Дишлюк Євдокія Митрофанівна, 1915 р. н.

⎯ Правда?
Є.М.: Да, Несвячена матір, я знаю, батька ні. Бо батько, материн батько умер раньше, то я не той.
⎯ А фамілія Несвячена?
Є.М.: Несвячена.
⎯ Чи ваша сім’я жила в одній хаті? чи мала на подвір’ї?
Є.М.: В одній. Оце нас 8 душ в одній хаті.
⎯ Чи ваше село мало такі кутки, як то кажуть?
Є.М.: Мало, це в нас казали, в вас кутки, а в нас кажуть хутора.
⎯ Хутора.
Є.М.: Хутора, да, було.
⎯ А як називався ваш хутір?
Є.М.: Хутір як наш? Наш, ой як! Миколаївка.
⎯ Миколаївка. А які ще були хутори в селі?
Є.М.: Які? Ой! як ше було? Новоселиця була. А наша Миколаївка.
⎯ Чуєте, а як ви так пам’ятаєте, в сім’ї хто як би так був головний у сім’ї? батько чи мати? Хто тримав гроші? хто розпоряджався грішми?
Є.М.: У місті, не було цього, шоб ділилися. А в них тоді було так, шо батько скаже, те шоб і було. Але грішми не ділилися. Осьо батько більше матері оддасть ⎯ іди купляй якісь харчі! іди якусь тряпку купи, шоб шось надіть на себе ото. Ото таке.
⎯ А як мати скаже ⎯ поїдемо на ярмарок цієї неділі, то батько слухався?
Є.М.: Слухавсь, їздили.
⎯ А скільки гектарів було у батьків? Скільки землі було?
Є.М.: У нас було, як це вже ж тих панів розігнали, то вже те поле розпродали людям. То в нас було 6 гектар, і 8 душ сім’ї. І вмісті то воно було. То ми робили, і сіяли коноплі.
⎯ Скажіть, ще що сіяли? коноплі? жито мабуть? що ще сіяли?
Є.М.: А сіяли хліб! сіяли жито, пшеницю. І там ше рижій такий на олію.
⎯ Рижій?
Є.М.: Да! да. А потім соняшники, такі дрібненькі зернятка, то вони такі жирні. То олію давили, і це так уже оцим зажарку. Бо як м’яса того, то це Господи! А сахару це тільки було на кутю купить мати, на кутю.
⎯ А де купували сахар?
Є.М.: Чути плохо.
⎯ Було погане життя, ви кажете?
Є.М.: Да, да! було бєдность, було ото тільки робили!
⎯ А де олію били?
Є.М.: А були такі тоже ж, як це ше колгоспу не було, то такі були хазяї, шо держали олійню. І туди батько їздив, і люди їздили і їм платили, і вони там олії наб’ють.
⎯ А чи це було в вашому селі? чи десь треба було їхати?
Є.М.: Нє, треба так аж на третьому селі.
⎯ Євдокія Митрофанівна, а ваш батько так як би сіяв, орав. Чи він мав ще щось на роботу, от як би вози робив? або гончар був? чи він ще займався чим?
Є.М.: Нє! не було, не було время. Він ото сіяв, орав, косив! ото таке.
⎯ А куди ви їздили на ярмарок?
Є.М.: На ярмарок? а там було в сусідньому селі був ярмарок такий невеликий. А то вже тоді сюди в Школу, де оце осьо ви їдете.
⎯ Кожної неділі їздили на ярмарок?
Є.М.: Нє, нє! не кожної.
⎯ А чим їздили на ярмарок?
Є.М.: Коні були.
⎯ А що ще було в батька? коні?
Є.М.: А як коні, то ще була і коровка, і це все.
⎯ А чи тримали також свині? гуси чи тримали?
Є.М.: Нє-нє-нє-нє! Свині, було там порося, то виросте вже більше та заріжуть, та з’їмо гуртом. А гусей не було.
⎯ Чуєте, Євдокія Митрофанівна, а як би можна було сказати, чи ваш батько належав, чи ваша сім’я, батько й мати, до таких як би середняків, багатших чи бідних? як би в селі сказали люди?
Є.М.: Та то так наче по-моєму середняки.
⎯ По-вашому середняки.
Є.М.: Еге! так наче середняки.
⎯ А кого називали ну такими, я знаю, куркулями, багатшими?
Є.М.: То таке, то таке було, як це уже той, по первій категорії це розкуркулили там, у кого була машина, була кінна. так це ж як роздали те панське поле, не роздали, а розпродали, тільки на 3 годи, шоб виплачувать з розстрочкою. То було вже ж те поле, то треба було його ж і посіять, і змолотить. То то вже того.
⎯ Євдокія Митрофанівна, я хотіла ще, чи це поле продали після революції, чи ще до революції? це панське поле, коли воно продалося?
Є.М.: То вже ж мабуть послі революції, як і скинули вже того якогось царя, бо я його тоже ж не дуже. Це як у 7-му годі, то мені скільки було годов? три чи шо, то я його цього не помню. А поле вже помню, як уже батько займав уже ті, продали вже те панське поле, то розкупили, розкупили люди.
⎯ Чи ваша сім’я працювала на своєму полі своїми силами? чи часом когось наймали, попросили?
Є.М.: Нє-нє-нє! не було за шо наймать, самі працювали. То ж тоже така годів 10 було, то вже й того, уже й у дядька і воли гонила в плузі, бо шось там, шось там той дядько луче жив бездітний од нашого батька, а в нас же ж була сім’я, шестеро нас і двоє старих, 8 душ. То шось там одробляли, то я вже воли гонила в того дядька, та впала вже, а віл мені на ногу наступив. Ну, в общем!
⎯ А чи ви дядькові просто так помагали, чи він вам трошки платив?
Є.М.: Хто?
⎯ Дядько!
Є.М.: Той, шо ми в нього робили? Платив. Не як платив, а шось, шось отако на одробіток, шось у батька не хватає, то він дасть, бо він луче жив, то ми тоді йдемо одробляєм. Так шо ми не получали плати, а те, шо ми ж ті розходи всі. Ше наперед забереш, а тоді йдеш одроблять.
⎯ А як ви пам’ятаєте колгосп? як це прийшло в село? коли почалась колективізація?
Є.М.: Ой! так знаєте, шо уже у 21-му годі, по-моєму, начинали, бо я вже знаю це добре. Начинали одбирать все поле у цих, у цих людей, шо вони його купляли, панське.
⎯ А чи ваші батьки пішли в колгосп?
Є.М.: Пішли.
