Кліщ Михайло Макарович, 1917 р. н.

— Нехороша?
М.М.: Да! бо примусово згонили в колгоспи. Зігнали, а потом начали розходитись та роздавать коні, та все. А тоді знов зводити. Таке було!
— Чи ваш батько відразу пішов в колгосп?
М.М.: Батько мій не був в колгоспі.
— Зовсім не пішов?
М.М.: Він покинув нас ще в 17-му році.
— Угу! чи він виїхав з села?
М.М.: Виїхав аж у Сибір.
— Чи він був із села? чи поляк? чи хто?
М.М.: Та ні! він був сільський житель. Виїхав, не знаю, шо його заставило. Покинув та й поїхав в Сибір. А мати сама осталась. Вона була безграмотна, читать не могла, писать.
— А з якого часу ви працювали в колгоспі?
М.М.: Так в основному начав з 36-го, бо я закінчив курси пчеловодів. В Золотоноші. Не в Золотоноші, а в Золотоношівському районі, село Чапаївка. То тоді я вже став на практику на пасіку. Але це недовго я був там, я з 38-го пішов в армію.
— А де служили тоді?
М.М.: Служив на Уралі в городі Уфа.
— Добре. Чуєте, а як ви як би перший раз побачили чи зацікавились скрипкою? як це починалося в вас?
М.М.: Скрипкою, я не скрипкою зацікавився, я вобще зацікавився музикою. Отак я був малишом, та як вийду десь на вулицю, чую, шо десь балалайка грає чи мандоліна, то мене просто, я не міг одірватись од цього, значить. Так один підвів, тут були у нас хлопці такі, шо вже грали на мандолінах, на балалайках. Отак самоучки навчився сам на мандоліну грати. А потім тут був хароший скрипач. Так я вже мандоліну вмів, а там те саме, тільки шо треба смичком уміть владіть. Він мене заставив просто. В нього дві скрипки. Він бере одну, мені дає другу. Отако роби, як я, отако! Та став пальця! Та так помаленьку – помаленьку.
— Та й навчилися.
М.М.: Та й помаленьку я навчився. Бо я вже на мандоліні грав багато музики і танцювальної там, всякі польки, краков’яки там. Всякі танці народні.
— А де ви грали на мандоліні танці?
М.М.: А я грав у міському клубі. Міський клуб був, та отам приїхав один з Києва, такий хароший музикант, і він в нас ото організував, руководив.
— А в якому це році було? коли він приїхав?
М.М.: Це було мабуть в 36-му, 37-му.
— Але й другий був у клубі ансамбль музичний? нє?
М.М.: Ансамблю не було. Самі грали. Музиканти були всякі, но такі навіть були досвідчені, знали ноти.
— А вони грали на весіллях?
М.М.: Не помню, чи вони грали на весіллях. Я то не помню. А самі вони після того, я шось не помню, шоб вони грали на весіллях. То нанімали десь хтось скрипачів, а пізніше начали нанімать гармоністів. То з Кобрина, то з Могильця. Тоді були і в нас уже гармоністи такі, музика ожила.
— А коли ви грали на скрипку на весіллі, то хто з вами ще грав? На які інструменти?
М.М.: Інструменти які, ше була скрипка і барабан.
— Чи то маленький бубен, чи такий здоровий?
М.М.: Нє, такий середнього, в діаметрі сантиметрів прімєрно 40.
— І два боки?
М.М.: Да, два боки. Як батько грав, отакі барабани.
— А чи він має таку ж тарілку?
М.М.: Дві тарілки.
— А хто грав з вами на другу скрипку?
М.М.: Його немає живого тепер вже. Овсененко Василь Філімонович. Це син того скрипача.
— Так-так! того бібліотекаря?
М.М.: Да.
— А це ви грали на весіллях після війни, чи до війни?
М.М.: Після війни.
— Після війни вже.
М.М.: До війни так і не став скрипачом. Бо я був в Германії.
— В війну?
М.М.: Да. Вначалі я був на фронті, потом попав в окруженіє. Із окруженія вийшов там в Білорусії. Потім прийшов додому, та нас забрали в Германію. Їхав назад з Германії, та одна полячка мені подарувала скрипку. Я на ній ше не дуже там сильно володів нею, але вона мені подарувала скрипку. І я її привіз додому й начав помаленьку нею рухати. Ну, я навчився водить смичком, то я, музику я знав, то я бистро обійняв цю ігру. І потом начав ходить в клуб, і там грати для молодьожі.
— На танці?
М.М.: На танці, да! А тоді на свадьбах грав.
— Чи часом доводилося грати на виборах? як вибори були.
