Цап Марвина Левківна, 1901 р. н.

М.Л.: Здорова хата була, здорова. Увечері діти на полу, бо баба ж і дід на грубі, на теплому. А діти, такий піл же добрий був! Діти покотом, там всім постелять їм, вони покотом всі на полу. А ці вже долі тільки. То це треба, як іти надвір, то отако ноги, бо котрий довгий!

– Ну так, через ноги.

М.Л.: Ага, через ноги. Жінки менші, а мужики то здорові ж (сміється). То їх тре переступать через ноги. І, як кажуть, такий мир був, і слухали. І там коли собі вони заведуться, невістки, то дід – Ану! замовкніть і не пискніть! І тиша, нігде ніхто нічого.

– Як цікаво. 

М.Л.: А тоді вже замічу, шо прийшов дядько один, бо їх же 5 синів було. Прийшов із армії, десь далеко служив. І служив він в тій часті, шо ото перевозить банки.

– Це до  революції ще?

М.Л.: До революції. Там їм по багацько платили. А може й доставали, хто зна, де. Привіз грошей, сидить за столом раз, каже – тату, ти знаєш, шо я тобі скажу? купим хоть одну усадьбу. А люди тоді так єсть, шо їхали в Сибір, виїжджали.

– Туди жить?

М.Л.: Да, в Сибір виїжджали.

– Це з села?

М.Л.: Із села. Одну зиму, мабуть, душ 15 сімей виїхали у Сибір. То так усе село випроводжало, все село їх. А дід каже – то це тре воли продать, і дві корови, бо сім’я ж, то треба продать та й купить. А він каже – нє! А він привіз грошей, ну, там може не сказав, а приховав скільки. та каже – не тре продавать, купим і так. А дід каже – якшо є возможность, то купи. Та він купив усадьбу.

– Тут же в селі?

М.Л.: Тут в селі купив! А на ній, на тій усадьбі, хати не було.

– Землю саму?

М.Л.: Землю. А тоді вже весною гуртом зробили хату.

– За одну весну?

М.Л.: а. А тоді вже давай і другому робить хату, самому старшому. Так поодиначки. А тоді  кинулись – уже нема за шо куплять усадьби. І нема таких усадьбів. А дід, материн батько, отуда в грядку, бо він сам пішов в прийми, дід. А там грядка велика була.

– А як його звали?

М.Л.: Мартин.

– Мартин. А бабу?

М.Л.: Параска.

– Це ваші дід і баба, ге?

М.Л.: Ага! так дід, батько ж і мати, сказав – поїдем у Крим, заробим грошей, будем хату тоді строїть. Поїхали ж у Крим, побули год там в Криму, приїхали та зробили хату. То в нас вже своя хата. 

– Я хотів вас запитать, як вас звуть? по-батькові і так?

М.Л.: Левковна.

– Марвина Левковна?

М.Л.: Ага.

– А прізвище? Ну просто, щоб знать.

М.Л.: Фамилія?

– Да, фамилія!

М.Л.: Ну, я на батьковій фамилії. Цапи пишуться.

– Цап?  Ага! Так, і ви кажете, в вас була велика сім’я?

М.Л.: Велика.

– Велика. Скільки це душ було?

М.Л.: Ну, оце ж було. У мене це у батька?

– В батька.

М.Л.: Нє, така, тільки 3 душі було, бо я тільки одна була.

– А! в батьків одні були. А у діда це, як вашого батька по-батькові? Це Левко? Левко Мартинович, да?

М.Л.: Оце ж 5 синів було в діда, і 3 дочки було.

– А як вашу матір звали?

М.Л.: Харитина.

– Харитина, а по-батькові як?

М.Л.: Мартиновна.

– Ага! і дівоче її прізвище знаєте?

М.Л.: Деркач.

– Деркач. А вона місцева, да?

М.Л.: Да.

– Так ви народилися в якому селі?

М.Л.: А в цьому!

– В Григоровці? Ага! В якому році?

М.Л.: У першому.

– 1901-го року. Ага. Так, а як називався куток, в якому ви родились?

М.Л.: Оце Забарищина считалась.

– Як-як? Забарищина?

М.Л.: Ага!

– А які ще кутки тут в селі єсть? 

М.Л.: А народилась я то це на Береговщині.

– Береговщина.

М.Л.: Туди на берег, бо це ж там мати була іще.

– Вона звідти родом, да, з Береговщини? А як ще кутки називаються тоді в селі?

М.Л.: Забарівщина звуть, Люта долина, Бойковчина, Раковщина. Такі кутки.

– Ага. Ну, ви кажете, ваша сім’я жила в одній хаті?

М.Л.: Оце ж там у діда тоді жили. А в нас тут оце ми построїли хату, то нас скільки? троє.

– Тут троє тільки, це ж на цьому місці, так?

М.Л.: Нижче хата була.

– Ну, а от до колективізації от розподіл робіт який був? чим займалися? промислом яким? чи землегосподарством?

М.Л.: Я вже ж у колгосп пішла робить.

– Нє, до колгоспу?

М.Л.: А! до колгоспу! До колгоспу то я жила в Луковиці.

– Нє, ну, там займалися сільським господарством, чи що там було?

М.Л.: Та, свою землю пахали, свою. І грядка своя. Не в колгоспі робили, а дома.

– Ну, а на що жили? на що жили? це хватало того, що грядка?

М.Л.: А як же! хватало!

– І було за що одіж купить?

М.Л.: Хватало всього, і люди одіті були, кажде було в кожусі. А тепер.

– Нема. Ну, ясно.