⎯ І це означає, що в його забрали все поле? коні?
Є.М.: Да-да-да-да!
⎯ Чи батько трошки переживав про те? чи не хотів піти в колгосп?
Є.М.: Та нє, хтів! Тільки шо треба було не так поступить, як вони поступили, шо взять та виморить голодом. А хліб, кажуть, звідсіля, не то, шо кажуть, а я вже знаю, хліб поодправляли! Бо ше й вірша такого склали, шо “Червоними тут лавками вози ідуть та йдуть, робітникам на фабрику селяни хліб везуть”. Це було у Букварі. Це мій брат ходив у школу, та вчив такого вірша. А я й не ходила в школу! не було в чому. І ми вже на тім хуторі було кілометрів із 5 до школи, до села. І не було в чому ходити. І як так і того.
⎯ Не було взуття й одежі, так?
Є.М.: Да-да-да! і я ото там пряду, і шию, вже вишиваю! ото таке, поміч тоже. І вишию якусь постіль. Тоже мені якогось платка купить десь воно, то в спекулянтів, чи де. Ой! була жизнь! Була жизнь! А потім, а потім це ж уже, як уже по третій категорії вже батько не виконав хліба. А шо ж як виконать, як його вже немає! Забирали під мітлу. А почему з голоду померли? Через то, шо забрали геть! геть до грама. Та той, та десь одправили. Та шо я ше хтіла.
⎯ А чи ви може пам’ятаєте, скільки людей вивезли в Сибір, як би розкуркулили?
Є.М.: Вивозили десь.
⎯ Кілька сімей, да?
Є.М.: Да, не багацько, тако сімей три вивезли, да. І ото ж репресація, репресірували в голод. То я хтіла сказати уже за своє, уже по третій категорії ходили. По первій трошки наче там багатші, по другій, а ми вже по третій, по послєдній.
Уже й нас розкуркулили. Прийшли, приїхали голова сільради, голова колгоспу. Шо брать? нема там чого брать, як злидні ж! То старший брат був од мене, я з 15-го, а він з 13-го. Уже купила мати йому костюмчик простенький, такий простенький, не шерсть. А він був десь на роботі, не було його дома, а тут уже приїхали ж голова сільради й колгоспу. Ох! та мати той костюмчик на себе наділа, бо заберуть. Брат же прийде, як прийде в такому латаному, а це ж нехай буде чистеньке надіть куди йти. Так ви знаєте, не пострамилися, побачили, бо штани ж отако, а спідничка, і ту матір покотили, і здерли! І задерли спідницю, і здерли ті штани. А піджачок був, там десь лежав, і забрали ті штани й піджачка. Це не можна? допустімо це така розкулачка? здерти з тіла! і не пострамилися! ой! ой! ой!
Уже голова пішла, обідно. А нехай би колгосп був, робили б, платили. Тільки ж не треба було так поступиться, як вони поступилися. Ото таке. Виморить голодом стільки! ііііі!
⎯ Чи багато в вашому селі загинуло від голоду?
Є.М.: Багато! Шо вже хтіла казать, забулася! А! лежали отак попід тинами, йшло-йшло! це в 33-му годі. Ішло вже воно, бідне, куди воно йшло, і на поле, і якийсь десь бур’ян їсти, і люцерню, і полову з люцерні, та пекли ті, балабушки. Ну, так вже забуваю, бо сильно багацько. А! і воно йшло, і воно впало, і вже хропе, вже дихає, ше дихає. А потім захололо, все кончилось.
⎯ Євдокія Митрофанівна, чи можна запитати, що люди казали? де ділася вся, весь хліб? вивезли в міста, чи що говорили люди?
Є.М.: Та будто ж казали, шо десь одправили для робочих, чи шо. Але сестра моя казала, шо, вони у Криму жили, шо вони десь там зараз коло Криму ж близько села, шо вони туди ходили мінять за барахло за своє, та там було, за шо в людей вимінять. В людей хліб то був, а тут отаке зробили.
⎯ Євдокія Митрофанівна, трошки легший буде тепер разговор. Я хочу запитати, як от ви дівували, як збиралися дівчата на кутку, як називалися голоси, коли вони співають? як ви називали?
Є.М.: Голоси, дівування нагадаю, яке було. Пухла була, як склянка, оце було ж мені 17 год, це так, як то вже така, шо дівувать, то це ж од голоду.
⎯ Якраз 32-й, так.
Є.М.: Да-да! 32-й і 33-й, і началося саме хуже в 33-му. А потім уже в 34-му там уже якихось висівок виписали, звідкіля то там їх уже привезли, і сечевицю. І ми його їли, о! страшно голодні. А потім оце стало уже ж добре оце в якім уже годі. І булки вже валяються, не подоїдають та валяються, даже і по дорозі викинув, оце ж як діти. А то ж було кришечку, шоб де кришечку найти хліба.
Ох! а на радгоспі як робили, й я робила, то це тоже там зварять якоїсь тої юшки в черпаку і хліба, кажеться, по 200 грам із якоїсь віка й овес. Воно таке важке! шо його трошки ж, його трошки ж іде на хліб. А тут же ж іще в 33-му годі і дощ поміг. Оце пообідать ще там уже пообідали, що там уже, не наїлися, тільки перебили голод. А тут уже нахмарило, линнув дощ, уже послали ⎯ ідіть додому! А прийшла додому, а шо ж їсти? і дома нема нічого.
⎯ А це означає, що в 32-му році дівчата не збиралися звичайно?
Є.М.: Ох! та ні! та ні!
⎯ А в 34-му вже?
Є.М.: Та ше й у 34-му. Це вже так у 35-му там, а в 36-му тоже так уже дехто і заміж ішов, уже в 36-му.
⎯ А в 35-му, 34-му не було весіль?
Є.М.: Нє, нє! нє! нє!
⎯ І тим більше в 32-му або 33-му нє? і не думали про те?
Є.М.: Та! Боже мій! куди там!
⎯ А як ви в 36-му вже, чи дівчата збирались на вечорки так як би?
Є.М.: Та нє, на вечорки нє, не збирались. Ну, так уже ось того десь удень уже пішли, уже були ті, клуб якийсь, чи як його, то то вже ішли. Я не ходила, бо ми жили далеко од села, а ті, шо в селі, то вже ходили в той клуб.
⎯ А де клуб будували?
Є.М.: Хто будував?
⎯ Чи вони будували клуб, влада, нова влада?
