Пособілова Олександра Іванівна, 1917 р. н.

⎯ Чи навчання було українською мовою?
О.І.: Тільки! тільки українською. Тільки. І прийшли вони вчить нас. Ну, як знаєте, хлопці прийшли, то переважно занімаються хлопці. І одна я з дівчат була. Це було, це було, це було десь отам о, ну, в 30-х роках. Да, в 30-х роках. Чи раніше, бо у 33-му я вже 7 класів кінчила. А це я була в першому або в другому. Ще така, що я не могла на гітарі грать, на мандоліні не могла я грать. Тому що струни я ще не придавлю своїми пальцями. То я почала на балалайку грать. А хлопці старші, которі не вчилися, а вже були проти мене набагато старіші, ті вже брались грать. Бо вони ж уже і гітару можуть обняти, той гриф. І я тоді, дуже мені подобалась скрипка. Зразу мені батько купив скрипку, і я почала грати на скрипці. Там були хлопці 11-го року, 12-го, 13-го, 15-го найбільше. І я з ними з 17-го року дівчинка. Це для всіх було знаєте, удивлялись усі. На мене казали, не дівчина, а хлопець.
⎯ Олександра Іванівна, переб’ю вас, скажіть, а чи ваші батьки не були проти цього?
О.І.: А батьки мої, особливо батько, дуже раділи за мене, шо я така. Я каталась на коньках. Я на конях каталась. Я кидала оце грудки чи камінці, дуже далеко кидала! Така хлоп’яча вдача в мене була. Це у селі всі знають. ну й потім, коли я перейшла в Головківську школу, у 30-му вже році. У 33-му я кінчила 7 класів, у 30-му році в 5-й клас. Нас перевели 4 особи в 5-й клас, которі добре вчилися. І там були скрипачі. Два скрипалі були, крім мене. старші. І я як-то, шо я почала грать на скрипку, і тих уже я витіснила. Вже я руководила! отим музикальним гуртком. Ну, це така була, це така була в мене охота до музики, шо мені батько всі інструменти купив, і коло моєї постєлі висить на стінах оці інструменти, і шоб ніхто їх не брав! Це тільки мої. Я така була, мабуть, я ше й вредна була, шо нікого не допускала. Але в мене всі брати й сестри грали. Ну, не було в їх такої, такої охоти, як в мене. Сходились до нас у двір хлопці музиканти. Грали дньом, репетицію робим. А вечером ідемо до клубу. А клуб був зроблений із Мироненка, діда Максима, із сарая. Їх розкуркулили.
⎯ А з сарая зробили клуб?
О.І.: Клуб.
⎯ Чи перевезли на інше місце? чи прямо там в сараї?
О.І.: Перевезли звідтіль із Миронів, це мого рідного діда брат. Їх усих порозкуркулювали. І з їхнього сарая з Максимом зробили клуб тут. І ми в його ходили. Я була так у 4-му класі, в 5-му. Я вже грала на скрипці, і коло мене сиділи зовсім взрослі мужчини. Ото Іван Петрович, він 11-го года. Він весь час грав на скрипці.
⎯ Разом з вами, так?
О.І.: Разом! я ними руководила! я сама січас удивляюсь, як воно. Іще тут був у нас, тоже хотів, як би сказать, на скрипку. Бо скрипка і там, знаєте, шо там хочеться. А я собі була, я не знаю, чому, як, я не знаю, шо мені всі уступили місце, шо я уговорила всіх.
⎯ Чи ви виступали на свята якісь? чи на сходку?
О.І.: Ой! як ми виступали! ми оце, як субота, як який празник, ми вже в клубі граємо! Під нашу музику, чоловік 15 наших оцих музикантів, 4 гітари, 4 балалайки, мандоліни 3 чи 4, і одна це скрипка. І багато нас, хто скільки з музикою прийде, я їх усіх учу, я граю на всі інструменти ⎯ і гітара, й балалайка, і мандоліна, і скрипка. А зараз на баяні. але я оце 3 годи, як начала. Сама з себе. Мене ніхто не вчив, ні одну клавішу не показував. І скільки в музикальнім училищі була і скрізь, то не брала, я сама оце із себе. Оце таке. А потім, як ми кожний вечір було не ждемо неділі, на вулицях грали. Сходиться публіка, співають! грають! танцюють! Даже одна тут женщина завжди казала ⎯ як я вмру, шоб ви мені грали музику до самого кладбища!
⎯ А чи так роблять?
О.І.: В нас такого не буває, їй так дуже наравиться. В мене був другий чоловік, майор, він сам грав на баяні, а я на скрипці. Оце вже тепер після війни. Бо цей перший чоловік був льотчик, загинув на фронті, от. То ми з ним були у Монголії. А коли він загинув, то я приїхала з дитиною сюди, син у мене єсть.
⎯ А як ви познайомились з першим чоловіком?
О.І.: З льотчиком? Я училась, зразу після семи класів мене тьотя забрала в Дніпропетровськ, бо вона там жила, мамина сестра. І здала документи, шо ми тоді ше знали, куди поступать? Вони сами здали документи в транспортний технікум. Я там повчилась год і два чи три місяці так приблизно. Так як батько в мене був середняк, то в общем звідти прислали, то мені не було стіпендії. А одна знакома дядіна прийшла та каже ⎯ чого вона буде там учиться? і це трудно, стипендії немає, а общежитія тоже немає, то я жила в тьоті. І вони мене перевели на вчителів в Дніпропетровську там однорічні курси вчителів. Тоді ше ж считалось законно, шо вчитель це законно. Потім стали 3 роки вчиться на вчителів, а то й 4, от. То я коли кінчала курси вчителів, ну в 34-му році, в 35-му році, то нас послали на практику у школу 32. А там був учитель оцей же будущий, потім не будущий, а чоловік. Я трошки як мови путаю, з російською. Жили ми 8 років в Росії, і тут я російською мовою. Коротше, вчитель молодших класів. І там був чоловік оцей же мій, він сам учитель був. Я зовсім не думала, шо це мій кавалєр може буть, бо він такий солідний вигляд мав. І він 13-го року, старше мене. Не звертала увагу. Але він звернув увагу. Пішов в армію, писав мені, писав. Приїхав і ми поженилися. А він як ішов в армію, то зразу він пішов у школу льотчиків.
