Багрій Явдоха Фрезонівна, 1905 р. н. та Багрій Іван, 1928 р. н.

— В вашій сім’ї ше був дід і бабка, так? Згадуєте, як їх звали? А ваша дівоча як фамілія? Салій, так? А чи можете ви згадати ше дівочу фамілію своєї мами?

Я.Ф.: Марія!

— Звали, а фамілія?

Я.Ф.: Салій.

— То це була вже татова, а дівочу не знаєте?

 І.: Марінівські. То Марінівські.

Я.Ф.: Це тої мої бабки фамілія, маминої считати мами.

— А ваша мама була тоже з того села? так. А хто вважався в сім’ї главою, батько чи мати?

І.: Там дід був главою (сміється). 

— То дід ше. А вулиця, на якій жила ваша сім’я, називалася Проданчукова, да?

Я.Ф.: Проданчукова.

— Це від фамілії?

І.: Там просто ці люди жили, їх фамілія Проданчук. То куток Проданчука. О! То це таке значить.

Я.Ф.: А то Салій казали.

І.: А ці, значить, ето, як говорять, Проданчуки і Салії на однім кутку. Ото така.

Я.Ф.: На одній вулиці. 

— А пам’ятаєте ви, як ви, ви кажете, шо було багато поля в батька.

Я.Ф.: Було багато.

— І були такі ше хазяї, як ваш батько в селі? Багато було?

Я.Ф.: Ну, а шо ж? Тоді ж було своє поле, тоді всі чимало були.

І.: В нас вісім десятин було.

Я.Ф.: В нас було поля багато, і сімя велика була, дітей багацько було. А ше дід жив, баба жила.

— А ви згадуєте, шо батьки вирощували на свому полі?

Я.Ф.: Хліб вирощували. Пшеницю, жито, всьо вирощували.

І.: Коноплі сіяли.

Я.Ф.: Коноплі на городі, шоб вже ж все було справно. Тоді не було такого, але своє всьо.

— А ви можете згадати, яку одежу дома виробляли?

Я.Ф.: Виробляли, вівці тримали. Виробляли це, сукали те сукно, онечки, таке (сміється).

— Самі вдома шили?

Я.Ф.: А шо ж там!

— Чи носили кудись до шевця?

Я.Ф.: Нє, там в нас був такий єврей, шо він шив теє. Ми знакомі з ним, то він і нам шив.

— А не можете згадати?

Я.Ф.: А потом моя тьотя Федора, то вона шила, всьо шила!

І.: Вона була модістка хароша.

— На заказ вона шила?

Я.Ф.: На заказ, да!

— А не згадуєте, скільки треба було заплатити, шоб цю гунечку пошити?

Я.Ф.: Якийсь рубель (сміється).

І.: Тоді рубель і 50 копійок, тоді така дешевизна була. 

— Не пам’ятаєте?

І.: І тоді гроші дорогі були. Як вони в пана ходили.

Я.Ф.: В пана робим, то рубель.

— Ви робили в пана?

Я.Ф.: В пана з мамою робила, помагала мамі.

— А мама шо, була наймичкою в пана?

Я.Ф.: Не наймичкою, ну він наймав.

— На поле?

Я.Ф.: Він так, як в колгоспу всьо. Як колгосп. Та й своє поле мав, та й наймав, і платив пан.

— А яку роботу ви робили?

Я.Ф.: Сапали (сміється). Сапали, пололи. Пан Ракуза був.

— Фамілія?

Я.Ф.: Да, фамілія пана Ракуза. 

— Добрий був пан? 

Я.Ф.: Добрий! Добрий був пан! А потом уже, як його убили.

— А ви це пам’ятаєте?

Я.Ф.: Пам’ятаю, його саме ховали, в Великодну суботу ховали.

— А розкажіть, як це було? Хто його вбив?

Я.Ф.: Якісь бандіти прийшли убили, та й всьо.

— А сім’я де поділася його?

Я.Ф.: Сім’я виїхала.

— Не знаєте, куди? І вона не повернулась?

Я.Ф.: Я знаю, шо в Одесу як би виїхала. А більш я нічо не знаю.

— І не повернулась вже, да?

Я.Ф.: А вже ж не повернулась.

І.: Нє! Самий молодший син повернувся.

Я.Ф.: Повернувся він, і до сіх пор.

І.: Нема, він вже помер. Його дочка є.

— А шо сталося з тою хатою, де жив пан?

Я.Ф.: Розібрали, розвалили.

— Нічо не було?

І.: То до войни там, значить, був дєтський сад. А він во время окупації вернувся, о! Він сів в цей дом, взяв там, значить, комнату.

Я.Ф.: Скілько в його лісу було, Іване?

І.: Я не знаю.

Я.Ф.: 20 гектар лісу. 

І.: То він, значить, шо, він при окупації жив. Він то, во время совєтськой власті він робив судьйою в Одесі. Це самий молодший панський син, о! Там одного сина вбили, це мені розказували значить ето. Старшого сина вбили. Маму вбили партізани. Там був париізан Пастухов, то він там значить на їхній дачі значить, садок був за селом, там дачу ту, значить, вона там була на дачі.

Я.Ф.: Це Пастухов той? Він називався, той, шо вбив її.

— Це був з села чоловік?

І.: Нє! Він не з села, він десь якийсь чужий ото, там з ним було чотири ілі п’ять чоловіків. Вони наскочили, бо це і мама розказувала, і ті там самі люди розказували, які бачили. Багато жали там, значить, коло цеї. Ну, там яка дача? Там було 20 гектар цего саду, там була гарна хата, от. То значить панська постройка.

— Маєток.

І.: Маєток там, значить, ето така, вроді дачний такой маєток, а в самом центрі в селі.

Я.Ф.: Мала два стави.

— Пани ці мали, так?

Я.Ф.: Мали два стави, а там нижче, то вже попові були стави.

— Це велике село?

Я.Ф.: Велике. 

І.: Там село велике! Там шото около півтора тисячі номерів було цього села. То коли він вернувся це вже в окупації, він сидів в катакомбах, от, і вернулась дочка, і він вернувся, і жінка вернулася. От, він був інвалід. То він сразу сів в цей дом, бо був дєтський садік до войни. А при окупації він стояв. А коли вже, значить, наші опять вернулися, от, і кажуть: «О! тут, значить, ето, панське гніздо! І його треба розвалити». Розвалили той дом, його вигнали, о! 