Є.М.: Подождіть, була церква як то ше ж значала. Там же ж ту церкву зняли, оті такі башні, ті хрести. найшовся такий, шо поліз за хрестами тими. Вони ж якісь ото такі чи золоті, чи не знаю, чи серебряні, бо такі жовті. Ну, а те все осталося, то там же ж велике помєщеніє, то було на зерно, а то було вже й на клуб в тій церкві. А школу вже як строїли, бо й тоді ж мабуть була школа, була якась там, то вже й я ходила туди підносить кирпічі, вальки, отаке туди треба було з глини. То вже й я ходила туди робить.
⎯ А хто проводив колективізацію? чужі чи свої, місцеві?
Є.М.: Були й чужі, і були й свої! Пристановляли, якось вони казали його, того приставника, приставник, а то й свої. Це вже наче ж і голова сільради, і голова колгоспу, от. То це вже то.
⎯ А ці чужі, котрі приїжджали, вони були з району? чи з області? чи українці, чи інші?
Є.М.: Нє! і українці, і руські. А таких більше не було, іначих націй не було.
⎯ А той чоловік, який поліз знімати хрести, що люди про нього говорили?
Є.М.: Кажуть ⎯ і не вбився! (сміється)
⎯ А йому нічого не було після того?
Є.М.: Нічого не було! Але як война, то забрали, то ж не вернувся. І мій же чоловік з войни не вернувся. Тоже ж це мені було 26 год, а йому мабуть 27, і це забрали і я осталася вдовою у 26 год. І цілий вік сама, і наробилася! А зразу ж то не платили в колгоспі, там хоть хліба того добре, шо дали вже трохи хліба. А той, шо я хтіла, а! А гроші оставляли, шоб купити машину на колгосп хоть одну. То це наші заробітки, це було на трудодень 20 копійок, то це усі оставили з нас, і машину шоб купити в колгосп. Отак.
⎯ Чи були в вашому селі такі, як баби повитухи? або такі спеціальні кухарки? ще до колективізації.
Є.М.: Такі, а повитухи, це ж хто буде?
⎯ Як ото народиться хтось, як у вас називали?
Є.М.: Поняла, поняла! в нас казали баба бранка.
⎯ Баба бранка?
Є.М.: Баба бранка. Були.
⎯ А розкажіть, як вони жили? чи вони мали так само сім’ю?
Є.М.: Мали, мали!
⎯ Правда? А її кликали, коли дитина народиться, що їм платили?
Є.М.: А ви знаєте, їй бо не знаю, шо їм і платили. Та кажеться, вони плати й не брали. Не брали, бо це ж їхня обязанность, вони ж получали це, як то, як то сказать? за те, шо робили вони, да. Вони були призначені, то вони получали уже платню. Платню вже не від людей, а вже як того, по своїй роботі вже, хто там нарахував.
⎯ А чи були в вашому селі такі жінки, котрих спеціально кликали, коли хтось помре та співати, голосити?
Є.М.: Тоді не було. А оце вже, оце вже то були такі. А тоді не було, померло, то просто заховали та й ото все.
⎯ А до колективізації? чи були до колективізації такі жінки, що плакали там на похоронах? так причитали спеціально?
Є.М.: А були, тоді були, да.
⎯ А вони просто жінки з села?
Є.М.: Як?
⎯ Чи вони були такі жінки з села?
Є.М.: Із села були, да, із села. Але вони плати не брали, нє. Ото помогли людині, та й ото все.
⎯ Чи то був їхній обов’язок?
Є.М.: Да-да-да!
⎯ А чому цей обов’язок? чому?
Є.М.: Жінка, мабуть, виходило в неї так гарно, то вона йшла й голосила.
⎯ А такі, що лікували, шептали шось?
Є.М.: Були тоже. Да, були.
⎯ Чи ви ходили часом до неї? чи ви мали щось, хворобу, чи не ходили?
Є.М.: Нє-нє-нє! не ходила.
⎯ А чи були такі в селі як відьми казали?
Є.М.: Наче в нашім селі не чуть було. Але казали, шо на одну були отако нагребли, шо вона відьма та відьма, а вона нічого не знала. А вона йшла, а вона йшла на друге село, ну да, на друге до церкви, шоб уже із неї зняли оце, бо це ж на неї так даром. А її перейшли та й забили. Кажуть ⎯ о! вона вже тут поробила, та ше й туди пішла! і вбили!
⎯ Люди з села?
Є.М.: Да-да! якісь там, якісь там да. І це було ше діло зимою, бо кажуть, шо той, шо витягли з саней рожна. Знаєте, які рожни? у санях оце сокири, рожни. Кажуть, витягли рожна і вбили. Кажуть ⎯ вона вже тут поробила, та ше й туда пішла. Та й безневинно, безневинно пострадала.
⎯ А чи був якийсь суд після того? Скільки вам років тоді було? не пам’ятаєте?
Є.М.: Нє! не пам’ятаю! Нє, не було, не було суда. Як то кажуть, ні суда, ні права! Ото таке було.
⎯ Який рік то був?
Є.М.: А ви знаєте, шо їй бо не знаю.
⎯ Але до війни, правда?
Є.М.: Ну да! Да, до войни. До войни.
⎯ Скільки днів у вас було весілля? коли ви були так в 36-му році?
Є.М.: А скільки днів? Це у суботу ввечері, це називали головиця. А потом у те, у неділю ж таки свальба. А в понеділок бере півлітри і йде ше туди похмеляться, де та свальба. Там ше ж їжа пооставалася.
⎯ Не казали так “перезва” на понеділок?
Є.М.: Як?
⎯ Перезва? не було такого спеціального слова, як головиця на суботу? на понеділок уже ніяк не казали?
Є.М.: Нє-нє-нє! Нє!
⎯ А хто грав на весіллі? які музики?
Є.М.: А! скрипка! ше оцеї гармонії й не було, я її люблю!
⎯ Правда?
Є.М.: А на скрипку терлить, терлить. І ше наче й бубон був, ну вже за бубона не помню, а скрипка то смичком так.
⎯ А такого баса не пам’ятаєте? Така велика скрипка, котра стояла?
Є.М.: То це вже, то це вже була у клубі. Оце вже да.
⎯ Пізніше?
Є.М.: Да, а тоді, нє, не було тоді.
⎯ А чи ви може знали того скрипаля? хтось там по сусідству був скрипаль? не було такого в вас?
Є.М.: Нє, не було. А там знала такий мужик простий. Тоже то там же ж йому шось заплатять уже ж ті на свальбі.
⎯ А чи був в вашому селі шинок? корчма?
Є.М.: А як це?
⎯ Куди всі ходили, щоби пити горілку.
