Трохименко Лита Григорівна, 1912 р. н.

— Ба! а розкажіть тепер про сім’ю своєї матері. Скільки їх було в сімї? як діда звали?
Л.Г.: У діда мого було 3 дівчат і 3 хлопці. Старший самий брат був Іван Павлович. Менша була сестра Секліта Павловна Якубовська. Потом іше менша була моя мати Пріська Павловна Якубовська. Ше менша це була Софія Павловна Якубовська. І потом самий менший Грицько Павлович Якубовський. Всі виросли здоровими, як мається буть.
А сама менша оце Софія була, стерегла на полі баштан. Було їй 12 год. І піднявся дощ і вітер, і град розбив той курінь, шо вона в ньому жила, порозкидав по всім полі постіль ту, де вона спала. І забив її, заплескав. А било, грякало, нєльзя було на поле поїхать. Поїхав би батько, то не можна було, бє град, гримить! А тоді вже, як перестав, та поїхали та забрали її в жару. Але ж баби шептали, вишептали, осталась вона жива.
А так, хай Господь милує! Повигнивали оці у неї кісточки на руках і на ногах. Вона ото так ходила. А руки ото так, не могла вона ні зачесаться, ні запнуться. Не згиналися у ліктях. Як зачне втираться, то возьме отак, долоні смик! та тако держить рукава, а сама отак ладонню утирається. А заплітали ми її вже, як і я стала, то заплітали, розчісували.
— Ба, а дід же був поляк?
Л.Г.: Дід же, в мого ж дід батько настоящий поляк був. То втік же, а синів покинув тут.
— А коли втік?
Л.Г.: А втік же в революцію, як революція почалася.
— Яка революція?
Л.Г.: Война ж така була, як німця вигнали. То ото й була, считалася не война, а революція. Тоді й сталося, і він утік. А Павло і син один осталися. Два його сини. І города ж у їх було дуже багато на двох. Так од ції вулиці аж до тії вулиці. То оце в Павла було шестеро дітей, а в Свиридина, то я тобі не можу передать, скільки. Бо були од першої жінки діти. Тоді перша жінка вмерла, та в його од другої діти. То я тільки знаю, шо точно, шо од другої було 8 дочок. А ше старші були дочки. То вже й не знаю, скільки їх було.
— А баба Софія? вона була українка?
Л.Г.: Баба Софія? А там єсть перва дочка, це то та полякова. Софія. Вона ж була Софія.
— Ні, жінка Павла.
Л.Г.: Ааа! українка. Мар’яна.
— А! її Мар’яна звали!
Л.Г.: Мар’яна. Вона мене дуже любила. Рада була, тако! тако! тако! А всі ж не любили. Усі чисто білі. Усі, у Гаврила 4 дівчат.
— А хто такий Гаврило?
Л.Г.: Гаврило брат материн, 4 дівчат, всі білі. А в Івана без счоту було! В Івана було діти, чого-то як-то у Іванової жінки був брат, о! як тоді звалося в нас, тепер то голова, то секретар, а тоді якось звалось інакше. Урядник! урядник був брат. Дядя Іраклій. Та в урядника було дуже багато грошей. А той урядний їхав річкою, а річка тоді розставала, і кінь утонув, а він виплив та заболів чахоткою. І тоді уже ж ті гроші вже дав матері своїй, а мати своя давала вже дочкам, то дала ж і дядині Іраклія.
То вже чи через ті гроші, шо оце так росте-росте у їх, у дядька Івана дочка чи син, в 20 год падає на ноги, лежить, хоч ножем ріж, ніг не чує. То лежали год по 15 Марфа і Пріська. На полу лежать і всьо. А другі підростають, і другі вмирають. Ті вмирають, а другі підростки лягають. То стільки їх померло! Мати було піде до дядька, ходила одвідать. Бере курку ріже, та стуше, і сала там бере. Ми бідно жили. Уже той дядько набере і несе. Набере і несе усього. Туди піде ж, провідає їх та прийде та розказує. Я ж їх не бачила, тих дівок. Як одну ж назвали Марфою, бо в матері була сама старша сестра Марфа. А одну назвали ж Пріською, бо мати ж моя була Пріська. То так назвали. Лежать, каже, дві дівки на полу.
— Що ж то за болєзнь?
Л.Г.: Руки й ноги крутить.
— Через те, шо він ото?