М.Л.: Оце як почуй, шо робиться, то ото посиджу я оце, ізвечора ж довго сиджу. Друге время то засиджусь, шо й перестане радіо. Шо воно робиться? шо той народ хоче дождаться?

– Хто зна. Чуєте, а хто був главою сімї в вас?

М.Л.: У селі? то оце, як ми вже жили.

– Нє, ну главою хто був, ваш батько чи мати?

М.Л.: Батько! а як же, батько!

– А хто грішми розпоряджався?

М.Л.: А гроші батько собі кладе чи в стіл, чи куди.

– Ну, всі мали право їми користуватися, чи тільки батько?

М.Л.: Питається мати, шо скільки я там візьму, в лавку там, то шо.

– А не було такого, що у кожного гроші свої, як зараз?

М.Л.: Нє! то ж не жизнь, як нарозно. Хіба ж то жизнь?

– Ну, ясно. А скільки гектарів було землі у батька?

М.Л.: У мого батька? Мій батько вийшов оце ж сюди, ми построїли хату вже, вийшли туди. То дав був батько трошки тії землі, то батько посіяв одно літо там, і не схотів. В мене такий був батько той, шо він без цеї землі найде хліб. 

– А чим же він?

М.Л.: Він шив дуже чоботи гарно.

– Я ж кажу, якимсь ділом займався. 

М.Л.: Він ото собі літо було то дрова ріжуть. Тут роботи було хватає, оце вона тут разна. Жиди то орендою живуть. Скрізь роботи були. І в економію іти, і ти заробиш кажний день руб грошей. А тоді ж руб велике діло було. А тоді вже батько заходивсь оце після войни, та зробив млина. Десь бачив.

– Вітряка, да?

М.Л.: Нє, на воді.

– Водяного? ого!

М.Л.: Як на войні ж були, та десь бачили. А тоді прийшли ж, та давай брату казать, шо справа така й така, млина бачив. І ходив туда дивився і як воно, шо там до чого. А він каже – та шо ж робить? харашо, будем робить. Стали дерево, та там аж решітки є отуди наниз.

– Зараз не затопило?

М.Л.: Затопило там те село. Та там дядьки такі були, шо на поле їхали туди, та договорилися.

– І зробили млина, да?

М.Л.: Та зробили.

– Ну, то скільки так, десятина була землі, чи ні?

М.Л.: Польової  батько не брав, одно літо так посіяв.

– Нє, ну, а так от картопля, чи яка городина?

М.Л.: А! то це ж город тут був.

– Ну, скільки соток було?

М.Л.: Та я не знаю, скільки воно тоді соток було.

– А худоба була яка?

М.Л.: Корову держали, коня держали.

– О! бачте! Воли були?

М.Л.: Волів не держали.

– Свині?

М.Л.: Свині держали.

– От бачте. І у всіх братів було багато землі, чи нє?

М.Л.: Та, потроху ж було. Для себе хватало. А мало котрому, то піде до пана та каже – дайте з половини! То пан давав з половини. Посіє, йому половину, і собі бере половину.

– Наче за користування землею.

М.Л.: Да! та так їм було жить припіваючи. Тільки та вже людина, яка не хотіла робить, то так сидить.

– Ви взагалі мені як розказали ото, що ви бачили в своєму житті, то найкраще було жити тоді при царю.

М.Л.: Да, найлуче було жить. І оце ше ж можна було при Брежнєві жить. То якось воно влаштувалося тако. А це нашо вони зробили?

– Нічого не ясно.

М.Л.: Нема ж тепер хазяїна тут. Нема власті, нічого немає.

– Чуєте, а от після голоду ви ж на базар щось ходили продавать? батько чоботи продавав, чи що? 

М.Л.: Після голоду то куди там, після голоду. Куди ходить, і де ті чоботи продавать? Голодовка то у западну повтікали люди.

– Після 47-го? чи після 33-го?

М.Л.: Та, вже воно мабуть.

– Після 33-го?

М.Л.: Та, після 33-го.

– І багато поїхало, чи що?

М.Л.: Багацько в западну повиїжджало людей. То доставали так, їхали в западну та доставали картоплі. Сама, там дядько один та там уже ж не дядько був, а вже дід. То я там і ночувала, то розбалакалися, а він.

– Це в 30-х роках?

М.Л.: А оце ж у цей голод вже ж. А він – приїдь, дочко, весною до мене, я тобі картоплі дам, посадовиш.

– То це після війни, чи коли?

М.Л.: А після війни. То я весною поїхала, то він мені мішок картоплі набрав, одвіз на вокзал, посадив на поїзд. То я приїхала в Київ сюди, а тут люди тоже так, то помагають одно одному, помагали якось так. І тоді посадовила, то оце уранці піду, там повигрібаю, зверху повилазить така картопля. Позгрібаю, уранці опять вийду, і знов повно, у цій землі повно тії картоплі.

– Така родюча?

М.Л.: Так вона село полюбила, цю землю і родила луче. А тепер кажуть – западніки! То я як почую шо, та кажу – дурні ви, дурні! западники найрозумніші люди.

– Помогли тоді?

М.Л.: Помогли людям. І вони й зараз розумні всі, бо це дурні хахли, їх розумними не назвуть. Ви дивіться, шо тепер робиться в селі! Ви сидите в столиці, нічо не знаєте!

– Ану, що це робиться?

М.Л.: А шо тут робиться!

– Що тут робиться?

М.Л.: Пошло все нарасхват!

– Крадуть? 

