Кальченко Хівря Фролівна, 1911 р. н.
– А ще є в селі такі старенькі?
Х.Ф.: Кажіть голосніше.
– Ще тут в селі старі є? Так як вас звуть?
Х.Ф.: Там багацько за мене старіші є.
– Чуєте, а як вас звуть?
Х.Ф.: Мене звуть Хівря.
– А по-батькові?
Х.Ф.: Фролівна.
– Хівря Фролівна? А як прізвище ваше? фамілія?
Х.Ф.: Кальченко.
– Кальченко? І це ваша була, фамілія вашого батька?
Х.Ф.: Нє, це мого, це чоловікова фамилія.
– Говоріть голосніше. Чуєте, а цей, а як вашого батька по імені – отчеству звали?
Х.Ф.: Та, я забулася.
Чоловік: Фрол Маркулович.
Х.Ф.: Да, Фрол Маркулович.
– А мати як вашу звали?
Х.Ф.: Матір Софія була.
– Софія, да. Так в вас сім’я була велика?
Х.Ф.: В мене? В мене в батька не дуже велика.
– Не дуже велика. Скільки було дітей?
Х.Ф.: П’ятеро.
– П’ятеро? четверо ваших братів і сестер?
Х.Ф.: Брат в мене був один, та й то убитий на войні.
– Ну, так а він старший був вас? молодший?
Х.Ф.: Нє, він, я сама старша у своєї сім’ї. То шо я буду балакать, а воно буде записувать?
– Не все, не все. Чуєте, так ви кажете, скільки було в вашій сім’ї людей?
Х.Ф.: П’ятеро.
– П’ятеро. Батько, мати?
Х.Ф.: Нє, це п’ятеро дітей було.
– У вашого батька, да? Ага. Так ви кажете, ви якого року народження?
Х.Ф.: 11-го.
– 11-го року народження. І народились у якому селі?
Х.Ф.: Тут я родилась, тут я й живу. Тут я жила, тут і живу.
– Це Карашина село, ге?
Х.Ф.: Карашина.
– Ага, так. Розкажіть, будь ласка, а от ваш батько чим заробляв на життя?
Х.Ф.: Батько в мене, пока ходив ногами, то він майстрував.
– Майстрував, да?
Х.Ф.: Оце мені вікна поробив. Оце двері. Оце стіл, і оце стіл поробив. А потом, як була война, він то був на войні.
– Оце в 14-м году?
Х.Ф.: Не знаю, в якому, а він був на Сибірі, та там був в тому поїзді, шо то ж пулі не беруть.
– Бронепоїзд.
Х.Ф.: Да-да. Та була велика, сильно холодно було, а він, та туди пробили їм оту, як її, путь, та туди, і туди пішли. А їх там було багацько. То так, хто змерз вже зовсім. А він так, як лежав, каже, чим ти, каже, солдат, укритий? – Шинеллю! А під тою шинеллю отак, каже, як я спав, лежав отако, а це ж там лід. та де спав, то оце поки його ноги були позамерзали.
– У батька ноги відмерзли?
Х.Ф.: Да. І він як приїхав з армії, з тудова, він начав сильно ногами страдать. В нього був вітряний, чи гострий ревматізм.
– А ви на світі були вже? ви на світі були?
Х.Ф.: Да, да, була вже невеличка.
– Ви бачили, як він оце діло, да?
Х.Ф.: А як же!
– Ну, так а в батька земля була?
Х.Ф.: А в батька була земля та, шо. Та це вже ж перед колгоспом було там небагацько в його землі.
– Ну, скільки було землі в батька?
Х.Ф.: Було в його землі туди якось в одну, отуди було 15 соток, і туди 15 соток. Мало в його, він бідний був.
– Ну, він майстрував, да?
Х.Ф.: А він тільки плотнікував і людям, і собі.
– Ну, хватало якось на життя? на життя хватало?
Х.Ф.: Та так собі з горем пополам.
– Ну, так. Получається, це ж було треба всіх нагодувать, всіх одягти. Правильно ж?
Х.Ф.: А потом батько вже, як уже не став ногами ходить, ходив в больницю. А йому треба не було давать уколів, а спиртом розтирать ноги, а вони цього не робили. Та він перестав ногами ходить.
– Чуєте, ну, а де ж брали гроші на життя?
Х.Ф.: А так же ж, так же ж і перебивались.
– Ну, це, що хліб сіяли? чи що?
