Ігнатенко Михайло Євдокимович, 1902 р. н. з дочкою Гаращенко Ольга Михайлівна, 1929 р. н.

М. Є. – Гектар. На степу там в однім місці було таке соток 70.
– А чи мав корову, коня?
М. Є. – Конячка була. І коровка була.
– Свині, таке було все, да?
М. Є. – Да! от порося, шоб зарізать.
– А чи було щось таке, чи батько щось робив, як бджоли там, або щось?
М. Є. – Не було. Батько занімався, бо землі мало було. Та у людей жнивував. Як прийдуть жнива, хліб косив. То там давали 6-й сніп, або 7-й, як у якого хазяїна. Поняли?
– Так, так.
М. Є. – Йому скоси ото стіки, а він тоді виділить, скільки тобі треба. Чи там копа, чи дві копи.
– А він ходив жнивувати у своєму селі, чи десь в сусідньому?
М. Є. – У своєму було, а то у Красному. Це там ото го на Черкаси, Красне називалося. А земля їхня була аж за нашою землею, аж туди коло Чорнобаївки. Ото там. І там у його була клуня, був колодязь.
– У батька?
М. Є. – Ні! у того, шо батько робив. І клуня була. І ото заїдем туди, то я ше був малий, такий, шо ну годів там 6 чи 7, то я їжджу було туди. То там і машину, парова машина була тамечки. Молотила, да, парова машина. Парова машина, вона солому молотить, топиться і молотить. То там ото батько був. І сівба, як приходиться, то заїжджає до нас, значить, цей хазяїн, шоб поміг.
– А сіяли так, рукою?
М. Є. – Ні! тамечки була й сіялка в його. Да, була.
– А як звали того хазяїна, ви не пам’ятаєте?
М. Є. – Звали як його? Василь Петрович Коломайко.
– Правда? Дід Михайло, а чи ви помагали батькові? чи мати помагала батькові? чи він сам?
М. Є. – А як же ж! Як жнива ж, то це мати там.
– З батьком?
М. Є. – Да, коли тамечка. А я, як трошки підріс тамечка, отуто граблями отам після матері отак загрібаю те, шо уборка, шоб порядок був.
– А дівчата чи тоже ваші, чи сестри пішли, так?
М. Є. – А сестри робили у німців. Там, де оце німці на нашій території.
– А де це німці? Це колонія?
М. Є. – Да, колонія там. Шо поверталися на свої міста, хіба ви не чули?
– Це колонії німців? А де це вони були?
М. Є. – За Черкасами недалеко тут.
– Як би на той правий берег уже?
М. Є. – На правому березі.
– А це що, до першої війни? до першої світової війни?
М. Є. – Да! да! у те время, я кажу, дівчата на роботу. Ото тільки весна, вони дожидають значить, куди йти. Там такі були, шо по парам вони робили там. Тоді вони наймаються до цього німця, і тамечки він бере їх чи до себе було називається у нас такий строк, то до поклонів. Хтось буде, у неділю в нас Кузьми Дем’яна. Це вже нада (нерозбірливо). І оце його роблять, а тоді йдуть додому. І заплатив, договорено було.
– А що він платив? гроші?
М. Є. – Гроші.
– Які це тоді були?
М. Є. – Рублів 40 заплатив, а то так, як собі посправляються.
– Вони могли справити собі одежу?
М. Є. – Отак і справляли! а чого? А в нас в селі змагання між людьми, то тільки оце вже перед тим, знають, коли дівчата приходять додому з заробітків, то вже він біжить позичать гроші. Коли позичив грошей, то він же вже знав, шо це вони прийшли, то треба справитись. То він ото усі гроші, скільки треба справить собі ото і кожушанку було, таке посправляють. І тобі ціле время сидять дома вишивають, прядуть.
– А так, як би справляли, то в того єврея купували, так? в лавці, чи в магазині.