М.Л.: Та! не крадуть, ото робить, забрала й пошла! Хіба ж таке мислєно, шоб ішла з кошолкою, 2 банки було уранці, іде ввечері, дві банки, 4 банки на день буде молока в неї. Пошла та видоїла. А за що ж ту корову годувать? а за шо ж тим людям платить? Бо так воно, якби шоб директора оце наче раньше, то були на своєму місці, шо вони вели порядок, не злодії самі. Я б їх, якби на мене, я б їх узяла повиганяла, шоб вони й коло села не були! керовники. Як зараз оце вони роблять.

– Чуєте, а тоді, коли тільки колгосп утворився, тоді такі були керівники, чи кращі?

М.Л.: Тоді не візьмеш ото там будеш, то їж і помідор, а додому не візьмеш.

– Не візьме, да?

М.Л.: В нас стільки було там винограду на луці, на долинах, це ж воно позаливало водою, а то там скільки винограда.

 

М.Л.: На місце начальство поставить, зараз же начальство ставили. Та там був Тихін, здоровий такий дядько, там може кого спитайте, то його ше й знають.

– Так почекайте, це був який, 28-й рік?

М.Л.: Ну, як начиналося ж воно.

– Ну, в 28-му? Ну, приїхав уполномочений з Переяслава. То це в хаті Петра Павловича зібралися? 

М.Л.: І це збирались, туди всі люди ж зайшлися. Всі мужчини, іще й баби. Отака, отака справа. Він розказує, шо все зійдеться до місця.

– А ще ніхто нічого не знає?

М.Л.: А ше ж не знають, шо ше ж і корови до місця, і коні до місця, і все. Ну, люди всі так – будем бачить, як воно буде. А те каже – це погибель буде! так йому і отвічають.

– Оце Тихону? 

М.Л.: Ні, не Тихону. Кажуть – це якась погибель уже буде.

– Що всі разом?

М.Л.: Ага, шо все до місця. А тоді ж він балакав, балакав, ну, а там один і каже, шо ви, каже, признавайтесь, шо воно буде? Ви чогось приїхали, шось тут робить. Признавайтесь нам, шо воно буде. Він крутивсь, крутивсь, зразу він не виявляв, а тоді каже – і коні здасте до місця, і все. Ну, а мужики кажуть – все. Ну, а там же була і економія в Луковиці.

– Угу. А де вона знаходилась?

М.Л.: Аж туди за село, туди до Монастирка ото.

– Отам, де вітряки стояли?

М.Л.: Далі!

– Іще далі?

М.Л.: Далі, там воно така наче.

– Перед валом?

М.Л.: Наче рівнина. Каже – це панську економію розібрали, то це, шоб економія знов була. Отак поварнякали, поварнякали. А через время вже приїжджають, становлять Голову, і то вже.

– Свого чи чужого?

М.Л.: Та, своїх лукавських! Та тільки ж який там не пішов зразу, а поліз такий з бідняків дуже, шо думає, шо це мене розкуркулять, та й поліз туди.

– А знав уже, що розкуркулять, ге?

М.Л.: Вони добилися, тепер же доб’ються. А тоді було пооддавали й коней, все.

– Всі одразу вступили в колгосп? чи що?

М.Л.: То там же мало людей вступили.

– Ну, хотіли? не хотіли? все одно вступили, да?

М.Л.: Ну, а шо ж буде робити? як їх приїхало другий раз два, то один казав – люди, каже, ото йдіть добровільно, бо будете на Сибірі. Таке робили. То так таємно мужикам сказав, шо будете на Сибірі. То шо ж воно робилось так, вивезли на Сибір, і все.

– І багато виїхало тоді, вивезли в Сибір?

М.Л.: Та наче й нє з Луковиці.

– А з Григоровки?  не знаєте? 

М.Л.: А тут із Григоровки, то з Григоровки повисилали таких, шо колоска збирав, то повисилали.

– Це вже після голодовки?

М.Л.: То, як це вже колгосп, то зразу ж і голодовка стала.

– Так, а перші роки, як колгосп був, то життя було таке не дуже хароше? одразу стало?

М.Л.: Та погано було зразу, а тоді стало трошки краще. Ну, тут був голова свій, дуже хароший був.

– Розбирався, да, що й до чого?

М.Л.: І він неграмотний, він тільки розписаться вмів, розписувався. А який порядок зробив.

– Це до війни, так?

М.Л.: Толковий такий, як ото колгосп начався, і так він толк давав людям. А такого не тра його і думать, шоб воно було, бо воно недобре.

– Недобре, да, як ота колективізація? Ну, а получається, до колективізації люди жили як?

М.Л.: А вже ото прийшли ті большевики скрізь, то вони ж народ поналякували.

– Коли, коли?

М.Л.: Як оце ж воно начиналося.

– В революцію, да?

М.Л.: В революцію. Шо вони робили? вони ж грабили таке, вбивали людей. Оце ж вони мого чоловіка на той світ загнали.

– Серйозно? а чого? 

М.Л.: Да! Розкажу я, чого. В нас були коні. А в цього Павловича.

– В Михайла?

М.Л.: В Михайла!

– Білокура?

М.Л.: Ага! батька забрали в армію тоді. Ну, брали молодьож ото куди, в більшовики вони їх брали. А ці хлопці, Бузиленків оціх, Симона цього.

– Петра?

М.Л.: Іван і Петро, то, шо батько предсєдателем був.

– Сільради?

М.Л.: Ага! Приходить і каже – ти одвези, каже, у Ходоров оце ж, каже, допризивніка. Бо скрізь воли були, а в нас тільки коні. Повіз він.

– А колгосп уже був?

