Маняко Лідія Кіндратівна, 1934 р. н. [донька Кіндрата Григоровича Костюченка, сліпого старця, грав на гармошку]

— Якого він року народження був?

Л.К.: 8-го [1908]

— А мати?

Л.К.: Мати 23-го.

— Чи вони жили в селі?

Л.К.: В селі.

— Козероги?

Л.К.: Козероги.

— Який це район?

Л.К.: Михайло Коцюбинський.

— Михайло Коцюбинський, правда? А чи батько мав ще брата, сестру?

Л.К.: Мав. Брат був, і дві сестри, це шо я знаю.

— А ваш батько був лірник чи кобзар?

Л.К.: На гармошку.

— На гармошку грав.

Л.К.: На гармошку. Він був сліпий?

— Сліпий. Чи ви пам’ятаєте, чого він був сліпий?

Л.К.: У дєтстві заболів на глаза, і скільки йому не робили, і не могли нічо зробить. У його от шоб закриті такі.

— То це скільки йому років було?

Л.К.: Коли це сталося? це було 4 года.

— А був ще брат у нього, тоже сліпий?

Л.К.: Нєт.

— Той бачив?

Л.К.: Батько толькі їх був сліпий. Григорій.

— Григорій пишуть і Кіндрат. Вже батько їх був тоже сліпий?

Л.К.: Ага.

— Чи він також був, котрий грав на чомусь?

Л.К.: Ну, за нього я так і не скажу. Тоже навєрно на гармошку.

— Думаєте, що так?

Л.К.: Да.

— А ви бачили такий інструмент?

Л.К.: Бачила я такий інструмент.

— Крутиться так.

Л.К.: У нас такого не було в них, а приходили, то з таким інструментом, я сама бачила.

— Ліра називається.

Л.К.: Так-так, ліра.

— А ще на яких інструментах грали  старці?

Л.К.: А то більше гармошки. Скільки я знала, приходили до його общались, так гармошки.

— Таких кобзів уже не було?

Л.К.: Не було. Я не знаю.

— Чуєте, а як вони приходили до його? коли по дорозі йдуть? чи коли?

Л.К.: Просто приходили в село, шоб десь кусок хліба заробить собі. Просто приходять і начинають.

— Чи це було часом 1, 2, 3, 5 їх? скільки було старців?

Л.К.: Не разом. Там один приходив, там ще з поводирем був. А так, шоб багато було разом, такого не було.

— А чи часом жінка й чоловік разом ходили?

Л.К.: Був, шо жінка водила. Були з Надиновки. Надиновку знаєте село? Це Козилецького, кажеться, району. Надиновка. Так і жінка з їм ходила. Це я знаю в дєтстві.

— Чи вам трошки було цікаво бачити, що вони співають? що вони роблять, коли збираються?

Л.К.: Бачте, тогда таке время було, іще я була маленька, шоб цікавитись.

— Чуєте, а коли вони в вас ночували, чи сиділи ввечері в хаті й співали? чи тільки говорили?

Л.К.: Було на Храм приїжджали, Храм був у нас, і нєсколько їх, так і співали.

— Співали також?

Л.К.: Ага, і співали.

— А що вони співали?

Л.К.: Я знаю співали  одну пєсню “Байда”. Ше цю пісню я трохи слушала, ото знаю. А то більш то якось не знаю. Шо в тюрмі сидів далеко.                                                   
“Развяжіте мнє крилья”,
оце я запомнила,
“Дайте волю політать.
Полечу я в степ широкий своє щастя шукать”.
Чи шо, шото таке.

— Про Байду не пам’ятаєте?

Л.К.: А про Байду шось трохи тоже вертиться, ой це, Господи, давно було ж.

— Чуєте, а чи були такі жартівливі? щоб як танці. Не пам’ятаєте, щоб вони грали?

Л.К.: Шо батько мій іграв, так і “Гречанку”. Батько на гармошку, сам іще приспівував “Гречанку”. Це він грав, от. І його всі на свадьбу гукали, потому шо тогда не було, мало гармоністів було. То як якась свадьба, так і його.

