Баглай Захар Лукич (скрипаль), 1908 р. н.

— А ви починали грати в ансамблі коли? як ви мали 10 років? 15 років?

— В 8 років!

— В 8, а в ансамблі?

— У школу ходив, і в школі грав, на сцену виходив. І було Назар Стодоля п’єса Шевченка, то я виступав там в музичних.

— А як платили музикантам? 

— На свальбі, на весіллі? Договорювались із хазяїном, і він платив гроші.

— Але в який спосіб? чи вони часом, як це по-українські, вкладали гроші тут або в бас?

— Нє (сміється). Та було так, шо кидали. Як гостей встрічали, то бувало, шо й кине. Але ж воно мішає, воно ж гаркотить. І от було, шо й в барабан кидали.

— І чи люди платили це перед музикою, чи під час музики?

— Воно ж було тоді хазяї самі, приїжджає хазяїн на свадьбу, то тра його вийти стріть з музикою, до хати довести. І він плотить гроші. Як він їде додому, тоже його треба провести, тоже. Оце таке.

— Поважали музиків?

— Да! тоді, мій дід був Казімір, Казік, то його так і називали в нас Казімежі. А баба була Загурська, Ангора називалась.

— Так, і інструменти в ансамблі, вони почали змінюватися, коли вже були 20-ті роки?

— Да, після революції. І так далі. А батько то грав ше раньше. І в школі були. І там в Винограді я робив в клубі. І тоже знали всі.

— Ви в школі грали?

— Тут були, тут були струни. В мене дві ліри було, гітара і балалайка. 

— Це недавно?

— Це з 49-го до 53-го.

— А чому закінчили в 53-му? чому не захотіли?

— А я переїхав з Винограда.

Чоловік — То ми діда перевезли, він не збирався їхати. Поїхали та забрали, він там треба був.

— А скільки грошей музиканти? 

— Ну, тоді всякі були гроші, і всяка власть. Сьодні Дєнікін, а завтра Петлюра, а то вже совєтські. Та, тут було й так, шо, ну як вам сказать, в 19-му году то керенські були, то такі.

Чоловік — Казали, шо пів мішка давали.

— Да, пів мішка. Тоді кінь стояв 35 тисяч. Кінь! то так і брали.

— Чи люди часом давали їжу замість грошей?

— Їсти?

— Нє! їжу. Чи вони давали їжу? продукти замість грошей. Чи платили продуктами?

— Ааа! було ж таке время, шо гроші не ходили, то хлібом платили, пшеницю.

Чоловік — За таку плату й у кіно ходили. Жита, або пшениці, і тоді пускають в кіно. А грошей тоді не було.

— А скільки можна було за одне весілля заробити, наприклад, пшениці?

— 5 пудов. То після революції, і в 20-ті роки, 21-й, 22-й, вже стабільно було, вже й гроші були.

— А тоді, значить, 50 років тому, ви граєте там на весіллі, чи були різні ансамблі? Це значить, скрипок, і хтось керував? не професіонали? а просто серед музикантів?

— Ну, це старший той, шо на скрипку грає. Скрипач.

— Це значить, він вирішував, що грати?  

— Так, він каже, шо будем грать дальше. А так ше було на свадьбах, то це гармошки у селах були. Гармошки і бубончик, це тоже так грали на свадьбах.

Чоловік — В 20-х роках гармошки в нас не було. Перше на скрипку було, друге на кларнет. І цей Тонь грав на бубон. Оце був такий — дві скрипки, кларнет і бубон. Це в 20-ті роки. А після голоду вже цього не було, вже все розгромлено. Сорочки погубили. Вишиванки погубили. Ремесло зникло, музика, інструменти, все позникало. І до цеї пори ніхто не може знати, як це було, і шо було там. Вже нічо нема.

— Чи ви пам’ятаєте, як вони грали на басі? Це значить, чи вони тримали ліву руку? чи тільки смичком? і струни без нічого, так?

— Да, струни тако само, як на скрипкі.

— Але чи вони грали тим теж? перебирали пальцями?

— Да! цею рукою осьо. Осьо брали отак.

