Кузьменко Галина Никифорівна, 1918 р. н.

Г.Н.: У моїх батьків? То треба подумать. Це ж уже давнина. Скільки в батька було? два брати були.
— А дітей скільки було?
Г.Н.: У батька? четверо.
— Четверо. А чи брати жили з батьком?
Г.Н.: Ні, нарізно всі. Поженилися і оддєльно жили.
— А батько з ким їхній так, як би жив?
Г.Н.: А батько жив, батько жили в домі з сином, і нєвєстка була із ними у хаті.
— Чи то був найменший, котрий з ними жив?
Г.Н.: Самий найменший.
— Найменший. Чи так було, що найменший оставався з батьком?
Г.Н.: Самий менший оставався.
— А так, як би в ваших батьків вже, хто був глава? хто керував у сімї? батько чи мати?
Г.Н.: Батько.
— Батько?
Г.Н.: Батько завідував всим.
— Чи гроші він тримав? чи мати? чи вони десь лежали?
Г.Н.: У батька. У батька лежали.
— А скільки вони мали землі? господарство?
Г.Н.: Землі було! в їх землі було доволі.
— Доволі.
Г.Н.: Там жито. Там пшениця. Там був льон. А скільки її, чи 5, чи 10 гектар було.
— І все ваше господарство.
Г.Н.: І все було нарізно. Все було поле засівали, обробляли.
— Чуєте, а що було? коняка? корова?
Г.Н.: Була корова. Конь був. Вся упряж своя.
— Чи воли ще були?
Г.Н.: Ні, волів не було. Тільки коні.
— Вівці чи були?
Г.Н.: Ні. Були свині. Свині були у всіх.
— То батько, так як би трудився тільки на полі? чи він був ще якийсь майстер?
Г.Н.: Нє! тільки поле. Ото возив, молотив ціпами. Навозить.
— Чи він сам молотив? чи хтось йому ще помагав?
Г.Н.: Ні, сам. Іще і до людей ходив помагав молотить, заробляв гроші.
— Чи вони йому платили гроші?
Г.Н.: Гроші платили.
— Чи він продавав щось на базарі, возив?
Г.Н.: Ну, своє продавав. Своє зерно продавали.
— Городину?
Г.Н.: Городина своя, да, то возив.
— А як він щось продасть, то що він купував?
Г.Н.: Купував, у хазяйство собі купував, шо він купував. Привозить ото. А нас же дітей четверо було, так купував усім. То привезе олії. То того. Разне таке все собі для їжі.
— А чи мати їздила з ним? чи він сам?
Г.Н.: Їздила. Торгували вдвох.
— У вас не було таких як би наймитів?
Г.Н.: Нє! самі! самі! не наймали ми нігде, самі обробляли.
— А як би от дівчата ваші, хлопці, це означає діти батьків, яку роботу робили дівчата, а яку хлопці? в господарстві вдома.
Г.Н.: Разну робили. Свою роботу. І сапували. І косили. І жали.
— Чи дівчата косили, чи хлопці?
Г.Н.: Хлопці косили, а дівчата в’язали. І жали серпами дівчата.
— А хлопці вже не жали?
Г.Н.: Нє, косили.
— А хто матері помагав готувати? чи хлопці там варили щось часом?
Г.Н.: Не хлопці, дівчата.
— Дівчата це робили?
Г.Н.: Дівчата.
— А хто пас корову?
Г.Н.: Пас корову? здавали ж, пасли люди чужі.
— Ага, людям.
Г.Н.: Людям, а тоді платили ж ми їм.
— Чуєте, а як ви стали така трошки більша дівчина це означає, як ви починали дівувати?
Г.Н.: Ну, як.
— На вечорниці ходили?
Г.Н.: Ходила на вечорниці гулять, і скрізь ходила.
— Правда? А чи ходили ви часом на друге село на вечорниці?
Г.Н.: Ні! А до нас сюди на куток приходили хлопці, із другого кутка дівчата. Співи були! танці були! А не тепер, як оце. А тоді були!
— Правда?
Г.Н.: А тепер шо то за танці!
— Чуєте, а як танці були, то хто грав?
Г.Н.: Грав тоді, гармоніст був хлопець.
— Парубок, не був ще жонатий?
Г.Н.: Нє!
— А як він женився, то ще ходив грати?
Г.Н.: Ходив! ходив.
— Чи йому щось трошки платили?
