Овчаренко Андрій Іванович, 1921 р. н. З дружиною Овчаренко Марія Яківна, 1924 р. н.

— А після того він жив у селі, після партизан?
А. І.: У селі. Да, тут в селі. В колгоспі робив.
— А як називався куток, на якому ви народились?
А. І.: Тростянець.
— А як називаються кутки в селі?
А. І.: Синєгубівка є, Гончариха, Перегонівка, Ковалівка. Оце такі кутки.
— Добре. Це означає, що ваш батько як би вважався середняком?
А. І.: Да. Середняком.
— А щоби бути, як сказати, бідняком, хто це називався бідняком?
А. І.: Це бідняк, которий не мав землі ніскільки. А батько мав 6 десятин землі.
— І що він мав на хазяйстві?
А. І.: Мав корову, пару коней. І все.
— Чуєте, а хто порався так, як би біля корів?
А. І.: Батько й мати. А сім’я пособляла. Я ходив у школу, то не було мені коли уроками заніматься. Іду в школу, а мені наряд дають — ти ж прийдеш додому, корові там помішаєш, коневі дасиш. Бо ті вже пішли на роботу в колгосп, старші брати. А я був те, як його, середульший.
— Чуєте, а чи ви ще пам’ятаєте, як батько ще свою землю обробляв так як би, то чи він наймав інших людей? чи діти помагали?
А. І.: Нє, не наймав. Ото сім’я. Земля це ж була наша, і хата.
— Чи це було тут?
— А. І.: Це було тут, на місці. А построїлися вже тут.
— Чи жила сім’я в одній хаті, чи мали кілька?
А. І.: В одній хаті. Хата була тут оце рядом, шо тільки ото її прийняли.
— А як старший брат женився, то де він жив?
А. І.: Старший брат, самий старший, він пішов у прийми у Констянтинів.
— А хто як би їсти готував у хаті?
А. І.: Мати.
— Не було такого, що батько?
А. І.: Не було.
— І в вашій сім’ї також?
А. І.: Посторонніх не було. Це от невістка, вона вже аж після війни стала в мене. Я був в плєну, а потом, після плєну, бо нас американці освобождали, передали нас руським, то я ще робив 2 годи на заводі, на Уралі. Пройшов я комісію там, врачебну комісію, мене визнала комісія — годєн к трудовой.
Рука в мене 6 раз осьо осколок, раз тут, а раз тут. Якби не той осколок, я кажу — в мене тут осьо метал є, вони провірили, кажуть — нєт, нільзя, хай там він сам буде. він маленький. А тут великий осколок, здоровий. Тут осьо й шляхи видно, де різали. Скільки я разів вже був у врачів, от мене не визнають, шо я фронтовий, на фронті ранений. Осколок, кажу я врачам. Врач, вірніше, нас привезли до армянців, це як ото забрали тако людей, то й неізвєстно, хто воно таке.
Проходив я комісію всяку. Ну, привезли нас на такий пост великий, нас там згрузили з машини. І пішли ми в строй уже у формі лейтенант. Гукає — ставайте в строй! Ми стали, фронтовики все, це ж солдати. Стали. Ідіть тепер, по одному в кабінет заходьте.
Ну, зайшли ми в кабінет. Зайшов сюда полковник – “Де ви попали в плєн? ” Я розказую, такого-то, такого-то числа. “Ага! ідіть в 4-й кабінет!” “А де ж він?” “Найдете! Ти ж солдат, за руку тебе водить, чи шо?” Іду я, заходю, там сидить доктор. Каже — “Ага! роздівайтесь!” Я роздівся, а він отут мене прибором прозвонив, а я ж із фронту. Находить мене та каже, шо у вас метал із фронту. Я його даже не чув. Як я був без сознанія, я не знаю, коли мене забрали з окопа. Найшов осколок тут під рукой. То в мене і рука счас паралізована.
— Згадайте, в батьків хто у вас так, як би керував у хаті? мати чи батько?
А. І.: Батько!
— Батько таки. Хто тримав гроші?
А. І.: Оце вже я не знаю, мабуть батько. Знаєте, раньше великі налоги, ми платили 2 тисячі налогів за оце. Раньше ж і корова обкладалася, і кожна деревина обкладалася. То батько платив.
— А де ж було заробити ті 2 тисячі? Де можна було заробити так багато?
А. І.: А то ж так считали доход із садка, і корову держали. Молоко здавали у колгосп.
— А чи садок також здавали? Із садка щось? Яблука продавали?
А. І.: Ну, яблука продавали, возили у Черкаси на базар. Торгували все!
— І вишні продавали? А ярмарок то у вас був на Черкасах?
А. І.: На Черкасах. Це в нас іначе не було ніде, тільки на Черкасах.
— А ваш батько відразу пішов в колгосп? чи не дуже хотів?
А. І.: Ні, сперва ж не йшов у колгосп. А потом уже, як стали дуже іти масово, то вже й батько пішов. Батько боявся почему? Бо сім’я велика, 7 душ сім’ї. Треба ж прогодувать! Робиш, робиш, а десь у кінці году дадуть зарплату, а в те время не прогодувать. Конєшно, були такі побічні балачки, шо колгосп, це воно временно, це воно розпадеться! Люди були тако, шо нічого настоящого. А то зависить од характера чоловіка, як которий куди хотів.
— А чи були такі, що не пішли в колгосп?
А. І.: Були!
— Як їх називали в селі?
А. І.: Одноосібники х називали.
— А як люди до них ставились? до тих, що не йшли в колгосп?