⎯ Олександра Іванівна, а що, як батько середняк був, то не давали стипендію?
О.І.: Не давали стипендію тоді, як середняк. А якщо куркуль, то зовсім не приймали в школу. Да, в школу.
⎯ А що діти робили? чи вони просто працювали? Якщо батько куркуль.
О.І.: Шоб вони не поступали в школу. Могли вони, думаю так, точно не знаю, в ФЗУ, тоді називали училища, поступить. Або ж, або ж просто на роботу.
⎯ А коли ви грали раніше в клубі або на вулиці ввечері, то які мелодії ви грали?
О.І.: Самі настоящі українські танці і українські пісні. Українські танці це в нас був краковяк, яблучко, гопак, каратец, польки різні. То полька Маруся. А то полька Сміх. А то ще якісь. Так ми їх усі, в кожному танці. Бо я це кажу ⎯ будем грать польку Марусю! Усі вже настрояться, настрояться. Я піднімаю скрипку так, і оце грать. А Яблучко то ми стоя.
⎯ А як ви на вулиці, то які музиканти були?
О.І.: У нас уже були зібрані. А хто харашо грає на гітарі, значить ми перевіряєм, чи він гідний, годиться до нас? шоб він же нам не мішав. Бо музика це так, як ото співи в хорі, шоб ніде ніхто в сторону не звернув, так і музика. Десь або настроєна не так. Я перевіряю строй зразу. Беремо акорди, я тако вдарила скрипкою, махнула скрипкою, а вони ж усі, якшо хто там на гітарі.
⎯ Покажіть, як ви скрипкою, так гарна була дуже поза така. Чуєте, а чи ви грали так на вулиці, чи часом просили вас на весілля грати?
О.І.: На весіллі із музикою мало. Це вже я з чоловіком, як уже я стала більше такою ж уже взрослою, можна сказать замужем, тоді він грав на баяні, а я грала на скрипці. Це в нас дуже харашо получалось! Ми даже грали в нас у клубі, а потім виїжджали на села з баяном і скрипкою. Декілька раз нас визивали.
⎯ Це як би грали у клубах?
О.І.: У клубах. На концерт, платний концерт. У клубі платний концерт.
⎯ Це означає, що ви могли отримати ці гроші, коли це платний? чи це було для клубу?
О.І.: Може й давали нам гроші, та хлопці куплять півлітру та вип’ють.
⎯ Це такі гроші?
О.І.: Да, це так. А тут нам не платили.
⎯ Це не американські проценти.
О.І.: Нє, нам не платили.
⎯ То ви жили тут з чоловіком, так? коли ви поженились.
О.І.: Із льотчиком? нє, він пішов.
⎯ Нє, з другим.
О.І.: Із другим?
⎯ То в вас на баяні другий грав?
О.І.: Да. Ми тут жили.
⎯ То з ним їздили по селах?
О.І.: Да-да! з цим уже.
⎯ А ці інші чоловіки, котрі грали, на чому вони грали у вас в селі? які інструменти? який склад ансамблю?
О.І.: Гітари, балалайки, мандоліни. Потім був отакий трьохугольник, трензель називався, металічний із паличкою такого. Він дуже ну наче звонок такий, от. Трензель називався. Його тут у нас кузнєц робив. Даже після війни вже, ось я тут останній раз вчителювала в школі, і тут у мене тоже був музикальний гурток. І в мене хтось його із хлопців позичив. Ну, попросив на вечір і не повернули. Так би він був би і досі в мене.
⎯ А, я ще що хотіла, про весілля. Про музику на весіллях. Олександра Іванівна, а чи ви пам’ятаєте, може ваші батьки сказали, як вони женилися, що в них грало? не пам’ятаєте?
О.І.: Грали тільки гармонії тоді з інструментів. Доки я оце не була в першому чи в другому класі і не приходили до нас шефи, у нас у селі не було ні скрипки, ні гітари, ні балалайки, нічого!
⎯ І ви думаєте, що не було скрипки?
О.І.: Ніхто мені ніколи не говорив, шо вона була. І я впевнена, шо й не було.
⎯ Про гармошку, да?
О.І.: А гармошка, даже баяна не було. На гармошку грав дуже харашо моєї мами брат. Він погиб на фронті, загинув на фронті. І двухрядка тоді називалась.
⎯ Чи називалась гармонія чи гармошка?
О.І.: Гармонія! гармошка це російське слово. Гармонія. На гармонію грав тільки, не тільки, не мій дядько, й поперед його грали багато. От. На гармонію грали, й грали, й грали ще давно! А оцих інструментів, що оце я почала грать, то не було, я не чула ніколи, шоб були.
⎯ Олександра Іванівна, і він ще хоче запитати вас про таких, знаєте, були старці, котрі грали на ліру? такі сліпі.
О.І.: Не було в нас таких. Не було, не було!
⎯ Ніколи? може на ярмарку? біля церкви?
О.І.: Може да, по базарах то я чула, були. Були такі.
⎯ А по селу так не було?