М.М.: Один раз приходилось грать на вибори. В нас ше була стара контора тут, її вже розваляли, вона над ставком стояла. Там проти магазина. То там вибори проходили, і нас заставили там грать.
— А хто це сказав? голова сільської ради, чи що?
М.М.: А нє! просто клуб.
— Клуб заставив?
М.М.: Заставили.
— Чи вам платили за це щось?
М.М.: А! ніхто не платив. Просто так прийшли, наче заради клубу.
— Чуєте, а як ви на весіллі грали, то це що було? кожної неділі треба було йти? чи рідше?
М.М.: Та нє! хіба каждої неділі свадьба йде! Раз чи два рази у рік свальби в селі. Добре, як вона літом, а як зимою, то на скрипці грати не дуже весело.
— А чи це був трошки для вас заробіток? чи платилося трошки тоді за весілля?
М.М.: А як же, музикантам платять! музиканти даром не грають.
— Правда?
М.М.: Вони ж раді заробітка йдуть, шоб він платив. А так шо мені тірять, шоб так даром не пилять.
— А скільки вони платили?
М.М.: А! тоді було 50 карбованців за три дні, субота, неділя й понеділок.
— Але як вони платили? чи спочатку? чи на кінець? чи під час?
М.М.: Нє-нє! Після того, як кінчалась свадьба, то тоді.
— А що, коли гості приїжджали, то вони не кидали трошки монет там на скрипку?
М.М.: Та, то єсть такий закон, як ідуть, родичі як ідуть на свадьбу, то, якщо музиканти і грають їм там марш, стоять, то вони тоді шось там можуть кинути, рубля, шось таке. А так то хіба ж між танцями хіба ми бачим, коли там ідуть ті родичі? не кинеш же публіку та не будеш зараді рубля то. Така традиція, шо тільки слідкувати, як родичі йдуть, то скаже молодий, шо начорта вони мені здались з такою музикою, шо ви тільки встрічаєте. Тут треба, шоб молодьож гуляла.
— А коли танцюють, коли хтось хотів попросити спеціальну мелодію, чи треба було платити вам щось трошки додатково, щоб на заказ?
М.М.: Обично там молодьож заказує, шо зіграти. А як перепій, то там уже треба самому мати дуже багато музики такої, знаєте, десь інтересної, шоб вигравати там. Раньше в когось туш грали, то січас там вигравали на цьому перепої. Там якогось родича об’являє той молодий, і ми програєм. а потім вже, як всі подарували, то тоді вже виходить з тими подарками, тоді вже граєм по заказу, шо там їм, гопак, чи шо.
— Чуєте, а як грали по заказу, то той, хто заказував, не платив трошки вам?
М.М.: Та ні! публіка не платить. Молодий платить за музику.
— Чи вони часом дали рушники, подарунки?
М.М.: А! Це при кінці. Це нам розплачувались, то музикантам дають підошву від коровая і по рушнику. А так.
— А що ви робили з рушниками? Складали їх? чи продавали? чи що ви зробили?
М.М.: Та, не давали ж вишивані, а такі фабричні, то махрові оце, шось таке. То пользувались, витирались. Нашо ти їх будеш складати.
— Михайло Макарович, чи ви пам’ятаєте, ще може хлопчиком були, ще до колективізації тоді, щоби старці ходили по селу? старці.
М.М.: Тоді ходили, тільки шо вони були такі бездомні люди з лірою.
— З лірою?
М.М.: Да. А шо вони грали на тій лірі, я чув, шо співали. Музика і мелодія були дуже примітивні.
— А чи ви можете трішки пам’ятати, яка? чи можете згадати?
М.М.: Та нє! Вони десь ходили примірно до, ходили десь 22-й, 23-й, 25-й. А потім уже десь перед колективізацією не ходили, а потім зовсім перестали. Тоді вже якісь там дома построїли їм.
— Нищим?
М.М.: Да, для тих нищих. То вони вже перестали ходить. Та й ото так.
— Чуєте, а це були чоловіки чи жінки, ті старці?
М.М.: Чоловіки в основному. Сліпі.
— Сліпі? Чи з ними хтось ходив, хто їх водив?
М.М.: Да, бувало, шо водили. Якийсь хлопчик.
— А чи вони всі були незрячі, чи часом трішки зрячі? не знаєте? не пам’ятаєте, да?
М.М.: Та це!
— А в вашому селі не було таких, ні?
М.М.: Та в нас не було таких наче, шоб ходили наші. Чоловік 7 було, десь були вони. Це фотокарточка.
— А чи ви пам’ятаєте, як ще церква була у вас в селі?
