Берко Параска Макарівна, 1917 р. н., Матвійко Василь Трохимович, 1922 р. н.

— А ви не пам’ятаєте, ви тоді жили всі в одній хаті?

П. М. — В одній хаті всі жили. Нас було небагато, 11, і батько й мати, ше й баба.

— І баба з вами ще жила?

П. М. — З нами жила, баба у 33-му вмерла.

— А хата була на одну половину чи на дві?

П. М. — На дві ж, у одній половині батько робив горшки, і чоботи було шиє, бо він обслуговував свою сім’ю. А в великій, то там баба було спить. Як коли, я коло баби. Як коли, й я коло баби. А то всі в хаті. Так ото зроблено, покотом долі.

— А от я хотів в вас запитати, це батько займалися цим гончарством цілий рік, чи тільки в якийсь час?

П. М. — Поки й вмер!

— А от на протязі року, то вони весь час робили горшки?

П. М. — І літо, й зиму!

— І літо, й зиму робив.

П. М. — І літо, й зиму. Возив продавав він і в город в Городище. І в нас був базар великий, і тут продавав.

— А як оце колгоспи почалися, то тоже він робив?

П. М. — Робив.

— Робив. А в селі тут багато було цих гончарів, що робили? 

П. М. — Було в нас їх три.

— На все село, да?

П. М. — На все село три було. На кутку три було, а за село я дальше не знаю. То це Гришку ти ше знаєш? і батько його робив. Ну, Гришка мало робив. А то ше був Трохим Бурлака Гордійович.

В. Т. — Я в його як колодязь копав, та кажу.

— Яку глину це застосовували для того, щоб робити посуд?

П. М. — Є в нас отам попід горою по ярах глина. А то аж туди до Набокового. Та ми з мішками ходили. Було, принесемо звідтіль утрьох відер по троє, хто подужа, а хто двоє. А хто не подужа, то тільки відро. А то звідсіль носили.

— А ця глина, глибоко вона залягала?

П. М. — Не глибоко. Там глибоко.

— Це як це місце називалося?

П. М. — Крамоска, Грузька. Львівська, Грузька, воно так і по записах. А тут, то це Дроботів яр.

— Дроботів яр. А де? метрів 2, чи 3?

П. М. — Тут ні! тут і метра нема! тут і метра не буде. А там ото глибоко.

В. Т. — Там глибше.

П. М. — Бо бувало таке, шо беремо верьовку з дому, і відро ж беремо. Та одно там ковиря глину, а друге тяга наверх. Таке було.

— А яка ця глина з себе була? на колір?

П. М. — На колір вона така була голубувата. Голубувата.

— А якщо її в руки брати, то яка вона була?

П. М. — Тверда! дуже тверда! А потом її мочить, а потом.

— І це ви ходили, і потім мішками приносили?

П. М. — Приносили мішками!

— А возом не возили?

П. М. — Уже як став колгосп, то забрали ж коні в колгосп, то тоді вже було батько просить їздових, та з їздовим їде, та привозить возом.

— А от я хотів ще в вас запитати, це її везли додому, і дальше батько що з нею робив, з цею глиною?

П. М. — А шо ж? Зроблений такий ящик із досток, туди її згружають, там поливають її, вона обм’якає, а потом у хаті ж били глину, у хаті.

— А чим били?

П. М. — Як ото молот, шо дрова колоть або бить молот, а то дерев’яний такий. Та то таке.

— А для чого її перебивали? 

П. М. — Шоб вона була м’яка, така як тісто.

— А це її перебили, а тоді що робили дальше?

П. М. — А потом такий зогнутий серп, ви знаєте, які серпи? Зогнутий серп, зогнута ручка, те все. Струга тоненько! як то на вареники чи коржики тісто. А потом уже ж на лаву її, чи на доску, ше прихлюпувать водою, качать її, вимішувать. Як тісто вимішували.

— А для чого стругали серпом?

П. М. — Бо чим же її, сокирою рубать? вона ж не рубається сокирою, а тільки таким серпом.

— І оце він покачав його, а потім що робив?

П. М. — А потом на грудки поріже. Викача ті грудки, накладе кучугуру. Тоді сіда за станок. А станок такий був отакі, як ото го угору друки, а внизу круг такий великий! ногою його крутить. А там желізне, ну, як би вам сказать, шоб крутилося це ж. А зверху вже такий кружечок же ж великий. То сюди вже ж він набиває цю грудку глини і робить. Руками вже ж тягне з тії грудки.