О.І.: А по селу у нас такого не було.
⎯ І на базарі, чи ви пам’ятаєте, що вони грали?
О.І.: На базарі?
⎯ Да.
О.І.: Ну, на базарі хто грає? знаєте, ніщі грають, заробляють собі там на пропітаніє. То вони грали такі грусні пісні, переважно українські. Але в той час українські і російські були в нас, перепутувались. Грали народні, звичайно. Ну, ті, шо сидять там на базарі, то ті гопаки не будуть грать. А вони собі грусні такі пісні грають. Ось я як жила в Казахстані під час війни, пішла на базар. То там одна жінка, ніща, чи як її.
⎯ Старчиха.
О.І.: Ну, старчиха, вона співала, грала і співала пісню, як вона, десь записане все, і милий не узнає, де могила моя.
⎯ Чи вона була з Казахстану?
О.І.: І я цю пісню, “В саду при долині” вона називається. І я цю пісню знала, змалечку я її знала. Але повністю всіх слів я не знала. Коли я вийшла на базар і вона її грала, то я її почула слова всі, з початку й до кінця. Грусна така пісня. Отакі і співали.
⎯ А на чому вона грала?
О.І.: На гармошці. Така гармошка малесенька! і вона сидить. По-моєму, вона була сліпа.
⎯ А це де Казахстан?
О.І.: Казахстан? Город Семипалатинськ. Я жила у город Семипалатинськ. Чоловік мій, коли вилетів на фронт із станції в Київській області, там був воєнний городок в лісі. Воєнний городок, скільки там, у лісі десь. А станція кілометрів за три була од воєнного городка. Ну, коли він вилетів на фронт, то я виїхала до його сестри в Омськ, а потім тьотя з Дніпропетровська переїхала в Казахстан, її чоловік робив на МГД, і їх, тоді називалось ше мабуть МГД, і їх виселили в Казахстан, і вона попала в Семипалатинськ. А в той час я вже жила в сестри чоловіка в Омську. І оце синок у мене єсть. І коли я дала їй телеграму ⎯ приезжай ко мне! В Омську я спитала, я чого-то думала, шо вона одна приїхала, а не там всі сім’ї приїхали туди в Семипалатинськ, і вона мене визвала. Коли я приїхала до неї в 2 часа ночі 17 ноября, і тут утром 17-го я вже принесла. Син в мене дуже хароший. Дуже хароший.
⎯ Чи він в Черкасах живе?
О.І.: Він в Черкасах, приїжджає. Я не знаю, чого його сьогодні немає. Да, я знаю, чого немає! Він не має чого їхать, роботи всі пороблені, а бензіну мало. Бензіну мало, і ми рішили ото економить. Він усе помагає.
⎯ А як ви були, от вчилися тоді в Дніпропетровську, це саме такі були тривожні роки, 32-й, 33-й, ця українізація. Що про неї можна сказати? Чи це означає, що всі училища заставляли, щоби українською мовою викладали? чи було щось таке? чи це просто зараз нам здається, що так було тоді?
О.І.: Скажу вам відносно цього, коли я вчилась у транспортнім політехнікумі на строітєльному отдєлєнії, то усі предмети були на російській мові, усі. Бо тут уже я зі своїм братом троюрідним, однофамілець Німченко, то я з ним поїхала, нас тьотя забрала. То він був на електро отдєлєнії, а я на строїтільний. То нам було дуже трудно після української школи особливо переходити на математичні знаки. Там плюс, мінус, там вот ето ну все там, уже нам було трудно тоді перестраюваться. Але поступово перестроїлись.
⎯ Це було російською мовою?
О.І.: Це російською. А на вчителів як ми вчилися, виключно була українська мова все. Крім російської мови, яка, як обично, викладалась. Потім в музикальному училищі там тоже все було на російській.
⎯ А чи ви пам’ятаєте, були в той час, як ви вчилися, вже такі якісь арешти, репресії?
О.І.: Були. У мене дядя робив в МГД, а до цього він робив, як воно називається, предсєдатєль профкома завода Комінтерна. Він там з Дніпропетровська через Дніпро Комінтерна, цей завод. То він кожну ніч дуже-дуже тривожився. Каже ⎯ оце мабуть по мене сьодні прийдуть. І ми всі не спали.
⎯ А де ж він працював?
О.І.: А я думаю, він сам член партії, от він сам і скис, шо ото. Він батрак, і каже ⎯ забрали секретаря, забрали там ше когось. Ні за шо! Ні за шо! Тільки хто подзвонить, вони на четвертому етажі. Тільки хто подзвонить, він волнується ⎯ це вже й по мене. Він не знав, за шо їх забрали! як це так забрали! От. Ну, все-таки його не забрали. Каже ⎯ ні за що позабирали людей, Боже мій! та то самі друзья мої найлучі, за шо їх забрали! Хтось, комусь шось не понаравилось. Я даже може і скажу ше й те, шо може, і не може, а багато так було, що і Сталін сам не знав. Хтось комусь шось не вгодив, от можуть і забрать. Підібрать ключі до його, написать характеристику, яка там була, і ніхто вже його звідти не поверне! Забрали ⎯ будьте здорові! Було таке. Було страшне.
⎯ Як би, дядько, він сам був МГД, чи НКВД, і він переживав?