Чоловік — То смичок, то смичок.

— А на скрипці так.

— Ну, і ви знаєте, що тепер дуже мало буває у вас троїста музика, інструментальна музика. Дуже-дуже мало.

— Мало, канєшно. 

— Дуже мало. А чому? чому?

— А  шо ж троїсті музики, як нема більш нікого.

— Розумію, а чому немає?

— Не хотять! це ж тре учиться, треба. А ніхто не хоче вчиться.

— А ви ніколи не мали студентів на скрипку?

— Нє, нє.

— Учнів це значить, учнів.

— Учнів, то трохи показував, поки ше був молодший, а тепер уже не хочу.

— А чому ви думаєте?

— Потому шо воно тяжола штука, тут же нічого, ні ладків нічого, це ж годами тре учиться. Тра тєрпєніє мати.

— Ну, зрозуміло.

— І хист, і охоту, ну все. В мене два брати нас було, то я вивчився, а другий брат не вивчився. В його нема, шо йому не робили, не ідьот йому.

— Хисту не було, да?

— Слуху, хисту не було. Нема склонності до музики. Він же в армії на духову грав.

— Чи це було звичайно, що брати, або син і батько грали разом?

— Ну, це я так, батько і ми два брати, цей вторим іграв, а я зразу грав на барабані. І оце і кларнет. І ше й кларнет, це на свадьбі грали геть усі.

— Але це було звичайно, шо сім’я грала разом, так?

— Да, так було.

— Вони могли так і гроші заробляти, так?

— А як же! 

— А ваш батько ніде більше не працював? тільки заробляв музикою?

— Ну да, тоді ж поле держали при колгоспі.

Чоловік — То як же, робили!

— А робили, сіяли, орали. Скотини не давали, коней не було, шо ми свадьбу одіграєм, то приїдуть виорють і посіють.

— А чи ви пам’ятаєте, коли починався державний податок на музиці тут? коли це було?

— В 28-м, кажеться, годі.

Чоловік — То хіба давали податок за музику? За корови платили, за хазяйство платили, а за музику ніхто не платив.

— Не було?

Чоловік — Нє, не брали за музику податків.

— Це значить, як ви граєте на весіллях?

— Нє, трохи було таке.

— Трошки було, так?

— Але сказали, визивали в сільраду.

Чоловік — То це вже коли, за Сталіна.

— Да! в 28-му році. Але ми не платили, і так воно й пройшло.

— А чи ви пам’ятаєте?

— Считались як кустарі. Кустарі, як там сапожнік, такі.

— А як вони збирали гроші від вас? але як?

— А як? присилають, з сільради виписують.

— А який процент? чи як?

— Вони так, як, вони так, як цей, як ото дають цей фінотдєл той патент, так вони. Оце за год стільки заплати.

Чоловік — І хоч грай, хоч не грай.

— А було так, що через те, що треба платити, то люди й не хотіли робити? Грати, горшки ліпити, бо були великі податки.

— Було, канєшно. Як не заплатив, то й знов плати.

— То значить не варто було й грати навіть? невигідно? 

— Да, не вигідно.

— Давайте трошки пограєте, а потім ше.

— Заграю “Віють вітри”.

Чоловік — Счас вони приготовляться.

[00:15:30] «Віють вітри» (пісня)

— Як це називається?

— «Віють вітри, віють буйні» .

— А що це? це опера?

Чоловік — З опери «Наталка Полтавка» Котляревського. Музика Лисенка. Пісня народна.

— Захарій Лукич, а яку пісню ви  найперше навчилися грати? не пам’ятаєте, нє?

Чоловік — А який танець?

[00:17:10] «Ой не ходи Грицю» (пісня)

Чоловік — Це «Ой не ходи Грицю та на вечорниці»?

— Да, не ходи Грицю.

Чоловік — Це українська народна «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» Якусь темперальну, бистру, як частушки.

— Але це був танець, так?

— Це нє! нє, це пісня. Це українська народна «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці». А танець то єсть полька. Це українські танці. Польський краков’як.

Чоловік — А шо в вас найкраще получається, як ви считаєте?

— І сучасну могу зіграти.

