Андріяш Уляна Григорівна, 1912 р. н.

— Скажіть, ну отак от священика, батюшку поважали?

У.Г.: Поважали, канєшно.

— Приїжджав до вас батюшка?

У.Г.: А чо він до нас приїде? ми туди ж ходим.

— На піст, наприклад, там молитву?

У.Г.: А то ж приїжджав він, молитву дає.

— Хату освячує, да? Люди щось повинні дать йому щось?

У.Г.: А як же! То ж так.

— А коли зникли вже? коли батюшок уже не стало?

У.Г.: Ну, як колективізація началась, і батюшок всих.

— Куди, куди вони поділись?

У.Г.: А хто зна, де вони подівались?

— Пішли собі кудись.

У.Г.: Пошли по своєму направлєнію. А куди вони пошли, це.

— Скажіть, будь ласка, а старосту ви ще пам’ятаєте села, чи ні?

У.Г.: Ну, староста це, як нємці вже стали.

— Та ні!

У.Г.: А! це оті? Нє, я раньше не пам’ятаю, мене воно не касалось.

— Хоча вони були, но ви тоді вніманія не обращали.

У.Г.: Не нада їх було мені. Так воно.

— Не до цього вам було.

У.Г.: Та, воно не касалося мене. 

— Скажіть, будь ласка, а от тоді, ви кажете, що все ж таки, яке бідне життя не було, але все ж таки люди співали.

У.Г.: Якось воно, якось веселіше було.

— Веселіше було, да? Ну, а коли ця вся веселість зникла? Коли ви так пригадаєте, що вже потихеньку – потихеньку воно почало спадать? після війни, чи раніше?

У.Г.: Після войни вже воно постєпєнно.

— Вже на вулицях не співали?

У.Г.: Так воно якось. Ну, після войни. В войну ще так ото хоч кой як ото зерно на собі несеш кудись клунок сіять. Сіють, це ж у войну не було ж ніде нічого, так на собі носили. І на санчатах, і на возику оце.

— Коней не було?

У.Г.: Коней не було.

— А тоді ж в кожному дворі була коняка, здали в колгосп. Колгосп став дуже багатий одразу, чи нє?

У.Г.: Ну, канєшно, хорош був колхоз.

— Одразу це ж стільки худоби, стільки всього.

У.Г.: Харашо було зразу. А тоді.

— Потихеньку, да. 

У.Г.: Розвалилось. Розкидалось. Шо попало получилось.

— Ну, толкові були хазяїни в колгоспі?

У.Г.: Та всякі були.

— Всякі були. Скажіть, будь ласка, я ще хотів поговорить, може хто були музиканти, які грали?

У.Г.: Та грали музиканти. На гармошку грали, на балабайки були там. Хто спеціалісти. 

— А може хто на фортепіано грав?

У.Г.: Хто це? не знаю я таких. В нас таких не було. Ото на скрипку там були.

— Були на скрипку?

У.Г.: Да, іграли. В нас оце поруч жив дід, так.

— Скрипки робив?

У.Г.: Грав харашо.

— Ану, розкажіть про нього.

У.Г.: А шо? його вже немає.

— Що то за дід такий був?

У.Г.: Харош дід був.

— А кажуть, що ті, хто на скрипках грають, то з чортами водяться. То правда, чи нє?

У.Г.: Та може, хіба ж я бачила? (сміється)

— Ви не роздивилися, да? куди він там по ночам шастав.

У.Г.: Може, як нап’ється, п’яний може і в болото впасти (сміється).

— А ви ж кажете, що раніше не пили.

У.Г.: Так скажем так, пили! як це не пили? Такого на світі нема, шоб не пив. Пить нада, тільки ж голова должна навєрно буть. Так пить це усі пили.

— Пить – родіну любить.

У.Г.: Да, отако. А тепер, просто в нас зараз перемінились предсідатель, та трошки якось коло магазіна нема дядьків п’яних. А то по десятку ходять кругом.

— А що, предсєдатєль строгий, да?