М.Л.: Уже начинався колгосп. Повіз він його у Ходоров, а в Ходорові там начальнік був, Жежков начальнік, направив його аж у Богуслав, шоб одвіз він його. Одвіз він його в Богуслав і каже, шо там получиш за його бумажку, і привезеш сюди мені. Ну, так він оттудова повернувсь, завіз йому ту бумажку. Ну, нічого. Після того зараз приходить у село большовик, і це ж тому Симону каже – якогось бика на м’ясо шоб із села дали. І тут тобі лазила вже, ті бандіти вже лазили.

– А звідки вони взялися? 

М.Л.: А свої! з тії сторони понаходили, і тут понабирали, всякі ж були. І чого вони туди заплутали, шо вони того большевика вбили. Вбили то, і це ж були, він ночував у цього ж Петрового батька, у цього.

– Петра Павловича?

М.Л.: Ага. І він йому сказав, шо, каже, тікай в окно!

– Большовику?

М.Л.: Большовику. Він йому сказав, шо я його направлю, то йому дасте. То він вискочив в окно, та давай тікать!

– А тут ці стоять.

М.Л.: А вони за деревом стояли в садку, та вбили його.

– Получається, він наче як направив.

М.Л.: Ну, видно, шо так воно й було. Бо як це вони знали, шо він в окно буде лізти? Ну, після того така строгость уже стала. Ну, нічого. Коли знов другого.

– Присилають? 

М.Л.: Присилають. шо якби були ше цього вбили, то були б і село все виселили, чорт його й зна куди. А приходить той Симон знов – на тобі оцього парня, каже, хай у тебе переночує, завтра шоб ти одвіз у Ходоров його.

– До вас? 

М.Л.: Ага! до нас. А він, мій, він і здоровий був мужчина й моряк, він довгенько ж таки й служив, і опитний у цьому.

– Більшовик?

М.Л.: Та чоловік мій каже – я його ночувать не можу оставить, бо я ж під лісом живу близько. Тут з ліса, каже, ми його не бачили, їх ше не бачили, вони уходили. коли того убили, но ми їх не бачили. Бо вони на той край зайшли, його ото знищили, та й пішли к такій матері. А він каже – й я боюся, я не ночую в хаті.

– Більшовик каже?

М.Л.: Ні, той же предсєдатєль. Так він у нас оставсь. А він і каже – знаєте, шо я тобі скажу, ми тобі дамо вечерять, повечеряй, і я тобі покажу схованку. Як будеш там ночувать, то ночуй, а як не будеш, то іди. Як не полізеш туди. А тоді  такі лозовні були бовдурі, і вони ото в сінях так стоять ото, де дим іде. То це вже сам пристроїв собі, бо вже так чутка, шо єсть банда, ходить. То він собі пристроїв, каже – бува, шо той, я собі втечу, шоб мені нікуди не попасти. Ну, дали ми йому повечерять завидна. Він йому і показує, він поліз же туди. Пристроєна така драбинка, шоб він туди поліз. Подививсь – подививсь, та каже – буду ночувать. І там так можна сісти, така дротяна колиска.

– Наче й не видно.

М.Л.: Шо й спатимеш там аж угорі, аж наверсі, і видно тобі буде й надворі. Аж на версі тако! І вже ввечері направили зразу. Ага. То вони прийшли, давай в двері бить, а я одчинила. Вони і в слунки заглядали, і в бочки заглядали, і на хату лазили. Ну, не додумали, шо у бовдурі. Шукали – шукали, та, якшо найдем, то й вас  порубаєм. Ну нічого, хай буде так. Лазили вони й пішли к чортовій матері. Він уранці запріг коні та й повіз на Монастирок, а з Монастирка на Трахтимирів наче, шоб не цію дорогою. А вони в Коробочках, там дорога.

– В засідці чекали.

М.Л.: Ага! ждали, шо це ж він буде везти, то ми їх тут обох покладем.

– А через Коробочки тоді дорога була?

М.Л.: Ага! Ну, а він ото понад берегом скрізь, та на Монастирок, а од Монастирка та на Трахтимиров, а з Трахтимирова у Ходоров. 

– Понад берегом?

М.Л.: Ага. Одвіз він його. Ну, нічого. Коли днів через скільки входять большовики і ті, десь вони набачили ж тих бандітів, шо вони полями побігли попід лісом. А вони ввійшли в село. А цей ніс воду.

– Чоловік? 

М.Л.: Ага! і коні на ходу – Де бандіти? – Чи я за ними, каже, ходив? І вчепились ото – скажи, де бандіти? А ми їх даже в вічі не бачили до того время. І в вічі не бачили. То так вже, шо вони прийшли цього шукать це ж, шо ночував у нас. А то більш ми їх і в вічі не бачили. І давай одказуваться, шо я не бачив! я б вам підсказав, так я не бачив. І вони давай його бить. І прикладами били, шо й відра ж у його попадали, і він же здоровий тоже такий був. Здоровий парень був. Вони його збили з ніг і прикладами так  і гатять. Ну, на смерть! Я вже бачу, шо в його з рота кров пошла.

– А ви бачили? 

М.Л.: Я вискочила з хати! туди до їх. То я одному отако як ухватила за морду, то мабуть і шкуру всю обдерла. В одного та рушниця висіла так на плечі, то я в його схватила, тако трусю, дала по голові. Отако вдарила, то вони два поперік мене давай крутить, викрутили мене. Бачу, шо я його не спасу ніяк. А мене не б’ють! То я вже тоді наверсі отако впала зверху, та думаю – хай і мене вмісті з ним вб’ють. То тоді покинули вони. А тоді стало, хтось кричить, якась людина – чо ти кричиш? питають мене. А шо я скажу, як я у такому переполосі. Ну, то тоді прибігло чоловік 10 із села цих большовиків. І вони, правда, його і в хату внесли, і питають – шо таке получилось? Я розказую – отако й отако. Ну, вони собі пішли за своїм ділом. Так він мучився днів мабуть із 5, а я тоді кажу до цього предсєдатєля.