М. Є. – А як же! Він їздить було у город Лодзь, і ото в Варшаву. Приїде, попривозить як ото. А красу було повно у нього. Страшне було навезе. Построїв лавку таку, широка. Завозить туди воза і наклада краму, і везе там у нас в Іркліїві базар був. І ото туди вивезе і там продає товар. А тоді не продав, приїхав додому.
– Окей! це означає були тут німці, жиди, і чи були також поляки?
М. Є. – Не скажу я того, не знаю за поляків.
– А як у вас казали на євреїв? євреї чи жиди?
М. Є. – Євреї! це вже так вроді насмєшка – вот жид! вроді розсердив.
– А у Польщі немає слова євреї, є тільки жиди. Просто немає слова.
М. Є. – Нема?
– Так, вони використовують тільки слово жид. То ніби як і не дражнять, а просто тільки це вони. Добре. Чуєте, а як ви сказали би, діду Михайле, в вашій сімї хто так, як би керував, мати чи батько?
М. Є. – А як мати й батько!
– А хто тримав гроші?
М. Є. – Та хто!
– Батько чи мати?
М. Є. – Гроші не вдержиш, тоді було. Через те, шо треба й те купить, треба й те купить.
– А як ви голод пережили? як сім’я пережила в голод?
М. Є. – Це дочка хай розкаже.
– Чи ви пам’ятаєте? Це в 33-му я маю на увазі.
О. М. – Їли з проса шелуху. У колгоспі мололи просо, в колгоспі, та шелухи набереш і їсиш. так це воно з пшінки, не з кукурузи, бо кукурузи мало ж на все. Той качанчик помелеш.
– А в вас тут була на степу комуна, чи ні? чи це тільки було для села Мельники?
М. Є. – То в Мельниках. Тут було і в Крутківці.
– Так само в Крутьківці?
М. Є. – Воно таке вєздє було. Спілка така була.
– А хто пішов туди? такі бідніші люди? чи багатші? чи все одно?
М. Є. – Вони так не зовсім із бідних траплялись, там на тому, на бугрові. А тоді німці там були, жили, так вони туди й пішли.
– Але їм легше було в голод, ні?
О. М. – При тому считайте, шо легше. нам ше треба йти в степ колоски збирати, так як ми прожили вік.
М. Є. – А в їх близько.
О. М. – А в їх близько. Їх куди не вискоче, степ кругом.
– І сказали, що їм там давали їсти.
М. Є. – Та оце ж тобі так і давали. А тоді роздивилися, шо було не схотіли, та й розбіглися.
– Розбіглася комуна?
М. Є. – Да!
– А коли десь розбіглася вона?
М. Є. – А то я вам точно не скажу.
– А чи ви пам’ятаєте, куди їздили ваші батьки на ярмарок? де тоді був ярмарок?
М. Є. – Ярмарок оце ж вам кажу, в Іркліїві.
– Чи ваші батьки часом щось продавали там на ярмарку?
М. Є. – Продавали і купляли! худобу і все. Сюди приїжджали з Москви ті, шо купували на м’ясо худобу. А в нас тут були заводи, ростили худобу таку, шо центнерів по 8, по 9 одного. Годів 4 держить або більше.
– Дід Михайло, а чи ви пам’ятаєте голод в 21-му році?
М. Є. – Пам’ятаю.
– А чого він був тоді, в 21-му?
М. Є. – Чого? Того поганенький трошки урожай був, то дехто такечка. Ну, шоб в нас то так був, то його не було. У нас було ото 75 соток землі на степу там ото, то батько держав мішечок один пшениці, шоб посіять. То трудно було. А посіяли того пшениці, а вона не родила гарно.
– І так і спаслися?
М. Є. – Да.
– Але трошки мерли тоді люди, так?
М. Є. – Та мерли, но мало.
О. М. – Та оце мерли, як ото і так везли, багато мерли, шо отак везли без труни, без нічого.
– Це в 33-му?
О. М. – Еге, це в 33-му.