О.І.: Він, це тоді, як він робив предсєдатєлєм завкома Комінтерна, переживав. А коли він був в МГД, то я вже тоді вийшла заміж, виїхала, то я тоді тих років не помню. Я тільки знаю, шо, коли я була в Казахстані, коли переписувалась, получила повідомлення, що чоловік загинув на фронті 11 августа, серпня 41-го року. І я вже одрізана від Кіровоградської області, ми тоді були, батьки із Дніпропетровська. Та я одна у його сестри, не сьодні ⎯ завтра родить. У його сестри, не сьогодні ⎯ завтра мені родить, а родичів уже немає, одрізали Дніпропетровськ і Кіровоград. І вдруг я получаю телеграму, шо вона їде в Казахстан. От тоді вже мені на 50% полегшало. А я в неї майже з дєтства жила. І вона мене забрала в Дніпропетровськ після 7 класів. І я вже була дуже-дуже рада що вона їде до мене в Казахстан. А після того, як вона приїхала, я родила сина, я вже вам розказувала, і у той чи через скількись, не знаю, днів і він приїхав. Із фронту. В нього було плоскостопіє, і його дослали в МГД робить, в Іваново, але він одпросився до нас в Казахстан, виїхав. То нам уже набагато луче було. А потім його після війни одізвали спочатку у Харків, а Харків це була столиця України. А потім забрали його в Житомир в МГД робить. Ну, я там заболіла, тьотя приїхала до мене з Житомира, забрала дитину, а мене оставила. Це така історія. Історія звичайно, якби я була підготовлена, шоб оце вам розказать, бо я може шось і позабувала. Та й года вже! Мені, мені, а скільки це мені?
⎯ З 17-го року.
О.І.: 77 років! да, мабуть буде весною 77 год.
⎯ Ви не виглядаєте, зовсім не схожі. Олександра Іванівна, а скільки вас було в сім’ї в батька, в матері? яка ваша сім’я була?
О.І.: П’ятеро дітей було. А я четверта.
⎯ Четверта.
О.І.: Був ще братік 19-го году.
⎯ А самий старший?
О.І.: 11-го, загинув на фронті.
⎯ Олександра Іванівна, а скільки було поля в батька?
О.І.: От я точно не помню, скільки, 3 гектари чи шо. Я не помню. Ну, в нас була, було і по два коня, і по дві корови. Віялка, січкарня. Брат, которий 13-го року, простудився, захворів на льогкі, 7 год мучився і застрелився.
⎯ Щоб не мучитись?
О.І.: Да, він почуствував, що вже не винесе цього. У нас хата була 14 метрів довжини. То в одній хаті він жив, а в другій ми всі. Я була мало дома. бо я в Дніпропетровськ виїхала. Він у цей час був больний, хворий. Ну, і коли брат старший прийшов з армії, був головою сільської ради, коли ще не жонатий був. Коли прийшов із роботи ноччю, то цей менший брат Федя вийшов і застрелився. А тоді, а в цей час сестра Галя уже була тифом больна. Було їй 16 років. Вона заснула на березі під калиною, і в неї якась оказалась водянка, воду викачували з неї. І вона поболіла тіфом. І вмерла вона в 32-му році. Раніше, ніж Федя. А Федя в 37-му застрелився. А цей найстарший брат робив головою сільради, будучи ще не жонатим, а потім став головою колгоспу тут у нас.
⎯ Чи він був першим головою? чи другим?
О.І.: А голова колгоспу в нас один був.
⎯ Я маю на увазі, він не починав колгосп?
О.І.: Ні-ні! не він починав! Він став головою колгоспу в 36-му або 8-му.
⎯ Вибирали його люди?
О.І.: Головою сільської ради, коли він прийшов з армії, то його поставили в 36-му, то я тоді тільки преподавала 1 рік в 36-му, коли в Дніпропетровську я закінчила школу тоді.
⎯ А це були дві хати? чи це була одна хата така довга?
О.І.: Одна хата довга, посередині сіни. А тоді кладовка.
⎯ Комора тоді була чи кладовка?
О.І.: Кладовка. Він не був жонатий, і він заболів, захворів у 16 років, а застрелився в 24.
⎯ І всі жили в одній хаті?
О.І.: Ми, коли він не був хворий, то ми так оце зимою тут живемо було. Ну, зима чи літо, коли там якось понаравиться. А в одній хаті це считалась у нас чиста кімната. Хлопці, дівчата приходять гулять, там батьківські знакомі. То одна кімната по ту сторону чиста літом і зимою, а одна ця. То вже ми зимою там жили, як брат був больний, хворий, а тут у нас ця велика кімната була спальня.
⎯ Олександра Іванівна, чи можете сказати, коли ще батьки господарювали, чи був хтось такий, хто як би керував всим? батько чи мати такий був глава сім’ї?
О.І.: У нас? Я не хочу свою матір хвалить, бо це ж кожна хвалить свою матір. В нас мати була така до всього вміла. Ну, в матері батьки були заможні.
⎯ Заможніші, ніж у батька?
О.І.: Да. І батько був один в сім’ї. Так у нас сім’я то середняків, можна сказать так, як воно єсть. Бо я і зараз, як оце мені десь щось не подобається, я кажу ⎯ я не з багатих, я і не з старців. Я cередній чоловік. Ну, старців страх не люблю. І як почнуть ото десь за шось биться, драться, ото й на похоронах. Це я знаю, шо повинна людина своїм трудом заробить, і все. Ото я так.
⎯ То так як би в сім’ї трошки мати керувала, да?
О.І.: Та мабуть однаково.
⎯ Однаково. А хто гроші тримав?
О.І.: Які тоді гроші були? Батько робив колеса. Поїде, вторгує. Мали вони телички, коровки там, ну скільки в селі було, на садибі своїй. Продадуть. Оце таке було. Так вони проживали, всі сім’ї, не тільки ми, всі однаково.
⎯ А де продавали колеса?