Х.Ф.: Отако це, я вже ж більша, по людях ходила на роботу.
– Наймитували, да?
Х.Ф.: Да.
– І це ж мати була.
Х.Ф.: Так бідно ми дуже жили.
– Скажіть, будь ласка, а хто був главою сім’ї вашої?
Х.Ф.: Головою в сім’ї? а батько ж!
– Батько, да? не мати була?
Х.Ф.: Ні, а мати шо ж, мати тако оце скаже, шо іди принеси в’язку дров, бо нема топить. То й іду аж у ліс по дрова.
– Скажіть, а це, а в кого гроші сімейні знаходились?
Х.Ф.: Та хіба вони гроші в нас були? (сміється).
– Ну, якщо, наприклад, були?
Х.Ф.: Та не було грошей! Мати робила у школі уборщицею.
– Це ще до колективізації?
Х.Ф.: 5 рублів получала в місяць, але мати вже не ходила, та я за неї ходила на роботу. Є шо згадать.
– Скажіть, будь ласка, ну, получається така справа, що батько, ви кажете, що землі мало мав, так?
Х.Ф.: Та в нас було одно отуди якось 10 соток, і 15 отуди. Це було нажнем, нажнем оце на однім, на однім полі три, три копи нажнем жита, воно таке завбільшки. Я ходила вже косить, бо воно маленьке погане було. мене батько навчив косить.
– Скажіть, а всі в селі займались тоді землеробством?
Х.Ф.: Та це ж колгосп як був.
– Нє, до колгоспу, до того?
Х.Ф.: Да-да, занімалися.
– Ну, були такі, що, наприклад, майстри були, що дома заробляли якимсь іншим чином?
Х.Ф.: Я не знаю як, ну знаю, шо в нас батько ото уже ногами він не ходив, уже він, йому поодбирало ноги. Ой! хай Бог милує! Як возили це в больницю, то йому треба було давать уколи, а вони давали. Не вколи, той, терти нашатирним спиртом, чи чим там, шоб вони в його, кров ходила. А вони цього не робили. А воно пройшло вже, батько вже ні ноги, як калоша ноги начали пухнуть. І це ж там полічили. А возили ми, в нас були кролі, та то дам там кому кроля, та одвезуть його в больницю. Там в больницю на плечах його несу вже далі. А больниця була на тому, у Корсуні, де то зараз пушки стоять.
– Там, де палац отой?
Х.Ф.: Да, да. Там він, та вже бачать, шо я його несу на плечах. Я несу, а він тягнеться. А потомечки начали підходить ті люди та давай його брать. Та він лічивсь – лічивсь з тими ногами, та так і все. А уже, уже був колгосп, то він, він не ходив ногами, а лазив по дому. Літом жарко було, а він в ватяних, в ватяних штанях у тіх, як їх.
– Валянках, да?
Х.Ф.: Да, визвали якогось там професора з Києва, а воно ше хуже його. А він тоді каже – шо ж ви, каже, лічите? В його, каже, гострий той ревматізм. То тре було, каже, розтирать йому, а ви його ше заставляли. А те лікарство та давало в ноги. Опухла нога, опухла! А він тоді й каже, дядько, доктор молодий такий – оце, каже, хіба шо моліться Богу, шоб оцей нарив, як опухоль, шоб оце, каже, прорвало. Бо як не прорве, а розійдеться, то одніме вам одну ногу, а потом тоді одніме другу ногу. Через дві неділі так воно й получилось. Стала вона, ця опухоль, одходить. Ой! розходить. Одну ньогу одняло в нього, перестав ходить. І він тоді сидів на тому, оце він так ходив. Оце бачте!
– Скільки, кажете, жита родило?
Х.Ф.: 5 кіп жита вродить, шо ж ті 5 кіп жита? отаке заввишки. І такі колосочки.
– Півметра десь від землі?
Х.Ф.: Да, а десь отакі високі та гарні колоски, то батько показав мені, як косить, то я їх поскосю.
– Грабками, грабками?
Х.Ф.: Да, ото коса і грабки, та тоді, ой! є шо згадать!
– Добре, добре! почекаємо вас, давайте. Так, а де поле ваше знаходилося?
Х.Ф.: А туто зараз за хутором.
– Сідайте, сідайте.