У.Г.: Ну, не так строгий, як новий. Ще ж не роздивився (сміється). Не обзнакомився.

— Скільки днів він уже? він недавно?

У.Г.: Да тут небагато, чи з місяць.

— Вони його розкрутять.

У.Г.: Чи два. Розкрутять! а то ні, чи шо! 

— Куди він дінеться.

У.Г.: Це женщина, так. Ну, її ж вибирали ж, вони ж вибірали. І вона тепер і каже їм, шо ви ж мене вибірали, тепер і слухайте!

— Слухайте, пийте горілку.

У.Г.: Підчиняйтеся. Нє, вона багато не дає. Вона приказує, шоб я на роботі п’яних не бачила.

— Тільки тверезі?

У.Г.: Ідіть додому ввечері, можете.

— Скажіть, будь ласка, ну, а на досвітки вам прийшлося походить?

У.Г.: Нє, я не ходила.

— А чого? не хотіли?

У.Г.: Не знаю, ніколи було.

— Просто ніколи було? робота все? 

У.Г.: Робота, хазяйство дома.

— Ну, а з дівчатами хіба по вечорам не співали?

У.Г.: Та трохи там вийдеш на вулицю. Ходила ж на вулицю. На улицю я ходила, да. Не на досвітки ж.

— Ну, а на вулицю ходили. Ну, як ото сходяться дівчата, і про шо співають? чи може ігри які є?

У.Г.: Та, шо кому придумається. Хто зна, шо вони.

— Ну, так комусь придумається глупості робить, хати підпалювать. Ніхто ж на таке не йшов?

У.Г.: Та, такого не було. Та, підпалювали й хати, тільки канєшно друга сторона.

— Яка друга сторона?

У.Г.: Ну, хто на кого розсердиться. Не дівчата ж, не хлопці, а такі шерихвісти, шо він мені шось зробив, ось і я йому.

— І я йому зроблю.

У.Г.: Ось і я йому зроблю. Запале хату.

— І не думає, що людина без хати залишиться, що ж їй тоді робить?

У.Г.: Строїли. 

— Нову хату, да? Скажіть, будь ласка, ну от може мати ваша розказувала.

У.Г.: Це ти мене багато накрутиш оце.

— Та що ви так переживаєте? Почекайте, що я в вас розпитую? Що, я глупості говорю?

У.Г.: Кому шо, кому шо! (сміється).

— Весела бабушка. Слухайте, таке ще хотів запитати, а мати вам хіба про досвітки не розказувала? чи дівчата?

У.Г.: Розказували!

— Ну, розкажіть, будь ласка, що ж воно таке за досвітки?

У.Г.: Ну як? як вам розказать? Розказували чи мати, чи хтось розказував за досвітки. Збираються хлопці, дівчата. І гуляють. Прядуть дівчата. Шиють. А хлопці там, не знаю, шо вони, чи співають, чи грають.

— А які тоді пісні так найбільше співали?

У.Г.: А хто й зна, які вони співали. Я вже забула. Вже ніякої пісні не знаю.

— “Йшли корови із діброви”, знаєте таку пісню? не чули?

У.Г.: Я вже нічого не знаю. В мене вже не соображається в голові.

— Нічого, це не страшно. Скажіть, будь ласка, а от пригадується вам таке, да, про діда скрипаля. Дід скрипки сам робив, чи десь купував?

У.Г.: Десь купував, мабуть, шось я.

— Десь купував. Ну грав сильно, ви кажете, да?

У.Г.: Ну, грав оце ж по свальбах.

— А як йому платили? горілкою?

У.Г.: Хто й зна! не доводилось. 

— Ну, а ви чули його гру?

У.Г.: Чула!

— Ну, й ноги самі в танець йшли, да?

У.Г.: Ну, хто й зна, шо воно таке.

— Танцювали ви, чи ні? під скрипку. І на вулицю мабуть виходили.

У.Г.: Нє!

— Не виходили.