Чоловік — Сучасну не треба.

— Ну, от полєчка, «Бєженка» називається.

 

[00:19:19] – Полька «Бєженка» (танець)

— Дуже гарна! А які українські танці на весіллях?

— Та це там то Кужіль, то Метелиця.

Чоловік — От Кужіль, його зараз не грають.

— Кужель?

— Кужіль. Шоб прясти. Кину кужіль.

[00:20:35] – Кужіль (танець)

— А коли його грали?

— Його грають на весіллі. Це вже на другий день ото. Кужіль!

Чоловік — Кину кужіль на полицю, сама піду на вулицю. Нехай кужіль миші трублять, нехай мене хлопці люблять.

— Потом Журавля. Занадився журавель до бабиних конопель.

— Ану, заграйте!

[00:21:34] – Журавель (танець)

— А його де грали?

— Тоже на свадьбах! Це все на свадьбах.

Чоловік — Краков`яка ше грали.

— А Метелицю ви казали, чи Хурделицю?

Чоловік — Метелиця то танець козачий. Метелицю заграйте.

— Козацький?

Чоловік — Да! козацький танець Метелиця.

[00:22:45] – Метелиця (танець)

Чоловік — Танець запорозьких козаків. Метелиця. Танець запорозьких козаків.

Це не Метелиця, це козачок.

— Нє, це не Козачок. Єсть Козачок, єсть Гопак.

— А це що було?

— Метелиця.

— А чи були слова до того?

— А як же! були позаписуварі в зошити, тєтраді, і всі слова були позаписувані. А куди вони подівались.

— Немає, розумію. І польки, і краков’яки, вони теж мали тексти?

— Це весільне все! Краков’як, Карапєт, це все. Гойра.

— Ану Гойру!

[00:23:58] – Гойра (танець)

—  Це ойра.

— Чуєте, а шо грали, в вас були такі єврейські ці?

— А як же! танці єврейські? Там же містечко було, ми грали єврейські свадьби. Там різне, модний цей, Фрейлас називався.

— Фрейлас?

— Фрейлас! Єврейський танець. Ось зараз я заграю його. Фрейлас.

[00:24:59] – Фрейлас (єврейський танець)

— Вони кажуть на єврейськім грать — шпіл, ше грай, то вони кажуть нок шпіл, ше грай. В їх платять басу, басу це заробітки. Було, шо один приніс повний футляр грошей.

— Кидають, в футляр кидають, так?

— У нас на українських свадьбах то хазяїн наймає музику, а в їх нє. В їх той, шо то гуляє, той плотить.

— Це значить, чи вони мали свою музику, чи українські грали?

— І ми грали, і вони, мішані були, ми жили дружно. В нас і євреї були з нами.

— Ага! це значить жиди і українці разом, так?

— Да, да!

— А чи жиди, це значить вони не мали національні свої ансамблі?

— Були в їх тоже. Но в їх побільш були скрипачі, Лука був, Яків. В їх були трубачі тоже. І гармоніст  в Лисянці був, тоже грали вони єврейські свадьби.

— І чи вони, жиди, часом грали на українських весіллях?

— Нє, на українських вони нє, бо українські свадьби субота, неділя й понеділок. А в їх же в суботу не можна, це страшне. То один цей Шмілик, шо з нами грав на бас, то він, ми сідаєм їдем за село, а він йде пішки, аж за селом сяде на віз. Бо тут каже як побачать, то вони мене каменем уб’ють. Не можна було. І там же він жир наварить, свинину. Вони ж не їдять, а він їв усе. А він був у армії старовоспітатєльніком, ше з 14-ти лєт, і він все їв.

— Чи був у вас танець, так званий Жидок? та-та-ра-ра-та-там! та-ра-ра-та-та-ра-та-ра! (наспівує).

— Не було. Це моя покійна теща оце співала. То це новий я іграв, це так.

— Шось наче чув я такий танець, ну.

— Оце тоже Фрейлас єврейський.

[00:29:12] – Фрейлас (єврейський танець)

— Бачте, я сам граю, нема секунди, і барабана нема, й нема ритму.