Л.Г.: Ну, до того вона вийшла. Бо котрийсь брат уже там їздив по докторах, другий уже, урядників брат, о! та добивався, як же що зробить, шоб не заболіть і собі. А йому сказали будто би — “Замуруйся ти, заїдь на край світу, замуруйся в печі, а кров усьо равно тебе найде, пока не так пішла чахотка, то тебе найде. Де ти не будеш”. А ця сестра, шо це за дядьком, жила довго! Довго. А це тільки отак діти мерли. Мерли й мерли!
— Ба! а баба Мар’яна, то якого вона року?
Л.Г.: А баба Мар’яна то українка ж. І якісь вони там Пересуки, Пересука отам Сидорович живе, жив. А за Сидоровичем ото там бабина родина. Там бабин брат був, і там лишились деякі такі родичі.
— А дідів дід, як його звали? батька, батька.
Л.Г.: Не знаю, як дідового батька звали. Не знаю. Оце сини.
— Оце жінка його?
Л.Г.: Свиридів, цих я чула. Cвириди жили, не бачила, тільки чула. З її боку були поляки. Він і вона поляки були. І вони так вроді утікли. Синів покинули. То до синів ніхто діла не мав. Жили вони собі.
— То це вже за вас було, як вони покинули? чи вони покинули, ще вас не було на світі? коли вони втікли.
Л.Г.: Мені було всього 2 годи, як революція началася. І батька виряджали, і хто здав карім літом, це ж визвали батька вже на фронт. І хто здав карін, а я йду з тим каріном, люди виряджали, та просять у мене карім. А я — це татовий! це татовий! Іду, той карім несу, так це татовий! це татовий! А вже як прийшов батько, 4 годи був в плєну, о! то сказав батько адрес, то чи то город, чи то станція Тарантар Ризуази.
— Це Німеччина?
Л.Г.: Да. От і дві були удови, і він у них був, возив по лагерю хліб Сусі і Даві.
— Це ці німки?
Л.Г.: Німки, да.
— А прізвище не знаєте?
Л.Г.: Оце звуть Сусі і Даві. А фамилії то може й батько їх не знав. Не буду казать.
— Ба! а ви не знаєте, а куди вони поїхали, ці діти?
Л.Г.: Так вони ж у Німеччину поїхали!
— То вони ж полячки, а чого поїхали в Німеччину?
Л.Г.: Ну, треба було кудись заграницю, і вони втікали.
— Як вони сюди попали, ви не знаєте?
Л.Г.: Тут почти самі поляки були. Тут оце було, тобі баба Олена, вона ж тоже полячка. Дід же фамилія Пригорницький, о! І бабина мати полячка. Дід, дідова фамилія, в неї фамилія була дівоцька Мацевська.
— Це вашої баби мати була?
Л.Г.: Баби Олени. Баби Олени була мати полячка. Мацевський. А батько поляк Празницький. То Сташевський, Ольнишевський, і Баранський. Там і поляки, й поляки, й поляки пооставалися. А тільки так помішалися з українцями. Та й ото тобі так і по сьоднішній день живуть. Хто там вже їх розбере там! Вже нічо не розбереш! (сміється).
— Ба! а батькова сім’я?
Л.Г.: Мого батька?
— Да.
Л.Г.: Ну, оце ж дід був Трохименко Яків. Баби я не знаю, а діда ше знаю. Дід ше мене глядів. А баби не знаю. По-моєму, шо баба була Григоренчиха, із циганів.
— Циганів?
Л.Г.: Да. З циганів, так як мій дід Грицько.
— Який дід Грицько?
Л.Г.: А батьків же батько Грицько.
— Грицько, то він циган був?
Л.Г.: Він же вихрист.
— А що таке вихрист?
Л.Г.: Циган був його батько. Та пішов у церкву, та похрестили його в церкві. Уже фамилію, чи то дали йому прізвище, і він став руським.
— Правда?
Л.Г.: Да. Циган.
— Я не знала, ба! чесно! (сміються). А откуда я знала?
Л.Г.: Батько Петро, а його батько Грицько, вихрист. Та вихрестився.
— Це вашого батька дід вихрестився, да?
Л.Г.: Нє! не батька, материн!
— А! материн.
Л.Г.: Материн батько був Григоренко, як його було звуть? Тарас! То це Тарас був сином вихреста. Того цигана, що вихрестився, син. То це ж Григоренки, це наші. Да. Моя баба ж була із цих вихрестів. А це ж ті Григоренки, вони ж цигани. Вихрести.