Г.Н.: Нє, нічого не платили, так прийде пограє, потанцюєм, да й усьо.
— А це такі були, гульки такі були на свята? чи в суботу, в неділю? чи кожен день?
Г.Н.: Кожен день! танці, співи! По всім селу такі співи, шо куди!
— А чи зимою були вечорниці ще?
Г.Н.: Були. Пряли. Прядки ж у нас такі є, шо пряли.
— А де ви збиралися?
Г.Н.: У хаті в кого-небудь у подружок, у дівчат.
— По черзі так, як би?
Г.Н.: Та нє, так, як отако вже, то в тії, то в тії, так наче така.
— Чуєте, а чи пряли в п’ятницю також у вас?
Г.Н.: Нє-нє! в п’ятницю вишивали.
— А чого не пряли в п’ятницю?
Г.Н.: Ну, чогось не пряли. Я не знаю, а чого? ну не пряли. Кажуть – нільзя прясти. Тільки вишивать.
— Чи це мати казала? чи старша жінка?
Г.Н.: Так мати приказує, шо прясти не нада.
Жінка: Скотина є, то не можна.
— Ага! як скотина є.
Г.Н.: Чось так старі люди казали.
— Добре-добре додали!
Г.Н.: Додала вона правильно.
— Чуєте, а чи було так, що дівчата з того кутка часом як би хотіли переспівать дівчат з цього?
Г.Н.: Так, було. Ходили, ходили. Так співають, і ходять, і хлопці. І гуси тре випускать на вулицю.
— Чуєте, а чи було так, що була така дівчина, яку називали – найкраща співачка?
Г.Н.: Ну канєшно була! Як така, шо все заводила й виводила. А тії вже помагали. Як є скрізь ото ж главний (сміється).
— А чи ви пам’ятаєте, щоб була така баба повитуха в вас в селі? котра дітей приймала.
Г.Н.: Котора дітей приймала?
— Так, коли дитина родиться.
Г.Н.: Була, була.
— Як вона називалась?
Г.Н.: Настасія Петровна, вона в больниці була, й вона приймала.
— А! вона в больниці була. Акушерка.
Жінка: А приймала дома.
— А на дому приймала. А ще так раніше, щоб баба просто, знаєте, що неграмотна така, стара. Чи її називали баба акушерка? чи баба бранка? повитуха? чи казали як?
Г.Н.: Шо дитя робить.
— Чуєте, а як ви ще були дівкою, то скільки днів було весілля?
Г.Н.: Весілля? починалося весілля у неділю. Тепер уже в суботу починається. Неділя починається. В понеділок снідать несуть. Тоді вже в понеділок іще сходяться, п’ють (сміється).
— А чи було так, що ходили то до того, то до того?
Г.Н.: Було таке, шо переходили то до того, то до того.
— Але не всі так робили?
Г.Н.: Нє!
— Хто мав, той робив?
Г.Н.: Да-да-да!
— А яка музика була на весіллях?
Г.Н.: Музика? ну оце таке, яка музика є. Виносили ото грамофон, так як трубу.
— Чи були скрипки?
Г.Н.: От, я цього не помню, наче не було скрипки.
— Не було наче. Тільки гармоніст і бубон?
Г.Н.: Ага! ага!
— А бубон такий великий? чи такий маленький?
Г.Н.: Нє, великий! великий.
— Один бік, так?
Г.Н.: І грали.
— А коли клуб починався в вас?
Г.Н.: Клуб був, а в який год начинали його строїть.
— Ви не ходили вже, як дівкою були?
Г.Н.: Нє.
— Не застали ще? а в скільки років ви заміж пішли? це означає, приблизно в якому році?
Г.Н.: Молода була пошла.
— Чи батьки віддали? чи ви когось так надивились?
Г.Н.: Да так надивилася сама (сміється). Так і віддавали.
— Чи він приходив до вас у свати? чи вже тоді пішли розписались? як це було?
Г.Н.: Ніяк. Познакомилися, вже ж гулять ходили. І то ми розписалися. І заміж уже вийшла дівка (сміється).
— А чи батьки знали, що ви пішли розписуватись?
Г.Н.: А як же! без батьків нє! Теперечки так як попало, і батьки не знають. А тоді батьки знали!
— Колись бичок з’їв мій блокнот, бичок.
Г.Н.: Шкоди наробив!
— А весілля скільки днів у вас було?
Г.Н.: Днів три.