— Грав цілу свадьбу?

Л.К.: Цілу свадьбу грає. Ше піднесуть йому чарку, то він теє, і співає, і приспівує.

— Чуєте, а чи ви не пам’ятаєте, щоб він співав Лазаря?

Л.К.: Я вже позабувала. Шось мені було там скільки років.

— А скільки вам було?

Л.К.: Скільки год? мабуть 12. Я пошла в Чернігов, нанялась дітей нянчить. Потому шо жить невозможно, батько ж нас не спасе, ні копійки в колгоспі не платили. То я тоді пошла в Чернігів.

— А як ви найнялись? Хтось вам сказав, що там є робота, чи ходили питали?

Л.К.: Посовітували дівчата наші, багато було таких, нанімалися. Так посовєтували, то я пішла.

— А в якому році? це в 46-му, вже після війни пішли?

Л.К.: Да, послі войни.

— А що батьки в війну робили?

Л.К.: Батько тут був, робив.

— Тобто, як він жив?

Л.К.: Був плєнний, окопи робили, шоб наступать, так вони робили. Тоді наступали із цього, німці входили, наших вибивали.

— А чи він ходив по селах, щоб мати що їсти?

Л.К.: Да, він навєрно не ходив, а огород робив. А так у другі села ходив. Да, ходив.

— А ви сказали, що мати також була сліпа?

Л.К.: Мати нє!

— Могла працювати трошки?

Л.К.: Мати могла, і робила. Мати в 33-му году, вона родом із-за Києва, з Ржищева. І міняла вона одежу в голод в 33-му із дочкою своєю. А чоловіка засудили. І вона аж попала оце в Козероги. Тоді в батька була хата, хата. І вона на квартіру стала. Ну, і стала вона з дитям. І це стала вона на квартіру, і тогда вони і осталися там. І ше нас троє нажили.

— Чуєте, чи вони мали так би корову?

Л.К.: Мали корову.

— Вівці, або що?

Л.К.: Вівців не було, а корова була. мати прийшла, так уже татко не подужав, так ми і косили.

— А батько не міг косити, хоч і не бачив, да?

Л.К.: Ні, косить он не косив, а так дрова рубав. Людям, от зрячіє були, бритви ж так ото тоді брилися, так он настроїть, ножики зробить. Оце такий був.

— А чи ви знаєте, де він купив гармошку? або де взяв гармошку?

Л.К.: Купив навєрно  гармошку. Як я застала, так він її уже мав.

— Чуєте, а як він ходив на неділю, чи на кілька днів десь на село, хто ходив з ним по селах?

Л.К.: Хто з їм ходив? ходила сестра сама старша.

— Та, котра прийшла?

Л.К.: Вона була з їм. А так він нанімав, о, нанімав. Тоді голодающих було багато, хлопців наймав.

— Скільки він платив, не знаєте?

Л.К.: Він уже зовсім не платив, бо тоді голод був, да все так, шоб прогодоваться. Хлопці нанімались.

— А чи ви пам’ятаєте, коли повернеться, то що він приносив? на що ви чекали? цукерки? чи що?

Л.К.: Цукерки. Хлєб приносив.

— Хліб чекали.

Л.К.: Да, шо він ше приносив? Муку давали. А тогда мать уже пекла хліб.

— А чи ви пам’ятаєте, щоб до самої війни старці тут ходили по селу? це означає, до нього.

Л.К.: Я нічого не знаю.

— Не пам’ятаєте?

Л.К.: Мені було 7 год, я нічого не помню.

— А та сестра, котра ходила з ним, чи вона співала також?

Л.К.: Нє.

— Сестра не ходила, то дочка водила материна його.

Л.К.: Да, шо мати прийшла з йою.

— А чи він мав якусь пенсію?

Л.К.: Уже послєдні роки жив на пенсію.

— Після війни?

Л.К.: Послє войни. А так не знаю, нічого не давали. Вже послє войни уже ж дали тоді пенсію.