— А звідкіля вони прийшли?
Л.Г.: Цигани? Ну, цигани ж ходять, їздять.
— Ну, а ці откуда прийшли?
Л.Г.: Приїхали ж! надоїло їздить. та до нас в село прибилися, ше десь, ше десь прибилися. Прибилися та пішов чоловік із жінкою до попа, він їх похрестив, і зробилися вони вихристи. А оце ж ції Каті Лозінської, будем казать уже, як його звуть, того? Славко, шо це ж тепер, Славко. Славків же дід, чи прадід, тоже ж вихрист, єврей був.
— Єврей?
Л.Г.: Так! та вихрестився, та став руським чоловіком. А вони з євреїв. Оце Катя Лозінська, ти ж знаєш її? вона ж дуже похожа на євреїв.
— Тепер давайте ще про вашого батька сім’ю. Значить, мати його була із циганів в крові, да?
Л.Г.: Да. У циганів.
— Ну, українці, цигани (сміється).
Л.Г.: Їх багато! тільки я ж не знаю, багато! їх було.
— Ба! в вашій сім’ї, у вашого батька сім’ї.
Л.Г.: У мого батька сім’ї, у мого батька був брат Онисько, сестра Пріська, і сестра Мотря. Оце було четверо їх. То Мотря вмерла, а батько сам доживав віка.
— А батько був українець?
Л.Г.: Українець.
— І мати його була, батька, українка?
Л.Г.: Да, вони українці були в родині. Українці.
— Дубіївські?
Л.Г.: Дібровські. Ніхто ні звідкіль. В цьому селі родилися. В цьому селі померли. То ше діда я добре знала.
— Ба! а помните, ви мені колись розказували, що як ваша мати там зустрічалася з іншим хлопцем?
Л.Г.: Зустрічалася з іншим хлопцем, а дід не оддав, бо той хлопець гуляв із Секлітою, шо єсть сестра ж у матері Секліта. Вона в Сибір виїхала. Та тоді піддивився, шо бігає дівчинка, іше луча за ту Секліту, та Секліту покинув. Та давай з Пріською гулять. А та Секліта вийшла трохи так год через 10 за Сіденка заміж та виїхали на Сибір. А тоді той Тихін давай уже іти до діда просить, шоб Пріську оддав. А дід одказав.
— А прізвище можете сказати?
Л.Г.: А я й не знаю, як його фамилія. А дід сказав — ні! То він ходив-ходив, ходив-ходив, просив-просив! А дід каже — “Як не як, зійтися вам вкучу, та будете биться та лаяться. А я не хочу цього. Бери собі, дівок хвата. А моїй дочці тоже найдеться”. То вона ото за того Тихона. А в того Тихона жінка була, і були діти, гарні діти. Чи той Тихін був гарний, не знаю.
— А він Дубіївський був? чи ні?
Л.Г.: Дубіївський. Розкуркулили та вислали на Сибір.
— Кого? Тихона?
Л.Г.: Тихона того, в которого багато землі. В того Тихона були й хлопці, й дівчата. А я ж уже така була, як Роман, чи вже більша, як Інна. То це ж ми усі чисто гонили воли пасти в неділю. Бо в неділю ж не косять, то батько оддихає, чи може якусь другу роботу робить дома, а нам, таким підросткам, воли пасти. Отуди до 10-го як іти, то оті дубки.
— Там, де ягоди ми збирали?
Л.Г.: Да. Все село згониться. А я дивлюся, такий красивий хлопець, та такий гордий. Всі бігають, граються в м’яча, а він так ходить тільки на мене поглядає. І я так на нього поглядаю. Уже була така, як Інна. А тоді вже, я не знаю, я стала більша, та сюди ми перейшли, то я вже того Прокопа не бачила. А чула ж це вже тільки, шо Фесенчука вирядили на Соловки.
— Ага, так він Фесенчук?
Л.Г.: Так. На Соловки. І кажуть, Фесенчук оженився був, ше не вспів весілля згулять, а тут його виряжають, а та молода у сільраду — “Випустіть! випустіть! шоб мене туди на Соловки не забрали. То вона осталася, випуситили її, вона осталася, а Прокіп поїхав на Соловки.
— А вернувся, ні? ба!