— Днів три. Добре. Що в нас ще? Чуєте, як ви пам’ятаєте, щоб старці ходили по селу? такі сліпі.
Г.Н.: Були, ходили. Ходили. На лірі грали. Співали. Виносимо гроші там, шо в кого є, даримо їм. І вони це по вулицях іграють, співають ходять.
— А що вони співали? чи ви пам’ятаєте?
Г.Н.: Ні.
— Або про що? чи вони такі божественні співали?
Г.Н.: Уляно, ти не знаєш той? Не так, шоб то божественні, разні співали.
— Чи він часом як ночує в селі, то хлопці його попросять на вечорки, щоб грав там?
Г.Н.: Нє! не ходив він, не ходили по вечорках вони, а так от по вулицях ото іде, і йому всі, хто грошей, хто шо, в кого є, виносять.
— А з ким він ходив?
Г.Н.: Павадир був. Він же не видючий, так був павадир такий хлопець, і водив.
— Чи люди часом казали, що старці це такі божі люди? або щось як би Бог їх оберігає?
Г.Н.: Ну, так же іноді кажуть, шо такі невидющі, вони нещасні, треба їм дарить, давать. І поминають же, як то покойніки є, так скаже, він помяне там, прочитає.
— Чи вони так поминали, як це в церкві робиться?
Г.Н.: Так, так, так поминали.
— Чи люди, як сказати, часом не пішли в церкву, коли бачили старця, бо вже він зробив все?
Г.Н.: Він же це усе помяне.
— То це було так само, як священик?
Г.Н.: Да, да.
— А хто це був у вашому селі ще такий лірник, котрий на ліру грав, Логвиненко? Пархоменко ще був? А тільки що вони говорили, цей ваш родич і та жінка про Антоненко Олексія.
Г.Н.: Був! був Антоненко.
— А чи він був сліпий?
Г.Н.: Ні, не був!
— Просто так на бандуру грав?
Г.Н.: Угу.
— А як це виглядало?
Г.Н.: На бандуру, чи я не знаю.
Чоловік: Да, на бандуру.
— А що ви знаєте про нього? ким він був? чому він грав на бандурі? де він навчився?
Г.Н.: Я не знаю, наче він ніде не вчився.
Чоловік: Він самоучка наче.
— А він грав в клубі?
Чоловік: Нє, він в клубі не грав, дома занімався. В нього бандура дома була.
Г.Н.: Не ходив по людях нікуди. Він видющий був. Він співав і грав.
— Чуєте, коли більше гуляли на вулицях? до колгоспів, чи в 30-ті роки?
Г.Н.: До колгоспів усі гуляли, а тоді колгоспи були, і була ше гульня.
— А під час війни чи збиралися на вечорниці?
Г.Н.: Після войни вже тоді було не так.
— Правда? а коли під час війни? а як була війна, то збирались?
Г.Н.: Тоді збирались. А вже, як война, то вже тоді прекратилось усе, жизнь пошла не тая.
— Чуєте, а як ви ще пам’ятаєте, що як ваші дівки такі, як ви, або може ще так і раніше, старші, чи вони після Великодня співали веснянок? біля води десь або щось?
Г.Н.: Шоб коло річки?
— Да, веснянки.
Г.Н.: Було таке. Збиралися.
— Правда? чи вони водили хороводи?
Г.Н.: І були такі, шо водили хороводи, такі, шо уміли.
— А як це називалося? не знаєте?
Г.Н.: А як це ж воно називалося.
— Що вони водять хороводи, як це називається?
Г.Н.: Як-то ж воно називається.
— Не знаєте?
Г.Н.: Як же воно, треба думать.
— Чи ви ходили часом на Купала?
Г.Н.: На Купала? ходили.
— Правда?
Г.Н.: Мало.
— Чого мало? не любили?
Г.Н.: Не інтересувалася.
— А чому не цікавились?
Г.Н.: Уже наробишся в колгоспі, втомишся, і вже й на Купала не хочеться, й нікуди. І хазяйство було, тре й хазяйство зробити. А на роботу ходили-ходили-ходили, та все робили. Потом уже втомишся, то й ні Купали, й нічо не хочеш. Молодьож, канєшно, гуляла.
— Але як ви були дівкою, то тоді я питаю, чи ви ходили?
Г.Н.: А! тоді ж канєшно!
— Тоді ходили?
Г.Н.: Угу.
— І самі скакали через вогонь?