Він написав Калініну пісьмо. Калінін йому дав отвєт, назначив пенсію 950 рублів тоді послі войни, і сказав колгоспу: «Постройте хату!» То я не знаю, яким там путьом, вони трохи вже бідно жили, о! Після цего, як вже наші вернулися. То це йому колгосп цю хату построїв нову, і він сам тоже строїв, помагали люди. От, то вже.

— Чи ви згадуєте, як пан ставився до цих людей, шо в нього робили?

Я.Ф.: Добре ставився! Казав: «Боже помагай!» і всьо. І вийде, бо я мамі помагала, бо я ше тоді, 12 років мені було, чи шо, а я мамі помагала. А він харашо! 

— А як до нього казали? Як його називали люди?

Я.Ф.: Де той, шо в Білій, Коля. А тей, Іван, як називали?

І.: Цей Володя, самий молодший цей Володя.

— А як його вбили, то люди жалували в селі?

Я.Ф.: Наче жалували. Антоній, чи як його?

— Його люди ховали в селі? Ви кажете в Великодню суботу.

Я.Ф.: Ховали люди там на кладбищі.

І.: А средній десь поїхав. І він вобще, нема ніякої чутки за нього. Де він? Шо він? Пропав! Це самий молодший, я знаю, шо оця приїжджає, в 42-му році, і в 41-му до нас ця го, мамина сестра рідна, сама молодша і каже: «Знаєш, Явдохо, приїхав пан Ракуза, о!» Цей самий молодший, Володя. А вони то його знали, бо вони почти, можна сказати, так то.

— Однолітки?

І.: не однолітки, но трохи старші там, значить, 10-15 років такі вони значить ето. І вона сказала значить так ето. Він каже тому.

— А пані яка була?

Я.Ф.: Пані добра була. Так приймала це тих школярів! Ходили посівати до неї, ходили колядувати до неї, вона така добра була! З нею було й татка не треба.

— А згадуєте, як її звали?

Я.Ф.: Як її?

— Пані, да. Як до неї казали?

І.: Просто, просто говорили пані Ракузиха, і всьо.

Я.Ф.: Ракузиха, але. 

— А мали, а діти були в них свої. Чуєте, а до колективізації до якого розряду належала ваша сім’я? Це були багачі? Чи середні? Чи бідняки?

І.: Вони до середняків.

— Хазяї були, можна сказати?

Я.Ф.: Поле тоді давали. І роздали були панське поле.

— Це вже в колективізацію, да?

І.: Перед колективізацією.

Я.Ф.: А це було свого ше 10 морд, це тоді тут то менш трохи.

— Ви пам’ятаєте, в скільки років ви почали вже на роботу ходити?

Я.Ф.: Я ходила змалку з мамою на роботу, помагала. Було 12 років, то я вже помагала. А за цім ми тримали гуси, тримали. То вже пасли гуси менші. 

— Я хотіла спитати, а як батько зустрівся з мамою? Це які були роки?

І.: Це було в 22-му році, ілі, да! Бо це він, короче говоря, в 14-му році попав в плєн, 7 років був в плєну. Це він вернувся в 21-му році, в конце 21-го року, гдє-то так под осінь. Це він мені сам розказував. То приїхав він же додому, а тут дома була мачуха, значить, ето дві сестри це, тітка Дарка, Явдоха, Даруніна мама, Харитонова жінка, і Володьова теща. А батько зразу поїхав в Сапіжанку, бо там в Сапіжанці це можна сказати корінь роду, о, мого, це.

— Багріїв?

І.: Нє, Багрії самі з Покутиня, а татова мама із Сапіжанки, о! То вони, значить, він поїхав туди в Сапіжанку, там вже до тих родственніків. А потом уже прийшов сюди, бо ж тут усадьба, батьківщина, на батьківщину прийшов. Та й він вже тут лишився. А тут же було їх, не жонатий був Михайло, це Петра Маренича батько, от. Мій батько прийшов це з плєну, і ше був молодший Трохим, отой, де вуйко Пилип. То тут нада женити, як говорять, два женіхи в хаті (сміється). Той із плєну прийшов, а той каже: «Я робив, робив, — говорить, — то й шо ви мене, — говорить, — а він з плєну прийшов, я буду вперед жениться!» От, і він женився, Михайло, а потом це Григір вже женився. А він був знакомий з якимось товаришом. То вони там були в Гонтовкі, і це познакомився з мамою там, та й так вони, значить, ето.

— А згадуєте ви, як перший раз побачили свого чоловіка? 

Я.Ф.: Ну, я перший раз шо, моя бабка вмерла, я пішла там, пішла товкти пшоно.

І.: Пшоно там у ступі.

Я.Ф.: А він там був, приїхав з тим товаришем, та й каже: «Шо то за дівчина?» А той каже: «А! Така дівчина». А той каже: «Вона не болєє, не наші года». А він каже: «А я хочу познакомиться». І так.

— І не довго зустрічався? Зразу оженився, так?

Я.Ф.: Ше не зразу. Не зразу. Ще так приходив трохи. Він щосуботи ходив.

— Пішки ходив?

Я.Ф.: Пішки, тоді не було машин. Пішки ходив. І таке вбрання, настарався, таке гарне вбрання мав.

— Шо вам завідували в селі? Такий жених, да?

Я.Ф.: Оце прийшов пан!

— А чого його називали паном? Як він вбирався? Розкажіть!

Я.Ф.: Одежу мав дуже гарну.

— Яку?

Я.Ф.: Зелену мав. Потом чорну мав. От він навіть був в чорній.

— Це були костюми?

Я.Ф.: Мав ше й зо чотири костюми. А тут не було. Тут не було совсім чогось. такі, своє всьо робили.

— Та й думали люди, шо він пан, так?

Я.Ф.: Та й кажуть: «От до Явдохи прийшов якийсь пан!» (Сміються).

— Він був набагато старший від вас?

Я.Ф.: На десять років.

— Сподобався вам?

Я.Ф.: Бачиш, вже й нема його, а я ше є.