Х.Ф.: За людьми. отак кажна смужка, смужка. То в кого велика смужка, в кого маленька. А в батька мого маленька смужка, бо це ж було 4 сини уже в мого батька, в мого діда, то треба ж всім потрошку давать. Оце так.
– А у діда скільки було землі?
Х.Ф.: А в діда було скільки? це був, ой, підождіть! 4 було.
– То ваших дядьків, братів батька.
Х.Ф.: Да, 4 було, але той туди той, а той, а той, знаєте, якби багатий, то багатого всі люблять, а бідного ніхто не любить.
– Бідного не люблять, кажете, да?
Х.Ф.: Да! а тоді я шо? ой! Іду та несу, це холодно, нема чим топить. Надіваю чоботи. А чоботи отако холяви, отако отут одна латка, а тако друга латка. Чоботи носили до дірків. Іду в ліс по дрова, бо нема ж чим топить. І так ше дві жінки ходило. То я розірву мішок, та мішком пообмотую ноги та йду. Отако треба ж лазить по дереві.
– Скажіть, а це вам скільки років було?
Х.Ф.: Та я не знаю, скільки мені було! ну, вже колхоз був.
– А до колгоспу?
Х.Ф.: А! нє! не було ще! невелика я була. А скільки мені год було, я не знаю.
– Ну, 10 було?
Х.Ф.: Мо 10 або 12, не знаю!
– Ну, скажіть, а в селі тоді багато було людей таких, що були дуже багаті?
Х.Ф.: Не дуже було багацько.
– Ну, скільки приблизно?
Х.Ф.: Та кажуть – він не багатий, він сильно любив робить. тако. І тут ше один дядько такий, шо мали землю.
– Скільки приблизно?
Х.Ф.: Багацько, хто й зна скільки!
– Десятину може?
Х.Ф.: Скільки?
– Десятину? може більше?
Х.Ф.: Нє, десятин 2 – 3, отако. ну, але ж робили вони гарно, любили робить.
– Ну, зрозуміло.
Х.Ф.: Та це їх стали, шо вони куркулі.
– Ну, у них, напевне, і конячка була? чи й корови були?
Х.Ф.: Да, було в його, там в одного була пара коней, тільки такі худі, замучені. А він, а в того були воли. Той дядько спав, бо мене його жінка всігда кликала, шоб я їм в хаті помазала. То це вона така, така. Забито 4 дрючки отако. Це він багатий був. Отак забитий дрючок, потом отак переложена палиця і так дві доски заложені. Із того, із куля матка сплетена. Це постелено. І свита.
– Оце сплять вони?
Х.Ф.: Да, да! це він такий був багатий. А вона, а вона мене кликала – йди, дочко, помаж! бо ти мажеш гарно, і нічо не крадеш! (сміється).
– А що, багато людей крали тоді?
Х.Ф.: Ну, так ото може хто шо в хаті й візьме, а я його ніколи ніде ні в кого.
– Вірили вам. Скажіть, будь ласка, так ви кажете, скільки так людей було, що це такі наче більш багатші?
Х.Ф.: Хто його зна! я вже не знаю.
– Ну, чоловік 5? може більше?
Х.Ф.: Та ні, оце двох тільки то так одрядили із села. І це цього, шо він робив сильно.
– Це під час колективізації, да?
Х.Ф.: Да! і він, це він такий був багатий. Робив сильно в колгоспі. Ше колгоспу не було, чи був уже, ой! не помню. Ну, в його було двоє, дві, одна корова й теля, й телятко, і пара волів. І людям робив, і нам було стьожку ту виоре.
– Так може в них і плуги були, борони, культиватори, так? а молотарка?
Х.Ф.: Це було в їх. Тільки борона зроблена дерев’яна.
– А з шипами?
Х.Ф.: А таких нема, так дерево збите.
– Скажіть, а це, а у вас може корова була? може конячка яка була?
Х.Ф.: В мого батька не було. Була аж пізніше, пізніше. Батько не ходив, а дала мені тітка теля, о! було йому тільки 3 місяці. А я, а була в мене коза. Та ту козу видою, та теля напою. Оце так я вигляділа корову.
– Ага! тобто, було вже.
Х.Ф.: Да, це вже туто, туто. Корову я так вигляділа.
– Зрозуміло. Скажіть, а получається так, що оце їх двоє було наче такі більш багатші, а то все середняки?
Х.Ф.: А то такі, такі вони, тепер багатше люди живуть.
– Як тоді, да?
