Доценко Параска Данилівна

Доценко Параска Данилівна 

Село Білозір’я  Черкаського району  Черкаської області

Інтерв’ю записав Владислав Паскаленко, 1994

 

П.Д.: Ми не ходили, а як сусіди були дуже близькі.

– Мені кажеться, що його все село поважало.

П.Д.: А?

– Все село його поважало, хто його знав, вашого батька.

П.Д.: Да, да.

– Так він був великий майстер, чи що?

П.Д.: Хазяйнував.

– Хазяйнував, і розумний був? міг і пораду дать людську, так? 

П.Д.: В їх сім’я була велика, считайте десятеро дітей було, і там хватало всим. А в нас так було 3 гектара землі, а в Смілі знакомі, та в Смілі два наймають.

– Батько наймають?

П.Д.: Ну да, наймає тамечка. Це і поле зорють, посіють та і є. Там проса насіють, а тамечка на зіму пшениці посіють. Та й усе у нас було, 3 гектари, то дуже гарно.

– Хватало от, щоб продать, і можна було на ці гроші купить?

П.Д.: Синів багато було.

– Ну, от дивіться, наприклад, стільки дітей, це 8 хлопців, ой! 4 хлопці, 4 дівчинки, батько, мати. Це ж всім треба купить і що одягтися, і там, наприклад, якийсь ще крам. Де ж гроші брать? за що купували ви?

П.Д.: А вони ж хазяйнували. Вигодовували свиней штук двоє годованих, та вивезуть та продадуть, бо в хліві ж є свині. А тамечка овець було багацько, та овець продадуть тоже. Та й одіваються, та ше ж купить шо, та так і живуть.

– Хватало грошей?

П.Д.: А город був тоже великий.

– А яка освіта була в батька? де батько вчився?

П.Д.: Ніде не вчився.

– Неграмотний?

П.Д.: Неграмотний був.

– Але розуму було достатньо. А ви де вчилися?

П.Д.: Сім’я велика, а не ходили отак ото попід тином, не бідували так. А ше ж у Смілі в його були ото смілянські, то там гектарів два на зиму виберуть, то там посіють на зіму. А то ж своєї було 3 гектари. І так і прожили. І сім’я велика була, і прожили харашо. 

– Скажіть, будь ласка, а було таке діло, що в вашому селі були такі середняки, як ваш батько, були й бідняки, були й багатії, а отак от за вашої пам’яті було багато бідних людей? тоді в вашому селі бідних.

П.Д.: Воно так як, ті, шо були так, то так воно і січас є.

– Ну, були такі? ну скільки?

П.Д.: Ну, такі не ходили, шоб ото вже геть так.

– Старці, да?

П.Д.: Гляди, бачите, тоді більше було хазяйнів. Літо настало, то вони то по людях підуть, то ше, та заробляють.

– Бідняки оті?

П.Д.: Бідняки, которі ото.

– Ну, скільки приблизно так було? 20, 30 душ? скільки цих бідняків?

П.Д.: О! бідняків в нас було по селі багато!

– Багато?

П.Д.: Багато!

– А таких заможних?

П.Д.: І заможних багато було.

– Ну, не такі були багаті, як ваш батько?

П.Д.: Були, були ше й лєпші! бо в мого батька було тільки 3 гектари огорода, а в тих, шо було, та було по 6, а Стрижок отам черу їх огорода, та він пуля не знав. А мама його було билась – билась! Лаялась – лаялась! Бігала – бігала! і ні вперед, ні взад! І це було, та було через тин у нас. А він голубів завів, і свистуни, вертуни, і які хоч! А компанія до тих голубів (сміється), то там усігда є. Весело було. То та баба й молила, й плакала, і ні взад, ні вперед не можна було. І 7 гектарів поля було.

– Ну, він його пахав? чи ні? чи не пахав?

П.Д.: Зразу пахав, а потом у оренду оддавав.

– Оренду з половини? З половини, чи нє?

П.Д.: Нє, він з половини не давав, бо він ото тамечки близько був город, і все, то він той, то сам. Баба, баба, він би не той, бо він з голубами занімався, а баба дуже була така, та огород обробляла, й таке. А я ж було тоже, считай близько там, це ж близько городи, то тоже.

– Чуєте, а був такий розподіл на чоловічі роботи і суто жіночі роботи? Був отакий розподіл, що оце такі роботи повинен виконувати тільки чоловік, а оце такі тільки жінка? 

П.Д.: Я не знаю, у нас так, як робота є, то і робить жінка, і чоловік робить. А як пороблять уже тоді, то тоді вже він чи плотникує, чи шо-небудь робить ото по дому отако.

– А так в полі то вони разом?

П.Д.: Да! да! да!

– Основну роботу. Зрозуміло. Наймитів не наймали?

П.Д.: Нє, не було.

– А другі?

П.Д.: О! другі наймали! У нас сім’я хоч і така уже той, та як виросла сім’я, то й пороблять усе в світі, 5 дівчат було, 4 хлопці.

– Ну, жили дружно? не сварилися?

П.Д.: Дружно! дружно.

– Ну, так, що діти слухалися батька?

П.Д.: Да, да, слухалися. Не голодні були. Не холодні були. І не лаялись.

– Так, ну а з якого віку діти оце призвичаювалися до роботи? В ті часи з якого віку діти вже ставали разом з батьками робить?

П.Д.: Та, як уже великі. Ну, школу кончають. Як у школу ходили, то ходили. А в школу ходили, то тоді не той, а як школу кончили, ішли робить.

– А в сім’ї? а в сім’ї коли ставали робить? починали робить коли в сім’ї? От ви з якого року стали робить уже? батьку помагать?

П.Д.: Помагали, той допомагали, і я.