Г.Н.: А як же! стрибали так, шо (сміється).
— І вінки плели?
Г.Н.: Плели.
— А чого їх плетуть і пускають на воду? що це означає?
Г.Н.: А я цього не докажу. Шось якесь єсть, а для чого, не докажу.
— Чуєте, а казали, що на Івана Купала русалки бігають, чи ви бачили?
Г.Н.: Ой, казали – ой! будуть бігать! Не ходіть, ше мати казала – не ходіть! бо русалки послі Купала, і захватить, так буде вам! А їх ніхто не бачив!
— Не бачив?
Г.Н.: Ні!
— І ніколи не було? ніхто ніколи не бачив?
Г.Н.: Ні! ніхто ніколи, ні.
— А чи в вас був такий звичай водити козла?
Чоловік: Козу водить (сміються).
— Як щедрування?
Г.Н.: Да-да! а є водять козу.
— Так не робите? А це ми були на Харківщині, то в них було таке в селі, що дівчата, на яке же це свято. Чуєте, а чи співали частушки в вас, як ви дівкою були?
Г.Н.: А! хто умів, співав.
— А нагадайте, які?
Г.Н.: Нагадай, Уляно!
Жінка: Я забула.
Г.Н.: Вона молодша, то може б нагадала. А я вже стара, так забулася.
— Правда? А коли ви співаєте на вулиці, то і гармошка грає часом, вам підіграє? Було таке?
Г.Н.: Ага.
— Чи ви любили співати з гармошкою? чи без неї?
Г.Н.: А чого? гармошка то гарно! (сміється).
— А ви не ходили в клуб, де співали?
Г.Н.: Ні.
— Ні, а чому?
Г.Н.: Не було інтересно.
— А що вони зробили там?
Г.Н.: Ну, шо вони там? Ходили такі молодші там, вже такі старі, так і не ходили.
— А як ви були дівкою, це ж 28-й, 38-й, а! нє! це в 35-му ви так дівували. Чи тоді не було ще клуба?
Г.Н.: Мабуть, був уже (сміється).
— А як уже після колгоспів, тоді після війни, весілля були коротші, чи такі самі, тиждень?
Г.Н.: То нада у Маші спросить, були довгі, гуляли.
— Чуєте, а чи ви пам’ятаєте, чи в вас був голод? чи тут менше було?
Г.Н.: Ой! був.
— Був? в 32-му? 33-му?
Г.Н.: Да, голодовка була.
— Правда?
Г.Н.: Да. Та попродала все, та приїжджала, їх троє, а я одна.
— А що ви продавали?
Г.Н.: Машину швейну продала. Пальто продала. Костюм продала. А тоді своє барахло таке.
— Чуєте, а це було в 47-му? чи в 33-му?
Г.Н.: У 33-му.
— Правда? а хто купував це все?
Г.Н.: Купували, носили у друге село. Там ото. Вони багато сіяли. То туди носили. Шо дадуть, теє вже і оддаєш. Принесеш дітям якогось зерна. А мені такі були, шо мали жорна, засипали й мололи.
— І ви мали жорна?
Г.Н.: А як же! були.
— А чи ви пам’ятаєте, як починався колгосп? ви замужем були, чи нє ше? а! ви мали тоді 12 років. Чи батько зразу пішов в колгосп? чи не хотів?
Г.Н.: Та трохи не хотів, трохи повередовав, а тоді й пошов. І забрали вже і коня, і все побрали, а тоді вже він пошов. Коли ограбили, вже не стало в нас нічого. І хату даже продали.
— Батько продав хату?
Г.Н.: Нє! колгосп забрав.
— Забрали. А ви потім цю збудували? чи як?
Г.Н.: Нє, так вона осталась, виплатили.
— Ага!
Г.Н.: Виплачували.
— Ви виплачували?
Г.Н.: Ми виплачували. Чоловік же був тоді, і вже ж її описали й забрали. Які ж багаті? немає нічого й багаті. Він тоді вже каже, що я її виплачу, хай вже вона на місці. І робив у колгоспі.
— Чуєте, а що забрали, ви кажете, коня? корову?
Г.Н.: Усе забрали! все-все побрали! розкулачили, як кажуть.
— Чуєте, а хто це робив? свої були в селі, чи хтось приїжджав?
Г.Н.: Своя власть, своя. Своя власть тягла. Обобрали, й нема нічого.
— А чи ви могли десь поїхать в район і сказати, що в мене забрали?
