Безкоровайна Параска Митрофанівна, 1912 р. н.

— А ви мали якийсь реманент, чи ні?

— А як же! мали конячки свої (сміється).

— А воли батько тримав, чи ні? воли були в вас?

— Не було волів.

— А вівці ви тримали?

— Конячки були. Поросятко тако тримали їдно. Кури, качки, таке.

— Так, дрібне. Але вівці тримали?

— Овець не було.

— Не було, не тримали. А ось значить, скажіть, а хто в вас у сім’ї, ви батька свого і матір на Ви називали? чи на ти?

— На Ви! на Ви.

— На Ви. А в селі було так, щоб називали на ти батьків?

— Може й було, я не помню. Ми називали Ви.

— Скажіть, а хто в вас дома розпоряджався грішми, батько чи мати? хазяїн був.

— Батько надворі хазяйнував, а мама в хаті. 

— А мама в хаті. Але щоб землю там прикупити, або щось по господарству, то в батька були гроші?

— Я не помню, не купляв землі. Було.

— Але батько от командував в хаті, чи мати?

— Нє, мама в хаті з нами, а батько надворі (сміється), а батько надворі. 

— Скажіть, а батько чимось ще займався крім того, що землю обробляв?

— Землю. Коло землі робили. Да, коло землі.

— А у селі хтось ще чимось займався у вас? гончарство, скажімо там, чи ні? чи бондарі були?

— А хто його знає.

— Ви вже забули?

— Оце кажуть, шо ше мій дід та й служив у пана, та й був поваром, чи шо там. Та й той пан полюбив того діда, та й дав йому землі.

— А! то це таким чином в вас іще та земля була ще?

— Да-да! та ше тата мого не було. Як той казав — ще мого тата не було, як я орав, о. То ото пан йому надав землі, і так на горд та садибу.

— Скажіть, а в вас фруктовий сад був, чи ні? фруктовий сад, дерева?

— Були, були. І сливи були.

— А що з ними сталося ото в 20-х, 30-х роках?

— А хто його знає, шо з ними сталося. Порозходилися.

— Скажіть, чи його викорчували тоді під продподатки, чи ні? налогами.

— Та ми пішли на радон сюди з сестрою з меншою, о. А тоді шо ж? біда в селі, нема кому.

— Скажіть, а ви були середняки чи бідняки?

— Я знаю, як на нас казали, я вже не помню.

— Середняки?

— Наверно, наверно, хто був, не мав ні корови, ні конячки, то то був бідняк. Хто мав там пару конячків, ше шо там, то середняк. А котрий вже мав хозяйство велике, то то вже куркуль.

— Скажіть, а ви як оце виробляли шось на своєму, на своїй землі, чи продавали на базарі? чи то для себе було?

— Нє! то для себе було.

— Для себе було. Але нічого не продавали з свого поля на базарі? 

— Нє-нє, нічого. Хліб же сіяли, буряки на завод. 

— А буряки, щоб на завод здавати на цукор, чи для себе? 

— Нам завод сахар давав, жом, все. Сіяли буряки, та й завозили, віддавали.

— Скажіть, а де ярмарки у вас були? куди ви їздили на ярмарки?

— В Одежінка, знаєте де? Одежінка була. Умань базар. Чернівка ось де о був базар. В Одежинці був в понеділок базар.

— Скажіть, а чи пам’ятаєте ви, на базарі ви як їздили малою ще, так, то чи пам’ятаєте, щоб там були старці такі, які просили? 

— Були, ай, були!

— Були. А вони щось при тому співали, чи ні? чи грали на чомусь? 

— Співали всякого. Всякого старці співали.

— А ви не пам’ятаєте, що вони, чи це божественні були пісні? чи це були світські?

— Я мала була, ше брали мене, шоб я на возі сиділа. То я так добре не помню (сміється).  Бо бачите, як вони мене не хтіли брати. Бо тато вмер вже, а дєдушка, мамин тато, був коло нас. От, і не хотіли, а я хочу дуже в базар, побачить. Не йди, кажуть, бо там є така баба, шо ловить таких дітей, і їдять їх. А я дивлюсь — стоїть на дорозі (сміється). 

Приїхали, ми кавуни продавали, продавали канвуни. Сидю я на тім возі. Були такі, шо хапали з воза, й такі були люди. Обично, як ото тепер діти, я ж не бачила. І думаю — їй-бо, це навєрно та баба (сміється), то це я добре запомнила. А дєдушка десь пішов з мамою (сміється), а я сидю й так дивлюся. Питають — хто в вас є на возі? Кажу — нікого, й дєдушки нема, й мами нема, а то думаю та баба (сміється).

— Чи бачили ви, щоб вони грали на лірах, ті старці?

— Бачила. І в нас у сусіда була.

— Як-як? сусід ваш був?

— Да, Йосип був.

— Такий лірник був, так?

— Да, він, розказують, шо він наївся риби недожареної, і тако дивиться, як осьо я, і нічо не бачить. Нічо не бачить! Операція тако була. А воно ж сходяться чоловіки коло його та кажуть — Йосип! ти бачиш, ти бачиш! — Не бачу, каже. А той продавець насипеть йому грошей, він усі чисто посчитає. І дивиться тако, знає. Посчитає, копійка там, копійка, руб там, все посчитає.

— Скажіть, а як це, як він почав грати на лірі? десь він її взяв, купив?

— Не знаю, не скажу.

— А ви не пам’ятаєте, що він співав? 

— Хто його знає. він хлопця тримав, такий ото сирота, бідний. Він його тримав за поводатара. Конячку мав. Корову мав. Жінка бачила. І так сліпий і оженився.

— І хлопчика він мав сироту?

— Кажуть, сирота, поводатар, водив його по селах.

— То це він наймав того хлопчика?

— Та він коло його жив! як свій.

— А своїх дітей він не мав, цей чоловік?

— Мав, мав! в його були діти, дівчина була. Менший хлопчик був. Дівчина була така, як я. 

— Чи ходили ті діти з ним по базару, чи ні?

— Ні!

— Ні, вони були дома, вони мали господарство, так?

— Да. Конячка була. Возик був. Коровка була. Ну, жінка вже. Він тоже молотив, усьо!  На прядку. Знаєте, яка прядка, знаєте?

— Чом не знаю!

— Знаєте? Ото як сяде прясти на прядку, так гарно пряде. Всьо, всьо робив. Всьо робив, ну.

— А коли він ішов? в неділю це було? В неділю він ішов на базар, щоб там грати?

— Як коли, як коли. Часом в будні візьме хлопця, та й піде там на села якісь.

— На села йшли вони, так? Скажіть, ви не знаєте, що йому платили? чи може грішми? чи може продуктами?

— Де він ходив? як хто шо мав.

— Хто що мав. І він брав і гроші, і продукти однаково, да?

— Да, хто шо мав. Це часом поїдуть з тим хлопцем конячкою, то всьо привезуть. Той муки, той того, хто шо мав. А може хто й гроші. Але він добре грав на ту ліру (сміється). Але вони десь, де вони пішли з жінкою, а той хлопець остався. І ми пішли туди, як почав він на ту ліру грати, а ми гуляти! Шо зробили в хаті! Солома скрізь по хаті. Грав-грав, а там якось, якась накручується вовна. Це я помню. Та так гарно грає. То той хлопець грав-грав, а ми танцювали. Перестав. А в хаті шо зробили! (сміється). Це я помню, шо ми.

— А хлопець той йому часом помагав грати, чи тільки водив його?

— Водив його. Може й грав. Не знаю. А так водив його.

— А на вулицю він виходив до вас грати на лірі, чи ні? той хлопчина.

— Хлопчинка? ні.

— А дід оцей сліпий?  

— Сліпий ходив.

— Виходив на вулицю?

— Він жив на 4 хаті попереду нас. То це я знаю, шо Масляну справляли баби, то Масляна — прясти нільзя, шити нільзя цілий тиждень. А його вже беруть на гармошку, ліра й гармошка в його. І грає на гармошку! так грає! (сміється). Я то добре помню. Вип’є, а цей сусіда, гончар робив горшки і горнята. Колись отакі стопочки були. А він — шо мені ця стопочка? давайте мені горнятко. Це я добре помню. Вип’є те горняточко і грає! так грає! От це помню, добре помню. 

Шо вони зробили, гуляли-гуляли, а піп жив тако через дорогу. Взяли замотали макогона, пішли до попа хрестити дитину. Пішли з насмєшкою (сміється). Піп в них вирвав, то так тікали. Пішли макогона (сміється). Пішли з насмєшкою до попа. То вирвав, добре попало. Але ж нільзя кажуть, нільзя. Сьодня вже Масляна, завтра кончається, вже піст. Нема вже їсти, і шо там гуляли. А вони — а шо робити? і бояться ж. А я добре помню.

— Бояться їсти? 

— Бояться їсти. Але там один такий хитрий був, і каже — знаєте шо, я піду в батюшки спитаю, А батюшка такий сильний був Афанасій, я піду спитаюся, чи можна випити? і горілка ж є, і закуска є. А вже піст, нільзя ж його брати в рот. Бабушка вже палить, воду гріє, кидає вже й варить, шоб не було нічого жирного. 

От пішли вони до того попа. Це вже чи послі, чи вперед пішли питати, чи можна їсти те, шо вже піст. Каже, приходять такі цікаві. Я зайшов, каже, а попа Афанасій називали. Зайшов, та як він причепився — скажіть, батюшка, чи можна випити сьодні? чи не можна? То шо він уже скаже, каже — випийте, тільки по одной. 

Приходить він, каже — знаєте, яке я ото зробив, шоб випити по одной. Ну, шо та чарочка? І колись такі о маленькі чарочки. Каже — знаєте, каже, шо, а те гонятко таке, там з півлітра була горілки. Знаєте, каже, ну шо ж нам це по одной? шо нам це по одной? (сміється) То добре помню це отакий смішний дядько, такий, як і мій тато. Каже — знаєте шо, лийте повну, а якшо не стане, каже. то долиєте мені. Тако сидять за столом. Ой! то це шо небудь вчора, то й забула, а це помню.

— Скажіть, а чи пам’ятаєте ви от, щоб грали на базарах на бандурі? на бандурах або на кобзах? отаке.  

— Шось наче трошки так прибачається, не помню точно.

— Не пам’ятаєте добре, так? Але по селу, по селах ходили від села до села отакі кобзарі з кобзою?

— Ходили, ходили. Не тільки в неділю, в любий день ходили.

— В будь-який день. Чи заходили до вас отакі кобзарі додому?

— Нє, такі нє.

— Чи більше прошаки такі, шо просили хліба?

— Ми так близенько коло церкви жили, коли бабушка була, татова мама. Заходе і в суботу, добре знаю, в суботу, хоть я ж була мала. Каже — бабушка, я в вас покладу торбу, а сам піду на вечерню в церкву, і заберу, каже. В нас були такі, та й там вони й ночували. Але він поклав ту торбу на лавці. 

А нас лякали, шо оці, шо ходять, шо вони носять? А кажуть — а то, хто не слухає, то в торбу бере. А ми з сестрою, я старша, а вона менша, а бабушка десь пішла. Дід пішов до церкви. А ми так на ту торбу дивимся, як би його побачить, шо ж там у тій торбі? (сміється). Чи це правда, шо непослухи? Так як кажуть, шо забира дітей. 

Ну, помаленьку-помаленьку, вона зав’язана, погляділи — не живе! Розв’язали помаленьку, нема нічого! там яйце, кусочок хліба, пранік, таке о. Нічого. Зав’язали ми ту торбу. А тоді шо нам кажуть, шо той дід прийшов, шо нам кажуть. Еге! нема в тій торбі нічого! ото той дід, бачили? ото він приходив за вами, шо ви не слухаєте. Еге!