— А як він знав, яку грудку глини взяти? 

П. М. — Його батько учив. Батьків батько його вчив, дід мій. Ото таке. То то такі діла.

— І це він її набив, грудку цю, і потім витягував?

П. М. — Витягував! чи горщик, чи тикву, чи глечик, чи якусь чашку таку, чи миску. Ну усе!

— І миски робив ваш батько?

П. М. — Даже й здорові такі миски робив.

— А миски то покривали поливою, чи ні?

П. М. — Покривали. Знаю, шо свинець, а шо ше до свинцю, оце й сьогодні, вбийте, не знаю.

— То це вже зробили на крузі, а потім зрізали якось?

П. М. — А потом зрізає!

— А чим зрізали?

П. М. — Була велика така, як ото струни на балалайці, та такою проволокою зрізає його по всьому кружкові. І легенько. Ну, він вже спеціаліст був, легенько забере, постановить на стілець такий, ширший, як оце. Воно там підтряхає, а потом становить на тепле место, висихає. Висохне і складе. Поки вже ж наробить. Така піч була змурована, і тоді вже складає в піч, у піч ці ж горшки всі. А з другої сторони так, як оце хліб пекти, то ви ж може бачили, може й не бачили, як хліб пекти, туди запалює дрова, і цей весь огонь іде через ці горшки. Вже ж він знав, поки їх палить. 

— А як він знав, скільки їх палить?

П. М. — Бо його ж батько вчив! ото так він і знав. І так і робив.

— А випалювалися довго горщики?

П. М. — Оце було, як затопить він часів у 10, у 8 утра, то другий раз було палить і до півночі. Часов до 12, до 11. А другий раз і скоріше. А як це воно, чи огонь лучий, чи я сама не знаю.

— А те, що поливою покривали, то його два рази випалювали, чи раз?

П. М. — Раз! Те, шо поливом поливали, раз так. Це сухі, висохли, полив батько, поставив. Воно впиталося у ту ж глину, вже висохло. Тоді вже він приймає, і так і палив.

— Це як випалили, то куди їх дівали потім?

П. М. — А був сарайчик такий, та в сарайчик. Потом на базар возили.

— А куди на базар возили?

П. М. — А в Городище.

— В Городище. А більш нікуди не возили?

П. М. — І в нас був базар тут. Як коли, в Старосілля було повезе.

— А в яку ціну були ці?

П. М. — Та хіба ж то я знаю? Це вже ж, Господи! вже ж 27 год, як батька нема.

— А що батько ваш виготовляв? який асортимент в нього був? горщики?

П. М. — Глечик, тиква, горщик, макітерка, миски, і такі, як ото, як чашки тепер. І таке.

— А близнюків не робив батько? щоб були два однакові?

П. М. — Робив! робив! Така дужечка з ції ж самої глини, така дужечка. То тільки осторожно ж, бо вони оббивалися. Ото таке.

— А в вас в селі як, у колгосп всі пішли? чи може трошки не хотіли?

П. М. — Були такі, шо недавно й померли, й не були в колгоспі.

— А як же, з чого вони жили?

П. М. — Їм давали землю, і накладали великі налоги на ту землю. Вони коні держали. То Паша в нас був, знаєш. І Клим. І Дядюра. І Тєйко. Багато таких.

В. Т. — І Гарбузко. Та багато їх.

— А ваші батько пішли зразу в колгосп?

П. М. — Зразу.

— А коли ж він горщики тоді робив, як пішов у колгосп? 

П. М. — Він робив. Ніч не досипляв, і робив.

— Вночі робив?

П. М. — Да. Головне, шо тепер свєт, а тоді ж в бутилочці керосін, і з рогозини крутелик. І горить. І видно.

В. Т. — І світили, і видно було.

— А випалювали в вихідний, чи коли?

П. М. — Палив, коли наготовить. Да, тоді й палив.

— А нічого не мала сільська рада до того, що це він горщики робить?

П. М. — Не мала нічого.

— А податки накладали?

П. М. — На землю.

— А на те, що продає?

П. М. — А на горшки тоді не накладали.

— Це до війни, да?

П. М. — Да.

— А після війни?

П. М. — Було всяк.

— То було таке, що фінвідділи накладали податки?

П. М. — Було всяк, я ж кажу. А тепер, бачите, нема кому робить.

— А чого перестали робити горщики?

