Антоненко Ганна Михайлівна, 1908 р. н.

— Чи був дід з вами жив також?
Г.М.: Я діда не знаю. Батько, мати, два брати. Вони вже померли, діти пооставалися і живуть тепер.
— А скільки дітей було в батька?
Г.М.: В батька два сини і три дочки.
— І три дочки, п’ятеро. Чуєте, а хто так, як би керував у сім’ї? батько чи мати?
Г.М.: Батько.
— Батько. А що він керував? гроші тримав?
Г.М.: Орав, сіяв.
— Орав, сіяв. Чи він на ярмарки їздив?
Г.М.: Їздив.
— А куди їздили на ярмарки?
Г.М.: Синявку, Минів, у Березне.
— А що він продавав? чи що купував, як поїде на ярмарку?
Г.М.: Таке хазяйственне.
— Хазяйственне. Що, як худобу? як свині? чи городину?
Г.М.: Було усе у нього.
— А скільки землі було в батька?
Г.М.: Та було.
— Правда? А чи був такий садок свій фруктовий?
Г.М.: Ну, був маленький.
— А вже таке з городини, з садку, то не продавав на базарі?
Г.М.: Нє.
— Чуєте, а в якому році колгосп у вас почався?
Г.М.: А цього я вам не скажу. Я тоді ше не знала таке.
— А скільки вам років було, бабо?
Г.М.: І тоже вже важко було.
— А ви сказали, що батько не хотів піти в колгосп, так?
Г.М.: Не схотів.
— А чого він не хотів?
Г.М.: Він не хотів іти.
— Так, а тоді що було? заставляли чи просили?
Г.М.: Та така клуня була маленька, розкидали. Розкидали і забрали, й корову забрали, і коня забрали. А батько ше й уперся, шо не піду.
— Правда? А хату залишили?
Г.М.: А хата стара була, то вже осталась.
— А шо з вашої клуні зробили?
Г.М.: Хто й зна, шо вони зробили. Забрали й не знаю.
— Чуєте, а чи багато в вас було людей, котрі не пішли в колгосп?
Г.М.: Та були багато.
— Чуєте, а як ви були дівкою, то де ви збиралися? де ви дівували?
Г.М.: У клуб ходили.
— У клуб ходили. А що робили в клубі?
Г.М.: Гуляли. Танцювали там, гармошка. Хто вмів, а хто так дививсь.
— Чуєте, а коли починався в селі клуб? скільки вам років було?
Г.М.: Ну, годов 15.
— А чи було таке, що п’єси ставили там тоже?
Г.М.: Були.
— Були. Чи ви участвували в п’єсах?
Г.М.: Нє, воно ж тоді, хто вміли.
— А що ви пам’ятаєте? чи ви пам’ятаєте, які п’єси були?
Г.М.: Бог його знає.
— Бог його знає. А чи ви, коли там в клубі на танцях, то чи ви також і співали? чи тільки танцювали?
Г.М.: Нє, може й не танцювала.
— Правда? Баба Ганна, а чи ви пряли ще? чи ви застали?
Г.М.: Прясти то пряли.
— Правда?
Г.М.: А сестра була така, шо ткала, уміла ткать, старша. А я пряла.
— Чи ви тільки для себе пряли й ткали? чи продавали?
Г.М.: Нє, не продавали.
— Тільки для себе, да. А чи ви пряли що? полотно на сорочку, на рушники? рядна?
Г.М.: Рядно ше й тепер одно лежить. Рядно. На дні в скрині. Рушники пооддавала сестрі. Її дочка не хоче куплять такі, та шоб ткані. то я й настольники пооддавала їй же, вона нарізала на рушники. Всі оддала.
— Правда?
Г.М.: Ткані усі рушники.
— А рядна, які вони були? цвітні чи такі?
Г.М.: Нє, такі.
— А були такі ліжники або килими?
Г.М.: Були ткані, і пряли. І половики ткали. І красіві ткали простинки. І з вовни. І вовну пряли ту цвітами.
— А чим красили ті цвіта?
Г.М.: Красками.
— Красками. Були тоді вже? можна було купити?
Г.М.: Вже тоді були.
— А чи ви ткали ті з вовни цвітні такі, як сказати, рядна або килими?
Г.М.: Рядна ми ткали.