– Ну, я кажу, з раннього віку починали?

П.Д.: Да.

– Не так, як оце зараз?

П.Д.: Нє! нє! нє!

– Десь в скільки років, 5 – 6 вже робили? чи з 10? з 20? А коли колгоспи стали, то вже діти з більш пізнішого віку працювать стали? 

П.Д.: Конешно, як колгоспи стали, позабирали, вже ж нема тії землі, то вже хлопці то на роботу встраювалися. А батько вже так ото було поплотнікував, то тамечки шось зробить. Ото теє.

– Більше по столярному ділу?

П.Д.: Да.

– Так. Ну тоді, коли оголосили про те, що будуть створюватися колгоспи, то пригадайте, в якому році це приблизно було?

П.Д.: Це наверно чи 33-й, чи який був, я вже й забула.

– То ви в селі в той час були? а як це приблизно було? хтось приїхав, сказав, що колгосп буде, чи що? не пам’ятаєте? 

П.Д.: В сільраді ж у нас стали ходить городи одбирать, у кого ж великі. Землі начали ж, поодрізували. І так воно й пішло.

– Ну так получається, що люди добровільно йшли? чи з якогось примусу?

П.Д.: Як же добровільно? землю забрали, а люди ж, воля не воля, а треба ж іти робить.

– Тобто, получається, вони не вільно йшли?

П.Д.: Ні-ні!

– Не вільно, да. А були такі, що одразу не пішли в колгосп?

П.Д.: То роботу шукали собі десь шось, то у Смілі, то в Черкасах.

– Уїзжали з села, да?

П.Д.: Да, да. Нєт! він їде ночувать і те, а на роботу на автобусі їдуть, той в Смілу, той в Черкаси.

– Ну, були такі, що одноосібники? землю не віддали в колгосп, а собі залишили і пахали?

П.Д.: Було, тільки не дуже багато, і чогось вони недовго були.

– Ну, скільки їх було? чоловік 10 хазяїв? чи більше?

П.Д.: Та може й 15 було, ну чогось вони хазяйнували – хазяйнували, та і те. А потомечка ж оце таке.

– Ну, а ваша сім’я одразу землю віддала?

П.Д.: Вони самі забирали, хіба ми їм давали? Вони сами позабирали.

– І коні забрали?

П.Д.: Нє, коней не забирали.

– Коні залишилися. Ну получається, вони тільки землю забрали, так? А скільки залишилося землі у господарстві?

П.Д.: Ту, шо на полі, то всю забрали, а город тільки остався.

– Ну, скільки було городу?

П.Д.: Гектар.

– Гектар, да? а то два забрали гектари? Зрозуміло. Ну, були такі люди, що висилали їх кудись в Сибір? 

П.Д.: Були! були! були – були!

– Багато сімей виїхало?

П.Д.: Їх виряжали, хоч і ніхто не хотів, то силою виряжали. Багацько. То і вони почти й не поверталися. Чи їм там так добре, чи шо там. Ну чимало! чимало!

– І звісток ніяких не було?

П.Д.: Ні!

– Що вони там? як вони?

П.Д.: Як вони, я не скажу. Вони, був недалеко коло нас такий Петро, то заложники, ото прийдуть як заложники.

– Чуєте, а хто проводив колективізацію? свої чи чужі?

П.Д.: Свої!

– Свої, да, не чужі проводили. Хто був жорстокіший більше? ті, хто приїжджали? чи свої? хто отак от погано поводився з людьми? свої чи чужі?

П.Д.: Та свій же то не так, бо той те, а він своє робить, як одрізали там городи і все. А як уже чужий прийде, то знаєте, і бились! і лаялись! і всього було.

– Всього було. Ну, так получається, що свої робили, свій став одразу головою колгоспу, да? А перші часи ви теж поступили на роботу в колгосп? чи ні?

П.Д.: Да.

– З самих перших днів, да? Ну, і як життя було важке? чи хароше?

П.Д.: Хароше було.

– Одразу? 

П.Д.: Да. Як на полі робиш, тільки повтикала, напокидала, шоб той, та й додому пішла. І ніхто не балакав нічого.

– Получається, що жити в колгоспі стало краще, як ви жили при батьку?

П.Д.: Це прирівнять паличку до шила! (сміються). Як це так?

– Ну, ви так кажете, що вам було харашо.

П.Д.: Нам харашо, і коло батька було харашо, і в колгоспі, шо то я пішла в колгосп, то добре. Як піду, то поназбираю, скільки донесу.

– І ніхто не казав нічого?

П.Д.: Та Боже збав! не було кому. В мене сімя, їсти треба. А повитрушували уже ж все. То ми раді того ідем, шоб понабирать, куди хочеш!

– Ну, а робить треба було багато в колгоспі?

П.Д.: Багато!

– Багато, да? Ну, це ж уже бригади склалися, ланки, так?

П.Д.: Да.

– Ага, зрозуміло.

П.Д.: Ланки уже ж тоє, бригада ходила робить, потом ланкова, то шо. А люди той, свою поробить роботу, та й іде з роботи. А йде з-за того, шоб скільки донесе!

– Щоб украсти?

П.Д.: Да.

– Ну, а до колгоспу було таке, що люди крали? хтось крав до колгоспу?

П.Д.: Було тоді багацько, хароші хлопці, шо ше і по хатах ходили, як ото там. Було, було! 

– А до революції, батько розказував, хтось крав? чи ні?

П.Д.: Не крали.

– Не було такого. А коли ж люди почали красти?

П.Д.: Як колгосп начався.

– Оце тоді, да? а до цього не крали?

П.Д.: Ні! а нашо ж красти?

– Все дома є.

П.Д.: Нашо красти, коли можна так узять.