У.Г.: Я не танцювала, я не вміла танцювать (сміється).

— Ви більше співать, да, любили?

У.Г.: Ніколи мені було ні співать, ні грать. А все робота й робота!

— Ну, що ж ви робили? яка робота? що робить? 

У.Г.: Ну, хазяйство ж, а батько й мати, і більш нема нікого. Поралися.

— Поралися. То в вас коні були, правда ж?

У.Г.: Коняка була, корова. Овечки були.

— Кури, гуси?

У.Г.: Кури й гуси, все було.

— Качки? кролі? свині?

У.Г.: Та, було усього, усе було.

— А бджоли були?

У.Г.: Були. Були бджоли. Поки батько живий був, то були й бджоли.

— Це вітчим чи батько?

У.Г.: Вітчим. А в мене батько рідний.

— Да, мати про нього згадувала, чи ні?

У.Г.: Згадувала, а шо ж.

— Хароший був чоловік, да?

У.Г.: Хароший, але усього не розкажеш.

— Це ми будем до старості жить, значить не дуже.

У.Г.: Шо там до старості, уже прийшла. Тільки хто зна, коли конці прийдуть, неізвєсно.

— Ясно. Скажіть, будь ласка, а так от хто серед селян мудрості міг селян навчить? Оце тако. Жить як нада. Ну, як правильно жить.

У.Г.: Учителя ж були.

— Нє, діди такі були?

У.Г.: А! діди? То дідів багато було.

— Ну, таких толкових дідів, що могли, як кажуть, шось пояснить, розказать? Буває, шо людина в житті запутається, правильно?

У.Г.: Та, шо ж ти, шо хоч було! Воно мені не касалось це всьо там. Я свого батька слухала.

— А батько знав, да?

У.Г.: А батько мене учив, казав — отак, дєтка, отак от. Слухай. Оце й усе. А ходить там десь розслухувать, десь хтось шось розказує, воно мені не касалось.

— Ну, то може й правильно.

У.Г.: Потому шо мене свій батько учив.

— А він коли помер? в якому году? вже після колгоспу?

У.Г.: Після колхозу.

— Ну, ви на Ви його називали?

У.Г.: Ну да.

— Так тоді на ти нікого не називали?

У.Г.: Ні.

— А вас діти як? теж на Ви називали?

У.Г.: Ні!

— Уже на ти, да?

У.Г.: Казала мені дочка сама менша, я то їй казала — хоть би ти мене, кажу, на Ви називала! — Ви це багато людей, а ти одна в мене. І дальше нічого вже й казать їй. А ви це он куча людей, ви.

— Так ви її і не привчили, да, щоб на Ви називала? 

У.Г.: Не зуміла привчить одразу (сміється).

— А як же вас мати привчила?

У.Г.: А я не знаю, на Ви називала все время.

— Ну, це вона видно, як кажуть, десь у других людей почула.

У.Г.: Ну, підказали, канєшно, взрослі десь. Такоє дєло.

— Життя таке, да. Скажіть, а шинок був в селі, чи ні?

У.Г.: Хто? 

— Шинок. Ну, там, де горілку п’ють. Де горілку розливають, п’ють.

У.Г.: Ну, був канєшно! Був!

— Десь в центрі села, чи де?

У.Г.: А хто, кажуть, шо пошли в шинок, а де там той шинок? він мене не касався.

— Ви туди й не ходили, да?

У.Г.: Нє!

— Ну, ваш батько не пив?

— Ні! батько не пив. І чоловік був законний, не пив.

— Ви кажете, що тоді взагалі, що небагато люди пили.

У.Г.: Ну, це, як десь там шось чи, чи гуляння якесь там, проскакує ж там хтось. А так, шоб без толку ото по магазінам взяв бутилку, випив, пішов дурак, такого не було, канєшно.

— Скажіть, будь ласка, так ви от робили весілля, то ваше весілля було як, гучне чи нє? чи ви скромно зробили своє весілля? Вінчалися в церкві, чи ні?