П. М. — Нема кому. Ніхто не вчився.

— А чого не вчилися?

П. М. — А я откуда знаю, чого вони не вчилися?

— То ви кажете, що батько ваш у хатині робив цій?

П. М. — Да.

— А круг до чого прикріплений? 

П. М. — Лава така була товста. І до тії лави.

— І там сиро було, чи ні?

П. М. — Нє, сухо. І ше котора дрібніша, то ше до сволока поприбивали такі планки, та доски покладе, та ше й туди становить, шоб сохло скоріше.

— А як ці полички називалися?

П. М. — Питайте мене, як вони називалися!

— А це, а ця хатина опалювалася?

П. М. — А як же! Там була груба торчова, і лежанка така широка. Горшки становили. І так була лежанка одна, і сюди одна. І ход був лежанки кругом. І груби ж так. Ото таке.

— І це він робив як, а влітку тоже робив в цій хатині?

П. М. — Робив!

— В цій хатині? а надворі не робили ніколи?

П. М. — Нєа!

— А глину місили влітку надворі, чи в цій хатині?

П. М. — У хаті, де робив, там і місив.

— Там де робив, там і місив.

П. М. — Це тільки як круг виносим.

В. Т. — Ящик, в його всігда глина.

— А ще я хотів в вас запитати, а коли батько сиділи на тій лаві, то зліва чи справа була ця глина, що це вони її на круг надівали? 

П. М. — Справа.

— Справа, да? А зліва що в нього лежало, чи стояло?

П. М. — Нічо не стояло зліва.

— А макітри не було такої з водою, що руки вмочали?

П. М. — Нє!

— Не було. А дерев’яним ножиком не користувалися ото?

П. М. — Ні!

— Не користувалися, да. А вони якось розписували цей посуд чимось? 

П. М. — Глина єсть така. Оця, Василь, шо це підводили колись у хаті. Вона жовта, але ж її палили, та вона робиться червона. Та було намнемо в макітерці, пірїну вмочить і малює.

— Пір’їною, да?

П. М. — Пір’їною було малює.

— А пір’я з чого брали це?

П. М. — А з курей, з чого ж його брали!

— З курей брали. А не було, щоб ріжком малювали?

П. М. — Не було в нас такого.

— А що вони малювали там на цьому?

П. М. — То квітки, то листочки. Таке.

— Листочки, квіти. А ви кажете, де цю глину брали, що це нею малювали?

П. М. — Отам за лісом.

— А багато цеї глини було там?

П. М. — Вона й зараз є, тільки шо ніхто ж її не бере, ніхто ж не пользується. Тепер повикрашують, плінтуса тепер та поли. А тоді ж не було ж цього.

В. Т. — А там глина червона, ох! там залежі!

П. М. — І в Вишневому є, і в Поповому є. Бо я ходила туди з дівчатами. 

В. Т. — Коровами то привезли двоє саней. То батько уперед везли глину ту червону. Та вона ж така червона, гарна! аж чорна! І продаєм її!

— Продавали цю глину?

П. М. — І я продавала.

— А що ви ще батькові допомагали? кроме цього, що казали.

П. М. — Батько було, як навозять дров, то це я таке допомагала — поколю їх, поріжуть. Тоді ж не було бензопили ні в кого, а ручна пилка. Поріжуть, а то вже моя робота колоть їх і скласти. Ото таке. Ото таке я робила.

— А хто батькові помагав продавати на базарі?

П. М. — Мати. Мати продавала. 

В. Т. — Іще було й на горілку.

П. М. — Іще й міняли, і на сахар міняли.

— А як же домовлялися, як знали, скільки чого?

П. М. — А вони свою ціну скажуть, а батько свою ціну скаже. І так і домовлялись. Оце таке було.

— А в окупації то батько також робив горшки?

П. М. — Робив. Да. Тоже робив.

В. Т. — А то каструлі оце зроблять.

П. М. — То як місить, то подивиться, де ж воно там, то тоді ж викидає! От, а тут дальше. Поки вимісить, шо немає ні камігчика, нічого.

— Це щоб браку не було, да?

П. М. — Да.

— А я ще хотів запитати, а що в вас в хаті, в вас ікони на стінах висіли колись?

П. М. — І тепер у мене є.

— А скільки в вас ікон ще за батьків було, я маю на увазі?

П. М. — Ой! було багато!

— Було багато, да. А які саме?

П. М. — Ну, отакі невеличкі були, і були великі такі, шо з хрестом.