— Хотіла вас питати, чи ви пам’ятаєте, який був піп тоді? 

Я.Ф.: Ну там і дяк був там.

— У церкві скільки було?

Я.Ф.: Так, то там, шоб я знала, як той піп називався. Я забула. Владимир, чи як? Владимир! А то я забула це вже.

— А знаєте, де тоді збиралися люди, шоб шось собі вирішити, шось порадитися? Сходки такі де робили?

Я.Ф.: Там в селі таке було місце, бо то велике село, це сход називався.

— Чи ви пам’ятаєте, де люди збирались? В центрі? Коло церкви?

Я.Ф.: Це вже такий, ну прямо такий дом був.

— Збиралися в хаті, так?

Я.Ф.: В хаті збиралися.

— Там були самі чоловіки, чи жінки тоже?

Я.Ф.: Були й жінки, й чоловіки.

— Ваші батьки ходили туди?

Я.Ф.: Ходили.

— А ви не пам’ятаєте, чи всі члени громади мали однакові голоси? Чи когось могли позбавити?

Я.Ф.: Це я не знаю.

— Не знаєте. А були, як у людей, скільки було дітей? Чи були великі сім’ї тоді?

Я.Ф.: У нас в мами було сім.

— І були ше такі, шо мали?

Я.Ф.: І були такі, шо по двоє. Були такі, шо там. В сім’ї було багацько, а нас було семеро. 

— А скажіть, як було в батька стільки землі, чи ви самі там справлялись? Чи може наймали когось, шоб помогли?

Я.Ф.: Дід був, коні тримав, бо ми розділили наполовину, та й дід свою половину межує. та й коні були. Корова була й коні були, і всьо було.

— Як ви згадуєте, як ви були маленькою, чи приходили до батьків родичі, чи якісь товариші?

Я.Ф.: Приходили, приходили! І ми ходили бувало. Наш дід був старшина.

— Це староста, так?

Я.Ф.: Староста.

— Називався старшина?

Я.Ф.: Церковний, церковний староста.

— Як діда звали?

Я.Ф.: Владимир. А бабка Федоска. Це я пам’ятаю.

— А шо дід робив, як церковний староста? Ви не пригадуєте?

Я.Ф.: В церкві всьо там порядкував.

— Хазяйнував?

Я.Ф.: Служеніє яке-то.

— Його поважали в селі?

Я.Ф.: А шо ж? Поважали! Бо він же староста.

— Авторитетний був мужик.

Я.Ф.: А як же! Старшина.

— Казали старшина?

Я.Ф.: Казали старшина, да.

— Я ше хотіла спитати, а хто приходив до вас в гості? Коли ви були маленькі.

Я.Ф.: Родичі приходили, бо ж там бабка, дід. Були в мами родичі, то й приходили.

— Як, як проходили ці зустрічі? Співали?

Я.Ф.: І співали, і забавлялися. І так робили якийсь баль (сміється).

— Казали баль?

Я.Ф.: Брали казьонну горілку, бо тоді не гнали.

— А де купляли цю горілку?

Я.Ф.: Там був цей, як його?

— Шинок? Корчма чи шинок?

І.: Корчма і шинок був.

— Не згадуєте, скільки треба було заплатити за горілку?

Я.Ф.: Не згадую. Я знаю, шо бутилками поприносили з печаткою.

— А які пісні співали, згадуєте? Саме більше в вашій хаті яку пісню любили?

Я.Ф.: Всякі співали (сміється). Але більше церковні співали. 

— Родичі приходили і співали?

Я.Ф.: І співали церковні. Співали.

— Саме псалми? Чи просто пісні з служби?

Я.Ф.: З служби.

— Псалмів у вас не співали?

Я.Ф.: Співали всьо з служби.

— А скажіть, чи були у селі чужі люди?

Я.Ф.: А шо то чужі люди?

— Ні, шоб прийшли чужі та й жили в селі? Чи були самі тільки свої, сільські?

Я.Ф.: Я за це не помню.

— А як ви були ше дівчиною, то ви ходили кудись на вечорниці? Чи як у вас називалося?

Я.Ф.: Вечорниці? Ходили там до жінки. Вона вечорниці робила, де дівчата були. Ходили й співали там і тоє, і рихтувалися там.

— Розкажіть, будь ласка, це була вдовиця якась?

Я.Ф.: Вдовиця була.

— І вона в своїй хаті робила вечорниці?

Я.Ф.: В своїй хаті.

— А як проходили ці вечорниці?

Я.Ф.: Як? Ми рихтувалися там, і забавлялися там. А то з куделями (сміється).

— Багато людей приходило? Дівчат.

Я.Ф.: Всяко там, було 20 в одній хаті, та і знов там, своя компанія.

— А хлопці приходили на вечорниці?

Я.Ф.: Ну, а як же! Приносили горілку. Казьонної горілки, бо тоді не було такої. Приносили.

— А скажіть, будь ласка, на вечорниці приходили щось робити, чи тільки співали і жартували?

Я.Ф.: Жартували, співали. А до вечорниць то пряли пуделі. Веретеном всьо навивали (сміється).

— А хлопці не мали роботи? Тільки вони приходили вже на веселощі?

Я.Ф.: На веселощі приходили. А ми то шили. То й таке. 

— А згадуєте, які пісні тоді співали?

Я.Ф.: Як я можу згадувать? Не згадую. Такі пісні співали, шо я вже не запомнила.

— А співали самі?

Я.Ф.: А шо ж? Співала! Але більше церковні співала.

— А як дівчата з хлопцями збирались, тоже церковні співали? А таких своїх не співали?

Я.Ф.: Тоді вже всьо в церкві співали. Церква така гарна, велика. Розібрали її так.

— Я вас хотіла питати, як революція сталася, як в селі про це дізнались?

Я.Ф.: Ше тоді оті стражники були, ти не помниш, Іван? Ти помниш?

І.: Де я? Откуда я помню?

Я.Ф.: Вони в Вінниці збиралися, чи сказали їм. Стражники вбили, побили чи.

— Кого?

Я.Ф.: Стражники. Стражники побили. Це хоть вони перші знали.

І.: Це була поліція.

Я.Ф.: Поліція, і вони ходили з такими шаблями.

— В селі, да?