— Ну, так-так, звичайно. Воно так, звичайно. Так-так-так.  А коли вони? коли це була та мелодія? коли грали це?

— Оце євреї грали.

— А коли?

— В оці года, в 20-ті года.

— Ні-ні, це значить, під час весілля?

— Воно й тепер є.

— На весіллях грали?

— Да, на весіллях. Фрейлас, так називається Мошко лепетутник.

— Як? як?

— Мошко лепетутник (сміється).

— І весільні марші.

— Є, є марші. Марш «Тоска по родінє»

[00:30:43]  – Марш «Тоска по родінє» (марш)

Чоловік — А козацьких маршів ви не знаєте?

— А коли грали марш?

— Оцей? На свадьбі.

— Це значить в селах, я розумію. Але коли в селах?

— І в селах. І на свадьбах. І на парадах.

— І на парадах?

— Да, на парадах, як іде колона, то грали.

— До церкви і з церкви. І ще коли? наприклад, коли молода вийшла?

— До церкви і з церкви.

Чоловік — Вона до нього йде.

— І інші марші теж? чи тільки цей?

— І ше є, канєшно! Осьо.

[00:32:46] – Марш (марш)

— Марш то держиться, та немає ритму.

— Як називається цей марш?

— Як це він? Позабував. Забув!

— На весіллі грали?

— Да! на весіллях! це ше й батько грав його. В мене було все написано. Якби ж в ті года думав про його. Як я поїхав в Дніпропетровськ, був в заводі оце саме.

— А козацьких маршів ви не знаєте? ні одного? козацькі марші?

— Хто його знає. Я ше деякі граю.

[00:35:00] – Марш (марш)

— Оце такий тоже марш.

— Який марш?

— Тоже кажу марш, а як він зветься, не знаю.

— То весільний марш?

— Да, то весільне все. Краков’як.

[00:35:44]  – Краков’як (танець)

Чоловік — А «Ти казала у комору, не сказала, у котору». То воно то полька?

— А коли ви грали польки там?

— А на свадьбі. 

— Багато було, так?

— Ну да, це вже вийдуть з-за стола. Поприходять з церкви за стіл, а тоді з-за стола встають та танцюють, то грають польки.

— Чи люди попросили вас польку, чи вони називали різні типи польок? Чи ви пам’ятаєте слова тих польок?

— Не знаю, я їх вже позабував.

— То дуже давно, так.

— Вже, знаєте, мені 82-й рік, то вже воно не помниш. Так в хаті тепло та й сидиш. А ше б тоже шоб участвував, шоб так харашо було б. Ми виступали осьо, я вам покажу. Де ж та газєта?

— А де ви виступали?

— А в області, в Черкасах, там в селі, в лісі.

— В Дахнівці? на ярмарку, да?

— В Дахнівців. Ага.

— А що це?

— Це було там на ярмарку.

— А коли це було?

— 85-й рік. На обласному фестивалі.

— Чи ви граєте часто на фестивалях? чи рідко?

— Хлопці виступали, звали. І тут виступав стільки раз.

— Сам?

— Нє, той була сопілка, і баян був.

— Але до революції, чи вони грали на сопілці?

— Нє! Не було. У нас на Україні не було.

— А коли це почалось тут у вас?

— Та була сопілка чи мав десь пастушок, чи шо. А тепер вже появилось, коли воз`єдналась Україна Западна. То звідти й появилась сопілка.

Чоловік — А цимбали були. Цимбали, кларнет, скрипка і бубон. Скрипка в нас побутує давно. 

— А чи можна вернутись іще раз до теми податку? Я ще не розумію, хто збирав від музикантів гроші?

— Налогова, сєльсовєт.

— Це значить, що хтось став там в кімнаті, і він чекав, коли будуть гроші там?

— Давалась бумажки, приписанія на год стільки-то сплатить. А там скільки заробиш, чи менше, чи більше, а сплати стільки оце. Повідомлення називалось.

— Ага! а скільки процентів?