— Бабо, а нема в вас такого цвітного того з вовни ліжника, або рядна, або шось?
Г.М.: Нема.
— Немає вже.
Г.М.: Це вже шо були, оддала.
— Чуєте, а в скільки років ви пішли в колгосп?
Г.М.: Я не знаю. Десь і той молодий був ше.
— Чуєте, а коли ви йшли заміж, скільки вам років було?
Г.М.: Я не ходила замуж довго, а тоді була у войну ж. А тоді вже ото ж приїхала, одбула, а тоді я не поїхала, пішла до цього начальніка, так пішла хазяйка його до матері, мати його заболіла. А дочка його спала ше. Виходить у вольній одежі – “Ви Палазмак Ганна?” Кажу “Я”. – Я расслєдую ваше мєсто роботи, там, де ви були, я вас забираю в міліцію”. Я пішла, розбудила ту дочку його. Оділась, пошла. Іду і плачу. Він – “Чого ви плачете? Люди ж дивляться”. А я іду через базар в Мені. А я плачу за те, шо привели ж, шукають у міліції, шоб там шпильки не було ніде, голки ніде. Той мені – “Та міліція туди!” А він – “Нє, не нада нічого, не нада”. А там на другому етажі у коридорі сидить. Біжить хазяйка, приїхала. Біжить і прямо – “Принесіть одежу! Їй холодно”. Вона там визвала начальніка міліції на другому етажі і побігла додому. Побігла, а мене визвав в два часа ночі начальнік міліції -“Ви далеко живете?” Кажу – “Ага”. Він зайшов – “У прокурора завтра шоб були”. Я ж пошла. Вона – “Вечеряй, вечеряй!” А я не хочу ні вечерять, нічо. Там собак тих одпускали ноччю, вони спать не давали. Не хочу нічого. І він завтра ж їде, я кажу – “Я не буду, я боюсь міліції. Мене заберуть”. Вона ж бігом побігла к слєдоватєлю. Він каже – “Хай міліції вже не боїться, вже документи її всі в мене. Вже в міліції нема”. Їжте там, може, сливи натрусіть де.
— Він може дістати.
Г.М.: “Так вже міліція її брать не буде”. А я їду в Чернігов на машині, я її освобожу. Через місяць же визивають. Ніде хазяїн не работає, я кажу – “Проведіть мене до слєдоватєля”. – “Ти шо? хіба в нього время є на тебе? ти глупа, чи шо?” А я сама постукала в двері, а він – “Заходьте!” Зайшла, він мовчки пише, пише, пише, пише. Та такий лист тоді списав і каже – “Оце тобі на мєсто роботи пошлю, і більше вас трогать не будуть”. Бо в них там на тій стороні і брата убили, і вже дальше. Я кажу – “Спасіба вам, дай Боже, шо вам всіх”. Пойшла, і больше не звали вже.
— А це ви робили там в Макіївці на шахті?
Г.М.: Нє! ми робили в заводі, наші отступали, так оторвали кришу завода. Так ми заводили, тачки возили.
— А вас як би в війну забрали туди на роботу? чи коли це?
Г.М.: В войну. То там плєнні тії німецькі робили. І таки вони пачку ж возьмуть раствора, та ніяк на хода не поставить. Він біжить і каже – “Я сам”. Поставить на мєсто і одвезе в завод отуди, там станки тії.
— Чуєте, а як ви вже тоді прийшли і робили, як ви кажете, в хазяїна, що це ви робили там?
Г.М.: Топила, варила, корова була, свині. Сім’я була, в його була жінка перва, німці вбили. А он узяв другу, так і діти од первої жінки були троє вже взрослих.
— А де він робив?
Г.М.: Він робив у, якось називали там, в конторі робив.
— А що він платив вам?
Г.М.: Нічого. Я за харчі робила.
— За харчі робили.
Г.М.: І боялася, шоб вона не убрала мене.
— Правда?