– А коли колгоспи починалися в вас?
М. Є. – Вони нас надурили, казали землю ото, як начали землю давать.
– А коли давали землю? як колгоспи почалися? чи як революція закінчилась?
М. Є. – Як революція ше ж началась та у 17-му годі. Тоді землю стали роздавать. І стали люди брать землю і пахать. І пахали землю, то держава не брала розвьорстки хлібом. Шо наробив, то це твоє. Якшо в тебе лишнє шо єсть, виїжджав такий чоловік уповноважений із державного того, і на ярмарку оце в Іркліїві, на ярмарку розстелить, розстелить приїде той брезент такий здоровий – у кого є хліб, неси! той привіз, той приніс. Стоїть їх 3 або 4 до ярмарку. А тоді пона то, поназбирає, на віса зважить тобі, і то заплатив грошей, і всьо! Тоді той хліб, у мого батька конячка була, і там у отого, то вже ж знають, договоряться, сказав той – на отаке то число приїжджайте і на базар підходьте. Хліб той у чулани свої понакладали, з чулана потом забрав. На підводи поклали на наші, тоді батько возив. Одвезуть у Золотоношу, там станція. Та тамечка поздавав і приїхали. А той заплатив гроші. І тоді все. А тапер бачте, шо сталося!
– Дід Михайло! І так було до шо, як почали колгоспи робити? чи коли в вас колгоспи зробили?
М. Є. – У 28-му вони були по спільній обробці землі там називались.
– Називалось шось інше, так!
М. Є. – Ото так. А тоді начали. Дали землю то, а тоді не пахай, а тоді й кажуть – а шо то таке? Кажуть, шо земля на 9 год далася. А ми робим оце, я ж не маленький був, але робив. Шо ж воно то буде? як на 9 год. А в 28-му та в 29-му годі, ану, хлопці! ідіть сюди, пишіться! І люди сюди й туди, не знають, шо воно таке. Пишіться. Люди писаться, которі самі здібні, такі, шо каже і не пахали. Нема за чим там. А тоді значить то записався. А немає у тебе нічо, а тоді стали, шо і худобу туди давай, і реманент давай.
О. М. – Мама розказували, шо землю в вас забрали і дали десь.
М. Є. – А тоді стали у людей же землю одбирати. Одбирають і землю. Пішла вона під засів оце. А тоді немає, дають нанизу тут десь поганеньку землю. Отак от.
– І менше вже дають?
М. Є. – Вона не менш, так вона друга земля, еге. Бо нам самим дали були уже таку.
– Дід Михайло, а чи ваш батько зразу пішов у колгосп, чи спочатку трохи не хотів?
М. Є. – Нє! батька не було вже. Я сам. Батько 22-го году вмер.
– А чого? старий був вже?
М. Є. – Те, шо старий, і така болєзнь зробилася. Якийсь нарив на нозі, підтекло. Тоді, я трохи вже начав казати.
– Дали погану землю. А як ви пішли в колгосп?
М. Є. – А ось вона розкаже.
О. М. – Так вони не пішли в колгосп, тато не записалися в колгосп.
М. Є. – Я не писався довго. Чого? Того шо у мене дітей саме багато було. Це года 31-й, 2-й, 3-й. Оце вона 29-го, а трьох із 27-го. Та троє малих дітей. І я не хотів писаться ніяк. А вони – ні! тільки пишись. Було – сім’я хоч і велика, то ви не проживете. А я кажу – в мене велика сім’я, а робочих нема! Діти самі. Шо ж я, кажу. Так вони крутили-крутили, та видали й землю погану, хто й зна яку.
О. М. – Яку найхужу.
М. Є. – Посіяли просо. та їду до проса і дітей везу. Треба полоть, бо заросло таке, шо просина там така вилізла. Понімаєте?. То вони лазять-лазять, виривають та й те, шо не нужно. А воно як поросло те просо, та отаке го просто. А вони проходять, оте правтєльство, через те просо.