— А скільки це було, не знаєте?

Л.К.: Скільки? Попервах ше давали по 12 рублів.

— Це потім трошки підбільшували?

Л.К.: А тогда ж уже більше.

— Чуєте, чи ви може пам’ятаєте, може мати часом казала, щоб прийшли з сільської ради, що не хотіли, щоб він ходив так як би по селах?

Л.К.: Такого ще я не знаю. Не пам’ятаю. Не було ще сільради. Так що іще ніхто ніщо не запрещав.

— А чи він часом грав у клубі?

Л.К.: У клубі грав, як допустім такі, ну,  молодьож, ну, як вам сказать, то нанімали його. Хто танцював та гуляв.

— То вони трошки платили?

Л.К.: Платили, а як же! платили. І за свадьбу, шо він грав, так платили.

— Не пам’ятаєте, скільки можна було за свадьбу заробити?

Л.К.: За свадьбу заробити шо так я ж кажу, це як я, як я вже знаю, так картошки привезли і всього того дають. Оце таке.

— Коли він грав в клубі, хто там платив?

Л.К.: Усі хлопці. Хлопці, хто наймав, да, там ці, той і платив.

— Тьотю, а чи можна так попитати, як ви пам’ятаєте ще сім’ю до війни, хто керував в хаті? мати чи батько?

Л.К.: Більш батько.

— Батько таки?

Л.К.: Да. Як я ото слухаю, так він робив, дарма, шо не бачив, а обізатєльно одшмагає. Як я тільки шось зроблю не так, чи шкоду яку, чи шо таке, то обізатільно одшмагає.

— Чи ви мали садок трошки? сад.

Л.К.: Тогда у нас у селі ще не було садков. А город мав, садили.

— Чи ви часом мати  пішла на базар, щоб щось продати з городу, або щось?

Л.К.: Мати, я не знаю, чи ходила, чи нє, а він з сестрою з ційою ходили на Чернігів. Носили пшона, та там продадуть, та шось куплять вдіться. То картошки накопаєм молодої там, понесе. Да так і ходили.

— А скільки це годин до Чернігова йти?

Л.К.: Ну, в общем, за день туда й назад вертались.

— Правда?

Л.К.: Да. Туда й назад, 35 кілометрів од нас.

— Чуєте, а як ви підете на базар, чи на базарі там тоже старці сиділи грали?

Л.К.: Бувало, шо сиділи.

— Бувало?

Л.К.: Бувало.

— Чи бувало, що, коли прийде до хати такий сліпий, грає, що люди не давали йому нічого? щоб закривалися, боялися?

Л.К.: Ну, як нічого дать, так не давали. А которі багатші, давали шось.

— Чуєте, а чи ви пам’ятаєте, як колгосп починався?

Л.К.: Нє.

— А з якого часу ви починали працювати в колгоспі?

Л.К.: Та десь уже ж, скільки мені було вже? шо там тоді не платили нічого. Ходили, картоплю садили, і орала я волами землю в колгоспі. Ну, десь було, я не знаю, 15 чи 16, чи 14, отако, в такім возрасті.

— А тоді ще нічого не платили?

Л.К.: А тоді було по 200 грам давали зерна того, так шо там, получиш, принесеш, та й усе. А колосся збирали тоже в колгоспі. Як начнуться вже жнива, так ходим збираєм колосья. І мати пекла потом.

— А де тоді брали гроші, щоб щось одітися?

Л.К.: Яке там, які там гроші? Грошей не було.

— Чуєте, а як ви пам’ятаєте, от як працювали в колгоспі після війни, чи було, що люди крали в колгоспі?

Л.К.: Не крали. Тогда не крали.

— Боялись? чи не було такої моди?

Л.К.: Начинали як, то нічого було в колгоспі, тогда бєдность була. Шо там красти?

— Чуєте, тьотю, а як ви дівували? де ви збирались з дівками так трошки посидіти поспівати?