– Чуєте, а цей, от ви кажете, коли батько господарював, то могли продать там пшеницю, різне збіжжя, і купить собі. А коли став колгосп, що треба було якось продать або заробить, щоб собі одіж купить, і сім’ю забезпечить?

П.Д.: Ну, в нас же, считайте, землі було три гектари.

– Нє! та це вже при колгоспі! 

П.Д.: А! при колгоспі. Ну, то тоді вже або порося яке годуєш, або шо-небудь отаке, або теля яке вже. Бо стали й діти, й хлопці великі, й ми великі. Удівать треба. То тре шось вже робить. Ну, то порося було, то ше шо-небудь. Та так і жили.

– Це ж хочеться правду знать. Ви ж розумієте, що зараз молодь виростає, ніхто ж нічого не знає, про ті часи.

П.Д.: А як же! я й билася, коли приходили. То примусово.

– Коли, як колгоспи? а батько був живий, чи ні?

П.Д.: Не було.

– А мати?

П.Д.: Мати була.

– Так, а як сказать, ви вже були не малими дітьми, мати були вже не молоді. 

П.Д.: Ну да.

– Так хто, більше господарів не було на ту землю батьківську?

П.Д.: Нас п’ятеро було.

– Ну, так а хто ще на неї претендував, на ту землю? крім вас.

П.Д.: Ми говорили про землю коло хати.

– А! коло хати!

Жінка: В полі зразу забрали, й разговорів нема! А це та хата, шо осьо.

П.Д.: Осьо ця хата.

Жінка: То оцього кусочка.

П.Д.: Город і тоє.

Жінка: Зрізали, так оце осталось 20 соток коло хати. Це вже залишили, а то позабирали. Всього 10 соток міжду хатами, і по 5 соток, то не забирали. Вона трошки путає. Це нічого, тут таке ето самоє.

– Так получається, що вони приїхали і почали і цю забирать вже?

Жінка: Це вже я начала хату строїть, 20 років тому назад. Забрали. Порізали, там і там хати. До революції, до війни, от про це інтєрєсно! Мамо, розкажіть, як забирали, даже із глечиків висипали? як шукали? як батько ваш плакав? як в нього зуби розболілись? як він пішов вирвав? і від чого приключилась його смерть? як він плакав? він говорив, шо за шо мене так обідили? шо я ні в кого не вкрав, нічо не зробив, ні поганого слова не сказав! а мене так горько обідили! Ви даже заплакали, я вас питала, ви сиділи плакали. А потом ше вспомніть, як ходила банда, як засідали хлопці? як цей, дід, шо друг вашого діда був, цього нашого діда, а вашого батька, якісь вінтовки захищав. Пилип? То це компанія, яка собиралась село охранять. Стояли гуртом.

– Ану! ану! розкажіть! 

П.Д.: Ну, ходили, понімаєш, ну на городи там, шо той заберуть, ну давай же діжурить. Ну, там сусіда був, то шо. А в його була гвинтовка.

Жінка: А дід оцей, шо город дав, скажіть, я забула, як ці? Дід, який на своєму городі дав землю, шоб похоронить нашого діда?

П.Д.: Майовський!

Жінка: В діда Майовського казали, коли цей, банда прийшла до вас, спєрва до нього пішли, чи до вас пішли? розкажіть. 

П.Д.: Собаки гавкали, а він почув. А в його гвинтовка була. А банда тоді під вікнами ж ходила.

– Це в революцію? 

П.Д.: Ставні в нас були, оце вже я попалила їх. А собаки дуже гавкали. А він так через тин, а він тоді пішов та бах! бах! вони хода! А уже були б у хаті. Ото вони як пішли, та й пішли. Було.

Жінка: А в листі шо вони зробили в вас і пішли? 12 чоловік, ви казали, ви були під скиртою. Підійшли до лісів, і шо вони зробили? шо вони з лісів зробили аж туди, як іти до баби до Варки?

П.Д.: Кажеться, діда вбили.

Жінка: Вирізали всю сім’ю, ви говорили. І одна невістка, даже син був німий, і того вбили, зарізали. А невістку покинули, бо вона должна була з свічкою іти і показувать.

– А що це за бандіти були?

П.Д.: Свої!

Жінка: Бачите, ну як це село, значить, видно ця банда, вона ж існувала ше й до революції. Ледачі робить, пособиралися гуртом. І от де в кого сало, де в кого шо лежить, і всьо. Нападали, як хлопці засідали попід вікнами наче. Бачите, вона трошки спутала те й друге. І таким образом вони тоді жили, ці люди, які не хотіли робить. Відімо, вони рішили, шо так можна жить. 

– Ну так, зрозуміло. То я поки про колгосп більше, а потім ми вернемося до цього. Так от дивіться, всі люди здали свою землю, вірніше не здали, а позабирали в колгосп. Скільки оце років приблизно пішло на те, щоби люди забули, що вони колись мали свою землю, а тепер земля вся була спільна, так же? Скільки це років приблизно пішло, що люди стали забувать, що вони колись мали свою землю?

П.Д.: А багато! 

– А скільки? до війни ще пам’ятали?  

П.Д.: Матері одрізали ногу на полі, технікою, до войни.

– Ну, а люди коли стали забувать, от наприклад ваша мати або ви стали забувать, що в вас колись і гектари були такі?

П.Д.: Та хіба такі є? хіба такі люди є?

– Нє, так я кажу, скільки років пройшло після того?

П.Д.: Та багацько!

– Ну скільки? 5, 10 пройшло?

П.Д.: Мабуть з 10.

– Ну, коли почалася війна, то вже й не пам’ятали таке діло? Ну, добре. От, наприклад, коли дома господарюєш, так воно знаєш, шо це молотарка моя, плуг мій. А в колгоспі то чиє воно було? 