О. М. – Ті, шо давали.
– А хто там був? голова колгоспу? в правітєльстві.
М. Є. – Да, той, шо землю той давав.
– Землемір.
М. Є. – Еге ж. І чиє це, каже просо? Отого й отого. От сукин син! ти дивись! Землю дали погану, і ото таке вродило! То те просо було хароше, ми тим просом, довго його держали отак. Там було ж тоді що, та тоді взяли корову забрали на ферму. І як же ж, ферма ж у нас осьо. Корова. Багато так. І кричить тоді ґвалт! шоб оддали, і оддали. Пишись, каже, і корову. А тоді так і віддали корову, я пообіщав ото.
– Писаться?
М. Є. – Еге. А тоді підходять жнива. Люди, той записався, та уже до того не касайся, шо ти посіяв. А дід Савка ось тоже записався передо мною попереду, та стало спіть зерно, так він пішов та на своїй землі нарізав колосся, та й додому приніс сушить, та шоб зїсти потом. А вони ж узнали, та прийшли забрали. А я не давав. Кажу – я не хочу. Не хочу я просто здавати. Так це не дав я, остався із дітьми. А тоді вже послі подав, чи в 30-му, чи в 29-му отако.
– Як уже після жнив? як зібрали.
М. Є. – Да, як конячку продав.
– І вони забрали ту і землю після того у вас?
М. Є. – А вони ж тоді, а туточки в цьому, туточки оставалися такі трудящі. Це хоть і Данкови були, і Анна Сидорова. А то ж такі роботящі люди, шо хто зна й як отак.
– Це означає, що вони не пішли в колгосп?
М. Є. – Пішли вже у те время. Вже мусять іти, потому шо не дали уже тоді.
– Діду Михайло, а були такі в селі, що зовсім не пішли? і після того? шо їх виселили або що?
М. Є. – То виселяли, таких, шо.
О. М. – А Яков Хоменко.
М. Є. – Хто?
О. М. – Яков Хоменко і досі не в колгоспі.
М. Є. – То такі, шо у радгоспі були.
– А були такі, що їх виселили? вивези?
М. Є. – Були, були!
– А чого вони вивозили?
М. Є. – Чого? того шо у його було за чим жить. Чоловік робив, а сам отакий був. І обірваний, бо він тягся все тако, шоб хазяйство було. Один був такий Ількович. Город.
– Як його фамілія? Ількович?
М. Є. – Еге. Ігнат, там старий був. Вивезли за Єгора, кажуть, це шо край, там жив в отій буді, зробив. Оце, кажуть, пробуй хазяйнувать.
– В степ просто?
М. Є. – Да, на степ.
О. М. – Не степ, а пісок.
– А як ви вже пішли в колгосп, то як ви заробляли? з чого ви жили?
М. Є. – Із чого жили? Коровка була.
О. М. – надоєного молока було з’їсти, Боже сохрани! все на базар, все на базар.
М. Є. – А молока скільки туда носив-носив. накладуть хто зна й скільки.
– На базар носили молоко продавати?
М. Є. – Носили туди. А як не винесеш, то накладуть, і носи даром в державу.
О. М. – Так же стараєшся, шоб і для себе ж, і шось же ж і купить. А не з’їсти шось.
– Чуєте, а як ви ж ходили на роботу тоді.
М. Є. – В колгосп.
– А що вони платили вам?
О. М. – Його не можна понять, шо вони платили, а шо забирали. Я знаю, шо год робила, 30 рублів заробила, а на позику та на те, розпишись та й усе.
М. Є. – А на позику, як стали оце то ДніпроГЕС, то шо тутечко робили на Дніпрі. То як накладуть на тебе, прийдуть чоловік 3 – 4 ото. Оце тобі стільки грошей, розпишися, шоб ти то виконав. І треба розписуваться. А чим же його тоді платить? розписуваться. То так трудно було, шо хто й зна як, а не можна нічого ніде не взять нічого. І в ліс піти не можна. Украдеш деревину, то оштрафують. Бо крали багато людей, та й я їздив. Наріжем дерева або латки, або шо отакі, та возик на двох колесах. та самотужки везе аж у Чорнобаїв.