А. І.: Це вже я не знаю, то я в те время школяр був. Я не могу знать, як до таких людей.
— Тьотю, а ворог народу, чи люди так сказали? Чи влада?
М. Я.: Засудили їх і загнали аж, не знаю куди. І там война захватила, то там вони і осталися. А засудили його за шо? Було в нас, дали ж нам 50 соток на полі землі. Була сім’я — батькова мати, двоє дітей, оце ж батько мій. А йому той причепили, шо коняка є, а в нас коняки тоді не було. Брат брав ту і орать, і шоби заготівку одвозить, брат брав коняку. А його тоді наклали налог, а де ж його платить, як немає чим? Так судили!
— У колгоспі?
М. Я.: Тут у колгоспі, в селі судили. А найшлися такі дядьки гарні, шо підтверджують, шо в його коняка є, а він не каже. А де ж коняку можна заховать? В нас і ноги не було її. І засудили його на 5 год, 39-го году.
— В 39-му засудили?
М. Я.: Да, 9 вересня. Якраз я кончила 7-й клас, треба десь було поступать, а батька засудили, а в матері нариви на руках на обох, нема здоров’я. Та я осталася. Батько 5 місяців був у Черкасах. Посилали на помилування, та його не помилували, і послали аж у Кандалак, Мурманська область. та там він і був із 39-го по войну. І носа поморозив, і щоки, і руки. Так середняком був, і його забрали. З ним попрощались. І тоже де писали, на Москву посилали там запрошення, то отвєт дали, шо призван Кандалакським воєнкоматом. Та оце й усе. І пенсії не дали. Ніде нічо й помочі ніякої нам ніхто не давав. Я й менший брат за мене був. Так жили старцями.
— А чого він не хотів іти в колгосп?
М. Я.: Чого не хотів? Сім’я була ж у його, це мати стара, а жінка, це вже моя мати, тоже дуже больна була. А ми ж малі ше були.
А. І.: Чого не йшли ше? не знали люди, к чому воно оцей колгосп?
— Що буде? А хто хотів, хто пішов в колгосп? От ваш батько не хотів, ваш тоже так як би не був певний. А хто пішов як би першим у колгосп? хто хотів іти?
М. Я.: Пішли ті, шо, по правді сказать, шо пили та нічого не мали.
А. І.: Казали, шо в колгоспі будуть годувать, будуть і варить. Так ті зразу пішли, побули трошки.
— Хто як би керував колгоспом? чи ті самі бідняки, які прийшли першими? чи ні?
М. Я.: Керували там бідняки ж, канєшно. Такі, як оце ж у нас Пилипенко. Бідняки, ті, шо пили.
А. І.: Такий, которий знаний чоловік, трошки грамотний був. Ну, хіба Рота той був бідняк? Він же, Рота, держав і кооперацію. Первий наший голова. Це він кооперацію держав раньше, до колективізації. Але він більше був з нами. Він був грамотний, він більше був начитаний. Він знав, шо воно наперед. А так, як оце січас, газети, нічо ж не можна читать.
— Тьотю, а чи ви пам’ятаєте сам суд? як це було? чи ви були там?
М. Я.: Пам’ятаю, була я на суді. Проводжала батька до сільради з харчами. То один там секретар у сільраді був, каже — “Не переживай, дочка! батька одпустять, батько прийде!” На другий день, правда, гнали його на Смілу.
— Пішки?
М. Я.: Діжурний, да. Зайшов він додому, попрощався. Мати то вже знала. Пішки йшов.
— Тьотю, а можна було там сидіти в залі, де був суд?
М. Я.: Можна було.
— І ви були там?
М. Я.: Вони на сцені там засідали.
— Тьотю, вибачте, що ми так вас все розпитуєм, бо такого рідко хто розкаже. А хто там за тим столом сидів? Голова колгоспу, чи хто ще? Хто судив так, як би?
А. І.: Голова сільради.
— Я не по фамілії, а хто це начальники були? голова сільради?
М. Я.: Голова сільради.
— І голова колгоспу сидів? чи ні?
А. І.: Тоді був голова колгоспу, старий голова колгоспу.
М. Я.: Я знаю, шо був осьо цей, шо він давав за коня свідчення, Сліпченко Павло, Вікторів батько. Той, знаю добре, шо встав, така миршавка, встав і — “В його коняка є, він її ховає, мабуть”. Всі ж доказують, шо нема. Батько каже — “Ну, так дайте ж свідкам, хай люди, осьо село ж, свої люди, хай скажуть, хто в мене бачив коня? Я ж в брата взяв коня, бо мали 50 соток, треба ж обробить”.
А. І.: Оце розкинули по хатах, по номерах, прийшли, оце у нас сусіди бідні. Пішли до його, а в його нема за шо заплатить. Ідуть вони звідтіля, переходять через берег, приходять до нас. У нас тоже сім”я така, шо мати сидить, ті сидять прядуть. Там прядки ше інші валяються. Вони прийшли, счас перерізали на прядці. Плати! а ти ше одну прядеш, в тебе ше є, плати! Забрав прядку. Не було ніякого права! не було ж в кого і спитать. А потом же люди — шо ти робиш? Він же заплатив налог, а як в того нема, то може і в його нема.
М. Я.: Батька забрали, остались ми, обратно налог тягнуть. А в нас не було ніде нічого. Гола хата. Сундук отой стояв, я шила. Батька забрали, то була бригада в нас із Сміли, то шили сорочки оті еспортні. І я брала еспорт і шила. І заробила батькові на постіль. Вони прийшли зимою описувать, нема нічого! Підняли сундук, там тільки те полотно на есперт. Так вони пішли в погріб та винесли діжки з огірками. І остались ми (плаче). Баба стара, двоє дітей це ж, і мати. І осталися ми без борщу. В це время не голодомор був. Це вже в 40-м годі було таке робили.