Л.Г.: Підожди! Прийшли люди, я була замужем уже за Гринчаком, розійшлася, живу сама. Коли мені каже — “Ти можеш мужичка вернути!” Каже — “Утік Прокіп Фесенчуків. Думав, шо Катерина жде, а Катерина вже вдруге виходить заміж”. І він же, каже, вона не хоче й балакать з ним. Виходить вона за Тимошенка замуж. Та я, каже, бачу його всігда та питаю — “Ну шо, Прокопе! не згодиться Катерина, то шукай собі кого”. “Та кого я буду шукать?”. “Знаєш шо, Прокопе! сватай Улитку”. “Яку це Улитку?”. Бо Катерина приходила до сестри моєї та казала — “Скажеш Прокопу, передаси Прокопу привіт, і скажеш, шо я казала, хай Улитку сватає”. А він пішов до сестри, а сестра каже — “Я бачила Катю, то Катя привіт тобі передавала, та казала, шоб ти женивсь, не ждав її. Казала, шоб якусь Улитку сватав”.
Це наче Катя за якусь Улитку казала. Каже, це Грицька. А яка вона? така, як була? чи перемінилась? “Прокопе, вона получала ше!” Він каже — “Не піду, поки десь побачу. Може, вона вже така погоріла”. А тоді прийшло время, десь весілля було. Там на весіллі багато людей! тоді весілля робить не давали, але так якось робили.
— А чого не давали?
Л.Г.: Не давали весілля вже робить.
— Чого?
Л.Г.: Не можна було, Боже сохрани! Розписалися і всьо! Та я пішла на те весілля із своєю подружкою. Та так людей багато, і ми отако поглядом зустрілися. Я ж його малим тільки, не малим, але коли я вже його бачила. Зустрілися ми поглядом. Я прийшла додому, Настя, подруга, побігла додому вечерять, а я роздяглася та лягла спать.
А Тимошечкіна Катя старша була зо мною, прибігла та — “Тьотю! казала мати, шоб ви прийшли січас”. А я так в цій спідниці, розіпнута, і побігла! Чого ж це вона? Це ж таке було, шо шось вона кличе. Уходю, а він вже в хаті сидить, і з Тимошечкиними синами балакають. І півлітра на столі стоїть.
А я тоді з хати! І вони були випивши, та може шось сказали, та може то б мені сказала. І я ж іду-іду, він за мною до двору. А я ж настіж, а було восени. Кажу — “Ходім, Прокопе, в хату, як хочеш балакать”. Він — “Нє! ти дуже гарбузи чіпляєш, то подумай, подумай гарно!”. “Та чого ти, Прокопе! я тебе ше з дєтства люблю” (сміється). А він — “Подумай, подумай!” І не схотів іти. Пішов. Чи то вже ж ті півлітри так, шоб з Тимошенками випити. Чи то, шоб за Катерину набалакаться.
— А ви шукали його, ба! як він утік? не шукали?
Л.Г.: Та хто там їх шукатиме! такий світ їх завозили! Тоді на другий раз прийшов і отако сяде на лавку і сидить. Не балака! не зворухнеться! Таке несміле! таке несміле! Я кажу вже, шо йди, бо я, Прокопе! хочу спать. Вирядю його, а сама думаю — і сама я в своїй хаті буду сидіть! (сміються). Посидів він у мене в хаті. А тоді я засунусь на піч, залізу. А він стука в одне вікно, в друге, в третє, в четверте вікно! та й піде. Думаю — нашо мені такий мені такий нищеброд! (сміються). То так. А тоді каже — “Сама сказала, шо я такий!” (сміється). Ото я його зацепила, вцепила гарбуза. Кажу — “Прокопе!”
Л.Г.: Дехто з людей казав, шо довго ж не було у Пріськи дітей.
— Скільки? год 10 не було?
Л.Г.: Чи 10, чи 11. А це чи не од Фесенчука! і чорна така, і Грицько ж чорний. Та шо ти балакаєш! таке балакаєш! каже (сміється).
— То ж ви родились, і більше ж нікого не було? да?
Л.Г.: Не було нікого. То ото таке. Отаке, так він того гарбуза боявся. А тоді і поїхав, узяв поїхав туди. На Соловки. Ну, туди, там же його батьки. Поїхав туди і там посватав вдову з чотирма дітьми, багату дуже. А тільки пив так-то, й так-то, страшне діло! І пройшло ще багато год, оце год 15, як приїжджав до своєї тої першої жінки Катерини. Погостював у неї, там був саме той, которого двоюрідна сестра. та каже, уже в його од горілки таке, так з його ллється! Він уже не сере, а ллється! Таке оце. І побув-побув, і поїхав опять туди на Соловки. Чи до тої жінки, чи так вже поїхав, хто зна! куди.