О. М. – Я повезла сама в Чорнобаїв, нарубали дровець, от. То повезла та стояла – стояла на базарі. Та шо? виміняла 2 стакана квасолі. Стояла на базарі, ніхто не бере, бо багато ж понавозили. А одна тітка каже – як повезеш мені додому, то я заплачу. То я й повезла. Повезла туди додому, а там у хаті повно циган. Каже – я тобі заплачу. Два стакана квасолі дала і десяток картоплі. І поснідаєш. Ото так. То вона ото мені дала два стакани квасолі і десяток картоплі, а снідать я не снідала, бо я як сіла снідать, вона насипала супу, то як обступили циганчата мене, то я ложку поклала та й пішла.
– А чи це була циганка? чи вона була циганка, та жінка?
О. М. – Ні, не знаю, а у хаті тих дітей повно циган.
М. Є. – Це цигани були туто.
О. М. – Цигани ж було їздили.
М. Є. – Де вони тепер ділися, цигани?
– То їх було дуже багато тоді?
М. Є. – Оце то навесні їдуть сюди гулять. Коні такі, як той, хто зна які! Будка така. І їдуть. А тоді циганки як розберуть, то ставлять, стоять на тому, на місці, де і кони паслися, і все. Так цигани то як метнуться по селу людей дурить. Та надурять чого хочеш, а вони тоді тут варять, свадьбу роблять. І шо хочуть, переїжджають з одного села в друге село. Отака жизнь тоді була.
– Дід Михайло, ще трошки. А хто проводив той колгосп? Хто робив колгосп? люди з свого села, чи якісь чужі приїжджали?
М. Є. – Свої були.
– Свої були.
М. Є. – Свої, та то мінялися. І свої, й чужі були прийшли із того.
О. М. – Були й чужі.
– А чи вони були такі трошки злі, жорстокі до людей? чи були добрі до людей, як це робили?
О. М. – Всякі були. Як пішла я колосків збирать, та назбираєш жменю колосків. Та як приїде сільський, тепер ше вони живі, нагониться так, шо.
– Чи він був голова колгоспу завжди?
М. Є. – Голова колгоспу.
О. М. – Довго був.
– А тоді пішов на пенсію?
М. Є. – А тепер пенсію ше й додаткову давали. То все, але ше давали.
– А це судили, якшо можна, не можна було вкрасти в колгоспі нічого?
М. Є. – Та Боже!
О. М. – Та було таке, і осюди встромиш.
– Кожен день вони так робили?
М. Є. – Да, провіряють, аби було кого.
– А що, після роботи?
О. М. – Було на степу.
М. Є. – Ну, як іде людина. Це ж може там картоплину взять або шо небудь. Робить на тій самій роботі. То переміряють, то узнають та заберуть.
О. М. – Та он взяла та Марфа Громико, та каже – понесу, дівчина покаже. То визивали та штрафували й шо хоч.
– Дід Михайло, а до колгоспу, як ще не було колгоспу, то що це була за влада у селі? хто керував?
М. Є. – Хазяїн.
– А якась сільрада чи була?
М. Є. – І сільрада, із сільради назначали чоловіка, шоб він був.
– А як він називався, не памятаєте?
М. Є. – Як би вам назвати? ото староста.
– Староста, да?
М. Є. – Староста села.
– Чи люди вибирали його? чи начальство назначало?
М. Є. – Люди-люди! Люди. Отакого чоловіка вибирали, шоб він такий і хазяїн. Не якийсь небудь ледащо, а шоб хазяйський чоловік.
– Дід Михайло, а як це все відбувалось? що це були збори? чи як? як вибирали?
М. Є. – Сход.