Є.М.: Оце вже при мені не було! А мати моя розказувала, шо був. Шо був, да, туда йдуть уже, там вип’ють, укусять.
⎯ А називався шинок, так?
Є.М.: Шиньк!
⎯ Шиньк. А хто там продавав, не казали? Чи це був циган, чи українець? чи єврей?
Є.М.: Нє-нє-нє! нє! з наших.
⎯ Чи ви часом були в клубі на концерті тоді ще, до війни?
Є.М.: До войни? Та мабуть була колись. Колись була мабуть раз. Далеко було ж ходити.
⎯ Чи ви пам’ятаєте так, коли ви були ще може дитиною, а може таким підлітком, дівчиною такою молодою, щоб по селу ходили старці?
Є.М.: Ходили. Пам’ятаю.
⎯ Пам’ятаєте.
Є.М.: Пам’ятаю це добре, бо ше той, ше й мати нам казала ⎯ “Замикайтеся, бо он старці йдуть!” А знаєм же добре, шо було так, шо темно, та хлопець такий ше молодий, і він шось водить та торбинка одна на борошно, одна на пшоно. А третя вже туди скибку хліба дає вже, хто має. Але вони не вимагають. Ввійшов, перехрестився, Богу помолився. Просю милостеньки! То й дають.
⎯ А хто носив торби? той хлопець? чи той старший? чи той темний?
Є.М.: Нє! в темного було! у темного було так якось, шо на шию, а тут спереді вона висіла. І три отділєнія.
⎯ А чи він грав на чомусь?
Є.М.: Той хлопець?
⎯ Ні, темний! Чи він співав? чи грав?
Є.М.: Нє, нє! На базарі в нас був такий, шо того, шо грав і співав таких усе пісень.
⎯ Яких пісень? побожних? чи таких веселих?
Є.М.: Нє, такі, шо ото наче й про голод, ну, отакі складали, складали.
⎯ А на чому він грав?
Є.М.: На чому? Якась казали ліра. Я його шось таке, шо крутять. Я його й не те, і не бачила, і не бачила.
⎯ І він співав про голод?
Є.М.: Да, такі складали, складали пісні.
⎯ А він сидів на базарі і біля церкви? чи ні? чи тільки на базарі? не пам’ятаєте?
Є.М.: На базарі, пам’ятаю. А! то ходили ж по хатах же ж, ходили просить.
⎯ А ті, котрі ходили по хатах, то не мали ліру ту?
Є.М.: Нє-нє-нє! нічого.
⎯ А чому мати казала ⎯ закривайтеся, бо старці йдуть? чого закриватися?
Є.М.: Ну, бо я знаю ото ж, як вони наче нічого ні в кого не брали. Ввійшло, як і немає уже тих батьків, то воно й піде. Але все таки закривайтеся, шоб ніхто такий да, закривалися.
⎯ А чи це означає, що вони мабуть боялись, що вони хотіли красти щось?
Є.М.: Нє! наче не чуть, шоб крали! не чуть було. Але таке всьо ровно, шо закрийтеся.
⎯ Чи вона трошки лякала дітей цим, шо старець забере? чи було так?
Є.М.: Да-да-да!
⎯ Чи вона завжди давала їм щось? чи часом казала, що немає?
Є.М.: Хто це вже?
⎯ Мати, або інші люди, чи вона давала, коли просять милостиню?
Є.М.: Давали. Хто, хто мав. А як тоже так жив, шо в нього і свої недоїданія, то й не давали, казали, шо нема, нема чого дать, бо ми, каже, й самі такі, шо голодні. А хто мав, то давав.
⎯ Це не було як би соромно не дати щось старцеві, якщо сам не маєш?
Є.М.: Да-да-да-да! Да.
⎯ Чи це були ті, котрі ходили темні, чи вони були чоловіки? чи також жінки?
Є.М.: Не знаю. Не знаю.
⎯ А чи вони також ходили ще після війни?
Є.М.: Нє, нє, після війни вже не ходили.
⎯ А як ви пам’ятаєте, чи були ще у війну? чи тільки до війни? чи тільки, як ви були дитиною? Чи тільки до колективізації? чи були й під час колективізації?
Є.М.: Після колективізації, ви знаєте, та нє, наче вже там шось, шось уже да. Ідуть уже у контору колгоспну і просять, шо випиши мені, бо я не маю, з чого зварити там уже ж якогось супу, чи шо. То шо картопля, городи ж були, то як тії картоплі не було чим посадити. То то випишуть уже там тих кілограм два ⎯ три уже якогось зерна. Випише колгосп. То підеш у комору та получиш. Та тоді той, та тоді жорна робили там, може і ви знаєте. Та і зберуть крупу та варять куліш, о! Та вже так. А так не ходили вже тоді просить. То вже колгосп уже виписував.
⎯ Але як німці прийшли в війну, жорна не позабирали людям?
Є.М.: А ви знаєте, шо я їй бо не помню! Колись били жорна, тільки це по-моєму не той, не при німцях. Це мабуть били ше тоді, до колгоспу. А знаю, шо били. Тільки не помню, коли.
⎯ А чи ви бачили на базарі таких бандуристів?
Є.М.: Нє, не бачила! бо я на ті базари то їздить не їздила сюди в цю Школу, а там не було, на тому близькому. Я в нього не ходила, бо не було з чим в нього ходить.
⎯ Чи ви ходили до церкви так, як колись дівчиною ще? потім вийшли заміж?
Є.М.: Ходила, е! нє! це ше дівчиною.
⎯ Дівчиною ходили?
Є.М.: Було, було мені так год 13 отако, не більше. Два рази була, була в церкві. Ой, гарно було! так гарно. Дуже гарно правилось.
⎯ А чи ви ходили колядувати, коли було там 13 років?
Є.М.: Ходила.
⎯ Чи дівчата ходили разом з хлопцями колядувати? чи окремо?
Є.М.: Нє! окремо, хлопці окремо. Хлопці більше ото посипать, як на Новий год. А дівчата посипать не ходили, бо це так не положено. А колядувать ходили. Христосувать ходили, ну то вже ж як на Паску там ідеш ⎯ Христос Воскрес! Воістину Воскрес! І дадуть крашанку.
⎯ Чи ви співали тоді, коли христувать ходили? чи просто так тільки відвідували?
Є.М.: Да, тільки той, нє-нє. На Різдво колядували.
⎯ Євдокія Митрофанівна, чи ви пам’ятаєте, щоб ви співали, коли весна прийде? коли річка. Чи ви ходили до річки співати такі веснянки?