— Чи вони були з сільради?
М. Я.: Із сільради! а звідкіля ж! Самі плескачівські.
— Тьотю, а як ви думаєте, чого той чоловік давав так свідчення? чому він брехав проти батька? Чи він мав до нього щось? чи просто, щоб вислужитись?
М. Я.: Такий собака був. Хіба другий єсть, шо і знать не знає людини, а так вислужиться хоче! перед властью хоче вислужиться.
— То голови колгоспу в вас не були чужі? були свої? з свого села?
М. Я.: Були свої, так.
— А чи були чужі також?
А. І.: Ну, то я не знаю. А воно ж так, як і січас в селі, той так живе, а той так живе. Поставлять, наче і хазяїн, а розвалиться, і хазяйство тріщить.
— Чуєте, Андрій Іванович, ви ще пам’ятаєте в тому часі, чи була церква в селі до колгоспу? Чи ви пам’ятаєте того попа ще, котрий був?
А. І.: Нє, не пам’ятаю.
— Як люди ставились до попа?
А. І.: Не можу я знать, в то время я пацан був, школяр. А тоді ж агітірували, шо церква це дурман там, забивали. А воно таке, дома в нас більше панував оце церковний дух. Бо батько мій дуже понімав, він участвував в хорах. І мати. Ну, раньше, знаєте, було церковну школу кончали. Як воно, не церковна, а в школі церковне преподавали. І требували, даже піп руку бив, як із-за урока. То батько нас держав більше до релігії. Так, як шо небудь, то й розказував.
От, допустим, cьогодні празник у нас, Михайла. Чому він у нас празник? Він, допустим, в Нечаїхі він не празник! А в нас на день Михайла строїли церкву. І церква називалася Михайлівська. Це считався у нас в Плескачівці Храмний день. Це в нас сьогодні Храм в Плескачівкі, Храмний день.
— А як це колись було? Чи може батько вам щось розказував, як святкували Храм?
А. І.: Ну, канєшно, нас держали у дисципліні. Не дозволяли шось таке робить, рубать. Але і батько казав так — “Гріха нема ніякого. Можна даже на Великдень, можна дрова рубать”. Він казав так, Великдень це считавсь самий великий празник — нільзя, допустим, на завтра рубать дрова. А сьогодні одрубав дров, сьогодні і спалив. Це гріха немає. А не можна, допустим, таку роботу, як мазать, бо це ж можна завтра помазать. А якшо це можна, то назавтра воно робиться. А таке, як копать, тоже нільзя. А таку роботу, як хліба одрізать кусок, це не гріх! Можна так робити.
— А чи в вас таке було, що хтось робив в празник, та був якийсь гріх і сталося щось?
А. І.: Такого я не знаю. У нас не було в сім’ї. І в батька не було таких найнятих людей. Ось, допустим, я уже прийшов із фронту ранений, я осьо хату робив, я все сам зробив. Ну, в мене не було найнятих, я все сам! Тут немає ні каплі чужої роботи, все моє.
— Чуєте, а як ви цей Храм тоді ще з батьком, що ви мали такий обід в хаті? чи як?
А. І.: Да, таке воно празничне чуствувалося. Батько готовився, шось таке приготовить для сім’ї, і чистішу одежу, передіне там! помиє! Ну, такий появляється дух празничний. То я знаю, не на довго воно обозначалось, але все таки більш-менш видно було, шо все-таки празник. Батько не дозволяв, шоб я там шось копав, якусь дійствітєльно таку роботу. Шоб я не рубав! шоби там не пустував, шось таке лишнє не робив.
А я такий був допитливий, шо я було питаю — а чого? а чого? А вони розказують — нільзя! От, допустим, Великдень це найбільший празник в нас существує. Він казав отак, шо можна й на Великдень рубать дрова, гріха немає, ну тільки одрубай і сьогодні спали! А на завтра нільзя робить. Потому шо те, шо ти на завтра, то можна й підождать той день та завтра зробить. От через шо так на свята вони правильно так внушали. Як в батька, в мене і січас ікони в хаті.
М. Я.: Ми ше й вінчались з батюшкою, як женилися.
— А в якому це році?
М. Я.: В 48-му. А закрилась у нас церква аж у 59-му. В 59-му, в лютому місяці.
— А чого так як би закрили?
М. Я.: Закрили. Подрався дяк з батюшкою. Тут у Черкасах в одної, в общем, жінка, син її жив у Черкасах. Його вбило електрикою. А сюди везли хоронить, та з прапором. Із церкви ж, а звідтіля ж трактором його десь привезли, покойника. Та якось там того прапора треба було чи вперед, чи ззаду. В общем, загризся дяк із старостою. І вони як поскандалили, і все! Закрили церкву.
— Дяк із старостою?
М. Я.: Да, із старостою.
— А священик ні?
М. Я.: Ну, священик, я не знаю, за ким він там хотів, чи як правда там.
А. І.: Я трошки до цього схильний, я там більше так допитував, чому закрили? Був на роботі, город там сапав, та іду після того, кажу — ну, закрили отаку штуку у селі, так мені об’яснили, от яка причина. Не втому, шо там староста. Діло в том, шо кущ церков ото там був церква, і Дугинці церква. А ця визналась вона, як лишня. Хто живе, може піти у Закутень, може піти у Василівку. А це була як лишня.