Л.К.: Як ми, починала я така вже бігать, то до мене дівчата ото як гуляли, так до мене дівчата наввипередки бігли гулять, потому шо батько пограє, шоб ми потанцювали. А вони так раді були, шо вони б і кажен день ходили.

— Але мати не дуже хотіла?

Л.К.: А мати, канєшно ж, уже наробиться за день, так хоче оддихать, а ми ж, очередь як прийде, то куди дється.

— А ви вже нічого не пряли?

Л.К.: Пряла я!

— Ще пряли?

Л.К.: Пряла я, а шо було? В мене ж шо там, у колгоспі пряли. Так пойдем у лузі, та на прядки принесем, а тоді пряли, ткали, потому шо нічого було, куплять грошей не було, грошей в нас і не було. Дак натрем льону. Сестра вміла, це вона 29-го году, так ткала. І я така вміла прясти і ткати.

— Чи ви пряли коли, то й парубки були? чи ви самі? Ходили на вечорки, щоб прясти?

Л.К.: Да, ходили!

— Ще були вечорки?

Л.К.: Були, вечорки були, ходили.

— А ви ходили на вечорки по очереді, то до тої, то до тої?

Л.К.: Та було там сусіди, шо дівчата були, татка не було, і цей о, ми керосіну вже чи шось принесем, шоб же нести, так ото туди ходили прясти.

— Так. Чи також хлопці приходили, коли ви прядете?

Л.К.: Приходили. А хлопці на карти гуляли, а ми прядем з дівчатами.

— І співаєте?

Л.К.: Співали, весело було! А счас того всього не почуєш ні пісні, нічого.

— А що ви співали тоді?

Л.К.: Шо? “На городі верба рясна”. Тоді, я вже й позабувалась. Тоді “Виноград мій спєлий-зрєлий”. Вже позабувала.

— А цей “Виноград” нагадайте, як співали?

Л.К.: Я вже й забула, і не скажу.

— А як називалися голоси тоді, як дівчата ото співали? яким голосом та? а яким та?

Л.К.: Всє, одна тягне, одна високим голосом таким, а ті всє по-своєму.

— А чи кликали часом, ото коли прийдуть на ті вечорки, казали вечорки чи вечорниці?

Л.К.: Вечорки.

— Чи кликали часом музикантів ще?

Л.К.: Нє, не було.

— На скрипку?

Л.К.: А то вже, коли празнік, так хлопці приносять балалайки, от, чи гітару там, і уже там іграють. А нас іще не пускали, бо дівчата там старші, так нас не пускали.

— А хто не пускав? старші?

Л.К.: Старші не пускали, і завклуб, шо ще ми такі були. Просто нас не хотіли пускать із-за возраста.

— А що вони робили в клубі? Які там були?

Л.К.: Ну, гармошка, то ж брат у мене єсть, батько навчив його на баян. Так вон ото приходив грать. Танцевали. Співали.

Жінка: Там такий клуб був, так в однім сидять там співають, у другому там співають. Потом вже на том мєсті хароший клуб построїли.

— А клуб був з старої хати?

Жінка: Чи хата, чи клуня, це я не пам’ятаю.

— А як на Храм приходили?

Л.К.: А на Храм приходили, то ж зразу за стол. У нас тут церква, так ідеш до церкви, єсть там родичі – забираєш їх. А тоді всі зразу приходять, і зразу за стол сідають.

— А у вашому селі, в Козерогах, Храм коли був?

Л.К.: На Феодосія.

— А це коли?

Л.К.: Це на завтра Другої Пречистої, 22 сентября.

— Так, 22-го. А в цьому селі?

Л.К.: У цьому 28 вересня.

— Чи Храм так само тепер святкується, як і колись?

Л.К.: Нє. Колись Храм, так вони там дні 3 чи 4 гуляли. Дєд нап’ється та й спить, нап’ється та й спить. І там на тиждень ходять хороводами. Гуляють по селу та співають разні пєсні. А счас прошлі і расходяться.

— Чуєте, а коли ви ще були такою дівкою, ще дівували, то чи ви часом не ходили такими хороводами після Великодня? співали веснянки?