О.І.: В Медведівкі на базарі. В Медведівці великий базар був. В Медведівку ми ходили і грать, оце ж ви казали, чи ми грали де в обществі? Вийдем ото гулять в Медведівку на базар. Там єсть балалайки, там єсть гітари, скрипки. І я дивлюсь, шо хтось там десь грає чи на гітару, чи на балалайку. На скрипки то це рєдкость якийсь мужчина там десь грає. Я вийду обізатільно. То я як візьму скрипку, то то вже весь базар дивується ⎯ дівчина така невелика! і грає на скрипці. Я сильний любітєль була музики. Я і зараз оце, ночі великі, я складала пісні. Ночі великі, і я ото устану, і шо мені робить? пограю.
⎯ А ці інші, з котрими ви грали в ансамблі тут в клубі, чи вони всі знали ноти? чи тільки ви?
О.І.: Вони ноти не знали! ми більше отого, як ото по-нашому кажуть, пекли прямо! Як оце, як у пісні, ось я, наприклад, зараз ну Катюшу, по скрипкі то я вивчила Катюшу по нотах. Як вона тільки появилась, то треба ж її шоб точно. А зараз, як я її знаю як, то я, для чого мені зараз ноти? як я й так граю! А яку я пісню не знаю зовсім, ну от було преподаю музику у школі. Не тільки в нас, а де я співала, в якій школі приходилось там скрізь. І там у програмі написана пісня ну про Лєніна, наприклад. Або там, нам же не давали, одну ⎯ дві пісні на весь рік українські. “Реве та стогне Дніпр широкий”, це я знаю дозволялось, і ще. А то ⎯ партія, Лєнін.
⎯ Сталін?
О.І.: Сталін. Оце такі от. Я помню, як була пісня про Лєніна, ото “День за днем”, то я по нотах вивчала, бо я ж її з дєтства ж не чула. Це була пісня, її треба. І потім “Вийду к рєчкє” (наспівує), “Вийду к Волгє”. Це ж про війну, забула, як його.
⎯ Скажіть, будь ласка, коли ви були там в клубі, ви наприклад на вибори, ви грали такі партійні пісні про Леніна, і партію, і Сталіна?
О.І.: Як збори, то в першу очередь, або який концерт, то в першу очередь про родіну ⎯ “Широка страна моя родная”, “Лєнін завжди живий”, “Лєнін всігда с тобой, Лєнін всігда в надєждє і радості” (наспівує).
⎯ А на вибори було, чи ви пам’ятаєте, щоб грали на вибори, коли ви голосували?
О.І.: Як вибори, голосування, то нас звуть, і ми граєм там, і танцюють, грають до позна. А січас прийде на вибори, 2 ⎯ 3 чоловіка сидить за столом, та один зайде, візьме бюлетень, кине, та й пішов. Ніяких, нічого немає зараз.
⎯ А де учили, навчали ноти?
О.І.: У школі.
⎯ Тут в селі, да?
О.І.: Да! тут в селі, в кожнім селі. Я була причому не в однім селі, от. Де або місця немає, а я була одинока після війни. Я могла буть підмінкою вчителькою. Або десь мені там більше подобається, чи там. Ну, то я в школі, я преподаю ноти дітям.
⎯ Нє, коли ви починали вивчати ноти, чи це було, як ви були вже вчителькою?
О.І.: Коли я почала ноти уже вчить? Як стала в музикальному училищі. А раніше я не вчила ноти.
⎯ Олександра Іванівна, це такі ще трошки до села питання. От, як ви були тут в селі, грали в клубі з чоловіками тут, з жінками на вечорницях, ви ввечері на вулиці, чи ви відчували, що ви така трошки революціонерка? Що інші жінки, вони більше працюють і сидять вдома, а ви в музиці така керівник? чи це було відчуття? чи такого не існувало?
О.І.: Було. І велика гордість.
⎯ Правда?
О.І.: Хоч я від цього нічого не мала, але було, як закінчу я концерт якийсь оце в клубі, чи платний, чи бесплатний, чи так. Всі підходять до мене, даже оця сама, шо оце Настя, вона ніколи було не пропустить, шоб не підійшла до мене, шоб не обняла, шоб не поздравила. Каже ⎯ вже не можу, я не можу на вас дивиться. Якби я така! якби я, вона ше добавляє, шо я гарна, но я кажу.
⎯ А чи ви знаєте, може в інших так було, чи часом батьки не хотіли, щоб дівчата вчилися? Щоб були в господарстві.
О.І.: О нє! нє! нє! У мене батьки були, трошки вони. Брат, ото ж я вам казала, був головою сільської ради, головою колгоспу. У мене батьки були за все, за все.
⎯ А може люди сусіди? чи вони щось таке казали?
О.І.: Ні! вони усі вдивлялись ⎯ шо це в вас за хлопець народився? Півні, кажуть, заспівали, повинен хлопець буть. Я на коньках, на лижах. Оце на коньках оце отуди вниз, аж туди вниз! ото я на залізних коньках стану коло млина. Це я була в третьому, в другому, в четвертому класі. Як уже пішла учиться дальше, там уже мені не було, коли сильно. Хоть я тоже каталась, ну не так. От. Я дуже, я більше з хлопцями. Я не любила дівчат, шо вони такі нєжні, шо вони такі всього бояться, всього такого. Як побиться з ким-то, то чого я з дівчатами буду биться? їх нема чого бить. А з хлопцями інтересно. Но один тільки в школі, в 4-му класі мене побідив ото. Ну, такий. На конях каталась. Батько колеса робив. він поїде на базар, а я чи вмію, чи не вмію, довбаю долотом дірки для спиці у тому. А батько каже ⎯ оце вже я знаю, це вже вона шось там наробила. Треба їхать додому. Та оце ж не так, оце треба отак. Покаже мені, то я вже на другий раз. Хоч він не дозволяє, бо колеса робить, це ж таке. Але в мене оце хватка була, аби мені шось тесать, робить. Сама санки зроблю. Ше й продам комусь. І хожу цілими зімами отам по яру, шоб десь полозок вирізать. На чужі яблуні чи груші, я не дивлюся, шо це вона не наша. Якби мені тільки її набачить, вилізу, одріжу. А потом прийду додому, полозки то це ж треба розпилять отак. В тиски зажму, пиляю, довбаю. Це такий.