М. Я.: Чого як лишня? Батюшка в селі тут жив.
А. І.: І то трошки помогло, вони там заспорили самі міжду собою. А шоб помирить, то закрили, розігнали, та й все!
— Чуєте, а вони зараз стоять?
М. Я.: Стоять.
— І не відкрили ще?
А. І.: Уже прошлий год, якраз оце в цей день, була у нас сходка отут у селі, і рішали вопрос в нас, люди требували, даже і скинулися на ці розходи, скинули грошей, був батюшка там, проводив він церемонію таку. То люди требували, шоб одкрили її. Але шо ж, як там всього, тії хімії туди насипали. Ну, нам пообіщали, шо чим її справить, то луче нову построїть. І согласилися люди нову строїть. То ми отак, як не смітник якийсь дають на церкву. А як не согласні, шо то церкву на смітнику строїть. Церква це такий празник, шо як центр такий, він должен буть міжду народом. Не де-небудь на отшибі, а вони десь упихають! Це така штука, вона должна буть мєжду народом.
— А так сказали, що освятили місце там на полі?
А. І.: Оце ж вони!
М. Я.: Як це оцей куток піде туди на поле? Воно б можна було б цю справлять.
А. І.: Її й ту можна справить.
— Коло колгоспу стоїть?
М. Я.: Та на горі осьо вона.
А. І.: Там гараж, машини там, трактори, таке.
— Чуєте, а батько був, ви кажете, в хорі церковному?
А. І.: Да.
— А це були які роки? Як він хлопцем був? чи як прийшов з партизан?
М. Я.: В 48-му годі ми женились, то вони в хорі були.
А. І.: Поки церква була, то вони участвували в хорі.
— Чуєте, а поки церква була, то завжди хоронили священики, так?
А. І.: Да.
— А коли не стало?
А. І.: То так хоронили, без попів.
— Чи можна було, чи часом люди такі сільські просто співали псалми?
А. І.: Були люди, которі сільські.
М. Я.: Вже їх немає, тих людей.
— А хто тепер читає, як помруть?
А. І.: та так кого-небудь найдуть там, почитають. Та нема чого й читать. Псалтиря нема.
М. Я.: Та псалтирі то єсть. Такі неуки, промимрить там. Ні співать не знає, ні. Аби, аби отсчот був, шо читала.
— Чуєте, як парубкували, як дівчатами були, то ще співали в вас на вулиці, так?
А. І.: Співали!
М. Я.: На кутках співали.
— Тьотю, а як називалися ті голоси, як казали? Як дівчата співають, то першим голосом, другим? Чи якось по-іншому?
А. І.: У цьому не розбиралися.
М. Я.: Це кажуть, ця тягне, а та басує.
— Добре. А якщо хлопці співають, то вони чи басують? чи шо?
А. І.: Це шоб раньше, поки я був здоровий, то я б вам і заграв би, й заспівав би. Все було в мене. А тепер я.
— А хлопці, коли вони самі співали, коли тільки хлопці, це як називається? Як хлопці співають разом, то як вони? От дівчата, кажуть та тягне, та басує. А хлопці?
М. Я.: Як у мужика голос, то тягне. Ось оцей голос тягнув. А другий, осьо там сусіда був, той було бас дає. Починає, а цей басує.
— Тьотю, а чи були такі жінки чи дівчата, шо дуже гарно співали, і їх запросили часто на весілля?
М. Я.: Були. Там оце, якби з’єдналися з моєю невісточкою, я розказувала, то бачила я карточку, як ви знімали там, а я розказувала, шо ми ходили за чим. А невістка моя каже, я якби їх бачила, я б їм багато пісень дала, я б їм нарозказувала. Баба моя навчила мене.
— А вона там на Гончарівці живе?
М. Я.: На Гончарівці там, ви там не були?
А. І.: Туди асфальтом можна доїхати до їх, в нас техніка на ходу. там пісень знають багато.
— Чуєте, а тій жінці, що так гарно співала, чи вони платили їй на весіллі?
М. Я.: Та ні!
— Чи вони давали їй щось? рушники або хустки? або щось?
М. Я.: Це так, як свашки ото, то давали. Та й тепер же дають свашкам.
— А як ви ще парубкували, то чи були в вас такі досвітки, вечорниці? чи щось?
М. Я.: Були. Це вже такі, воно перейшло, считайте, война. А до войни то запрещали це все.
— Запрещали? А чого?
М. Я.: Шоб оце Андрея гулять, то не дай Бог! Розгонили і сміялися, бо комсомольці були там. Комсомольцям же не можна було це ж таких релігійних празників. А вже послі войни то вже ж почали наче оживать, як то кажуть, то почали уже хлопці, дівчата збираться. Це на Андрея вже. Один год погуляли, коли тута поженились.
— А комсомольці, вони були проти? і в школах?
А. І.: Шкільна агітація. У школах було пообстригувались, хто туди. А комсомольці начали конкурувати мєжду собою.
М. Я.: Було жовтенята в первім класі. А потім уже в четвертім піонери. Батько ж мій одноосібник був, не розрішав мені в піонери поступать. А я вчилась гарно, на відмінно. Так шо роблять? У 5-му класі мені малася путьовка, почали в Сосновку брать на отдих дітей, которі гарно занімаються. То вони взяли та біднячку, шо вона на 3 занімалась, послали, а я на 5. А тоді директор і каже мені восени вже в 6-м класі, каже — ви мали путьовку получить, а в вас батько одноосібник, то й не дали.
