Антоніна Іванівна Литвин, дружина й соратниця кобзаря Василя Литвина

Через Міністерство освіти, Фонд культури виділяв певний наче, субсидію обіцяв і сприяння. От, Фонд культури найбільше посприяв. А тоді вже через Міністерство освіти Рада Міністрів виділила 250 тисяч на побудову нової школи, ну, або гуртожитку. Це таке, це і садочок, вони віддали свій дитячий садочок під гуртожиток, тільки для того, шоб можна було поселить десь цих діток. Виділили ці кошти на будівництво, але це потім. А зараз уже. 

І іще одне, Фонд культури організував такий благодійний концерт, зібрав наявних кобзарів, і лірників кілька там були, от. І в Палаці Україна був даний концерт благодійний на користь кобзарської школи. Щоб були на всякі росходи, все. На цей концерт теж прийшов, ну з небувалим піднесенням. Його вже кілька разів, Кобзарська дума називається цей концерт, і кілька разів по телебаченню, от. І саме після цього концерту, як його пропустили через телебачення, до нас почали йти заяви. Найбільше! Найбільше, бо вже побачили, на якому рівні, шо воно це ж не просто якась видумка, чи шо. І пішла справа веселіше, як то кажуть. 

Потім, коли вже призначили відкриття на 31 серпня, оце відкриття школи. Уже були 14 серпня зібрання всіх педагогів, вчителів і обсуджували, як, яким чином? шо і де які проблеми? Така нарада наче. І призначили на 31 серпня відкриття школи. Ше до самого відкриття все хотіли провести якось так ординарно, казенно. 

Але в нас тут Бердник і Литвин вирішили, шо це повинно бути від прадавніх джерел. Відкопали де цих джерел, не можу вам назвати, як саме відбувалося посвячення в учні кобзарів. Давній звичай такий. І внесли. Протестували, що це непотрібно, архаїка і все, а ми таки настояли, що це потрібно. І до останньої, до останнього не давали, і так воно трошки і скомкано пройшло, але все-таки, коли почався цей обряд, обряд був дуже цікавий.

Це на галявинці, тут же перед школою галявинка така зелена, розпалили два вогнища. Два великі такі вогнища, що вони близько так одне біля одного. перед вогнищем став, оце єсть ансамбль Козацькі забави, футбольний ансамбль у Києві самодіяльний. І вони з козацьким прапором, який вони найшли, ходили і на Хортицю з ним, і до дуба того правічного ходили з тим прапором. 

І став Володимир Горбатюк коло цього прапора. Викликав, називав кожного хлопчика, от. Хлопчик підходив, він казав — Ось перед тобою козацький прапор, ну, там шось говорив про нього, от. Поцілуй цей прапор, цим ти наче клянешся бути гідним принципам, які козаки мали. Він ставав на коліно, цілував той прапор. — А тепер перед тобою вогонь, це субстанція, яка очищає душу і наснажує її творчістю. Ти повинен пройти через цей вогонь і очистити всі свої помисли, і всі свої мрії, всі свої бажання віддати тільки на служіння оце козацькому мистецтву, на служіння рідному народу. Адже ти стаєш на цей шлях. 

Коли він ці слова проказав, ми з Василем Степановичем, він підійшов з того боку, а я з другого боку, і проказували такі слова — “Кидаю у вогонь барвінок, щоб у нашого учня був добрий ужинок. Кидаю у вогонь руту — м’яту, щоб нашого кобзаря радо запрошували в кожну хату. Кидаю у вогонь полин, щоб із нашого учня виріс і батькам, і рідній країні вірний син”. Це все кидалося зілля в вогонь, хлопчик проходив. 

І тут вони з братом, Василь Степанович, Микола Степанович по черзі вручали бандуру, от, тримай цей інструмент свій. Тримай, синку, бандуру, це душа народу. Хлопчик брав цю бандуру, цілував струни і проходив трошки далі. Там далі ми з одною з викладачок стояли, теж вода була набрана із джерельця, із дивного джерельця. Там такі місця, якшо це я вам розкажу і про створення, ну це пізніше.         

І в нас було зілля теж пахуче оце, і м’ята, і полин такий, як наче пучечок, і в чаші вода. І ми бризкали на то отак, навхрест, прямо отаким хрестом, от, бризгали і говорили такі слова — “Благословляє тебе свята водиця із чистого джерельця, із земного серця. Щоб не всохло коріння, щоб родило насіння”. І оце, скропивши його водою, він ішов далі, там дівчатка йому приколювали значок, от, калини і червоний бант. І вони ставали вже в ряд, і проходили потім всі. Оце так обичай відбувався. 

Завершення того обряду нам тут не вдалося, але в Переяславі ми таки закінчили. Спеціально підготували такий наче присвячений, ну дума присвячена кобзареві. Ну, я вам прочитаю вірш цей. Того що воно так починалося. Василь Степанович заспівав першу строфу, далі я говорила, от. І останню строфу він теж співав. Оце звернення до кобзарів.