⎯ Така була натура.
О.І.: Така була вдача.
⎯ Чуєте, а батько як би робив він до колгоспу колеса. Чи він також продовжував, коли колгосп почався?
О.І.: Ні, як батько мій уже став у колгоспі, то вже він коліс не робив. Він робив у колгоспі. Спочатку, коли молодший був, то він ходив на різні роботи. Він такий був середній чоловік, він читав, писав. Ну, сказать, шо він учоний, то ні. Ну, просто середній чоловік та й усе. А мати моя то в своє время закінчила 4 класи, то вона і писала, і читала. Було ще й мені це в учительській газеті скаже, шо прочитать. Вона ⎯ оту газету не виписуй, там із-за рубежа нічого немає, оту газету виписуй! було. І оту статтю, в учительській газеті оту статтю прочитаєш. Ото я прийду, а вона вже передивиться.
⎯ А який це рік був? чи це пізніше вона так?
О.І.: Мати моя до самої смерті читала й без очок. А вмерла вона в 85 років.
⎯ А як тоді ще за колгоспів чи можна було тоді купити, до колгоспів, чи можна було купити тоді українські книжки, газети?
О.І.: Нам ніхто нічо не забороняв.
⎯ А вони були? продавалися, так?
⎯ Продавались і українські, і російські свободно!
⎯ І мати тоді також купувала?
О.І.: Та ніхто їх не забороняв нічого! Оце ці купи, а ці не купи! Оці шоб у вас не було в хаті! Ну, ікон канєшно в мене їх зараз немає. Єсть там одна.
⎯ Старенька?
О.І.: Дерев’яна стара, хароша ікона.
⎯ А що на ній?
О.І.: Кажеться Ісус Христос як виходить на гору, в одіянії в тому.
⎯ А до колгоспів ваш батько робив колеса. Він мав млин, і працював там також. Це означає, що різні сім’ї в селі не тільки землю обробляли, але вони мали й інші роботи також?
О.І.: Мали й інші роботи.
⎯ А чи ви можете розказати про те трошки, що ще вони робили, ці інші сімї?
О.І.: Чим вони занімались?
⎯ Так!
О.І.: Колеса не всі робили. Колеса робили ті, хто здатний до цього. Любий не буде робить. А наприклад, дід мій, материн уже батько, то він, їх 4 брата було, дід мій і ще його 3 брата ⎯ Максим, Юхим, Павло і мій дід Петро. Оце на їх на чотирьох було 5 млинів.
⎯ На сім’ю?
О.І.: Вони, то єсть, як би вам сказать, одного діда було два в мене, а тих по одному, в тім числі і в мого діда один млин був. Це було до колективізації. Построїли вони, як поженились. А от до женитьби, як вони ще не женились, то не знаю, чи були млини, чи ні. Я цього в матері не спитала. А вже, як вони всі були живі і жонаті, то в їх у кожного було, вони занімались млинами. Їм шото це наравилось, подобалось. Оцей млин, то це тут недалеко тоже ж був млин. А ті занімались, колеса робили. А ті обіддя, парня була така, і тільки обіддя гнули. То могли гнуть обіддя з якоїсь то обід, от. І продавать тим колісникам, які купують. І вдома, і в Медведівці!
⎯ І в селі, і там? І гончар був?
О.І.: І гончарі в нас були.
⎯ А ковалі?
О.І.: І ковалі були у нас отам на кутку Лавриненко Прокіп Михайлович, це коваль був. Причому, в колгосп він не схотів уступать, а ковалем робив у колгоспі. Йому харашо платили.
⎯ Ага, наймався?
О.І.: Да, він наймався. Різні роботи в нас були.
⎯ А чи було в вас багато людей, котрі не пішли в колгосп?
О.І.: Ну, не багато, ну були. Але їм, їм не дуже жилося харашо. Ті, шо в колгоспі, то ті так ідуть гулять, співають! танцюють! веселі були! Отак все їм було у колгоспі ну радосно! А ті, шо не пішли в колгосп, позамикались дома, сидять собі. Ну, такі вони були грусні. Бо на їх же все. Ото підуть, шоб вони голосували дома, а ті позащіпаються, не пускають, бо це за чорта голосувать. Я, канєшно, цього не одобряю. Потому шо даже німці прийшли, і то кажуть одноосібники їх зустрічають з хлібом і з сіллю, кажуть ⎯ ми не робили в колгоспі, і цей нагайкою. Бо де робить, то робить, нада робить, а не ховаться по закутках. А робить нада. Ну шо ж, шо така система була.
⎯ Олександра Іванівна, а ви сказали, шо вашого діда, батька діда, брата дідового, в коморі якого був клуб, що вони його розкуркулили, і що? вислали чи що?