— А ви могли піти вчитися тоді після школи? як дочка одноосібника, не заборонялось?
М. Я.: Та так не забороняли, мені цього не казали, але ж не було у мене достатку. Батька ж засудили, і мати обидві руки підірвані, осінню дрова тягала.
А. І.: Вона ж росла при мачусі, в неї не була мати.
М. Я.: І мати, і мачуха, однаково. В мене батька не було.
— Чуєте, а як до війни, які музики були на весіллі до війни? хто грав на весіллях?
А. І.: Гармошка грала. І скрипка грала. Бубон. Така була музика. Ну, в мене воно, я ніде не вчився на скрипку грать. В мене був материн батько, дід, так він був музикант. Він і скрипки робив. А в мене оце таке. Потом я грав на мандоліну, то на балалайку, харашо грав на балалайку. А в мене десь воно взялося таке, я взяв ту скрипку, і воно прямо, наче мені хто то підказав. Я любу пісню граю, і любу музику граю на скрипку. А січас я даже не можу настроїть.
— А як ви, коли ви, скільки вам було років, як ви грали на скрипку?
М. Я.: В школу ходив вже.
А. І.: Я не знаю. Я січас, в мене голова не робить, в мене з пам’яттю шось.
— А дід ваш, чи він грав на весіллях на скрипці?
А. І.: Ні, той дід да, грав.
— Материн?
А. І.: Да, той дід грав на весіллях.
М. Я.: Він і скрипки робив.
— Чи він робив і якісь інші інструменти, чи тільки скрипки?
А. І.: Тільки скрипки.
— Чи коли він ходив по весіллях, які були тоді інструменти? скрипка й бубон?
А. І.: Скрипка й бубон. Да, він умів грать на скрипці. І той його товариш на бубон грав. І скрипка, і бубон, це таке.
— Чи ви чули його, коли він грав?
А. І.: Чув. Не на весіллі. Він приходив було до нас. То сім’я велика в нас, то було прийде нам пограть. Ми ж це внуки його. То він було прийде, принесе скрипку і грає нам. А я тільки тако, як оце на вас дивлюся, як він там грав, та й всьо! А воно десь в мене взялося, я як кончив школу, ми в разні класи ходили з нею. І я ото кончив школу, тоді я взяв мандоліну і пішов грать. А після мандоліни, мандоліну покинув, батько купив скрипку, я пішов на скрипку грать.
— А чому ви захотіли кинути мандоліну і починати грати на скрипці?
А. І.: Бо скрипка більше мене потягла. Як то сказать, голос скрипки.
— Чи ви часом грали ще з дідом?
А. І.: Нє, з дідом я не грав. Я тільки сам.
— А коли він помер десь?
А. І.: О! це я не знаю. А! в 34-м годі, це тиф був в 33-му.
— Він від тифу?
А. І.: Нє, він тиф пережив, а потом помер. В його вся сім’я вимерла із тифу — і баба, і дочки повмирали, а він остався. Ну, як остався, він дід старий був.
— Чи був в вас в селі шинок?
А. І.: Не знаю! Такого наче не було.
— А чи ви часом грали в клубі?
А. І.: Я грав на мандоліну в клубі. Це ше після школи. Сходилися ввечері, і я грав на мандоліні.
— Чи були ще якісь інші музиканти?
А. І.: Ну, тако хлопці приходили.
— А на що вони грали? також на мандоліну? чи на балалайку?
А. І.: Балалайку.
— А коли люди взагалі почали грати на балалайці в вас? Я думаю, що мабуть, наприклад, покоління того діда, котрий грав по весіллях, чи були балалайки тоді? В селі були вже?
А. І.: Ну, ви знаєте, я чуствую, шо воно от іменно от покоління. Мені ніхто не показав, як тим смичком потягнуть, як шукать там оті точки, на скрипці ж немає тих лапків, немає нічого. Ніхто мені не показав. І воно мене прямо, як само ото.
— Чи ви часом грали з другим скрипалем? чи завжди тільки з бубністом?
А. І.: Ні! тільки дома я грав. А в армії, я в армію як пішов, пішов в 39-м годі.
М. Я.: В 41-м!
А. І.: В 41-м війна була.
М. Я.: Ну! а ти в березні пішов, 23 березня.
А. І.: То я вже був у армії.
М. Я.: То ти 3 місяці, 23 березня ти йшов у армію, а 22 война червня.
А. І.: А в армії, там записують у гуртки, хто на який гурток хоче. Я в музикальний, кажу, хочу гурток! І пішов я в музикальний, записали мене. Визвали музикантів там грать, гурт, чи як. А тут преподаватєль там виложив інструменти, там мандоліни, балалайки і скрипки лежать. І розбирайте! хто на чому буде грать. Я взяв мандоліну, я ніде не грав у концертах, я сам по собі тільки грав. А шо вони тут будуть грать, то я взяв мандоліну. Я знаю, шо я на мандоліні харашо можу грать. Я думаю — я на мандоліні буду грать. Узяв я мандоліну, а той наставник на скрипці. Каже — “Слухайте те, шо я буду грать, грайте й ви”. Ну харашо, він став, грає. Давайте настроїмо, я підстроїв свою мандоліну, бо це ж воно тут розстроїлося. Я настроїв, він прийшов провірив — харашо настроїв.