Є.М.: Нє! нє, не ходила. Бо тоді таке було тоже время, шо було не до цього. Не ходили вже тоді.
⎯ На Великдень не пам’ятаєте так, щоб дівчата ходили співати?
Є.М.: Нє-нє! нє.
⎯ Після Великодня ні?
Є.М.: А то вже тоді весною якусь співали веснянку, я їх не того, не знаю теє веснянки. Якогось шума плели та співали у кружку для нього. Не знаю.
⎯ А ви співали такі веснянки після Великодня?
Є.М.: Шо-шо?
⎯ Коли вони того шума плели?
Є.М.: Весною.
⎯ А хто вам це сказав?
Є.М.: Мати розказувала. Розказувала, шо як це вже дівки ото за руки заберуться в кружок такий і то співають.
⎯ А чому ви не пішли до дівчат, щоби зробити того шума?
Є.М.: Бо я ше була мала.
⎯ І ніколи не бачили, як то?
Є.М.: І не бачила того шума.
⎯ А чи ви пам’ятали може таке, що як церкви вже розкидали, і хто тоді, як людей хоронили, коли не було священика?
Є.М.: Хто там їх уже тоді хоронив, як уже той, і ту церкву розкидали! Вони так уже декого прийняли із-під тину. Укинули вже, нехай Бог милує! в ту яму. Викопали ше, хто міг, шоб ше викопать так. Там душ дві, котрі ше були трошки дужченькі. А тоді ше й ті померли. То хто їх хоронив! А то десь у якийсь погріб завалять.
⎯ А як після війни? Євдокія Митрофанівна, як після війни, хто співав на похоронах? чи були такі старші жінки?
Є.М.: А були, були жінки такі, були. Це називалася, шо певча. Ну, то вже це послі войни. Уже їм і платили. То по рублю. А тоді все ж таке за рубль то можна купити і 5 хлібин, як по 20 копійок. А їм дадуть по рублю!
⎯ Кожній по рублю?
Є.М.: Да-да-да! кожній по рублю. Так їх було душ 6, а найбільше 8.
⎯ Чи вони співали, коли домовину спускали в землю? чи вони співали і на обіді?
Є.М.: І на обіді є співали. І це ж у хаті покойник лежить, а вони ж співають.
⎯ Це означає, співали тільки в хаті?
Є.М.: Як?
⎯ Співали тільки в хаті, коли лежить покійник, чи дорогою на цвинтар також співали?
Є.М.: На цвинтарі не співали, ні! кажеться і на цвинтарі співали, тільки не довго там так.
⎯ А дорогою не співали?
Є.М.: Нє!
⎯ А чому? чому так коротко на цвинтарі співали?
Є.М.: Не знаю, не знаю, там заспівали раз, та й в яму.
⎯ А чи сільрада не мала нічого проти?
Є.М.: Нє-нє-нє!
⎯ Чи це і чоловіки, і жінки? чи тільки жінки? співали.
Є.М.: Жінки.
⎯ Тільки жінки?
Є.М.: Тільки жінки, да.
⎯ Чи ви може пам’ятаєте якісь такі їхні псалми, пісні, що вони співали?
Є.М.: Нє, я тих не пам’ятаю.
⎯ Чи ви пам’ятаєте в своєму селі щоб одружувались такі родичі? як двоюрідний брат.
Є.М.: Були, но це то нехарашо. Було в нас таких дві, дві сім’ї оце вже, оце вже послі, послі войни! Вже понаростовив, оце ж так, як война, то пооставалися дітки, то 3 годи, тому 5, тому год був. А та ше і ходила, ше і в собі носила, то воно і ті не знали батька, й ті. То той, то то вже таке. Хтіла казать, та то забула.
⎯ А ті двоюрідні?
Є.М.: А! да-да! оце ж бачте, це забула. Оце в нас таких дві сім’ї, то не годиться.
⎯ Чи вони мали дітей?
Є.М.: Мали! В одних, в одних то така якась наче каже каліка, й не каліка на розум, на розум. А то так на вид то тоже.
⎯ А люди не любили це? осуждали?
Є.М.: А це ж його батько і її мати та рідні ж сестри. Оце ж свати рідні сестри. А вони це вже двоюрідні. Це близька рідня. Це таке не годиться. Там уже як ше в третіх, то, а то вже далі. Як то кажуть.
⎯ А чи були так, що розлучалися тоді, в 30-х роках? до колективізації.
Є.М.: Були! були, були.
⎯ Чи трошки багато було на селі?
Є.М.: Нє, не багато.
⎯ А тоді вони йшли й могли другий раз поженитися, да?
Є.М.: Да.
⎯ А які були так часто причини? чому люди розходились?
Є.М.: А це вже я не знаю, шо в їх там не склалося в сім’ї, не знаю.
⎯ Чи були гончарі у вашому селі?
Є.М.: Шо горшки ото робили? У сусідньому були.
⎯ А як називалось сусіднє село?
Є.М.: Суболівка.
⎯ Суболівка?
Є.М.: Суболівка. Це ми поле з полем сусіди.
⎯ Туди ходили купувати ті горшки?
Є.М.: Ходили купляли.
⎯ Чи був як би один дядько, котрий це робив, чи кілька?
Є.М.: Двох людей бачила я, робили. То кавалбуху ложить тії глини, а там шось крутить, крутить, крутить. А воно той горщик. Ше й ми ж їли з тих горшків. І воно, ви знаєте, хароше. Випалять, воно таке червоне і крепке. І з мисок із тих їли. І чашки робили. То бачила. Те бачила, як робили ті, гончарі називалися.
LN 45B⎯ s. Huta
Є.М.: Тільки така. А це було стало добре, і їсти шо, і куплять тоже ж з одягу. Підеш у магазін, і таке, й таке, й таке! А оце шо зробили, то я вже не хлібину, я вже на хлібину не висчитаю грошей. У школу не ходила, а ходили в лікнеп уже переростки такі, шо і 10 год, мені було кажеться вже 12. Я азбуку знала всю, о! І до тисячі считать. І тепер я і вам так считаю, як осьо і на хлібину, як мене там учили.
⎯ А де, хто робив цей лікнеп?
Є.М.: А були такі, шо покончали, не знаю, чи вони 3 класи, чи 4. Були вже і жонаті. То одного призначать, та він там дві неділі чи тиждень повчить той лікнеп, тоді другого. А тоді начали ж їх уже розкуркулювать, то вони повиїжджали, й наші вчителі вже не остались.
⎯ А чи це було українською мовою?
Є.М.: Українською.