П.Д.: А тоді вони їздили по хатах, в кого шо бачили, і забирали в колгосп, і воно в колгоспі було. І плуги брали, і вобше все брали. А хто поховав, то було, а хто десь поховав, то забрали. А в колгоспі розкрали хто й зна шо! То так воно й пропало.

– Ну, перші роки колгоспу вам багато платили? як ви працювали в колгоспі.

П.Д.: Задурно. Задурно. Трудодні, а нічого ми не получали.

– Це за палички?

П.Д.: Да.

– А скільки років пройшло, що колгосп став уже на ноги? десь перед війною? чи він так і не нагодився?

П.Д.: У його і тепер мало ходять, бо вони платять так, шо хочуть.

– Угу, зрозуміло. Ну, як ви думаєте, для своїх нащадків ви хотіли б, щоб мати таке господарство, як ваш батько мав?

П.Д.: То вже не дуже воно.

Жінка: Для дівчат для своїх? для внуків! для нас.

П.Д.: А як не схочуть робить, тоді шо? набрать города, та хай стоїть? вони не схочуть ше робить, понятно? нада найти ше такого!

П.Д.: Ну так, звичайно!

– Чуєте, а коли люди крали в колгоспі, то їх сильно наказували, чи нє? От зловили, наприклад.

П.Д.: Ви знаєте, шо зразу дуже сильно наказували, судили, годи давали. А потом як увійшло, та як начали ж трусить, та витрусять із хати. та тоді люди перестали ж ходить. А вони тоді вже перестали трусить. Хто шо де впіймає, то схова, та так і пішли. Оце таке було. Шо було, то було.

– Зрозуміло. Так я хочу сказать, що практично люди потихеньку навчилися красти.

Жінка: Да, потихеньку.

– Потихеньку. Скажіть, будь ласка, а от дивіться, раніше, ви кажете, що діти поважали батьків. А от за часів колгоспу змінилося становище в сім’ї? Уже якось син до батька так же ставився, чи змінилося ставлення? як чоловік до жінки? 

П.Д.: У колгоспі мало таких, це вже якась така падіж, можна сказать, іде в колгосп, а то всі по проізводстві, а в колгосп те загріб, а те украв, отуди забрав. І немає нічого.

– Ну, а саме село, получається, що потихеньку стало роз’їжджаться в різні сторони?

П.Д.: Да, да!

– Багато виїхало?

П.Д.: Багацько!

– Зрозуміло. А як ви думаєте, чи багато зараз в селі таких людей, які мають почуття такого хазяїна? такого хазяїна, як ваш батько був? багато таких людей зараз?

П.Д.: Мало.

– Мало, да?

П.Д.: То й  мало, бо городи позабирали, багацько пішло по роботах, пороз’їжджались. А деякі старі, та дома стругає, то ше шось робить. Отак і живем. Тих нема давно. 

– Ну, зрозуміло. Скажіть, а до колективізації, от до революції, кому належала влада в селі? хто правив селом? як то називалось? не управа, ні?

П.Д.: Ні! ні! такі наші там, голова колгоспу казали.

– Ні-ні-ні! до, до колгоспу хто керував? при діду? Управа вона називалася. Управа, да? Так був там староста, чи хто?

П.Д.: Голова колгоспу, чи то управи.

– То це був сільський свій дядько? чи когось присилали?

П.Д.: Їх там штук 3 було. Гляди, як шо небудь, то якось і покарають. Пройшло та й отак забрали його.

Жінка: А розкажіть, як свариться невістка з сином, чи то свекруха з невісткою.

– То судились?

Жінка: То їх визивають усих і там розбираються. то скільки раз ходила свідчить за бабу? шо баба робила?

П.Д.: Воювала, била!

Жінка: А хто розбирав? хто розбирав?

П.Д.: Та вже нема тих.

Жінка: Нє, діло не в тому, чи є вони, чи нема, а хто ці люди були? ці, шо розбирали? свої білозірські? не привозили вам чужих?

П.Д.: Нє! нє! свої!

– А піп був в селі? до революції піп?

П.Д.: Був.

– Був? а ви це ще пам’ятаєте? за вашої пам’яті? да? В те время піп мав владу в селі? його слухалися люди? 

П.Д.: А як же! в церкву ходили.

– Ну він, як він правив? він якось, як кажуть, правду наставляв? людей судив? чи ні?

П.Д.: Нє.

– А що він робив?

П.Д.: Правив.

– Ну, хрестив дітей?

П.Д.: Хрестив дітей.

– Ховав?

П.Д.: Ховав, людей ховав.

– Ну ясно, що люди слухалися, да? Зрозуміло. А люди сходилися на сходку, чи як називалося таке, що треба вирішить якесь сільське питання, то сходяться на сходку, так? чи як це називалося? чи збори?

П.Д.: На збори. Пособить було шо треба. Просить шо у церкву. То було люди йдуть.

– І багато людей сходилося? Ну, а наприклад, багаті люди в селі, вони получається, наче були при владі сільській, бо вони мали гроші? чи тоді все одно було, чи ти багатий, чи ти бідний?

П.Д.: Да, хто як шо вмів.

– Ну, багатші були при владі? чи ні? багатші, да? Ну, а до бідних була велика зневага, чи ні? чи взагалі була якась до бідних? їх поважали так само, да?

Жінка: Розкажіть, як ця жила, як серпами пшеницю, як нанімали оце. Як помагали, як вона одставала, в неї рідкіша пшениця була, та менше нажала. Та шо вона робила? розкажіть.

П.Д.: Та ну!

Жінка: Таке ж нада!

П.Д.: Нашо ж його балакать таке?