А тепер, каже, я піду там покурю надвір. Положив ту скрипку, а я взяв ту скрипку, та й граю. Він каже — “Ти диви! він прийшов учиться! він луче наставника може грати!” Я положив, не кажу ж йому нічого, шо я ж умію на скрипку грать. Стали грать, а потом закончили ми грать, кажу — “А дайте, я попробую!” Він дивиться, шо я ж беру інструмент. Якшо ви не грали на скрипці, ви його даже не візьмете так, як положено. Я взяв так, як положено. Він дивиться на мене, каже — “Шо ти можеш?” Та, кажу, шо ж я можу? я селянське граю, те, шо в селі грають. Але ж воно до городського не підійде. От, допустім, я ж в оркестрі не можу грать, там піаніно якесь там, а я сільське можу заграть. Там то польку, гопак. І так.
— Чуєте, а чи ви пам’ятаєте, щоб до війни в вас такі старці ходили?
М. Я.: Ходили.
— Чи вони були сліпі?
М. Я.: Сліпі були, і дітки водили маленькі старого діда сліпого, помню водили.
— Чи дід був з вашого села?
М. Я.: Нє, з чужого, чужий. В нас не було.
— А чи він грав на чомусь?
М. Я.: Нє, так ходив.
А. І.: От мене інтересує, ви оцим занімаєтесь, ну чого людина бідна? чого я повинен буть бідний?
М. Я.: Ти багатий.
А. І.: Я считаю, шо я багатий. А шо? В мене є шо їсти. Я вдягнутий. Ну, чого з мене робить людину бідну? Бо просто воно неправильно зачіпається. Почалися колгоспи. Той бідняк первий у колгосп. Записався, а робить не захотів у колгоспі. І через якісь пару місяців вийшов з колгоспу. Отакі починали колгосп з цього. Перві бідняки туди й пішли, бо вони не пішли, а полізли. Пішли в колгосп, і робить не схотіли.
Бачать, шо земля заростає бур’янами, нада тих людей, которі хоть якесь хазяйство будуть держать. Батько мій і коні мав, і реманент. Бо це я харашо знаю, держали землю у степу. Кажуть — ту пшеницю не чіпай! Я коров гонив туди пасти, я боявсь, шоб корова не зайшла, бо то не наша пшениця. А чого? Я, каже, оддав ту пшеницю, ше вона росте, а батько вже оддав пшеницю!
— А ті старці, котрі до війни ходили, чи ви пам’ятаєте того діда, котрий мав поводира, що він співав? Чи він співав? чи він тільки попросив хліб? чи ви пам’ятаєте?
М. Я.: Бог його зна, шо він співав! Знаю, шо ходили, було часто й густо ходять. То співають. То в хату стукають. І ходить хлопчик такий год 10 з дідом. А нема ж чого й давать. То картоплину мати там витягне десь із відра та кине, кусок хліба одріже.
А. І.: А це хлопця того зачепили. Ходив у нас один дід такий, якийсь він був інтересний, той дід. Це тепер ними заінтересувалися. Так от він ходив по хатах, він проповідував таку якусь молитву. І намалював, це ше в тій батьківській хаті, він зняв у нас квартиру, тобто комнату. І він квартирувався, столувався. Так він хату обмалював, помалював хрести, такі якісь образи на потолку. Ну вже хати тії немає.
М. Я.: Та її вже й не було.
А. І.: Було воно, розваляли.
— А як він у вас квартирував, то що він ще робив для інших людей?
А. І.: Нічого не робив.
— А чому він жив у вас? скільки це було часу?
М. Я.: Він ходив по хатах.
А. І.: Ну, такий якийсь він був той чоловік так, як я от думав, як писатєль такий якийсь. Бо батько про нього шось таке другий раз розказував, але воно мене не касалось, я не дошпиркався.
— Чуєте, а ще до тих старців. Що люди казали про старців? Чи вони шкодували їх? Чи давали їм? чи часом не давали нічого?
А. І.: Давали! друга людина бідна, як бідна, каліка. Третя людина сліпа. Ну, як такій людині не дать? обіжена людина.
— А якщо хтось не дав, чи це був гріх? чи що?
А. І.: Презирали таких людей. Як, допустим, до мене зайшов старець, і я не дав. Презирали таких людей! То це ж собаці і то нада кинуть, а це ж таки ж людина зайшла! Якби в такої людини не було горя, то вона б не прийшла.
— А чи ви пам’ятаєте може таких в клубі бандуристів?
А. І.: Не було.
— На концерт не приїжджали?
А. І.: Не було такого. Лце тако самі собираємось. Оце там було на балалайкі грали.
— І ці старці коли мандрували, то чи часом були серед них жінки?
А. І.: Я тільки мужика бачив. У нас на квартирі той дядько, він такий культурний чоловік був. Я як січас його могу сказать так, як Шевченко. Отак батько мені, я тоді в те время школяр був, так вони казали — “Це такий, которий пише книги”. Оце вони його харашо знали. І я чув, як вони балакали, це вони на церковний лад балакали.
— Чи батько до війни займався тільки землеробством? чи він ще чимось займався?
А. І.: Нє, землеробством.
— Тільки те. Це означає, що він ходив часом на базар, щоби продати щось?
А. І.: Частенько, по надобності. Оце ж посадили садок, от уже можете самі опреділить, от дивіться, туди далі це невдобно, і туди невдобно. А батько це купив собі, у батька було 12 душ сім’ї, у батькового батька 12 душ сім’ї, о! То оце купили землю і построївся батько, це садок в них був.
— Чи ви часом ходили з ним на базар?
А. І.: Часто, часто.
— Чи ви пам’ятаєте, чи були такі старці там на базарі? Чи не пам’ятаєте? Такі старці?
А. І.: Не бачив.