Х.Ф.: Да! Їй-бо, дивишся бідняк. Їде, і машина в його, він на машині. І жінка накрашена, й з нігтями такими. А той дядько, це був отой, забиті ті дрючки, та все. То це він іде зарані-зарані це ж пораться. І оце попідкатує халоші, тут дірки на штанях. А ноги в кизяках, аж потріскалися.
– Як, як його звали, ви кажете? Кузьма?
Х.Ф.: Олекса його звали.
– Олекса, да.
Х.Ф.: Близнюк. Нема, вмер вже.
– Ви скажіть, а от ваш батько користувався авторитетом в селі серед селян? Ну, люди його любили?
Х.Ф.: Отак він ходив, тому лямку зробить, а тому вікно отаке зробить навсидячки. Отако ходив. А так, шоб дуже ходили, бо.
– Нє, ну так його люди поважали? там питали його там поради може якої?
Х.Ф.: Нє, такого, ну, принесе бува бутилку молока або отако. Або яку хлібину. Отак. Та й воно так.
– Скажіть, а з якого віку оце діти призвичаювалися до роботи?
Х.Ф.: А вони ше були, оце ж ше малі вони були, то вже ж в людей корови пасли.
– Ну, з якого віку оце? з 5 год? чи старші?
Х.Ф.: Та, я не знаю! оце вже дві пішли на пенсію. Це такі. А то позамовчували так.
– Нє, яка пенсія? я питаю, і кажу – діти з раннього віку вже робили, чи нє?
Х.Ф.: Мої?
– Ну, взагалі в селі діти тоді? до колгоспу.
Х.Ф.: А вони так то в колгоспі робили, а потом по людях наймитували.
– Ну, я кажу, з якого віку починали діти робить?
Х.Ф.: А! та невеликі такі. Ну, оце ж іде гонить пасти, і плаче – іди, бо мене той хоче набить, а там побігла телиця. Ой! не хочу згадувать, бо я зараз буду плакать.
– Нічого, не нада плакать. Чуєте, а получається, як батько оце не міг ходить, це ж мати за нього робила всю чоловічу роботу, да?
Х.Ф.: А як же! да, гуртом ми робили все. Оце виорали город, та посадили його. А він шо? він сидить. Він не ходив же ж.
– Не ходив вже?
Х.Ф.: Нє, оце на стільці витягнем, в ватяних штанях і в битих валянках. І літом. І то він ходив же, бо сильно ж йому крутило ноги. І воно його шпига та крутить, то я нарву кропиви такої, та така єсть маленька жалюча сильно. Та як начну йому спину і ноги то жалить.
– І помага?
Х.Ф.: А він тоді каже – печи, та в мене ж і руки, я як намотала ганчірки, у мене вже й руки печуть. А я йому жалю ті ноги! А спина така, аж пузирями лізе. То менше, каже, мене крутить.
– Скажіть, а бджоли в вас були? бджоли були?
Х.Ф.: Та не було нічого! собака отака маленька тільки була, і та не привязана ходила.
– Ну скажіть, а це, а було таке, що люди наймитів собі брали в селі?
Х.Ф.: Не знаю я.
– Ну, ви кажете, що хтось наймитував.
Х.Ф.: Ну, так ото там дядько там гукне – хай яка дитина пасе, каже, корову. Ото це таке.
– Ну, до них нормально ставилися, чи обіжали?
Х.Ф.: Нє!
– Не обіжали?
Х.Ф.: Якось дружно жили.
– Дружно, да? А в якому році оцей колгосп з’явився?
Х.Ф.: А я не знаю!
– Ну, всі люди пішли туди, чи нє?
Х.Ф.: Не знаю.
– Не бачили ви?
Х.Ф.: Я знаю, шо я була ше малою, а колгосп засновувався, а люди не хотіли, мужики, йти на роботу. А ми такі дівчатка були, та нас забрали за тих, за їздових.
– І що?
Х.Ф.: Ну, це ж то дядько дали нам такий здоровий гарний, шо тільки то у цурки гуляв.
– У що гуляв?
Х.Ф.: У цурки, знаєте?
– Ні!
Х.Ф.: А ото такого, отако викопає канавку, а потом ложить тако палицю обстругану. А тоді, а другий же тако кида цурку. А так та цурка летить.
– І що?
Х.Ф.: А той ловить. та той дядько ловив, та в око, вони око вибили. Та це він на очі.