О! думний кобзарю, о! віснику духу, 

До тебе говорять забуті віки. 

Розкрий своє серце і розум, і слухай, 

Як просяться в пісню пророчі думки. 

Ти чуєш, клекочуть замулені брудом 

Глибинні джерела народу твого, 

І серце вітри ці ворожії студять, 

І в зраді, в тенетах мордують його. 

Не жди величання, не надійся на славу, 

Омана, терни на дорогах твоїх, 

І тільки пісні твоя зброя справжня, 

Та ще й палача загрозливий сміх. 

Іди поміж люди, шукай там відради, 

Хоч звабою кличуть ліси і поля, 

А в залі у пісні святилище правди 

Мені промовлятиме рідна земля. 

Гордися, кобзарю, така твоя доля 

Підняти народ свій на крила пісень. 

І прийдуть жадані і правда, і воля, 

І встане із мраку тоді новий день”.

Це на завершення був вірш, а потім після цього кобзарський концерт. Приїхали і з Києва деякі кобзарі, виступали. Учень Ткаченка на цій старосвітській бандурі. І один із викладачів, Кушпет Володимир Григорович, це відомий бандурист, кобзар, так він на цій кобзі відновленій ним самим, Остапа Вересая кобзі. І таке було пробудження, шо оці сільські люди вийшли, теж почали співать. І так попали і по радіо, і всесоюзне радіо транслювало. Таке, наче виплеск такий був. І випадково, виявляється, на святі ще була і представниця, ось тут написано, ну я не пам’ятаю її прізвища, із Канади.

— Із Кобзи цієї.

— Ні-ні-ні-ні! жінка! жінка якась. Вона не козачка. Але вона каже, шо приїхала сюди, вона працює, по-моєму, у оцьому товаристві культурних зв’язків, я не пам’ятаю, Ніна чи Бичуля, чи якось так. Не пам’ятаю її прізвища. І вона виступила, і ще одна там дуже цікаво сказала, шо каже, ми з донькою приїхали, вона тут, каже. Приїхали до Києва, така ностальгія, така нудьга, хотіли десь побути на рідній Україні. І коли ми приїхали до Києва, ми не зустріли там цього, ми не почули. Таке розчарування. І це нас запросили на відкриття кобзарської школи. Спасибі вам, добрі люди! Ми зустріли і почули справжню Україну.

— Коли вона тут була?  

— Ну, це ж 31 серпня. І це, це так вона символічно сказала, а потім спонтанно вже, ну непередбачувано почали там виступати. Виступив і Голова виконкому, потім Борис Олійник виступив. Він як наче перша, од нього першим чередом, як би він не благословив, то ніколи й не було б ції можливості зробити цю школу. От. А потім Бердник виступив, його назвали це ж духовним батьком. 

І тут трапився непередбачений такий факт, ось він зафіксований на цій фотографії. Львів’яни, батьки кількох хлопчиків, які привезли своїх, оце ж демонстрація, раптом, коли Бердник вийшов виступати, от, вони винесли оцю булаву. І каже — Оце ми винесли оцю булаву, хотіли вручити гідній людині, от. І так, як ви знаєте багато про кобзарство, то каже, от вам вручаєм булаву, і надіємось, що для цеї булави ви знайдете й голови (сміється). Це ж приказка, шо до булави потрібно й голови. То вони так і видумали. І ось в цей момент, коли він каже — Так я знаю таку людину, тоді ми виберемо наказного кошового, от. І оце, каже, буде Литвин Василь Степанович. І він підійшов, це передача якраз, передають цю булаву, от. І засміявся, потримав в руках, каже — Знаєте, шо я відчув, коли взяв до рук ось булаву, яка вона важка! Оце такий непередбачений момент був. 

І він потім теж у такому плані сказав про кобзарство і про відродження, як про космічне явище, шо настільки наша Земля вже засмічена бездуховністю, наскільки звиродніло людство, шо потрібно якийсь укол такий, шоб дух ожив той в кожної людини. А кобзарство це і є той шлях, оце вісники потрібні, шоб у кожної людини прокинулося не оте тваринне, і не засилля чужоземного якогось, а саме національного. Якщо прокинеться в кожній людині, то Земля оновиться. В такім плані. 

Ну, і почалось заняття в кобзарській школі після цього. От про дівчину я вже вам розказувала, чи казати теж? Так, як ішлося про те, що перед тим, як ми мали вже до відкриття школи, звернулися до Міністерства культури, шоб нам дали списки учнів, хлопчиків, які навчаються, музичних шкіл сотні на Україні, які навчаються на бандурі, по класу бандури. Хлопчиків, які навчаються по класу бандури. І нам Міністерство освіти, зробивши відповідні ці  дії, виявило, шо в нас в Україні ні в жодній школі, музичній школі не навчаються хлопчики на бандурі. Дівчаток багато, а хлопчиків немає зовсім. І тоді ще більше постало це питання, і актуальність, і потрібність кобзарської школи. 