— А що ви помагали батькові?
А. І.: Возиком возив. Возиком пішов так. Це ж 40 км до Черкас возиком пішли.
— А що ходили за ніч, чи як?
А. І.: Да! з вечора їдемо, а аж на другий вечір приїжджаєм.
М. Я.: А на другий вечір додому.
— Чуєте, а чи були гончарі тут?
А. І.: Нен було. Отуто в нас не було.
— А в селі?
А. І.: У селі тоже не було.
М. Я.: У Стрійцях були, ми там горшки брали, купляли там.
— Чи ви пам’ятаєте, щоб в селі були євреї чи поляки?
А. І.: Були!
М. Я.: Магазин держали.
— Єврей?
А. І.: Оцей Борюх, це був єврей. А він держав, і в його син був головою колгоспу первим. Як організувався колгосп у нас, то він голова колгоспу був. То Борюха син.
— А як ви казали на нього? на того першого голову колгоспу?
А. І.: Петро, Петро його звали.
М. Я.: Тільки це Рода тоже єврей.
— Це той самий Рода? Чи він був так добрий до людей? чи трошки такий жорстокий?
А. І.: Я не знаю. Я вже забув.
— Чи ви не пам’ятаєте, що вони продали там в магазині?
М. Я.: Матерію продавали.
А. І.: І не тільки матерії. Було це ж я пацан, батько дадуть 5 копійок. Ну, шо ті 5 копійок? Сходи купи у Борюха сахару. І він продасть отаку грудку того рафінаду, сахару за 5 копійок. Я цілу дорогу їм, а там було 3 км до магазіну. І мені хватало, та ше й батьку принесу за 5 копійок таку грудку сахару! (сміється).
М. Я.: Він же твердий ото такий.
— А чи були росіяни в селі? в школі вчителі чи були?
А. І.: Не було.
— Українська мова була ж в школі?
А. І.: Українська.
— Чуєте, я чи ви пам’ятаєте, щоб в вашому селі був такий маляр, котрий ікони малював? богомаз казали.
А. І.: Не було.
— А де люди брали ікони? де купували ікони?
А. І.: Здебільшого купувалися, отут монахи робили, вони вірніше, їхня оце, шо тут яр, називається Діброва. Тут були колись монахи жили. А потом, як построїли монастир, Онуфріївський монастир, і їх туди переселили. Яка історія заставила їх туди переселиться, я не можу сказать. Але я знаю, там жили монахи, в тій Діброві, я хату їхню знаю ту Дібровську. Монашеську. Ше перед колгоспами вони жили там. А там померла була ігуменша, у Діброві там. А потом, як вони перебралися уже в монастир, так її перехороняли. Викопали її, як вони, я вже счас не могу розказать, як, у чому її везли? Чи її в труні везли. А коней ішло, і столи такі над нею, мабуть 8 батюшків правили. Дорога була прямо отуди. І вони виселили, а той кажуть продали. Продали бандітові.
— Як це бандітові?
А. І.: Ну, був один такий чоловік, Тенетко. Файний такий злодій, бандіт.
— Він для себе як би це робив, чи для якоїсь там?
А. І.: Для себе.
— Просто такий був?
А. І.: Він сюди перебрався, тут йому було де промишлять. Він по селі крав волів, коней і туди продавав.
— І він купив ту хату і землю?
А. І.: Все те закупив. Я тепер як подумаю, так воно іначе там. Це воно було діло по-научному, потому шо настигала революція, і которі такі видні люди, вони продавали своє імущество. Вони чуствували, шо воно од їх одійде. Так вони продавали. А як він закупив? Я чув такий разговор, шо він за золото купив. Бо раньше гроші такі не ходили. Може ви чули, був тут граф Добринський. Я в його на роботі був. Це я ше пацаном був. Батько був по семенах знаток великий, а він приїжджав до батька так, як оце, і каже, дівчата, сестри в мене, ше счас 4 сестри є. Каже — “Бери, Іван Теренійович! — батько Іван Терентійович був — “Бери в мене буряки, семена, і всі мені буряки на завод”. Він платить зразу гроші. Хочеш брать гроші, а нє! бери малясу для худоби. То це ж, ви питали, той батько брав гроші. То там порішав, то там, батько брав як залог в Добринського і сіяв буряки. А потом одвозив оце ж, коні були в його, возили ті буряки на завод здавали. А дівчатам гроші були. А я сам ходив та жуки собирав.
— З картоплі?
А. І.: Да. З буряка. І там було у суботу, аж де той граф Добринський живе! я у суботу приїду туди на степ з гармошкою, з бубоном, і торба грошей, і всі золоті! І батько було приказує — “Не бери то ж золотих грошей! не бери!” А чого? А потому, шо я взяв і те загубив (сміється).
— Що батько хотів получати?
А. І.: Ну, да! а мене ж батько оддавав.
— Чуєте, а як ви кажете, що він приїжджав з гармошкою й з бубном? чи якісь люди були з ним?
А. І.: А на полі ж там дівчата, не тільки ж ми одні. Гармоніст був у його. Заїжджав на поле і музику там підняв! Там така канава була, проходила, на містку він там грає, і збігаються дівчата, і він там зразу росчот робить. Сам касір, сам і бухгалтер, і всьо.
— Чуєте, а це що було до революції, чи що? Чи як вже радянська влада, і ще граф був?
А. І.: Да, ше воно граф тоді зовсім ше не одійшов, а ше мав силу. Чи силу, чи по старому адресу він приїжджав. А ше й до того ж сіяли буряки.