— Скажіть, чи було так, що ночували старці у вас вдома?

— Ні, ніколи не було.

— Не було. А чи було в них так, щоб вони десь у когось одного  зупинялися?

— Там були в селі такі. Були такі, шо вже там в їх ті старці, їхня компанія в них ночувала. А в нас ніколи.

— Скажіть, чи платили щось старці тим людям, не знаєте?

— То це не знаю.  Ну, вони друзья. То старці, і то.

— Ага! То у вас такі були, і в селі жили старці, що старцювали по селах, так? 

— Були, да, були. А були й такі, шо приходили. От ходять до людей, то в ніх уже ночуватимуть.

— То ви кажете, більше було таких, шо просто просили, а тих, шо грали, то менше було, так?

— Да, рідко коли такі. Ну, вони на базарі  були. А я мало, на базар мене не хтіли брати.

— А чи було гріхом образити старця, чи ні? чи грішно було образити старця?

— Ну да, да!

— Їх не ображали в селі? 

— Нє-нє-нє!

— А діти теж не ображали?

— Так наче нє, наче нє, бо нас лякали. Але наче так нічого й не казали. Так вони собі ходили, то, шо там напросять, то туди несуть, до своїх друзєй.

— Скажіть, а за колективізації старці були, чи ні? як уже колективізація стала.

— Тоді всі були старці (сміється). Тоді були всі старці, бо голодовка сильна була. Всі були тоді, і старцю не було шо дати, і самому не було шо. Люди порозходилися, те туди, а те туди. А в селі так, як могли.

— Правда? А після голодовки були сарці. чи ні?

— Нє!

— Не було їх уже?

— Не було. А давали їм пенсію, та я вже не бачила, не бачила. Не ходили.

— Скажіть, після війни були старці?

— Тоже шось не бачила. Може, де й були, но в нас, в нас не було.

— Як ви думаєте, що з ними трапилося?

— А я думаю, значить, шо з ними трапилося, я думаю, шо їм дали гроші.

— Пенсії дали, ви так вважаєте, і вони не.

— Да, було ше так, я знаю, шо дали вже цю пенсію, а вони пропили та й сидять, такі молоді й старі, та й сидять. То міліція за їх узялася — вам, каже, дають гроші? дають! а чо ви просите? І міліція їх почала гонити. Та й вони вже тоді, нема! не стало їх.

— Під час колективізації з отими старцями, що ото в вас ото лірник був, що з ним трапилося?

— А ви знаєте, шо я вам даже не скажу. Зайшла ця голодовка, ми порозходились, то я не знаю, де вони ділись. Бо багато повимирало.

— То ймовірно, що вони померли, так?

— Наверно померли!

— А ті старці, що жили ото там на краю села, то вони теж померли тоді?

— Не знаю. Як зробилась голодовка, то куди, ніхто ні за кого не думав. Оце шо там хто, ніхто не знає!

— Скажіть, чи була в вас церква в селі?

— Була!

— А як називалася церква?

— Церква та й все.

— А коли в вас Храм?

— В суботу ввечері, в неділю.

— Так, а на який празник?

— І на Паску, на Троїцу, на Різдво.

— Ні-ні! я маю на увазі, от саме святкували в вас Храм, коли в вас був?

— Ну, таке святкували найбільше Паска, Троїця, Різдво. Це саме найбільше. 

— Скажіть, коли в вас церкву знищили?  

— Ой, не знаю.

— Це до голодовки, чи після голодовки? чи після війни?

— Да, вже голодовка проводилась. Людей розібрали, всьо.

— Ви не пам’ятаєте, був у вас хор церковний?

— Був!

— Великий був хор? а більше було молодих чи старих?

— Нє! всі молоді були!

— Всі були молоді. А хто керував хором? регент?

— А такий дядько був.

— Як називався? регент?

— Я його не знаю, як він називався.

— З вашої родини ніхто не ходив в церковний хор?

— Ніхто в нас не співав в церкві. Там самі дівчата співали!

— Дівчата й хлопці були, чи ні?

— Дівчата й хлопці, да, самі. Самі-самі!

— Скажіть, а колядували в вас тоді, до колективізації?

— Колядували!

— Колядували. А після колективізації? оце в 30-х вже, перед війною ото тоді.

— Ні.

— Чому?

— А не дозволяли.

— Не дозволяли. Хто це не дозволяв?

— Ну, це, я не знаю. В школі учителі це ж дітям казали, шо нільзя. Я думаєте помню вже. Не скажу, як.

— Але не дозволяли, так? і дорослим не дозволяли ходити?

— Нікому не дозволяли.

— А чи готували святкову вечерю люди?

— Люди по хатах? а як же!

— Готували так само? тихенько собі вечеряли?

— А як же! святкували. І крашанки красили. То я знаю, в мене ця дочка, шо в Києві, то ходила у Митино, бо тут не було школи. То це витягнеш крашанку їсти, шоб не обмаститись, бо буде учитель сварити!

— Щоб пальців не обмастити?

— Щоб пальців не побачили (сміється). А тепер байдуже стали. Шо хоч, як хоч, шо хоч. Нічого не запрещають. 

— Скажіть, а на весіллях, у вас весілля як були у 30-ті роки тоді, чи в 20-ті ото, як комсомольці зайшли, то чи були в вас такі комсомольські весілля? Щоб ото там вони обрядів не дотримувались, пісень  весільних не співали? було таке, чи ні?

— Шось я не помню. Була бідность, ми так зійшлися хто з ким, та ото так і жили. Не було весіль.

— А комсомольці не справляли таких комсомольських весіль? не було такого, не пам’ятаєте?

— Не пам’ятаю. Я пішла вже сюди, то не знаю, шо там було в селі. А тут ніхто нічо не справляв. Робили за той кусочок хліба, хто там шо справляв? Всього було, було всього.

— А от я хочу ще спитати за весілля. У 30-х роках, чи вони були коротші вже отоді, після голодівки?

— Ше так, хто робив ше трохи. Хто ше мав.

— Чи вони були такі, чи були вони коротші порівняно із тим, як от раніше їх робили? до голодівки.

— Вже церкви не було, отако собі робили. Як комсомольське весілля. Хто мав гроші, то робив.

— Таке, як комсомольське весілля робили?

— Да, таке ото собі весілля.

— Скажіть, чи пекли коровай тоді на весілля комсомольське? Як комсомольці женились між собою, то чи пекли коровай?

— Я вам не скажу за це. Не можу сказати. Пекли наверно тихенько. Пекли.

— А вам пекли коровай, як ви заміж ішли?

— Де той коровай, як ми туто женилися в гуртожитку. Де той коровай?

— То ви вже в радгосп перейшли в той час?

— Да, де той коровай, як ми сьодня получали в день кусачок хліба. Де той коровай.

— Ви весілля не справляли собі?

— Ой! ніхто не справляв. Жили в общежитії, робили. Та шо! де ти його справлятимеш! А тепер вже стало добре, нема шо казати. Вже в армію випровожання справляють, весілля справляють, і всьо справляють. 

— Скажіть, а чи як тоді ще давно до колективізації, як збиралися на весілля родичі? чи запрошували ще і сусідів там? чи все село? чи як там було?

— Я помню, шо ше до колективізації то тілько родичів.

— Тільки родичі йшли?

— Ну, сусіди отако. Не так, як тепер. А тоді тільки рідня.

— Скажіть, у свати кого брали? якихось шанованих людей таких, чи це могли бути тільки родичі?

— Родичі. У сватах не було чужих.

— Скажіть, готували посах на весілля? оце вже після колективізації. Чи готували посах, там сорочки, там рушники, скатерки, кожухи оце, свити. Чи готували такий посах? придане. Готували чи ні?

— А як же! Шо там було готувати!

— То не було вже в цей час?

— Да! А тепер вже, бачте, тільки гроші, вже ніхто не хоче тих ганчірок (сміється).

— Чи обов’язково жінка приймала прізвище чоловіка? От ви свого чоловіка обов’язково мали приймати прізвище, як виходили заміж? чи ні? чи могли на своєму залишатись?

— Можна бути й на своєму.

— Можна було, так?

— Можна й на своєму бути. А як діти, то діти як? А діти тоді вже остаються на мамі (сміється), без батька?

— То із чоловіком, але все одно могли міняти прізвище, чи ні?

— Да-да-да! і чоловік є, а не розписаний, всьо, на мамі діти. В документах його немає.

— Було так дуже часто, щоб не розписувалися, чи ні?

— Були! були! Зразу, зразу хто там, отако жили, як вівці (сміється). Тепер вже нє! 

— Скажіть, чи було так, щоб розводилися?

— Та було, шо розходилися.

— Оце вже після колективізації то було таке вже право?

— Да, було, було!

— Ваші батьки згадують раніше, ще вони як женилися, то чи розводитись їм було вольно, чи ні?

— Тоді кажуть нє ше.

— Тоді не можна було?

— Нє, не було це. Не було. В них не було, шоб розводилися. Як там не є, б’ються чи не б’ються, а тре жити, і всьо. Набив чоловік, втекла до мами, а він ше й тато набив, та й пішла додому (сміється).

— Скажіть, а як до позашлюбних дітей ставилися в селі? до таких незаконно народжених дітей. Як ставилися до них селяни?

— Та було, такого мого возрасту. Насміхалися.

— Насміхалися з тих дітей.

— Пішла  ця, то це я припомню, а на маму покритка.

— Казали покритка?

— Покритка, да. А тепер немає!

— А на дітей?

— Як хтіли, і підкідиші. І байстрюк. Це я помню.

— Скажіть, а в вашому селі коли дитсадок з’явився? Дитячий садок, чи ясла.

— Хіба я не помню.

— Не пам’ятаєте. Скажіть, а чи було таке зобов’язання доглядати старих батьків дітям? Що вони обов’язково мали це робити, чи ні?

— А було, я це вже помню, було, канєшно. Як хароші діти, то невістка, син. А як, о, не дай Бог! А було так, шо пішла та й все. І так було, да. От примерно, не хоче невістка доглядать, взяла торбину та й пішла.

— І це в вашому селі були такі випадки?

— Були, я це помню. Не хоче мами, і всьо!

— Це коли було? до колективізації, чи після?

— Да-да, до. А там я вже не знаю.

— До колективізації. А після колективізації оце такі були випадки, чи ні?

— Не знаю. Я знаю тут уже, то старі батьки, то вже давно, то дали їм квартірки. І так вони до пенсії доробили і живуть, ніхто їх не зачіпає. А в селі було! 

— А скажіть, а от доживати свій вік де батьки мали? із дітьми обов’язково, чи ні? як раніше.

— Я знаю, як сказати. Я ж кажу, як хароші діти, то доживуть.

— А в вас був один цвинтар в селі?

— Один, один.

— Ось там ховали рідню усі? Старалися як хоронити, так, щоб вони були поряд? чи можна було десь і в різних місцях? 

— Як хто хтів. Було, було, це ше коли було.

— А скажіть, а кому діставалось господарство після смерті батька там, ось хазяїна?

— Кому? Єслі є сини, то це меньшому.

— Меншому все йшло в спадок?

— Було дочки повідходять, а сини є, то должно останеться меньшому.

— А як ділили між старшими дітьми? якось же ж ділили майно, чи ні? 

— Якось за моєї пам’яті вже трошки лучше, а давніше кажуть, вже розказують, всьо було! Як маленьке подвір’я, строяться там, і сваряться. Всяке було.

— Скажіть, а от як в вас робили толоку? збиралась толока в селі?

