.

⎯ Але назвіть їх фамілії. Які в них фамілії були?

Д.З.: Ой (…). Це ото я добре знаю шо він Біленький цей був (…).

⎯ А може якось по-сільському на них казали, як?

Д.З.: А ті, а тих людей я позабувала, прямо кажу. Позабувала вже цих людей. Позабувала, шо я буду казати? Я вам його тако, шо це є вже (…). Колись, а зараз це стільки років трималося, да, да. О. Позабувала. Забула, люди, правду скажу, шо маєш, якого трошки зерна, тримаєш для себе шоб хоч на який коліш. Раз покойні мої мама ше тримали ше ми вівці. Тримали ці вівці, от тіки зарізали цю вівцю — Божечко, йде бригада! Де ж те м’ясо подіть? Ой, ну то добре якась була полова у хаті, ше тримали, ше зразу ше корову тримали. Полова парили мама, бо це тако була наче зима. Був цебе́р такий, бо колись цебри́ були. Був цебе́р, а вони палили в пічі і казан той, (…), м’ясо в ту кадушку, (…) пристилили, то м’ясо, люди, полову на то м’ясо і давай по тому м’ясі парити. Витягують окріп, тіки спасли то м’ясо, шо вони не забрали. Ввійшли до хати та: «Гов’ядину чути, гов’ядину чути». А мама кажуть: «Яка то гов’ядина? То в печі он то мамалига, я замолотила та й (…). То яка гов’ядина?»

⎯ Так спаслися?

Д.З.: Ой Божечко, забрали до чиста, позабирали до капочки, люди добрі, до капочки, люди добрі (…). Барабольку, нещасну барабольку з ями забирали, бурачки забирали (…).

 

Д.З.: Голодували, дуже тяжко. Робила я в колгоспі, рік проробила — заробила я це три пуди зерна. Нам там давали. А три пуди з города заготівки забрали. Да. От прожийте на ньому було (…).

 

⎯ А дальше?

Д.З.: А тоді вже постіпенно, вже вони начали давати, люди, вже побільше вже чім рік тому, побільше, побільше. Тоді вже давали вже, хліба стали платити, вже як уже взялися наші вже в цей (…). Взяли силу трошки, да, да. То я тоді вже робила на ланковою. Дев’ять років, була ше дівчиною, до войни. Довго, дуже я тяжко, до войни я дуже, вже я після войни я менше робила, бо як я перейшла вже сюдаво. А мені попався, чоловік мій був слабий, пішов з фронту. Я прикаснулася — в нього чорна болєзнь. То я лічила його, лічила, так він (…) то мій синок, а то чоловік. Лічила-лічила, то він був шістнадцять років при бо́льниці: десять років в Вінниці, а шість років (…). І шоб, люди, вони мені хоч пощчитали за це що хоч копійочку, за те шо я роки так мучилась. Так він при бо́льниці помер, я його привезла сюда, похоронила. (…) всьо.

⎯ Замуж більше не виходили?

Д.З.: Була прийняла, бо мала я зятя, такого мої дочечки немає вже, вже десять років (…). Прийняла руського я, в мене туто хатина ця маленька, я на другій (…) поклала хату там, прийняла до дочки. Та руській був. Та п’яний (…). Та я знаю, люди, чи воно бідне само зачіпилося, чи він зачіпив, бо ніхто не скаже. А я не буду казати, бо я не знаю. Я не бачила.

⎯ Дочка?

Д.З.: Дочка моя. Лишилося двоє онук цих. Він ту хату продав, за ні за шо. Як п’яниці (…), як є. Ті діти забрав до сестри, його там діти вже воспитують. До мене не допустив тих дітей. Мене, здибалися, мене бив тутичка шо іден Господь знав. Та я через нього мусіла ше прийняти ше старого діда. Вже шістдесят років, він мені не нужен був!

⎯ Да.

Д.З.: А мусіла вже сама себе спасала.

⎯ Щоб защіта була?

Д.З.: Да. Та я вже взяла (…). І він тоже цей старий помер. Тепер у мене є синок. Синок він, тоді як я прийняла наче цього зятя, приймала то так як у примичі. А синок пішов у прийми тоже. Ішов (…). Ішов у (…) та він там пристроївся в городку воєннім. Він там робив художніком. Зараз художніком і не робе, покинув, бо дуже мало платять. Та він став на другій роботі, якось на пошту він став. То його тепер придлагає, шоб він наче повернувся на цю роботу. Він каже: «Платіть мені зарплату, в мене сім’я, в мене діти».

⎯ Так.

Д.З.: «То ти так, ти роби на пошті і художником роби» — «Так шо я, — каже, — дві роботи буду робити?» — «Да».

⎯ Дарка Захарівна (…).

Д.З.: Так?

⎯ Я вас хотіла спитати, а хто проводив у вашому селі колективізацію? Це були свої люди чи чужі? Звідкись їх присилали? Чи це були свої?

Д.З.: Були вони сво́ї, заставляли.

⎯ Да?

Д.З.: Вони заставляли сво́ї (…).

⎯ А хто був жорстокішим? Чи свої люди, чи чужі?

Д.З.: Вони були мішмо, були і чужі, о (…). Були і чужі, туточки таке от робилося, це як то не знаєте колективізація, так і чужі були, а тоді вже якось вони тако мішали. От.

⎯ Чи були такі хазяї що їх вислали з села?

Д.З.: Таких людей не було. Таких вони не допускали цих людей до сел. Я знаю шо в нас було, дуже була жінка, чотири дівчини. Було вони, дуже вони жили бідно. І я була дівчиною і вони були дівчата. Ходили горох утикати. Ходили горох той утикати (…). Цей вони голодні, знаєте, їсти хтят, їдять той горох, тако аж пооб’їдаються аж сюдово кругом. А ми хоч і кинемо, тіки вже так трошки наче кралися, всі одно, нас не так помітно. А вони і хоч і голодна, хоче з’їсти. І ше й назбираю, у цей, цево руку (…) щось і зварити, бо їсти хоче. Та їх не допустили до цього гороху. А вона взяла там ідна дівчина та й сказала шось, проговорилась. Значить, думаєш як я бідна, так шо вже мені бути? Та її забрали. Де вони її поділи, Господь (…).

⎯ Пропала? 

Д.З.: Пропала. А були тутечка, в нас іден Коля був.

⎯ Пам’ятаєте як була фамілія?

Д.З.: Войко.

⎯ Ага.

Д.З.: Да. Коля був, він нікому ніде нічого не винен, тримав корову, носив у Тульчин, колотуху носив, все з нього сміялися, наче мужчина носив колотуху, но (…). Ну і за шо забрали? Де поділи?

⎯ Пропав тоже?

Д.З.: Пропав.

⎯ А ще були такі люди, що не прийшли більше в село?

Д.З.: Що повернуться наче нема цих людей, (…) не повернулися вони. Не повернулися. Ой Боже мой (…).

⎯ Дарка Захарівна, а як тоді в колгоспі так нічо не платили, то де люди брали гроші, щоб купити собі якусь одежину чи взуття?

Як тоді (…) що тоді жили, так шо бачили натягали. Хто шо чи (…). Таке було врем’я, голубко, шо не було даже чось не тоже такого (…) ні мануфактури, ні хустинки, щоб зав’язати, я сама помню, шо пасла я згін овець. Пастушкою. Пасла згін овець і таке вже ріщча, і я не маю що зав’язати на поле йти. Мама плели мої, значе, робили на верстаті і плели просто вовняні хустки. І ходили тако, жаріщча ходили в тих хустках. Не було де дістати.

⎯ З полотна, да?

Д.З.: Да.

⎯ Дарка Захарівна, а ви чию худобу пасли? Це сусіди вам згонили?

Д.З.: Нє-нє, так (…). Були одноосібно жили, і так я значить (…), бо як мої мама лишилися вже вдовицею, вже я підросла, то мама заставляли шо: «Паси, (…) дитино, бо як не є, (…) грішми не платя́т». Грішми не платят, а цими (…). Наче це вже мами, і з поля (…) і посіють, і шо з ним уже привезуть там чи (…). Шо посіють. Чи там якась мішанка, чи озимина, чи шо те вже вони таке (…) вони наче хазяя мали, шо вони не журилися, вже як той хазяїн має коні — то вже мамі зробив, а я пасу. То вже раз уже і плачу: «Мамо, я не буду пасти» тяжко, шо казати. «Ой, дитино, паси! Ой, дитино, паси!» Та я знаю шо було дуже-дуже було тяжко. Дуже тяжко (…).

⎯ Дарка Захарівна, а робили таке ніби обмінювалися: от у вас є якась продукта, а ви міняєтеся та купите собі якусь кофтину, на ярмарку? Обмінювалися тоді продуктами чи ні? Товарами?

Д.З.: Не було шось такого наче. Знаю шо робили самі люди.

