Палагнюк Марія Дмитрівна, 1938 р. н.

М.Д.: У моїх, і дідова і бабчина сім’ї мали авторитет. Цей, Ярема і Дмитро торгували, навіть якісь магазинчики мали, якісь комори, там, де кури сиділи в баби, там магазинчик, торгували, і…

⎯ Ярема це був брат?

М.Д.: Да.

⎯ Твого тата?

М.Д.: Дід Василь тоже возив, а (…) баба казала, шо торгувала тим, шо дід Василь возив.

⎯ А звідки дід Василь возив?

М.Д.: З Одеси возив, сіль, щось там ще возив.

⎯ У магазин в село, да?

М.Д.: Не в село, а це був як приватний магазин.

⎯ То це чийсь був власний? Може, дідів?

М.Д.: Ну, це треба спитать.

⎯ Слухай, а до колективізації, з якого віку діти в сім’ї призвичаювалися до роботи? Чи залежало це від достатків сім’ї? А, може, робота була однією із засад виховання?

М.Д.: Може й так. Всі діти працювали. Якщо був бідняк, і не мав він гусей, то наймалися чужі діти…. Вони наймалися в чужих хазяїв, гуси пасти, наймалися свині пасти, наймалися худобу пасти.

⎯ Щоб діти щось робили?

М.Д.: Щоб діти щось робили.

⎯ А можеш згадати, які саме види робіт виконували найменші?

М.Д.: Гуси пасли — три роки.

⎯ А старші?

М.Д.: Старші. А старші відповідали за свиней, відповідали за худобу, чистили там, давали їсти.

⎯ До старших, так?

М.Д.: Напували, так.

⎯ А чи існував розподіл в селянській сім’ї, чи існував розподіл на чоловічу і на жіночу роботу?

М.Д.: Конечно, існував. Чоловік повинен був підготувати до млина, повинен був засіяти поле, виорати, засіяти, коли жінка повинна прясти… Прясти, хоть прясти, пряли й чолові́ки, щоб обшити сім’ю, щоб було в чому ходити.

⎯ А траплялися випадки…

М.Д.: Ні, це ти…

⎯ А траплялися випадки, щоб жінка виконувала чоловічу роботу, а чоловік навпаки ⎯ жіночу? Як ти думаєш?

М.Д.: Я то не знаю. Я знаю за свою сім’ю, за сьогодні, що я нікого (…) де чия робота. А так нє.

⎯ За сім’ю своїх батьків, наприклад?

М.Д.: Я тільки знаю, шо навіть старші моїх батьків, чекай, хто це, чи це вуйко мій розказував, напевно вуйко, шо, каже він, були такі люди, що чоловік із жінкою ходили мурувати.

⎯ Угу.

М.Д.: Жінка вбирається в мужську одежу, бо ніби вона…

⎯ Соромилася?

М.Д.: Соромилася, що це вона жінка. Але прийшов дядько з чужого (…): «Ти робила в себе?» «Робила» А чуже село, приходить дядько і каже: «Я хочу наймати, хочу з вашим напарником поговорити», а він каже: «Считай, шо ти вже поговорив».

⎯ Ага.

М.Д.: І тий пішов. Приходить він з жінкою мурувать. Так шо, якщо була потреба людям не знаю чого, заробітку, то не считалося.

⎯ А як ставилися люди то таких випадків? Ну, що це трохи незвично було?

М.Д.: Ну, трохи незвично, конешно.

⎯ Але не засуджували цього?

М.Д.: Ну, конешно, не засуджували.

⎯ А чи була у вашій сім’ї… Ну, не було звичайно… Прислуга, наймити? Може, у сім’ї діда?

М.Д.: Не було.

⎯ Не було, да?

М.Д.: У моїх дідів… У одного діда було семеро дітей, а другий помер ще тільки батькові було 10 років, но ні про які прислуги… В них було три сини, ці сини працювали, дівчатка були, то повмирали.

⎯ Так що про це ти не можеш нічого, як їм платили, які були стосунки між господарем і тим, що наймали, між наймитом? Ти не можеш сказати?

М.Д.: Таких… Я тільки знаю, що бабка моя, як платили не знаю, а моя бабка ходила до пана, туди, де школа. Моя бабка Єлена ходила до пана… Могильницьке шмаття, який то був пан, яке то було шмаття. Не таке, шо гладять утюгом нікілірованим, (…).

⎯ А як ти думаєш, як змінилися стосунки в сім’ї, після того як сім’я втратила господарство, як почалася колективізація? Ну, це ти не пам’ятаєш, звичайно, ну а з твоєї сім’ї, як це було?

М.Д.: Ну як було, тоді всі втратили господарство, пішли в колгосп.

⎯ Угу.

М.Д.: Стосунки в сім’ї були непогані, дід Мельон був середняк. Він не був бідняк, він був середняк, бо він мав худобу, поздавали в колгосп. А тоді всі були дорослі, дівчата й хлопці. Три хлопці, дві дівчини дорослі, тьотя і мама, і вони пішли працювати в колгосп. Як вони получили хліб, то всі їм завідували. Вони брали сім бестарок хліба додому.

⎯ Бо було дуже багато дітей?

М.Д.: Ну да, було багато дітей, їх двоє і ті. Ті сім душ робочих, ті поробили то й привезли.

⎯ А як ти думаєш, чи змінився авторитет глави сім’ї, ну, батька, після того, як пішли всі в колгосп, уже всі почали працювати? Чи так само в сім’ї, батько це був батько?

М.Д.: У сім’ї батько це був батько. В сім’ї не так як зараз, батько це було щось святе. Наприклад, був такий порядок, що сидять за столом і якщо батько ще не сів, або батько ще не взяв ложку то ніхто не брав ложку. Якщо батько не сів ⎯ ніхто не мав права починати їсти. А тепер це…

⎯ А як ти думаєш, чи згадуєш. З якого віку діти починали працювати в колгоспі?

М.Д.: У колгоспі?

⎯ Да.

М.Д.: Твій батько пішов в 12 років. А я тоже, 11-12. В 10 років працювала.

⎯ Ну, це не означало, що вже колгоспниці? Це просто помагала батькам?

М.Д.: Не батькам, я йшла на свою норму, я йшла огородну поливати, розсаду.

⎯ І це писали на твоє ім’я?

М.Д.: Да. Садити розсаду йшла, ходила до молотарки.

⎯ Угу. А чи всі пішли в колгосп у вашому селі… Так, радо чи ні? По переконанням чи з примусу? Що ти може сказати?

М.Д.: Я не можу сказати.

⎯ Ти не пам’ятаєш просто?

М.Д.: Так, Марія (…) це знає. Як тобі сказати, я собі так думаю, що хазяї ті шо, йшли не радо. А середняки йшли радо. Бо це був для них вихід.

⎯ Їм не було що втрачати, да?