— Да, збиралась.

— То як робили ось хату, то чи робили це всі родичі сходилися? робили разом цю хату?

— Сходились, сходились помагали. Сходились.

— Скажіть, і за один день виготовляли хату, робили, чи ні?

— Нє!

— В вас хати були які? литі?

— Нє, глиняні! глиняні.

— Із вальків? чи як?

— З вальків, з вальків. Оце тако підмурують тако по вікна, та й не мурують. Постоїть трохи, бо засихає. А тоді дальше. То це я трохи помню.

— А як збиралися на толоку, то готували якісь страви, так?

— Да-да, да-да!

— А як закінчували там до вечора, давали їсти, так?

— А як же! Поснідали посходилися. Я вже помню, моя мама, ми строїлись, тато вмер, то була старенька хата, то строїлись. А як же, сходяться снідають, і обідать рихтують. 

— Добре, а як закінчували? Закінчили, повністю побудували, тоді що робили? верха викидали?

— А як же! викидали верха. 

— Наверх що, ото крокви ставили, так, а потім що?

— А потім вкривали. 

— А перш квітку ставили тоді, як закінчували мазати?

— Ставили.

— Ставили квітку. З чого вона була?

— А тако наче припомню, шо як отако літо, то оце скрізь квітки, то нарвуть та й так нагорі поставлять.

— На кроквах там?

— Да. Там при горі.

— А як ту квітку чіпляли, то щось при тому приспівували, чи нічого?

— Не помню.

— Або щось, якісь вигуки були, чи ні? 

— Знаю, як уже кончать усьо вже, построїли, то тоді вже збираються, як тепло, десь на долині, готують добрий обід, такі вже обжинки.

— То вже обжинки, як хату закінчили, так? Так і називають — обжинки?

— Обжинки.

— А як вибирали місце під хату?

— А я не помню. Знаю, шо оце тут. Тут прийдуть ті, розміряють, то це я тако помню.

— А не пам’ятаєте, от як колодязь, копали криницю, то чи якось місце те визначали, чи ні? де вода буде.

— Ну да, я тако помню, шо ходили, криницю як мали копати, то ходять шукають.

— А в селі, які копають криниці, були люди, то вони жили в селі, чи їх запрошували?

— Були в селі в нас, і привозили. 

— А я хотіла ще спитати, чи ходили діти, чи такі парубки й дівчата десь на сезонні заробітки з вашого села?

— А були.

— А куди вони ходили?

— А пан жив же в нас. То я ше помню, загадує, коньом їде — приходьте на буряки! Платить 45 копійок. А вже, як тако дощі, то вже 50 копійок.

— Дорожче вже було?

— Дорожче, да. Буряки сапали. То поробила та й купила чоботи за 3 рублі.

— За сезон це ви заробили, так?

— Та ні, я ше мала була, це люди були.

— Люди кажуть так, що за сезон заробляли собі на чоботи. 

— Не за сезон! От вона пішла на буряки, 50 копійок в день платили.

— Та й чоботи за тиждень можна було заробить, да? А де в вас купували це все? на базарах? чоботи, отаке все.

— На базарах. В коопераціях.

— А тканини, наприклад, де ви купували? у лавках? Тканини такі, матерію для шиття. 

— Більше на базарі. Чось я не помню, шоб у нас були. Жиди були, то в жидів купляли.

— Скажіть, жиди в вас в селі в Черповодах були, чи ні?

— Було 3 сім’ї.

— 3 сім’ї жили, так. А чим вони займалися?

— А спекуляцією. Все шили отаке, й возили.

— Все шили на замовлення? одяг там?

— Нє, прямо шиють, а тоді везуть продавать. То це я помню.

— То це вони всі 3 сім’ї займалися шиттям тако?

— Їй бо, не помню! Я знаю, шо коло нас був близько, знаю занімався. Було прийде тата просить, а він каже — нема коли, земля, треба обробляти. Це наймає, шоб то віз. — Та я заплатю, скільки хочеш! То це як поїдеш, то вже на тиждень поїдеш. А він там далі-далі-далі, та набере тих вещей, поки не розпродає.

— То це батько їздив часом, так?

— Не все! коли попросить, бо ж нема коли. Нема часу, коли він попросить. — Ну дивіться, в вас осьо дівка росте, такі хустки в мене. — Нема грошей! — Потом віддасте! колись віддасте! 

А тоді не знаю, де вони ділися. Бо там було двоє жиденят такі, як ми, хлопець і дівчина. Культурненькі такі, в таких маєчках. А де ми їх бачили, ті майки? Та й кличемо їх до себе, соберем ягоди та надушим у мисці і їх закличемо. А сала боялись, боялись сала. Ну, шо ж то собираються всі майже сусіди такі, як я. Ну, шо тим жидам зробить, шоб вони сало їли? Боже! вони вмре, а сало не буде їсти. 

Взяли, тримаєм, а рота роззявили, сала напхали. Побігли вони додому й плачуть — ой, вей-вей-вей! напхали сала в рот. Поховалися тако ми за солому. Приходить та жидівка до мамів (сміється) і гукає — Горпино! Палажко! йдіть-но сюда! І ті жиденята вже, а їх не видно. Ой Боже! добре помню — ой Боже мій! ваші діти моїх дітей потруїли! Кажуть — як? чим? шо? — Ой, вей-вей! напхали сала в рот (сміється). 

То вони сильно не йшли до нас. А тоді знов, а тоді знов всі пішли на роботу в поле, поле своє. А вони прийшли знов до нас, шо гойдатися коло яблуні. І всьо ровно хлопці як закрутять того жидика, він впаде (сміється). То це помню, а теперішнього не помню.

— Скажіть, а на якій вони мові розмовляли, ті жиденята? маленькі на якій мові розмовляли?

— А так, як і ми!

— Так само на українській. Скажіть, а чи вони разом з вами гуляли на вулиці? і гралися?

— Да, гралися!

— В такі самі ігри?

— Да, гралися. І говорили так, як і ми.

— І дорослі так само? Скажіть, оці євреї вчилися в школі?

— Нє, у них школа своя була.

— Своя школа в них була. Там у Черповодах в них була своя школа? чи вони десь возили?

— Нє, не було. Десь, я не знаю, куди, ну вчилися, вчилися!

— Як приїздили вони вже такими більш дорослими, розмовляли українською мовою? 

— Я не помню їх уже дорослими. Такі ше малі були, то вони до нас боялися, то сала напхають їм у рот, то хлопці. Ой! та жидівка чуть с ума не зійшла, напхали їм сала в рот. А ми пряли вже більші, вишивали, а вони ж цим не занімалися.

— Вони не пряли і не вишивали? не шили?

— Нє, нє!

— А на гулянні, коли танцювали там, танці були?

— Нє, я не бачила.

— Скажіть, чи були в вас такі, як у когось весілля, то чи запрошували із містечка жидів грати до вас на весілля? ну, до кого-небудь.

— Не помню, не знаю такого.

— Скажіть, музики які були? були свої музики?

— Свої. Було дві скрипки, флейта якась і бубон. була така музика в нас. 

— А флейта це так і називали — флейта?

— Якось флєйта. Ну, тако припомнюю.

— Скажіть, а це були старі чоловіки чи молодші?

— Нє, такі уже пожилі.

— Як запрошували їх на весілля, чи платили їм за те, що вони грали?

— А як же!

— Що їм платили, не пам’ятаєте? Чи платили їм натурально, чи грішми?

— Я не скажу, чим їм платили, не скажу. А жиди нє! жиди не підуть до мужика на весілля!

— Не йшли до мужика грати?

— Нє! вони того не їдять, то жир, то сало, то те, то те. Нє!

— Скажіть, чи було таке, щоб одружувався жид на простій там, на українці, чи як? із села.

— Було. Я не помню, казали було. Помню, шо жидівка вийшла. Помню, як вихрищували жидівку. Молоду, молоду дівку. Добре помню це!

— І вона йшла заміж за?

— Нє-нє! вона не йшла заміж. Я помню, як її вихрестили, шо вона прийняла віру нашу. А так не помню. То вихрищували, то помню. Батюшка її вихристював на нашу віру, то це я припомнюю так. Бо ми заглядували. А так добре не помню. Одна дівчина, така славна жидівочка. То десь вона мала йти за мужика.

— А після війни вже не було в вас жидів у селі?

— Нє!

— А після колективізації, в колективізацію чим вони займалися?

— А я не знаю. Я їх не бачила. Де вони будуть тут у селі? Вони нємців боялися дуже, нємців. 

— А у вашій, з вашої сім’ї родичі брали участь у громадянській війні, чи ні? у тій першій.

— А я не знаю. Далеко від мене.

— В громадянську, тоді ще першу ту світову?

— А! в ту гражданську? як я була ше мала, як мій тато прийшов. Да, да! тоді, тоді я ше мала була, то война. То помню, шо випроводжали багато! Батюшка проводжав аж за село. Добрими іконами, і дуже багато йшло, дуже! Ну, почти все село, як тепер пішли осьо. Тут же на Затишку нікого не було. Було тільки 3 діди, 4 діди було, а то нікого!

— Це ви на Затишку були? тоді ще в Черповодах.

— Я мала була ж, як тато мій пішов, о. А цеє, а тутечки всі пішли! Тільки 3 чи 4 діди було.

— Це вже в Вітчизняну, в цю війну.

— Всі пішли! всі.

— А багато повернулося? за ту, за ту. З тієї війни. Не пам’ятаєте? І ще хочу спитати, чи пам’ятаєте ви, щоб мамки співали своїм дітям колискових пісень?

— Співали!

— Співали. Ви не пам’ятаєте вже їх? забули?

— Помню, як колисали та співали, я ше мала була. 

— А чи було таке, щоб революційних якихось їм пісень співали до колиски таких там? Там типу — “Повстаньте гнані і голодні”, або ще щось?

— Бувало, співали.

— І таких співали? революційних?

— Да!

— До колиски?

— Нє-нє! то вже послі, у войну співали. То боялися, запрещали.

— А в войну то запрещали такі співати?

— Да, боялись! не дай Бог! луче б ніхто не дождав! луче.

— Із вашої родини чи пішов хтось у місто працювати?  в Умань, або ще десь?

— Тепер то є вже.

— А раніше, раніше тоді?

— А раніше я не знаю.

— До колективізації? або після?

— Я не знаю. Тепер то вже знаю, вже мої двоюріднії сестри діти в Умані. Тепер вже. А там в тих я не знаю.

— А ваші родичі чи були якимись партійними працівниками?

— Нєа! не було нікого. Були колгоспники і всьо. Ніхто не був.

— Хто в вас був от самою головною особою в селі там? староста це був церковний? чи це був от?

— Був дядько церковний староста. А так.

— А то так був староста?

— Не припомню я. Чось уже я не дуже припомню.

— А сільський староста був?

— Був. Був сільський староста. Не сільрада, а розправа казали.

— Розправа була?

— оце збори. Не збори, як це казали, то збори.

— Сходка?

— Сходка! Сходка, дзвонять в дзвін і сходяться самі чоловіки, баби нема й одної. Та посідають попід тин отам коло сільради, про шось говорять. Нема й одної жінки! самі чоловіки тільки.

— А жінки десь далеко сиділи отам? дивилися здалеку?

— Чоловіки сидять попід забором близенько. А жінки ніяк, ні одної!

— А скажіть, а от піп також був таким головним там у селі, чи ні? як до нього ставилися?

— Та він самий був главніший!

— Його поважали?

— А як же! помню я, помню! 

— Він був свій, чи присланий звідкись?