У.Г.: Вінчалась.

— Вінчалися, да? Як батько благословіння давав? з іконами?

У.Г.: Ну як? ікони обізатільно.

— Скажіть, будь ласка, а як сказать от саме весілля таке, як ваше було, наприклад, ваша дочка таке саме справляла? чи вже не співали на весіллі?

У.Г.: Нє, дочка в мене йшла заміж без ніякого весілля.

— Так получилося, да? 

У.Г.: Так получилось. Вона училась, училась. І вивчилась, і нормального весілля не було. А так.

— Скромно все так було. А покритки тоді були в селі, чи ні? Покритки?

У.Г.: Та було тоді, всяке було.

— І байстрюки були, да?

У.Г.: Були.

— Ну, а як до байстрюків ставилися?

У.Г.: Ну, кажне ж і ковиря, в мене діти нормальні, а це он там.

— Незаконно рождєні, правильно?

У.Г.: Ну да, кажне ж і ковиря. А хто його зна, я не знаю. Я не ходила до їх.

— А ви б свого сина за байстрюка віддали, чи ні?

У.Г.: Не знаю (сміється).

— Дочку вірніше.

У.Г.: А тепер вони слухають кого? У їїх тепер свої права.

— А чому так получилося, що ви батьків своїх слухали, а ваші діти вас не слухають?

У.Г.: Чого? мене слухають.

— Ну, так слухають. А я й кажу – ви б свою дочку за байстрюка б віддали, чи нє?

У.Г.: Не знаю. Не приходилося.

— Ну як не приходилося?

У.Г.: Це задача така, шо не прийшлось.

— Скажіть, ну от ви згадуєте свою молодість, юність, дитинство. То як, от дивіться, в вас в неділю працював дід?

У.Г.: Нє! неділя празник.

— Празник. А такі, як Івана Купала, Різдво?

У.Г.: Різдво празнували.

— Або Паска, Великдень?

У.Г.: Празнували.

— Ви працювали в такі дні, чи ні?

У.Г.: Нє! Були такі, ну мало.

— Були. Як їх називали? безбожники?

У.Г.: Безбожники, точно.

— Безбожники. А як же безбожники? це вони якісь штунди були, чи хто?

У.Г.: А хто це?

— Ну, вони не поважали свята, да?

У.Г.: Ну да. 

— Ви скажіть, а коли люди почали ото в неділю працювать? свято уже не шанувать?

У.Г.: Коли колхоз начався, там уже тоді сплуталися.

— Все на світі, да?

У.Г.: Ага! Приходить бригадір і кричить – убранник!

— А люди не йдуть?

У.Г.: А люди не йдуть.

— Як же, да, закон порушить?

У.Г.: Треба йти. раз заставляють, де ж дінешся? То були такі случаї, шо штрафували або ще що-небудь видумають, не хочуть на роботу. То вони 5 трудоднів зріжуть.

— Ой! а це ж багато!

У.Г.: Канєшно, як це, їх же треба заробить. хоч небагато, а заплатять же за їх.

— Ну да. А по скільки давали на трудодень?

У.Г.: По 20 копійок.

— Жирно!

У.Г.: Жирно, точно. Ну, хліб іще давали. Раньше після колхозу зразу, в колхозі більше хліб, хлібом платили. А грішми зовсім мало давали.

— Тоді так грошей не було дуже, да? тільки на чорний день. Скажіть, будь ласка, а от церква, ви ходили туди в церкву?

У.Г.: Ходила.

— А ікони були в вашого батька в хаті? в діда?

У.Г.: Були. 

— Були. А де він ікони брав?

У.Г.: А хто зна, де він їх брав.

— Ну, десь малював може якийсь чоловік?

У.Г.: Купували.

— Купували. Красиві, на дощечках? А вам приходилося ще сорочки вишивать? Ви на весілля своєму чоловікові сорочку вишивали, чи ні?

У.Г.: Я не вишивала сорочки, а так вишивала.

— У вас свої були сорочки, да?