Г.М.: Вона трохи своя була, двоюродна сестра, так вона мене забрала. Так я в неї жила, так я вдома піч топила, варила. В виходний день вони самі робили все. А тоді вже ж пошла я туди. А вже ж проробила 10 год, всю молоду жизнь. А тоді пошла на кухню в столову. І там 8 год проробила. І тоді пошла в отпуск. Директор так не хотів теє, мене розсчитовувать. Бо цей дід взявся, у діда жінка вмерла, він пішов шукати другу (сміється). Я поїхала розсчитуваться, а вони – “Михайловна! Ідіть поговорим! Вийдіть, я вас не хочу розсчитувать! Я 5 би молодих розсчитав, а вас не хочу”. Я кажу – “Мене силою одправили в отпуск, ніхто не хотів в теє время. Ви сказали, шо ніхто не хоче іти в отпуск на кухні. Давай іди, Михайловна. Так я пошла, і тепер от”. Він каже – “А ви хотіли на Пречисту, я пущу вас тоді і на Пречисту”. Я кажу – “Де ви пустите? у вас же тут роботи, шо і не вирвешся. Куди ж мені ходить, як я вже з дідом розписалася”. Це з дідом ми. Була сестра ше, дівка стара. Ото так, а вона не годяща. То я і прала тут, і доглядала. Тоді дід умер. А я оце сама осталася. Ото ж, якби мені одписали, як я знаю, шо воно моє, так я б і ноччю ходив та снєг одкидав вам. Я взяла ж і одписала, своїм нікому не одписала, а їм одписала. І он дома живе тепер, а я це одна живу. Живу, боюсь, як я буду лежать сама. Ото зимою буду лежать, двері замкнуті, і я буду мертва лежать оце одна. Нема нікого, нічого.
— Бабо Ганно, а чи в вас часом казали таке, що такі старі люди, як батько, або мати, або сестра, як помре, то ще вертається як би? або її тінь, або щось таке. Не говорили такого?
Г.М.: Та всяке.
— Чи буває таке?
Г.М.: Я не бачила, не знаю.
— Чуєте, хотіла ще запитати, чи ви пам’ятаєте, як ви були ще такою, як колгоспи тоді, як були ше дівкою, чи ви пам’ятаєте, щоби старці ходили по селу?
Г.М.: Нє.
— Не пам’ятаєте?
Г.М.: Тепер же уже освоєно, то їздили збирали. Де вони обирали такі. І так воно як буває де.
— Що воно буде?
Г.М.: Нє. Як його?
— Кучма. Чуєте, а яка була музика на весіллі, як ви ще дівкою були? на свадьбі.
Г.М.: Гармошка грала. Співали.
— А бубен був?
Г.М.: І бубен.
— А чи скрипки були?
Г.М.: Ні, не було.
— Не було.
Г.М.: Ото, як було ж уже в неділю цигани ходили, собирали. Гармошка грала, і цигани ходили.
— А старців ви не бачили ні як на базар підете, так, щоб вони сиділи біля церкви грали? Старці такі темні.
Г.М.: Ото в нас же як Храм, то прийде, стоїть і просить.
— Правда? Чи вони грали на щось?
Г.М.: Нє! так співає, люди кидають.
— А що вони співають?
Г.М.: Моляться Богу все.
— Бабо Ганно, а як ви були ще такою малою дівчиною, чи дівчата часом ходили до річки після Великодня співати веснянки?
Г.М.: Ми то не ходили.
— Ні?
Г.М.: Ні.
— А такі хороводи не водили?
Г.М.: Нє.
— А на Івана Купала?
Г.М.: Становили Купала.
— Становили Купала? А що співали тоді?
Г.М.: Таке купальне.
— А чи ви ходили колядувати або щедрувати?
Г.М.: Ходила.
— Колядувати?
Г.М.: Колядувать, і хрестувать ходила.
— А хрестувать це коли?
Г.М.: На Паску.
— На Паску? А як це було, що ходили хрестувать?
Г.М.: Ну, казали ж “Христос Воскрес!” А тепер не хочуть ходить, соромляться.
— А чи ви ходили на вечорниці колись? на вечорки?
Г.М.: Ходила. Було й хату наймали. У одних, так нєвєстка далеко була, та було ж украсти у батька. Батько такий робив в економії. Так ото ж піду, мовчечки однесу туди їм півпуду.
— Тій жінці, що хату давала?
Г.М.: Ага. А там уже і музики, і грають! і танцюють! І таке вже і вдень, і ввечері.
— Чуєте, а кожна дівка півпуда давала?
Г.М.: Кожна.
— А що хлопці платили?
Г.М.: А хлопці оце ж уже гроші давали, да собирають самі собі. Та й так тоді вже.
— Чуєте, а яку музику хлопці приводили?