— А я не знаю. Я вже підросла, то він вже був тако старикуватий. Казали, шо він, чи він сільський, чи він десь присланий, я не знаю.

— А староста, сільський староста, був свій?

— Свій, сільський.

— А от чим вони займалися? на що їхня влада поширювалась? що вони, чим вони опікувалися там? чи старими? чи землею?

 

                                                     138 HK 26B Bezkorovaina Paraska

— Ну, він був самий главний, самий главний був в селі.

— Це був батюшка? І в нього було, ви кажете, багато землі, так?

— Землі було багато. Наймити були. Я помню. Коло коней наймит. Коло скотини наймит. Коло свиней наймит.

— Вони були сезонними робітниками чи постійними?

— Нє, служили!

— Постійно служили, да?

— Оті, котрі сироти, такі люди.

— Як піп до них ставився? не обіжав він їх?

— Та хто його знає. Де там вони скажуть.

— Чи після того вони мали ще якесь господарство, дослужувалися? ті наймити, які в попа служили.

— А вони порозходилися вже від нього.

— А! потім, як оце вже колективізація зайшла під НЕП, да?

— Найнялася одна там, вона сирота, на два там, чи на 5 год, так вибула.

— Вона щось заробляла собі на прожиття, щоб потім господарство організувати?

— Я за це не скажу. Навєрно ж платили, не знаю. У всіх було низенько, а в нього було тако досками забито, ні дирки ніде! Ми через доски ніяк не могли бачити. І квітки дуже гарні, і не можем туди красти, бо собаки, багато собак (сміється). А тоді його розкулачили!

— Того попа? а попа потім вигнали, чи де? 

— Да, попа вигнали з хати, розкулачили. Позабирали все. Дві неділі тільки хліб возили від нього в колгосп. Така комора там була. Дві неділі! возили їден хліб. Ну, коні. То то я вже помню, така ше була. Забрали й коні, і корови, й хліб. Шо там то все в колгосп. А попа вигнали. Десь піп найняв, там було дві дівки таких старикуватих, вони вже, отам піп уже в них поселився.

— А він старий був? 

— Вже старенький, да. То скоро він і вмер.

— Вони його доглянули до смерті так?

— Да, він довго, сказали йому — відкажися від церкви! Він довго не хотів відказуватись, але нарешті відказався.

— Заставили його, да? і тоді й церкву зруйнували, в той час?

— Да, тоді скоро й церкву завалили. Приїхали з другого села, з Томашівки. Добре знаю, зачепили серпом на хрести, то у нас в хаті аж тарабанили миски в мисниках, гупнуло страшно! як скинули. А сільський ніхто не хтів кидати. Найняли, заплатили тому дядькові. То ми всі геть у хату поховалися. там же ж багато було, Боже! золота скільки. Була така церква дуже дорога. Розтрощили і хату геть! Там же ж построїли магазин якийсь на тому місці.

— На тому місці. Скажіть, а в поповій хаті  що зробили?

— А сільбуд, казали сільбуд. Клуб був довго! але кажуть уже нема. Ти не був там ніколи? Дом культури стоїть. Був? А там зараз тако позаді старенький дом такий, мабуть нема? нема, нема! то попова була хата. А то вже. А ми там близенько коло того Дом культури жили, через дорогу.

— Скажіть, то ви кажете, оце як жінки збирались там біля церкви, чи чоловіки збирались, то жінки туди не йшли? на ту сходку. 

— Нє-нє! Боже спасі! Нігде жінка! права вона не мала піти там. Самі чоловіки! Як тепер жінка посіщає, нє-нє! я таке помню добре.

— Скажіть, а от хто був найбільш авторитетним у селі? багатші ті, що були, мали право голосу більше? чи ті, що середняки? чи бідняки?

— Канєшно багатші!

— Багатші. Вони вирішували більше?

— То злиднар!

— Як? як?

— Злиднар! Злиднарики! кажуть ті багаті, та й сміялися з тих. Бо такі всякі були, шо й конячок тих не мали, й поля трошки було. То ті насміхалися. То вони мали право і голосувати, і все. А ці злиднарі.

— Скажіть, а що вирішували, що в вашому селі вирішувала сходка? ви не пам’ятаєте? які проблеми? 

— Не знаю. А! ну, це я помню, як відібрали там в нас в одного дядька багато, було 200 десятин поля у дядька їдного, 200 десятин! От я не помню вже. Цей дядько жив, мав, Боже! Боже! комора така здорова. Хліба то по дві неділі машина молотить. Дві неділі молотить! це мені вже мама моя розказувала, о! То це йде, кидають бідніші, по 45 копійок, а цей дає 50, та й всі до нього біжать, бо дає 50 копійок.

— Робити? робити, так? Він наймав сезонні робочі? 

— Да, наймав. А ввечері, кажуть, накришили огірків таких паршивеньких, часнику натер та й каже, як ті казали, напекли хліба на тиждень наперед, шо не вкусиш. Отак годували. А годує погано! ой погано годує! Як дасть 45 копійок, то трошки луче дасть їсти, а якшо 50, то хуже. Це вже розказували, я це не знаю. 

Але я його помню. Помню, як його розкулачили. Помню о! все, ну 200 десятин поля в дядька. Шо збере, то приїжджають жиди до нього, купляють. Ну, от він вже, добре помню, в нього така яблуня. Так оце яблунів, Боже! скільки, шо я не знаю! Ну, і на подвірї яблуня така крислата, і криниця там. Ну, це вже прийшло, це вже його розкулачили. А бджоли, 200 вуликів мав. Ше, ше ті вулики. 

То він шо робить, уже стали розкулачувати, бере викопує яму коло тої, під тою яблуньою, коло тої криниці, і закопує чан меду. А як там 200 вуликів, то я думаю, скільки того меду. Бачить, шо вже заберуть, це ж ніхто не знає. А там чоловік такий слабий був, скільки він, скільки в нас була німецька власть? 4 года? І він там замастив отако травою. І там сторож, а сторож був, і там розкладушка, і той сторож спав точно на тому медові (сміється). Ніхто ж не знав. Ну, шо ж тоді? 

Уже його вислали, розбарахолили все, вислали його. Нема його. І дітей не було в його. Приїжджає він. Приїжджає він, вже дали йому, ті вулики віддали німці. віддали ті вулики, пустили його в хату. Ну, шо він же хазяїн. Довбає той мед, ой люди! довбає той мед. То казали, шо мішок грошей наторгував. А той дядько каже, ой! чуть не вмру! Ну точно, спав же на тому медові. Ви скажіть, стільки грошей, каже, набрав. 

Але приходить до своїх родичів, вони кажуть — сідай, будеш кашу їсти. Кинули йому в блюдечко ложку тії каші. Каже — та шо мені теї каші? Сміх, а той мед, як ото коли кашу зварите пшоняну круто-круто, і такий жовтенький. Такий той мед. І вони кажуть — з’їж це, тоді всиплем. О! це мед! А вони сміються, шо Дерен стільки наторгував грошей, мішок! 

— Це його прізвище так було, Дерен, так?

— Фамілія Дерен. Отакі були. То то він був найбагатіший у селі!

— То ви кажете, він не мав дітей, ось, тільки наймити наймав?

— Да. Да.

— Сезонно він наймав, чи наймав постійно?

— Я то вже й не помню. Нє, тако на год, на два наверно.

— А це він один такий у вас хазяїн в селі був, чи ще були такі?

— Ще були. Ще були, тільки то вже бідніші. А то дуже багатий, дуже!

— А в них, отих, були великі родини, чи ні? У тих інших то великі родини були там? синів багато? дочок? в тих інших.

— Великі, великі, да. А в цего не було дітей. Але в його жив із Фурманки хлопець. Це вже я знаю. О!, Боже мі! і його як вже розкулачили, цего дядька, то там було в хаті,  і коло тих вуликів. 

А той хлопець уже пішов додому, в Фурманку. Ну, і він десь то шось бачив. Бо так, кажуть, погнав, вигнали вони коні пасти з Фурманки туди до Гайдамацького лісу до нашого. А хлопці вже погнали коні під ліс пасти. Той хлопець шось знав, а там у його за грубою, бо в його дві хаті, та за грубою та й було золото закопане під полом. А той хлопець жив там да бачив. 

О, і от вони прийшли за тим золотом. То каже, шо так знизу зайшли.  І каже сторож — я чув, шо хтось гупав. І шо вони зробили, думаєте? То вони, там знак був, шо коробочка була з золотом. Хлопця вбили ті хлопці два, і стягнули його наниз, та те золото видно забрали. Оце тако було. 

Ми квасолю сапали на полі, а тато приїхав його за ним, за тим хлопчиком. Стягнули його в долину, і він його, той тато, забрав. Єден хлопець тільки в тата. То він їхав, ми пішли дивиться, і плаче той тато, каже — він казав, шо є золото, татові казав. Тато знав, шо він пішов за тим золотом. То не знаю, то ті хлопці десь повтікали, то я не знаю, чи вони й вернулися, чи нє. 

— А хто вважався бідняком? бідним хто вважався?

— Тоді рідко-рідко, шо не було поля. Хто занімався може ремеслом, хати строїв, отаке. А в кого трошки, то бідняк. А то середняк. А то вже.

— Але було більше середняків чи бідняків?

— Це вже не скажу. Не можу сказати.

— А ще тоді до колективізації, чи гуртувалися так між собою бідняки, середняки? чи родичалися вони між собою? 

— Вони собі так, я знаю, було посходяться, а я ше ж мала була, то говорять, як теперечки є — о! каже, в мене там грошей стільки на пошті! (сміється). А тоді казали — а в мене поля скільки! я ше купив. Ото я ці разговори такі чула між ними. Прикупив ше поля.

— Гордилися цим, чи ні? гордилися тим, що купив поля там, чи там щось має?

— А такі були, були такі, шо ті корчми. тепер кооперація, горілка, а то корчми. Я помню. То такі були, шо тільки в корчмі сиділи. Там, де шо вродило в нього трошки, та й заніс продав, взяв собі четвертушку.

— Було так, що казали, що дурний, бо бідний і бідний, бо дурний?

— Було! такі багатші сміялись. А були такі, шо.

— Чи вважаєте ви, що це правда? що так казали. 

— Такі були, шо дітей багато, землі мало, і він не може заробити ніяк. Оце мені так не наравиця, о. А то як той дужчий, має більше землі, прикупив і з того сміятись, то тоже. От він не може, дітей багато. То добре, шо тепер, а тоді де це, о Боже!

— Скажіть, у куми брали багаті бідніших, чи навпаки? чи в куми брали?

— Як хто. Як багаті, то беруть багатих. А якшо бідний, то ж береш по своїй рідні.

— Скажіть, чи брали в вас встрічених кумів? як ото мерли діти всі.

— Брали, брали встрічених. 

— Розкажіть, як це відбувалося?

— Брали, то вмирають діти, то то кажуть іти, кого як  устретиш першого чоловіка, бери за кума. Було, було.

— Чи відрізнялися на вулиці, як ви от на вулицю ходили там співати чи гуляти, то чи відрізнялися багаті від бідних? 

— А як же! відрізнялись! відрізнялися! Я вже була така років з 15, і тако позбираємось всі тако їднакові. А ті, з того кутка багатші, тако знаю хрестиків оцих тако сюда начіпляють! То вони нє! вони геть з нашими дівчатами, ти шо! нє! з нашими нє.

— І не співали разом?

— Нє, вони собі поприходили, то ті куркулі собі, а ці собі.

— А бідніші і середняки, бідняки і середняки разом гуляли? чи ні? чи теж окремо?

— Ці наче так їднаково, да. Бідняки й середняки. А багаті нє. Одрізнялися. Вони до дівчат, із дівчатами нє.