Я.Ф.: В селі, да.

— Вони були, вони були сільські люди? Вони жили в селі?

Я.Ф.: Я не знаю, чи вони були сільські всі, чи нє.

— Чи це була служба?

Я.Ф.: Чи вони вибрані були, але вони були у Вінниці. І тоді вони ж побили.

— А як люди в селі дізналися, шо вже наступила друга власть?

Я.Ф.: Якось вони взнали. 

— Нє, ну от ви особисто пам’ятаєте, як це було?

Я.Ф.: Вже забула, я не знаю.

— А ви нагадайте трошки. Як дізналися в селі, шо вже сталася революція?

Я.Ф.: Ну, так і заговорили, шо революція. Батьки заговорили, шо то революція. Але шо я ж тоді, як мені було 12 років. Я понімала там, яка революція? Були ті стражніки там, і ці там. Їх так і скидали у яму, і так зараз могила там. Бо в нас були родичі стражники.

І.: Він, цей мамин родич, він був у Мурафі стражником. Знаєте, тут вроді такий як участок був, як поліцейський участок. То він був там, родич, це Малінський, маминої мами родичі в Малінську. Тоже був, даже десь фотографія була, а де вона, та фотографія?

Я.Ф.: Староста в церкві.

І.: То це його син був, цего діда був в Мурафі цим стражником. Ну, а потом послі революції їх зібрали і поодстрілювали. Поліцейських.

— Євдокія Фрезонівна, а ви пам’ятаєте сільські музики? 

Я.Ф.: А які там були музики? Скрипка і дудка. Оце такі музики були.

— А знаєте, хто грав, чи ні? це були сільські хлопці?

Я.Ф.: Я ше їх пам’ятаю, як на роботу ходила.

— А де вони грали?

Я.Ф.: Ото, як весілля, чи шо. Нема вже їх.

— Це були з одної хати музиканти?

Я.Ф.: Я не помню шось. Як можуть бути з одної хати? Той звідти, а той звідти. Так вивчилися.

— А не знаєте, де вони вчилися грати?

Я.Ф.: В Чернівцях, я знаю, шо там були такі, шо вчили.

— Там був майстер такий? Капельмейстер?

Я.Ф.: Да! да. Ви знаєте, де Чернівці? Там вчилися.

— А ви згадуєте, чи ці музиканти грали в шинку? Чи в корчмі?

Я.Ф.: І в корчмі грали, і так грали. Наймали їх, та й там коло банок, ти може знаєш, де банок? І там сказали, там коло банку будете грати, і там грали. І всі танцювали. Бо як було раньше всі танцювали. І банок є, то банок це ж гроші получать, а шо я знаю? Я знаю, шо банок казали. Каже: «Коло банку!» А там друге місце наймають, то там був пляц такий вже, бо то село велике. Каже, це коло Маковія, це Маковій казали. Казали — коло маковія ниньки вже.

— Багато збиралося на ці танці?

Я.Ф.: Збиралися, танцювали там.

— А згадуєте, як танці називалися? ну ви ж танцювали.

І.: Полька, краков’як.

Я.Ф.: Полька, краков’як і полька. А більше я не помню. 

— А ви не знаєте, скільки треба було заплатити музикам за те, шо вони грали?

Я.Ф.: А я цього не знаю. Вони наймані були, але я не знаю.

— А хто їм платив?

Я.Ф.: Хто ж їм платив? Хлопці!

— Дівчата не платили?

Я.Ф.: Нє, хлопці платили. Оце хлопці наймали, а дівчата гуляли. 

— Запрошували дівчат, так? А ви цього не пам’ятаєте, чи були в вас такі сімейні музики? Щоб може грав батько з синами? Чи брати грали?

Я.Ф.: Були там таких троє було, шо вони.

— З одної хати?

Я.Ф.: З одної хати.

— Не пам’ятаєте, як їх була фамілія?

Я.Ф.: Не пам’ятаю. Вже давно було.

— Чуєте, а не згадуєте, чи було таке, шо часом весілля відбувалося в шинку, або в корчмі? Частина весілля.

Я.Ф.: Було, було!

— Так було, а розкажіть!

Я.Ф.: Було там молода заходила, молодий, весільні заходили. Так, але ж тоді ше мало лєт нам було.

— Ну, але шо пам’ятаєте? як вони в корчмі танцювали? Так? Значить, в селі Гонтовці була корчма окремо, а шинок окремо?

Я.Ф.: Да.

— Можна було там випивати? Чи можна було тільки купляти горілку?

Я.Ф.: За це я не помню (сміється).

— А танцювали в шинку і в корчмі?

Я.Ф.: Танцювали, танцювали. Але там горілку казьонну продавали, але кооперація. Я вже не помню.

— А пили там чоловіки? 

Я.Ф.: Ну, а чо не пили? Пили!

— А скажіть, чи там можна було збираться тільки чоловікам, чи жінки тоже могли там бути? Жінки туди не ходили, не прийнято це було. Ваш батько заходив туди? Всі чоловіки туди заходили, хазяї? А не пам’ятаєте, шо сталося з тим шинком під час колективізації?

Я.Ф.: Я за це не помню.

— Не знаєте, коли він закрився?

І.: Вона вже тут була.

— А пам’ятаєте, зразу після революції були такі червоні весілля?

Я.Ф.: В нас же тоже було, як то Манька брала (сміється). Ти помниш?

І.: Нє, це ж ше Семена.

— А я вас питаю там, у Гонтівці? Не пам’ятаєте там?

Я.Ф.: Не помню такого.

— А взагалі, як там проходили весілля? Ви можете згадати? Коли починалося весілля?

Я.Ф.: З суботи починали. В нас тоже було з суботи. 

— Шо в суботу робили?

Я.Ф.: Перві молоді сідали за стіл.

— Уже молода була вбрана?

Я.Ф.: Вбрана була вже.

— Пішки ви йшли?

І.: Нє, це підводами їхали.

Я.Ф.: П’ять підвод їхало.

— П’ять підвід, це було велике весілля?

Я.Ф.: Село велике, і той, родичі всігда.

— Чи вбирали вози і коні якимись прикрасами?

Я.Ф.: Чіпляли лєнти там, почіпляли лєнти.