— Чи 2, чи 3 проценти, шось таке. Чи 4 кажеться. На год даєш от скажуть, в фінотдєл тоді здавали, через сільраду. Ну ми брали, 100 рублів, например, як кажуть, за свадьбу. То вони считають ото скільки неділь празничних. А тоді вже беруть в середньому, виписують квитанцію на цілий год. Це вони наперед учитують, скільки ти должен заробить.

— А на весіллях звичайно було дуже багато релігійних пісень, дуже багато.

— Колядки були.

— Ну, колядки звичайно. Я хотів запитати, чи ви грали там на вулиці? 

Щедрівки, колядки. Чи тільки скрипка, чи барабан теж? 

— І барабан, і скрипки, і мандоліни були. І «Видить Бог, шо на смерть погибаю».

[00:42:40] – «Видить Бог, шо на смерть погибаю» (пісня)

— І на весіллях чи було у вас, коли жінки співали, чи було слово «лакувати»?

— Лакувати? як?

— Лакувати, так! або щось ну подібне?

— Я шось такого не чув.

— Тануювати?

— Нє нє. Це значить, котрі жінки співали самі. Коли жінки мали свої обряди, наприклад. І часом вони брали і співали самі, без музики. А чи буває, що часом музика грала жінкам на їх обряди? ті жіночі.

— Це коли розплітають, то вони грають.  Ми граєм, вони співають. Вони співають, а тоді граєм полонез або шось таке.

— На весіллях.

— Або вальси було граєм або огінський полонез. Отак ми іграли. 

Чоловік — То мати вроді вже прощається вже з своєй доньой. Вже вона пішла, коли прийде, то прийде. А потом дружки співають “Прощай, прощай, товаришка наша”. Це ж тоже туди відноситься? Ви це не знаєте?

— Нє, не знаю. Позабував я. Бачите, це така штука, шо ним щодня треба ним заніматься. Я оце зараз беру, то пальці плутаються. Я ж уже більше як 60 год граю.

— А будь ласка, до котрого року було ще тут у вас бас, наприклад?

— Бас і бубон ше почті до 30-го году були. А тоді той басіст помер вже старий. А тоді вже началась колектівізація, а тоді пороз`їжались, той туди.

— А барабан?

— І барабан то він не сходив із арени, він досі був і є. Барабан. Барабан, бубончик.

— Бубончик? що це?

— Такий малий бубончик  десь є він. Бубончик, бубончик.

— А ше бубон, ага! Але так званий у вас. І корчма була у вас до революції тут?

— Чоловік — Осьо з правої сторони була корчма. Ви їхали оттудова. Заїжджаєш в село, прямо з начала села з правої сторони поле, і там корчма була. Там була заєзд і корчма. Заєзд проіснував до 1924-го, 25-го року, а корчма раньше була розвалена. Тому що помещик ту садибу оддав. Називалася покритка, вона була там в його покоївкою, і була дитина од нього там. Заміж вона виходила.

— І корчма була тут?

Чоловік — Тут було три корчми.

— Три корчми.

— Коло Винограду одна була, Рева називалась корчма.

— А чого Рева?

— Ну так, мабуть, співали крепко.

— І жиди керували в корчмі тут у вас? чи українці? 

Чоловік — Не жиди. В нашім селі керував помещик Невєлєцкий, оце ця корчма. А тут був спиртовий завод у його, називались гуральні. І то він збит сюда і на вивоз був спирту.

— І чи ви грали там, в корчмі, час від часу?

— Я не знаю, це не за моєї пам’яті. Я не помню, це ше чумаки були.

Чоловік —  В корчмах грали на початку 20 століття, це Ярошевський Степан. Ярошевський Степан. Ярошевський Петро його батько. І грав цей, це вже за вас він грав […] грав на кларнеті. А Любарський грав на барабані. Так, і добре грав. Потом перестав грати, а десь 1917-й, 16-й роки грав. Бо я знаю вже десь з 20-х років, я сам з 17-го року. То я чув, шо казали, шо вони в корчмах. Коли базарний день, то люди всі з ближайших сел, і тут все наше село, туда їздили на базар. І то там торги мали, і то, хто гроші які мав, то він їх і пропивав. А корчма для того, шоб привабити, так музикантів нанімала. І вони тут ото гроші пропивали, і танцювали. От. А потом ше солдати коли стояли давно, то ці жінки, які називали московками, то чоловіки служили в армії, то вони ішли в корчму і з тими солдатами танцювали., витанцьовували.