— Ба! а розкажіть ваші, як мати вийшла заміж, як вона виходила заміж? як це було?
Л.Г.: Вона виходила заміж, уже батько бив її. Не хотіла вона іти заміж, а її, оце недавно ше Чуданщиха казала — “Як надумаю, як Мишка її ж бив! ох, бив же твою матір! Батько її сказав, шоб пішла заміж, та і заставив іти за цього батька за мого, Грицька.
— А чого вона не хотіла?
Л.Г.: Ну, вона може таки думала, шо піде за того Фесенчука.
— А він багато старший був, батько ваш, за неї?
Л.Г.: Йому 19, а матері 18.
— А чого батько її за нього саме хотів оддать?
Л.Г.: Уже він сам сидів із батьком у хаті. Уже в його була хата. Брат вистроївся, всі повиходили заміж, повистроїлись. Та ти ж не будеш, каже, по сусідах ходить! Та зразу ж ідеш та в свою хату!
— А свекрухи вже не було, померла?
Л.Г.: Вже ж баба вмерла. Та тут же ж і городець єсть, і все. А тут і того ж города багато, страшне в Фесенчука! А тільки шо він не схотів, шо він за старшою такий хитрий був, а діда хотів перехитрить. То мати вже пішла за цього Грицька.
— А як вони жили? нормально?
Л.Г.: Жили вони харашо, спокойно. Уже діда як ото зв’язав батько, та дід уже такий тихенький був! Потом дід умер, то батько випив десь, а дід прийшов увечері та каже — у Гната Горобця гуляв, та роздав Гнат сахару стільки, дві грудки сахару в його, такі грудки На тобі! ми з матір’ю на лежанці лежали. Сьогодні. А це ше на завтра грудка буде. Та піду я в клуню спать. Бо жита намолочено, хто то вже молотив, чи дід? намолочена така куча, шо як лантух набере, то мішок і навіє. Та піду в клуню, буду спать.
А тоді мати каже — “Чось не спиться, волнуюся. Буду вставать та топить”. Та устала вже затопить, бо зарані, вдосвіта, осінь же, мороз був. Та хотіла піти, коло клуні гарбузи лежали. Коли дивиться — шось біліє, лежить, не доходя клуні. Покликала собаку. Собака побігла, понюхала і біжить, каже, до мене.
Пішла покликала Грицькову жінку, шось біле там коло клуні! Гапка прийшла, тоже собаку покликала. Собака понюхав, та й біжить до нас, каже. Пішли Ониська збудили, іди ти, Онисько, бо баби бояться! А Онисько пішов та каже — дід лежить! серед двору. Хропе, хропе. Дід хропе, лежить.
Та тоді внесли того діда, та долі поклали, а я ж дивлюся, а дід хропе і не балака. Та позвали попа, та піп його, всі з хати вийшли, піп його чи то вже ж сповідав, чи шо. І вийшов з хати, каже — “Трошки побудьте надворі, він січас кончиться”. Через время піп пішов, і кончився дід. І більше нічого не запомнила.
— Ба! А як прізвисько в діда було? в батька, нє? Касьян?
Л.Г.: Касьян.
— А чого так називали?
Л.Г.: Хтось родився, є у роду один день, празник, Касянія. І в той день родився. Прісьці каже, і ше декому казала, шо тепер такого празника вже нема, не празнують.
— І шо, так і назвали?
Л.Г.: Та то назвали Касьян через те.
— Іменно ім’я дали Касьян?
Л.Г.: По-вуличному! назвали Касьян. Касьян! Касьян! День Касьяна є, в день Касьяна родився.
— А в цього діда не було вашого, материного батька, прізвиська ніякого? Якубовського?
Л.Г.: Лях!
— Лях, так і називали, да?
Л.Г.: Ляхи. Якубовський, а вообще то Ляхи. Звалися Ляхи.
— А Попенки це хто?
Л.Г.: Була одна така дівка, шо не замужем була та все в попа служила, все в попа служила. Та так уже вона і сім’ю розвела, як заміж пішла, так Попівна та Попівна, так уже стали всі Попенки. І по сьоднішній день Попенки.