Л.К.: Ну, колись, як тільки вийшли на вулицю, так і співають дівчата. Як вийдем, там позбираються співають. Дівчата самі співають. А счас ніде нікого не почуєш.

— Чи колядували?

Л.К.: Ходили щедровать.

— Щедрувать ходили?

Л.К.: Щедровать ходили.

— І ви вже були тоді дівка? чи ще в школу ходили?

Л.К.: Та яка там у нас, я в школу ходила це 4 класи всього.

— Це не мало.

Л.К.: 4 класи всього я ходила в школу. Так, я вже була добра дівка. Так і ходили щедровать.

— Чуєте, а чого ходили щедрувать? хотілося поспівати, побігати? чи щось трошки заробити?

Л.К.: Та яке там заробити! хто там шо там нам давав тоді! Бєдность була, ні в кого нічого не було, о. Ну, ходили, шоб же ж повеселиться, шоб дома не сидіть.

— А хлопці колядували? не пам’ятаєте?

Л.К.: Нєт.

— А чому ніхто не колядував?

Л.К.: Чому ніхто не колядував? потому шо ну шо ж там будеш колядовать, хто йому там шо дасть? як не було ніде нічого. Сала винесе хтось кусочок, от. Якийсь блінчик, бліни, це таке. А канфєт тоді ж не було. Печеня ніякого не було. Грошей не було. І всьо.

— А вдягатись, взуватись за що купляли?

Л.К.: А куплять не купляли, а держали ж корови, теля держали, і забивали його. І кожу ту батько сам чинив. І тоді ото ж уже був сапожнік, який то шив.

— Це означає, що він шкіру так, як би тільки виробляв? продавати не продавав?

Л.К.: Нє! ніхто нічо не продавав, а для себе. А тоді вже, як стала дівчиною, то із сестрою ми ходили в Чернігов. Шось наберем, продамо, і тоді йшли там та купляли чоботи.

— Чуєте, а як ви тоді дітей няньчили, то що вам платили за це?

Л.К.: Тоді 100 рублєй.

— На місяць?

Л.К.: Да, 100 рублєй.

— Це трошки багато було?

Л.К.: Ну, це було коли як, шо я служила, то 100 рублів платили за мєсяц.

— Добре. А чи ви пам’ятаєте, щоб у селі була така жінка, котру всі на весілля кликали, що вона дуже добре готує? кухарка така.

Л.К.: Ні.

— Ні. А вже, коли ви як пам’ятаєте, в вас тоді була баба, що дітей приймала, як народиться?

Л.К.: Я вам скажу, шо в нас була баба. Но мати, я знаю, як меншу сестру родила, так сусідська баба шось там робила, таке шось мерещиться в голові. Така баба була. А то так уже не знаю.

— Докторка вже була?

Л.К.: Докторка, докторка ходила помагала.

— Чуєте, чи в школі часом вам казали, що це краще не ходити щедрувати, колядувати?

Л.К.: Ніхто тоді ніщо не запрещав! ніхто! не говорили даже. Ми всі там бєгали!

— Якою мовою користались в школі?

Л.К.: Українською.

— А скажіть, будь ласка, після війни там по весіллях які інструменти? які ансамблі грали? після війни яка на свадьбі музика грала?

Л.К.: Гармошка.

— А був бубон?

Л.К.: Бубон. Мати моя вибивала. Батько грає на свадьбі, а мати моя бубон так вибивала!

— Такий маленький?

Л.К.: Маленький отак бубон з такими, такі дзвіночки там були. І тоді тарілочки такі. І вони такий звон.

— Скрипки не було?

Л.К.: Не було скрипки. Не було.

— Чи вони ходили грати кожної неділі на весілля? чи трошки рідше?

Л.К.: Ну, хто ж як позове. Як весілля, то зовуть. Не кожної ж неділі є весілля. Він же ходив в чужі села на весілля.

— З матір’ю?

Л.К.: Нє, він грав. Вона грала на бубні.

— Але тільки в своєму селі?