Жінка: Шо просто які люди чесні були, мамо! Вона нажала менше, чим той, а баба ж Варка прийшла, та платили ж одінаково всим. А а ж каже – я ж менше нажала, та в сльози! А баба каже – та Господь з тобою! я ж тебе не заставляла більше нажать. Менше. Просто такі люди тоді були чесні. Як могло тоді буть, багаті, бідні обіжать один одного? То вона каже, шо, як ви мені розказували, кажна десятинка, кажна сотка, кажний був зайнятий! кажне робило, як мурашка, і не гуляло, не було такого, як січас. 

П.Д.: Це ж на поле підеш, постаєш жать. То підряд же ж стоять, то значить де склад такий, та пшениця густа, та вона собі туди нахрест покладе свій сніп. А та тоді хвата! хвата! хвата! хвата! а вже ж понад доріжкою, уже не та пшениця. Отам витолочена, або що. Ну, це ж бува, вона тоді плаче. Мати каже – то я ж не той, хіба я заставляю оце вас робить? у вас не така, меньше? меньше буде! А вона тоді жала – жала, та ті вже посідали полуднувать і оддихать, а вона ше жне, бо ше од неї купа. Бо в них снопи здорові, а та навхрест, сюда-туда! і сніп! і сніп! А та кладе! кладе! кладе! кладе! і той. А тоді в плач, і не хоче вже й їсти! було всього.

– Чуєте, а під час колгоспу, то хто став головою села? коли колгосп був уже?

Жінка: Наших же білозерківських сажали головою колгоспу? А нє, були вони разні, і цей, шо січас, як його?

– Та то влада перейшла до колгоспу, да?

П.Д.: Да. 

– Якось влада ця відрізнялася від тої, що раніше була?

П.Д.: Я вже і позабувала.

– Позабували, як воно було? та нічого, це таке. А бідні під час колгоспу були? чи нє?

П.Д.: Які січас, такі вони й тоді були.

– А багатії?

П.Д.: А багачі трошки приунили, ну нічо. Як є ото хазяїн, то він собі там накосив, а там тоє. Це моє поле, каже, море по коліно! А котора така, то хліба, хліба, та й всьо!

– Так! хотів вас запитать про друге діло. Чи співали в вашому селі люди? 

П.Д.: Як?

– Чи співали хтось в вашому селі люди?

П.Д.: Та кому весело, то співали. А як затягнуть, то вже на все село!

– До революції?

П.Д.: Да, та й січас! аби тільки налили!

– А тоді хіба багато так пили? до революції багато пили?

Жінка: Розкажіть, як приймала гостей баба Варка? а як нажарить! та як напарить! та як напече! бо це ж в суботу – неділю і рідня прийде, і брати,  і оті всі-всі-всі Майовські, та всі поприходять! Бутилку горілки по отаких рюмочках на два дні пють всію компанією. Інтересно, як це можна бутилку одну два дні всією компанією розпивать, і ше і остається!

П.Д.: А їсти було шо, а їм, людям, вони як ото в кого живуть є, шо немає, то їм аби піти та наїстись.

Жінка: Я про випивку, шо отакими чарочками, не брали стакан, ото і не бачить більш нічого. Їсти много було, і випить  чуть-чуть, і розмови були.

– Чуєте, а я хотів ще таке запитать – а ви на досвідки ходили? на вечорниці?

П.Д.: Нє.

Жінка: В молодості, в молодості! вспомніть! ше до батька було.

П.Д.: Не ходила.

– А чого? а сестри ходили? 

П.Д.: І сестри й не ходили. В нас було дома шо робить.

– А чого ви не ходили? не хотіли?

П.Д.: Вдома наробишся, та робиш – робиш, і не переробила усії роботи. То куди ж іти? А то вже такі, которі випить хочуть, то шоб така компанія, чи робила? чи не робила? Аби випила та наїлась. 

– Чуєте, а цей, а пісні співали на вашому кутку? так дівчата збиралися, хлопці, чи нє?

П.Д.: Тепер не співають, а тоді співали, аж все село ревло.

– На кожному кутку?

П.Д.: Да.

– І парубки співали? і дівчата? 

П.Д.: Да.

– А коли перестали співать?

П.Д.: Та оце вже воно, оце вже.

Жінка: Це вже я ще співала.

– Коли?

Жінка: Це вже я як переїхала в Черкаси, то співали ще. Мішка був, грав харашо. А потом ше годів 10 співали після того. Десь до 60-х. Я йшла в 56-му, ше потроху співали, але вже менше. А десь уже навєрно до 70-го году вже вобще перестали співать. А тепер вже страшно на вулицю вийти. Оце тільки смерка, ніде не шелепне! Ідеш вечором, аж страх тебе держить! О до чого дожились!

– А раніше так не було?

П.Д.: Та ні!

– А як було раніше?

Жінка: А ви розкажіть, як до революції?

– До революції як було? як ви в школі вчилися? як співали?

Жінка: Розкажіть, як ви ходили на вулицю? такі хлопці були!

– Не прийдуть уже!

Жінка: То розкажіть! це ж інтересно!

– То розкажіть! розкажіть! будь ласка.

Жінка: Про парубків, розкажіть про Івана, про Грицька, про Павла. Це ж хлопці були на все село!  не було таких хлопців!

– До вас залицялися? чи що?

Жінка: Це брати.

– А! брати.

Жінка: Як хлопці ваші вас захищали? брати ваші, Іван, Грицько. 

П.Д.: Я вредна була. Хлопців била, очі деру! і тут, бо в мене защита, хлопці. Тільки мене, та куди! Заробила, так заробила! Всьо!