М.Д.: Їм не було що втрачати. Середняки, бідняки. А такі хазаї, які ото вони…

⎯ Ну, а як ставилися в селі до тих, хто не приєднався? Як ти думаєш?

М.Д.: Як ставились?

⎯ Да. От односельчани?

М.Д.: Ну, як ставилися… Ну, як ставилися, як проти них геть матеріали писали, що в їх позабирати, як ставилися? І хтось же підписував ці матеріали.

⎯ А чи перес…

М.Д.: Це ж не ті приїжжали, ті забирали, а це ж свої.

⎯ Ага.

М.Д.: І тягнули, тягнули ра́дна, тягнули (…) кожу́хи, хустки́, тягнули все з господарства. Мотря, бач, який був її тато хазяїн. Так це ж та хата, це ж хазаїн. І розібрали стодолу, позабирали ра́дна і кожухи (…). Розкуркулили.

⎯ А хто проводив колективізацію? От, наприклад, у нашому селі, свої це були люди чи чужі?

М.Д.: Свої.

⎯ Свої?

М.Д.: Да.

⎯ Нікого не присилали?

М.Д.: Ні.

⎯ І які вони були? Жорстокі були?

М.Д.: (…)

⎯ Ну, це ж так тяжко уявити. От, наприклад, всі були однакові, тут кажуть, що ти, Іван, буде́ш проводити колективізацію. Як йому починати?

М.Д.: Були й круті люди, а були й путящі. От, як цей Тимофійшин приїжджав і хотів вклонитися цьому, Іванові Кравчукові, сюди живе в (…), бо казав шо… Його, за то, що вони не вступали в колгосп, а він був секретар комсомольської організації чи щось таке, і його хотіли вислати, він виїхав сам. А тоді хтось сказав на заводі: «Ти секретар комсомольської організації. Ану, розкажи, як там в тебе дома?» і прислали сюди, і він дав хорошу справку. То він приходив, щоб йому вклонитися і подякувати. Різні люди. Так як зараз різні люди, так і тоді.

⎯ Да. А знаєш ти, може від батьків, що тоді отримували в колгоспі, яка була плата?

М.Д.: Перші роки не знаю, а от я знаю в п’ятдесяті роки двісті грам (…)

⎯ Це вже то, шо ти сама могла заробити?

М.Д.: То вже, шо я чула і получала. Як мама получала тридцять кілограмів сахару за все літо, шо вона робила (…). То я так хотіла лизнути язиком цей сахар, це така була насолода, що це мама не бачила, а лизнути язиком сахар.

⎯ А де ж тоді брала сім’я гроші, щоб прохарчуватися?

М.Д.: З дому. Продавали молоко. Тоже платили їм мало.

⎯ А кому продавали? Виносили на базар чи в селі?

М.Д.: На базар масло продавали, продавали сир на базар, продавали яїчки, продавали птицю, продавали багато птиці (…)

⎯ А можна було…

М.Д.: Ну, в селі як прокормиться? В селі не так, як в місті. В селі круглий рік є картопля в погребі, є молоко, тобі вже і…

⎯ Ти кажеш що возили на базар…

М.Д.: І жито сіяли.

⎯ А чи був такий обмін натурою, що називається?

М.Д.: Був, але не за моєї пам’яті.

⎯ Да? Що наприклад…

М.Д.: Був такий, був.

⎯ … бабка винесла курку, а треба купити, наприклад, черевики дитині?

М.Д.: Був такий обмін але це вже не за моєї пам’яті. Казали шо було.

⎯ Ага. А чи пам’ятаєш ти, це було нормальним явищем ⎯ крадіжка у колгоспі? От, коли тільки починалися.

М.Д.: Я не знаю те, коли почали напевно красти. Напевно, в голодовку. От почали красти колоски. За ті колоски людей садили в тюрму. Багато (…) пропадали. А красти ⎯ ну, шо ж, як ці були бідні, вони не мали, то вони, навєрно, ходили красти. А люди, злодії, були вічно, не тільки в колгоспі, а скрізь крали.

⎯ Але як ставилися до цього люди в селі? От, наприклад, якщо одна сусідка вкрала, а друга побачила, то як вона могла до цього поставитися?

М.Д.: Як…

⎯ Піде заявить чи ні?

М.Д.: Як яка. Були такі, шо не заявляли, були такі, шо заявляли. А чого не було? Були.

⎯ А як це каралося…

М.Д.: … казали: «Як я не беру, то й ти не бери». Таке.

⎯ Як це каралося на рівні влади? От, наприклад, як вже донесли і це…

М.Д.: Як попадалося на керівника. Якщо розумний керівник ⎯ мислив по-розумному, що у людини є діти, вони хотять їсти, то він… А якщо попадалось на такого, шо… То садили у тюрму.

⎯ А це ти тоже не можеш згадати, як ставилися до понять: «моє», «твоє», «наше», «ваше», «їхнє»? До колективізації і на початку сорокових – п’ятдесятих років? Це тяжко, да? Як ти думаєш, ти пам’ятаєш скільки у твоїх батьків або в твоїх діда і баби скільки було худоби? Яке було господарство? 

М.Д.: Я цього…

⎯ От, наприклад, ти була маленькою, яке було господарство, ти пам’ятаєш?

М.Д.: У нас було дванадцять цих, овець.

⎯ Так…

М.Д.: Дванадцять овець було, корова, були свині.

⎯ Скільки було свиней?

М.Д.: Двоє-троє, як коли. От таке було господарство.

⎯ Ну кури, гуси…

М.Д.: Кури, гуси, да. Качки, кури, качки, гуси.

⎯ А ти хотіла би сама мати таке господарство як було в твоїх батьків? (Сміється)

М.Д.: Чи я хотіла, в мене є таке. Тільки качки (…)

⎯ Ні, а дванадцять же овець.

М.Д.: Замість овець в мене є кози. Торік було семеро.

⎯ А як ти думаєш, тоді було тяжче з ними справляться чи тепер? З господарством?

М.Д.: Тепер.

⎯ А чого?

М.Д.: Бо тоді були поля не орані. Стояли палі. Тоді худобу ⎯ вони на ці палі, а тепер все поорано. Тепер як виділить десь трошки, щоб було пасо́висько, то добре, а як не виділить, то це… Люди… Люди, вони (…) в колгоспі готують, це тільки…

⎯ Як ти думаєш, що для тво́їх батьків чи для твоїх дідів з бабою була земля?