— А де його поле було?
А. І.: Поле, оце все поля считались.
— Все його було?
А. І.: Да.
— А де його хата тут була?
А. І.: Тут не було. Він наїжджав сюди. Тут вірніше аж два графи хазяйнували. Тут граф Некрасов осьо був, тут є яр Некрасова. І граф Дурилов.
— Чи то там за хутором тепер Шевченко називається?
А. І.: Да! Ні, він там, той хутор знищили. Хутор Шевченко осьо туди буде.
— А хто там за хутором Шевченко, чия там була садиба?
А. І.: А там був Куліш. І була княгиня Катерина оце у Сунках. Оце недавно про те мені розказували. А цей граф Дурилов, це ж княгині був син.
— А княгині як фамілія?
А. І.: Не знаю. Але я, вірніше вам сказать, я лежав у лікарні в Сунках, і зі мною лежав дід із Сунок, і цей дід все розказував. Точніше. Я трошки знаю, але як уточнить оце все діло? У нас називають, наприклад, ото всьо ліс Дурилов. А чого він Дурилов? шо це? Або на яр Некрасов? Я знаю, шо писатєль є Некрасов. А то шо це тут. Коли оказується, там був граф Некрасов і граф Дурилов. А вони це люди жили такі розкошні. Вони зїжджались, кожен граф мав собі хурщака. Так вони зїжджалися і в карти гуляли. І оцей яр осьо називається він Мацеїв яр, так у нас називається. А той куток Гончарихи називається Крицунове. А мене заінтересувало, а чого іменно це два імені там? Шо це воно за Мацеїв? Де це Мацеїв? Коли той дід розказує, а йому вже 100 год. Він, той дід, служив у цього Тенетки, в цього бандіта. То він знає це все. І він знає, він мене зачепив, той дід, і став питать — “А Іван Терентійович є живий?” Кажу — ” А я його син!”. Я, каже знаю харашо, знаю Степана, тут його хресний в той момент робив. Там була кузня. А той дід там ковалював.
— Той дід із Сунок ковалював?
А. І.: Ні! це наш дід. А він тут наймитував, він знає тут усе.
— А як його звати, того діда з Сунок?
А. І.: Дід Тихан.
— Тихан?
А. І.: Тихан!
— 100 років йому?
М. Я.: Вже він умер. Я перед цим перепитую часто, оце, де я був в хаті, ото він з того села.
— Добре, а ви казали, що ті монахи там жили в Діброві просто в хаті?
А. І.: У хаті.
— Чи це було як церква? чи як монастир? чи вони просто господарювали?
А. І.: Вони, да, земля була їхня.
— І робили ікони там?
А. І.: Ікони робили вони в монастирі.
М. Я.: Це вони послі того, як вони землю одібрали, то тоді вони.
А. І.: Як землю одібрали, то вони вже в монастирі робили тому ікони. Там і січас можна найти таких людей, шо роблять ікони.
М. Я.: Я ходила дочці купляла оце осьо.
— А де ви купляли?
М. Я.: У Чудиловці.
— У якоїсь жінки?
М. Я.: 80 год, 79. Там коло монастиря сусідка робила. Єслі оце вже дочка оддала свою дочку.
— Тьотю, а чи ви знаєте, що робили із старими іконами, як от їх поїсть щось? Що з ними зробити?
М. Я.: Не знаю, поїсть то шо.
— Шашель якийсь.
М. Я.: Не приходилось мені. Тільки перемальовувать треба. В нас оно старі були тоже. Батька його благословенні.
— А таких нагорі немає в вас, таких, що на дошці мальовані?
М. Я.: Немає.
— А як то общественна криниця?
А. І.: Раньше, мій батько як строївся, то оце туди од мого батька далі вже туди йшов ліс. Поля не було. А як розкорчували ліс, стали поля ж займати. Шоб не ходить же ж вам по дворах, як тепер оце в колгосп. А прийти до людини — дай води! Собралися дядьки, викопали криницю. Це вона считається общественна. Вона ніким не найнята, а дядьки собралися і викопали криницю.
— А таких святих?
М. Я.: І посвятили, і дай вона Вознєсєніє.
А. І.: І це її посвятили, і вона називається Вознєсєнська.
М. Я.: Всігда було пєвча йде з церкви, хрести несуть. Там стають, та править молитву батюшка. А тоді собирають там стола, сусіди зносяться, пообідають. Пєвча.
— На Вознєсєнія?
М. Я.: На Вознєсєніє. І це в 47-му годі послєдній год, у 48-м, бо в 48-му я тут стала, а в 49-м уже готовились ми. І в углах помазали, бо це ж прийде пєвча, прийдуть люди з села. А воно пішли батьки до церкви, приходять, кажуть — не розрішив голова вже святить, шоб не ходили вже святить.
— А чого?
М. Я.: А не знаю чого.
А. І.: Кузня стояла там за селом. Тут дядько жив. Ну, раньше так люди промишляли, хто там шось шиє, а той ковалює. Ну, допустим, я ж не могу все уміть робить. Ага, от мій там товариш зробив кузню, та й ковалює. А то стали їхать на поле, тому нада там лошадку одклепать. Тому болт якийсь нада зробить. Тому гайку нада зрубать. От чоловік построїв кузню. Так як корчма. Але це була така трудова корчма, шо вона всім нужна. Раньше не було так, як тепер, де не ходи, скрізь желізо валяється. А там тільки побачив желізяку, за ту желізяку! таскаєш до коваля.
— А корчма де була?
А. І.: Не було в селі.
— Добре.