— А які кращі на вроду були?

— Як які! Як уже я знаю, я отак часом ходила, підем зберемося, ну, отакі о ше. То такі гарні дівчата всі бідніші. Всьо ровно хлопці тих багатих, а та така погана! а таки він до тої, бо у тої воли, коні. А в тої шо там? може коровка є. Може там які волички. І куди тій рівнятися з тою! То красіва, то така, як не ряба, то та така погана. Всьо ровно ті парубки туди. А ці середняки і ці бідняки, ті вже вместє. А ті нє! ті багатші нє! А ми було позбираємося, та сміємося вже! А почали розкулачувати! порівняли. Нема вже тих багатих, вже не деруть носа, а то куди там! не хтять з нашими дівчатами говорити.

— Чи було, як веснянки ви співали, чи дразнилися між собою, передражнювалися піснями багатші з біднішими?

— Не помню.

— Не помните. 

— Було хлопці там по 5 копійок, чи по 10, чи по скільки, та й він собі з дівчиною танцює. А той, шо не заплатив, не йде танцювать (сміється). Як заплатить, то тобі бере собі дівчину до себе, бере танцювать.

— То це платили цьому, наймали на вечорниці, так?

— Да! 10 копійок за день.

— То це в основному платили хлопці? чи й дівчата?

— Хлопці! хлопці!

— Хлопці, за музику хлопці платили. То це на вечорницях було? зимою?

— Нє, нє. Я не знаю за вечорниці.

— Чи на вулиці?

— На вулиці. На степку.

— То він грав на ліру вам тоді? чи на скрипку?

— Нє, на гармошку!

— На гармошку, а на ліру він вже тоді не грав на вулиці?

— Нє, в нього була та ліра, але на ліру він не грав. На гармошку.

— А брав гармошку?

— Брав гармошку на степок. Да. А хлопці нє! хлопці навіть не хтіли говорити з цими дівчатами. І гарні такі, гарні! А то таке на тих багатих, а вони собі з своїми. А наші вже такі йшли до нас. Бере, каже — отой і той жениться. Така погана! така погана! А ідем, даже наш родич ше трошки був взяв, була хата в неї, город. Сліпа. Родима сліпа. Я вже знаю, як була там світилка яка, Катерина. Бідні були, бідняки були. І взяв ту Катерину сліпу. Було, було! Була різниця, була. А той ту бере, погана така, ряба. А воли, дає тато воли, шось там ше дає, землі кусок. А вона така поганюча! (сміється). 

— Скажіть, у скриню дбали що? дбали рушники, сорочки, скатерки. І ще що?

— Рядна.

— Рядна. По скільки це було в кількості? ну, там рушників, скажімо, скільки?

— А хто його, а то самі робили дівчата рушники.

— Багаті багато давали, так? скажіть, робили в вас килими тут десь поблизу?

— Робили.

— Робили, а де саме, не знаєте? в якому селі?

— Шось не помню.

— Не помните. В Черповодах не робили килими? не ткали?

— Горшки робили.

— Горшки в Черповодах робили?

— Да, а так може де й хто робив, село велике. Вишивали багато рушники.

— А скільки в вас гончарів у селі було, в Черповодах? гончарів.

— Їден!

— Один гончар. Що він робив?

— Горшки. Миски. Гладущики. Ринки такі здорові. Один, один робив.

— Він був, мав сім’ю?

— Один хлопець був тільки.

— І теж йому помагав?

— Сусіда, у нас межі так.

— Скажіть, чи мав він землю?

— Мав!

— Мав, багато землі?

— Не помню, от не помню.

— Скажіть, а він багато вторговував собі за це? він був багатий? бідний?

— Нє, він був середняк.

— Середняк. Куди він возив свої горшки продавати?

— У Ладижінку, в Тернівку. Наробить, фуру набере, та й розпродає.

— Возив із сином продавати, так?

— Нє, з жінкою, із жінкою.

— Скажіть, жінка йому допомагала там в роботі, чи ні?

— Нє, він сам собі. 

— Сам усе робив. Скажіть, у колективізацію чи він займався цим, чи ні? як колгоспи зробили.

— Почали колгоспи, а тоді почалась голодовка. та я й не знаю, де вони подівались. Дуже багато вимерло. Дуже, зайшла голодовка оце, порозбирала людей, та й багато померло, шо й не знаємо.

— Скажіть, а в вашому селі всі пішли в колгосп чи ні? зразу.

— Нєа! Хто пішов зразу в колгосп, то той остався.

— Пішли бідні в колгосп зразу, чи ні?

— Да, да, да. Бідні. Деякі середняки, які ухитрились, пішли. А хто не хотів, хату розшили, бляху зняли, всьо! та й всьо. А котрі пішли, вхитрились, та й харашо.

— В смислі, вони остались живі?

— Та й живі осталися, й не набідилися. В колгоспі давали, допомагали.

— А тим, хто в колгосп не йшов, то відповідно ж, нічого не давали, і вони гинули?

— І так, так. І багато повимирало. Ходи-ходи, вмерло! та й оце вам так.

— Скажіть, а оце вони не йшли в колгосп, то чим вони заробляли собі на життя? в них же все забрали.

— А такого, хто куди, хто куди. Хто десь поїхав. Хто десь пропав, не вернувся. А хто пішов в колгосп, вхитрився, то добре.

— Скажіть, а як до тих ставилися, що не йшли в колгосп? 

— Погано, погано.

— Погано ставилися, да? Їх ображали, чи що?

— Да, заставляли, просили — не хтіли. Не хоче, уперся — не хоче, вислали та й всьо.

— Чи бачили ви ті моменти, коли висилали людей з села? коли розкуркулювали.

— Бачили. Це вже, як ото мед закопав. Тоді ми бачили, як його виселяли. Не так бачили, чули, вночі його виселяли. Стріляли дуже, там наче война. Вивозили його в Умань. То він прийшов, побув тут в войну та й пішов десь знов. Сів у хату й той мед в його заграв.

— Після війни його знов вигонили?

— Да.

— І вигнали його?

— Він умер на печі. Він такий здоровий був дядько! Виліз на піч, прийшли уже його вигонити, він і вмер на печі.

— Скажіть, а хто в вас колективізацію проводив? свої чи чужі?

— І чужі були, і свої були. Найбільше там, оце я знаю, шо Веренюк трохи був там, там Міщенко, а то чужі приїжджали.

— Чужі приїжджали. Скажіть, жорстокішим хто був? свої чи чужі? чи були такі жорстокіші, свої чи чужі були?

— То це война. Та шо ж, як все забрали. Не хочеш іти в колгосп, забрали все.

— Все забрали. Чи були в вас такі аукціони в селі, коли продавали ото всім те, шо розграбували?

— А як же! а як же!

— Продавали. Купував хто більше?

— Люди. Оце в скрині прийшли забрали там, ну, як у селі. Забрали і на, на степок публічний торг, публічний торг. Шо, як воно порчене, там 2 рублі рядно, 3 рублі. Та й то люди брали свої.

— Бідніші це робили? бідні це робили? розкуповували.

— Шо? да-да-да! да. Спідниці там, сорочки, всьо. Всьо бідняки те розкупили. Воно дешеве, ні по чом. Було, продавали.

— Скажіть, а що отримували в колгоспі тоді? що отримували в колгоспі, платню яку?

— Нічо! палочка (сміється). Вийшов, та й паличка, та й паличка. Нічо, нічо не давали в колгоспі. Коли це вже почали в колгоспі платити. А то нічого не було. Робиш, робиш, робиш.

— Скажіть, а де брали гроші на харчування там?

— Я це не опитна, не знаю.

— Оце так харчувалися із города? а потім одяг де брали собі? 

— Одяг? купляли на базарах. А то робили. Пряли клоччя, знаєте, яке то клоччя. Ото, знаєте, вовна, і робили такий, шили піджаки, шили штани.

— Скажіть, вигляд в людей був до колективізації кращий, чи після колективізації? після голодівки? От зовнішній чисто.

— Послі голодовки вже трошки поочапувалися.

— А я маю на увазі, до того, як колективізація заходила, як за пана жили краще? чи вже після голодівки?

— За пана я добре вам не скажу, бо я була ше невелика. А послі голодовки вже стало луче. Вже хлопці, дівчата вже покупили там, шо заробили, о. А це война вже потом.

— Купляли одяг собі, так?

— Да, да, купляли.

— А де брали вовну? тримали вівці? вівці тримали після колективізації, да?

— Да, тримали.

— А ви мали, ваша сім’я мала вівці?

— Нє, в нас не було. 

— А де ж ви тоді брали одяг, сукно?

— А ми ше, я ше помню, шо ше було мамине, отакі наволочки були, то мама рвали, хусточки нам робили.

— Ясно, те, що залишилося до колективізації, ото тим користувались.

— Ми малі були, не дуже отако. Да, то ото ше було так. А! було!

— Скажіть, а чи мінялися продуктами, одежею тоді от у колективізацію, чи після вже?

— Як мінялися? да, да, да. Ішли, почули. Бо були такі колгоспи там Томашівка село, та й там шось колгосп був, хліб людям платили, та й ходили туди мінятись. Було, було. Було, це я помню.

— А чи крали колись, чи ні? чи колись крали в колгоспі, чи ні? як ото засновувався колгосп.

— Шо крали?

— Що-небудь. Чи крали тоді в колгоспі? зразу, зразу, як тільки заснувався.

— А шо думаєте, було позводили корови, то хтось потруїв всіх. А коровів багато пропало. То казали, шо це ті багацькі сини.

— Чи були банди в вас, які наскакували? Казали — банди наскакують. Не знаєте? Скажіть, а ось вже після голодівки була крадіжка в колгоспі, чи ні? крали? чи в голодівку, чи після?

— Та я шось наче й не помню добре, шоб шо так. Отако там більше зерна взяти, а так не знаю.

— Але ж було таке?

— Було мабуть, ну я не знаю.

— Скажіть, а це було нормально — вкрасти в колгоспі?

— Нє! тюрма!

— Тюрма. А люди між собою як до цього ставилися?

— Як же могли ставиться, як кожен хоче украсти.

— Кожен хоче жить. 

— Бо жить, бо нема. Украла два буряки, іде з буряків, два годи дали. І було так судили, за два буряки два годи.

— Скажіть, у себе, сусід в сусіда крав щось, чи ні?

— Нє, наче нє. Наче не було шо (сміється).

— Скажіть, а хати замикали, чи ні?

— Замикали. Шо там було замикати, як там в вузлику шо є, в плиту всунув в попіл (сміється). Та й не було шо красти! Да, ой! не дай Бог! шо було.

— Скажіть, а от за колективну власність, за колгоспну власність уболівали в вас? колись, тоді, як тільки колгоспи заснувалися.

— Як це? той пішов в колгосп, той не йде, прямо така революція між людьми, не поймеш. Той пішов, а той не йде. Таке о робилося. Ой! було-було! ой, було!

— А як ставилися от до таких понять — твоє, моє, ось наше, спільне? колгоспне. Як до колгоспного майна ставилися?

— Наше, наше.

— Наше, так казали — наше? і як до нього ставилися? краще, ніж до свого? чи до свого краще?

— І до свого в хаті шо небудь там шкода. І там же, це ж ми всі вместі ж робим. Всі за їдного! та й вже то. Я думаю, шо вже кожному шось кортіло. Ми ж усьо робили, і всьо на купку, всі! Та й уже шкода. А то мало, вже ж поля в людей не було, городи обробляли свої.

— Скажіть, от якби ви мали зараз здоров’я і силу, і щоб в вас було, скажімо, скотина, чи хотіли б ви мати поле собі? чи могли б його обробляти? Господарювати, хазяювати.