М.Д.: Це було життя. Це було життя. На землі сіяли жито, жито збирали та й мали хліб. А й навіть висловлення мого сусіда, Диментія Димко. Казав: «О, це куркулі, вони мають хліб», бо ми мали жито, в нас город великий був, там десь до гектара було города. Бо це мало бути два хазяї, мав бути Ярема і Дмитро. Ярема не прийшов з фронту, (…) виїхала, перебралась до нас (…), потом їхала в Тернопіль. Ті лишилися…

(Дитина говорить)

М.Д.: Висловився, що куркулі, бо вони мають хліб. Вони мають хліб житній. А вони з (…) братом то ячмень (…). А ми, справді, на цей рік хватало з того жита на хліб. І такій хліб замісять густіше, на листочок, на… Клали на кабако́ві, соняшнико́ві, на капусту, і в піч. А просто підсипали (…) в піч.

⎯ Хотіла б ти мати таку землю як у батьків було? Чи ти думаєш, що тепер це вже лишнє?

М.Д.: Батьки мали худобу та й мали землю. А я, якби молодь… Якби була молода сім’я.

⎯ Ні, от, як ти думаєш, чи ти хотіла це так від душі, чи вже так виховали, що це вже таке покоління уже пішло, що їм вже просто не треба було землі?

М.Д.: Нє. Я собі думаю, мене хоть як виховали, я собі думаю, шо молоді ⎯ треба земля. Молодь може щось робить з землею. Ну, а такі люди, що ми можем робить з землею? Як ми самі себе обійти…

⎯ Да… Тепер як ти вважаєш, як хтось вкраде, як в колгоспі це трапляється часто, чи це моральний злочин, чи ні?

М.Д.: Я вважаю, що це ганебно, щоб людина крала і несла, і мучилася. Людина повинна працювать. Її повинні виписати і привести додому і дати.

⎯ Що вона вже…

М.Д.: Я, наприклад, знаю, ще десь третина цієї кукурудзи колгоспної або і половина іде в село.

⎯ Угу.

М.Д.: То ти мені скажи, яка від цього користь колгоспу? А якби її виписали, гроші б лишалися в колгоспі. І не треба було б цій людині труситися і красти їй.

⎯ Угу.

М.Д.: А так вони дають двадцять кіло, вони, може, беруть більше, но все це (…) йде в село. При чому (…)

⎯ Ясно. Мам, а можете, що-небудь сказати про співачки? Як називалися голоси? Наприклад, в селі, на які голоси співали? Ти це повинна пам’ятати.

М.Д.: На які голоси?

⎯ Угу, так. Перший, другий.

М.Д.: Співають два голоси.

⎯ Так.

М.Д.: Та, шо витягає, і другий голос. Ніби баси. Та, шо витягає, це була Галька, це…

⎯ Можеш згадати яка в неї фамілія?

М.Д.: Крижановська Галька була із Балганів, ця дуже гарно виспівувала. Ну, ланки всі співали. Поле ділилося на багато ланок п’ять-шість жінок, вісім, аж десять ⎯ це була ланка. І кожна ланка одна перед другий співала. Ця заспівала гарну пісню ⎯ а та ще кращу, а то зійдуться дві ланки до купи та й разом співають, дуже гарно співають.

(Дитина говорить)

⎯ Про кутки ти можеш згадати?

(Дитина говорить)

М.Д.: Про кутки? Про кутки можу сказати. Там, де бабка жили (…)

(Дитина говорить)

М.Д.: Де (…) Катя зараз живе, це були…

⎯ Перечисліть ці кути, як вони називались? Одна була Гончарівка, другий…?

М.Д.: Гончарівка, Балгани, Усадьби, Ллячина́.

⎯ Ллячина́?

М.Д.: За річкою. Чого вона Ллячина́, я не знаю.

⎯ Може, хтось там жив такий.

М.Д.: Може ті (…).

⎯ Ага.

М.Д.: Лляччина́.

⎯ А чи на всіх кутках співали і на такі голоси ділилися?

М.Д.: На всіх.

⎯ На всіх кутках, да? А який куток вважався за твого дівування найкращим? У піснях. Чи тоді коли ти дівувала вже цього не було? Це бабушка наша може розказать.

М.Д.: У піснях ⎯ то наш куток вважався. Чому: ми, дівчатка, маленькі, молоденькі збиралися і дуже співали, над річкою співали, співали… Підем, сядем у когось під яблунею чи під грушою і цілий день у неділю можем співати.

⎯ Слухай, а чи переходили голоси з кутка на куток? А, кажеш скрізь були однакові голоси.

М.Д.: Скрізь були.

⎯ А чи була конкуренція між кутками в селі?

М.Д.: Конкуренція була.

⎯ Да? Щоб захопити кращу співачку там чи як?

М.Д.: Кращу співачку, кращого хлопця, аякже.

⎯ А чи були такі, ти, мабуть, цього не пам’ятаєш, чи були такі люди, що їх спеціально запрошували на весілля, от, співати весільні пісні?

М.Д.: Да, да.

⎯ Це були такі…

М.Д.: (…) мама, її брали, вона співала. Вона знала багато пісень весільних.

⎯ Як ти думаєш, чи їм платили за це чи ні?

М.Д.: Нє.

⎯ Це вони так, безплатно?

М.Д.: Просто їх…

⎯ Мам, а як називалося в селі, як збиралися дівчата? Це вечорниці чи досвітки? Як це називалось?

М.Д.: Вечорниці.

⎯ Вечорниці. Чи ходила ти на вечорниці?

М.Д.: Колодка називалася, стояло дерево на вулиці, на це дерево сідали дівчата, молодь сідала, і там вони собі співали. 

⎯ Чи ходила на вечорниці? Чи вже тоді, як ти дівувала, то вже не було це прийнято?

М.Д.: Ну, таких як вечорниці не було, але ходили все одно. Дітей спати, по вихідних там коло (…) збиралися, сиділи, говорили.

⎯ Угу. Мам, а не знаєш чи були в селі такі спеціальні жіночі ніби професії? Спеціалізації, от кухарили жінки…

М.Д.: А чо ж не було? От наша бабка Ганна розказувала, що до неї всі жінки зносили, щоб вона покроїла штани. Це ж не кожна вміла.

⎯ Ну, да.

М.Д.: Ну, це ж спеціалізація. Всі несли шо: «Покрой штани».

⎯ Тоді кожна жінка мусила шити штани? 

М.Д.: Мусила.

⎯ Напрясти.

М.Д.: А де ж мала взяти? Всі себе…

⎯ А такої не було кравчині, що, наприклад, до неї зносили ці штани шити? Не було в селі таких? Раніше.

М.Д.: Такі були, шо вишивали, вишивальниці були. Вишивальниці були. В’язала, тільки як же її прізвище, Сауляків цих бабка, що ти вже її пам’ятаєш. Оцих Сауляків бабка, вона вишивала в село.

⎯ Ти не знаєш, скільки їй платили за це?

М.Д.: Скільки платили? Навіть Надя (…) вишивала.

⎯ Ти казала…

М.Д.: Платили, домовлялися, хтось муки приносив, хтось крупів, хтось сахар.