⎯ У вас дома що робили батьки?

Д.З.: Мої батьки, то які, я ж кажу, три роки було мені як батько вмер. То вони на фронті були. Ну тримали коні.

⎯ Угу.

Д.З.: Тоже наче жили. А тоді вже як померли, ті коні лишили, мама продали. Та й купили корову, так уже корову тримали.

⎯ Угу.

Д.З.: А цей, і вівці тримали, і свині тримали вже. Так чіплялися як могли (…).

⎯ Так. Коли ви пішли в колгосп, то чи тоді крали з колгоспу?

Д.З.: Ой не давали. Чесно скажу. В нас сусідка, люди, там був, украв я кажу тепер, чесно скажу, тепер роблять і таким, отако (…). Я об’ясняю шо воно є.

⎯ Так, так.

Д.З.: А тоді, люди, було за сто грам в карман узяв чоловік (…) пшенички і голова найшов і дав йому рік за триста грам. І він відсидів, за сто грам.

⎯ А коли почали вже красти в колгоспі?

Д.З.: А вже тоді, вже як оцево вже начить, вже трошки взялися сили цеї. От. Тоді вони вже побачили, шо вже (…). І начальство беруть, куда хто урве. А ці тепер (…) тіки шо вже я кажу, я вже робити не годна. Тий подивлюся шо зараз, нема тої правди шо ми так наробилися, ми так страдали. А зараз шо, люди, теперки отако, така жара — ми на жнива йдемо. Почепиш (…) зв’язали. (…) не роздінешся, поки тих копи не вив’яжеш. І ше ж (…) граблями за собою. Складаєш ті снопи уперед у п’ятки́, а тоді вже стаєш шоб (…) А тоді вже вижали, чи там, викосили, та йдемо накидаємо. На підводи, стиртуємо. Стиртуємо в стирти. В стирти (…) до машини. Дньом молотим, ночую віємо вія́лками. Тепер я так скажу, (…) легше.

⎯ Жнива тоді були круглосуточно?

Д.З.: Круглосуточні, тяжкі, дуже тяжкі було, люди, врем’я. Дуже було тяжко, не дай Господь, кажу (…). Боже, люди добрі (…). Було дуже тяжко.

⎯ А чи багато було хазяїв тоді у вашому селі?

Д.З.: Не знаю, називали Кумачі. Вони то це на село, це (…) мій дід, Ракочій, Кумачі (…). Ну якось, я не знаю як, шо якось осталися в своїх хатах. А тоді вже як заступили, вже война захватила, заступили до нас румуни. Та й тоді як цего мого дєдушку та син вигнали, та дали другому, значить, шо на постройку. За румуни, той хазяїн, та став його вигонити. Це мого дядька щчитати. Вигнав, рік якраз тільки построїв, за рік хату (…) як може бути. Зараз война захватила і він став вигонити. На другий рік вони розкидали. Ну куда, шо ж робити? (…) цей мій дядько до цих румунів. «Що ж, — каже, — робити? Мене вигнали. Ну, дали мені — тепер цей хазяїн мене гоне. Де ж мені дітися?» Він тоді, шо роблять (…) на своє. Та й тоді вже поставили на тому, (…) значить там були хазія. Цих вигнали, а другому дали. Він звався Поліщук. Його нема тоже, помер, то віддали йому тоді вже, як мого дядька вже завернули на свій грунт. А йому дали аж в кінці села грунт, то він вже построївся собі. А цей дядько строїв вже собі. Назад, не цему грунті.

⎯ Угу.

Д.З.: Вже як уже война.

⎯ Дарка Захарівна, а багато було в хазяїв дітей, великі в них були сім’ї?

Д.З.: Сім’ї були великі. Були великі.

⎯ А згадайте, у вашого дядька або у ваших сусідів які були сім’ї, скільки було дітей?

Д.З.: (…) в мої мами було троє (…) щчитати три сестри, то четверо їх було. Було їх четверо в моїх мами, мала чотири сестри, а п’ятий був оцей, син. Тоді якось, якось тоді, по правді скажу, тоді якось дітей було більше, бо тоді трошки Бога боялися. А зараз, я по правді скажу, зараз цего не признають, зараз ці діти вони йдуть, Бог знає по якому (…). Да.

⎯ Ви думаєте що це грішно, да?

Д.З.: Це великий гріх. Це кажу, шо це все ідно шо ти людину вб’єш. Колись моя розказувала сон. Вже це в мого зятя та двоюрідна сестра. У неї дуже сім’я велика, велика була, а чоловік дуже був бідний. Вона так бідно жила, але каже, ну, ходила вже, ходила на ці аборти, було шестеро в неї, вона ше їх викидала. Але каже (…) розказувала, а тоді, каже: «Зайшла я в положення, думаю, ну шо я буду з ними робити? Шестеро цих, сама ідна, (…) він допомоги не дає. Піду (…)». «Сниться, — каже, — мені сон, шо я поклала м’ясо на вікно, а приходе, — каже, — стара женщіна та й каже до мене: «Іди, — каже, — це м’ясо з’їсиш» як (…) страх. І я сказала (…) і не пішла. Не пішла». Дуже-дуже це гріх великий, ці аборти робити. Оце кажу (…) не мала я цього гріха, мала їх двоє, (…) слабий був, десять років як він вже (…) оставив мені двоє, так я їх вигодувала, (…). Цього гріха не маю. Тіки таке гріхи, шо може слово заробила яке (…).

⎯ Це всі ми грішні. 

Д.З.: Да.

⎯ Шо ми зробим?

Д.З.: Да, да.

⎯ Дарка Захарівна, а чи було багато бідняків в селі тоді? Бідних?

Д.З.: Було бідних більше.

⎯ Як до них ставилися люди? Чи їх жалували, чи їх так, призірали?

Д.З.: А тоді хто жалував, люди? Сумієш робити — то роби. А хто їх жалував (…). А тепер вже такі, як уже стало оцево вже при колгоспі, уже як взялися вони трошки цю силу вже, стали за цими трохи людьми дивитися, вже начали вони якось і пенсії давати зразу. Я сама получала. Зразу дали 20 рублів (…). Нє, 14 — тоді 20. Тоді вже(…). Нє, 18 — тоді 20. А тоді вже стали люди обіжаться, що ж це за пенсія, що ж це такоє? Та нам пенсію, Божечко, нам обідно! Мені так обідно зараз, люди, я проробила такі роки, такі ми тяжкі, то я получала теперво цю пенсію — двадцять(…). Нє, 219 тисяч 70 рублєй. Ну сказали шо добавимо-добавимо-добавим, вже місяць пройшов, вже другий місяць пройшов, вже визивали нас усьо — нема. Але (…). Цего вже цей місяць, то я це вже получила, аж теперво дали вони мені, вже 70 я получила тисяч і 70 цьої (…).

⎯ Сімсот?

Д.З.: Сімсот п’ятдесят, п’ятдесят (…) п’ятдесят рублів.

⎯ Угу.

Д.З.: То це я вже от, оце кажу що це вони якось там добавили ці місяця вже трошки, а там уже сказала по́штарка, що вже, каже, на той місяць не буде цих грошей вже, щось вони менше вже якось (…). А як, ой (…).

⎯ Дарка Захарівна, а чи жили в селі чужі люди, чи були в селі?

Д.З.: Було так.

⎯ А звідки вони приходили?

Д.З.: Ну, Господь їх знає звідки, були всілякі періоди. Є таке шо приїде, то купе якийсь куточок, построє хатину, посиде, нема, нема — продасть. Знову собі переїжджають. Було так. Було.

⎯ Багато було таких людей?

Д.З.: Було-було багато.

⎯ Які це були, українці чи руські?

Д.З.: Нє, руських мало було.

⎯ Українці були, да?

Д.З.: Українці.

⎯ А чи жили в селі євреї або цигани?

Д.З.: Жили. Ні, цигани не жили, цигани тільки так, де вони жили, то Господь їх знає. Тільки так ходили по селах, ви знаєте як, як вони оцей (…). Жити то вони не жили в селах. А ці, а євреї жили, євреї в нас були. В селі вобше були построєні, вони тримали магазинчик свої, вони торгували якось там (…).

⎯ Тепер нема вже їх, да?

Д.З.: Нема. У войну то їх повибивали. Повибивали.

⎯ А тепер трошки про ваше дівування. Чи ви ходили на вечорниці?

Д.З.: На вечорниці ми не ходили (…). Не було цего, (…) кажу. В село ми не ходили, бо клубу тоді не було. Була церква, ми в церкву ходили. Тоді вже як уже в цю окупацію, шо вони взяли нас уже, значить, ту церкву як розібрали, то вже поставили той клуб. То вже мусіли тамо деколи і то як коли я там ходила. Мама все заставляли, не пускали, прямо скажу, не пускали. То: «Пряди (…), мені не дивися тамо щоб ввечері, це яке це вечорниці ввечері?» Ходити, щоб це ввечері колись ходили на ніч у клуб, як тепер (…).