⎯ А хто був у вашому селі? які національності ще жили? чи були росіяни?
Є.М.: Так наче по-моєму й не було. Тільки українці!
⎯ А циганів не було?
Є.М.: Нє! не було. Не жили. В сусідньому селі жили, а в нашому ні. То ходили ж ворожить!
⎯ Правда! А євреї чи були в вас?
Є.М.: Євреї тоже були в сусідньому селі. Вони ж, вони ж раньше, євреї, держали свої лавочки. Я ше знаю і хатів зо дві тих єврейських. Таке тоже і низеньке, таке як долубаєчка там. Але то ж ніх там, вони шо наторгують, то туди ж. І самі ж там уже жили. Ночували.
⎯ А ті цигани, шо до них люди ходили, шоб вони ворожили?
Є.М.: Вони самі попід хатами.
⎯ Люди не дуже любили циган?
Є.М.: Нє, я їх боялася. Навіть і пісню зложили, каже:
“Одна циганка молодая мене за рученьку взяла. Колоду карт в руках держала, і говорить мі почала. Ой, дай, голубчик, погадаю! Розкину карти для тєбя. Шо тобі буде, я всьо знаю. Повєр же картам і в мєня. А в твоєй будующей жизні та й предстоїт казьонний дом. А на свіднія ходить твоя дама з корольом”.
А тоді вже, шо
“На етім кончилось гадання, я їй за труднощі платив. Когда я вийшов з тої кібітки, мов хто кінжал у серце уложив”.
Це уже ж йому, шо він буде сидіть, а вона ж уходить із другим. І так йому погадала, і сказала.
⎯ А чи можна було купити тоді в селі газети або книжки?
Є.М.: Нє, якісь, газет ні. А букварі були, бо як ходили ж і мої брати в школу вже ж менші два ходили, то буквар же ж був, і задачник був. Тоже так там мабуть до 100 тільки писалося в ньому.
⎯ А чи були в вашому селі такі богомази? які малювали ікони або картини?
Є.М.: Нє, не було. Не було. А наносили отам, тут тоже ж. Тут за школою монастир, я забула, як його називають, мабуть монастир. І то там ікони робили, а до нас носили продавать.
⎯ Чи ви пам’ятаєте, скільки це коштувало?
Є.М.: Нє! цього не пам’ятаю.
⎯ А хто купував у вас ікони? мати чи батько?
Є.М.: Та в ціх уже, шо носили, не купляли, бо не було за шо. А то ше ж у ніх були ті, шо як вони ж, як вони ж женилися. То пара іконів гарних. То я ж того не знаю.
⎯ Чи вони були такі на дереві? чи під шклом?
Є.М.: Під склом.
⎯ Шо вони женилися?
Є.М.: Да-да, під склом, гарні. Ото так той, боки дерев’яні, а тут склом засклиті. І гарні квітки ж під тим склом. І такі ше блискучі, такі по углах тоже такі ложечки наче. Гарні! гарні ікони були.
⎯ А коли ви вже йшли, коли ви з чоловіком розписувались, чи ви розписувались? чи мали в церкві?
Є.М.: У сільраді!
⎯ У сільраді. То батьки не давали вам ікони? не було такого вже?
Є.М.: Ні, ні! не було.
⎯ А що було з тими батьківськими іконами? не знаєте? де вони поділися?
Є.М.: У голод воно все, хто його там, і якісь і діти знімали та витягали квіточки. Нічого воно не осталося.
⎯ Коли ви розписувались, то вже не було благословення від батьків, так?
Є.М.: Нє-нє-нє!
⎯ Просто пішли і розписалися. Хто ще був?
Є.М.: Ну да, там же ж був той, секретар сільради. Не голова, а секретар.
⎯ А ви пішли з своїм чоловіком, і хто ще був з вами, як ви пішли туди?
Є.М.: Ше був його брат двоюрідній.
⎯ Чи був такий обід, як ви розписались?
Є.М.: Нє! розписались, чи списались, чи розписались, і пішли додому.
⎯ А як ви кажете ⎯ списались?
Є.М.: Списались. Списалися.
⎯ Чуєте, а хто, як ви кажете, наносили ікони? хто їх приносив у село?
Є.М.: А це ж тут за школою Невидин.
⎯ Чи це були черниці? чи монахи? хто це був?
Є.М.: Черниці.
⎯ Жінки носили?
Є.М.: З нашого села була черниця. То я вже знаю її добре, і вона носила до свойого брата сюди ті ікони. Ну ми їх не купляли. Ото пара було тих батькових та материних.
⎯ Чи люди купували за гроші? чи міняли на продукти?
Є.М.: Нє! мабуть за гроші!
⎯ А скільки, як от у вашої матері ще в тій старій хаті, де ви народилися, скільки ікон було там? Та пара, що їхнє благословення. Чи були ще інші?
Є.М.: Нє! не було.
⎯ Не було. А може ви пам’ятаєте, в інших хатах, скільки було в інших хатах ікон?
Є.М.: А є, у других хатах були! То в кого було за шо купить. А в нас не було за шо. І батько казав, шо хватить, дві тих хватить.
⎯ Чи ви пам’ятаєте, що було на них намальовано?
Є.М.: Якісь анголи були намальовані такі гарненькі дівчата. Це анголи. А шо я ше хтіла? А! я ше пам’ятаю, в сусіди така була ікона, мабуть така, як оце, тільки полотном. Там рамка так, як ото вона й на зеркалі, то така. І полотном оббита і зверху. І тоже понамальовані разні там Спасителі! понамальовані. То ото я помню в сусідки. І така здоровенна! аж під стелю. Ну, тоді хати були невисокі.
⎯ А чи, коли ви йшли або на ярмарок, або кудись, чи був такий звичай молитися перед дорогою?
Є.М.: Нє! нє.
⎯ Чуєте, а що робили люди, коли ікона ставала стара така, трухла поїджена, де її дівали?
Є.М.: Брали в церкву, ше говорили, шо обновилася ікона! обновилася. Таке говорили. Брали у церкву, не знаю, де вони їх дівали.
⎯ Чи може ви пам’ятаєте, щоб були такі хресні ходи з іконами? що дощ просили або що?
Є.М.: А то з іконою, з іконою наче не той, не ходили. А може й ходили. Як не було дощу, то якусь там криничку святили в березі. Ну, не знаю, я не була там. Бо треба було на роботу ходить.
⎯ А коли хтось помирав, чи клали ікону в домовину?