Г.М.: Гармошка грала.
— Чи це був серед них, хто грав? чи вони наймали? Чи це хлопці вміли грати, чи вони такого старшого чоловіка наймали?
Г.М.: Ходили, шоб то на гармошку.
— Це був хлопець, парубок такий?
Г.М.: Парубок. Бубон і гармошка.
— Чи дівчата танцювали?
Г.М.: Дівчата танцюють.
— А які танці були?
Г.М.: Всякі такі.
— Польку? вальс?
Г.М.: Польку, вальс. Я вже позабувала. Там старші все хазяйнували.
— А чи треба було платити щось старшим, щоб вони вас прийняли?
Г.М.: Ні, не треба.
— Чи ви ходили в школу?
Г.М.: Я походила трохи. Я ж тоді ходила в школу. Ну, хоть у третьому, а потом вже не ходила.
— Чуєте, а якою мовою було навчання в школі? російською чи українською?
Г.М.: Українською.
— Українською. А чи жили в селі, як ви ще такою, як колгоспів ще не було, тоді чи жили в селі росіяни також? чи тільки українці?
Г.М.: Жили. Усякі були. І німецькі тут були.
— А коли це німецькі були?
Г.М.: Іше до войни.
— До війни ще. Чи багато? чи одна?
Г.М.: Одна.
— А чи були євреї в селі?
Г.М.: Євреї були в нас. Було їх доволі.
— Доволі. А що вони робили? чи вони мали магазин? чи лавку?
Г.М.: Магазіни мали. Не орали, не сіяли.
— Чому вони це не робили?
Г.М.: Ну, так уже було, шо вони не орали, не сіяли.
— А чи вони мали шинок такий?
Г.М.: Були й шинки.
— А де вони, у війну виїхали? чи побили їх? чи що? чи ще після війни були?
Г.М.: Вони ше до війни десь подівались, євреї.
— А чи була синагога в селі?
Г.М.: В їх не було.
— Не було. А в церкву вашу вони не ходили?
Г.М.: Ні.
— А де вони молилися?
Г.М.: Самі в себе.
— А чи ви пам’ятаєте, щоб весілля у них було?
Г.М.: Весілля?
— У євреїв, єврейське?
Г.М.: Нє. Були, там у начальника була вона єврейка, та був хлопчик. І питає – Бабушко! шо це за слово – жид? А вона йому – Дурна твоя голова! А він каже – Бабушко! шо то за слово – жид? А теперечки він уже руський, той хлопець.
— То він тоже єврей, правда?
Г.М.: Єврей.
— А чи ви бачили єврейських музикантів може?
Г.М.: Нє. Не бачила.
— Чуєте, а чи були в вашому селі такі маляри, богомази, які ікони малювали?
Г.М.: Ікони не малювали.
— Не було?
Г.М.: Не було.
— А де колись купували ікони?
Г.М.: Десь же купували, я не знаю, де вони купували.
— Бабо Ганно, а скільки в ваших батьків в хаті було ікон?
Г.М.: Дві.
— Бабо Ганно, хто такі відьми? кажуть, були колись.
Г.М.: А казали, шо вони то були, а шо воно таке, шо вони відьми.
— А що вони робили, ті відьми?
Г.М.: Не знаю (сміється).
— А чи були в вас такі знахарки, шептухи?
Г.М.: Були. От мені перву вишептали. Я за того дєда пошла, а тута умерла хата, подруга була, умерла. І я на кухні робила, і там наш повар старший лежав. І каже, туди не пускали. А він тоді каже, шо прощай, моя дорогая! Вона й каже – Який в тебе дєд золотий, а ти вмреш, так у на Ганнушка є, вони Ганнушкой звали мене. Бо скажи – Галю! так усі ідуть. Це буде Ганнушка, це буде по фамилії там уже така. Так привикли, і директор Ганнушкою звав на кухні. Тоді я ж пошла сюди, а вона ж пощла, хотіла сестра жить тут із дєдом цим.
— Його сестра?