⎯ Угу.

Д.З.: Колись не було так.

⎯ А так на вулиця́х збиралися поспівати дівчата?

Д.З.: Ходили. Це то да.

⎯ Угу.

Д.З.: Хлопці йдуть до дівчат, дівчата виходять на цей, на вулицю чи десь собі зберуться в якихось садочках тако, до товаришки до тої прийдуть якоїсь, хлопці посходяться.

⎯ От ви де збиралися?

Д.З.: Ну, ми собі ото товаришка до товаришки прийдемо. Чи в садочку, чи десь під хатою, чи де-небудь, то поприходять хлопці, співають собі, гармошка яка там грає — там потанцюють. Таке було.

⎯ А збирались так на кутках, як називався куток де жила ваша сім’я? Як казали?

Д.З.: Нетревівка.

⎯ Угу. А як ще називалися сільські кутки?

Д.З.: А туди то щитається, це Село, щитай де я зараз живу — це Село. Там щиталася Хромівка туда, там Кавказ, там (…), туди Ґречина, туди Кінець. Да.

⎯ Такі були назви?

Д.З.: Такі назви, да.

⎯ Угу.

Д.З.: Такі назви.

⎯ Дарка Захарівна, а як ви збиралися на ці, на вулицю поспівати, то був гармоніст у вас, музикант?

Д.З.: Збирали хлопці, музики наймали.

⎯ Ага.

Д.З.: На вулиці. Челядь сходилася. Платили дівчата там чи хлопці, от вони хтять з якою дівчиною потанцювати — музикам заплатя́т, (…) танцюють, а самі танцювати не йшли. Не заплатиш хлопцям, тим, наче музикам — не потанцюєш.

⎯ А які були музики? Ви пам’ятаєте?

Д.З.: Духові були.

⎯ Труби це були, да?

Д.З.: Да, да.

⎯ А які труби? Не знаєте як вони називалися?

Д.З.: За це не скажу, знаю шо труби, а (…).

⎯ А барабан?

Д.З.: Барабан. Барабан, труби то й(…).

⎯ Великий барабан був?

Д.З.: Великий, великий.

⎯ І ще що було? Сопілка була може, чи скрипка?

Д.З.: Була, то щиталася цей, скрипка, сопілка то музика тако о, (…), от хто не має як свадьбу робити, хто не має заплатити за таку музику, то наймали собі сопілочку там, скрипку. То такі от грали. (…) така була.

⎯ Можна сказати що були такі двоякі музики в селі?

Д.З.: Да-да.

⎯ Духові і такі бідніші (…).

Д.З.: Да-да.

⎯ Скрипка і сопілка, да?

Д.З.: Да-да.

⎯ Угу. А пам’ятаєте які були музиканти? Назвіть їх.

Д.З.: Ну музикант (…), як він, (…). Ну я по правді скажу, вже вони були аж із того кутка, я вже тоже позабула. А то шо сусіда мій був, по мойму, то я це знаю шо він, значить, грав на трубу (…).

⎯ Дарка Захарівна, а які мелодії, які танці вони грали?

Д.З.: А всілякі разні.

⎯ Як називалися?

Д.З.: І полька, і цей (…). Як я вже позабувала, краков’як щитається (…) таківо, то цей (…). Як я вже всьо позабувала (…). Танці то були дуже славні.

⎯ Да?

Д.З.: Прямо кажу, танці то шо треба було, не такі як зараз, як я бачу, подивишся по телевізору. Як воно, кудись іде. Гарно танцювали, чесно скажу.

⎯ Дарка Захарівна, тоді в кожному селі були такі жінки, що уміли шось таке особливе робити. Казали баби-кухарки, що їх запрошували кудись варити на весілля, чи баби-бранки, що брали дітей, чи повитухи (…).

Д.З.: Була, в нас, була в мене мої мами рідна тьотя була. Була баба-бранка.

⎯ Як її звали?

Д.З.: Савета вона звалася, фамілії (…).

⎯ Як звали?

Д.З.: Савета.

⎯ Савета?

Д.З.: Да, да. Звалася вона, дужечко як вона умирала, то за нею всі жінки плакали. За тою бабою-бранкою. Бо вона як діти брала, то вона дуже якось, як вона цю роділію якось так розмастити (…) женщина обрушується. Буває тяжко шось вона возьме. То вона дуже рятувала цих жінок. Чи мущчина, чи женщина, то вона дуже рятувала, да.

⎯ Знала як треба робити?

Д.З.: Да.

⎯ Розмащувати, да?

Д.З.: Да. От я вам по правді скажу — у мої мами була тьотя тоже, ну це, бо ми це з цеї родини.

⎯ Угу.

Д.З.: Так ми всі понаучувалися. То я і сама навчилася це діло робити, да. І як я була дівчиною, дуже я носила тяжко. (…) в’язку соломи добре взяти шоб чи там якого буряка де, чи шо — дуже тяжко. То була тоже (…) обрушилася. Я пішла до свої тьоті, то вона мене як узяла тоже тако, шоб не та тьотя я б тоже була, я не знаю шо. І я навчилася, коло цеї тьоті. То я сама спасла чотири женщіни.

⎯ Правда? Приходили до вас, да? 

Д.З.: Да, да.

⎯ А тепер ідуть чи ні?

Д.З.: Тепер я не хочу сама, бо я вже не можу. Я колись, я мала силу.

⎯ Так?

Д.З.: Тоді це ж треба тоже ж узяти (…).

⎯ Мати сили, да.

Д.З.: Да.

⎯ Угу. Дарка Захарівна, а як називалися голоси? Як, на скільки голосів співали колись дівчата?

Д.З.: Це різному, хто який в кого голос, (…) по правді скажу. Колись я як від машини, це ми їдемо, а в нас був чоловік тим, він і бригадиром був, (…), а тоді значе посідаємо ми в ту (…) а коло тої машини дают варили за́тірку якусь там. Ну знаєте яка це за́тірка, там може замішити то тісто, там кинути (…) Давали якусь баланду́, все казали «Чекай, бо я ще баланди́ не взяла» (Сміється). Так це як я ше не возьму, нас було дві дівчини, на весь куток, то я дуже гарно співала, виводила, дуже в мене веселий голос був. І мої товаришки, я стала — то вже та бере, от. Та й ту мою товаришку та й заколов.

⎯ Хто?

Д.З.: Сусідський. Ходив, хотів її взяти, вона не хтіла за нього йти. І він заколов. Така вона була красіііва, така була гарна.

⎯ І шо, відсидів в тюрьмі?

Д.З.: Ти шо, він посидів 10 років йому дали. А її по сегодня нема. Дуже була красіва.

⎯ Як звали її?

Д.З.: Галя вона звалася.

⎯ Фамілія?

Д.З.: Чекайте, як вона, фамілія (…). На них казали (…). Ой, Божечко-Божечко, (…). Позабувала. Ше її є (…).

⎯ То це він так з ревнощів, да?

Д.З.: Да-да. Шо вона не хтіла йти за нього. (…) забула, забула, дочечко, фамілію. Сусідка то мої, сусідки були мої. Одні ще тьоті тутечко отут є, вони на цих кутках, да.

⎯ А які дівчата найкраще співали?

Д.З.: (…) це так, люди, це в кого голос який у кого.

⎯ Ну ви вважалися з цею подружкою, що ви саме краще співали, да?

Д.З.: Ну да, це знаю, шо знаю колись моя (…). Там як була, вже немає, тільки дочка осталася, а я то дуже ходила мастила по чужих хатах (…). А мама мої йшли від моїх батьків і каже (…). А ми від машини їхали, (…). дівчата, якось весело колись було. Зараз не знаю шо (…). Але та вийшла жінка, якась така була трошки (…), одним словом, (…) слова. Вона каже до мої мами: «Тітко Євдохо, йдіть я вам щось скажу» (…) «Шо ви мені скажете?» «А от, тітко Євдохо, шо ваша Дарка така гарна, як гарно співає, тільки шо погано». 

⎯ А шо, ви хіба не були гарною в молодості?

Д.З.: В мене бачите (…).

⎯ Гарна жінка!

Д.З.: (Сміється) «Тільки шо погано» А мама каже: «Ну то шо я (…) кожна мама хтіла, шоб була розумна і гарна, але (…) така є» (…). То приходе її дочка: «Тітко, ідіть до мене мастити!» То я пішла, мащу, а вона тако (…) сіли ми. Поснідали, випили по стаканчику та й (…). Та й стали лазити там, ці стіни мастити, то я знову таку гарненьку пісню нагадала, вона каже: «Халєро! Ти ше, — каже, — так гарно співаєш!» А я кажу: «(…) погано». (Сміються).

⎯ Нагадали їй, да?

Д.З.: Нагадала. Я така шо (…). Я така шо (…).