Є.М.: Нє. Ото клали, клали тільки квітки засушені, васильки оті, шо пахнуть, і там ше такі квітки другі засушені. І той, і марлійкою накривали і ноги обмотували. Обмотували тоже якимись тими біленькими тряпочками.
⎯ А чому? чому обмотували марлею?
Є.М.: А це шоб не босому, а взуваться не було в шо і живому, не то мертвому.
⎯ А ще хочу запитати, коли ви починали працювати в колгоспі, скільки вам років було?
Є.М.: Та десь було і годів 13, якшо не більше.
⎯ Чи вам платили гроші? чи тільки пшеницю давали? як вам платили за роботу?
Є.М.: А я вже вам говорила, бо це запомнила, шо було да, дали хліба. А було ше гроші по 20 копійок, чи по 21 на трудодень. І ті гроші з нас, нам не дали. Казали, шо ми купимо машину. Наче село велике, то тих уже 20 копійок соберемся, купим машину. Як не хватить, то ше ж може своїх доложать. То таке.
⎯ А чи купили ту машину?
Є.М.: Купили, купили!
⎯ А яку роботу ви робили там на колгоспі?
Є.М.: Ооой! усяку! Всяку-всяку!
⎯ Буряки, чи орали?
Є.М.: І орали, і сіять, за сіялками ходили, да. А того, а саме більше те, шо з буряками, сапали.
⎯ Наробилися?
Є.М.: Наробилась, а платить, а платить так кажуть, як Бог дасть. Ото таке було.
⎯ А пенсію коли ви дістали?
Є.М.: Пенсію уже ви знаєте, шо й не знаю, у скільки годів, а шо вже я хтіла? А! я потім заслабла, тоже забулася, у якім це годі. Лариса з якого? Це тоді Лариса 12. Старі вже. хто вже виробив свої года. А мені 16 давали тоді по інвалідності. І ото я вже пішла на пенсію.
⎯ Чуєте, Євдокія Митрофанівна, а як ви працювали там в колгоспі на буряках, то чи прийшли такі люди з Будинку культури, щоби співати для вас, виступати?
Є.М.: Нє-нє-нє! нє, нє.
⎯ А ще коли з полем з чоловіком були поряд?
Є.М.: Да-да-да-да! да! Граничили наші поля, і той, і шо вже я хтіла? А! він робив на тракторі. Приходив води брать, заливать у трактор. Ну, і потім вже надумав жениться і йому кажуть, шо бери оцю дівчину. Вона не дівчина, а вже дівка настояща! Вона совісна. Хіба ше я казала ⎯ “А як же ти знав, шо я совісна?” ⎯ “Мені люди сказали”.
⎯ А чи він вам подобався?
Є.М.: Подобався.
⎯ За межі не спорилися?
Є.М.: За межі? нє-нє-нє! Ох! то первий год це ж тоже ше робив на тракторі на тому, шо на буряках ото і сапає, і копає, то сахару получив мабуть пудів з 5, не менше. Бо два раза ходив клумаком носив.
⎯ Це означає, він кращий, ніж інші? Багато це було? інші отримали менше цукру?
Є.М.: Нам лишнього не давали, нє! нє!
⎯ А в якому це році було, шо ви поженилися?
Є.М.: У якому? в 38-му.
⎯ Чуєте, а ви мали сестри ще чи брати?
Є.М.: Сестра була, і брати були. Школярі. Два школярі, а один такий, годів з 14. Це ж мислімо, заморить його бідне, заморить, коли воно вмре.
⎯ А ви врятувалися тим, шо ходили в радгосп на роботу?
Є.М.: Да-да-да-да! Та тоже ж пухла була. Такі були, як валянки. Пережили. А оце ж я кажу, добре було. Підеш купиш і булки, які хочеш, і калачі. І масло бери. І сметану бери. Все бери. То оце ж отаке зробили. Шо хлібина дві тисячі з половиною.
⎯ Чи ви все життя ходите на вибори голосувати?
Є.М.: Ходю! А оце вже два годи приїжджали, а то ходила. А це вже я осьо два годи у магазіні не була, бо не зайду, не зайду.
⎯ А як ви вибираєте, за кого голосувати?
Є.М.: А я знаю, шо там вони те, шо там вони понаписують?
⎯ Але ви мусите кидати це, так?
Є.М.: Шо таке?
⎯ Але ви кидаєте той папір?
Є.М.: Да, да! кидаю.
⎯ А раніше де голосували ще?
Є.М.: У сільраді.
⎯ У сільраду ходили?
Є.М.: У сільраду.
⎯ А чи міг хтось із села не проголосувати? не піти?
Є.М.: Нє! нє.
⎯ А чому? що було би?
Є.М.: Бо це буде вже, як то кажуть, якийсь злосник, чи шо, шось буде проти. Усі вже начитались, всі закончили. Все село. А село велике, 600 дворів. Так шо у 6 часов начинають, а десь у часов 12, 11 уже і закончили.
⎯ Добре.
(Співає).
Є.М.: “Марусино, серце, ти доброго роду, Бери відеречко, та й іди по воду”.
Оце така.
⎯ Ще трошки. Ще один куплетик.
Є.М.: Проспівать? оцеї?
⎯ Так!
(Співає)
Є.М.: “Маруся нагнулась, води не набрала. Її буйна хвиля із путі збила. Ізбила Марусю аж на середину. З Марусі знирнула червона хустина”.
Вже все. Ото таке. Ото таке, да. Такі пісні з жизні.
⎯ А де ви співали її?
Є.М.: На буряках співали. Співали, да. Вже послі голоду.
⎯ А чи також на весіллях після того співали?
Є.М.: І на весіллі співали, да. Ше на первий день співають. На другий день чоловіки йдуть похмеляться, а жінки вже на буряках. Да!
⎯ Чи ще якусь пісню хочете згадати?
Є.М.: Ох! та є їх багацько.
“Тихо-тихо Дунай воду несе. Ще тихіше дівка косу чеше. Чеше-чеше, та й на Дунай несе. Пливи, косо, та й над берегами. А я піду, де мій милуваний! У темнім лузі явір зелененький. Під явором коник вороненький. На конику козак молоденький. Сидить собі на скрипочку грає. Струна струні стиха промовляє. Нема кінця й краю тихому Дунаю. І немає спину вдовиному сину”.
⎯ Чуєте, він не включив, коли ви про Марусю сказали, і дуже подобається йому та пісня. Чи можете ви ще раз проказати?
Є.М.: Це та, шо той, шо доброго роду?
⎯ Перша!
Є.М.: І мені це наравиться, шо доброго роду.