Жінка: А розкажіть, як Павло передівся в дівчину? Розкажіть, ви ж мені розказували. Павло був дуже красивий, він на фотографії є красивий.

– Це брат, так?

Жінка: Брат, це мій дядько був, а материн брат. Високий, красівий дуже. І передівався дівчиною і ходили, куди вони ходили?

– Це на Меланку, чи що?

П.Д.: То ввечері осьо прийшов, костюм узяв, надів, запнувся. Я, каже, дівчина, понімаєш, і він іде до дівчат гулять (сміється). І то шо хоч, те й є! Проводи її, веде її. А воно ж хлопець. Було, було!

– Чуєте, а свята справляли? Різдво? Великдень? Івана Купала?

П.Д.: Справляли, тільки у ці часи рідко, рідко. 

– А тоді? тоді?

П.Д.: Тоді гарно справляли.

– Тоді гарно. Козу водили?

П.Д.: Да (сміється).

– А Меланку?

П.Д.: Все було!

– І Івана Купала?

П.Д.: Да!

– А калиту кусали?

Жінка: А розкажіть, як намазали цим, балабушки намазали вовчим салом? ви ж мені розказували, розкажіть! Ну, дівчата пекли балабушки.

П.Д.: Напекли балабушок.

– А що таке балабушки? 

Жінка: А ті, шо собакам дають, хто вперед вийде заміж, яка дівчина.

– Це наче, як ворожили?

П.Д.: А в нас же такий герой, це ж кажеться Сашко, не знаю, которий, та взяв та їх понамазував вовчим салом. О Боже! собаку як привели, а вона як завиє! (сміється) та тікать! а вони – ой! Боже мій! Ну, це не та, давай другу! Та вони водили, водили, а вони виють і тікають! (сміється).

– А то повинен собака укусить, еге?

П.Д.: Балабушок же напекли.

– Це ж на Андрія ворожили, еге ж?

П.Д.: Да. Та на дощечку, і приводить собаку і хай же вона вхватить, хто заміж піде. А воно ж, ми ж не знали, шо вони вовчого сала. А вона ж те як, ой! сміха було! Ну, це вже ми заміж не підем! (сміється) Отаке було це.

– Зараз уже не ворожать так, як тоді ворожили.

П.Д.: Ох і ворожили! 

– Чуєте, а церква була, так?

П.Д.: Стояла.

– А Храм коли в селі? це Храм коли в селі? на Покрову? чи на Вознесіння?

П.Д.: Кажеться на Вознесеніє.

– На Вознесеніє, да.

Жінка: В нас Храм на Троїцу. У нас 3 кладбища, і 3 разних.

– Нє, ну церква та, яка була, ви в якому приході були, то це на Троїцю, чи що?

П.Д.: Своя церква була. Ох! вона ж і церква була гарна!

– А коли її розкидали?

П.Д.: Та, як оце заходило. Ох! і церква була!

– Піп був місцевий?

П.Д.: І піп був, і все було, і розкидали. І нова ж, нова церква. І так її розібрали та спалили.

– Дерев’яна церква була?

П.Д.: Дерев’яна.

– З баньою була така, да?

П.Д.: Ікони такі хароші були! все, все було. І така церква! Я казала, шоб тим руки не боліли, которі простягали до неї.

– А уже це перед війною сталося, так? коли її зруйнували?

П.Д.: Так.

– А так хтось, піп ще жив в селі? чи його убрали уже з села? піп дівся куда?

П.Д.: Був той, а потом уже, як церкву нашу розкидали, уже ж нашої церкви немає, то він там послужував. А потом уже ж ісчерпався, то другий.

Жінка: В тій церкві, шо на базарі?

П.Д.: Да. 

– А зараз є хоч одна, чи немає? одна осталась?

Жінка: Одна осталась на базарі. А вона розказує, шо той, хто знімав.

– А хто це був такий? як його прізвище? фамілія як його?

П.Д.: Та я не знаю!

Жінка: Оце, шо ви сказали, первий ліз.

– Хреста знімав. Як його звали?

П.Д.: Отам на базарі, ото там він.

Жінка: Казала баба, це вона вже забула.

– Ну, так він перший поліз, так? і зірвав хреста? Так шо з ним потім було?

П.Д.: Поодбирало йому руки й ноги.

– Скоро?

П.Д.: Скоро ж.

– А що було в церкві? просто зруйнували, і все? 

П.Д.: Хто шо хотів, те й брав.

– Додому?

П.Д.: А куди ж!

– А ікони куди подівали?

П.Д.: По хатах позабирали. А я й не ходила, і не той. Та хай Бог боронить, плакала й плакала. А ше ж нова церква, хароша, все було!

– А коли її збудували? ще при батьку?

П.Д.: При батькові ше збудували.

– Як ви думаєте, шо от коли церкву зруйнували, як кажуть, стало гірше жить? чи нє? коли церкви не стало.

П.Д.: Я вже забула. Нашо мені все воно. Ну, то тоді ж було, шо той, та й до церкви йдеш. А це вже як шо, ну то в нас ше ж одна є.

– Я хотів запитать – ви старців бачили, чи нє? Таких, що на бандурах грали? на лірах?

П.Д.: Були.

– Бачили? Так, а що вони? ви з ними розмовляли? чи ні?

П.Д.: Нє.

– Бандури бачили?

П.Д.: Да, таке шось. Вони, гляди, де свадьба, то вони той, а потом на базар виходили, то грали там таке.

– Так у вас були свої місцеві такі старці?

П.Д.: Нє, місцевих не було. Приходили.

– Приходили. Так що вони? розказували щось? грали думи?

П.Д.: Вони все грали, а балачки я не знаю, я не слухала, шо вони.

– Ну, люди збиралися навколо них?

П.Д.: А як же!