У.Г.: Свої були.

— Уже не збереглися, да?

У.Г.: Нема вже нічого, все перевелось.

— А тоді люди багато сорочки вишивані носили?

У.Г.: Багато, конєшно!

— Красиві?

У.Г.: Красіві.

— Так оце свята, так Івана Купала через багаття стрибали? через кропиву?

У.Г.: Не знаю, я не стрибала. Не ходила, не помню.

— Наробиться треба було. Ну, на свята ж ви не робили? та в неділю?

У.Г.: Ну, дома шось треба. Ну, хто зна, шо робили.

— Легку роботу таку?

У.Г.: Ну да, таку. Куди підеш там, посидиш з дівчатами. Погуляєш.

— А казки вам може хтось розказував? казки пам’ятаєте?

У.Г.: Казки розказували, а як же!

— А які ви казки оце пам’ятаєте?

У.Г.: (сміється). Казав оцей внучок, шо зараз на Кубі, — бабушка, розкажіть казку. Оце сідають коло мене, і бабушка розказує їм казку.

— А яку ви казку розказували?

У.Г.: Я це не придумаю, шоб казку це розказать.

— Нє, ну хоч назву скажіть.

У.Г.: Я вже забулася.

— Ні! ну я ж не буду.

У.Г.: Івана Царевича розказувала.

— Та ви що! А про що там, про Івана Царевича? Що ото він сірим вовком оказався, чи що?

У.Г.: Нє!

— А що?

У.Г.: Їздив за красавіцею, привозив своєму пану.

— А! що він ото виконував всі завдання, що на луки стріляв?

У.Г.: Ну да.

— А про богатирів чули? чи про кого?

У.Г.: Багато кой-чого знала, тепер нічого не знаю вже.

— А люди тоді часто казки один одному розказували?

У.Г.: А чого ж! оце баба стара сяде, а ми посідаєм, очі повитріщаєм, слухаєм.

— І запам’ятовували все?

У.Г.: Шо запам’ятаєш, а шо полетіло, і не бачиш.

— А баби співали старі? виходили на вулицю співать пісень?

У.Г.: Було, були.

— Чи молодь в основному на вулиці?

У.Г.: Були й такі. Басню яку нову сотворить, і заспівають. 

— Скажіть, будь ласка, чули таке, щоб ікони обновлювалися?

У.Г.: Чула, казали. Але я не бачила.

— Самі не бачили, да?

У.Г.: Сама не бачила, а казали, шо обновилась, обновилась там десь у когось.

— Скажіть, ну а наприклад людина жива, здорова, все нормально, а тут ні з того, ні з чого захворіла, так. Де от найти такого, лікарство таке, або що, тоді ж аптек не було, лікарень не було. Де отак, щоб вилічилась людина? Хто може знать? Знахарі якісь були, чи що? чи ворожки якісь?

У.Г.: Вони є й зараз. І тоді були. І тепер є.

— А що за ворожки такі?

У.Г.: Ну, така женщина, як ось у нас тамо на селі і зараз як тільки шо заболіло.

— Вона старша вас, да?

У.Г.: Та я не знаю, молодша мабуть.

— А звідки вона це, її хтось навчив?

У.Г.: А може старіша яка передала їй.

— Так це не відьма, це ворожка, да?

У.Г.: Ворожка так ну.

— І люди так і кажуть на неї – ворожка?

У.Г.: Молитвами вона помага людям. А я не знаю, я не ходила.

— Так вона й повитуха, да?

У.Г.: Та кажуть, шо вона. Не знаю.

— А баби повитухи були на селі?

У.Г.: Шо це таке? я не знаю, хто це?

— Ну, то шо дітей ловлять. Нє, ну то, шо вона роди приймає.

У.Г.: Отепер же в роддом.

— Ну да, а тоді баби були?

У.Г.: Ну, баби. Яка прийдеться, яка уперед. ти вже дойшов до такого, шо вже й не знаю, шо й казать.

— Ну, так мені нада знать.