О.І.: Оце, на счот куркулів, то було дуже несправедливо, совєтська власть робила. Оце я вам скажу. Шо були колгоспи, були, ну постановили. то шо ж ти зробиш. А шо вони уже таки дуже через міру оце із куркулів іздівались, то це да. Ось, наприклад, цей же мого діда, материного батька рідний брат, Максим. Він мав два млини. Робив він! казала мені мати. Каже ⎯ не сплять, оці го ж її дядьки, не сплять, думають, де завтра грошей позичить, шоб оце кінчить млина. Щоб ще одного построїть. Це ж для людей, для села це ж треба. Це ж у них було 4 млини та осьо Максимів. І там ще чийсь був, ну ті недобрі були. Та й ще один. І шо ж вони з цим дідом Максимом зробили з нашим? Узяли його викинули зовсім із подвір’я. Вислали десь, сім’ю вислали в провалля, там вони землянки покопали. Усі діди мої.
⎯ Усіх виселили?
О.І.: Усіх! а мого діда Петра, то цього не вигнали з хати, хоч хату він построїв велику і таку, хотіли вони там школу зробить. Ну, так як його зять оцей, шо я вам вже розказала, шо я була в Дніпропетровську в його, він робив тоді секретарем сільської ради, і не допустив до того, шоб його вигнали з хати. Оце він тут оце. Ну, і цього діда Максима вигнали з хати, позабирали скотину, все позабирали. Землю то понятно забрали. І посадили ше й у тюрму. А тоді вже побачили, шо він вже не сьодні ⎯ завтра вмре, випустили з тюрми. Він пішов Черкасами, хотів додому якось добраться. Тоді ж трудно було добраться, йшли пішки. Упав і вмер. Оце так. Це через міру було. Вони, хоч у їх і робив хто, не тільки це в наших, я не защищаю наших, то вони й платили добре, і кормили добре. Харашо. Можна було, раз ти куркуль, у тебе багато землі, в тебе багато скотини, давай у колгосп, забрать можна було це все. Оставить йому одну коровчину, там гектар чи пів гектара землі так, як нам усім оставили по 70 соток. Ну, й нехай собі живе. Шо вони кажуть, шо вони вред робили. Може які й робили, я за це не можу сказать. Але ж вред роблять чи куркулі, чи які більш освічені, чи ті, шо більш знають, як до кого підійти. А такий раб, чорний раб, він нічого не знає. Він знає свою садибу, та знає своє хазяйство. Комірчину, та й все. Тут трошки грубувато.
⎯ Олександра Іванівна, а як їх, от як того діда Максима виселили, послали в тюрму, що про нього люди думали? ті, що були в колгоспі.
О.І.: Ніхто ніколи не сказав, не тільки ж його виселили. Там і Стукало вислали, от. Ніхто нічого! Тільки кажуть, шо розігнали, робили-робили бідні люди, а їх розігнали. Отак.
⎯ Так казали.
О.І.: А шоб люди сказали ⎯ ага! падлюка! так тобі й треба! Знаєте, які в нас люди. Так ніхто не казав. Так ніхто.
⎯ Деякі сім’ї, вони мали ще щось, крім землі. Я хотів запитати, чи більшість сімей мало то, що вони зробили? чи більшість тільки землею займались? Це означає, ваш батько був, чи його називали колісник? чи бондар? як його називали? що колеса робив. Не було такого?
О.І.: То бондар є. А то колісники. А то гончарі.
⎯ Олександра Іванівна, і він запитує, чи кого було більше? таких сімей, котрі мали таку ще додаткову до землі роботу, як ваш батько, або гончар, або коваль? чи більшість селян, вони займалися тільки землею? І хто жив краще?
О.І.: Були в нас люди в основному всі такі здатні до роботи, землю обробляли, колеса робили і так дальше. Але були і ледачі. Були й ледачі. Оце в його єсть земля й вона остається не оброблена. А раз ледачий, значить у його нема конячини, нема корівчини. А кінь якщо єсть, то він же обробляє свою землю своїм конем. А найнять його у когось, коня, дуже трудно. Він одробляє. Були і бідні, були і заможніші. Ну, хто так більше, знаєте, старався робить, то й були, жили до колгоспу в нас неплохо.
⎯ Олександра Іванівна, а ще ті люди, котрі любили роботу, роботящі були, котрі мали землю, але вони нічого не робили, гончарство, колеса, а були як би тільки господарювали на землі, чи тих було більше? чи таких було більше, котрі щось робили?
О.І.: Ні, більше було тих, шо робили на землі й випасували скотину. Вівці. Ось у мене в батька, я коли була ще мала, я знаю, були вівці, були свині. Не так, шо двоє ⎯ троє поросят ой! держить, а просто оце гонимо свиней великих, а оце менші, а це ше менші. І гонимо ми їх туди десь на лан або в провалля, там у нас єсть. Бо це ж не моя батьківщина.
⎯ А на якому кутку ви жили?
О.І.: Німцівка називалось.
⎯ Німцівка?
О.І.: Німценки. Фамілія Німценко, а куток в нас Німцівка.
⎯ Це значить, що це більш ⎯ менш ваша родина там жила?
О.І.: Там у мене мій не дід, а прадід, десь він узявся, звідкись він приїхав, і поселився в нас на Німцівці там. Оце село наше, це був раніше ліс. І він там поселився. В його там гектар може з 10 було землі, такої пустої. Оце луг, садок, ліс. І він там поселився. І в цього діда було 4 сина. Счас посчитаю ⎯ Петро, Пилип, Кирило, Охтис і Хома, 5 синів було і одна дочка. І оце, і вони тоді ті сини поженились. У їх були великі сім’ї, і оцей кусочок, шо він там зайняв, розділений на частинки. Природна місцевість дуже хароша. Тут берег, дальше під гору ліс, там садки, там дуже така природа. Ну, сама земля там не дуже важна. То занімали наші, оці ж мої родичі, по степах землю. Так як батько в мене був одинець, то всю пайку получав. А то ж були такі, шо й на троє ділили, і так дальше. В общем, хто хотів робить, то ті робили. А були такі, шо дуже-дуже бідно жили. Ходили весь час їсти просили.