— Шоб ми не знали оце го, оце всьо, то може б і кортіло. А як узнали (сміється). З поля, обробила городи, було ждеш, шоб ше собі купила. Вже тепер пенсію дають, а Боже мій! вже луче. А то ж поле, це ж тре наробитися коло поля! полностью тре робити все оте, та й так. Нє, не хотіла б.

— Не хотіли б?

— Нє! шоб я не знала оце го, оце го таке всьо, то може б, як молода була. А тепер, як я знаю, як воно, не хтіла б поля. Не хотіла б, нє (сміється).

— Ви вважаєте, що ви з ним би не впоралися? чи як?

— Нє! чого? можна. Тільки треба мати, треба мати коні.

— А от, якби ви це все мали?

— Я тепер бачу, шо тепер луче без тих волів, без того (сміється). Чого треба? така ковбаса дешева. Підеш купиш 15 копійок буханка хліба чи 20, та й чого?

— А як в селі були вибори, то чи обов’язково було йти на вибори?

— Да.

— Обов’язково. Якщо ви, скажімо, не підете на вибори, що вам за те?

— Нічого. Шось обманула, шо шось не так.

— Вас не карали за те, якщо ви не прийдете на вибори, скажімо, там голову обирати? або голову сільської ради?

— Наче нє. Наче нє (сміється).

— А на рівні неофіційному такому? це 25 год був?

— 25 год був.

— Не обирали? так його поставили? 

— Так його поставили, так він і на пенсію пішов. Вже вмер, нема. Та він усе туди віддав, і всі люди пішли.

— До того багача?

— Канєшно! всі були! Шоб був віддав те своє багатство туди, як тепер, то й пішли б усі люди!

— До нього на роботу?

— Да! усі б пішли б туди! якби він 200 десятин поля віддав у колгосп, то усі пішли б!

— А так він не захотів.

— А так його вигнали, висилали. Розтягнули його добро. А так він все своє добро тому колгоспу віддав.

— Скажіть, як до нього ставилися, до того багача, в селі?

— В селі? поважали.

— Він хазяїн був, так?

— Да! він багач.

— До нього ходили щось позичати, чи ні? 

— А він далеко жив. Нє, наверно. Він далеко від нас жив. Наверно, а шо вони до нього підуть?

— Ну, чи гроші позичити там.

— А хто його зна, за те я не знаю, може й ходили.

— Ще хочу спитати, як називали в вас, от ви кажете, збиралися в вас на вулиці, й дівчата й хлопці співали, так. А чи збирались молодиці? от виходили до дівчат співати, чи ні? і молоді чоловіки.

— Виходили котрі молоді.

— От тільки поженяться, скажімо, і гуляють разом з дівчатами й хлопцями?

— Да, було.

— Танцюють вони, чи ні?

— А тоді вже діти в них, то нє.

— Тоді вже не йдуть. З якого часу вони почали приєднуватися до такої бабської громади? Тоді, коли діти в них народжувались? чи вже з певного віку?

— Чось я не можу, не можу сказать, як воно було. Тако було ходять дівчата й хлопці, всі молоді, молодожони.

— На вечорниці вони приходили?

— А в нас вечорниць нема.

— Не було, а як в вас було? оденки? 

— В нас не було.

— А як співали в вас, то на багато голосів співали пісню, скажімо? чи в один голос всі тягли? 

— Нє! на багато.

— На багато голосів. А як називалися голоси? казали — ти тягни першим? чи тягни другим? чи як?

— Так, знали, який в кого голос.

— То як казали на той голос, що тягнути вверх? вверх тягнув? виводить?

— Виводить.

— Виводь казали, так? А як казали на той голос, що середній був? чи це другий голос? чи нижній голос? чи казали як? чи басуй казали? чи як?

— Не можу, шось не можу припомнити, як.

— А ви виводили?

— Да, співала (сміється).

— То ви кажете, на багато голосів в вас співали.

— Не було коли ходити, знаєте.

— Хлопці тільки співали зимою?

— Тако ми жили до ставка туди, а ніч ясна така, ясна!. То ми на річку, всі на річку!

— Робили в вас там якусь забавку? фуркало робили, чи як?

— Фуркало робили.

— То і дівчата там гуляли, гралися, чи ні?

— Дівчата боялися.

— Хлопці тільки співали. То вони виводили? чи як?

— Виводили, а як же! гарно виводили. А той первим так гарно виводить.

— А яких вони пісень в основному, парубки, співали? про що?

— От, я вже позабувала.

— Чи були такі в вас співачки от одна на все село, щоб її запрошували з кутка на куток співати?

— Да, як гарно виводила, то було. А другий голос, другий куток через ставок, та й другий куток, то хлопці нехай не йдуть сюди, на наш куток примерно до дівчат. Бо ці хлопці та наб’ють тих (сміється).

— То билися було?

— Билися, чого ви прийшли до наших дівчат? (сміється) Це вже як по-харошому хлопці то поприходять.

— Ви кажете — билися. То як потім перепрошувалися, то з могоричем перепрошувалися?

— Ну да! взяли півлітри, перепросились, та й усьо. Вони так билися, шо до тюрми. Та й перепрошують, да.

— Мирив хтось?

— Ну, як б’ються, весілля, чи шо, то нехай ше хтось умішається. то ше й тому дадуть.

— Між кутками, як співали, змагалися куток з кутком? 

— Да! там на тім кутку співають гарно, там чути на тім гарно. Це так, яке свято, чи в суботу ввечері. А то нема коли! тоді робота ж була, не до співання! (сміється).

— А чи були такі жінки, що їх запрошували на весілля спеціально, щоб вони поспівали?

— Були, були.

— Були. Чи їм платили щось?

— Нє! нє!

— Нічого. А як? просто давали їм щось, та й усе?

— Та шось на весілля запросили, та й всьо. Було, було.

— Чи були в вас кухарки, які от добре готували?

— Були, були.

— І їх запрошували на похорони, на весілля, так? Іще хочу запитати, чи були в вас такі жінки, які голосили на похороні? спеціально їх запрошували.

— Нє! нє! нє! в нас свої тільки.

— Свої тільки плакали, так? А таких не було, щоб їм платили?

— А то є так, шо платять? да?

— До колективізації ви кажете, в вас збиралися молоді дівчата й хлопці, молодиці. Чи після колективізації заборонялося? чи ні? чи в колективізацію забороняли збиратись на вулиці, чи ні? щоб співати. 

— Як стало трошки луче, то й на полі співали добре. А як була голодовка, горе, то ніхто. Говорить не хотів ніхто ні до кого. Ой, да! Було, було! в житті всьо було.

— Так, іще спитаю, чи були в вас баби кухарки, ми вже говорили. А баби повитухи? були в вас такі? Ото, шо казали баба пупорізна? чи як в вас казали? баба бранка? чи повитуха? чи як? Родили дома колись жінки, так?

— Да, да!

— То як на них говорили, на ті жінки? А скільки в вас дітей було?

— Одна в нас в Одесі, друга в Києві. А друга в Колодезнім. А третій в Умані.

— То це в вас троє дітей?

— Так.

— А ви родили їх дома, чи де?

— Дома.

— Дома. А хто в вас діти відбирав?

— А бабка така була.

— Бабка така. А як на неї казали? Піди поклич бабу?

— Бабу поклич, там як вона зветься (сміється).

— Так, скажіть, їм платили за те щось, чи ні?

— Та давали ж шось.

— А хто розплачувався? чоловік? чи ви самі розплачувались?

— Чоловік там знає, шо платить.

— А що платили тій жінці?

— Шо як було. Шо вона казала — чи ти вмерла скоро, чи жива? (сміється)

— А були в вас музиканти?

— Три, три було.

— Три музиканти. А це на скрипках грали?

— Дві скрипки, флейта й бубон.

— Це вони, це вони на весіллях грали, так?

— Це були у нас у селі.

— Це було до колективізації? чи після колективізації?

— А тоді не було музики. А може й була. Колгосп були організували, то Міша грав Варенчук.

— На чому він грав?

— На трубі. То була вже ж музика така, труби.

— Це в клубі, да?

— Да. А тепер не знаю, чи там є воно.

— Скажіть, а ви не знаєте, як їх прізвище, тих чоловіків? не пам’ятаєте?

— Не помню я.

— Скажіть, от після голодівки вони жили, чи ні? залишилися живі? 

— Не знаю. Не знаю. Я ж кажу, як прийшла голодовка, ніхто ні за кого не знав.

— Скажіть, на скрипках перестали грати коли в вас?

— Як зайшла голодовка, то й скрипки ті забули, і всьо.

— А чи їли людей у вас у селі?

— Ой, не кажіть, аж страшно. А шо ж.

— Було таке?

— Оце в нас Насті Рагольнікової дядько вмер, і то ж його не поховали, оставили в каплиці ночувати. Це страшне було. На ранок пішли ховати, а він відрізаний геть, де м’яке. Ой, це страшне таке було.

— Не найшли, хто це робив?

— Хто там шукав! Боже мій! Як він на цвинтарі там у каплиці ночував. А Боже! було страшно. Там дві сестри жило, то їдна дівка, а в одної була дівчинка Маруся отака. То зарізали ту Марусю. То вони через ставок жили, то нам видно до них. То піч горить у дівчат на дворі. Ой, Боже! 6 років було дівчинці. Вони зарізали, то шось вони поховали її, а то шось зварили. Чи вони холодець хотіли варити, хтось заявив з сусід. То вночі прийшла міліція, забрали їх, і те м’ясо повитягали, забрали їх. Отаке страшне було. 

І в мішку хлопець чи 15, чи 14, прийшов з села, не знаю, з якого, не помню. І вони за племенника зарізали отого хлопця. Вже не вспіли нічого. Того хлопця в мішок на возі, а вони прив’язані ззаді воза обидві, самі пішли. Не знаю, як там.

— Шинок. А хто був власником шинку в селі?

— Хазяїн! 

— Це був жид? чи це був?

— Нє, в нас і жид був, три жиди жило. А то так дядько мав.

— То так дядько мав шинок, так?

— Два дядьки були такі, шинок в кожного. У кожного шинок. Хазяїн сам.

— Сам хазяїн мав шинок, так. Чи він музикантів спеціально, які грали там в шинку? чи ні?

— Не знаю. Я знаю, шо мав шинок, шо там торгував, горілка, всьо було. Два їх було.

— Чи напивалися люди в шинку?

— А Боже! ше й багато! ше й як!

— Чи промінювали одіж там? землю?

— Я вже помню, то тоже шо в кого було, там поля продали. нема грошей, то там поле. А бабка розсердилась, то її чоловік, бабкин. Та й тоже такий був п’яниця, каже — продав поля шматок за 3 рублі. Каже, в неї троє дітей, п’яниця! Тільки прийшов і сказав — все, продав! Пішла вона до хазяїна шинка, шоб вернув, а він каже, як хочеш, верни мені 3 рублі. Пішла та бабка до пана з дітьми, 2 хлопчика. Тато мій ше був, та й віддали, зібрали всі. То тоже дівчина була, шо в скриню, а там нема! він забрав і пропив. О! в нас п’яниці було тоді! То я помню, шо було.

— А було так, що частина весілля відбувалася в шинку? от друга частина, там понеділок? не було так?

— Нє!

— Не було, це дома у породіллі. теж дома хрестини. В шинку ні. А що з ним після колективізації?

— А шо? розграбили його. Розграбили, розібрали, і всьо.

— А куди його поділи, те все?

— А хто його зна!

— Не знаєте. А люди розбирали те, шо з шинка? додому тягли, чи ні?