⎯ А ти казала, що тобі якась жінка тоже вишивала, що ти заплатила?

М.Д.: Це мамі. Я не заплатила, це мамі мо́ї, цю сорочку, що їх похоронили, то їм вишила ця жінка.

⎯ Угу. Бабка заплатила за це?

М.Д.: Навєрно.

⎯ Але ти не пам’ятаєш?

М.Д.: Не пам’ятаю.

⎯ Ясно. Про ансамблі і музикантів ти не знаєш нічого, да?

М.Д.: Знаю я, за моєї пам’яті. Я ще була яка, ну, мала. Ходила така в клуб, починала ходити в клуб. Це діти, це було щось таке дивне, то дуже грав на мандо́лку Надольний Петро.

⎯ Ага.

М.Д.: Це він збирав коло себе молодь і він грав, і ми танцювали, а на шо мали грати? І босі. В клубі босі.

⎯ Ясно, а скажи, що тоді в клубі було? Який це був керівник? Це був чужий керівник чи це був з свого села?

М.Д.: Я пам’ятаю, що це були свої, пам’ятаю, що це були Василенко Іван, пам’ятаю що це був цей, Кульчицький Ленонтій, пам’ятаю, дядько Данило був, Іван Комедія ⎯ це були свої люди.

⎯ Що вони вміли робити?

(Дитина говорить)

М.Д.: Що вони вміли робити? Ставити п’єси (…) вміли…

⎯ Але…

М.Д.: Співати вміли.

⎯ Але це були не спеціалісти, вони не знали ні нотів, нічого?

М.Д.: Ні-ні-ні.

⎯ Вони нічого не могли цього, да? А чи була у клубі якась музика? Яка музика була в клубі?

М.Д.: Я тобі кажу ⎯ мандолка була у Петра Надольного, він приходив і це цілий вечір під ту мандолку танцювали.

⎯ Танцювали?

М.Д.: Да.

⎯ А пам’ятаєш які мелодії були чи ні?

М.Д.: Ну, шо там полька, краков’як, які мелодії? Вальс, полька краков’як. Нє, я не знаю чи на мандолку можна вальс, наверно, тільки краков’як…

⎯ А може і можна. Мам, а чи був шинок у селі?

М.Д.: Шинок?

⎯ Да.

М.Д.: Був, але я його не пам’ятаю. Нє, пам’ятаю як були сльози… Це ти казала чи це Василь казав?

⎯ А, ну сльози це вже…

М.Д.: Ну, сльози я пам’ятаю. А отуто, де був наш продмаг раніше, тут був шинок. А тут де бабка жили, проти Ольги цеї… Як ми його називали? «Горб» називали. То там був шинок. Там був шинок, ішли, і бабка ходили в шинок.

⎯ І шо там можна було?

М.Д.: Ну, потягнути стакан вина і піти додому.

(Сміх)

М.Д.: А шо?

⎯ А ти не пам’ятаєш…

М.Д.: Я не пам’ятаю.

⎯ … яка там була плата, скільки це стакан вина?

М.Д.: Нє-нє, я нічого не пам’ятаю. Може…

⎯ Ну, жінкам можна було заходити в шинок?

М.Д.: Канєшно. Слухай, якби ти пішла до, вона ше живе, Руда. Якщо вона зможе говорити, вона тобі дуже багато скаже. Чо ти мене тоді не послухала?

⎯ Ліди Рудої?

М.Д.: Марушки Рудої. Чого ти мене не послухала і не пішла тоді до неї? Вона, доню, вона так як історію читає, вона так як записано й розкаже.

⎯ Нічого, слухай…

М.Д.: Як вона ще може говорити, то вона…

⎯ А чи знаєш ти таких старців? Ходили по селах колись старці?

М.Д.: Ходили.

⎯ Ходили?

М.Д.: Вася, в неї був чоловік сліпий і вона його водила.

⎯ Це було у вас, це у нашому селі було?

М.Д.: Це, да. У нас…

⎯ А чоловік сліпий був з народження чи може з війни якоїсь?

М.Д.: Я не по… Цього я не знаю. Була ще тут, де живе Кіліска, то там жила Варварка, вона тоже була якась деформована…

⎯ Глуха вона була?

М.Д.: У неї був дуже великий ніс, такий як кулак. Тоже вона ходила.

⎯ А куди вони ходили, по нашому селу?

М.Д.: Йшли до церкви, йшли по селі ходили, хата від хати. Ну, шо пам’ятаю, вже в сорок сьомому році, Чемериси, Марії Чемериски донька, та, шо живе у Джурині.

⎯ То вони ходили у свому ж селі?

М.Д.: Да.

⎯ Да?

М.Д.: У свому ходили, в другі села.

⎯ Ага. А чи знаєш ти, що були такі, що не тільки просили, а, наприклад, співали?

М.Д.: Шо вони співали?

⎯ Да.

М.Д.: Нєт. (…)

⎯ Не пам’ятаєш ти таких, да? 

М.Д.: А, пам’ятаю. Фамілія (…) Чоловік грав на гармошці, співала жінка.

⎯ Це були з нашого села люди чи чужі?

М.Д.: Ні, це були чужі люди.

⎯ Чоловік грав на гармошці, а жінка співала, да? І ти не можеш згадати, що вони саме співали?

М.Д.: Водила його, а він грав на гармошці.

⎯ А він був сліпий?

М.Д.: Да.

⎯ І як ти думаєш, старці тоді були, всі вони були сліпими чи ні?

М.Д.: Нє. Вони були бідні. (…) не мали вони дітей, не мали вони ніяких достатків. Жінка одна молилася, так як співала. Молилася, не переставала, сиділа вона як йти в Джурин, вона сиділа на горбку. (Кашель), всьо там сиділа. Ти бач що робиться? Драпає і драпає. Наймалися овець пасти, наймалися худобу пасти, вже за мої пам’яті, цей, Будяк Міша, пас тридцять штук корів.

⎯ Нє, але ж ми зараз про старців. А як в селі ставилися до них? Чи їх так засуджували чи як?

М.Д.: Чо ж їх будуть засуджувати, як вони не мали звідки жити?

⎯ Угу. А чи вважалося гріхом образити старця?

М.Д.: Вважалося.

⎯ А як ти думаєш, чи вони мали свою сім’ю?

М.Д.: Мали.

⎯ А можеш згадати, яке було ставлення влади до старців? От, наприклад, якщо ця жінка, ти кажеш, під церквою молилася і проходив би якийсь керівник такий? То що, як до неї?

М.Д.: Тоді нічого.

⎯ Нічого не було, да?

М.Д.: І де там той був керівник, як вона стояла під муром? Як йти в Джурин.

⎯ А як ти пам’ятаєш, коли вони зникли ці старці? Що з ними трапилось, як ти думаєш?

М.Д.: Повмирали.