Г.М.: Нє, її. А уже він її прогнав, не схотів. І я поїхала, сестра дідова там жила, де я жила колись. Поїхала та пішла до діда сестри. А вони у тої баби хату ж нанімали. Вони в дворі стояли, дочка і син. Я кажу – Здрастуйте! А вона – Здрастуй! Їде вона, і біжить вона, та баба, вискочила з двора і біжить іззаду мене. А я мовчу, ні слова їй. Біжить вона, біжить. А тоді отак опередила вперед, висипала под ноги мені. Ну, я й поїхала. Приїхала до діда – Мені твоя бувша там тьоща мені дорогу пересіяла. І тут я заболіла. Заболіла, давай сохти, сохти! висохла так! Пошла я в больницю. Доктор лічив, лічив, лічив, лічив всякими мєрами. Ніяк! Баба в больниці мені – Та іди ти шептаться, тобі доктор не поможе. Мене у машину дєд лєгкову, поїхали він, і його сестра, і той шофер же. Приїхали, а він з Чернігова. До нього всі їздять, і ми ж туди приїхали. І мені каже, шо я на тебе глянув, думав, шо ти мертвяк будеш, така ти страшенна була. І приїхали, і питаєм – А де тут маслозавод? А женщина несе воду на коромислі – А ось маслозавод! Він став по ту сторону машиною, і дєд вийшов з бабою. А ми пішли у хату. Він на лаву мене посадив, і давай шептать. Дав воду, я воду в дом привезла, поставила. Він і каже – Вам чернявая женщина пересипала дорогу, насипала сухого зерна. Він пошептав, сказав пить воду, а як не поможе, ше раз приїхать. – А цієї водички трішки до сход сонця кожен день, розбавте трохи ції води туди. Поп’єте. Ну, пошептала мене. І каже – А в вас хтось утопився з родственніков. Ми іспугалися. – Ви через скоре время поправитеся. Давай вже сестру, того шофера та каже – Ви, тьотко, чуєте, шо робиться в вас всередині? Кажу – Чую! А я нічого не чую, мені нічого немає. – А вам я нічого не поможу вже.
— Правда?
Г.М.: А шо ж мені робить? – А шо? моліть молитви! йому. Гроші були. – А шо ж, як я вам не поможу нічого. І так я приїхала, давай поправляться, давай поправляться, давай. Визиває мене доктор в аптеку, там нєвєстка робила – Прийдіть до мене в больницю. Я пошла ж у больницю. Назвала по-батькові його. А він – Ідіть в стаціонар, приїде машина больнічна, я вас положу на ренген. Ну, я пошла, сіла. Біжить і доктор, біжить, так близенько сів – Михайлівна, скажіть, чим ви вилічилися? А я боюсь казать. – Чим ви вилічились? шо в вас все чисто, чи ви вилічились? Я – да! да! да! да! тому доктору. А він хотів узнать, чи йому було стидно. Ми поїхали, там довго не було, тоді доктор же підійшов. Уже й шофер приїхав. Я кажу – Та я приїхала, а ви ще нє. І вони прийшли, коли вона 3 часа їхала. І доктор так вискочив, справку мою ухватив – Ой! я очень довольний, шо у вас усе харашо.
— Чуєте, а що ви платили тій шептусі?
Г.М.: Вже я забулася, скільки грошей я заплатила.
— Чуєте, а тому чоловікові, що вона не могла помогти, то він уже помер тоді? Що гуло всередині.
Г.М.: То вже вона вмерла.
— А що тоді ваша того чоловіка теща, чи вона бачила, що ви поправились?
Г.М.: Хто?
— Ну, та, що вам дорогу пересипала?
Г.М.: Ааа! Я казала, шо ви мені посипали. А вона – Та то висипала попел. – А шо ж вона, кажу, висипала мені під ноги? А чо вона десь не висипала? Вона ше казала, шо на того зятя, а то ж дідова корова була, а я вже їм молоко їхнє. То я вже думала, хоть би мені не тоє, не насипала нічого. Бо ше й корова здохне. Сижу, а казать їй нічого не кажу. Ні слова! А тоді зразу казала вона другий раз, в його там була. – Здрастуйте!
— Добре. А в вашому селі не було такої шептухи?
Г.М.: Ні, не було.
— То шептухи колись помагали краще, ніж лікарі, нє?
Г.М.: Да. Я так вспоминаю ту шептуху. А єслі цигани послі войни ж ходили тії, грошей забрать. І найшли дитя таке ж, а вона – шепчи! А діда не було десь, так ше й мені розказували, шо сказали, прийшли цигани, шоб пошептала, требували її.
— Добре.