— А хто ж порозтягував? канєшно, люди.

— Люди також розтягували, да.

— Оці бідніші, бідніші.

 

                                                     138 HK 25A Bezkorovaina, 136 Yakobchuk Nina 

Продовження запису 24 червня 94-го року в селі Затишок Уманського району від Параски Митрофанівни Безкоровайної.

— Скажіть мені, будь ласка, ще я хочу спитати в вас, чи у 20-х, 30-х роках от клуб у вас був уже, ви кажете, так, тоді після колективізації.

— Ше нічо не було.

— Не було ще, а коли вже в вас був, зробили?

— Та наверно уже тако в 30-х, в 20-х не було. Як попа вигнали, тоді клуб.

— Тоді клуб уже. А ще хочу спитати, а чи грали в клубі музиканти оті?

— На балалайку, на гітару хлопці грали.

— Ото так. А ті, що грали колись на весіллях, ото на скрипках?

— Ті нє!

— Ті не йшли?

— Нє-нє-нє!

— Ті не йшли. Скажіть, а от ті хлопчики, що то ви кажете на балалайках, на гітарах грають, то що вони грали? які пісні?

— Танці грали, а пісні я й не помню.

— Танці грали. То які? такі вальси? гопаки? 

— Да, польки там такі (сміється).

— Краков’як, да? Але скажіть, більше це були, це вже скрипок не було, а осьо було що? які інструменти в клубі?

— А то не в клубі. то в хлопців. Їхні. То гітара, то балалайка там.

— Так, то вони в клубі не грали оце?

— Грали й в клубі.

— І в клубі грали. Скажіть, вони грали оце на слух, чи їх хтось учив?

— Самі собі. Самі собі грали. Самі собі поробили балалайки. Самі поробили гітари.

— А керівник у них був якийсь, чи нє?

— Нє, самі. Самі собі грали.

— І скажіть, це клубна музика на свята грала оце, чи кожен день вони там?

— Нє, не кожен день. Кожен день не сходились, нема коли. Робота, прясти, шити. то в неділю, на який празник, в суботу.

— Скажіть, а ви ходили в клуб співати, чи ні? не ходили. А хто з ваших ходив родичів, чи ні?

— Там були такі, а з родичів ніхто моїх не ходив.

— Не ходили, а чому? ви не хотіли?

— Мені не наравилось.

— Це не хотіли, бо це була попівська хата, чи шо?

— Та нє, не в том! Попівська хата, не в том! (сміється).

— Скажіть, а от на виборах, як ви пам’ятаєте тоді, як були вибори, так, то чи обов’язково грала музика в клубі? колись-колись, до війни.

— Шось я не знаю, коли в нас вибори вже були, то була музика там. Музика грала! музика так грала, і всьо гуляли, й пили. Перші вибори були.

— Перші вибори це голови колгоспу, да? 

— А кого, я й не помню.

— А співати навчились від бабці своєї, чи від мами? чи від кого? чи від дівчат на вулиці?

— А на вулиці співали. то й я ходила співала.

— Скажіть, от коли більше гуляли на вулиці, до колгоспів чи після?

— Ні, до колгоспів.

— Більше, так. Скажіть, а чи були схожі спів от в сусідньому селі на ваш? чи відрізнялись пісні? між селами, в різних селах.

— Да, трохи розрізнялися. В тому селі так, в тому селі так. А бабка, якшо вона ше вміє, може говорити, то вона вам розкаже. 

— А чи були в вашому селі, от веснянки ви кажете співали в вашому селі? Володаря співали в вас?

— Співали. Дівчата співали, а я була невелика. Як я підросла, то вже не співали. А чось запрещали вже.

— Забороняли, да. А ось скажіть, у піст в вас співали, чи ні?

— Нє, не співали.

— Не співали в піст. А коли починали співати вже?

— Як вже Паска, після Паски.

— Після Паски. А Володаря ж можна було співати в піст, так? дозволялося?

— В нас Володаря тільки співають на Паску, на степку.

— На степку, да.

— На Паску тільки, а більше ні.

— А потім вже не співають. Скажіть, а от такі русальні пісні в вас не співали? от на Трійцю, або перед Трійцею співали в вас якісь пісні там?

— Нє наче.

— Ні. Скажіть, чи в вас водили тополю? чи ні? Вбирали дівчину таку це, заквітчували її? і не казали — тополя? ні?

— Ні.

— А криницю чи вбирали в плечення ото? це на Трійцю.

— Святили?

— Да, батюшка святив?

— На Тройцю шось не так святили, бо часом святять, а так не знаю.

— Чи квітчали криницю там плеченням? криницю.

— Да-да, квітчали. Як Тройця, то всі квітчали.

— І хату кругом, так? А який був, плечення яке? з чого?

— А з дерева всякого. 

— Найбільше з якого дерева?

— Кльон, кльон найкраще.

— Клен, да. А гойдалка  в селі була на Великдень? на Паску робили гойдалку?

— Да.

— А з чого її робили? як саме?

— Якось робили. Я знаю, отакі довгі тримали.

— Палиці такі, да?

— Да, і доска, і покриття.

— І гойдалися парубок з дівчиною? чи дівчата самі так?

— Яка не боїться, то гойдалася.

— То це робили гойдалку коли, на Великдень?

— На Великдень.

— Чи вона стояла й на Трійцю?

— Нє, на Тройцю нема. Тільки на Великдень. А тоді розбирають. На Трійцю в нас нема нічого.

— На Трійцю не співали нічого, да?

— Тако часом де дівчата посідають у садку.

— То яких пісень вони співали там на Трійцю?

— Та таких, яких попало.

— Скажіть, Петрівок вони вже починали співати, чи ні?

— Петрівка, Петрівочка минає.

— А колись пам’ятаєте, як Купайла справляли? Ви пам’ятаєте, як то справляли, чи вже забули?

— Та тепер і дівчат нема.

— А яке в вас деревце було, із чого?

— Дерево? Купайла? гарне.

— А чим уквітчували?

— А і ягоди там, хто чим бачив. І ягоди, і хто чим бачив. Квітки разні.

— Купайло було одне? вбирали? чи троє Купайл вбирали?

— Їдно в нас на степку.

— Дуже велике було? величеньке?

— Нє.

— Пісні не пам’ятаєте, які співали до Купайла?

— Я їх багато знала, а чи я тепер знаю.

— Забули вже. Чи стрибали в вас через вогонь? вогнище палили в вас, чи ні?

— На Купайла, не знаю. А де це? Вінки плели!

— А чи пускали їх на воду?

— На воду? да-да, пускали!

— А не казали, що, якщо він там втоне, то це погано?

— Не знаю.

— Тільки вінок, без свічки, так? не ставили свічку?

— Там на степку повиплітували, принесли на ставок.

— А чи забороняли в вас оце веснянки співати? Купайла гуляти? Петрівки співати? чи забороняли?

— Було, було все. Коли це було? Після голодовки, то не співали. Забороняли.

— Скажіть, чи старші люди були з вами при цьому на Купайлах там, чи як веснянки співали?

— Були!

— Старі жінки приходили, да?

— Поприходять та збоку посідають.

— Та й слухають. А чи помагали співати вам?    

— Може там які й співали. Я не помню. Поприходять там на степок. Такий здоровий степок. Всі накупили їди й води, всі попід школою! вперед школа, попід школою повсідають! та й гуляють. От це було.

— Ви пам’ятаєте, до якого часу от ще співали в вас оцих пісень? Купайла до якого часу співали? русальні? Ще після війни співали такі, чи ні?

— До голодовки співали гарно. А як стала голодовка, та война. А то співали! І на поле йшли, і з поля.

— А потім після цього то вже не співали, да?

— Ні, чось уже затихли. Ото ж таке вже тоді стало, позатихали люди.

— А це в вас був Володар самий такий поширений?

— Да, Володар.

— А це були якісь хороводні. Був у вас Кривий танець? Шума заплітали ви, чи ні?

— Кривого танця не видно кінця (сміється). Позабували! всьо позабували.

— А от чоловіки що робили на Великдень, як гуляли? Дівчата заплітали Шума, так, на Великдень там, Кривого танця. А чоловіки чим займались?

— А випивають, то під забор сидять, то в садку сидять.

— Чим вони займались там?

— Та так сидять. Візьмуть півлітру, чи так сидять.

— А грали якихось ігор?

— Може деякі й грали? не знаю таких. А деякі було приходять на степок до молодих. 

— А в вас не водили козла?   

— Ні, в нас нема цего.

— І не співали — “Та й вскочив козел та й у городи”, не співали таке, ні? А які більше подобаються вам пісні? оті веснянки, того Володаря співати? там Купальські? Петрівки? чи отаких от пісень? чи пісні про любов? які вам більш подобаються?

— Ну, я знаю! Колись то про любов наравилося (сміється), а тепер старі. Я люблю, як співають воєнні пісні, от люблю!

— Як до цих пісень влада ставилася? до цих купальських пісень? вони їх забороняли і все? й не дозволяли, так ви кажете?

— Да!

— А колядок забороняли в вас співати? про Бога, да?

— Да, забороняли!

— Забороняли. Це в 30-ті роки тоді, в 20-ті роки. І після війни заборонялось?

— Да, да.

— А ось такі колядки там чи заборонялися, як там. А чи такі “У лузі калина, а ще найкраща у батька  дитина”, то чи такі забороняли теж співати, чи ні? колядки.

— Да, забороняли! всі забороняли, всі! шоб не колядували.

— Щоб і не ходили. так?

— Шоб і не ходили, да.

— І засівати на новий рік, це теж не дозволяли.

— Нільзя було засівать. Теперішні такі не співають.

— А в вас дома от в хаті, як збиралась родина, то чи колядували?

— Та співали.

— Але щоб ніхто не чув? чи як?

— Да, так у хаті поспівають, та й усього. А діти до школи, та дітям попрікають, якшо колядують, чи христують.

— А Миколая в вас святкували зимнього?

— Як хто, як хто.

— Чи співали пісень якихось на Миколая?

— Не знаю. Нє, може по селах, а туто ні.

— Ніхто не співав. А в вас там не співали в Черповодах?

— Може й співали тоді.

 — Про Миколая. А як святкували це свято Миколая зимнього? скажіть.

— Не знаю.

— То як ходили колядувати, то були окремо жіночі гурти, окремо чоловічі гурти? чи разом ходили колядувати?

— Ходили в нас, то хто ходив? це першого дня ходять такі во невеликі. А другого дня вже здорові хлопці.

— Здорові хлопці ходять. Звізду носили, чи ні?

— А як же!

— Носили, да. І скажіть, чи водили вони козу? не пригадуєте?

— Це на новий год? Да, було, було так, було.

— А були там коза, цапок? чи тільки козу?

— Козу, козу.

— Козу водили. А було так, щоб коня водили? чи ні? коня, коня.

— Я не бачила.

— Не бачили. А на новий рік Меланки, як щедрували,  Меланку одягали, чи ні?

— Да, да.

— Меланку. І Василя одягали?

— А як же!

— Одягали дівчину за Меланку? чи хлопця за Меланку?

— Хлопців! У нас був Семен, такий красівий! то то був Меланка. Убрали, то й не скажеш, шо то хлопець.

— А як, у спідницю вдягали?

— Як дівчину! і лєнти, й всьо! І не скажеш, шо то хлопець. Не скажеш.

— А Василя вбирали теж хлопця? хлопець так і був?

— А Василь хлопець гарно вдітий. Діди, коза!

— І діди були, да? А діди з ціпками були?

— Да! така накрита.

— Чим? кожухом? 