⎯ Ну, коли це сталося? Бачиш, а нових не було?

М.Д.: Не було.

⎯ В якому, ти можеш згадати?

М.Д.: Чому, Тоня, вони не тільки тому шо повимирали, а були ж і молодші, їх позабирали у дома інвалідів.

⎯ Угу.

М.Д.: Це я пам’ятаю, вже таких старців як чоловіки без ніг…

⎯ Це після війни?

М.Д.: Після війни я пам’ятаю таких старців. Старі чоловіки, ну, вони вже як вони, вони цим… Це своє старчество, вони плювали і на владу і на себе (…) Ходили під вікно дивитися.

⎯ Як весілля йшло? А чи можеш ти згадати і порівняти весілля перед і після голоду? Які сталися змінити тоді?

М.Д.: Шо я могла, Тонь, мені було вісім років. Навіть не вісім, я з тридцять восьмого. Коло десяти років, а голод був у сьомому.

⎯ А чи пам’ятаєш ти, ну, ти не можеш пам’ятати, да, Червоні весілля? Вони були на початку колективізації?

М.Д.: Тоже Тоня, було. Про червоні весілля це розкаже (…) Параска. Тоже пам’ятаю я, як весілля було, якшо не було нічого. Наприклад, у голодовку було весілля у Прокопа і Ольги. Зарізали барана і зробили весілля.

⎯ Ну, це так мало людей запросили?

М.Д.: А шо ж, самі рідні.

⎯ А у твоєму дитинстві чи збиралися усі родичі на весілля?

М.Д.: Тоня, не тільки на весілля, на свя́та збиралися родичі, у мене були дядьки дуже співучі. Як прийдуть, то так співали, шо хата…

⎯ Скільки було дядьків? 

М.Д.: Двигтіла… Дядько Борис, дядько Данило, мамин дядько цей, Микола, він був музикант і був співець.

⎯ На чому він грав?

М.Д.: І був шуткар… Це тато знає, на чому він… Тромка чи як вона називлась… На трубі грав.

⎯ А, на трубі. Ну, які тоді розваги були?

М.Д.: Чи кларнет чи тромка чи як воно…

⎯ Коли збиралися всі родичі, які були розваги?

М.Д.: Їсти тоді не було, так шо було дуже… Як це зараз приготують їсти. Що, була капуста смажена, були пиріжки із повідлом, повідло зроблено з буряка, натерте на те́ртушку буряк, спекти його в печі, і він тоді зробиться таке як повідло, і з цим повідлом робили пиріжки. Робили холо́дник обов’язково, ну і це страви головні. Це була капуста і холо́дник. Це було на свата, але завжди був закон, що на свата збиралися у старших. Допустим, як у батьків, то в батьків, а якщо старших сестер і братів, збиралися всі родичі, збиралися і дуже співали. Дуже співали. Тепер шо… Шо ж ти не бачиш, як приходили до нас, то не будь ти зараз бабкой, тьотя співали. Бо дуже співали. Зараз ніхто не співає.

⎯ А як ти думаєш, чому це так сталося?

М.Д.: Чому сталося? Тому, шо колись радіо не було, газет не було, телевізора не було, а тепер ніхто не співає, бо сядуть і дивляться як співають.

⎯ А знаєш, ще про весілля… Чи обов’язково сватають дівчину перед весіллям?

М.Д.: Обов’язково.

⎯ Обов’язково?

М.Д.: Обов’язково.

⎯ От, ще за твого дівування?

М.Д.: Да.

⎯ Так, обов’язково?

М.Д.: Сватали, ще й оглядини робили. Робили сватання, а потом ще робили оглядини, ще просили… Просили її родину до себе, до молодого, до женіха. Щоб робити оглядини, щоб оглянути (…).

⎯ То це тільки так називалося, «оглядини», чи справді там обдивлялися цю дівку?

М.Д.: Ні, дівка… Дівка була дома. Вона не приходила, це просто…

⎯ Це був просто привід, щоб зібратися?

М.Д.: Родичі збиралися і оглядали, видно, родину.

⎯ Ага. Тобто майбутні родичі дивилися не тільки на дівку, а й ще на тих людей, звідки вона прийшла? А хто були свати? Чи ти можеш згадати, чи ти не пам’ятаєш?

М.Д.: Як, я не розумію? Хто свати?

⎯ Хто свати, да.

М.Д.: Ну як, дядьки якісь рідні. От, у нашого тата був Тимухтей (…) за свата.

⎯ Як він тебе сватав?

М.Д.: Да, і Кушніра довго не було. Чи Давид не приїхав із Шаргорода з цього, з району, чи Кушніра не було довго, то прийшли дуже пізно, в дванадцять часов.

⎯ Ночі?

М.Д.: Да.

⎯ То ти вже думала…

М.Д.: Я нічого не думала. Бо я вже була сватана раз. (…) приходив зі своїм дядьком рідним і всьо. Більш нікого не було. По-моєму.

⎯ А чи готувався посаг на весілля? Чи як це називалося у вашому селі?

М.Д.: Ну, при́дане готувалося.

⎯ При́дане?

М.Д.: Готували.

⎯ А що сюди входило?

М.Д.: Подушки входили, ра́дна. Це за мої пам’яти. А шо, я знаю?

⎯ От, наприклад, тобі шо дали?

М.Д.: Ра́дна і подушки, шото таке дали. Скриню мали дати.

⎯ Це обо’язково?

М.Д.: Кожній дівчині повинні були дати… Мама мала мені дати…

⎯ Це перед весіллям мали зробити ту скриню.

М.Д.: Да. Чи зробити чи купити. Мама мені мала дати на весілля скриню, я кажу: «Мені нашо, де я її подію?» ⎯ «То на собі гроші та купиш скриню». Я купила пальто.

⎯ Ти вже була така сучасніша дівка, да?

М.Д.: Да, да.

⎯ Тобі скриню не треба було?

М.Д.: Скриню не треба було. Шо ще… Ну подушки, ра́дна, це було саме… О, там бігли, дивіться, що несуть. Це ж…

⎯ Це гордість була така як би, да?

М.Д.: Вели молоду ту, вперед ніс дружба подушки́. Ті подушки викуповували. Хтось був молодший, допустим, братик чи сестричка, то продавав ці подущки. А як нє, то в мене Гріша всьо, тьотя (…) продавав подушки. І несли подушки вперед, ну там шо, ікони якщо давали батьки, портрети якісь у рушниках обов’язково. І скіко раден понесли, скіко скатеро́к понесли, це всі бігали дивиться.

⎯ І потім розказували да? За яку дівку скільки дали?

М.Д.: З якою дівкою скіки.

⎯ Мам, а чи ви можете згадати, чи були такі в селі випадки, щоби одружувалися між собою родичі? Наприклад, брат там з сестрою чи з двоюрідною?