⎯ Бабушка Дарка, а як ви ходили це по людях мастити, то що вам люди за це давали?

Д.З.: Ой, дуже мало платили.

⎯ Правда?

Д.З.: Мало, мало.

⎯ Це дуже тяжка робота?

Д.З.: Ой, робота тяжка, це через то я не тепер, в мене ці (…).

⎯ Угу.

Д.З.: Тяжко, тяжко.

⎯ А в клуб ви ходили вже потом, пізніше?

Д.З.: Ну як я ходила (…). Нє, нє. Мої роки ше такі підойшли шо я не ходила в клуб. Вже робила була, правду скажу. Як уже якісь збори, бо я ланковою вже робила, була 9 років я ланковою до войни наче ше, до войни ше. Ну то які збори чи там якась нарада, це вже ззивають ланкових у село, шо це треба якась. То тоді от я тільки ходила, а тако шоб там якісь ходили, як то дівчата шо сходяться, то ше таке врем’я було шо ми не ходили.

⎯ А як проходили колись вибори, в клубі?

Д.З.: У клубі. У клуб, по хатах уперед.

⎯ Правда?

Д.З.: Так де в кого хата, тако вони (…) в кого хата велика, тоже якісь збори проводять. То по участках. Да.

⎯ По кутках, да?

Д.З.: Да.

⎯ На одному кутку зробили (…).

Д.З.: Да.

⎯ (…) потім на другому?

Д.З.: Да.

⎯ Ми говорили про музикантів, а чи були у вас музиканти такі сімейні, що грав батько з синами або брати грали?

Д.З.: Таких наче не було сімейних. Нє-нє, не було. В нас не було. Так ми яке, у кого була (…).

⎯ В якому році у вас було весілля?

Д.З.: Послє войни, думаєте я вже помню які це вже роки? Як це война була (…). Ой, Господи (…). Я послє войни (…).

⎯ Виходили заміж?

Д.З.: Виходила замуж, да.

⎯ А які були музики?

Д.З.: А які ж музики як война, тоді таке голод було (…) бо ми клали братові з мамою, в нас лишилося, бо мій брат був на фронті, забрали його. Пішов в армію. А з армії забрали їх, вночую ухватили. Він був дуже довго в пліну, як вони їх ухватили. Десь там у Німеччині він був. А тоді вже прийшло то ми з мамою клали (…) там хату, а тоді вже як кончилася война, та й тоді прийшов цей до мене, це вже дні щитати. Цей, то ми клали цю хатинку зліпили, послє войни оце, ого-го. Так як би тіки хоч влізти в нюю. Та й уже як він слабий був, та я сама лишилася з двома дітьми, та я на другім грунті, я поставила, тепер там славна гарна хата, дочці. Там погреб, там кухня, там пообивато до пуття. А тут лишився син, пішов — не хоче сюда. Я лишилася сама зараз. Та отаке.

⎯ Дарка Захарівна, чи бачили ви старців?

Д.З.: Старців було.

⎯ Ходили вони по селах?

Д.З.: Ходили, ходили.

⎯ Вони були темні?

Д.З.: І темні були, і такі ходили, всілякі старці були.

⎯ Чи вони часом грали що-небудь, співали?

Д.З.: Був тако помню, шо ходив оцей старець із гармошкою. Співав. Попід хати тако, попід ворота, (…).

⎯ А пам’ятаєте які пісні він співав?

Д.З.: Нє, не помню.

⎯ Про що?

Д.З.: Не помню, дочко, бо це давно було.

⎯ Ну як ви думаєте, молитви чи Божі пісні?

Д.З.: Нє-нє, таких пісень не було так як би зараз, нє. Колись як співали цього старці, то вони всьо Божественні.

⎯ Божественні?

Д.З.: Божественні співали.

⎯ Угу. А чи були такі старці, шо ходили разом з свою жінкою? Чоловік з жінкою ходив?

Д.З.: Було. В нашім селі було. Він був темний, а вона водила його.

⎯ Памятаєте їхні фамілії, як їх звали?

Д.З.: Безбак.

⎯ А як його звали?

Д.З.: Вона (…) називалася, а він, чекайте, як він (…). Чи він Іван (…).

⎯ То він прийшов з войни темний, да?

Д.З.: Да.

⎯ І вона його водила по селі?

Д.З.: Водила по селі.

⎯ По свому селі чи по других селах?

Д.З.: По других селах водила, кругом водила. По всіх селах.

⎯ А як люди відносилися до цих старців? Чи їх жалували, чи (…).

Д.З.: Наче нє, наче тако де як вона ходила по всіх селах то (…) нє, давали, давали люди.

⎯ Угу. Чи вважалося гріхом обідити старця?

Д.З.: Нє, наче не старалися.

⎯ Як кажу: чи вважалося гріхом? Грішно було обідити старця?

Д.З.: Нє, гріх, гріх. Не можна. Не можна.

⎯ Не обіжали їх, да?

Д.З.: Нє, нє. Не обіжали.

⎯ Угу.

Д.З.: Це щитається от, людина як темна чи каліка, то це є таке, я тепер не знаю, як тепер називають, а колись кажуть шо це так як (…) мужчина ходить, чи як женщіна ходить це щитається Матір Божа. А як ходе чоловік то це так як Спаситель ходе. То це старцеві лучше дати цему шо, може він, люди, які він і є, може йому Бог дав таку цюю, но так воно (…).

⎯ Треба їх жалувати кожен раз.

Д.З.: Треба, да, да. Це (…).

⎯ Чи казали так шо «Подаю старцеві, а приймає Бог»? Казали так?

Д.З.: Ну наче всі одно наче так дається, дається старцю зі щирою душою.

⎯ Ага. Чи ті старці мали сім’ї?

Д.З.: Були. У нас був темний, тий шо я розказую, була сім’я. І подружилися. Були в неї скілько (…). Два сини, дочка, дочка ще й товаришка моя була (…) була. От. (…). То було їх троє.

⎯ Чи хтось із них живе ще в селі?

Д.З.: Нема вже, ці повмирали, ця дочка вже вмерла, це ж ви щитайте вже шо ж мені, мені вже семдесят дев’ятий, на восьмий десяток, то вже (…).

⎯ (…) бабушка, ви дуже добре ше пам’ятаєте все, добре виглядаєте!

Д.З.: Ой, не знаю я дужечко, дужечко, люди добрі, я по правді скажу, то я це (…).

⎯ Зазнали?

Д.З.: Зазнала горе всілякого, всілякі періоди!

⎯ Да (…). То можна сказати що в цих Безбахів лишилися внуки в селі ще, да? Чи нема їх?

Д.З.: Є невістка в неї.

⎯ Угу.

Д.З.: Невістка то є, в цих Безбахів. Бо вона (…) там на обійсті туди, так як щитати (…).

⎯ Бабушка Дарка, а як ви пам’ятаєте, чи власті мали шось проти цих старців, чи гонили ними?

Д.З.: Нє. От уже старців не гонили за цего вже врем’я що (…), шоб старці не ходили попід хати. То не признавали старця, правду скажу. А у то врем’я як жили одноосібно — то ходили. І виносили, хто шо мав, хто яєчко (…). Колись мої (…). Я вам розкажу.

⎯ Да.

Д.З.: Про життя. Мої мама дуже бідно тоді жили, як я вам розказую яке життя прожила. Це вже робили вони на верстаті. Був первий день поста. Так як сьогодні помню. Була в нас сучка, геть розказую, сучка рябенька. Нікого вона не вкусила, а того укусила. Значить (…).

⎯ Старця?

Д.З.: (…) ходе до хати і то врем’я таке було, шо кришки хліба не було, кусочок хліба в нас на столі. А то мама кажуть до цеї, мої сестри, я тако маленька була ходила, тако по (…), по грубі, а вона вже більша, старша від мене, та й палила; мама за верстатом. Вони кажуть: «Сховай, — кажуть, — той кусочок хліба, бо іде якийсь старець, і то не скажеш шо нема». Та й взяли та сестра моя, та й кинула в скриню той хліб. Він же не бачив того. Входе до хати, перехрестився. Та тоді каже до мами (…). Каже до мами: «Лукавили?» — «Да» — «Не мали ви, ви не багацько хліба мали, мали кусочок і той ви десь сховали». А мама тоді кажуть: «Дай Ганю я́єчко» (…) стояло в мисочці. «Дай я́єчко», він каже «Нє, спасібо. Ніде мене собака не вкусив, а ваш укусив». А вона каже: «Ой, Боже мій (…)» Тий тако став: «Шануйте цю дитину!» На мене. А я (…). «Шануйте цю дитину, коло неї, бо це ваш кусок хліба. Ви коло неї будете віка́ дожити. Доживати». Ну шо получилося точно.

⎯ То ви думаєте шо він такий був, якийсь (…).

Д.З.: Якийсь (…).