— Це діда Степана, да?
Л.Г.: Да. Попенки. Попенки. Попівна вона звалась. Та не Попівни, а вже Попенки. Ото таке.
— Ба! а ви на якому кутку жили Якубовські?
Л.Г.: Якубовські жили ж осьо.
— Ну, це дід.
Л.Г.: Оце ж отут.
— На цій вулиці?
Л.Г.: Да! ото ж де ж Якубовські. Наташка.
— Дід і баба Мар’яна там жили, да?
Л.Г.: Да. Це ж тут їхній город.
— А хто на дворі ще остався в них?
Л.Г.: Остались тільки невістки, невістка одна осталась. А нема ж ні одного сина. Дві невістки, три дочки. Заміж повиходили, Рая і Наташа. А то ше Мурая там, сама менша Мурая. Пооставалися отого, як? Свиридона то осталися племінниця, чи онука.
— Ба! а як, чого називається там Капкафа, чи там іще якось? чого так поназивали?
Л.Г.: Цього я не можу сказать. Було, оце ж, де дід Степан ріс. Гора. Пята сотня. Гора. А то Капкаф, через те Капкаф, шо пісчана дуже земля там. А це Гора, бо це наче високе таке мєсто, найвище у селі. Гора.
— А Халоша?
Л.Г.: У нас у селі нема Халоші.
— А в Лазері чого Халоша?
Л.Г.: В Лазері вулиця дуже вузенька, і називалася вона Халоша. То ото я ішла тію вулицею, а мене Альошою, коровою. І Гриша, і Маринка поїхали, і Приходько Павло, три дочки вже взросленькі були. І чоловік, і жінка, і баба ше в їх була. Всі вони пообнімали, а я йшла. А народа на тій Халоші! Господи! нема ж де ступнуть!
— А куди ти йшла?
Л.Г.: А в нас, там же ми були евакуйовані у хаті у людей в Лазері. А тоді у тім дворі запалили сарай, і в нас вєтки ломить. То ми ж виходимо на вулицю, бо дим, счас хату запалать. Та виходять же. То це ті поїхали. А то ж на вулиці ідуть і гинуть, люди боронять, боронять. Німці ходять і вигонять. То йдуть і їдуть.
А я йду і несу на одній руці одну, а на другій другу. А за плечима ше ж клунок, чи передягтись, чи шось хоч трохи узяла. А Володя у кожушку такому, за полу держиться. А за Володьою ше і козка біжить. Ше за нами побігла, і куди ми, туди вона за нами. Да там же ж шо дадуть їй жменьку, живе. У тім дворі, де ми, там і вона.
То це вже ми йдемо. Отака вуличка, як оце о! оце хата. Трактор їде. Ті ж люди вже втомлені, то туляться. І я ж отак ото притулилася до того з двома дітьми. він проїхав, чуть-чуть поминув мене, і став. Біжить прицепщик і бере в мене одну дитину. А я даю. Він дав трактористу, і бере другу. Дає й ту трактористові. Тракторист одну на одну руку взяв, а другу на другу. Поки прицепщик ше нас, якась діжка видно це була, і там якась наче ж така кризівниця. На кризівницю нас поставив, і ми за діжку держимося. А він пішов сів, та одну дитину взяв у тракториста. Тракторист одну дитину держить, а одною рулює. А прицепщик тоже одну держить дитину.
І ми їдем! Нікому нічого не кажуть. І ми нікому нічого не кажем. Вивезли нас аж туди, де називалося, такий вигін здоровий, то кажуть, стара була церква там, та такий вигін. Церкву вже розкидали. І позсажували нас. Тепер хай вам Бог та добрі люди помагають! З тії вулиці, бо там же грязі повно, по коліна. І отак, спинили, на кого обратили вніманіє, і спинили, взяли й вивезли. То вже як трактор поїхав, а козочка ж отако поміж людьми скака та кричить! Кричала-кричала, а потом уже перестала, не збігла ж таки. То десь осталася. То ото так.
— Ба! А ви не помните, як ви малою були, то як весілля гуляли? як це було? як сватались?
Л.Г.: Весілля гуляють, то я була в світилках. У сусіда мого мого було 5 синів і 3 дочки. То я, як сини женились, то мене брали в світилки. То це тобі у суботу іде молода, клониться скрізь ходе, по рідні, по подругах по своїх. А тоді увечері сходяться до молодої дружки і сідають за стіл. Наспівають, поїдять там. Виходять і йдуть до молодого. В молодого тоже поспівають і виходять і розходяться. А вже рано в неділю ідуть.