— А на гнатиках були такі?

П. М. — Не було.

— А я хотів запитати, а ваша мама оце полотно виготовляла?

П. М. — Да.

— Робила полотно. Це на верстаті робила?

П. М. — На верстаті. І я робила.

— І ви робили.

П. М. — І я робила. Але ж його порубали та спалили. Ото таке.

— А батько нічого не приказували перед тим, як сідали за оцей станок? за круг?

П. М. — Він було, як сіда, то каже — Господи, поможи! Оце в його і все — Господи, поможи!

— А не було такої глини, щоб нею лікувалися, цією глиною?

П. М. — Не було. Такої я не бачила глини. І не чула од батька й од матері.

В. Т. — А ось ця Гришчина, як її?

П. М. — Нашо мені Гришчина? Володька мій бере грудку глини білої, то так гризе, як сахар одінаково! І я тоже з’їм!

— А було колись таке, щоб на кутках співали дівчата?

П. М. — О! недавно це год 5 чи 6, як перестали! А то було.

— А як називалися голоси от, що співали? Було те, що на перший голос? другий голос?

П. М. — Нє! в нас ніхто нічого не нагадував!

П. М. — Не нагадували. А на всіх кутках співали в вас? 

П. М. — І музика грала! Баян або гармошка, бубон. І на балалайку, на гітару! В нас великі співи були. А тепер такі вулиці, шо як стемніє, бійся з хати вийти.

П. М. — А на які інструменти грали от ще тоді, як ви на вулицю ходили?

В. Т. — Балалайка, сопілка, бубон. І гармошка.

П. М. — То це таке.

В. Т. — А потом зробив один скрипку, ше й скрипка була. А то сопілка, бубон і балалайка. І як уріжем, то чуть аж у Старосілля було! Берегом тягне туди! О, каже, мліївці грають уже! І то йдем туди до їх у село гулять.

П. М. — Пішки ходили гулять.

В. Т. — Пішки!

П. М. — Після весілля йшли один раз.

В. Т.  — І це ж 7 км ідеш. пішли й грали, берегом прямо. Потом назад ідемо. Прийшов, уже спать треба. І нема коли, бо тре.

— А ви самі навчилися грати? чи вас хтось навчив?

В. Т. — Сам! А у мене дід умів грать! А потом і я в його похватив то дєло.

— А діда вашого як звали?

В. Т. — Михайло.

— Михайло, да. А фамілія дідова була?

В. Т. — Черниш був дід, а ми вже Матвійко.

— Матвійко.

В. Т. — Уже Матвійко, да.

— А з чого ви виготовляли ці дудки?

П. М. — Із бузини.

В. Т.  — Так, бузина. Потом калина. Калинова хароша. Язен. Грушина. Грушина сама найлуча, із груші. Шо вона голосна, і такі перебори в її сильні. Там одна дирка дєлає 3 тони. А їх 6, дирок. Як його возьмеш, то 24 тони получається.

— То це дід ваш такі виготовляв ці?

В. Т.  — Да, і дід, і я тепер виготовляю. І металіческу виготовляю, і таку. То металіческа плоха. Нехароша. І з нержавейки робив я. Не годиться.

— А яке ви дерево ріжете, щоб виготовити це?

В. Т.  — Зимове. Зимою. А весняне не годиться.

— Це ви вирізали, і потім що з ним робите? 

В. Т. — Вона собі лежить, та деревинка. Заготовки в мене є вони й зараз дома. Я там і пробівки попробивав.

— А вона довго сохне?

В. Т. — Нє!

— Ну там місяць, два, три, як?

В. Т. — Можна і швидше здєлать. Можна. А як весняна, лопається.

— Це з бузини?

В. Т. — З бузини. А ясенова, та ні, та всихається ше дужче, ясенова. Тоже, але скрипуча якась вона, ясенина. А вже осикову як здєлать, нє, не годиться осикова. Грушова сама луча. Або шоб із бука, букова. Ота камишова. Ото з тієї, то тоже дуже хароша.

— А чим ви цю дірку пробиваєте?

В. Т. — А в мене є чим!

— Інструмент якийсь спеціальний? а як він називається?

В. Т. — Метал, метал обикновенний такий.

— Прокручуєте, чи як?

В. Т. — Або прутік єслі вирізав з бруслевини, а воно тоже така тяжола. Воно називається желєзне дерево. Тоне в воді, воно не плаває, а прямо тоне на дно. І то тим прутіком.