“Марусино, серце, ти доброго роду. Бери відеречка, та й іди по воду. Маруся нагнулась, води не набрала. Її буйная хвиля із путі збила. І збила Марусю аж на середину. З Марусі знирнула червона хустина. Ідуть три козака до моря гуляти. Один козак каже ⎯ щука риба грає! Другий козак каже ⎯ Маруся тонає! Третій козак каже, шо буде, те й буде! Я свою Марусю рятувати мусю. Порятуй, козаче, я ше й молоденька. Получиш награду од мого батенька. Получиш награду коня вороного. Од матері серце на нього сідельце. Не хочу я, мати, твого коня брати. Хочу з Марусею на рушничок стати. Луче ж мені, мати, в морі потопати, Ніж з таким нелюбом на рушничок стати. Луче мені, мати, в сирій землі гнити, Ніж з таким нелюбом на цім світі жити”.
Ото воно таке.
⎯ Скажіть, будь ласка, коли жінки на буряках співали, чи вони співали одним голосом? чи в групі разом?
Є.М.: Нє, та була, шо у нас казали ⎯ заводить, шо начинає співать, а ті підхватюють. Та так гарно. Та тоже одна тягне високо! в нас казали ⎯ горує, гарно співали!
⎯ Зазвичай було два голоси? Та, що тягне, і другі?
Є.М.: Да-да-да! Та, що заводить, у нас казали ⎯ заводить таким наче голосом грубим, а ті тоді підхватюють. І з тих, шо підхватюють, одна тягне так високо.
⎯ Але як ці голоси називали? Чи казали, що басує?
Є.М.: Як?
⎯ Басує!
Є.М.: Ага, ага! казали.
⎯ На той другий голос, так? і на перший голос що вони казали? та, що тягне?
Є.М.: Ну, та, шо заводить, то басом. А та казали, шо тягне, то казали ⎯ виводить.
⎯ Ви така добра, що розказує добре. То він все не може зупинитися. Все щось хоче і хоче.
Є.М.: Ще хтіла якусь таку інтересну.
“Ох ти явір кучерявий, чого ж ти похиливсь? Ти козаче молоденький, ой чого ж ти зажуривсь?”
Знаєте, мабуть, таку? нє? А це вже друга
” Не сам же я похилився, хилить мене ліщина. Не сам же я зажурився, журить мене дівчина”.
⎯ Якщо би ви були не проти, є така жінка в Черкасах, котра готує книжку “Черкаські пісні”, і ми скажемо їй, що вона може до вас приїде.
Є.М.: То вже не хочу.
⎯ Через літо.
Є.М.: Це, якшо доживем.
⎯ Чуєте, а він хоче запитати, що ви все співаєте про козаків. А хто то був, такі козаки, що ви про них?
Є.М.: Козаки, то мабуть оце ж, бо оце ж Ніна козачка. Як вони це, я чую, шо кажуть, шо вона козачка. Ну, а це козаки, я считаю, шо це молоді, молоді хлопці такі, да. То так їх називають ⎯ козаки.
⎯ А та Ніна козачка, скільки вона має років?
Є.М.: А я й не знаю! тоже на пенсію вже перейшла. Це вже перейшла.
⎯ Це означає, що ви співали про них, і знали щось про них? просто мені цікаво.
Є.М.: Нє-нє-нє! ото пісні тільки.
⎯ Чуєте, а ви знали, що була колись така війна за Богдана Хмельницького ще раніше? Що була Запорізька Січ?
Є.М.: Нє, не знаю, тільки чую. Стішки ж були про того, Богдана Хмельницького.
“Козак молоденький. Десь поїхав та й немає, мабуть там загинув. Свою рідну Україну навіки покинув. Звелів собі висипати високу могилу. Звелів собі посадити червону калину. Будуть пташки прилітати калиноньку їсти. Будуть мені приносити з України звістки”.
⎯ А ви сказали, що вам подобається?
Є.М.: Ага! мені, мені оце ця подобається пісня.
⎯ А як вона співається?
Є.М.: Та вже, та вже й не знаю. (Співає)
“Та будуть мені приносити із України звістки”.
⎯ І далі можна поспівати ще трошки?
Є.М.: Я співала, син мені казав ⎯ “О! кажеш, шо горе”, бо це ж тоді тоже і зразу тоже так, як посієш, посієш у городі, та шось же ж уродить, ото посадиш. А тим ше й не прокормишся, шо заробиш, бо ше й не прокормишся. А співає! А я кажу ⎯ через то ж я й співаю (сміється). А співає! каже.
⎯ А почніть цю пісню спочатку, як вона співається?
Є.М.: Котру? оце цю?
⎯ Ага.
Є.М.: Я забулася, шо горіхове, горіхове сіделечко, ше й кінь вороненький. Оце її початок. “Десь поїхав з України козак молоденький”.
⎯ А заспівати не можете?
Є.М.: То нехай уже може при кінці.
“Десь поїхав, та й немає, мабуть там загинув. Свою рідну Україну навіки покинув. Звелів собі висипати високу могилу. Звелів собі посадити червону калину. Будуть пташки прилітати калиноньку їсти. Будуть мені приносити з України звістки”.
Пташки будуть.
“При широкім бережку у чистому полі гуляв конь по волі. Гуляй-гуляй ти, мой конь, доки не спіймаю. Як спіймаю, загнуздаю шовковой гнуздою. Вдарю коня під бока, кінь летить стрілою. Лети-лети, сивий конь, та й остановися. Протів милої дворця стань остановися. Стань остановися, вдарся копитами. Чи не вийде моя мила з чорними бровами? Ой не вийшла моя мила, вийшла її мати. Здоров-здоров, милий зять, просю я до хати! Не піду я в нову хату, та піду в світлицю. Розбудю я крепкий сон красної дівиці”.
Шось таке, туди, де кінь же став.
“А дівчина встала, так наче й не спала. Правою рукою обняла, та й поцілувала”.
Це його вже жена.
⎯ Можете проспівати? Трошки!
Є.М.: (Співає).
“Лети-лети, сивий конь”.
Бачте.
⎯ Ви мабуть любили співати пісень?
Є.М.: Любила, любила. Як уже шо ж. (Співає)
“Вдарся копитами. Чи не вийде моя мила з чорними бровами?”
Бачте, тепер шоб чорні брови, не тепер, а тоді. А тепер уже білі накрасять. А тоді тільки чорні! да.
“Не вийшла моя мила, вийшла її мати. Здоров-здоров, любий зять, просю я до хати”.
Ну, то все такі пісні із жизні.
⎯ Дуже дякую вам!
[00:31:24.00]