⎯ Ясновидящій?

Д.З.: Прозорлівий.

⎯ Прозорлівий?

Д.З.: Да, да, да.

⎯ А був темний він тоже?

Д.З.: Нє.

⎯ Зрячий був?

Д.З.: Да.

⎯ І не знаєте як його звали?

Д.З.: Нє, не знаю і не (…).

⎯ Це чужий він був?

Д.З.: То чужий чоловік прийшов і пішов, і точно так получилося, і мама коло мене була. Вже як в мене цей чоловік був слабий по такій болєзні, двох діточок, я не могла вже діти з ним лишити, я забрала маму до себе, і так вони, я воспитувала вже їх, і коло мене, я і поховала її.

 

⎯ Дарка Захарівна, а коли перестали ходити ці старці?

Д.З.: Уже перестали вони ходити, вже цего врем’я, як це вже заснували ці колгоспи. Тоді вони вже, значить, презірали їх, шоб вони менше ходили, не ходили.

⎯ Власті презірали, да?

Д.З.: Да, да. Шоб вони не ходили. То було вже тоді таке вже, да.

⎯ А чи ходили такі старці попід хати, шо мали з собою якийсь інструмент? Бандуру чи якусь ліру?

Д.З.: Такі (…). Були, були. Ходили, ходили, я ж кажу, ходили грали.

⎯ А пам’ятаєте які інструменти вони носили? Що там в них було таке? Як воно виглядало?

Д.З.: Якби ж я була знала шо б це тако, то я була б пригля́нулася. Знаю шо ходили якось так, то гармошка, шо воно цей, з гармошкою такий ходив старий, шо я знаю шо один у нас там ходив (…). Гармошкою грає і співає.

⎯ А з бандурами ходили?

Д.З.: Нє-нє, з гармошкою тільки я бачила.

⎯ Ага. А під церквою грали вони що-небудь?

Д.З.: Під церквою не грали.

⎯ Тіки співали?

Д.З.: Тіки так співали собі.

⎯ Без музики?

Д.З.: Без музики.

⎯ Молитви співали, да?

Д.З.: Да.

⎯ Чи є у вашому селі зараз церква?

Д.З.: Дуже гарну церкву построїли зараз.

⎯ Тепер уже, да?

Д.З.: Да.

⎯ А раніше шо? Колись була церква?

Д.З.: Була в нас церква, в тій стороні, на тім місці поставили школу. А тепер то вже як оце вже шо відновилося (…) церкву, то ми, народ весь турбувався дуже за це, його вже позаторішнього року як ми відкрили, год уже як (…).

⎯ А чужий батюшка чи свій, сільський?

Д.З.: Чужий.

⎯ Угу.

Д.З.: Чужий батюшка, молодий батюшка.

⎯ Угу. Як його звати?

Д.З.: Чекай, чекайте, як його звати (…) на дві неділі. Він сам руський, а оженився у Западній. Тоже молодий, молодий ше, він молодий, йому двадцять вісім років. Ше молодий.

⎯ А якою він мовою проповіді читає? На руській?

Д.З.: Говорить так по-руському, а править по-українськи.

⎯ Правда?

Д.З.: Да.

⎯ Бабушка Дарка, а пам’ятаєте як проходили весілля до голоду і після голоду?

Д.З.: До голоду то гарно весілля робили, до голоду. Дуже гарно. А вже у голод (…). Уже яке то весілля було?

⎯ Як у вас молоду одягали? У національний костюм чи мала вона плаття і фату?

Д.З.: Фати колись не вбирали.

⎯ А чого?

Д.З.: Колись казали мої мама розказували шо (…) клали вінок, той фату, то тільки по́критка (…) фатів, наче була, да.

⎯ Шо вінок мав бути, да?

Д.З.: Шо вінок. Один вінок, чистий. Лєнта і вінок. І то, не (…) як тепер, коси були тако, колись коси молода (…), коси розпустить по всіх плечах і вінок. (…) я знаю, ше помню як моя сестра ще віддавалася, (…). А за фату, то мама дуже мої не хтіли, дуже не хтіли фатів.

⎯ І не вбиралася вона в фату, нє?

Д.З.: Нє, нє.

⎯ А плаття було чи костюм такий (…)?

Д.З.: Просто спідниці́, кофта, шоби чи там як холоднувато, (…) жакетики були такі. Не вбирали такові плаття. Нє-нє.

⎯ А вишиті сорочки удівали дівчата?

Д.З.:(…) якесь таке мода така була, за мого врем’я, шо всьо вишиті, порукавники сюда, кругом. От.

⎯ А жених?

Д.З.: А жених то так, так як ото шось (…). Обикновенно.

⎯ Як виходили, да?

Д.З.: Да, да.

⎯ Угу. Чи пам’ятаєте ви, були в вашому селі такі червоні весілля?

Д.З.: Красне весілля?

⎯ Да.

Д.З.: Красне весілля робили, робили вже в цего врем’я. Вже наче послє окупації цеї. То було красне весілля. А до войни не було цего весілля.

⎯ А у кого було таке весілля?

Д.З.: Багатенько було, багатенько, тільки думаєте я фамілії, думаєте, позабувала вже.

⎯ А що казали люди про таке весілля? (…) ?

Д.З.: Старі люди не понімали.

⎯ Да?

Д.З.: Нє-нє, прямо кажу. Старі люди не понімали.

⎯ А що готували дівчині на придане?

Д.З.: Ну готували шо вони, хто шо мав. От як (…) колись то коври купляли, а то якісь простині купляли, а то таківо скатерки там купиш, (…) то грошей, хто шо мав.

⎯ Бабушка Дарка, а були такі випадки, шо між собою та й подружилися родичі?

Д.З.: Було.

⎯ І шо про це казали люди?

Д.З.: Наче кажуть шо грішно. Не можна було це. Мої тьоті, то у самої дві сестри — два брати позабирали рідні. Так. Но правда, і один старшої забрав, то бездітні вони обоє. А молодшої, то правда це в цего неділю була свадьба, вона видавала дочку, ну онучку свою (…) ця моя сестра, ще й мене на свадьбу просила, а я (…). Вже стара, та й не хтіла йти, (…). Може вона і обідиться, шо я не ходила, але (…). Вже не можу. Не то шо (…), не можу вже, куди вже (…) йти? Та я вже не ходила. То вони (…). Тої чоловік пив. Цеї, другої. І він з горілки так і помер. Да. А вона застала (…).

 

Д.З.: Гріх, гріх.

⎯ Угу. А чи були випадки, шо розлучалися колись, ше в вашому дитинстві, в молодості? 

Д.З.: Рідше. Яка то сім’я, люди, як вони попали (…). Як вона не мучилися — но жили. Но розводиться не розводилися, так як теперечки.

⎯ Так?

Д.З.: Як у (…) зараз. Така, люди, молодиця шей й (…) с родственіків. Вже й дівчина дуже гарна взросла, почті (…). Но вона собі найшла якогось там (…). Сусідське село, покинула чоловіка, розсудила, обоє построїлися. Чисто всьо. І вона найшла собі другого, і забрала тоді, та його лишила, він остався там. Колись цього не було.

⎯ Як ви думаєте, чого так було? Терплячіші були жінки?

Д.З.: Колись терплячі, Бога боялися, прямо скажу. Боялися, казали шо грішно розводитися. Грішно. А теперки (…). Всьо чось відойшло це врем’я. Всьо воно пішло, люди, і так воно якось так живеться, так наче скот не скот (…).

⎯ Ви думаєте шо така (…) пропадає мораль така у людей, да?

Д.З.: Да.

⎯ Дарка Захарівна, але якщо вже таке вийшло шо розлучилися, чи мали право тоді оженитися другий раз чоловік і жінка війти замуж другий раз?

Д.З.: Вони то виходять, але кажуть шо не можна, але якось (…). Да, кажуть що не можна (…).

⎯ Дарка Захарівна, а чи було в селі так, шо дівчата та й мали без шлюбу дітей?

Д.З.: Було.

⎯ І що таких дівчат (…).

Д.З.: Мої, моя мама розказувала шо була їхня сусідка, як вони дівочили. То вона зайшла в положення, і вона мала (…) брала цей, шлюб, брак брала. То мої батьки отказали до мої, научали дітей, шо: «Діти, не ідіте на свадьбу і не дивіться на це».

⎯ Правда?

Д.З.: Да.

⎯ Але вона вийшла замуж за цего чоловіка шо від нього дитина була, так?

Д.З.: За цего.

⎯ Ага.

Д.З.: За цего (…).

⎯ Але я вас хотіла спитати чи було таке, щоб без чоловіка мала дівчина?

Д.З.: Було. Всіляко було.

⎯ Всіляко було? То як батьки до неї ставилися? Чи жалували її, чи так, зневажали?

Д.З.: Нє-нє-нє.

⎯ Ніхто не (…).