— А яке у вас було вбрання?

Я.Ф.: Вбрання яке було? Кремове було. Світло кремове.

— Так. Плаття мали? А тут, коли ви прийшли, то такого не знали, так?

Я.Ф.: Тут такого не було, та й бігли дивиться. А тут не було такого.

— А на голові віночок був?

Я.Ф.: Вінок був. 

— Євдокія Фрезонівна, я хотіла вас спитати, чи були в селі такі баби, шо про них казали «знахарки»? а то «відьми»?

Я.Ф.: А то відьми, вони молоко відбирали від коров.

— Пам’ятаєте таких?

Я.Ф.: А шо? пам’ятаю, але я не знаю.

— А ви бачили їх?

Я.Ф.: Бачили, кажуть «О! пішли відьми!» Відбирать молоко (сміється).

— Вони мали свої сім’ї, чи самі жили?

Я.Ф.: Мали свої сім’ї. Там говорили, шо стілько молока в них, шо як зайдеш, то кажуть, само зливається. Для молока вони так відьми. Їм молоко, каже, прямо їй десь само береться.

— Це від своїх корів вони стільки мали, да?

Я.Ф.: Я знаю, чи від своїх? ну так казали. Вони, вони від своїх. Бо вони відбирали в чужих, і свої корови мали, та й.

— А чи вони, казали люди, що вони перетворювались ще на щось?

Я.Ф.: На відьми?

— Ну, як про це казали? Чи хтось їх бачив? 

Я.Ф.: Каже: «Відьми!» А як вони перетворювались, то я не знаю (сміється).

— Не пам’ятаєте, да?

Я.Ф.: Нє, я не пам’ятаю. Кажуть ходили брати молоко. Вони, каже, шо тайно так. 

— Ну да! Але казали люди, шо бачили як на клубок, чи як в собаку вони перетворювались.

Я.Ф.: Казали всьо, але я не помню.

— Не знаєте, да? А які були баби-знахарки? Знаєте про таких?

Я.Ф.: Як?

— Знахарки!

І.: Ну, шо там яйця качали, замовляли всяко?

Я.Ф.: Ворожили значить. 

— Ворожки були в вас, так?

Я.Ф.: Ворожки були. Ото, як слаба людина, то катали яйце.

— То були другі баби, так?

Я.Ф.: То були другі.

— Ворожки це ворожки, а знахарки це знахарки.

Я.Ф.: Як слабе на мову там, чи шо, то качали яйце та й виговарювався.

— А пам’ятаєте, як звали тих бабів?

Я.Ф.: Я не помню (сміється). Знаю, шо баби були.

— А ше які були баби? Ті, шо приймали дітей, то як на них казали?

Я.Ф.: Баби, та й всьо.

— Ні, то були повитухи. Отут казали бранки, а у вашому селі як казали?

Я.Ф.: Баби, шо приймають діти.

— Якось їх називали, ви згадайте.

І.: Повитухи. Я знаю, шо в Гонтовкі казали баба-повитуха. Взяла дитину й повила її.

— А були в вас такі жінки, називалися голосільниці, шо на похороні примовляли? Їх наймали, шоб вони так.

Я.Ф.: Співали?

— Ага! Тільки співали.

Я.Ф.: Співали на похороні, співали набожні.

— Набожні. А таких, шо примовляли, шоб інші плакали, таких не було?

Я.Ф.: Не було, в нас співали.

— А які ше були спеціалізації такі жіночі? Може були кухарки баби?

Я.Ф.: Кухарки? а шо ж, були чи нє.

— Не можете згадати. А ваша мама, або бабка.

Я.Ф.: Бабка, мама в мене звалася Марія, а тато називався Фрезько, Фрезон.

— Казали по-вуличному Фрезько?

Я.Ф.: Бабка Фекла.

— А я хотіла вас спитати, чи ваша бабка, чи мама, чи може тітка не мали такої спеціальності, чи кухарили? Чи брали діти?

Я.Ф.: Моя тьотя шила на машинці дуже гарно.

— Модістка була така?

Я.Ф.: Модістка, вона й счас жиє, тьотка.

І.: Хто? Нема вже її. Зо три роки нема.

Я.Ф.: Така модістка. 

— Старці в вас були?

Я.Ф.: Давали їм хліба, давали їм на Новий рік йдуть, то вони несуть такі торби, повно.

— Старці у вас казали, да?

Я.Ф.: Казали старці. І давали їм і хліба, і клали, шо хто мав, і давали. Це на Великдень або там якісь свята вони ходили.

— А як вони ходили? Під церквою збиралися? Чи ходили по хатах?

Я.Ф.: Ходили по хатах, і давали люди. Хто винесе, шо є в коморі, те й дасть.

— Вони до хати не йшли, тільки коло воріт стояли?

Я.Ф.: Коло воріт стояли. То ми вже дивимся, як ідуть, то ми виносим.

— А там були тільки чоловіки, чи жінки тоже були?

Я.Ф.: Були й жінки такі. 

— А діти?

Я.Ф.: А діти дома були, а вони просили та носили дітям.

— А як ви згадуєте, може ше, як ви були маленькою, ходили вони, ці старці?

Я.Ф.: Чо ж не ходили!

— А були серед них темні?

Я.Ф.: Були, були й темні, були й такі. Я не знаю, може куди їх забрали. У моглічку кудись забрали.

— Ви кажете про цих старців, вони були з вашого села? З Гонтівки? Всі були з Гонтівки? А чужі старці ходили по селі?

Я.Ф.: Були й чужі, ходили десь з того, з Шендерівки приходили, там є село Шендерівка, а то із Глюківки. Ходили тоже.

— А ви не пам’ятаєте, були такі старці, шо грали на чомусь? Чи співали?

І.: На ліру грали раньше.

Я.Ф.: Грали, грали то, по селі ходили. Чоловік так грав.

— З лірами. Ану, розкажіть про цього чоловіка! Як на нього казали? Лірник?

Я.Ф.: Казали лірник, чи як? Я вже шось не помню.

— І він, де він грав?

Я.Ф.: Ходив, та й давали люди гроші, давали там, шо хто мав, давали. А він лишав, та і йде в кажде село.

— А не пам’ятаєте, з якого села то був чоловік?