Оце я ше у молодої за дружку була, та вінчалась та молода. То я вінця держала. Стоять у церкві на рушник молодий і молода. А позаду боярин і дружка. Піп править, править. Вони моляться, христяться, стоять. А потом, як уже одправе, начинає вінчать. Підходе і подає через голови через їхні такий вінець. Таке ну це золоте, залізо таке. Таке залізо тонюсіньке з божими іконками. Подає боярину і дружці. А її дасть уперед молодим поцілувать.
— Ба! це розкажіть, як потом було. Бо це і зараз так роблять. А що зараз не роблять, розкажіть. Як потом гуляли?
Л.Г.: То оце ж тобі тоді іде, іде молодий за попом, і молода. І клоняться. Їдуть, посеред церкви поклоняться. А ми йдемо ззаду та держимо ті вінці. А тоді тричі оце отак обійдуть і стануть. Піп їм руки звяже, а потом розвяже. Поміняє. Оце таке.
— А потім дома як гуляли? дома?
Л.Г.: А дома, а дома вже ж як гуляють, то це вже із церкви поприходять, уже ж ті і дружки, і молодий і молода. Та йдуть до молодого, в молодого гармонія гра. До молодого йдуть, танцюють, гуляють.
А потом бере молода, дружка бере дівчат і йдуть до молодої. До молодої йдуть і сідають за стіл дружки й молода. А молодий уже збирається до молодої йти. Боярина бере! і свашок своїх, сестер. Дівчатка за світелки, а старші сестри за свашки. Боярини парубки. І гільце вквітчане. І йдуть.
Заходять до молодої і перед хатою стають. Виходи батько з матірю з іконою. Цілує молодий ікону. І батько тоді заносе ікону ту і кажись коровай. А тоді розрішає йти і не боярин, а боярин дружко звався. Вже там родич якийсь. Бере молодого за руку і веде отако за стіл. А ми всі стоїмо на лаві, а повз лаву веде молодого дружко. Аж до молодої і садове. Молодий сяде, світелки, свашки позаходять сами. І тоді співають, співають, гуляють. Тоді молоду розквітчують, і хустку дають чорну. Ти бачила в Наташі чорні хустки?
— Не бачила.
Л.Г.: Тоді ту хустку здорову дають.
— А чого чорну?
Л.Г.: Чорна, та вона ж із квітками, така ж красіва! І зав’язують. Так вив’яжуть же ж, тако всяк, і так! Вив’яжуть і тоді вже забирає молодий із своїми боярами, старостами, як вони звалися? там це дружки. Забирають і ведуть уже молоду до молодого. Там вже садовлять за стіл.
— А ви не пам’ятаєте, яка хата була в вашого діда і в аби? чи велика хата була?
Л.Г.: Була ж стара, а тоді ж батько вже поженився, із матір’ю побрались, то стару розкидали та давай строїть нову. То це ж вони може годів 2 – 3 строїлися, а мене ж 10 год не було. То вже аж ту тільки нову знаю.
— А в діда?
Л.Г.: А в діда ж яка була хата, то мене ж на світі не було!
— А, так вони! А материного діда? Материного батька?
Л.Г.: Була тоже хата, дві через сіни. Велика така хата. Знаю, баба пиріжки всігда часто ж пече! бо в кажного ж діти, та біжать. Та такі миски понапіка пиріжків. Такі вже гарні.
— А миски де брали? купляли? чи хтось робив на селі? миски.
Л.Г.: У Смілі ж було повно мисок тих, яких хочеш! яких хочеш. Ото ж таке повиробляють. Та красіві ж такі з півнями, так, як ото передають, такі ж повирисовувані ті півні там, все. То ото ж, які хоч, такі й були миски в людей. А хто вже бідний.
— А що держали дід і баба ваші?
Л.Г.: Корову, свині, і вівці держали. Той дід не держав, бо то вже горілку. А батько з матір’ю держали ж свині, корови.
— А наймити були у діда Павла? наймити.
Л.Г.: Ні! не було, в його свої хлопці були.
— Все самі робили?
Л.Г.: Все самі робили.
— А в кого були наймити?