— А тоді музиканти грали на селах на весіллях,  і коли ще? це значить в хаті вечором часом? кроме весілля.

— Іменини, хрестини, таке. Дітей хрестили. То й люди звали, шоб грали тоді. Тоді менше грали, то на хрестини більше.

— Хрестини, іменини, проважання.

— А на похорони?

— Грали.

Чоловік — На скрипці не грали.

— Грали. Такий мороз був і зимою, нас посадять, вони на полі жили,  на хуторах 

— Тільки скрипка?

— Да. Дві дудки, барабан і скрипка.

— Дві дудки?

— Да, кларнет і корнет. 

— А! кларнет! а говорять, шо кларнет і корнет обидві вони дудки?

— Корнет мєдний, а кларнет дерев’яний.

— Так-так! але кожний інструмент 

— Строїться до скрипки.

— Духовий це є від дуда, так? (сміються).  А ви не знаєте танець Дударики?

— Нє, я не знаю.

— І часом в однім ансамблі були українці і жиди разом? вони шось грали разом, так?

— Нє, в українців один обряд, в їх другий. Вони вінчались коло Синагоги. Це дають молодому і молодій чарку. Це як уже рабин повінчає і музики тут стоять. А потом він вип’є, чарку кидає і ногою розбиває. А тоді вже ведуть до хати. Вже застілля.

— І цигани, чи ви часом грали з циганами?

— Один раз грали циганам. У Винограді. Там була свадьба, їм хтось сказав, вони приїхали  бричкою із цим, із халабудою цею, як ото. А той старший брат каже, зніми його, та куди його поставить, коло містка прямо. І думаєте, скільки грошей заробили. В їх отако, в їх же й курей там, і шо хочете нажебрали.

— А звичайно цигани не грали для українців там?

— Нє, нє.

— Вони, а чому це було? бо вони не знають пісні українські?

— Не знаю, чи вони знають, чи нє. Ті молдавани, шо жили тут в Тирасполі, шо близько до України, то ті знали і пісні, і те. Вони ж тут їздили по Україні. 

Чоловік — А я не чув, шоб вони грали й співали українських народних пісень. Поляки співали.

— Поляки не мешкали тут, біля вас, так?

Чоловік — Тут 3 кілометр, там хутор називається, там 20 хат, вони жили. То вони співали.

— А чехи? Ваш дід був чех, він тут жив, чи як?

— Він жив, з Чехії приїхав, а мати полька була. Він грав на скрипкі, а мати, це баба. А баба на арфі. Вони грали в покоях у панів. Це графство було в Бужанкі, Потоцького, в Ставищах Браніцьке і оті молодецькі. Оце вони грали такої, скрипка і арфа. То як у Бужанці були іменини в цього пана, управляющого, то приїхала з Звенігородки духова музика, вони не заходили, начали грать на каділорі. І привезли діда й бабу з Винограду, то пан вийшов та заплатив їм, цим євреям, жидам. Мені, каже, гласу не нада (галас), заплатив. Їзжайте на Звенігородку. А діда, значить, прошу Казімєжу, в покої. І дід пішов в покої із бабою.

— А де бул Браніцька?

— В Ставищі.

— А ви не пам’ятаєте, колядки, щедрівки грали. А на інших таких святах весняних? 

— На Купайла, то шо там, коли то це вінки на воду пускають.  

— А знаєте яку, не згадаєте мелодію звідти? ну, мелодію на Купала.

Чоловік — На Івана Купала, на Івана Купала, я сам не співаю, но слова знаю. Ой, на Івана, на купала там ластівка купалась.

— Я таке забув.

Чоловік — Недавно ж грав.

— Недавно грав я осьо для циганки, циганка танцювала.

[00:56:40] – «Циганка»  (пісня) 

— То я тоді грав, циганка танцювала.

— І цей, це було що?

— «На Івана Купала та тут циганка йшла танцювала» .