Г.Н.: Коли ми залишилися, своя власть, і все. І все.
— Чуєте, а чи багато сімей розкуркулили?
Г.Н.: Ой, багато! багато. І повиселяли.
— І виселяли?
Г.Н.: Виселяли людей багато.
— А кого виселяли? того, хто не хотів?
Г.Н.: Не хотів, так ото ж і кажуть – кулаки, багаті.
— А ваш батько так як би був кулак, чи нє?
Г.Н.: Середняк. Середняк був. А то вже кулаків виселяли.
— А скільки було, 10 сімей чи більше?
Г.Н.: Із села? шо повиселяли? ой, більше!
— Більше. Чи хтось повернувся?
Г.Н.: Як пішли, так і не вернулися уже, один, другий, там багато.
— Чи це було вночі, що їх виселяли?
Г.Н.: Ночью похватали. Ночью. І даже сім’ї похватали, і повисилали.
— А та потім хата, що залишилась, і все, то що з тим зробили?
Г.Н.: Із хатами?
Чоловік: Которі пішли на клуб. Которі пішли на сєльський совєт. З которої зробили магазін.
Г.Н.: І так хати пошли, хазяїнам не осталось нічо.
Чоловік: А зараз виплатили 5 мінімальних зарплат фінотдєл, і 10 мінімальних зарплат виплатив колхоз. Ціна женських сапог, 20 тисяч.
— А чи ви пам’ятаєте, щоби комсомольці були тоді?
Г.Н.: Тоді комсомольці такі й були. Брали, тягли!
— Чи вони були так хлопці, як ваші? чи старші трошки?
Г.Н.: Да, були такі, і менші були. Всьо равно, усякі були.
— І ви їх знали?
Г.Н.: А як же!
— Чи ви їм часом могли сказати – що ти робиш? це ж не твоє!
Г.Н.: Та шо там їм казать!
— Не слухали?
Чоловік: Таке время було, шо нільзя було нікому нічого казать. Сказав, так на Соловки!
Г.Н.: Колись він прийшов, я вже забулася, як це ж він казав? та було і забрали його. І він так кинув туда штани і сорочку, так сєдьський прийшов, і забрав сорочку і штани. Одітий такий, і свій чєловєк. І сєльський же він, Соколов.
— Чи він ще живе?
Г.Н.: Нема вже.
— Чи хтось з тих комсомольців ще є?
Г.Н.: Є ондечки той, як його? я забулася, отой, шо поліцай отой. У поліцаях ото той. Тягли тоді, шо хочеш. Вони тоді тягли все.
— Він був тоді комсомольцем, а потім поліцаєм?
Г.Н.: Да! тоді поліцаєм поставили. Тоді прийдуть, так одберуть, де які ложки, де шо не є, так повитягують. Повитягують усе. Свої, не чужі, а сєльські. А сєльські ото йдуть.
— Чуєте, а хто вважався бідняком? от, хто прийшов в колгосп найперший? бідняки?
Г.Н.: Бідняки.
— А хто це був бідняк? що він мав?
Г.Н.: Ну вже, шо в нього ні коняки нема, нічого. Тільки свині. У колгосп. А вже такі, шо тії єсть там коні да все, дак уже вони держались трошки.
Чоловік: Як були коні та трошки землі, то вже считались зажиточні.
Г.Н.: То ті й тягли, а ції уже зразу. А то ж, я ж кажу, батько зразу не пошов у колгосп. Його шо, розкулачили.
— Чи вони його викликали туди в колгосп?
Г.Н.: А як же! визивали!
— Чи часом вночі?
Г.Н.: Визивали ж, і виказували, шо давай, останеться твоє все на мєсці. А він сказав – а я не пойду ще пока. Ну, не підеш, то тоді все й забрали.
— А що мати казала? мати казала може?
Г.Н.: А мати каже – та вже йди давно! а то заберуть усе, останемося ми без нічого. Ну, всьо равно ж він не послухав.
— Не послухав?
Г.Н.: Не послухав. Так вони все отобрали, забрали.
Чоловік: Можна я скажу? от дивіться, в 37-му в нас голодовка, це в 37-му году було? чи в 33-му?
— Раніше.