Л.К.: Тільки у своєму, а то мало. Як у нас, то мати вибиває там.

— А чого вона грала?

Л.К.: Навчилася. Вона любила, вона навчилася грать.

— Грала на бубні?

Л.К.: Да, вибивала на бубна. І тоді ж батько грав. Вибивала мати.

— Чи ви щось вчилися трошки?

Л.К.: Я жалкую, шо не вивчилася грать на гармошку. Так жалкую! тепер як згадаю, як грає гармонь по телевізору. Думаю – ну чого я не навчилась? Так батько ж і казав – а! дівчатам не нада! А тоді ж стидно якось було, шо дівчата должни були прясти, шото таке робить. А ніколи було учиться. Брата навчив. А мене нє.

— А в батька вчився брат? чи ще якісь хлопці приходили вчитись?

Л.К.: Були ще такі сосєдські, шо він учив їх.

— Чи вони платили йому?

Л.К.: Нічого не платили! Може закурить коли принесуть. Ніхто не платив.

— Чуєте, а я після війни ходили по весіллях, то весілля були 2 дні? чи 3 дні?

Л.К.: А й тиждень! тиждень! або то й больше! Сначала ж молодий, молода, а тоді вже всі родичі приводять – до мене на завтра! да там готовлять!

— До родичів?

Л.К.: Родичі, родичі! Там уже дядько, він переводить свадьбу всю. Там тьотка тоже переводить свадьбу. Якийсь там родич, так і переводить. Так то воно тиждень, а то і дольше.

— Так музиканти скрізь ходили?

Л.К.: Да! і музика ж всігда.

— Чи батько ходив по селах також?

Л.К.: Да, ходив он, ето у голод ходив он, коли був голод.

— А! 47-й.

Л.К.: Да, да, 47-й год. Того шо я знаю, шо мала була, тоже сиділа  дома. А так пересувалися, ходили по ближніх, шоб як прокормиться.

— А в які міста ви ходили? що ви пам’ятаєте?

Л.К.: Називалося село, воно тепер вже перейменоване, вулиця там є така Гончаровська. А село неначе Ягодівка, чи як то так. У Максім, Тимуровське. Таке все.

— А що ви робили, як батько співає чи грає? то ви що в той час робите? стоїте біля нього? чи десь так чекаєте?

Л.К.: Ми сидєли десь вже.

— Ви мали собі оддихать, так чекали.

Л.К.: У нього в каждім селі були знакомі, і його пускали.

— Чи ви всією сім’єю ходили? чи тільки дівчата?

Л.К.: Нє, не всею! самі менші бігали, потому шо старша була на хазяйстві. А менші бігали.

— Щось хотіла ще запитати, а що він співав? чи він такі божественні, релігійні співав?

Л.К.: Нєт, не то, шо божественні, там всякі він співав.

— Чи ви пам’ятаєте, щоб в той час дітей хрестили в церкві або в попа?

Л.К.: Ну, у нас у сусіднє село, у Василівку.

— У церкву?

Л.К.: Да, там була церква. Так туди ходили.

— Чи в цьому селі була також церква?

Л.К.: Отут? у нас? да! Але тута отій вже церкві 300 літ, даже больше. Там шось багато років.

— А де церква? біля школи?

Л.К.: Нє, тут у нас зразу вона, церква.

— А як ви вже стали мати своїх дітей, чи ви тоже хрестили?

Л.К.: Да!

— Чи можна було? чи ви так тихо? чи тоді ще можна було?

Л.К.: Нам не запрещали. Хто комуністи, то тим не можна. А нам нічого.

— До вас ходив священик?

Л.К.: Да.

— Чи ви пам’ятаєте може, як ще дівчиною були, що тоді було менше розлучень, щоб сім’я розпадалася? чи більше? раніше.

Л.К.: Менше. Менш тоді пили горєлки. так а тепер больше розходяться через горєлку. А тоді менше пили.

— Чи були у вашому селі такі випадки, щоб одружувалися так як би двоюрідні?

Л.К.: Були тоді і тепер.

— Правда?