Я.Ф.: Знаю, з Вєтляківки їден.

— Він темний був?

Я.Ф.: Він не темний був, він так трошки бачив.

— І сам ходив? Чи хтось його водив?

Я.Ф.: Він сам ходив.

— А він грав на цій лірі і співав шось?

Я.Ф.: Співав.

— Не пам’ятаєте, які пісні?

Я.Ф.: Я не пам’ятаю, якої церковної співав.

— Це все були божественні пісні, да?

Я.Ф.: Знаю, шо церковні він співав.

— А не пам’ятаєте, як його звали? Того чоловіка.

Я.Ф.: Не припомню.

— А як він виглядав?

Я.Ф.: Такий виглядав, я не знаю, який він виглядав. Такий пожилий вже був. 

— Я ще хотіла в вас спитати, Євдокія Фрезонівна, які були майстри у вашому селі? Що виробляли?

Я.Ф.: Горшки виробляли, потом шо виробляли? Вони поле мали своє, та й.

— Гончарі такі були, да? Це були цілі сім’ї, чи це був один якийсь чоловік, шо їх робив?

Я.Ф.: Там було їх шось зо 4 таких, шо виробляли баньки там. Помниш баньки такі, шо були в нас. І горшки такі робили.

— А не знаєте, скільки треба було заплатити їм за ці горшки?

Я.Ф.: Не знаю, бо тоді такі гроші були, шо 50 копійок, рубель, отакі були гроші.

— А вони носили десь на ярмарок свої вироби?

Я.Ф.: Носили на ярмарок, хто в Чернівці, хто в Могилів, виробляли.

— А люди тоже в них купляли дома?

Я.Ф.: Навєрно купляли й дома.

— А ви не знаєте, ви ніколи не були в гончара в хаті?

Я.Ф.: Та, а чо ж!

— Ви не знаєте, як вони розмальовували ці горшки, чи нє?

Я.Ф.: Є такі, шо розмальовували, а є такі, шо так.

— Ті були дорожчі, розмальовані?

Я.Ф.: Я була в Вінниці, там були розмальовані горшки.

І.: Там ше в цеї, Дмитрової мами, тітки, ше є банька розмальована та, шо воду носили. Така красіва, як писанка. От гарна! І до сіх пор ше вона збереглася.

— А скажіть, як виглядали ці вироби? Робили баньки для води, шо ше робили?

Я.Ф.: Горшки, гладущики такі здорові, шо молоко сливають.

— А миски робили?

Я.Ф.: Миски тоже. 

— Які були, якого кольору вони робили?

Я.Ф.: Десь в мене була така макітра, шо тоє, розтирати макогоном.

— Як на цю миску казали?

Я.Ф.: Череп’янка. Да, череп’янка.

— Я хотіла ше в вас спитати, а який був національний склад села? Чи були всі українці? чи там були і якісь другі люди?

Я.Ф.: А я не знаю.

— А як говорили?

І.: Євреї були.

Я.Ф.: Євреїв то було повно. Тут же тако, як ви їдете в Могилів, та й ці во хати, шо це попід гору, то це всьо євреї.

— Багато їх?

Я.Ф.: Було багато. В нас були такі знакомі, часто вони всьо нам шили і всьо робили. А потом уже.

— А як їх звали, пам’ятаєте?

Я.Ф.: Їден Пейсах, а другий, Іван, цей, шо на усадьбі жив, як? Янгель, чи як?

— А ці євреї мали свої хати, чи вони жили в сільських хатах?

І.: Свої сільські хати.

Я.Ф.: Вони, я не знаю, чи то казьонні були хати, Іван.

— Я хотіла спитати, чи вони жили потомственно в селах, чи вони були чужі люди? Євреї.

Я.Ф.: Нє! вони якісь приєзжі були.

— Чужі, так?

Я.Ф.: Чужі.

— І вони добре з людьми жили в селі?

Я.Ф.: Вони ж там шили, там всьо. Вони цей шили дуже костюми гарно, всьо вони робили.

І.: Та й торгували.

— А торгували в себе дома, чи в шинку?

Я.Ф.: А вони в себе дома, отут тоже були крамниці.

— Їхні особисті такі? Власні такі крамнички, да? Шо там можна було купити?

Я.Ф.: Всьо!

— Наприклад? 

Я.Ф.: Всьо! 

— Хотіла ще спитати про мову. Якою мовою викладали у селі у школі?

Я.Ф.: Та якою? т\Такою, як ми.

— Українською, так? А були в селі люди, шо говорили російською мовою?

Я.Ф.: А я не помню.

— Не пам’ятаєте. А у церкві якою мовою?

Я.Ф.: Так, як у нас. Так, як у нас осьо набожні.

— Нє, але чи проповіді піп читав такою українською мовою, чи старовинною?

Я.Ф.: Ну, українською мовою.

— Українською.

Я.Ф.: Там був такий дуже гроб, шо клали плащівницю. Такий позолочений, така гарна та. Такий тей гроб, та й клали там плащівницю. Знаєш, шо то плащівниця?

— Да! А пам’ятаєте, як звали попа?

Я.Ф.: Не помню.

— А пам’ятаєте той період, коли почали виганяти попів із церкви?

Я.Ф.: Не помню, я знаю, шо виганяли, але який то був рік, я не помню.

— Не знаєте. Я хотіла в вас ше спитати.

Я.Ф.: Знаєш, хто закривав? Антон.

І.: Та я знаю.

— Ану, розкажіть про це! Це після того, як уже була заборона на релігію, то він хотів шо, замалювати образи в церкві? 

Я.Ф.: Хтів, а замальовував. Узяв в руки відро чи шо, і її мастив і впав.

— І шо зробилося?

І.: І прямо на лоб наділося те відро, і йому очі випалило.

— І він став незрячим?

Я.Ф.: Впав, та й поховали.

— А! І помер?

Я.Ф.: Ну, а шо ж, не помер?

— А як його звали, того чоловіка?

Я.Ф.: Антон.

І.: Антон, Наливайко фамілія.

— Це він був такий комсомолець, чи комуніст? Ви не знаєте?