Чоловік: Ну, в 33-му, 37-му. Ограбили, забрали. В 92-м году обратно ограбили, забрали. Як може существовать наше государство? Єслі нас граблять не то, шо. У 47-му ілі в 48-му, коли гроші міняли, в 61-му, по-моєму, гроші міняли, тоже ж народ пострадав. От через кажді 15-20 год оцей нещасний народ грабили, грабили і грабили. Як ми можем, от подивиться на наш бит, як ми можем луче жить?
Г.Н.: Кругом граблять, і всьо.
Чоловік: І кажуть – фашисти! фашисти вбивали чужий народ, грабили чужий народ, а комуністи грабили свой народ і вбивали так же само. Чим вони отлічаються друг од друга?
— Але тепер багато людей ще раз хоче, щоб були комуністи, ні? при владі. Вибирали.
Чоловік: Народ уже не придумає, за ким іти. Уже, в нас іще, як вам сказать? канєшно, була настроєна жизнь послєдні года. Була так настроєна жизнь, ми примєрно жили одінаково, понімаєте. Допустим, в селі не було таких, шоб здорово виділялись, так луче жили. Хотя здорово ми, харашо не жили. Харашо ми не жили. Ми примєрно жили одінаково. Не було зависті. От в чому дєло. Счас же нас насаждають, так же само насаждають релігію, насаждають вот ето фермерство в селах. У нас появляється обратно зависть, потому шо тот за счот оцих колхозніків, за счот їхніх мозолів, нажились вони буквально за два года. А ці бєдствують, у них нема часом на тапочки, тапочки купить.
— А чому люди більше не підуть у фермери?
Чоловік: Більше? во-первих, у нас счас промишлєнность не так настроєна, шоб можна нам було разобща, єдінолічно обрабатувать, в нас нема такої техніки.
— А ті, хто взяв землю, чи вони мають техніку?
Чоловік: Ті, хто взяв землю, вони за счот, короче, связєй, за счот колхоза. І в основном же дали землю тим, короче, де при власті був, хто при власті був, тому і дали. Це разговори.
— Чуєте, хотіла ще запитати, чи в вас завжди було в селі колодязь так, що на куток один? чи кожен мав свій?
Г.Н.: Дивіться, ні! мало було! це вже тепер так по дворах єсть.
— А чому раніше не копали? чи це важко? чи дорого?
Г.Н.: Хто його знає.
Чоловік: Ми привикли жить колективно. Як не як, а хоть і тяжола робота, а надо дєлать колєктівно. Во-вторих, це у нас уже столєтіями як то старались жить в селах. Хотя і до 37-го года були ж такі єдінолічні, так би сказать, хазяйства. От у нас счас уже понадєлували, а то там був журавель, знаєте? такий. Журавель. Тягали воду. Круком.
— Як ви кажете? крук?
Г.Н.: Крук називаєм. Зацепив відро, і давай витягувать.
— То є така пташка крук, ні?
Г.Н.: Ні!
Чоловік: То пташка! і це похоже на пташку. Це здавна робили, робили, да.
— Чи було багато таких майстрів в селі, котрі робили або чоботи, або бочки, або що?
Г.Н.: Були! Тут коло нас не було. Є тії, відра робили, бочки робили. Були!
Чоловік: Бондарі були, а таких мастєровитих не було.
— Горшків не робили?
Г.Н.: Нє, таких не було, не видєлували таких.
— Не видєлували. А як почалися колгоспи тоді, що було з церквою? чи вона так само правилась?
Чоловік: Так же само, як счас.
Г.Н.: Ні-ні-ні! Це мені ж баба треба.
— Та баба вже позабувала (сміється).
Чоловік: Так само, як счас нав’язують нам церкву, так тоді.
Г.Н.: Одні вмєстє ж ходили до церкви, а другі люди були одказувалися.
— Коли почались колгоспи?
Г.Н.: Да!
— А чого одказувались?
Г.Н.: Ну, не хотіли іти до церкви! Богу молиться.
Чоловік: Пропаганда була така.
— Ви вже дуже мішаєте, нам треба, як баба думає.
Г.Н.: А тоді вже як не ходили, тоді вже і закрили її. Познімали тії ікони всі і зробили шо зерно насипали. Теперечки воно трохи пройшло це время, опять установилася. Повісили ікони.
— А коли оце вернулося? чи це було під час війни?
Г.Н.: Це послі войни. Послі войни. І тоді вже давай вішать, хто які забрав, сохранив церковні, то оддавали. А в кого дома були ікони, то оддавали в церкву, хай там висять, благоволяться. І стали релігію цюю вже воздвигувать. А то зовсім притоптали. А потом, бачите, беруться за релігію.