– До Симона цього? 

М.Л.: Ага! Ідіть зо мною в Ходоров, бо я сама боюся. Я поїду до начальства, хай якогось десь може дадуть лікаря. Він же ж мучиться, куди там. Не повернуться йому, не здригнуться не можна. І одно ж іде у його кров із рота. Так тільки зворухнувся, так і кров іде з рота. Знаю добре, шо в суботу, тільки там люди сказали, де ж там. Все, ми коні прив’язали там, зайшли в калідор. Мужчина виходить – а до кого ви? Кажем – а до такого начальніка. – Ой, людочки! тако каже, він же такий, шо бє людей. Він так витворює!

– Лікар?

М.Л.: Та не лікар! начальник це ж той! оцей большовицький начальнік. А я кажу – шо буде, кажу. А той Симон – як хоч, будь, а я піду, я не буду тут. Кажу – іди до коней. А я там гомоню до неї. Коли він двері одкриває.

– Начальник?

М.Л.: Та – ви до мене? А я кажу – до вас. Він уже почув, йому вже там большовики сказали, шо ми в хуторі били такого-то чоловіка, моряка так побили. Він ходив в моряцькій одежі. Він убрався, коли одкрива двері – заходьте! Зайшла я туди, поздоровкалася. А він – сідайте! Хваліться, шо за новості?  Я тоді давай вже розказувать, плачу ж і розказую. А він так – Бошка, це він зря побив. Коли входить тоже ж большовик, а він – пойди такого-то позви, такого-то позви сюди. Коли входить їх три. А всі тоді, а я так сижу заплакана. А він тоді тако до одного та – ти оцю женщину знаєш? ти бачив її, оцю женщину? Він мовчить. Я тебе спрашую – ти бачив оцю женщину де?

– На вас?    

М.Л.: Еге! А я думаю – шо це вже воно буде таке? Мовчить він. А він третій раз – я тебе спрашую, ти бачив оцю женщину?! Він тоді як одкулезить отако! та тоді другий раз як оборве його отако! у морду. У його кров так і потекла. То він тоді злякався оце якраз тут бійка така. І тоді другого питає.

– Це вони били, да, його?

М.Л.: Ага! Питає й другого, а той зразу сказав – я бачив. А  нашо ви били? хто вас заставляв? охотники ви такі! Я вас, каже, послав не людей бить, не мирних людей, я вас послав банду ловить. А ви, каже, банду не ловили, та перестріли, людина воду несла і скотину гнала, а ви зачєм били його? Він нам в пригоді, він нам того допризивника привіз, а ви його, каже, вбили! Та як уклежить і того! та тоді – заберіть і одведіть у підвал! я з ними, каже, розправлюся. А шо вже він їм робив, то не знаю.

– Так, а чоловік що, хворів довго?

М.Л.: А! недовго він хворів! Повалявся, повалявся, та й уклався.

– Після цієї бійки, да?

М.Л.: Ну, він мені дав направлєніє, то я його ж возила й до лікаря у Миронівку. То шо, лікар сказав, шо ребрини поперебивані, робить операцію не видержить однаково. Полежить, каже, та й умре. То таке вони робили, ті большовики. То вже стали колгоспи, а батько каже – раз колгоспи, то іди до гурту. Ми дві душі, то йди й ти до гурту.

– А чоловік в якому році помер?

М.Л.: Та це ше ж начали ті колгоспи.

– Як тільки починалися?

М.Л.: Бо він ше в колгоспі й не робив.

– Не бачив, да?

М.Л.: Не робив він в колгоспі.

– Чуєте, ну тоді получається так, що діти слухалися батьків?  

М.Л.: Да! тоді не те було. Тоді батько як сказав, так і буде. Тоді був закон. Тоді боялися Бога, считали. А тепер хто шо считає.

– А церква правилася тоді?

М.Л.: Вже тоді не правилася.

– Ну, ви ще  пам’ятаєте, як правилося?

М.Л.: А чо ж не пам’ятаю!

– А на чиє ім’я, на якого святого церква? коли храм?

М.Л.: Храм? храм на Миколая.

– Ну, значить церква була Миколаївська. Ну, а піп сільський був, чи приїжджий?

М.Л.: Піп приїжджий був.

– Ото, що ви розказували?

М.Л.: Ні це був перед, раньше ше було. То той виїхав молодий, а тоді другий приїхав.

– Отой, що розкуркулили?

М.Л.: То другого хотіли ото спекти.

– А як його пекти хотіли?

М.Л.: Голову встромляли ж у вогонь.

– В лежанку, чи що?

М.Л.: У лежанку, така лежанка, як оце о.

– А хтось почув, що він кричить? чи що?

М.Л.: А батько ж надворі був, уже ж хата коло хати осьо. То він закричав.

– То хто прийшов його розкуркулювать?

М.Л.: Оце ж цього сусіда.

– Гаврила?

М.Л.: І це ж син сидить тепер на поповому городі.

– Так, це він син і єсть?

М.Л.: Оце син його сидить тут.

– А він знає? Нє, так получається так, що вони втрьох – голова сільради, оцей Гаврило, як його прізвище?

М.Л.: Макарович.

– Макарович. Нє, фамілія як його?

М.Л.: Щербак.