І.: Я не знаю. Там розказували в селі, шо коли вже значить церкву закрили, він каже: «Аж я тут святим очі позаліплюю!» І виліз на риштовку, а та риштовка якось там схитнулася, і то відро прямо йому на голову наділося, і глаза значить то, 25% зрімості в нього лишилось на одному оці, а одно око випалив.

— То він ше жив таким незрячим?

І.: Жив він довго. Нєсколько років жив, а потом помер.

— А як люди казали? Шо це гріх він мав такий великий?

Я.Ф.: Казали гріх! А де ж так намальовувать святих.

— А не знаєте, хто це йому сказав, шоб він це робив?

Я.Ф.: Комсомол!

— Комсомол, він був такий комсомолець, да?

Я.Ф.: Комсомол!

— А пам’ятаєте ви, знімали з церкви хрести?

Я.Ф.: Хто це? Кравчук у нас знімав, Іван?

І.: Нє, тут якийсь джуринський, призвали були. А там, я не знаю, хто там. Там церква каменна була, мурована. То там зняли були купол і зробили клуб. Потом значить їх, я сам даже ходив туди, в той клуб. Там молодьож така танцювала.

Я.Ф.: Там був підвал, то там ховалися попи.

— Коли їх переслідували, да?

І.: Нє, вони не ховалися, то їх похорони там, хоронили їх.

— А! Склеп?

Я.Ф.: Склеп, та їдного похоронили, а потом уже клуб був, да й забрали їх на цвинтар.

— Викинули ці могили, да?

Я.Ф.: Викинули.

— Ікони чи Боги, як люди казали? 

Я.Ф.: Ікони, ікони. Образи й ікони.

— А скажіть, будь ласка, чи був у селі такий чоловік, шо малював ці ікони?

Я.Ф.: Ну, він і тепер є.

— Там у Гонтівці? Не знаєте, як його звали?

Я.Ф.: Я не знаю. Іван, ти не спитався?

— Як ви були ше малою, то був такий чоловік? За вашої пам’яті.

Я.Ф.: Шоб малював?

І.: Нє, там в Гонтовкі не було, там був у Шендерівці.

— В Шендерівці був такий. Як на нього казали люди? Маляр чи богомаз?

І.: Просто богомаз казали.

— А не знаєте, як він називався?

Я.Ф.: Я не помню.

— У вашій хаті були образи, шо він намалював, той чоловік з Шендерівки?

Я.Ф.: Нє, не було.

— А не знаєте, скільки батьки платили богомазу?

Я.Ф.: А цей, а цей, Іван, не це во?

І.: Нє, то Миколай там ето.

Я.Ф.: То Святий Миколай в тій хаті. Він давній дуже.

І.: То подарила її бабці, а її бабка подарила мені. Її вже подарили, як вона вже.

Я.Ф.: Давній, такий давній, і бачиш не чорніє, нічого. 

І.: Миколай. Ну, він в такому вбранні, як це вот. Ну, я счас можу зняти, побачите.

— То ви думаєте, шо цей образ з Шендерівки? Але не пам’ятаєте, як того чоловіка звали?

Я.Ф.: Ні, не пам’ятаю, ви знаєте.

— А ви не знаєте, чи цей чоловік заробляв тільки тим, що мав, робив ікони? Чи він мав своє поле, хазяйнував?

Я.Ф.: Мав поле, а як же. І він собі ше малював, продавав виносив. 

— А куди він виносив?

Я.Ф.: А от як літо, коло церкви, чи шо. Чи так ідуть до него та заказують.

— Але не знаєте ви, скільки це могло коштувати?

Я.Ф.: Нє.

— Скажіть, а скільки тоді було образів у хаті? Ікон.

Я.Ф.: Є так, шо багацько, і до цеї. Ти в Наталки цей во не була? То в неї тако стіна оббита образами. Вони і тепер є. Всьо!

— А хто там живе тепер?

Я.Ф.: Вона вмерла, то її вже той, та й там. Але од краю до краю чисто всьо. Коли-небудь та й зайди, скажи та й побачиш. Там їден образ то такий здоровий, то там тяжко багацько всього. Багато святих. То Галя нехай тебе заведе, та й побачиш. Скажеш: «Заведи мене».

— Чуєте, а скільки, нє, кого найчастіше у хаті тримали? Яких святих?

Я.Ф.: Святих? То прямо я не знаю, то ото святих тих не пересчитать (сміється).

— А у вашій хаті які були святі?

Я.Ф.: От це, шо він вносив.

— Чи було таке, шо було ікон багато в хаті, а молилися до якоїсь одної ікони?

Я.Ф.: Нє, до всіх молилися. У тої Наталки то до всіх молилися. Але в неї, от ти, вона тебе заведе. В неї тако кругом забито. Хай Галя тебе заведе.

— А вірили, вірили в то, шо духи померлих живуть за іконостасом?

Я.Ф.: А як це? 

— Чи вірили, шо, коли людина помирає, то їхні духи живуть за іконостасом?

Я.Ф.: Я такого не чула.

— Не чули, не казали так. А не знаєте, шо треба робити, коли ставали вже ці ікони старі?

Я.Ф.: Якшо старі дуже? Пускали на воду. Якшо дуже старі вже, то пускають на воду.

— А скажіть, у Гонтівці завішували, закривали ікони під час посту?

Я.Ф.: А нашо закривати?

— Не прийнято це, ні? Так залишалися. А рушники чіпляли на ікони?

Я.Ф.: Хто мав, той чіпляв. От мені тоже подарили рушники, то я тоже чіпляла.

— Хто подарив?

Я.Ф.: Галя подарила.

— А ви не знаєте, кому треба молитися, шоб збулося задумане?

Я.Ф.: Кому хто хоче.

— Шоб благополучно закінчилися роди?

Я.Ф.: Є так, шо наймають якийсь молєбєн.

— Ще про тих богомазів з Шендерівки. Ви не пам’ятаєте, чи вони малювали для церкви тоже ікони, чи тільки для людей?

Я.Ф.: То я не знаю, чи вони тільки для людей малювали.

— А не пам’ятаєте, чи було таке, шо ікони не продавали за гроші, а на щось вимінювали?

Я.Ф.: Нє, за гроші продавали, я не помню, шоб вони міняли.

— Тільки на гроші, да?

Я.Ф.: Ото і коло нас же продавали. Ікони продають.