– Отою цуркою?
Х.Ф.: Да! він же ж ловив отако, ой!
– Ну-ну! та що?
Х.Ф.: Та це ж ми їздимо, це вже ж колгосп заснувався, а не дуже хотіли люди.
– Не дуже хотіли?
Х.Ф.: Да, воно, знаєте, таке ж було. То це ж нас там 4 дівчат таких, сцикалки ми були, як кажуть.
– Сцикалки, да?
Х.Ф.: Да, невеличкі. Дали нам, дали нам це ж коні, їдь орать. Ну, й поїхали, поїхали ми орать до Кошмака туда. Оремо. А ми не знаємо, як його орать. Якийсь дядько прийшов такий молодий – шо ви орете? куди? отако! як направив нам плиту ту.
– Лебіш, лебіш!
Х.Ф.: Нє, ото, де там вже вона йде. А там плуг іде по землі низько, то мілко, а то прикидає землю. І таке наорали, шо хто й зна й шо! Отако, якось тако.
– Ви перший раз орали так, як ви кажете.
Х.Ф.: Да, а потом прийшов той же там ше, шо це ви, діти, наорали? – А хіба ми знаєм? дядько нам якийсь наставив того плуга, то ми й так. А воно ж шоб відкидав тільки плиту.
– Так ви погано поорали, да?
Х.Ф.: Да! То там, де глибше було, то там була гарна пшеничка. А там, де, то тільки бур’ян був. Ой!
– Так ви, получається, були першою колгоспницею, ге?
Х.Ф.: Як? як?
– Першою колгоспницею були.
Х.Ф.: Та! такі були, та, ше я невелика була, але я робила. За мною закріпили коні, і я 4 годи ними орала, сіяла. А то стала більша вже, то вже вивчилася на коняку, то їздила кіньми, бо ж не було, бо не було ж. То кине мене в жар, жарко!
– Чуєте, так а хто, були такі, що люди не пішли в колгосп?
Х.Ф.: Нє! пішли всі.
– Одноосібників не було?
Х.Ф.: Та так наче всі.
– Всі, да? одночасно?
Х.Ф.: Нє, пішли всі, бо де ж діться!
– Ага! так, а хто проводив колективізацію? свої чи чужі?
Х.Ф.: А я їх знаю? я не знаю. Я тільки знаю, як пішла я по ті коні, а прийшов, уже це ж з волості.
– Кого вивезли?
Х.Ф.: Та приїхав той, якийсь представник, та чого ви не їдете орать? треба їхать! А я кажу – та в мене ше коняка не запряжена. – Чого не запряжена?! А я її і не достягну. А тоді він – Та осьо ви! та пішов, та оце ж в мене стоять коні, а він несе мені ярмо. А я кажу – хіба ж, кажу, коняку в ярмо залягать?
– А він і не знає?
Х.Ф.: Не знає! а тоді давай там сміяться, шо каже, каже – ти диви! А я кажу – хіба ж, кажу, дядьку, бо я дядьку кажу – хіба ж це, кажу, коняку?
Чоловік: А ви клуб проходили, чи ні?
– Ні, не проходили.
Чоловік: А откуда ви йдете?
– Ми звідти йшли, з мосту. З мосту, ми через Корсунь.
Х.Ф.: Та й давай з його сміяться.
– Ну, так, через міст.
Х.Ф.: А він був єврей.
– Хто? хто?
Х.Ф.: Цей же ж, шо це мені казав.
– Ярмо одягать?
Х.Ф.: Ніс мені ярмо на ті, як їх, ярмо коняку запрягать.
Чоловік: До кого це ви приходили?
– Михайла, учителя.
Х.Ф.: Оце так ми работали. А потом уже стало луче й луче. А тоді вже я буряки полола. І стало харашо тоді вже. І платили тоді гарно.
– Скажіть, а спочатку чим платили?
Х.Ф.: Давали і жито, й пшеницю, і кукурузу. І мед давали.
– Ну, ви багатіями стали одразу?
Х.Ф.: Да, тоді получила отаку макітру, це мама мені вже любила. Вона любила й так, тільки тоді больше. Привезли таку макітру велику того ж меду. То я ложками їла той мед.
– То ще перед війною? чи коли?
Х.Ф.: Да, ше до войни, далеко ше.
– Далеко до войни було, да?
Х.Ф.: Гарно, тоді гарно платили.