— Це якщо з бузини. А якщо з груші?

В. Т. — З груші верчу свердлом. Да, свердлом оце. Ну, січас станки, то на станку його пропустив, чвак!

— А чим ці дірочки прокручуєте?

В. Т. — А дірочки пропалюю. оце, де оце трубку сдєлав, тут голосник роблю. Зробив голосник, і цей голосник заміряю. І од цього голосника половину узяв трубки і сюди половину, шоб точно було. І потом од цієї половини, оцей голосник заміряв. Од голосника од того замірка, ідуть дирки. Оце я собі намічу раз. Оце з первого, оце з другого йде, оце з третього йде, оце четверта йде, п’ята і шоста. І все! А сьома у луни, так росчот нада робить, шоб сьома у луни була. А ту восьму одрізаю. І я вам кажу, та куди! Мої вже дудки у Москві, у Тамбові є одна, од моєї руки. У Дніпропетровську єсть. У Полтаві є вже.

— Так ви виступаєте десь там? в клубі?

В. Т. — Ні, ні! та ніхто в нас нічого! нема нічого! Було, а тепер нема нічого!

— А от я хотів запитати, давайте ще ми трошки побалакаємо, коли ви зробили найпершу свою дудку? 

В. Т. — Ше, як пастухом робив я. Пас коровку, і я тоді зробив собі із бузини. То вона сирувата була, то поламалась. то я підійшов до батька, кажу — тату! оце таке й таке діло! Та, воно мені нужне? роби отам і паси! Ну, харашо! Я опять вирізав з бузини, зробив уже зав’ялу. О! це краще стало! І  так я начав, начав. А потом гонив пасти, а із Круглика іде дід сліпий і така та, шо грає, і хлопчик іде.

— Як ви кажете?

П. М. — Ліра!

В. Т. — Іде й грає.

— То хто грав? дід чи хлопчик?

В. Т. — Хлопчик іде і каже на мене — дядю, продайте мені оцю дудочку! Кажу — ні! я не продам! Кажу — на! Та я оддав йому ту дудочку, і вони пішли. То разів скільки чув їх, вони той на лірі, а він на дудочку. Той крутить, а той на дудочку грає.

— А той дід старий не співав?

В. Т. — Співав!

— А яких пісень він співав? ви не знаєте?

В. Т. — Співав він пісню про фронт фінлянський.

— А в якому році це десь було?

В. Т. — До війни.

— До війни. То це після голоду вже було, чи до голоду? 

В. Т. — Після голоду.

— Після голоду, але до війни. А той дід був ваш сільський? чи може чужий звідкілясь?

В. Т. — Наш, наш. Каленик, дід Каленик був. Батько Трохим Калинович. А я Василь Трохимович.

— То цей дід, що на лірі й співав, то він сільський ваш був, да?

В. Т. — Ні, того я не знаю діда! звідкіля він. Того діда я не знаю. Ну, вони йшли із Круглика, од хатки. Лісом десь із Редківця, чи звідкіля, а ми пасти гнали лугом. І він причепивсь, той хлопчина. Та, кажу — на! вона мені не нада.

— І це він про фронт фінлянський співав?

В. Т. — Да! як же ж? “Ішли три героя із фінського боя”, чи якось так. Чи вдарила пуля три раза, чи одна пуля трьох убила, чи якось так.

— Як ви кажете?

П. М. —                                                                                                                            “Одна пролетіла, друга прогриміла,                                                                                             А третя попала саме в грудь”.

— А ви цю пісню знаєте?

П. М. —                                                                                                                                “Ішло три героя із фінського боя,                                                                                 Ішло три героя домой.                                                                                                           І тільки вступили на руськую землю,                                                                                           І тут наступила гроза”.                                                                                                       А тут забулася. А потом.

В. М. — Якось, шо ударила пуля чи трьох, чи три раза вдарила пуля.

П. М. —                                                                                                                                “Одна пролетіла, друга прогриміла,                                                                               А третя попала саме в грудь”.                                                                                          То це я знаю, а дальше не знаю.

— А ще ходили колись старці, співали по селу?

П. М. — Не було нам коли слухать. 

— А з скількох років ви пішли працювати?

П. М. — Із 14. За матір пішла в ланку. Та як пішла, та мабуть, та 12 год, не більше, як я ше не на роботі, правда? Калічилась на колгоспній роботі, пухла була з голоду.