М.Д.: Рідних не було, а двоюрі́дні дружились.

⎯ Дружилися? Чи це засуджувалося в селі?

М.Д.: Це не тіки засуджувалося, це ж законом по крові не можна. 

⎯ Ну це так, законом, але як люди до цього ставилися? Саме…

М.Д.: А, людям що до цього?

⎯ Ні, ну казали ж так не можна?

М.Д.: Ну казали шо…

⎯ Але були такі випадки в селі?

М.Д.: Да, але не засуджували.

⎯ Пам’ятаєш ти цих людей? Живуть вони?

М.Д.: Пам’ятаю, тіки не знаю як… По-моєму вони це вони чи (…) чи це… Цей Заремба (…) Степан (…), це вони якісь родичі.

⎯ Ну, нормальні в них діти?

М.Д.: Нормальні.

⎯ Нормальні? І нормально вони жили, да? Так що це всьо предрассудки, да?

М.Д.: Я не знаю. Наприклад, у євреїв це считається великим… Як подив у них, що рідний бере рідну.

⎯ Угу. А чи мала жінка обов’язково брати прізвище чоловіка?

М.Д.: Обов’язково.

⎯ Обов’язково, да?

М.Д.: Якшо шо, тоді було обоє сходяться, шо вона не мала права вертатися до батьків. Її били, ганяли (…)

⎯ Не можна було вертатися, да? Але чи були в селі випадки розлучення? Що поженилися і розлучилися? Куди тоді могла дівки йти?

М.Д.: Ну йти, куди вона йшла? Приходила до батьків, якщо є де поїться ⎯ лишалася, якщо не було ⎯ то йди собі в світ, куди ти… Де тебе поїть? Ми вже тебе віддали, то кому ти треба?

⎯ Ти думаєш, це засуджувалося і ті бідні жінки мусіли терпіти це, да?

М.Д.: Мусили терпіти, да.

⎯ Ну, а як ти думаєш, це була така добра традиція чи ні?

М.Д.: З одного боку була добра…

⎯ Бо люди звикали?

М.Д.: Бо люди звикали і взагалі сім’ї сходилися, так як і зараз, так і колись. Це треба було притертися, треба було придивиться, треба було комусь трошки колись опустити. Бо це ж зовсім чужі люди. Як проповідь робив один батюшка з-за кордону, але він українець. І казав, що на деревині нема два одинакових листочки. На деревині. А хіба ж можуть бути, навіть у одної мати не можуть бути одинакові діти, а хіба можуть бути з двох сімей одинакові люди? Ну то вони ж повинні якось пристосуватися. Як то було колись, так і зараз. Але якщо був такий закон, що ти мусиш, то вже, там, хто, кому було не в тєрпьож, то треба було. А хто претерпівся, ті потом гарно жили, і так було.

⎯ А після того як, наприклад, одружилися, щось там в них не склалося, розбіглися. Чи мали вони право вдругий раз виходити заміж, а чоловіки жениться?

М.Д.: Аякже.

⎯ Ну, це так за твоєї пам’яті, вже тоді більш демократичніше все було, це вже які роки? Твоє дівування це вже які? Це п’ятдесяті роки. Ну, що ти? А раніше?

М.Д.: П’ятдесяті-шістдесяті.

⎯ А раніше?

М.Д.: А раніше так само. Мали право, але чи мали вони шанс, я не знаю.

⎯ Ага. А яким чином відбувався такий шлюб? Другий раз робили весілля там, сватали цю дівку чи ні?

М.Д.: Ні. Ну, скромніше…

⎯ Скромніше?

М.Д.: Скромніше це все було, договорилися, вже ж як вона… Рідко траплялося так, що таку розвідницю та брав хлопець, це рідко було. Знаєш, кого я пам’ятаю, шо вона була розвідниця, її брав хлопець? А Марусю цю, шо за річкою. 

⎯ Я не знаю.

М.Д.: Її брав мого батька двоюрідний брат Про́кіп. А вона була (…) за Садківським. То я пам’ятаю, шо її привели, з хлопчиком. Льоня, він в мене був за дружбу. А я була, скіки мені було років, ми перейшли через лід, я стояла в хаті на лавці, і дивилась як привели молоду.

⎯ Ну, вона так само вдягнута як молода, з вінком?

М.Д.: Ні, вона не так була. Вона була у вінку і в серпанку, а вже лєнт не брали, уже не брали зеленого нічого. А серпанок брали і вінок.

⎯ А зелене і барвінок це означає невинність дівчини?

М.Д.: Да. І колись по закону дівчина, яка вже була винна, то не повинна була вдягати зеленого вінка. Оце.

⎯ Навіть якщо вона перший раз йде заміж?

М.Д.: Да.

⎯ Ну, це ж хто провіряти це діло?

М.Д.: А так одягали вони серпанок і таких як це зараз серпанків не було. Цих, ця фата, що була така пишна. А тоді (…) мали бути серпанок.

(Звуки дитини)

⎯ Знаєш про шо…

М.Д.: … по три рази порозлучалися і сходились. А ця сама Маруся. То прийшов, цей Прокіп загинув на фронті, лишив іще одного хлопчика. Згинув на фронті. Бо це якось було в окупацію то весілля. А той прийшов з фронту, живий, перший чоловік. Та й знов її…

⎯ Засватав?

М.Д.: Ходив сватати, але вона вже з ним… Вже він другу жінку взяв. Друга сім’я в нього.

⎯ А чи було таке в селі, що хлопець з дівчиною зустрічалися-зустрічалися, не одружилися, а дитину вона народила? Чи часто було таке в селі? То, що було, то ясне діло, але чи часто було, наприклад, в вашому селі?

М.Д.: Шо? 

⎯ Ти пам’ятаєш таких дівчат, що народили самі дітей?

М.Д.: Що б так часто, то ні. Люсі (…) сестра (…) пішов на фронт і не вернувся, вона народила, дитинка померла.

⎯ Угу. І як до цього в селі?

М.Д.: Ну як?

⎯ Сильно засуджували це?

М.Д.: Засудували, але…

⎯ Чи шкодували дівчину, як?

М.Д.: А як одна сім’я, Дудників цих. Дудник, вона Дудник, а він Бабко Федор.

⎯ Угу.

М.Д.: Ті, в неї не було де жити, бо дуже манюсінька хата з одним боком. Десь така хата як це, отако, отака хатка у них. І там у них було два хлопці і вона. І тато й мама, п’ять душ в тій хатці. Ну, і де вона там тої дитини взяла, то я не знаю. Досить того, що та дитина родилася, то вона хотіла йти топитися. Він же прийшов, то де (…). Вона на землі, постелила (…) спати, ту дитину удушили.

⎯ Боже, між собою, чоловік і жінка? Батько й мати, задавили свою власну дитину?

М.Д.: Задавили дитину, а все таки лишилася жити.