– Ага, Гаврило Макарович Щербак. А третій хто був?

М.Л.: А то був Щербак тоже, Ничипор.

– Ага, втрьох вони?

М.Л.: Втрьох.

– А батько надворі десь ходив?

М.Л.: А батько був в дворі туто, двір був тут.

– А вони зайшли?     

М.Л.: А вони йшли до попа, то батько ж бачив, як вони йшли, а воно ж близько, то він закричав, батько ж почув.

– І прибіг, і що побачив?

М.Л.:  А батько сюди побіг, дивиться, шо вони роблять. Ну, їх було три, й вони боялись. Один був держав батькову небогу, третій той. Так він вже посовістився до батька руки піднімать. А ті два, ті не зчулися, де вони. Бо він же ввійшов, та зразу вдарив цього сусіду.

– Так вони, чекайте, попу руки скрутили, чи що?

М.Л.: Їх же три, то вони ж його вхопили та звалили зразу додолу, та тоді ж хотіли йому голову встромить, а він закричав.

– Так вони гроші в нього вимагали, чи що?

М.Л.: Чорт їх знає!

– Ви не знаєте. Ну, так а після цього попа вже й не бачили? і в церкві ніхто не правив?

М.Л.: Уже й ніхто не правив, і не було й попа вже.

– А коли зруйнували церкву?

М.Л.: Та, одразу почти й зруйнували. Уже колгоспи були, то зерно сипали в той.

– І люди не протестували?

М.Л.: Та хто там буде шо казать!

– Зрозуміло. Ну, отак от люди тоді веселіші були, як зараз, чи нє?

М.Л.: Да, тоді зовсім іначе було. А тепер тільки лаються. Оце піду до лавки, та як почую. Та ше оті цени такі. Боже, лаються! проклинають!

– Все на світі.

М.Л.: Все на світі. 

– Ну, а тоді отак співали якось, чи ні вже? чи ніхто не співав?

М.Л.: Та, було співають, кому співалося. А зараз наче людей нема на селі. Оце вдень немає, бензіну немає. Вечором машини їздять, ніч їздять.

– А вдень не їздять.

М.Л.: А вдень нема бензіну. Та шо ж таке? Туди ідеш дров привезти – нема бензіну. То це вже там одного тягають за бензін.

– Шо вкрав, чи що?

М.Л.: Той, шо, того, шо це де ж бензін дівався? А він каже – спитайте в директора, де дівався. Як він бочкою возив туди, де строїв хату.

– Да! Чуєте, а в вашого батька наймити були?

М.Л.: Нє!

– Не наймав ніколи? Ну, ваша сім’я належала до яких? до середняків? чи до багатіїв? чи до бідняків?

М.Л.: Та тоді, де ті були багачі? Як там дядько держав, ну там були в селі такі, шо заможні були. То там один, де то лавка, там хата його була. так ото він считавсь наче багатеньким.

– Заможним?

М.Л.: А то так, держав там корову та бички. Ну, люди жили так ото, добували. Бо тоді було то дрова ріжуться! то грузяться! То такі роботи разні були, то котрий хотів, то поїхав собі в Крим літо, заробив грошей.

– На виноградники?

М.Л.: Та ні! люди їздять в економії, там же в Криму стільки їх було.

– Ну, а що там робить?

М.Л.: В економіях? а шо ж там робить? сіють і оруть, і молотять там. Хватало ж у економіях роботи. Тоді ж поміщики були скрізь.

– Це до революції?    

М.Л.: А тут оце на оцій стороні то ото на полтавській стороні та буряка тоже стільки по економіях сіялося, то вони їдуть та заробляють гроші.

– Так ви кажете, що найкраще було жити при царю?

М.Л.: Ну, тоді годно було. Тоді заробив, пішов, по 3 копійки був аршин краму. Тоді на аршин, не на метр, 3 копійки. А тепер уже чорть його зна, шо зараз.

– Ну, а при колгоспах не краще стало?

М.Л.: Ну, колгоспи як стали, то оце уже як став ото Брежнєв, то наче трошки воно людям розвиднилось. І вже стали хліба давать.

– На ті трудодні, да?

М.Л.: А то там було гарно. Шо там воно гарне було? Поки воно, це ж воно поки зобралося, поки влаштувалися люди, поки стали робить, як слід.

– То потім війна.

М.Л.: А тоді война знов, все розграбилося. Ну, послі войни оце уже так, оце перед войною наче вже стало уже так, шо можна жить уже стало. І хліба давали по чимало. І грошей таки по чимало давали. То вже стало й гарно. Война, знов розрушилось усе, погоріло, нема нігде нічого. Вже все згоріло. Ні села не було, нігде нічого не було.

– Все погоріло?

М.Л.: А то його ж оце побудували після войни ж його все счас.

– Ну, а отак от, коли колгосп став, батько до сина, син до батька там, в сім’ї стосунки не змінилися?

М.Л.: А чого? батько сина понімав, а син батька.

– Ну, а зараз то не так. Коли отака зміна відбулася?

М.Л.: Тепер вже ніхто ні на кого вніманія не обращає.

– Ні, ну, це ж не завжди було. Це ж недавно сталося. 

М.Л.: Ну, народ зараз обозливсь так, шо ніхто нікому не нужний. Зараз така вона проклята укоренилася між людей, шо ніхто нікого не навидить. А до чого воно дойде, хто його зна. Так должно буть, як осьо понаписувано.

– Чуєте, а коли люди перестали вже співать? що це гробова тиша? Коли ще так ви пам’ятаєте, що співали надворі? по кутках.