Але все одно підсунули одну дівчину. Яким шляхом ішло і хто її підштовхував, ми до цих пір не знаємо. Але вона була помимо волі організаторів зачислена, і навіть з’явилася на це відкриття. Її Василь Степанович відмовився провести через вогонь, бо це було б святотатство. Тоді Василь Степанович поїхав у Казахстан на Дні літератури, а її в той час посадили, щоб вона навчалася. 

Потім, а за цей час якось уже склалося у нього про те, шо потрібно іншу трохи схему. Так ми брали в один клас хлопчиків, шоб вони три роки навчалися, отримували загальноосвітню школу, от, і поглиблене вивчання кобзарського мистецтва. 

Але за той час, коли він уже займався цією справою, вибрунькувалося таке, шо потрібно іще. За три роки не зможуть навчитися відповідно, по-перше. А по-друге, може буде відсів деякий. І вже ті, шо прийдуть потім, от, найкраще будуть виражати оце, оці думки і мрії кобзарства. Що це будуть суджені, що це будуть гідні свого. І він вирішив так, шо потрібно, шоб вони йшли в армію після навчання в школі, а потім ще на два роки поверталися назад. 

І потім уже сюди всі із свідомих кобзарів будуть відбирати собі учнів, і навчати кожен своїй самобутній грі, передавати їм свої секрети вже такі. Щоб це були кобзарі не під один кшталт, а кожен розвивався у певному своєму самобутньому розвитку. Це щоб особа, кожен був неповторимий, так як кожна пісня українська неповторима. 

І з цим звернувся він у ЦК, до секретаря ЦК Ільченка, той, як то кажуть, благосклонно прийняв це і прихильно зустрів. І навіть дав добро на те, шо кобзарська спілка щоб була тут. Оформили це все, і той лист підписаний. Зараз ідеться про те, шоб вже чисто адміністративні такі, щоб спілка козацька таки діяла. 

І навіть отаке питання вирішується, і вже підписано, добро дано, шоб при кожному відділі філармонії була введена посада кобзаря. Не вокаліста, не бандуриста, от, а саме кобзаря, як такого. Щоб наші хлопчики, закінчивши вже після тих ше двох років поглибленого навчання, мали куди йти. Щоб це не була булька-мильна, шо вони понавчалися, а нікуди ж іти, так воно й залишилось при них. А тут вони вже ідуть, і кожний у певному регіоні уже працює у такому плані. І може він навіть сам брати там уже учнів собі навчати. А то і наша школа буде ж діяти. А це те, шо вони матимуть оце шлях, предковічний шлях кобзарський, іти в люди і нести пісню, як душу українського народу. Оце таке трохи я вам розказала. 

Великий сподвижник кобзарства був Немирович, от. Він зібрав, на свій кошт збирав цих кобзарів. Оплачував їм дорогу. Платив якусь, давав гроші на те, шоб було де жити, де їм зупинитися. І ці кобзарські концерти, з великим трудом йому доводилося все це робити, але він робив їх. І так він передчасно помер раптово, не закінчив. Видав він тільки оце “Взяв би я бандуру”, невеличкий проспект такий наче до тієї книжки. Та зараз працюють над тією книжкою, вона вийде незабаром. Вийде, Правдюк працює і Литвин.  Це про кобзарів. Бо раніше вийшла за наш час тільки оце ось Лаврова “Кобзарі”. І далеко не повна, і відомості там не настільки багаті. Ця багатша, про стан речей в Україні, все про кобзарство.

— А як ви вважаєте, це не буде дуже якось так, що кобзарі йдуть в професійну роботу?

— Справа вся в тому, шо це вже залежить, це вже залежить од того, шо за два роки, три роки і два, дитина приходить до нас в 14 — 15 років. Це вже особа от, яка прийшла, вона вирішила свій життєвий шлях. І вона прийшла сюди от, шоб нести у люди свого те, шо вона намітила своєю головою. І, якшо він в такому плані вихований буде, нічого офіційно його не зіпсує. Того шо він нестиме твердо своє діло. А офіційне потрібно для того, шоб все ж таки була  можливість якась діяти, а не так, як Василь Степанович, який 20 років сидів і не міг ніде виступати і діяти, і нести. Ні навчати когось, хіба шо власних дітей. А цього ж мало.

— А хто з ваших співає?

— Співають всі. Богдан, який закінчив якраз, він і навчається в кобзарській школі. Богдан! ти можеш заграти? одну річ невелику просять тебе заграти. Іди! візьми кобзу, іди сюди.

ГРАЄ НА КОБЗУ.

[00:28:27.00] 

[00:29:09.00]  — кінець запису.