– Сходка?
М. Є. – Сходка.
– Сходка чи сход?
М. Є. – Сход.
– Сход у вас був. А як його обирали? Чи на рік? чи на два? чи на пару місяців?
М. Є. – Такочки ж і було. Це вже так, як голова там, чи год, чи скільки там. А то були там такі ше, шо.
– Ще інші були?
М. Є. – Да.
– Чуєте, а як ці сходи були тільки, коли вибирали голову, чи ще на щось сходилися люди?
М. Є. – А сільський сход було. Землі було надбають, шоб земля була. та тоже було ламають, шоб було на розход у сільраді гроші для села.
– А як часто були сходи?
М. Є. – Та це смотря коли потребується, та вони тоді об’являють і то. Люди сходяться.
– А чи був піп у селі?
М. Є. – Був! в нас піп був.
– До колгоспу ще, да? тоді до колгоспу ми говоримо.
М. Є. – Да.
– А як він називався? як звався?
М. Є. – Звуть як його? Грицько. А тільки не знаю, Сахновський. А по-батькові я й забув, не пам’ятаю. Був піп. Тоді було під поповим розпорядження в селі. Не так, як оце січас у сільраді.
– Він мав багато влади, так?
М. Є. – Саму більшу владу. До його. Людей хрестив. Не в сільраду йди, а йди до попа. Метрика считалася. У попа метрика. Як тобі треба ото, коли паспорта чи шо, то іде, іще й тепер трапляється, шо так, до попа йди.
– Чи це піп завжди давав, називав дитину?
М. Є. – Да! піп тоді значить оце зарегістрірує. Оце і тоді у його піп дає отчот у район, скільки народилося, скільки вмерло. Ото так.
– А чи піп мав землю також?
М. Є. – Піп? О! земля була в його, худоби було багато.
– А хто робив для нього? чи він сам робив?
М. Є. – Та, сам він може й робив. У його за Золотоношею ше взяв придане за жінкою, відтіля жінка в його. Чи біля 100 гектарів!
– Правда?
М. Є. – Да. Там у його хутор був. То він там ото наймав, чи де він дівав. Бо це ж я там не був. Не знаю.
– А хто робив для нього? на землі.
М. Є. – А я ж кажу, шо тамечки він здавав її в оренду. А брав видно золото.
– Чуєте, а тут він не мав у селі землі, да?
М. Є. – Була!
– А хто тут робив?
М. Є. – Тутечки в його для себе роботи не робив він такої, бо в його було з чого потягти тут. А ось там, де то були його землі, а тепер там ліс посадили. Городи були. Городи були в його тоже такі.
– Чи люди з села робили для нього? Як жнива прийдуть, або як весна? Чи він наймав кого?
О. М. – Казали, шо отой робив у попа, отой робив у попа.
М. Є. – Так це ж це домашнє.
О. М. – Так ото ж і питають за домашнє.
М. Є. – А вдома коло худоби то хто.
– Він мав наймитів?
М. Є. – Да! да!
– А чи ви не знаєте, скільки він платив їм?
М. Є. – Та, там плата в його мала. Скільки платив. То, шо в його було, там тоді було там того несе, то там то шо. То там чуть не даром робили. Аби прохарчуватися. А коров в його було таких гарних. Випас був за селом такий великий. Та пастух був там.
– Був багатий піп у вас.
М. Є. – Багатий! я ж вам кажу!
– Чи він був добрий до людей?
М. Є. – Оооой! сказали!
– Правда? такий злий трошки, чи що?
М. Є. – Назбирає. Провода от як люди справляють, та несуть було туди хліб, панахиди править. То хто зна скільки хліба набере, та додому направить. То не дає людям нічого. А яєць скільки! хто й зна скільки! Як ото на Великдень несуть. То тамечки вози туди. В його там балка єсть, та там, та в яму туди, завоняються вони. Та вивезе та перекине, та там отакий. А людей, людям не дасть.