⎯ А хто, як би сказати, хто називався бідняк? кого треба було називати бідняком?
О.І.: Я не знаю, чому вони були бідняки. Ну, в їх не було ніколи, наприклад, кругом нас там я знаю таких людей, шо ніколи не було корови в дворі, коня ніколи не було в дворі. Чому вони бідні? Сім’ї великі. Ходили в найми, їхні діти ходили в найми.
⎯ Чи вони працювали добре, чи ні?
О.І.: Ну, дома в їх земля плохо оброблена. Чого вони бідняки були, я не знаю. А коли став колгосп. то тоді ж середняків, ну ше середняків і не зачіпали, а то ж куркулів принижували, виганяли, все забирали. А ці бідняки вже тоді, стали вони королями вже тоді. Уже забирали у куркулів із горшків, даже десь там крупа якась була, послєдній кусочок, ото нехай діти ото будуть, то вони забирали, бо ти там куркуль, чи бідняк, чи середняк. Наша власть отако це.
⎯ А це робили ці найбідніші? Бідні, бідні!
О.І.: Вони то й робили, ну чого-то в їх не було, ніколи вони не кололи свиней. Корови не було. Коня не було. Чи воно не було за шо зачепиться, от не знаю. Чи ледачі. Хто його знає.
⎯ Олександра Іванівна, я колись купила такі гарні чернецькі рушники, називається Німченко Любов. Чи ви не знаєте?
О.І.: Знаю.
⎯ Чи це не ваша родичка?
О.І.: Невістка моя.
⎯ Правда? То може мені розкажете. Вона мені сказала, що той рушник вишивала сестра її матері, і вона була в черницях.
О.І.: В черницях?
⎯ Так вона мені сказала.
О.І.: Ну, це може як сестра її матері, то це вони ровесники з моєю матірю, я цього не знаю.
⎯ А ви чи не пам’ятаєте, щоб в селі були з монастиря черниці? може монастирі закрили, а вони в селі вишивали?
О.І.: Була в нас одна, чи вона вишивала, чи ні, не знаю. Її вже давно немає. А скільки її як немає, то може 20 ⎯ 25 год.
⎯ А що, вона була в монастирі, а потім вернулась, чи як?
О.І.: Була вона в монастирі, а потім вернулась додому. А потім була вона доживала у лікарні. І жили вони там в лісі, далеко од мене. Я, шоб у нас були черниці, одна хата знаю, шо були черниці там, та так масово у нас їх не було. Не бачила. Не знаю.
⎯ Олександра Іванівна, а сорочка в вас ще є? це вже таке.
О.І.: Я не знаю. Вона зовсім рвана.
⎯ Чи вона тут така квітами вишита? чи що там на ній?
О.І.: Квіточками.
⎯ А чи ви пам’ятаєте, чи ви ходили на такі, мабуть, ви вже не застали, ви вже інше життя мали, як ото дівчата пряли та вишивали, збиралися.
О.І.: Чого ж це! знаю харашо! Хоч я сама не ходила, бо я ото ж вибула із сім’ї, із своїх ровесників, я вибула до школи і до музики. Мої ровесники, одна тільки молодша за мене вчилась в той час. А то я одна на селі.
⎯ А чи ви часом грали для них? чи вас просили грати для них?
О.І.: Та грали ми у хатах таких на кутку! то ми всігда збирались. Не було ніколи так, як оце зараз, позакриваються й сидять. Тільки потемніло, в мене вже там на тих проволоках оце хвіртки, кругом зараз син обгородив двір. До мене ніхто ніколи ноччю не зайде! Хіба може спортсмен який перескакує. Ото єсть у нас той з Донбасу, той, шо жердину перескакує на 6 метрів 20 сантиметрів. Забулась.
⎯ Бубка! Бубка!
О.І.: Губка.
⎯ Бубка! Б ⎯ перша.
О.І.: То той може перескочить у мене забор. І я сама боюсь вийти, й до мене ніхто не ходить. Потому шо зараз так. Оце підходять вікна б’ють. У нас оце вмерла одна женщина, 88 років. Одна ⎯ однісінька в хаті закрита, та не було де кому ше спать. Син її приїхав десь здалеку, то спав в сусідки. І вони витаскали вже в мертвої вікно! А поперед цього за тиждень, ше вона жива була. Оце зараз така культура і все. Колись було весело. Та ніхто його, ніхто б ніколи не подумав, шо це ми дійдем до отакого. У клубі нігде нікого. Хоч там і єсть три робітники, то їх ніхто не баче і не знає.
⎯ Це правда.
О.І.: А оці, оце ото пряли, вишивали ночами, при каганці причому. Даже не при лампі при керосінній. А ото якийсь, така бутилочка і в бутилочці фітіль такий. І ото тим керосіном. І то і прядуть, і вишивають, і співають. А ми там граєм їм оце! без краю. Хлопці, дівчата приходять, з усіх кутків сходяться.
⎯ І що то до півночі? чи пізно?
О.І.: Та, поки нагуляються десь. Хуліганства ніякого не було. Не було! оце й колективізація була, і даже війна пройшла, ну отакого не було, як оце зараз. Бійся з хати вийти. Може вона ця наша демократія, вона і получшає, бо все, як то кажуть, Москва не строїться зразу. Може воно й краще буде, ну поки що нічого я не бачу харошого.
⎯ Чи це ваша внучка?
О.І.: Він чесно робив. він не мог з когось іздіваться.
⎯ Це той чоловік? з цього села.