— Циганка? ага! 

— «І хлопчик циганьонок маленький синок танцював».

— Як Купала святкували, так?

Чоловік — Цигани. жінку оділи, і циганя у циганське, цигана ну там.

— І коли було можливо заробляти найбільше грошей як музикант?

— Найбільше коли можна було заробить? Ну, це в празники великі, у старі релігійні. Це такий, як Петра літом. Це дуже багаті люди йшли. На Тройцу, це багато людей йшли. То ті платили гроші хароші.

— Бо було багато людей?

— Да, багато. І були багаті такі.

— Ага! і самі багаті.

— Були даже й дворяни в нас, то шо там.

— А ви не пам’ятаєте таку пісню про тополі?

Чоловік — Це в нас про тополі співали.

— А ще може ви пам’ятаєте, колись так водили такий танець був — Тополі?

Чоловік — Я такого шось не чув. Ну, це треба ше поїхати, в мене там десь записи єсть магнітофонні, я записував.

— Але не було того у вас? 

Чоловік — Там баба сидить, і вона співала, на записах є. Є записані ці пісні, в мене є. Потом єсть список, але треба найти. Баба Панаса Пищика ота, шо вмерла років зо 4 чи 5 назад. Вона багато пісень знала. 

— І ви записували це?

Чоловік — Ну, не мелодію, а слова. Таких, шо я їх не чув. А вона сама мало шо співала, її брали на поле, а вона була підлітком. То брали на поле для того, шоб вона в обід співала їм, і воду носила. От. І розказувала, шо я співала там і воду носила. А був молодий панич, та й позирив на мене, то я дуже стидаюся. Він каже — Ти мене не стидайся, не бійся, заспівай мені те, шо ти на полі співала. — А я, каже, піду в мами спитаю, чи можна вам співати (сміється). То приходив він в садок, вона йому й співала. Це вона розказувала — До мене панич ходив, я йому співала.

— Чи були у вас проблеми в часах Сталінських, коли, наприклад, люди співали релігійні пісні? Чи хтось говорив, що ви не повинні співати релігійних пісень?

— Нє, ніхто не говорив. Співали, у хаті свадьба іде, ніхто не мішавсь у хату. Це шо хочеш роби. Аби дорогою там не співав, таке діло. Бо вже, бачте, піп може править у хаті, а вже дорогою забороняли йому.

Чоловік — Я счас вам розкажу. Піп може співати в хату, допустим, покійник, помер. Звали попа, то піп співає в хаті. Но коли сопровождаєш ти покійного на цвинтар, піп не мав права співати. Це в хаті і над гробом мог співати. Це було недавно, зараз може вже й можна.

— У нас в Винограді зараз вже є піп, писали. Вже й музей забрали під церкву.

— Так у вас вже є церква?

Чоловік — То місце для церкви.

— Ото як їхать під гору, бачили будинок такий? Купили хату.

Чоловік — В нас було дві церкви. Одна будинок ше 30-х годов, а спалили в 1801-му році.

— Тут немає цього. Не чув такого, нема?

Чоловік — Нє, нема! там церкву зруйнували.

— А можна запитати, в якім сезоні, в котрій порі року були весілля звичайно?

— Зараз не можна було, бо зараз Пилипівка, це піст. Аж послі Різдва, в М’ясниці. А там піст, Боже збав!

Чоловік — Пори року, в яку пору виходили заміж, грали весілля?

— Пилипівка, зараз не можна аж до Різдва. На Різдво вже можна? а потім знову в Різдво?

— Да, а потом після Різдва до пісту, до посту уже ж запусти,  вже другий.

— А піст коли?

— А там через 6 неділь всьо послі цього.

Чоловік — З березня місяці наверно М’ясниці начинається.

— Піст у березні, так?

[01:03:09] — Марш (марш)

— Ото таке, да.

— А як це називається?

— Марш.

— Марш. Весільний?

— Да, і як це його.

[01:04:37] –  

— А що це?  

— А це ж це з «Наталки Полтавки».  А це «Під вишнею, під черешнею”.

[01:05:46] – «Під вишнею, під черешнею» (пісня)