– Ну, а скажіть, а скільки ж, ви кажете, людей тоді з села вивезли?
Х.Ф.: Як? як?
– Вивезли скільки людей з села?
Х.Ф.: Тоді ше, як оце?
Чоловік: Нікого не вивезли.
Х.Ф.: А я не знаю.
– Ну, оцього Візнюка, чи кого?
Х.Ф.: А! да, тіх троє.
– Ну, вони вернулись, чи ні?
Х.Ф.: А вернулись, як він же бідний, хіба ж він там, та й вернулись.
– І через скільки років?
Х.Ф.: Не знаю, через два, чи шо, приїхав.
– Через 10, да?
Х.Ф.: Не знаю, не знаю, через скільки він вернувся. І робив в колгоспі. Такий труженик був, такий гарний чоловік був! І це він багатий, штани залатані, а це позакочено, і дірка на коліні. Ой!
– Чуєте.
Х.Ф.: Хіба ж люди живуть на машинах. Як оце цей дядько, шо я піду до його мазать, стоїть та каже, оце ж дрючок забитий один та другий там, і оце ж дошки настелені так, а потом так. І матка з того, із соломи, із куля сплетена. А потом свита. І це він так спав. Це він такий був куркуль. Отуто він жив недалеко.
– Ну скажіть, а получається, люди всі здали свою землю тоді в колгосп?
Х.Ф.: В колгосп забрали, все позабирали. Я як би дуже не чую, шо таке?
– Кажу, скільки це років пройшло, що люди почали забувать, що в них колись земля була?
Х.Ф.: Та, зараз на другий год, чи з першого года начали.
– Забувать?
Х.Ф.: Да.
– У колгоспі стало краще жить, так?
Х.Ф.: Да, здавали і коні там, у кого конячка була де.
– Скажіть, а це коли почали красти?
Х.Ф.: Коли красти?
– Да, почали?
Х.Ф.: А тоді не крали.
– Тоді не крали. А тоді, перед війною, ніколи не крали?
Х.Ф.: Якось я не знаю. А тепер оце там те, там десь клунок буряків взяло, а там клунок картоплі взяло, оце так (сміється). А тоді якось не крали.
– Ну, ви з колгоспу нічого не брали?
Х.Ф.: А нашо мені!
– У вас все дома було?
Х.Ф.: Був же город, та я ото виорю й посажу, а половину посію жито, та й хату підшивала.
– Зрозуміло. Ну харашо, а ви б хотіли так, щоб батьківське все вернулося господарство?
Х.Ф.: Та нашо воно мені, як я не подужаю ходить вже (сміється).
– Не хотіли б, да? Ні дітям своїм, нікому, да?
Х.Ф.: Хай шо вони хотять. Я знаю, шо мені важко ходить уже. Та ше в мене, як оце жарко, так укине мене у жар! підніметься в мене температура. Щоки червоні, ніс червоний. І водить мене, шо ходить не можна.
– Чуєте, а хто тоді був оце в селі найголовнішою людиною?
Х.Ф.: У кого?
– Тоді в селі? до колгоспу, до революції хто був найголовніший?
Х.Ф.: Та голова колгоспу, голова сільради.
– До революції хто був?
Х.Ф.: А я звідки знаю?
– Староста був в селі? староста!
Х.Ф.: Голова колгоспу, чи той.
Чоловік: До революції хто?
Х.Ф.: Та я не знаю.
– Ну, а ви старосту чули такого, чи ні?
Х.Ф.: Та староста тоді як це був голова сільради.
Чоловік: То ж питають до революції.
Х.Ф.: А там то я не знаю.
– Так була якась громада? сходилася община?
Х.Ф.: Збори були. Собираються, балакають. Шо там вони балакають, я ж не знаю.
Чоловік: Та до революції ж тебе питають.
– Чуєте, а церква була в селі?
Х.Ф.: Була.
– Була, і піп був?
Х.Ф.: І піп був, і церква була. І це ж осьо Слобода, Миропілля і Карашина.
– Слобода, Миропілля і Карашина, 3 села. А де церква була?
Х.Ф.: А церква там, де той там солдат похований.
– А! це братська могила.
Х.Ф.: Да-да-да! там була гарна церква.
– А коли храм в селі? храм коли в селі?
Х.Ф.: На Михайла.
– То Михайлівська церква була?
Х.Ф.: Да.
– А піп був місцевий, чи ні? піп був місцевий? священик?