М.Л.: Це послі войни то люди було ото так на роботі співають. 

– А ви співали?

М.Л.: А зараз оце ніхто нічого. А! шо там співать. Ті співають, у котрих мирно, а ті, шо вони поплатились у войну, то їм воно не співається. Оце воно мені дуже інтересне, шо моя дитина загинула. Шо воно завоювало мені або собі? у такі года загинуть. За що?

– А церковних пісень отаких, щоб псалмів там хто? чи ніхто не співав?

М.Л.: Та, хто їх співав там! кому вони нужні? А так кажна людина каже, шо, якби Бог був на світі, то він би до цього не допустив би. Кажуть – Бог уже одказався од нас усіх. Начорта ви мені здались! (сміється). Оце воно зараз таке робиться кругом шось.

– Ніхто не розкаже про минулі часи, розумієте, що воно як отак от случилося, що сьогодні такий день? Що, чи ті колгоспи винуваті, що тако жили нормально, потім все перемішалося? чи тепер воно те винувате? чи революція ота? Нема ні в кого запитать, як тільки в старих людей, хто це бачив. 

М.Л.: Воно, мабуть, воно должно так буть.

– Отак погано, да?  

М.Л.: Воно, шо воно понаписуване, то воно це так.

– Ну, а тоді от оце колядували хтось? чи козу водили?

М.Л.: У нас ше це було давно-давно, ше дівчиною я була, і сюди прийшов вчитель. Молоденький такий паріньок. То це якраз у революцію в ту було, бо тоді німці ото увійшли сюди ж, у державу нашу ж. А там на горі була школа, ото туди далі, за  лавку.

– На Бойковщині, чи де?

М.Л.: Та ні! оце, де лавка, і отуди на гору.

– Отуди, де Кость Дмитрович живе?

М.Л.: Ага! ото там була школа. Та хата стоїть на такому вигоні. Там школа тоді була, і там учив він  у тій школі. Такий розумний парінь був, про Тараса Шевченка все він ото.

– Розказував?

М.Л.: Ага! і ото революція була, і хтось на його написав, і їх три чоловіка вивезли із села, німці приїхали й забрали. І фамилія його Статушський.

– А звідки він?

М.Л.: Десь із Полтави. Ось забрали його, а він оце ж було всігда то піде на горбік оцей туди, оце туто горбик був, і там гуляють було. Туди тако дорога, і так од дороги. Він було все тако про політику розказує.

– Про Україну, так?

М.Л.: Ага! а нам воно так інтересно, бо він про Тараса Шевченка, пісню ото ж розказує, все! І то його забрали. І оце вся молодьож так в обморок пошла, шо такого парня забрали! Вчитель він, і все так от людям поясняв. Нас зобралось 7 дівчат, бо я найменша була, дівчата більші. Та собі шось узяла зготовила, їдем в Канев, бо в Канев забрали його, і провідаєм його і занесем йому ше їсти. Приходим ми в той Канев, допиталися, де вони позачиняті.

– А німці всюди? 

М.Л.: А німці ж у Каневі там стоять, а їдуть в село, як шо їм треба. Приходим ми туди, а стоїть часовий там. Рушниця так на плечах у його, а  куцька така ризова в руках. А дівчата кажуть – ти маленька ше, він тебе бить не буде, іди до його й питай, шоб наче сказав він, шоб чи випустить наче побалакать, чи як їсти йому дать. Підходжу я до його, він як забалакає ж по-своєму то, захватив отако ту куцьку, та отако хотів мене ж ударить. А я оченята витріщила, та й дивлюсь, думаю, чи дурний, чи шо. Шо ж йому, як воно ж не по-нашому балакає. 

Коли другий з-за вугла шось за його, і так тупнув ногою, шось побелькотав до нього. Він тоді перестав. Чи він його прийшов змінять, чорть його зна! Бо пішов він зараз. А цей став тут. А тоді пита по-нашому він, ну, не так, шоб вже він по-нашому, а так він, ламаються в його слова. А ми давай казать. А він тоді пошов і постукав йому в двері, шо до окна вийди, надвір не пустили, а до окна прийшов. Так його отако видно.

– Учителя?

М.Л.: Ага! вчителя. Він нам розказує, а тоді плачемо ми всі, так нам його шкода. А той німець дивиться, шо ми плачем. А ми тоді кажем, шоб їсти йому дать. А він каже нам – складіть у одно, то я тоді занесу. Він дивиться, шо шось йому ше й принесли. Так він з нами балакав – балакав коло вікна, а тоді каже – дівчаточка, я не вернусь, бо мене вб’ють. Як сказав він, а ми так тужили ж всі!  

А він тоді каже – дівчаточка! віру православну поламають, все поламається. А вона, прийде время, шо вона обновиться, православна віра. І я вас буду просить дуже, дівчаточка, не забувайте Тарасової могили. І про Тараса не забувайте. Бо він такий мученик, як це й ми. Так нам усе розказує-розказує – не забувайте того, шо я вам було поясняю, то не забувайте, бо воно все збудеться. Він нам було багацько так розказує! хіба ж ми його держали в умі все? І воно все збувається. А тоді ж ми склали все, він одніс.

– І його розстріляли? 

М.Л.: Його убили, там у камері один утік чоловік. Якось, шо вискочив, та він був десь ото в Каневі та тікав, то може б де між людьми був, тут утік був би. А шо він кинувсь на мості у ту сторону, а на мосту стояли часові, та його вбили та кинули його в Дніпро.

– Це літо було? осінь? зима?

М.Л.: Літо.

– Літо 18-го року?