— А ви не пам’ятаєте, як ці богомази малювали ікони? Які вони фарби вживали? Чи вони золотили ікони?

Я.Ф.: Не знаю.

— А вони малювали на дошці? На полотні? Чи на папері?

Я.Ф.: Вони на цім, в церкві малювали.

— Але якшо продавали ікони, то на чому, на якому матеріалі вони малювали?

Я.Ф.: там отаким на дереві якимось гарнім, таке дерево. Ото ондо та, шо то в кутку, на такім о малювали.

— І потім золотили їх?

Я.Ф.: І золотили, і так.

— А не знаєте, де вони брали полотно, якшо треба було для ікон?

Я.Ф.: То є така кооперація, я бачила на Вінниці, продавали всіляку-всіляку. І ризи навіть продавали. Ти не була?

— Ні! 

Я.Ф.: А я була в Вінниці.

— Ви бачили?

Я.Ф.: Нє, це я в Ленінграді, я забула.

— Про Хресний хід розкажете?

Я.Ф.: То ми возили туди, возили. Возами було тоді в нас тато їздив, мама їздила, та й там хрести возили. Там стілько було хрестів, як цей о кругом. Такі хрести закопували, і ти може батьки помнять.

— Чуєте, а це кожен господар віз свій хрест?

Я.Ф.: Хто свій, а то так, шо робили компанії. Але стілько возили хрестів, шо везуть і везуть, і везуть, і закопують, і там закопують. То так, як це очак, і такий кругляк.

— З хрестами зробили? А ви не знаєте, потім шо зробилося?

Я.Ф.: І рушники, і скатерки, і рядна, й усьо! І там була така криниця, набирали воду і казали, шо це дуже вода помічна.

— Помагала людям, так? А не знаєте ви про таке, казали, шо, як помирала людина, як комусь снилася або ввижалася?

Я.Ф.: Кажуть, шо є такі, шо присниться.

— Ну, ви не чули таке може з сусідами чи родичами було таке? То може недобре, шо ввижається? І шо тоді робили?

Я.Ф.: Прощалися. Закликають, як воно має вже дуже слаба, то й прощається. Приходять, та й людина прощається.

— То я не про те хотіла вас спитати.

Я.Ф.: А про шо? 

— Коли помирав хтось із родичів, чи там із сусідів, коли вже померли, похоронили його, і кажуть, шо він приснився, або привидівся. То вже так, кажуть, недобре. Чи ви чули про таке?

Я.Ф.: Шось не помню. Кажуть, шо присниться. Сиділи обоє.

— Розкажіть про це.

Я.Ф.: Я сиділа на річці з ним. Це во уже присниться. Десь ми відти з горбів ідем обоє. Я тако попри цей бік межі, а він попри цей бік межі. Вже перейшли та й посідали обоє. Приснилося. Та мені привиділося так, але приснилося так. І молилася.

— Молилися ви після того, да?

Я.Ф.: Та й так я кажу: «Та й куди ти йдеш?» А він каже: «Додому!» Це тільки тако, більш нічо.

— Такий сон.

Я.Ф.: А ходили, в нашім то селі ходили. Але хто це ходив, то я не знаю. Кажуть, шо прямо ходив, не помню. Іван! Я тобі розказувала колись.

І.: Це того, Петра Гусеньки батько, як убили його, і мама дуже, значить, получила ізвєстіє, і дуже плакала. І вона дуже довго, і приплакала його. то вона, півроку він її так мучив, да! А Петро якраз в армії служив, він 27-го року, бо я то молодший на рік, то мене в армію не взяли, от. То вона ходила і до попа, і до якихось бабів. І шось там висвячували хату, все значить ето. То я, я це помню, шо вона дуже була ця Петра Гусеньки мама, вона дуже приплакала. То він її так мучив! 

— А ввижався, чи прямо приходив?

І.: Короче говоря, вона ляже спати, а він приходи до неї, і обнімає, мучить її.

Я.Ф.: Вона каже, шо отако до обіду відчиняє двері і так її проводжав наче, і ходив.

— І шо тоді робили? Ви не знаєте?

Я.Ф.: Шо ті робили? Шось ходили до попа, і шось робили. Відсвящували якось, я не знаю.

І.: Якимось священним маком обсипали, і висвячували хату.

Я.Ф.: Вона і приходила до мене за маком, то я давала маківку.

— Хто це?

І.: Ну ця, Петра Гусеньки мама. Ну, я це, я дуже це помню. 

Я.Ф.: Обсипали маком, бо кажуть, шо ходив прямо, уже з обіду та й відчиняються двері і не знаю, хто й шо, і не бачу, а він відчиняє двері і заходить.

— Але вона його не бачила?

І.: То просто було вже таке. І я тако вже утречком, вже так, в таком полудрьомі, проснувся? Не проснувся ше? Чую, так газета шелестить, о! Я кажу: «Дуся! Шо це ти робиш?» Вона каже: «Треба цвіти завернути в газету». О! я прокидаюся, знаю вже полностью такий просип у мене получився. 

Я прокинувся, та вже думаю: ну шо робити? Йду на базар, накупив цвітів, і поніс на могилку. Приїжджаю до її брата, а там значить брат її, і там рядом кладбіще Маренича, так як в нас тут називають його, о! І цей, приїжджаю, а він каже, то два роки, говорить, не роблять поминки. Я кажу: То так мені приснилося, то значить мені нада цвіти положити на могилу. 

То я прийшов там, отуди на Врожайову в Вінниці та й кажу в одної женщини беру цвітів, в другої женщини, і всьо время по чотири. А одна женщина каже: «Нашо вам таке цвітів, і всьо то ви берете по чотири?» — «Та, — кажу, — так мені треба». Та й кажу: «Там мені сьодні сон приснився, в мене жінка померла, говорю, і нада на могилку піти цвіти». А вона каже: «Розкажіть, шо воно значить, як воно?» Я беру розказую ж, шо в таком полудрьомі значить ця, значить, газета зашелестіла, каже нада цвіти завернути. «Та я, — кажу, — прийшов, — говорю, — купляю цвіти. Та ті там баби мені безплатно як накидали тих цвітів! (Сміється) цілий оберемок. То й так.