Х.Ф.: Гарний піп такий, шо було підеш, та він тобі шось там і дасть тобі. Та тоді гріх було.
– Так у нього земля якась була?
Х.Ф.: Була там у його небегацько. Він тоже бідненько жив.
– Ну, скільки землі в нього було? не знаєте, да?
Х.Ф.: Не знаю.
– Ну, так а це, люди поважали попа?
Х.Ф.: А як же!
– І слухали його?
Х.Ф.: Да, оце було таке ж. Та тоді сильно треба, шоб була. Уважали, і він людей уважав. Гарно тоді було, й весело. А тепер.
– В якому році церкву розібрали?
Х.Ф.: А я й не знаю!
Чоловік: В 56-му.
– В 56-му, да.
Чоловік: Нє, вобще то там її знищили, там сарай був.
– Ну, тоді в 30-х роках її закрили, да? А оце в 54-му вже розібрали?
Х.Ф.: Така гарна була невеличка церква.
– Скільки куполів там було? куполів скільки було?
Х.Ф.: Два, тільки один великий.
– Дерев’яна була чи кам’яна?
Х.Ф.: Дерев’яна.
– Дерев’яна? Іконостас такий там був, да?
Х.Ф.: Ікони були, і це там було гарно.
– А скажіть це, що я хотів запитать, це ж дивіться, оце ж получається в вас, в вашому селі таких зрівняно багатих людей не було, так? Ну, вони між собою, люди якось мирилися, чи ні?
Х.Ф.: Жили дружно, гарно!
– Ну, не було такого, що хтось когось цурався? що я багатший, ти бідніший?
Х.Ф.: Нє, оце в нас батько ж, то підеш попросиш – прийдіть виоріть мені ту смужку, вона ж вузенька. Прийде, виоре, заволочить.
– І нічого не попросить? ну, так щиро, да? А як будувалися, то на толоку всі сходилися, ге? на толоку всі сходились, як хтось будувався?
Х.Ф.: Та тоді якось і не було, тоді якось так ото родичі.
– Нє, ну толока, я маю на увазі, хто будувався?
Х.Ф.: Та, тоді сами все робили.
– Не було такого, що толока, все село сходилось? ні? Ну, зрозуміло. Ну, а коли стали оце ж колгоспи, то до кого, у кого влада належала в селі?
Х.Ф.: А в кого? голова сільради і голова колгоспу. Оце.
– А в вас був колгосп в селі?
Х.Ф.: Да, колгосп був же ж.
– І досі ж є колгосп? чи вже нема? колгосп досі є?
Х.Ф.: Та, і зараз же ж колгосп.
– Ну, зрозуміло. А ще хотів запитать, так получається, що голова колгоспу це була найголовніша людина в селі? Голова колгоспу це хто був тут? цар місцевий?
Х.Ф.: А я не знаю його.
– Та, це я такі питання задаю. То я хотів вас тоді по другому ділу запитать. По цьому більш-менш розказали. Приходилось вам в житті колись співать?
Х.Ф.: Ні! не співала я.
– Ніколи? і не чули від других пісень ніколи?
Х.Ф.: Чого? в мене мати й батько співали, і це. А я не співала, бо не весело було.
– Не весело було, да? а в чому справа?
Х.Ф.: А подивлюся – те мале, а те мале. А купила я собі черевики такі, бо це ж піду ж гулять ввечері. Це ше ж зароблю гроші, то ше куплю чулки. А Саша, а менша сестра це йде в школу, та візьме черевики та й надіне.
Чоловік: Знаєте, звідки назва походить?
– Ні, не знаю! розкажіть, будь ласка.
Х.Ф.: Та надіне ті черевики, а я ж, а в мене.
Чоловік: Село походить ше од монголо-татар.
– Од монголо-татар, да?
Чоловік: Да, Карашина, кара ето чорна смерть.
– Це заснували татари його?
Чоловік: Ніхто нічо не знає. Перве, яке встрічається в історії району, це село Теремки, 9-те століття, як торговий центр. Тут воно єсть у св’язкі.
– Недалеко, да?
Чоловік: Теремки село таке. Потом іде Квітки. Тоже там монастир ше був здоровий, криниця там ше єсть. Там був монастир здоровий. Село саме старіше це іде Миропілля. Отак по преданію 9-й вік. Ну кажуть, тут воно на Миропіллі була сильно велика Січ, битва даже.