М.М.: Це я помню, як вона стояла ше, але ж я в ній ніколи не був, бо ми жили так бідно як би. Не було в шо ні взутись, ні вдітись в путяще, шоб піти в церкву, а туди ж так не підеш. Та й не помню, в якому її році закрили, вже в 35-му, 36-му розкидали. А знаєте, в 33-му була голодовка, та тоді народ вимирав, то та церква не дуже кому була інтересна.
— А чи ви пам’ятаєте, щоб отак, як ви хлопцем були, або іще дівки такі, щоб вони ходили на заробітки на сезонні роботи десь?
М.М.: Десь ходили сапати буряки отуди десь, Пироговівка, отуди десь.
— Чи це в колгосп так само?
М.М.: Нє! це там якісь були радгоспи, чи шо воно таке. То вони ходили туди.
— А ви вже не ходили?
М.М.: Та ні! я вже не ходив. Тоді вже я попав в армію, 3 роки служив, 38-й, 39-й, 40-й. Я в 38-му пішов в осінь. А тоді мусив 3 роки служити. То третій рік я служив, як война началась. А нас завезли туди аж (кашляє) до Білорусі. Там згрузили, а тоді пішком по Білорусі там Полоцьк. А там пішли мабуть машини, то ми тоді вже трохи їздили машинами, а то пішком все.
— Чуєте, а ви ходили в школу в своєму селі?
М.М.: А як же! семилітку закінчив.
— А якою мовою навчали в школі? українською? російською?
М.М.: Ні! ісключітєльно українською!
— Українською. Чуєте, а чи можна було тоді купити газети або книжки тут в селі?
М.М.: Книжки можна було купити. Тільки шо не всякі. Підручники, то ті дешеві були, можна було купити їх. Вони мали там копійки якісь. І зошити тоже. А вже книжок таких якихось, ну бібліотека то була в нас, ми організували бібліотеку. там були якісь росскази, там ше шось.
— Чуєте, а була у вас Просвіта? організація та така?
М.М.: А вона була, знаєте, як німці зайняли Україну, то тут тоді наші націоналісти вже думали, шо ті німці навік завоювали Україну, та вони були тут хазяєвами. А вони були, не по всій Україні була ця організація. Вони організували ці Просвіти. Вони вже там співали цей гімн, шо співають “Ше не вмерла Україна”. І ото “Військо польське” там співали. А цей гімн, він же тоді був запрещонний. Це було ше до війни.
— Чуєте, а як люди в селі до націоналістів ставилися до тих, шо в 41-му році починали Просвіту і все?
М.М.: Та вона тоді була така дуже негласна, вона була тоді така тихенька. Хто хотів там, то один другому казав, та йшли там співали.
— А як люди до націоналістів? чи казали – хай будуть? або не любили? або навпаки?
М.М.: Складно сказати, я таких розговорів не чув. Та й тоді трудно було понять психологію людей, хто шо думав.
— Зорієнтуватись?
М.М.: Да. Тут воно було в одну сторону, потом началось в другу. То шо він там мог розбиратись! тільки там западенці трохи придумали, шо якась УПА, а воно не УПА, а ГАПА.
— А чому ГАПА?
М.М.: А бо вона Галичанська повстанчеська армія! Потому шо вона по всій Україні не була. Ніде її не прийняли, тільки десь під Тернополем, отамо із тею армією. То яка ж вона УПА? Якби вона начала, шоб була і коло Харкова десь, коло Полтави, тоді було б ясно, шо це УПА. А як вона отримала тільки під Тернополем, то яка ж вона УПА? І організована вона під приводом Гітлера.
— То вона не була така Українська, правда?
М.М.: Вона не була Українська, вона була Галицька. Кажуть УПА, УПА. Та, яка вона там УПА. Не однаково мені, як вона там називається. Вони шо єдине зробили, шо це називається як незалежність, чи незаможність? Чи як хотять називають. Мені нада, шоб пішов та за копійки купив там хлібину. Шоб вона не стояла 1600 гривень. А як вони назвуться, то нехай самі вибирають.
— А скільки в вас пенсія тепер?
М.М.: Та 160 рублів, 160 тисяч.
— Ой! (зітхає). Де ви працювали після війни?
М.М.: А! після війни я закончив курси ці пчеловодів. Та як я тільки прийшов у село, то мене моментально правління колгоспу заставило іти на пасіку. Там як уликів іти доглядати. А я закінчив наче за колгоспний счот. То мене заставили туди йти. Ти ж не одкажешся. То я пішов та проробив 20 років.