— А з голоду в вас ніхто не вмер в сім’ї?

П. М. — Дитина моя вмерла. Чоловіка в шахті вбило, а дитина з голоду вмерла.

— Це в 33-му?

П. М. — Осьо в 47-му. А в 33-му то баба в нас тільки вмерла, батькова мати. А то ніхто з сім’ї не вмер. Ото таке. 

В. Т. — І садок мав у лісі. І 3 десятини землі було. Коняка теж була. Баштан дбали. Пасіка була чужа у садку, в лісі. Отой Кисляк Федот пасіку мав, та в садку в нашім. Він умер, нема. А дочка ше жива єсть. А жінка вмерла, нема, його. За Іван Кириловичем була ото. То умерла, немає. І Іван Кириловича нема. Померли. А Володька тоже, оце ж син його, Федотів, тоже помер, немає.

— А коли ви почали оце з хлопцями вже грати? наче в ансамблі. Скільки вам років тоді було?

В. Т. — 15 год.

— То це ви на вулиці збиралися?

В. Т. — Да, на вулиці! такі, ну, такі ми! (сміється). Тоді дівчатка танцюють, а ми!

— То це ви грали, а дівчата співали?

В. Т. — І співають! я з дудочкою за ними тоже!

— А які мелодії грали?

В. Т. — Ну, мелодії, селянське все.

— А як звалися? не пам’ятаєте?

В. Т. — “Ой, грушенька кучерявая”. Це іде. А потом                                                      

 “Ой, у полі нивка, кругом материнка,                                                                               

Там дівчина жито жала гарна чорнобривка.                                                                   

Жала вона, жала, п’ятами косила.                                                                                

До схід сонця у копи зносила”.                                                                                     

Це ж як жала, а потом п’ятами косила ше (сміється). 

То як насміємося! насміємося! Ай, регот отакий був!

— А на весілля не просили вас грати? на весілля.

В. Т. — Ми соромились, соромились. Та, ми малі ше тоді! 

— А хтось другий ходив на весілля грати?

В. Т. — Ходили на весілля, другі ходили. І грали гармохою.

— Це гармошка грала?

В. Т. — Гармошка, бубон!

— А музикантам тим, що на весіллі грали, то платили їм?

В. Т. — Платили!

— Перед тим, як вони, перед весіллям? чи після?

В. Т. — Після весілля вони брали.

— А що їм платили? не знаєте?

В. Т. — І грошима, і чарку горілки дають. І запрошують у хату — йдіть пообідаєте!

— Рушники давали?

В. Т. — Рушники?

П. М. — А я й не помню. Наче не давали.

В. Т. — Не помню, не помню. 

— А було таке в вас, сім’я і всі грають?

В. Т. — Наче як єсть, єсть!

— У сім’ї, да?

В. Т. — Єсть. Це які, Альоша Кодолай, у сахарнім заводі городищенськім, він капелою бандуристів завєдував. Він самий главний був.

— Це ще до війни, да?

В. Т. — До війни, і в війну він ше був. Потом його німці забрали і не вернули. Його десь увезли в Германію, і десь.

— А бандури вони самі робили?

В. Т. — От уже не помню я, чи сами робили. Єсть і зараз та бандура, которою він грав, і жінка його.

— Я хотів запитати, а шинок, ви не пам’ятаєте, був у вас в селі?

В. Т. — Хто?

— Шинок, шинок!

В. Т. — Шинок?

— Чи це вже за вашої пам’яті не було? А в клуб ви ходили грати з хлопцями? у клуб?

П. М. — По вулицях грали.

В. Т. — Так як кіно, то біжав у кіно, а так то ні. Там старші були. А нас ганяли старші.

— А старші грали на які інструменти? на таких самих?

В. Т. — Тоже дудка, скрипка, гармонія. Баяна не було. І гітари не було.

— А балалайки були?

В. Т. — Мандоліна, балалайка. Оце джаз такий.

— І це вони на празники грали, на ці червоні свята?

В. Т. — Да! І ше визивали їх отак десь у колгосп, то в колгосп виїжджають було, то в колгоспі програють так трохи.

— І ще таке питання — Вас як звати?

В. Т. — Василь Трохимович Матвійко.

— Матвійко. Ви з якого року будете?

В. Т. — 22-го.

— 1922 року.

В. Т. — Да.

— Ясно. Народилися тут?

В. Т. — Тут, тут! У Мліїві.