— Якимось (сміється). Я хотіла помацати козу, думаю, шо ж це вона така здорова? чим же вона накрита? а не пускають туди до неї дивитися. А я як підняла, а там хлопець. Так як пройшов мені по чоботях, і так здер чоботи. А там тин був, та гвозді. Чось я хотіла козла побачити (сміється). Як зійдуться, то й діди, й коза, шо хочеш! та! а потом.

— Розгонили вже їх, да?

— З щіткою приийде, замастить.

— Меланка з щіткою ходить?

— Да.

— Із глиною?

— Вода чи шо там, бо як замастить, шо прямо сипеться. Посадять тоді.

— Кому мастила вона?

— До кого зайде! до кого зайшла до хати. В вас нема стіни. Шо їй скажеш? То туди в пол, то по стіні, шо ти їй будеш казати? (сміється).

— А що давали їм?

— А шо? півлітру, понапиваються (сміється). 

— Скажіть, а Меланці давали починки? прядиво давали? чи ні?

— Шось я не бачила.

— Не пам’ятаєте цього?

— Шось я не бачила цього, не знаю.

— А чоловіки співали разом з жінками там на вулиці?

— Співали, співали. То молодняк.

— Молодняк. А старіші вже такі там по років 50 — 60, чи співали? ці не співали?

— Співали. У хаті співали, у хатах. Як вип’ють, то й співають.

— Як оце, наприклад, в вас якесь храмове свято, на Храм збиралися, так, то тоді співали пісень, так?

— Да.

— А яких на Храм співали? чи божественних пісень? чи всяких?

— Всяких!

— Усяких. А не було так, щоб першу божественну якусь пісню співали? було так? А яку саме?

— Це сідають як, Ісус Христос співають. А тоді яку попало.

— А тоді вже яку попало. А про Ісуса Христа то яку це? Може співали оцю — “Ой, на горі на Осіянтській там збиралися”. Чи цю співали?

— Та то по хатах.

— А чи співали псальми?

— Співали, співали псальми.

— Співали псальми. Це перед тим, як розговілися, та й тоді співали псальми, так? А тоді вже всяких співали?

— Да, тоді вже випили горілки, та й яку попало.

— А чи співали в вас пісень про чумаків? отих чумацьких пісень, козацьких?

— Співали. 

— Ви не пригадаєте чумацьких пісень?

— Співали, співали. 

“Заслаб чумак у дорозі, заслаб та й лежить.                                                               Ніхто ж його не спитає, шо його болить?                                                                  Болять його руки, ноги, болить голова.                                                                       Ой, бідна голова, бо чужа сторона.                                                                           Воли ревуть, води не п’ють, чужинку чують.                                                                Та бодай воли тії з Криму не сходили,                                                                                Як ви мене молодого тяжко зажурили”. 

Заслаб, та й лежить там. Там і помер. Знала багато пісень!

— А чи козацьких пісень забороняли співати тоді?

— А хто його зна! 

— Не знаєте. А чи співали в вашому селі таких? тільки ваша рідня співала, чи всі сусіди там, чи ще хто?

— Та хто й зна! посходимося бувало. То я ше була мала, то співають.

— І козацьких, і чумацьких таких пісень співали?

— Да, да.

— Так, а частушки, скажіть, співали в вас от в 20-х роках або вже після колективізації?

— Співали.

— Співали. Скажіть, а якою мовою вони співали? українською чи російською?

— Нє, українською. То давно було!

— Українською. А як ще називалися частушки? частушки, чи як?

— Ну, вони всякі є. 

— І ще я хотіла спитати, від кого ви почули їх, ті частушки?

— А так, як у селі, там шось почув, там шось.

— А чи було так, щоб хтось привозив в село?

— Привозили. Хтось десь був далеко. Як колись, кажуть, чумаки їздили, привозили чумацькі пісні. Вони їздили це по сіль, і привозили.

— Такі чумацькі пісні ви тоже слухали, так? А уже оті частушки, то їх вже складали в селі, чи десь?

— Да-да-да, складали самі від себе.

— Самі від себе складали. А було так, що і з міста хтось привозив частушки? чи ні? та співали. Не пам’ятаєте. Скажіть, чи танцювали під частушки?

— А як же! було таке, були такі дядьки, і жінки такі. Ох! як вони співали ті частушки!

— Але частушки виконували в основному під що? під балалайку?

— А й так! під губу (сміється).

— Під гармошку виконували?

— Під гармошку. Да.

— Скажіть, мандоліна в вас була в селі? Грав хтось на мандоліну, чи ні?

— Шось я не знаю.

— Не знаєте. Але балалайки були?

— Балалайки да, гармошки, гітари. А то може й було, так я вже й не помню, може там шось й було.

— Скажіть, а любите ви такі пісні “Сірєнь голубая” Таку чули пісню?

— Яка?

— “Сірєнь голубая”, ото такі були пісні.

— Зацвіла сірень голубая?

— Знаєте цю пісню, да? Ану, заспівайте її!

— А ти не знаєш?

— Ні.

— Як це воно? У моєго окна.

— І забули цю пісню. А це була така пісня “Зломлю я вєтку із винограда”.

— “Ой, зацвіла сирень. Ізвіні мєня, мой мілий, шо судьба такая”. Все позабувала.

— А вам подобається ця пісня, чи ні?

— Да, славна пісня.

— А вона вам більш подобається ця пісня, чи більш подобаються оці такі чумацькі пісні там?

— І чумацька наравиця, да. Або як є настроєніє, то позбиралися собі.

— Та й гарно.  А де ви навчилися цю пісню “Сірєнь голубая”?

— А тут уже на Затишку.

— На Затишку вже як приїхали, то тут почули, та й навчилися. А які вам більш подобаються пісні? такі, як оце “Сірєнь голубая”, чи колядки, щедрівки, петрівки? Які вам більше?

— Ви знаєте, якшо воно, як шо воно до чого. От щедрівка це свята ці. А це отакі о пісні десь там на вулиці, в садку (сміється). Як яка до чого.

— На весіллях як ви співали, так, як молодиці там або дружки співали, то чи забороняла от влада співати таких весільних пісень?

— Наче я не помню, шоб ці забороняли пісні.

— Весільних ні?

— Та наче не було такого. Не знаю. 

— Скажіть, а чи запрошували вас на весілля, що справлялись в клубі? Що в клубі справлялися ось, чи просили співати вас тоді?

— У клубі? а весілля в клубі я не помню.

— Не було тоді, да? тоді не робили. А це було коли? От це тепер роблять у клубі весілля? і співають весільних пісень, так?

— Тепер я вже з дому не хожу. Тоді не було так. Тепер по ресторанах, то тоже ж співають.

— А чи були в вас в селі росіяни? білоруси може, або ще там? чи не було у вас таких?

— Тоді не було, а тепер є. Тоді не було, а тепер є. Тепер поженилися на білорусках, повіддавалися. І в нас тут є.

— Да. Скажіть, а цигани колись були? жили тут, чи ні, в селі? осідло.

— Цигани? цигани бували, тільки так побудуть день десь отако.

— Але не жили?

— Нє, нє. Не жили, так тільки.

— А поляки були в вас, чи ні?

— Поляки? шось наче не знаю.

— Скажіть, а як ставилися до тих, що не корінні були? до росіян, до поляків там, до циган? 

— Не знаю. Цигани, цигани так, їх же боялись, вони такі злодії, шо небудь вкрадуть.

— Якою мовою у вас у школі викладали? ви в школу ходили?

— Ходила до школи.

— Скільки класів?

— Клас і калідор, два, три.

— Три класи. А якою мовою в вас викладали в школі? українською?

— Так.

— А проповіді у церкві читали якою мовою?

— А батюшка так читав по-нашому, українською.

— Українською читав.

— Нас же водив до церкви все вчитель.

— То ви все розуміли, що батюшка читав, так?

— Дааа! Бога вславляли. нас приведе вчитель до церкви, там близенько коло церкви школа. Приведе, стаєм навколішки, так тримаєм пальці, о, а піп читає молитовніка “Отче наш”. Це ми все виконуєм, а тоді встаєм. А то бувало, шо й в школу приходив піп. Приходив в школу. 

— А чи чули ви щось таке про українізацію?

— Хто його знає.

— Не чули нічого, так. А довідки різні  якою мовою писалися? справки різні.

— Такою, нашою.

— Українською. У сільській раді це, так?

— Да, да, всьо.

— А чи можна було купувати українські книжки десь тоді на базарах, чи десь в магазинах?

— А хто його, я думаю, хто цим занімався, хто учив же, то вчив. А я знаю, які й де.

— Хочу ще спитати, чи були у вас у селі відьми?

— Кажуть, шо були, я знаю! (сміється). Кажуть, шо були, а я чось не вірю. Яка ж вона відьма?

— А як їх вирізняли? от вони були, казали, що вроджені відьми? чи це були зроблені відьми? чи як?

— Я знаю? каже відьма (сміється). А як?

— А вони мали сім’ї, відьми, чи ні?

— Да.

— Мали сім’ї? мали дітей?

— Ну, ти мені скажи, це воно правда? те, шо кажуть відьма. Так я вже вік прожила. Я кажу, ну, яка це відьма? Кажуть, молоко перезабирає од корови.

— Було таке, да?

— Було!

— Лікували, лікували від бишихи там, вишіптували?

— Баби?

— Баби такі. Були такі?

— Були. 

— А в вашому селі багато було?

— Шось я не знаю, так їдну знаю,, така баба шепотуха. А так більше не знаю.

— А є вона ще жива, чи ні?

— А наверно нема! я була ше мала, вона стара (сміється).

— А скажіть мені, будь ласка, були в вас такі маляри, шоб ікони малювали? художники.

— Були, були! Афанасій він звавсь, Гірняк.

— Гірняк Афанасій?

— Да. Немає, вмер.

— А давно це він був? 

— Давненько. Давно вмер. Давно.

— А скільки вам тоді було років, як він помер?

— Да він оце го наверно років 10, як умер.

— А він старий умер, так?

— Да, він ше старший за мене. Малював, такі гарні ікони малював!

— А він на дошках малював?

— Не знаю. А ви в Ріжовці не були?

— Ні, не були.  Це він із Рижовки, так?

— Нє, він червовідський родом. Там десь хату купив. Його жінка ше повинна бути в Рижовці. Гірняк.

— Гірняк, а звати її як?

— Кажеться Серафима. Да, бо він малював, а вона носила продавати. Такі гарні ікони! Такий він, мабуть з 10 років, як помер.

— Ага, то він аж до старості малював? чи ще раніше?

— Не знаю, не знаю. А вона должна бути ше, по-моєму. А де вона. Як будете в Рижовці, спитаєте, якшо вона є. Вона вам розкаже. Малював він ікони. 

— То вона по селах носила їх і продавала?

— На базар, на базар.

— Він був калікою, чи?

— Нє, нє, нє! бравий дядько такий. І так він навчився, навчився.

— А від кого він навчився, ви не знаєте?

— Не знаю. Бо я й не знала, я тут давно. А в Тернівці — ти шо продаєш ікони? да? Де ти їх накупив? а той каже — Паша, я малюю. І такі гарні! такі гарні. Нема його, а вона тут. Діти в неї є.

— А скажіть, це в Рижовці можна розпитати про неї, так?

— Да, да! в Рижовці, в Рижовці.

— А в Черповодах його не знають?

— Чом не знають? Знають, тільки він вмер уже. Він давно з Черповодів, так, як і я.

— То вони виїхали в Рижовку, і він там жив?

— То він там купив хату, і вони там жили. Давно-давно вже! дуже давно. То можна спитати, там должно бути.

[00:32:47.00]