⎯ А потом в них були ще діти?

М.Д.: Да. Народилися ще дві дєвочки. Зоя, та шо магазин торгувала у (…) і Лєна, чи як вона. Лєна по-моєму, ще одна (…).

⎯ А кого ти ще знаєш таких жінок, що самі народили і… Як їх долі складались?

М.Д.: А (…) Настя, вона була дуже трудолюбива. Ходила вона десь за кілометрів двадцять на роботу.

⎯ А куди вона ходила?

М.Д.: Наверно, двадцять кілометрів туди, як в (…). Туди ходила, дояркою робила. Трудолюбива була, розумна. І шо, і грамотна. Вона мала сім чи скіки класів освіти, але так сталося. У нього була сестра, його мама не хотіла, щоб він вів до себе, а її мама щось тоже була проти. І вони почали свариться, і так вийшло, ну що робити? Біда вийшла. І цей Міша родився, і батько прийшов. Прийшов вже погоди́вся: «Буду жити». А та мама її, Настіна, як стала його сварити, і він обернувся і пішов. Він женився, а ця мучиться досі. Вона й (…) получила, вона дуже намучалась. 

⎯ Чи можна так думати, що це така типова доля жінки-одиначки?

М.Д.: Ні.

⎯ Що це типова доля?

М.Д.: Ні, так не можна думати. А от я тобі скажу за сім’ю Білоуса Василя. Ця жінка найшла собі цього хлопчика. Ну… Це було.

⎯ Це Лікера Білоус?

М.Д.: Як Настя, це такий вік, як і Лікера. Справа в тому, що хлопці загинули на фронті, а вони лишилися… Лишилася одиначка. Ну, і як цей Міша один так зробив, то вже другої не хватало. Це другий взяв. То подивись, як прекрасно живе Василь. Він купив…

⎯ Це вже син цієї жінки?

М.Д.: Побудували вони самі хату, він ходив до школи десь у клас шостий або сьомий, получив гроші і купив собі теличку. Вже думав про господарство. А тепер дивись: він купив хату, добудував її, завів господарство, завів собі пасіку, завів корову, завів… Ну, господарство повне таке.

⎯ Це діти вже… Але знаєш, я хотіла спитати про цих жінок. Я мала на увазі, що їх власна доля… Чи це так типово було, що, наприклад, якщо склалося так , то це вона до віку повинна бути сама? Це так, більшість так було в селі, правда?

М.Д.: Ні, так не було, не було так у більшості в селі. Але просто я кажу, що цей бік якраз на них не хватало хлопців.

⎯ Мамо, чи можете сказати, коли в нашому селі з’явився перший дитсадок?

М.Д.: (…) Були ясла, то там були такі постелі́, збиті навхрест патички́, і зроблено з полотна, з домотканої тканини. Зроблено таке… Ну, отако звідти і звідти, а отут таке як колиска. І сюди дітей ставили спати вдень, то Майя була нянька. Це я пам’ятаю.

⎯ Зеленська?

М.Д.: Да. Три-чотри роки.

⎯ А ти ходила в дитсадок?

М.Д.: Ходила. Чи довго я ходила ⎯ не знаю, але ходила. Ходила, знаю вона була нянькою.

⎯ А чи ти пам’ятаєш хто там заправляв? Ніби був деректором?

М.Д.: А хто був зав. яслами, от цього не знаю.

⎯ Не пам’ятаєш?

М.Д.: Мене не цікавило, тільки нянька цікавило.

⎯ А хто… От як раніше в сім’ях, хто мав доглядати батьків? З ким вони доживали свій вік?

М.Д.: По закону менший в сім’ї, був як наслєднік. Йому повинна була переходити у…

⎯ Спадок?

М.Д.: У спадок будинок. Це був менший в сім’ї. А бували такі сім’ї, шо мали любимчиків. Якщо було три-чотири, четверо, п’ятеро, шестеро дітей, то може і вибирали, я за це не знаю. Но знаю за це, шо у спадок переходило господарство меншому.

⎯ Мамо, чи можете згадати як ділилося майно після того, як помирали батьки?

М.Д.: А як, Тоню, хто умів.

⎯ Ну, наприклад…

М.Д.: Ну, наприклад, умерла наша мама, Марія (…) питає: «А це як ви поділилися, що люди не говорили про це?» Я кажу: «Ми не мали чим ділитися» ⎯ «А чого не мали чим? Он Дубарі як померли (…) геть, каже, сорочки порвали (…)».

⎯ Так підраховували?

М.Д.: Угу.

⎯ А чи пам’ятаєш ти, чи будували нову хату…

М.Д.: Як хто хотів ділиться, наприклад, як моєї бабки померла мама. Вони вийшли заміж та й пішли собі. То лишилося цілий мисник, цих таких тарілок, як оце в нас є, з виноградницей, синіх. То бабка хотіла взяти, а він сказав, Миколайчик, брат її, цей, що на фронті загинув : «Як ти візьмеш, то я всі поб’ю». (…) не взяв. Як хто хтів, так ділив.

⎯ Ясно. А ти мені розказувала, що ти пам’ятаєш як батьки твої їздили на базар. Чи вони щось продавали на базарі?

М.Д.: Я… В моїх батьків уже не було худоби щоб вони їздили. Я пам’ятаю, що пішки ходили. Продавали. Робили радна, продавали, щоб віддати налог.

⎯ Це які роки були приблизно?

М.Д.: Це які роки… Це були рокі сорок восьмий, сорок сьомий, сорок шостий. Налоги були великі. А люди сіяли коно́плі, робили радна. Тіки з цього могли продати, щоб здати, щоб купити щось собі, або щоб заплатить налог. Бо в колгоспі вони не могли заробить на налог. Дуже мало заробляли.

⎯ Мам, а чи багато з ваших родичів виїхали з села кудись у місто? Ну, можеш сказати просто про село і про родичів.

М.Д.: Я не… Я навіть не пам’ятаю, щоб у мій вік хтось виїхав у місто.

⎯ Це було нетипово, да?

М.Д.: Да, нетипово.

⎯ Залишалися всі?

М.Д.: Залишалися. Це дуже рідко було. Це мене під… Агітувала одна вчителька, щоб я виїхала. Я пішла в… З ким я могла їхати? Я пішла до того хлопчика, що ми… Він Франсіжкової Гані (…). То я з тим Петром… Ми поступали вчитися. Одразу ходили в лікарню, брали документи, поступали вчитися. Він поступав в педагогічний, я (…). То я, як вона мені рекомендувала: «Ви повинні десь поїхати в місто, знайти собі роботу та вчитися». То я чуть-чуть не поїхала. Я пішла до нього, в Садківці і ми мали змовитися, щоб ми їхали. А тут мене визвали у відділ культури, дали роботу. Бо я гарно читала два вірші на фестивалі. То не був фестиваль, то був огляд художній. І співала гарно. І мене за це послали на роботу.