— Чуєте, а як оце було, що колгоспи, коли починали закривати церкву, коли зерна насипали, і все, то шо, люди не хотіли вже піти? чи було, що голова колгоспу казав, що не треба піти?
Г.Н.: Да, приказували! На роботу гонили, ніколи до церкви ходить було.
Жінка: Та ще й воду заливали.
Г.Н.: Як прийде хто, то відро води возьме, та заллє, та каже – іди на роботу!
— А як не підеш, то що?
Г.Н.: Трудодні забирали.
— Ага, а скільки?
Г.Н.: Штук 5, а трудодні на палички були. Палочку заробили, а тоді ж уже давали.
— А як в церкву підеш, то чи сварилися, чи щось таке?
Г.Н.: Нічого там, не сварилися.
— Не лякали нікого?
Г.Н.: Нє, нічого. Так Богу помоляться підуть. А так, шоб у церкву не пускали, то такого не було.
Чоловік: А моя дочка ходила в 7-й чи 8-й клас, інтересно було пойти паску подивиться, як святять. Ну, і назавтра приходить со школи, вона приходить із школи і в днєвнікє, щоденник так називаємий, учителька написала, шо в вашої дівчини зауваження в зв’язку з тим, шо вона ходила до церкви.
— А це було коли?
Чоловік: Це було года 4 назад, вже в перестройку. Ну, а я глянув у цей щоденник, взяв і листок вирвав. Кажу – Скажеш своїй учителькі, шо як би там не було в тій церкві, но ти должна просто подивиться. Тобі інтересно, ніхто не має права запретить ходить у церкву. Я вирвав листок. І так і тоді збіг обставин. Тільки я вирвав цей листок, і іде вчителька до нас – Як ви могли розрішить такій дівчині пойти в церкву? Кажу – А тут нічого постидного немає. Возможно, вона раз у жизні пошла. А там сама вона рішить, ходить чи не ходить. А вона побула побачила, як воно. Вона шото там питалась мені доказать тоже ж. Я кажу – Було то время, коли крали образки, і нас садили. Іще прийде те время, шо будуть сміяться, шо запрещали своїм дітям ходить у церкву. Через два года вже самі побачили це. Ну, нам так приказували! шо ж ми без хліба останемось? Я лічно, єслі нада було ходить у церкву, я мог би без куска хліба остаться. А багато ж таких.
— Чуєте, а як ви були ще дівкою, хто жив у селі? хто це був? українці? росіяни? поляки були?
Г.Н.: Поляков не було.
Жінка: Один якось забрів. Як то його звали? забулась.
— Чи жили євреї в селі?
Г.Н.: Були! канєшно були!
— А що вони робили? чи вони так само мали поле?
Г.Н.: Нє, поле вони не мали. Богу молилися вони.
— Чи вони ходили в церкву до вас?
Г.Н.: Нє, в церкву не ходили. Вони дома, дома ото. Вони дома.
— Чи вони мешкали всі разом десь?
Г.Н.: По селу, поодиночках так. По квартирах жили. Один дом, другий, третій. І самі собі.
— Як їхня віра називається? чи що це в них?
Г.Н.: А як це в їх віра? (сміється).
— Чи вони мали церкву?
Г.Н.: Нє, вони по домах так собі. Окутуються такими білими, наче постілками. Вже постануть, в них своя віра. Стануть перед углом, і собі вже там говорять, чи молитву читають.
— Чи був хтось із євреїв, хто музиканти?
Г.Н.: Наче нє.
— А що вони, чи вони лавку мали?
Г.Н.: Ну, цей, називали Гіля той, так він, кажуть, у лавці десь був, жив.
— Чуєте, а чи можна було купити такі книжки? чи ви ходили в школу?
Г.Н.: А як же!
— Чи можна було тоді в магазині книжку купити або газету?
Г.Н.: Ну, можна було. Шо там тоді, до 4-х класов у селі ж було, 4 класи, і всьо! То вже й уся наука.
— Добре. А як от церкву закрили, що священик робив тоді?
Г.Н.: Священик? ну, шо ж він робив.
— Чи він жив в селі? чи виїхав?
Г.Н.: Я не помню, наче він тута був.
— Ще хотіла вас запитати, кажуть, що були такі колись давно, ще до війни, або до революції, відьми. Що вони робили?