Л.Г.: Хто його зна! У дядька Ониська наймички були, бо було ж 5 хлопців та одна тільки дочка, та зарані заміж пішла. Та дядині шоб ложки було кому мить та хату замітать. То в дядини оцеї мати служила Лукія, і ше хтось.
— А що їм платили? чи годували?
Л.Г.: Та шось там, якийсь костюмчик наберуть, або шо. Зовсім небагато. А Лукія була друга дочка, бідно жили, та тоже ходила служить, шоб хоч собі на костюмчик заробить чи на сережки на якісь.
А мій батько то шо ж, не було кому помагать, то мене брав. Мене брав із собою. куди в поле їде, то бере. В ліс їде, то бере. В болото, то бере. То я у болоті помагаю йому громадить сіно. І то вже він копицю кладе, так же ж гарно ту копичку кладе. А було, шо покладе, а воно вітер фух! то він мене на копицю висаде. То я згадую, батько кладе, а я грабельками придавлю, шоб вітер не скидав того сіна. А там був з 5-ї сотні один, тоже Касьян, та — все село б так потопталося! шо ж я така, як сорока, худа та легка. Батько каже — нічого! Та й своє робе.
— Ба! а як, наприклад, у вашої матері була велика сім’я, да, то сини, ну діти, її брати, вони самі десь вчилися ремесла? чи як це було? чи в діда вчилися?
Л.Г.: Ну, запрягать, таке.
— А столярувать там?
Л.Г.: Нічого не вчились! Оце, оце хату робить, то це той старіший, та вже строїв, та знає, як стовпа тесать, та тому показує. Один на другого так училися.
— Ну, а були так, що дід каже, чи як в сім’ї було заведено, що один там те робить, другий те робить? Одна пере там, одяг стірає. Друга їсти варить. Чи хто шо попало?
Л.Г.: Тоді таке було, як літо, то баба стара дома, а ті йдуть на поле. Чи то полють, чи то жнуть, чи шо роблять, то на поле. А хлопці ж їздять же волами та возять додому. Чи то сіно, чи то пшеницю, чи просо, чи жито. Вони ж волами їздять. Чи то орють.
— А батько ваш не їздив на заробітки нікуди?
Л.Г.: Нє! батько не їздив. Ше малим хлопцем був мій батько, та це ж дід такий п’яниця. А це він голодний, та паски іше на другий та на третій день, а моя вже баба, батько розказує, хліба напекла. та діти бігають паски їдять, шматки в руках, а батько каже — а я ввійшов да — мамо! паски! а вона каже — нема, моя дитино! хліба бери! А воно так за серце взяло, шо на другий день уже й паски нема. Бо дід п’яниця був. Та вийшов, та пішов, оце ж отако пішов аж на стовпову. На стовпову пішов, то там і ходе. А люди з Смілої такі їдуть на Черкаси, додому. Та — на! хлопчику! ти їсти може хочеш? Сидять на возах чоловік і жінка, на! осісьо і паски, й ковбаски, і усього! А він же зрадів.
А другі їдуть та — хлопчику! може б ти з нами поїхав? коні пасти. Поїду! І взяв ото Гриця забрали, коні пасе Гриць. Пасе той Гришка коні, цілі табуни. А баба плаче! та шукає! А баба плаче, по селі ходе шукає! і по дорогах. А тоді у Смілі плаче, а питаються — “Чого, бабо, плачеш?” “Та десь хлопець зайшов та немає”. “А який він?” “Та чорненький!” “А як його звуть?” “Та Гриць!” “У нас на кутку в чоловіка коні Гриць оцей маленький пасе”. Та взяли ту бабу на віз, та повезли, та до того чоловіка. Та вона зайшла в хату, питає — “В вас хлопчик є чужий?” “Є!” “Який він?” “Такий чорненький”. “Як його звуть?” “Гриша”. “А де ж він?” “На полі, на лугах коні пасе. Сідайте, бабо”. Дали їсти бабі тій. “Упізнаєте, може й не ваш”. А він ускакує на коні, і десяток коней біжить за ним. Уходе в хату та баба ж та плаче! а баба ж та плаче. Каже — “Мені тут харашо, я буду ще тут, додому не хочу”.
— Скільки це йому було?
Л.Г.: Хто й зна! може було год 10 чи 12. Та був там, поки зима началася. А на зиму вже ж привезли, бо баба ж плаче, скучає. Привезли пшениці віз, віз пшениці привезли! І сала.