Д.З.: Не дуже жалували. Знаєте яке то (…). Всяко було.

⎯ Як складалася доля такої жінки?

Д.З.: От у нас ідна, ще вона єсть жива. Трошки вона може навіть на три (…) старша вона від мене. Но вона собі (…). Найшла вона того (…) десь вона його поділа. Ті батьки її, значить, ненавиділи за це, ругали за її. Вона була собі уїхала в город. І вона так і осталася, но вона незамужна.

⎯ То батьки сварили за то, шо вона з дитиною таке зробила?

Д.З.: Да, да.

⎯ Шо вже як найшлося хай би жило?

Д.З.: Най би вже було, чи вже жило, чи вже я не знаю як тамечки (…). Але де вона там поділа його (…). Вона сама, вона і сама каже шо: «Ну шо я зроблю? Така моя, — каже, — судьба». І не погана, (…).

⎯ Так вийшло?

Д.З.: Так вийшло.

⎯ То можна сказати шо така нещаслива була доля в цих дівчат?

Д.З.: Наверно так воно є, да.

⎯ Шо вони не могли вже мати щастя в сім’ї?

Д.З.: Да, да.

⎯ Дарка Захарівна, чи з вашого села парубки і дівки ходили кудись на заробітки?

Д.З.: Ходили.

⎯ А куди?

Д.З.: Ну, от буває шо навіть на чуже іде, де лучше, прислухає шо де лучше заробити та й ходили. Да. Ходили.

⎯ Чи з ваших родичів або сусідів багато людей пішло працювати в город?

Д.З.: В город то нема (…). З мої значить, з мої родини то є. Є, пішли, повиїжджали. Которі полишалися тако сиротами, то вони пішли, пішли, то теперки є й по городах. Да.

⎯ Чи хтось із ваших родичів брав участь у громадянській війні або в революції?

Д.З.: Як громадянській війні?

⎯ Ну от вісімнадцятого року, це могли ваші дядьки.

Д.З.: Так?

⎯ Чи вони були у громадянській війні? Або в революції?

Д.З.: Були, були. Було в то врем’я, то було. Було в войні.

⎯ А пам’ятаєте як звали цих дядьків?

Д.З.: В то врем’я я не пам’ятаю.

⎯ Це були мамині брати?

Д.З.: Да.

⎯ Чи повернулися вони потому в село?

Д.З.: Ой нє, наверно не повертались. А оцього в войну, то цево як оця война була (…). То наші дужечко положили людей (…) хто пішов — то дуже поверталося мало.

⎯ Мало, да? Чи з вашої сім’ї або з вашої родини хтось став партійним работніком або головою колгоспу?

Д.З.: Є, є тоже.

⎯ Є?

Д.З.: Є-є.

⎯ Назвете їх? Як їх (…) ?

Д.З.: Зараз, зараз тако (…). Цих нема, ці шо як от ви кажете, за войну, то мій дядько рідний, брат, наче мами рідний брат, пішов не вернувся. Мої сестри (…), той, чоловік, не вернувся. (…) іден тілько шо мій брат, шо як був наче там у фронті, шо він якось попав у плєн. Ну то він розказував, як він пережив. Ну але пережив то такі нєрви мав шо (…) йому тяжко тоді жити. Шо його заставляли. Як уже він якось (…) із Німеччини, та й перескочив до партізанів в ліс, до сво́їх. А тоді його заставили, шоби принести живого чоловіка туди (…) оправдати, шоб він сам себе оправдав. Та й була челядь (…) грала, собі гуляли. І він, каже, сам наскочив, вони ж, каже: «Я, — каже, — вистрілив». «Я спіймав, — каже, — молодого хлопця. Я його приніс», каже. Ой, Боже (…). Ну то й шо, те стривожений, те нєрв такий, (…) люди, пережило шо не дай Бог.

⎯ А для чого він цього хлопця приніс?

Д.З.: Ну наверно шоб випитали шо там як робиться, шо я ж не знаю.

⎯ Ага(…). То й шо, цей хлопець пропав?

Д.З.: Нє, вони не (…) значить забрали, випитували, як де шо находиться, де як шо(…). От, шо значить(…) О, це таке було.

⎯ Це в німців?

Д.З.: В німців, да.

⎯ Ага(…). Дарка Захарівна, а от як ви були молодою, співали, то від кого переймали ви співи? Від бабусі, від мами, від сестер? Пісні.

Д.З.: Від мами. Мама співали одні пісню (…) сядем кужелі прясти. Прядем. Та вечорницеїм собі. Прядем ці кужелі, а мама вміє так (…). Там співає та я собі за ними підтягаю. Так (…). Понаучувалась. А тепер шо думаєш, голубко, я всі позабувала!

⎯ Правда?

Д.З.: Да.

⎯ А де вам більше подобалося співати? Вдома чи на вулиці?

Д.З.: Ми все дівчата. Берем та й дівчатами. Гуртом. То ми собі співаєм. А то сама. (…) вилізла на деревину, я уже бачу. Нагадала пісню, (…) корову пасу. А нагадала пісеньку, я собі співаю.

⎯ А пам’ятаєте які були такі хороші дівчата що співали? Знаєте їхні фамілії? Імена?

Д.З.: Нема, нема дочко, я вже позабувала (…).

⎯ Забули, да?

Д.З.: Вже повмирали, вже нас лишилося дуууже, це ше дуже мало лишилося (…).

⎯ Таких старших жінок, да?

Д.З.: Да.

⎯ Угу. А колядувати ви ходили?

Д.З.: Ходили.

⎯ Щедрувати?

Д.З.: Ходили.

⎯ Як у вас ходили, тільки діти чи взрослі тоже ходили?

Д.З.: Ходили уперед малі тако ті, (…) компанія. От менші з меншими, більші з більшими. А тоді (…). Вже щитались колядники такі ходили.

⎯ Від церкви, да?

Д.З.: Да, від церкви ходили, община ходила.

⎯ Угу.

Д.З.: Да. Батюшка ходив по хатах. З кропилом.

⎯ Угу. Чи колядували у вашій сім’ї? Так як настане свято (…)?

Д.З.: Оце як тільки колядка, як цево піст чи то якийсь наче (…) заступив — пісні прекращаються.

⎯ Ніхто не співав?

Д.З.: Нє.

⎯ Дуже соблюдали ці звичаї, да?

Д.З.: Дуже-дуже соблюдали.

⎯ Угу. А чи співали у вас частушки?

Д.З.: Частушок нє.

⎯ Не було, да?

Д.З.: Нє.

⎯ А пам’ятаєте ви таку пісню «Сірєнь голубая»? Або «Зломлю я вєтку із винограда»?

Д.З.: Вона може (…) всі пам’ятала, тільки шо позабувала, прямо кажу.

⎯ Забули, да?

Д.З.: Забулася. Всі пісні, які (…) сяду перше маленькою, така була маленька, у вікно сяду та й які я пісні нагадаю — пісні та й співала. А тепер вже, дочечко, всьо вже. Дуже я горе пережила (…). У мене (…) здоров’ячко (…).

⎯ Скільки їй було років?

Д.З.: Як я ховала (…). Їй було тридцять років.

⎯ Молоденька зовсім.

Д.З.: Молоденька. Ой Боже, вже десять років вже як її нема. Вже хлопець прийшов з армії (…).

 

⎯ Ще трошки про образи́ поговоримо. Скільки колись образів було в хаті?

Д.З.: Хто образів (…). Перше було таке врем’я чим побільше.

⎯ У вашій хаті скільки було образів?

Д.З.: Ну так як підходе стіна, отако. У кого шо більше (…).

⎯ А назвіть яких святих (…).

Д.З.: Це ше шлюбні. Оце мої мами. Це дуже вже давні, дуже давні.

⎯ Я бачу.

Д.З.: Да, дуже давні. От. То це тако скілько (…). На тій половині в мене так саме тоже. Яка хата підходить, скільки то до стіни підходять.

⎯ А яких святих тримали в образах?

Д.З.: Ну так яких, як то кажуть, які попалися, які купили.

⎯ Угу.

Д.З.: Які (…) Спаситель, Матір Божа, Пантелеймон, ну ідним словом шо які попалися.

⎯ А чи був у вас такий чоловік шо малював образи?

Д.З.: Такого не було.

⎯ А де купляли образи?

Д.З.: На базарах.

⎯ Пам’ятаєте скільки коштувала пара образів?

Д.З.: За то врем’я я не помню, бо мама вже, мама купляли, мені до цього воно не (…). Наче не доходило до голови.

⎯ Угу.

Д.З.: А вже як я (…) купила сама. Ну правда (…). Теперки як уже шо сказали шо нільзя тримати образів, тайно купляли ми.

⎯ То скільки ви платили?

Д.З.: То я платила тіко тридцять, значить, тоді рублі щиталися, да.

⎯ Да.

Д.З.: Тридцять рублів.