– Так що вони про козаків співали?

П.Д.: Усякі пісні співали. Як п’яні, то ше на той, то там якої хоч, такої й заспівають тобі, й скажуть, і той.

– То вони на лірах грали? Знаєте, ліра це такий інструмент, шо отак от коліщатко крутиться.

П.Д.: Нє-нє! не було в ніх такого.

– А то бандури, знаєте, такі багато струн, так то на бандурах вони грали? чи на чому?

П.Д.: Скрипка якась. На скрипку, як ото бере.

– А ваш батько на якомусь.

 

Жінка: То вже батько, він уже був, мабуть, робітник у нас. Розкажіть про батька.

П.Д.: Вони, ото у нас коні свої, і їдуть у грабарі, а куди вони їдуть.

Жінка: А шо таке грабарі? шо вони робили? 

– Землю возили!

Жінка: Куди?

П.Д.: Хто й зна куди! бо це ж вони не в нас возили. Це вони у той поїдуть, та там гроші їм платили.

– Це ваш чоловік, так?

П.Д.: Да.

– Це вже, коли колгоспи стали?

П.Д.: Да.

– Ви в якому році одружилися? ну, вінчалися ще в своїй церкві? вінчалися? вас піп ще вінчав?

П.Д.: Да. 

– Все по традиціях, да? А весілля бачили ви, коли ще дівчиною були? бачили весілля? вони відрізняються від сучасних?

П.Д.: Почти, як харашо, і є в кого, за шо, то як було, то так і грають.

– І грають. А які ансамблі грають на весіллях? де беруть людей, щоб грали на весіллях? оце на скрипку? 

Жінка: Тоді, мамо, ви не путайте до революції, і вже після того, як ми росли. От як ви виходили заміж? свадьба у вас? ви виходили за батька заміж. Свадьбу батьки робили?

П.Д.: Робили.

Жінка: В вас там музика грав? чи як ви?

П.Д.: Музика грала. Наймали.

Жінка: А музика, шо там? які там інструменти?

– Скрипка була?

Жінка: Бубон? чи гармошка?

П.Д.: Гармошка і те.

– Скрипка?

П.Д.: Скрипка.

– А більше не було? сопілка була?

П.Д.: Та, сопілка то це вже, як вони підуть додому, а той.

– Чуєте, а в селі багато було не українців? жиди були? чи росіяни?

П.Д.: Були жиди. Було багацько жидів. А вони шото почуствували, і вони зарані виїхали. Усі!

– До революції?

П.Д.: Да.

– А вже після революції не було?

П.Д.: Не було.

– А кацапи були?

П.Д.: В нас не було кацапів.

– А там хто інший? турки там? чи татари?

П.Д.: Нє, не було.

– Одні українці були?

Жінка: А австрійці, ви казали, як носили їду до діда, й до баби, до батьків до їхніх? Тоді шо це воно було? чи це війна? шо це за австрійці були?

П.Д.: Нє, якось на їх і казали, австрійці таки ж були. По хатах їх як понаставлювали, а в їх воші, то як понасипали воші!

– В революцію? в революцію, в 18-му, в 18-му. Перша світова війна. Так а цей, ви кажете, українська мова тільки була в селі тоді, да?

П.Д.: Да.

– Ніяких інших мов не  було? 

П.Д.: Жидів було багацько!

– Вони в лавках сиділи?

П.Д.: Вони торгували таким всим, і той, а потом шось як по той, то виїхали.

– І невідомо, де ділися, да? 

П.Д.: Да.

– Так, а як українці ставились до росіян після революції? тоді. як оце революція прийшла, ці комісари і так дальше? як люди ставилися до них?

П.Д.: Вони мало до нас сюди, тут у нас в селі були. То нам всьо ровно було.

– Ну, зрозуміло.

П.Д.: Оце позаду там магазіни були. Підеш – все на світі є! аби тільки гроші! А січас?

– А люди добріші були?

П.Д.: Та які були, такі й є. Як було воно, то і таке й є. А було тоді, а на базар ішли, це ж тоді ж жиди там продавали, то як підеш, а вони шо хочеш, торгують! І магазіни були, і так на стойках торгували. Аби тільки в тебе гроші. А потом.

– Все пропало?

Жінка: Молочко носили продавать, корова була розкіш.

П.Д.: Банку.

Жінка: Банку, а наливала молока скільки? вона давала скільки? розкажіть!

П.Д.: Та нашо воно нада!

– Чуєте, а ви де вчилися?

П.Д.: У школі.

– У школі, да. Ви вчилися в школі якраз оце в революцію? чи вже після? революції?

П.Д.: Та мабуть після революції вже.

– Так ще попи вчили? чи нє?

П.Д.: Були.

– Були попи, да?

П.Д.: Один був, на тиждень кажеться два раза приходили. 

– Так ви Закон Божий знали?

П.Д.: Знали.

Жінка: А заповіді? заповіді вчила? не хочете признаваться, да?

– Чуєте, а пісні про козаків знали ви? ви самі співали? ні? ніколи не співали? не приходилося, да? А батько співав? і мама не співала? і дід не співав?

П.Д.: Так хазяйнували.

– І дід не співав?

П.Д.: А я діда мало й знаю.

– А бабу?

П.Д.: Бабу добре знаю, бо баба.

– Не співала?

П.Д.: Як п’яна, або піде оце, вони як зберуться, а в нас це там до шинка, та тиждень там п’ють. Оце робе! робе! робе! робе! поки наробе, торбу наготове, та як пішла туди, та на тиждень!

– В шинок?

П.Д.: Да, і не той, а на шляху вони тако, отуто воно недалеко, і там собі їдять, п’ють, співають!