М.Л.: Ой! нам так його було шкода! Він такий толковий, так усім ото розказує! І отам, котрий ото з хлопців, то знаєте, як молодьож, то він – хлопці! не ругайтеся! живіть із людьми мирно так, шоб вашого матюка ніхто не чув! Тра по-розумному жить на світі. Так за ним шкодувало все село.

– Скільки йому років було?

М.Л.: Хто й зна! він уже ж учитель був, вже ж видно.

– Ну, років 30 може?

М.Л.: Та, не було мабуть ше й.

– А ви про Тихона хотіли розказать в Луковиці, коли колективізація була.

М.Л.: А! то Тихон (сміється), я його згадую часто, він на думку прибіжить. Слухав – слухав, він же був якийсь, в армії якийсь був, такий розумний був. А тоді кажуть, шо він трошки наче того. А прийшов він – один чобіт, а то лапоть. Він у чоботі і в лапті.

– З війни?

М.Л.: Та! в школу туди!

– Там, де колективізація? 

М.Л.: Ага! оце ж сюди прийшов, та сидів – сидів, слухав – слухав, а тоді як схватиться, як побіжить (сміється) та – власть така, як на ногах один сапог, і один лапоть. Як сказав (сміється), так усі полізли! і ті, шо поприїжджали. А! він каже – така буде власть, як один сапог та один лапоть! та тоді плиг! плиг! отако та й побіг у двері! Ми вже до того реготали всі, до того реготали. І ті сидять хлопці з Переяслава сміються! аж за боки беруться. Кажуть, шо він малоумний. А той другий сидів довгенько, та він, каже, малоумний, показує. Він подививсь, шо він не дурний. А чо так він посчитав вроді покажу, вроді як дурний.

– А це він слухав – слухав це, що розказували, да?

М.Л.: Ага! а він каже – така буде власть, як в мене на ногах, один сапог, а один лапоть!

– Отак і получилось! 

М.Л.: Ото таке! Він такий був комічний. І він слухняний такий був, а здоровий він був такий.

– А це хто в його роду? В голодовку багато людей загинуло в Луковиці? чи оце тут в селі, чи де?

М.Л.: Та, тут в Григоровці душ 10 може. Його й не розбереш, де воно й було шо. Мерли.

– Чуєте, а як ставилися до байстрюків, незаконно народжених дітей?

М.Л.: Тоді було зовсім іначе. Тоді ж уже, як колгоспи були, то було даються.

– А раніше не давали?

М.Л.: А раніше хто їм давав? хто їм давав раніше?

– Чуєте, а до колгоспу жінки мали право голосу в управах, чи нє? на сходку як приходили.

М.Л.: Та тоді, ще колгоспу як не було, та ходять було, то мужики йдуть, а баби ні.

– Не можна було?

М.Л.: Та ні! не то! нема їм чо туда йти!

– Нецікаво?

М.Л.: Там вони зберуться тільки, та їм там скажуть, шо скільки платить там податку,  було раньше ж, та там страховки було 10 копійок чи 15. Ну, таке воно мєлочне було.

– Ну, а обирать старосту наприклад?

М.Л.: А старосту то тоже мужики самі собі оберуть там. 

– Ну, тобто, без ругані, того справжнього, да?

М.Л.: Оберуть собі, шоб він розумний був. Не такого дурного, шоб видурював тільки гроші в  людей. А тоді зовсім не те, тоді при царі він тоді совсім з людей же так не дерли, як тепер.

– А як, а як тоді було?

М.Л.: А тоді там на руб чи там півтора на год заплатить, та й все. 

– Не було такого, що тут, наприклад, оце рубали дерева, сади?

М.Л.: А тут оце при цій власті то і за дерево загадували платить, то й дерево люди рубали.

– Було? і ваш батько рубав, чи нє?

М.Л.: Та батько не рубав.

– Чуєте, а тих, шо були багатії?

М.Л.: Це вже дерева понасадовували, а тоді дерева мало було.

– Садків мало було?

М.Л.: Мало, це вже понасадовлювали. Вже інтерес пропав.

– Що повториться?

М.Л.: Як оце воно було все время,  повториться.

– Оце революція, все, да? якщо повториться, то.

М.Л.: Бо воно ж таке, отаке колотиться, то може война знов схватить. Ми ж не знаємо, шо воно робиться. Може терпіть – терпіть народ, та зійдуться, там уже таке робиться, там так перестрічають. А там того вбили вже. Воно ж таке зараз колотиться. Куди воно йде? Нема ж ніякої власті. Поодкривали границі, а це не на добре. Границі тре, шоб були на замку на крєпкому.

– А при царю були границі на замку? чи нє?

М.Л.: А як же!

– Ну, тоді жиди всім правили, чи нє?

М.Л.: Жиди собі в лавках були!

– І нікого не чіпали, да?

М.Л.: Він собі торгує в лавці, жид той, і все! він ні до кого діла не має, і до його ніхто діла не має.

– Чуєте, а ви за свого життя бандуристів не бачили? то, що на бандурах грали. Або на лірах, лірники.

М.Л.: Та, було.

– Бачили? співали щось, чи нє?

М.Л.: Всяко.

– Ну, ще до революції, чи нє?

М.Л.: Ше поки мирно було, а тепер чорт там гратиме ходить!

– Та, хтось може й гратиме. Так ви їх бачили, чи нє?

М.Л.: Бачила!

– Так вони що переходили? про щось розказували, чи що?

М.Л.: Та шо воно собі? сидить та грає. Давали гроші, та й усе.

– Ну, щось може розумне грають?

М.Л.: Чи його там хто слухає!

– Ніхто не слухає.