⎯ Пара, да?

Д.З.: Пара образів.

⎯ А де треба було купляти? На ярмарку?

Д.З.: На ярмарку тіки так робили: жінка ходить чи чоловік «Ага, вам ікон не треба», а тримали в хатах.

⎯ Забороняли, да?

Д.З.: Забороняли.

⎯ Як розвішували ікони в хаті? Чи це був якийсь порядок, де мав бути «Спаситель», де «Матір Божа»? Чи можна було як хто хоче?

Д.З.: Так як підходе, вот у пари тако ложили — це «Спаситель», а то «Матір Божа». Це друга «Матір Божа». Тут як виходило.

⎯ Чи чіпляли рушники?

Д.З.: Чіпляли.

⎯ На всі ікони?

Д.З.: На всі. Да.

⎯ А чому це робили?

Д.З.: Ну тоді було таке врем’я, по правді скажу, шо було таке врем’я шо не чіпляли. Тіки букетики були тако по стіні, дуже такі славні, віночки плели всілякі (…). А це вже тепер повиходило таке врем’я, шо тепер рушники всьо пішли, а колись цього, не було цього. Да.

⎯ Угу. Чи чіпляли лампадки коло ікони?

Д.З.: Чіпляли.

⎯ А як у вас в селі казали: ікона чи образ?

Д.З.: І образ і ікона.

⎯ Як хто хотів, да?

Д.З.: Як хто хтів так казали.

⎯ Угу. Чи кладуть і, чи клали в домовину образ як помре людина?

Д.З.: Клали.

⎯ А кого найчастіше? Якого святого?

Д.З.: Ну як вмре женщіна, кладуть «Матір Божу». А як мужчина — кладуть «Спасителя». Да.

⎯ Чи було таке, шо в хаті було багато образів, а от, наприклад ваша мама молилася до якогось одного образа? І казала що це заступниця, шо вона помагає?

Д.З.: Як моя мама так казала мені, шо як станеш Богу молитися, шоб стала на іднім місці, до якої ти ікони звернулася — то тої і конч. Не бігай (…), шо начала молитися й о, пішла до другої, покинула, пішла до другої. Не можна це. Стала молитися — кончила молитву (…).

⎯ То до кого ваша мама найчастіше молилася? До якої ікони?

Д.З.: Вона мама, мої мама, то так і до Спасителя і Матір Божої дуже вспоминала. І всіх святих.

⎯ Правда?

Д.З.: О.

⎯ А ви як привикли молитись?

Д.З.: Як мама вчила.

⎯ Так вона вас учила і так (…)?

Д.З.: І так (…) молитись.

⎯ Чи було таке, наприклад, що просили щось в заступниці, а вона не помогла? Чи сердилися тоді люди на ікону?

Д.З.: А чо воно сердитися?

⎯ Не було?

Д.З.: Кажуть шо єслі людина заслужила, хорошо, то Господь (…) ну всьо вона поможе. А єслі вона може (…). Є так шо вона і молиться, а вона може не сполняє, вона в серці не бере. (…) то і молітви не приймає. Да.

⎯ Бабушка Дарка, а як ставали вже образи старими, що з ними робили?

Д.З.: Як старі — обновляли.

⎯ Як це було?

Д.З.: Обновляли як старими, то цей (…). А як є которі вже такі старі шо (…) то вони спалювали. Щоб ніде не поділося (…) люди спалят і закопают, щоби там ніхто нічого не ходив. Щоб не валялася іконка. Я помню (…) так перше робила (…) наші батьки.

⎯ Чи завішували образи під час посту? Чи закривали образи як заступав піст?

Д.З.: Нє. А чо закривати?

⎯ Не було такого?

Д.З.: Нє-нє, такого не було.

⎯ А чи казали що грішно сваритися перед образами?

Д.З.: Да.

⎯ Не можна?

Д.З.: Не можна, гріх. Сваритися не можна. Дуже (…). У нас, я знаю, було таке шо дуже наші наказували батьки, як настає піст, нам не давали їсти масло, чесно скажу. Я знаю шо моя ше сестра, мама пішли (…) молотити, і кажу до сестри: «Дивися, — кажу, — дали в Великодню п’ятницю бити масло» (…) маленька була. І (…) я тоді, знаєте (…).

⎯ Хочеться?

Д.З.: Хоче кинути ту ложечку, тої сметани, і не дають. А я так заглядаю, де та сестричка моя, де находиться. То вона повернулась, а ту ложку раз (…), а вона заметила: «Маааамочко!» Вона мене лає, вона мене називає (…). «Це шо за шум? Це шо (…)?» — «Ой мамочко-мамочко, (…)». На Паску люди тут паску посвятят і (…). Так лякали дітей.

⎯ Так лякали дітей, шо не буде матері?

Д.З.: Да, да. Не буде мами мати, не хоче мами, та й наїлась. Наїлась. А мама, кажуть, на саму Паску та й помре.

⎯ Так лякали?

Д.З.: Так лякали. (…) мама посвятили паску, прийшли, та й ми сіли снідати. Я сіла тако там (…). А вона дивиться то на маму, то на мене. А я кажу: «(…) дурна. Я тоді з’їла і теперки з’їм — і мама є!» (Сміються)

⎯ Дарка Захарівна, а чи пам’ятаєте ви хресні ходи з образами? Хресні ходи?

Д.З.: Як?

⎯ Як ішли люди з образами?

Д.З.: А, з образами больше (…).

⎯ Правда?

Д.З.: (…) тоді було.

⎯ А куди ходили?

Д.З.: Ходили люди.

⎯ А куди ходили?

Д.З.: Ну куда, я тіки таке врем’я помню шо у село ходили начить, до церкви. Тоже так само, купляли ікони у церкву. От.

⎯ Чи ви зрозуміли моє питання: хресні ходи, як, наприклад кудись дуже багато людей забралося і йшли з образами, з батюшкою кудись?

Д.З.: На поле йшли святити, озимину. Святили з образами йшли, правили на полі. І дощі, от як дощу нема, тоже воду святят, так само. Було врем’я таке. Да.

⎯ Дарка Захарівна, а чи вірите ви в то, що духи померших живуть за іконостасом?

Д.З.: (…).

⎯ Не знаєте?

Д.З.: Цього не (…).

⎯ А чи знаєте ви, я думаю шо говорили, це завжди говорять, от як помре людина, та й кажуть що душа залишається, може вона ще приходить додому?

Д.З.: Кажуть шо як людина, значить, як помре, то душа до сорока день.

⎯ Чи знаєте ви якісь такі випадки? Чи може ви самі бачили щось, чи може вам розказували сусіди?

Д.З.: Розказувати тільки шо розказували, з книжок ми чуємо як читають значить (…). Бо я в церкву тепер ходю, то я прислухаюся. Як з книжки читається, шо начить або як ховає то я більшенство тако коло певчі я буваю, то чую.

⎯ Але чи ви самі що-небудь знаєте?

Д.З.: То значить душа вона, (…) як вона ше помре, душа йде. Тіло в землю йде, а душа вона йде в (…). Єслі вона заробила діла хароші — то вона достойна Господу Богу. А як вона, люди, шо не заробила хороші ділов, то вона, люди, стикається, вона дуже буде значить(…).

⎯ Надокучати, да? Чи ви знаєте такі випадки, чи було таке в селі у вас? Шо казали шо вмер та й ходить?

Д.З.: Було.

⎯ Правда?

Д.З.: Було. (…) вам розкажу сво́ї сім’ї було.

⎯ Так?

Д.З.: Як цей тато, батько помер, дуже був для мами хароший. Лишив пару коні, і мама шо, плакали-плакали і приплакали. Та мама не приплакали то батька (…).

⎯ Да?

Д.З.: А приплакали (…) що (…) ходило, висушило цих маму шо вже всі казали чахотка, буде вмирати. Да.

⎯ А як це було, шо вона розказувала? Шо вона бачила чи відчувала?

Д.З.: Всьо бачили. То перекинеться то котом, то перекинеться псом, то перекинеться (…), то перекинеться (…). Ідним словом що не дай Бог.

⎯ Правда?

Д.З.: Але ішов цей (…) Тьоті наче чоловік, на леваду. Заходе до мами, а мама вже кончається. «Шо вам, Євдохо, таке?» — «Захара ходить. Захара ходить». Баче, шо вони вже будуть помирати, цей дядько вертається до маминих батьків, додому не йде, ну він на ту леваду. Але йде до батьків, значить приходе: «Євдоха буде помирати» — «Шо (…)?» — «Ну, біда» каже. Цей же батьки приїжджають, було такі люди, були такі вони, начитані, шо вони знали від цего.

⎯ Як можна (…)?