У.Г.: А я знаю! (сміється).

— Мені ж треба знать, як люди раніше жили?

У.Г.: Я не знаю, як воно.

— Чуєте, а раньше люди розводилися, чи ні? ото в сім’ї.

У.Г.: А чо ж не розводились? всього бувало.

— Всі підряд? 

У.Г.: Усяк було. І раньше, і тепер.

— Ви не пригадуєте, що люди розводилися? були в селі розвідниці?

У.Г.: Були і такі.

— Такі були. І як на них люди дивилися?

У.Г.: Ну, казали, шо сяка- така! потягуха, каже, не схотіла з чоловіком жить!

— Потякуха?

У.Г.: Потягуха (сміється).

— Ну, це ж соромно було, да, щоб розійтись?

У.Г.: Ну канєшно, раньше ж, раньше сором був, а тепер ні.

— Ну, то ясно. Ми говорим про раньше. А зараз, як кажуть. Зараз я вам сам можу розказать, що зараз. А мене цікавить, що раніше було. Так що, всі в основному старалися не розводиться, да?

У.Г.: Да, більше старались харашо — погано? Жили якось.

— Ну, чоловіки ж п’яниці тоді не так були?

У.Г.: Ну канєшно.

— Не так напивалися, як зараз, правда?

У.Г.: А хто й зна, може і тоді це було. Хіба знаєш.

— Скажіть, а відьми? Ви бачили хоть одну відьму колись?

У.Г.: Нє! не приходилось.

— Не приходила до вас відьма?

У.Г.: Ні, не було, не бачила.

— Корову може доїли якісь?

У.Г.: Такого, такого не було в нас. Казали, шо там десь є в когось. то корову доїть, то ще шось. Якось казали, шо повели да підкували.

— Відьму?

У.Г.: Відьму. Вона зробилась конякою, її забрали там якісь, повели підкували.

— І що? 

У.Г.: І шо? Прийшла в 12 часов, лягла на печі, а вона підкована.

— А вона не помітила, да, що вона підкована?

У.Г.: Вона помітила, а шо ж вона зробе? як хтось її веде.

— Вона боїться комусь признаться, да?

У.Г.: Канєшно! я того не, того мені не доводилось. Я не знаю. Казали. А шо казали? як казали?

— Ну, раніше люди про це діло розмовляли, да? Ну, а тоді батьки, я хотів ще про сім’ї запитать. Великі сімї були, да, в людей?

У.Г.: Були.

— По 10 душ, да? по більше?

У.Г.: Були. Моя мати йшла заміж дівчиною, так 13-ту взяли.

— Додому?

У.Г.: Ага. В сім’ю, 12 душ було, а 13-ту матір узяли.

— І всі разом жили?

У.Г.: Усі вмісті й жили в одній хаті.

— А як же вони мирилися?

У.Г.: А хто й зна! як вони там мирились.

— Ну мирилися, правда?

У.Г.: А мирилися.

— Так що вони заможні були?

У.Г.: Заможні, канєшно. А тоді начали ділиться, хати строїть. Розходиться постєпєнно.

— Це вони при колгоспі вже, да?

У.Г.: Батько розділював, тому те, тому те.

— А ви з дідом доживали?

У.Г.: Ну, у нас ше там тоді  мене не касалося. Це вже.

— Ну, ви діда доглядали до смерті? чи хто його доглядав?

У.Г.: Доглядали, а як же.

— Ви доглядали, да?

У.Г.: Ні, не я доглядала.

— Це серед цих 13-ти залишилися ви? ви ж уже були онучка його?

У.Г.: Нє, це вже туди пошло дальше. Внучка.

— А хто доглядав старих? кому належало наслєдство після смерті?

У.Г.: Кому батько скаже.

— Ну, старшому чи молодшому? 

У.Г.: Кому скаже, той і буде доглядати.

— А його могли ослухаться?

У.Г.: Мабуть і не було такого, а може й було. Хіба це все знаєш?

— Ну да.