Г.Н.: Відьми? (сміються). І тепер вєдьми єсть! Кажуть так, вєдьми, це як жито заспіло, то відьми вже ходять жито зав’язують. Ото ж кажуть – не чіпайте їх, бо то відьма зав’язала, шось наколдувала, шось буде. Не трогайте! А відьми, там ніхто їх не бачив. То яка баба чи дядько йшов, зав’язав і пошов! А в Америкі є вєдьми? (сміється). Хто їх бачив? А в Америці є колхоз, чи нема?
Вільям Нолл: Ні, ніколи не було.
Г.Н.: Ніколи, от як ловко! (сміються). А маєте землі?
Вільям Нолл: Достатньо. Це значить, як людина хоче, може купувати.
— То скільки твій батько має?
Вільям Нолл: Мій батько має 100 гектарів.
Г.Н.: Ну й багатий батько!
Вільям Нолл: Але це дуже мало, це дуже мало в нас.
Г.Н.: Батько багатий.
Вільям Нолл: Це не багато в нас. Справжній фермер має 500.
Г.Н.: Землі?
Вільям Нолл: Да, 500 гектарів.
Г.Н.: Ага! і то наймають робочих?
Вільям Нолл: Так, але небагато. Це нормально. Це батько й мабуть двох синів. І вони можуть втрьох обробити майже все, бо вони мають собі трактори і все. Вони можуть самі, це сімейна справа.
— А чому вони не наймають когось? Щоб не платити гроші?
Вільям Нолл: Ні, він може, просто не треба. Це залежить від того, що вони вирощують.
Г.Н.: А ви не американка?
— Ні-ні! українка.
Жінка: А де ж ви найшли американця?
— Та в Києві тепер багато є. Чуєте, а такі баби шептухи, чи ви пам’ятаєте, щоб були в селі?
Г.Н.: І тепер баби тії є (сміється).
— Чи вони справді помагають? Розкажіть таке, що помогло.
Г.Н.: Є такі, шо й помагають.
Чоловік: Я розкажу просто такі слухи. В мене дівчата в одном возрасті, примєрно в одном возрасті, дето 7 год, у одної був тут лишай на грудях то, як знаєте. Ну, ми, жінка повезла її в больницю і в свою, і в районну. Ніхто так не каже, і нема лікарства, і нема лєченія. Цей лишай уже все больше, як 5 копєєк уже. Ну, хоть плач! помощі ніякої. Потом пошла до аптекарші, аптекарша говорить – Слухай, Дуся! ти не вези їх нікуди, я сама в аптеці роблю, лікарство я тобі не дам, бо немає. А у нас через болото єсть сосєдка. Вона, каже, два раза зводила. Ну, там вона прошептала молитву, два рази, три рази так вроді. І потом буквально, я ж старався слідить за їм. І до тіх пор я не вірив, шо помагає. І я за тим лишайом слідив, слідив і не вслідив. В одно прекрасне время глядь! від лишая нема нічого. Потом в мене менша, на 8 год молодша, прийшла в своє время, і точно так же був лишайчик. Ну, ми вже прямою наводкою зразу до баби Мар’ї. Баба Мар’я пошептала. Тоже пройшло. Потом прийшло время, вона вже така стара, склєроз.
— Вже не понімала нічого.
Чоловік: Її забрали як у больницю. Вона була одінока женщина. В больницю її забрали, там вона вже вєк доживала. І от я, собственно, обеспокоївся, бачу, шо останемся без врача. Без спеціаліста, которого в районі я не бачив. І я звоню в районну дєтську поліклініку, говорю – Так і так, от у нас був такий случай. Я знаю, були ми в вас, ви лишая не лічите. Могли б як-то підійти до етой женщини, підсунуться, шоб вона вам передала оцеє все? Мені отвєт – Ми не імєєм права. Я позвонив завполіклінікою. Коли я послєднє время чую, коли вона була в больниці, там була санітарка, і вона передала чи нє. І слухайте, отак я посовєтував в больницю. В больниці одказалися. Сказали – Лічить не можем, і взять не можем. Не знаю, може дєйствітєльно там, шо клятву Гіппократа давали. Ілі просто от така система в нас. Потом уже появився тут, то той, шо пенсію носить, лишай. Кажу – Ти ж скажи, вона хай тобі пошепче. Вона пошла раз, пошептала. А навіть уже все позабувала, вже стара, і от раз пошептала, нада було ше другий раз пошептать, і отак все пропало.