Д.З.: Як можна відходити зробити, приїхали в (…), село сусідське повезли (…) пішов чоловік, забрали на села. Вони гайда в друге село, привезли до того вже чоловіка, він вийшов, (…) кинув книжку, як став вичитувати та й ка: «Ого! Добре коси заплів. Да. Розплетися». Розплів цих маму, дав, кажуть, якогось зілля, свяченого маку, хрестик учепив, чисто всьо (…). Шо не чіпляли — воно приде і зірве (…). І він тоді сказав, шо: «Дивися, ше прийде (…)». (…) тоді як він сказав шо: «Нікого на ніч не бери, лягай (…) тіко дітей. Ложи діти, а сама межи дітьми лягай». То ше прийшло ту ніч, сказав шо зробити, шоб обсипати всьо маком, (…), обійстя, кругом, шоби (…). «А ше цей ночі прийде, — ка, — ше прийде». І так і було. Так і було. Прийшло, (…) лягли межи дітьми, воно одіяло (…) скинуло одіяло з мами, зтянуло, закинуло аж під цей, під постіль, то позривало, поскидало, да. І тоді вже каже: «Встала, вже наче бачу, вже (…) тако тіки сонечко та, — каже, — мене на сон морити. І вже мені страхом дає. (…) ходити, ходити, ходити, а тоді вже, кажуть, прийшло, та й вже наче мені стало розвиднятися, вже я наче не стала боятися, вже перестали (…) бра́ти, а то щоночі. Брали до хати (…).

⎯ Дарка Захарівна, але це бачила тільки мама чи ви тоже це бачили, відчували?

Д.З.: Ми не бачили їх нічого, тільки варили мама (…). Тако (…) був празник, варили (…) та й кажуть: «О, от якби (…) Захара, дуже любив тепленькі їсти, не холодні, а теплі». От уже чують (…) коцають вже під ложками, вже наче по тих тарілках(…). Ой Боже, а то раз (…) згори. Посудою там колись тоже були (…). Згори посуду. Нас тако на калідор (…). Кидає, кидає, а мама каже: «Боже, вийди, (…)» — «Мамочко, шо ви робите?» (…). Виходимо рано (…). А одного, а сусідка був, та мама (…) молотили самі, бо тож молотилося люди, тоді (…) жили. Тай каже, прийшов до мами: «Євдохо, ви наймаєте цих, (…) берете. У мене якийсь прийшов москаль, наче (…) перебуває». Та й каже: «(…) побуде у вас, якусь недільку чи шо, вже самі молотите, він, — каже, — вам молити, нехай цей, перебуде (…)» То мама: «То нехай іде». Взяли, кажуть, хатина була маленька, постелили йому на землі. Вже, кажуть, прийшло до хати, мучиться, у солдата прямо нещастя, він каже: «Ой, як тіки (…)». Як він молотив у клуні там, там й заправляв у клуню туди. Але каже: «Шо то у вас, — каже, — так мені жутко». «Шось у вас, — каже, — єсть. В обійсті». То мама каже: «Та шо (…)» не признаються, нічо (…). «Я, — каже, — вийшов, змолотив, та й закривав клуню. Але десь узявся собака, такий, — каже, — здоровий собака, та й думаю, як би мене не покусав. Та й виліз, — каже, — на драбину». Драбина була. Виліз на драбину. Але дивиться з того собаки ти й (…). «Шось, — каже, — не хорошо», каже. «Та й побігло, — каже, — пішли в вашу комору». У ту ніч пашню перемішало отако. Перемішало, мама вийшли у комору — всьо змішано, всьо пашня. І (…) хлопчина і (…). Боявся. Да. То тоді мама як нічого вже, як стали вже наче батько (…) которі ці грамотні, шо вони відчитують від цего, наче шо це так сильно приплакали, шо не можна (…). Най воно буде, от як мені жалко людину, тую дитину, то кажу шо лучше Богу молитися, не плакати. Бо то не приплачеш, воно не ве́рнеться. А то приплачеш собі горе.

⎯ Біду?

Д.З.: Да. Ото не то шо нашій сім’ї (…).

⎯ А може ше так сусіди вам про шось розказували? Може сон якийсь снився вам (…)? Про вмерших.

Д.З.: Ну так як умерші, діти, дитина моя снилася і всьо (…) не знаю як воно, чи це вона сама зробила це горе чи вона (…) зробилося. А шо я буду казати, то я не бачила. Снилось як я її тільки поховала в первий раз. Сниться вона мені, шо вона ходе нагорі і я нагорі. Збираю я картоплю. (…) для корови ту картоплю. Назбирала я багацько, а картопля сниться це значить плохо.

⎯ Плохо?

Д.З.: Да. То (…) картоплі назбирала багацько, думаю: «(…) годую ту корову. І шо (…) робить? Не дам я її». Але вона вийшла. Така зачесана, (…) гарна, така чиста. (…) з товаришкою. І та товаришка (…) так як вона вчителька. Її (…). Моя каже до неї: «А хто нам панчохи дасть?» То я проснулася і кажу до сусідки, кажу: «Шось моя дочечка приснилася, но, — я ж кажу, — вона ж не без панчох (…) оділи». А це (…) взяли капронові. А капронові панчохи не можна. Прості треба туда. А її взяли та й як я (…) це така її смерть була, а я вже не помнила. Вже сусіди її наряжали. Ну і нарядили то капронові панчохи. А вона тоді сниться.

⎯ Упом’янулася?

Д.З.: Да, сниться мені шо: «Хто нам панчохи дасть?» То казали мені шо було треба купити і передати, наче як (…) і передати у домовину (…). А я не так зробила, я пішла у Тульчин, та й коло церкви сиділи ціго, наче такі которі ці женщини(…).

⎯ Старці?

Д.З.: Такі старички сидять. Та й купила, та й дала старій жінці. Та й кажу: «Нате, помолитеся Богу за таку, за таку». Та й вона більше мені не снилася (…).

⎯ (…).

Д.З.: Да, да.

⎯ Більше такого не знаєте, да?

Д.З.: Такого наче не знаю.

⎯ Дарка Захарівна, а чи були у вашому селі, що щезли вони, відьми́?

Д.З.: (…).

⎯ Правда?

Д.З.: На то врем’я (…).

⎯ А що вони робили, що вони могли робити?

Д.З.: В нас така була ідна, шо вона (…) забирала та (…) як вона вмирала то (…) не могла вмерти сильно (…).

⎯ Правда? Пам’ятаєте її?

Д.З.: Пам’ятаю.

⎯ Це стара була жінка?

Д.З.: Сусідка. Сусідка була (…) там де я була.

⎯ Як її звали?

Д.З.: Федора.

⎯ Баба Федора, да?

Д.З.: (…) Федора.

⎯ То шо вона могла робити?

Д.З.: Шось вона, колись моя мама наскочили (…) на голки цідила молоко. А мама каже: «Федоро, (…) шо, воно шось помагає шо на ці голки цідити молоко?» — «Я знаю це покойний мій дід (…) лишив, то я ці голки я цідю (…). Цідіть як ви нічого не знаєте».

⎯ Да, да.

Д.З.: Ну ти, ти шо, тримаєш купиш перву корову. Подоїла якій тиждень, там дві неділички, та й знову на ярмарок, (…) бо нема шо доїти. Так (…) худобу.

⎯ Правда?

Д.З.: Та й шо, та й як умирала то не було вмерти. Та поки (…) не зірвали (…). То це за це кажу шо дуже гріх великий! (…) Маєш шо маєш своє, шо Бог дав то треба пользувати, а чужим не пользуйся.

⎯ Дарка Захарівна, а чи жили євреї у вашому селі?

Д.З.: Були.

⎯ Чи мали вони наймитів?

Д.З.: Так я знаю(…). Нє, не було наймитів. Не було. Так вони самі собі жили (…).

⎯ А скільки було сімей?

Д.З.: Шось у нас було сімей (…) тоже давні роки. Це ще щиталося тоді, ще до войни це були, до цейго шо ця (…). То чось їх, вони тоді повиїжджали, багато, половину наших вбито, побили. Ідну в темницю кинули. Ідну вбили на полі, дігнали (…).

⎯ Німці, да?

Д.З.: А то десь вони поубігали, поуїжджали з города (…). Куда вони собі поуїжджали? Багато їх пропали.

⎯ Правда?

Д.З.: Да.

⎯ І вже після війни не було їх в селі?

Д.З.: Вже ото (…) у село не появилися.

⎯ Не вертались?

Д.З.: Було тіко дві ше, перебували вони в войну (…). У нас переховувалися. У нас ше була тако, ше там де я була (…). Така була яма. (…) то на городі жито сіяли, то ховалися в нас тако (…) кажуть: «Боже мій, людочки, йдіть собі туди, Боже, бо, — кажуть, — тіки заметят та й вас поб’ють і нас поб’ють!»

⎯ Да?

Д.З.: Да. То було врем’я (…).

⎯ Після війни вже їх не стало?

Д.З.: Вже тоді вже не стало їх послє войни (…).