Л.К.: У нас були, тільки вона вмерла, він остався. Це в цім селі, де я живу.

— І діти в них були?

Л.К.: Діти є. Дві дівчини, так одна каліка така. То всі кажуть, через це.

 

LN 27 Side A – Kobzar A.A

— Чи ви пам’ятаєте, щоб у вашому селі був гончар? Горшки ліпив.

Л.К.: Тут нема у нас.

— А там, де ви були?

Л.К.: І там не було.

— Козероги це називається?

Л.К.: Козероги.

— Не було, так. А чи чули може щось колись про такого маляра богомаза, котрий ікони малював?

Л.К.: Немає в нас.

— А там не було тоже?

Л.К.: Купляли ікони.

— Ваші батьки?

Л.К.: У них батькові ікони, образи були.

— У вас в хаті була така пара ікон тільки? так?

Л.К.: Вони й счас єсть.

— Правда? чи вони були на дереві? чи на полотні? у батьків тоді.

Л.К.: Ну, така іконка стояла. Рамочки дерев’яні були, а тая сама була така, як фотографія.

— Під шклом?

Л.К.: І під склом, і віночок із цвітків. Счас у мене єсть вони, стоять.

— Чуєте, а таких не було, щоб просто на дереві намальовані? не бачили таких?

Л.К.: Була в нас там дома на дереві, а де вона ділась, так я не знаю. Перестраювали стару хату, строївся батько. Стара хата вже була така, шо. Так він другу строїв. Так я вже не знаю, я вже ж.

— А як ви називали ту, котра на дереві була? ікона чи Бог, чи?

Л.К.: Ікона.

— Ікона.

Л.К.: Ікона всьо равно.

— А чи батько, коли кудись ходив в дорогу, то чи він молився до ікони перед дорогою?

Л.К.: Нє.

— Не пам’ятаєте такого. Чи він носив з собою ікони?

Л.К.: Нє, не було.

— Не було. Чуєте, а як ще до війни, скажемо, жили там в селі своєму, Козероги, то хто жив у селі? українці? росіяни? поляки?

Л.К.: Всі українці.

— Тільки українці, не було росіян?

Л.К.: Не було, якось всі отакі. Це вже послі войни, так то привезе оттуда, то оттуда жінку собі. А так я не пам’ятаю, всі наче сєльські.

— Чи були євреї в вашому селі?

Л.К.: Кажуть, що були.

— Раніше ще, так?

Л.К.: Кажуть, що були. Тільки, коли нємці прийшли, то хто, а нє! Один був руський, а вона єврейка, то дєвочку взяли, і її взяли. І це, і вдарили об стовп дитя, і померло. А її забрали. Це таке розказують.

— Добре. А чи були в вашому селі, кажуть, як так давно було, щоб дівчина сваталась до хлопця?

Л.К.: Не пам’ятаю я такого в нас в селі. Не було такого.

— А чи були знахарки в селі там?

Л.К.: Ну, шептухи були.

— Шептухи були. Чи до них ходили люди лікуватися, чи як?

Л.К.: Батько даже мій шептав.

— Правда?

Л.К.: Приїжджали з других сіл до його. Він шептав.

— А що він  шептав?

Л.К.: Зошит там такий. Яке-то всяке, од усього.

— Чи вони також платили  йому трошки за це?

Л.К.: Принесуть то хлібину, чи шось таке.

— Чи ви чули часом, що кажуть, що ікона обновилася, або щось таке?

Л.К.: Це тут я вже чула.

— А як?

Л.К.: Це, кажуть, чи віднести в храм, чи до неї моляться. Так, каже, обновилась, і в храм і здали. А вдома я не чула таке.

— Чуєте, а чи було у вас таке, чи може ви чули таке, що кажуть, що коли хтось часом помре, та повертається, як тінь його ходить, або щось таке?

Л.К.: Не чула такого. Тільки ж ото, як присниться, от воно і збувається.

— А що буває, як ікона присниться?

Л.К.: Не знаю.