 

М.Д.: …збиралися цигани, збиралися Маланки, збирався Василь. І церква їх провожала. Люди раділи, чекали цих колядок. І дарували в колядників і дарували на церкву. Наприклад, у ці свята збирали кукли́, тому шо у нас зараз панікадило електричне ⎯ включив і воно горить. А тоді на такому, на такій мотузці треба опусти це панікадило, посвітити ці свічки, на цій мотузці потягнути його і закрутити там, щоб воно трималося. То цю мотузку треба було з чогось робити, вона ж зношувалвся. То люди давали кукли́. Давали калачі, давали, ну… Шо хто мав, крім грошей.

⎯ А гроші тоді не принято було?

М.Д.: Давали гроші, чому, давали.

⎯ Чи просто не було у людей?

М.Д.: Давали гроші, а як не було, то давали, давали хто шо мав.

⎯ А чи були в селі… Чи ділилися в селі колядники на жіночі і чоловічі гурти?

М.Д.: Ні. Ходили майже самі чоловіки, діти то ходили різні. І ходили самі дівчатка, і ходили хлопчики, і ходили хлопчики з дівчатками. А дорослі, то ходили у більшості мужики. Ходили молоді хлопці, їх було з десять. (…) зібрані за циганів, а той зібрані за якогось, за якусь там Смерть, а той за Маланку з (…) ходив, а той за Василя. Отак було.

⎯ Чи пам’ятаєш ти як чоловіки співали чумацьких або козацьких пісень?

М.Д.: Пам’ятаю чуть-чуть, як мій дядько Ярема, ну, це ж не були ні чумацькі, ні козацькі, завжди співав пісню: «Шо я умру-умру, похороніть мене і ніхто не буде знати, де могила моя».

⎯ Угу, це така, російською мовою, да?

М.Д.: Да-Да.

⎯ …пісня. Як ти думаєш, звідки він її, з фронту десь приніс, да?

М.Д.: Ні.

⎯ Чи з армії?

М.Д.: Нє, я не знаю чи він був в армії, а він пішов на фронт і не вернувся. Але це було, наверно, в окупацію. Це (…) Каті батько, і цей Ярема, і ще Сухота. Тут, у Яреми в хаті, оце співали: «Ой, умру я умру, (…)»

⎯ Мам, а чи співали у вашому селі частушки? Чи вони якось називалися по іншому?

М.Д.: Співали частушки.

⎯ А які це були частушки? Українською мовою чи російською?

М.Д.: Я пам’ятаю частушки вже такі, знаєш, якого характеру? Такі іронічного характеру, такі насмішливі частушки, за румінів співали.

⎯ Ти можеш згадати?

М.Д.: Я не хочу, бо це дуже, дуже такі частушки…

⎯ Погані?

М.Д.: Частушки, що співали негарні жінки, співали: «Мій чоловік на війні, він там (…)», знаєш?

⎯ Ну, це фольклор такий народний був, це нормально.

М.Д.: А за руминів співали…

⎯ Це під час війни, да?

М.Д.: (…)

⎯ Ну, нормально скажи, це нормально. Кажи-кажи-кажи-кажи.

М.Д.: «Срака бита, зуби гострі, слава Богу, що в колгоспі».

⎯ Ну, це іронізували так? Прекрасна частушка, ти шо, як це можна? Із пєсні слов не вибросіш.

М.Д.: І співали… «Варив чабан мамалигу, та й повішав на герлигу, а гирлига спотикнулась, мамалига увернулась». Це той, за руминів.

⎯ Ясно. А чи ти пам’ятаєш, ці частушки співали без супроводу чи може якісь…

М.Д.: Без супруводу.

⎯ А які інструменти? Гармошка?

М.Д.: (…) 

⎯ А, без супруводу?

М.Д.: Без супруводу, без супруводу. Пам’ятаєш сопілкар у нашому селі був?

⎯ Хто?

М.Д.: Дід, виробляв спеціально сопілки́, і ці сопілки купляли.

⎯ Та ти шо?

М.Д.: Приходили з других сіл і тато ходив до нього за сопілкою.

⎯ А який це дід був?

М.Д.: А він проти нас жив. А там жив, де (…) Сашко, там бабка його жила.

⎯ Не пам’ятаєш ти як цього діда звали?

М.Д.: Дід Андрей.

⎯ Дід Андрей, да? І яка була плата за ті сопілки не знаєш?

М.Д.: Нехай він скаже, він яйця носив, чи шо там.

⎯ Натурою, натурою, да? Мам, я тебе питала, ти кажеш що знаєш цю пісню, «Сірень голубая», «Зломлює веткою з винограду» де ти їх почула, від кого ти їх перейняла? 

М.Д.: Від сусідів, від матері.

⎯ Коли почали ці співати пісні?

М.Д.: Ну, я пам’ятаю, ну, десь тоже так сорок восьмого.

⎯ А яку ти мені почала тоді співати? Я, наприклад, ніколи не чула її. Ану, яку?

М.Д.: Я тобі кажу яку, це сорок восьмий десь, п’ятдесяті роки.

⎯ Після війни, да?

М.Д.: Да, да

⎯ Ану, скільки? Один стовпчик давай.

М.Д.: «Коло вікна зацвітає сірєнь, зацвітає сірєнь голубая. А в серці моїм (…) любов і настала пора золотая».

⎯ Ага.

М.Д.: Напевне, далі йшло так, що хлопець покидав дівчину (…), бо вона каже: «Чим вона хороша, чим красивей меня, і (…). Єслі любіш єйо, так любі горячо, наслаждайся єйо красотою. А мєня ти забудь і забудь поскорєй, я забуду тебя і нє скоро». (…).

⎯ А цю, «Зломлює вітки з винограду»?

М.Д.: А от це я знала, але шось…

⎯ А ти ж мені заспівала. Ти ж мені співала, я тебе спитала, а ти кілька рядочків заспівала.

М.Д.: Я знаю «Ой, вирву я квітку».

⎯ То зовсім інше. От бачиш, ти мені казала, що це такі пісні, шо їх любили в селі, а вони такі були, сєро-буро-малінові, да? Одне слово по-руски було… Одне українське, друге російське.

М.Д.: Це тьотіна.

⎯ Ясно, як ти думаєш, звідки вони пішли, ці пісні? Де ж це їх навчилися?

М.Д.: Ну де…

⎯ Це вже як виїжджали, мабуть, десь на заробітки?

М.Д.: Той був на фронті, приніс додому, а ті виїжджали на ці роботи, потом ці роботи там, там людей доїдали воші, голод, то вони мінялися. Їхала друга сестра, приїжджала ця ⎯ їхала подружка, приїжджала ⎯ та і вже вони так і пісні приїжджали в село.