— Чуєте, а вам ніколи не доводилося бачити в селі таких малярів, котрі малювали картини, ікони?
М.М.: Таких в нас не було. В нас був один художник всього, оцей Михайло Іванченко. Ну, він в селі не держався. Він був десь при Домі культури, в Звенигородці він був. Десь він там. А так у селі у нас клуб були вже построїли, то він нарисував там, кажеться, дві картини – “Переяславську Раду” і “Письмо запорожців”. Там в клубі нарисовані, це його робота. Він і зараз є, він уже покинув там. він на пенсії, але він шось там викладає у школі. Малювання. Він хароший художник. Старинні картини має. Він малює. Ну я не чув, шоб він шось таке нарисував, якусь свою картину. Він тільки ото, знаєте, репродукції картин. Я не знаю, там всі вціліли, чи ні. Та шоб він якісь свої такі нарисував картини, то я не чув про це.
— Чуєте, а як у вас колись називалися – ікони? образи? чи Боги? як люди казали?
М.М.: Ікони, просто ікони. Нє, більше образами. Ікони це якось таке, ікона це наче шось таке здорове. У церкві були, а в домі нема де такі вішати. А образи то це образи, і образок маленький, і більший. То це образами називали.
— А Боги не казали на такі, на дереві мальовані?
М.М.: Нє, в нас на дереві наче я не помню, шоб малювали. Ну, я не помню в церкві, які вони там були намальовані, на чому. Ну, раньше образи на липових дошках на таких малювали. Бо липові і шашлі не їдять, і вона вроді й не поїдає так фарби, то малювали на липових дошках. А вже не бачив, на чому там ікони, які вони були.
— А ви тепер вже на скрипку не граєте?
М.М.: А тепер я вже ні на чому не граю, бо я осліп, а скрипка моя пропала. Я строїв цю хату. то тоді не до музики було, бо треба шось робить. А я жив тут, у мене була хужа хата, як у Тараса Шевченка. То задумав ліпить оцю хату, а тут болото та мокро. А з матір’ю жив так в стосунках поганих. Вона мене вигнала з теї хати. А я ту скрипку там, вона була у мене у коморі. Та я оставив там ту скрипку з футляром, бо нема коли. Це ж треба було все робити самому. Вікна, двері, я сам все робив. Не було коли. А жінка ходила на буряк, ланковою ше була. Тре було зарані вставать та йти на поле. А я тут на роботу, а тоді прийду та ше верстака поставлю в хаті та стружу то вікна й двері. то забув за неї, за ту скрипку. А вона розклеїлась зовсім. Від сирості. Ше тоді хлопчик родився, та я дав йому гуляться.
— А ви самі робили скрипку?
М.М.: Нє! мені полька подарувала її.
— Чуєте, а ви сказали, що раніше ансамбль був складався скрипка і барабан, або було дві скрипки і барабан, так? Чи цей склад ансамблю змінився протягом часу? скажем, 10 років тому, або 20 років тому мабуть склад був трошки інший, ніж раніше?
М.М.: Раньше не знаю, то мені тільки розказували, шо були такі це перві скрипачі. він там чуть-чуть вмів грати на ту скрипку, а то там один був і барабан. Одна скрипка й барабан. А ми вже грали, то вже більш досвідчені такі музиканти, то ми вже грали музику, шо не тільки во саду лі там це шото, а таке могли зіграть якесь і танго, і фокстрот, і краков’як, і польку. Уже так ми грали. То були вже освічені музиканти.
— А які інструменти були тоді?
М.М.: А тоді було дві скрипки. Одна акомпонірувала, а одна, одна грала первий голос, а друга другий, а той барабан як кому охота, знаєте (сміється).
— А чи це бувало, що часом ви мали в складі ансамблю якусь гармонію або контрабас? Я маю на увазі, крім того.
М.М.: Нє, до того то в нас був склад такий. Були мандоліни. Була скрипка. І гітари. Й балалайки.
— Ні-ні! Я маю на увазі на весіллях, коли грали по весіллях.
М.М.: А! по весіллях! Та нє! та по весіллях було то не ансамбль. Тоді не було в нас таких музикантів, шоб їх брати з собою на весілля. То були такі під церквою грали, вони знали, шо заграть. А таких хлопчиків ви ж не візьмете на свальбу, шоб він там захотів грав, а захотів не грає. Це ж таке.
— Але трошки пізніше не було на весіллі, контрабас не грав?
М.М.: Нє! на весіллі не було. Контрабас не був. барабан виконував це.
— А в селі ніхто не грав на контрабасі?