— Чуєте, а чи бувало таке, що кажуть, що хтось когось приплакав?

Л.К.: Як то плаче?

— Так, та приплакав, та якась нечиста сила.

Л.К.: Не знаю.

— Добре. Добре, тьотю. А хтось в сім’ї від батька шептати навчились?

Л.К.: Прописане є, та я таким не занімаюсь. Переписане єсть.

— І ви тримаєте це переписане?

Л.К.: Єсть воно.

— Молитви такі?

Л.К.: Молитви.

— Чи це десь далеко? чи ви не показуєте нікому? чи що?

Л.К.: Ну чого, вони єсть записані. В цьому зошиті.

— Ви будете нас бачити, ми будемо мабуть друкувати. Чи ви маєте фотокарточку батька?

Л.К.: Не маю. Єсть моя сестра у Козерогах, то там була фотографія з обложкою, він сфотографіруваний, увелічений.

— Я ще що в вас хочу запитати, ми теж говорили з тою дочкою пару днів назад. І саме цікаве, я не знаю, чи ви хочете говорити про це, що їй було трошки незручно, що її батько такий, що вона ходить з ним. Чи ви відчували щось таке?

Л.К.: Канєшно, не хотілося!

— Правда? Чи такі діти, як ви, вони дражнили вас якось? чи як це? Ну люди добре ставились, правда?

Л.К.: Люди добре, а як только пораниться, так і отзивають батька. Старцями називали.

— Такі діти обзивали? чи люди обзивали?

Л.К.: І люди! Як тільки ж те, так і називають. Дід он і тепер на мене каже – старчиха (сміються).

— Це означає, що було щось трошки таке, котре ви хотіли, щоб його в вас не було?

Л.К.: Ну, хотілось, потому шо завідно було, шо в людей батьки такі, а в себе такі. І сім’я многодітна, і обуть нічого. А у людей і батьки заробляли, і одівались, і всьо. І справляли їм.

— А чи ви так трошки сердились на нього за це?

Л.К.: Ви шо? ні! не сердилися! Потому шо шо ж, така судьба склалася.

— Так.

Л.К.: Шо ти зробиш? батьків не вибирають.

— Добре.

Л.К.: Я одного знала, шо ходив до батька до мого, шо він зовсім бачив усе. А це ходив із жонкою. Шо он зрячий був, а йому ця нравилася жизнь, і вон ходив по селах іграв.

— А жінка тоже бачила в нього?

Л.К.: І жінка бачила.

— І він ходив так оце?

Л.К.: Да, да, да. Ходив. Просив. Грав. Співав.

— Чи він показав, що він не бачив?

Л.К.: Да! очі прижмурив, я добре знаю (сміється).

— Чи він мав якісь пригоди через це?

Л.К.: Він не хотів робить, зароблять, а хотів ловко прожить, і це таке. Він приходив часто до батько мого. І батько його й ненавидів.

— Правда?

Л.К.: Шо такий робить не хоче, а так притворяється. І примружить очі.

— А що батько думав про нього?

Л.К.: Не хотів він його, ненавідів. Не хотів. Презирав.

— Чи він приходив до батька, щоби грати з ним трошки? вчитися?

Л.К.: Яке грати? приходить у село, шоб походить по селу, назбирать.

— А чи він грав на чомусь?

Л.К.: На гармошці тоже. На гармошці грав, і такий високий, стройний мужчина! І примружить очі, і сліпий.

— Він так би батькові тоже показував, що він сліпий? Чи він знав, що батько знає?

Л.К.: Батько знав! Він знав, шо батько знає, а як же! Їх було два брати. І старший такий, ходив, грав, не хотів робить. І цей такий. І це була Красиловка, Красиловка, село таке.

— Чи ви не знаєте, як його звати?

Л.К.: Один Борис був, один Іван. Це я знаю.

— А фамілію вже не знаєте?

Л.К.: А фамілію так і не знаю.

— А жінку як звали?

Л.К.: Не пам’ятаю.

— Ми вам залишимо журнал. Може, тут є.

[00:09:28.00]