– А за кого, за совєтів були ще шинки? чи вже не було? От під час колгоспу шинки були?

Чоловік: Вже не було.

П.Д.: То там уже де ж ото, в селі.

Жінка: Хто продавав? свої люди? чи хто продавав?

П.Д.: Свої! свої! А там, там же ото магазін був, ото вуличка січас іше є.

Жінка: Я говорю за шинок, а не за магазін. В магазіні счас то продають продавці. А раньше хто в шинку продавав? євреї продавали? чи свої?

П.Д.: Євреї, євреї торгували.

– Горілкою?

П.Д.: Горілкою.

– Так оце баба у них пила?

П.Д.: Да, тут недалеко.

– Ну, а тоді пили так, як і зараз п’ють?

П.Д.: Нема вже тих бабів, і нема того, шо пить.

– Ну, тоді менше пили? чи більше пили?

П.Д.: Меньше.

– Менше пили, да

П.Д.: Тоді у роботу вдарялися, а тепер аби тільки цокнув де хто, то вже. 

– Все, що розказали, як було, за те спасибі велике вам. Дякую. Колись може ще побачимося. Чуєте, а ви не чули таке прізвище – Горинь? в революцію.

П.Д.: В нас не було такого.

– А Холодний Яр чули?

П.Д.: За яр, то це ж він там десь, то чула за яр, а за це не чула. 

– Що там гайдамаки, да? в Холодному Яру. А не приходили гайдамаки? не було?

П.Д.: Не бачила.

Жінка: Мати розказувала за цю банду.

П.Д.: Ну, це грабітєлі!

Жінка: Грабітєлі, як цей морози казали, і як Юра, а тоді Павло стерегли, а потом цей, рішили, шо тихо. Ану розкажіть!

П.Д.: Ну, це ж банда була. Це той сусіда, і брат діжурили, а якраз мороз, холодно! Стукають – ід! каже, проведи, а мороз, примерзло, та тільки роззувся, ноги на печі. А їх іде 6 чоловік! Ох! Боже мій! Господи! коли всі хлопці по вікнах, ружйо було, і такий дрючок і коса надіта. Це вони по вікнах, і ставні були, а одно вікно так. Коли тут тоді собаки як! діжурили ж. Так банда вже ходила, шо діжурили. Холодно ж! померзли і пішли. Тільки шо роззувся і на піч пішли, але ж тут собака як загавкає! і! коли дивимся, в сусіда аж 6 чоловік! Люди! А якби, не дай Бог! вони були на шляху?

Жінка: То шо вони роблять? стукають?

П.Д.: Підожди, шо хлопці по вікнах. Той, коса така з тим. А той з ружйом. Але чують – гуп! гуп! гуп! пройшли, і нема, нема, і до ранку нема. Пройшли, а ставні на вікнах, вони не підуть. 

Жінка: Розкажіть, як у двері стукали? та баба Варка шось казала – Данило! Данило! це ти?

П.Д.: Та то хотіли хлопці виходить ноччю, а помечка нє! так вони гуп! гуп! а в нас із хати ставні. Ну, думаєм, чи хату будуть палить? чи вже будуть ламать? чи вікна будуть бить? І вікна ж позаставлювали. А вони як пішли, та тоді на Калоші вирізали сімю. Вирізали. Ну перелякалися!

– Чуєте, щоб я не забув, так ви кажете, що батько дуже сильно переживав це діло, що землю забрали, чи що?

Жінка: Так розкажіть, як дід Данило плакав, я ж нікого не обідив, не украв нічого, за шо ж мене так із мене банда поіздєвалась?

П.Д.: Ну, як прийшли грабувать, позабирали, шо було в комодах, хліб, повисипали все.

Жінка: Млина забрали, забрали землю.

– То це колективізація?

Жінка: То це ж коли забирали? в колективізацію?

П.Д.: А батько ж тоді як прийшов, то я ж там нічого нікому, чого ж це вони? А мати – та підожди! будем живі, будем робить, чого ти розплакався? шо тобі? хай бере! хай вони подавляться! шо ж биться з ними, чи шо? То мати було, вона чи не прекладала так, як батько. А батько вже тоді, як обібрали, прийшов плакав – плакав, та і вмер!

Жінка: Зуби заболіли, пішов вирвав. Хто йому зуби рвав?

П.Д.: На базарі.

– Тобто, мати не переживала, да? вона каже – все буде харашо! а батько переживав сильно, да? А ви як поставилися до цього? як землю одбирали.

Жінка: Діти, шо вони! кричали! плакали! чи шо? шо брати та сестри робили, га? мамо!

П.Д.: Плакали.

– А багато людей ростроїлося, коли землю забирали, да? всі в селі?

П.Д.: Обідно! познищували! старцями поробили всих, і гуляй! Каже – не було добра, вже й не дождешся.

– А коли, в якому році він помер? батько?

Жінка: Це оце в брата менша сестра родилась в 33-му, це значить у 32-му. Жінка вже була, як дід помер?

П.Д.: А як же!

Жінка: Була? ше тільки родилась? Марійка родилась.

– А батько помер, да?

П.Д.: Болів зуб у нього, і він саме вирвав.

– Ну ясно, що зараження, і так дальше. А що б ви хотіли молодим людям побажать?

Жінка: Дітям своїм?

П.Д.: Здоров’я. Шоб робили. Шоб не було цього, шо нам було.

– Щоб не було, да? А як його оминуть оце?

П.Д.: Як Бог не одверне од нас, то ми його не обминем. Воно все йде.

– Все йде.

П.Д.: Хай його Бог суде, хай не обіжає людей.

Кінець запису з Параскою Доценко. Записано 2 лютого 1994 року в селі Білозір’я Черкаського району Черкаської області.