М.М.: Грав! В селі грав, в нас був такий Романчук, Романчук Сергій Антонович. Він грав на контрабасі. Контрабас здоровий такий! Похожий на скрипку, тільки шо такий, шо його ставити на землі та грати ото там на ньому. Тільки не віолончель, а контрабас.
— А він грав це тільки в клубі? не на весіллях?
М.М.: Нє-нє! тільки в клубі. Коли якийсь концерт. То ми були на концерті, на сахарному заводі були.
— А ви грали на концертах часом?
М.М.: Да, я участвував в концертах. І в селі дівчата були, в Попівці. І ше не пам’ятаю де.
— А що ви грали там? на концертах. Які мелодії?
М.М.: А! мелодії там були такі з українських народних пісень. І танго, фокстрот, напрімєр.
— А хто вибирав ваші мелодії для концертів? чи був такий керівник?
М.М.: Керівник. Да, то з Києва приїжджав та нами руководив. То він підбирав музику. він нас понаучував те, шо ми не знали.
— А що, він на чомусь грав?
М.М.: Нє, він нас просто на слух учив. А тоді вже ноти, я вже ізучив пізніше ноти. А він на слух нас просто научив.
— А скажіть, будь ласка, на протязі скільки років ви грали по весіллях? приблизно.
М.М.: Та оце я грав тільки 36-й, 37-й рік. А тоді я пішов в армію, то вже тоді не грав. А тоді війна. А у 46-му я вернувся з Германії. То я тоді вже як скрипку привіз, то начав так ото.
— 50-й десь, ні?
М.М.: Та ні! 46-й, 47-й. В 47-му правда трошки, 48-й, 49-й тако. А тоді женився, треба було хату строїть. То я покинув музику. правда потом ото ше навчився на гармошку. З гармошкою трошки ходив на весілля. Ну, тоді вже нікого не треба було, тільки гармошка.
— Чи ваша жінка любила, як ви йдете на весілля грати? не сварилася?
М.М.: А ні! Як я ж іду на свадьбу, то й її кличуть на свадьбу тоді.
— Вона ішла також?
М.М.: Да! то вона тоже йшла на свадьбу.
— Як люди приймали музикантів? чи вони були добрі? чи вони дали достатньо їсти й достатньо пити? горілку я маю на увазі.
М.М.: А! та горілку на свадьбі не можна було музикантам напиваться. Бо як нап’єшся, то і грать не будеш. Конєшно, там чарочку вип’єш, а то нільзя. Гроші ж платять, нільзя напиваться.
— А кормили вас добре?
М.М.: А як же! кормили гарно.
— Трошки ходили, як коло пана, ні? бо це ж музиканти.
М.М.: Та нє, пограй тільки. А тоді несе, шоб шось перекусили, а тоді знов грали. Пока свальба не кончиться, люди не підуть. Буває, аж в 12 часов ночі там, до ранку. А тоді ше й ходиш по родичах.
— А чого?
М.М.: А це такий закон, шо ходить. Із родньою там підкидають, кидають. А то поють шось на свадьбу. Там яйця, й трохи м’ясо, і все (кашляє). А все дають. Та треба музикі ходить туда.
— А скажіть, будь ласка, чи протягом останніх, попередніх 10 років, чи ви були на весіллі десь як просто гість?
М.М.: Як 10 років?
— Ну, от це в нас 94-й, а то з 80-х років чи ви в 85-му, 86-му, або в 90-му, чи ви були на весіллі десь? як гість. Знаєте, чому я це питаю? Я хочу запитати в вас, які інструменти на весіллі тепер?
М.М.: Еее! сначала був баян, а потім ота, шо тепер ото така дискотека, чи як то її називають, шо мають свою музику, і її привозять із Звенигородки. І якісь там пластінки, чи шо воно там, ставить. Баян тепер не треба мати. На електрикі воно все, шо він там з усилите лем, кричить на весь куток. То не то, шо на подвір’ї чути, а чути на все село. Ото там було в сосєда, та ше там де було. То вже це така зараз музика.
— Тепер не так цікаво, як колись, правда? Колись то люди веселились, придумували, а тепер.
М.М.: Да. Ото, відколи оце розруха началась, оце Горбачова зробили оцю перестройку, то вона начала розвалювати все на світі. І в клубі був хор там послєднє время. І п’єси ставили. А тоді всьо прекратилось. Все розпалось. Тепер тільки кіно там буває. Ото кіно молодьож дивиться. А то старики не йдуть. Тоді і старики ішли в кіно. А січас телевізори дивляться, нема чого туди йти. Телевізор дивляться, а в клуб не йдуть. Там ніхто нічого не робить, не до ремонту. Не знаю, як бібліотека працює?