⎯ Скажіть своє прізвище, ім’я, рік народження, і де ви народилися.
⎯ 25⎯ й рік народження. Пробачте, я закрию.
⎯ Чи можете сказати, будь ласка, це на касету, я пізніше зможу знайти, прізвіще і ім’я, будь ласка.
⎯ Заворотько Валентин Іларіонович.
⎯ Рік народження.
⎯ 25⎯ й.
⎯ Місто Ромни?
⎯ Отуто на цім місці родився, і вік прожив, і хрестився, і вік прожив. Воно раніше Засулля називалося.
⎯ І що ви будете співати для нас тепер?
⎯ Та оце ж я думаю, що вам іще проспівать.
⎯ Чути буде?
⎯ Це я просто, як кажуть, шукаю. Шукаю.
⎯ Шукайте, будь ласка.
НАГРАЄ.
⎯ Не придумаю.
НАГРАЄ.
⎯ Так ви зараз і будете записувать, чи ні?
⎯ Зараз, так. Уже ми починали, так. Я можу зупинити, якщо ви.
⎯ Уже пише?
⎯ Так.
НАГРАЄ.
⎯ Нещодавно я написав пісню. А то вона писалася мабуть років два. Про наші Ромен, і про нашу трохи ⎯ трохи, про кобзарів. Зараз я виконаю її.
ГРАЄ, СПІВАЄ.
“Ромни, Ромен, колиска кобзарів,
Стоїш над тихою Сулою,
І заглядаєш у Сулу
Старим собором головою.
У славному у нас Ромні
Великі ярмарки були колись,
Колись були.
З’їжджались люди ізусюди, Не переводилися кобзарі”.
⎯ Добре, будь ласка, можете починати
“Ромни, Ромен, колиска кобзарів”.
“Ромен, Ромни, колиска кобзарів,
Стоїш над тихою Сулою,
І заглядаєш у Сулу
Старим собором головою.
У славному у нас Ромні
Великі ярмарки колись були,
З’їжджались люди ізусюди,
І не переводилися кобзарі,
Й не переводилися кобзарі,
І не переводилися кобзарі.
Бо носії людської слави
На струни кожен собирав
Людського лиха, сліз, печалі,
Піснями їх передавав,
Піснями їх передавав.
Були тут кобзарі тямущі,
Терещенко, Петренко, Спиця і Євген,
Наш Адамцевич невмирущий.
Ромен, Ромни, колиска кобзарів,
Стоїш над тихою Сулою,
І над твоєю головою
Пливуть десятки вже віків,
Пливуть десятки вже віків.
В яких були свої герої
На кожен час, на кожен вік.
Тут був Гаркуша, був Шевченко,
Шкурата спів в серцях ще не затих.
Були тут кобзарі тямущі,
Терещенко, Петренко, Спиця і Євген,
Адамцевич невмирущий.
Отак роменські кобзарі
Лишили славу по собі,
Лишили славу по собі,
Лишили славу по собі. Ромен,
Ромни, колиска кобзарів,
Де Адамцевич в ньому був,
Де Адамцевич в ньому жив,
На кобзі чари він творив,
І багатьох причарував,
Любов до кобзи дарував,
Любов до кобзи дарував,
Любов до кобзи дарував”.
⎯ Вона ще в мене не, та й слова путаюся, та і музика ще.
⎯ Дуже добре було. Я хотів би запитати вас, цей стиль старих дум, ви написали це, я думаю, чи ви мали на увазі, що ви, коли ви написали точно цю пісню про Ромни, чи ви зробили це, щоби бути в стилі старих дум? Це означає, що ваша пісня дуже гарна ще тим, що написана, як дума, як справжня козацька пісня.
⎯ Я писав по такій причині. Коли помер мій товариш, старший товариш, художник, а я його, це картини моєї роботи. Крім Шевченка. Я малював. І це в 84⎯ му році ще живий був. Я не малював, я перемальовував. Я не художник, я тільки, як кажуть, копії і з старих, і з нових. Оту тоже в 53⎯ му році ще робив. Правда оцю, величиною формата такий був, я сняв. А оце із маленьких із таких.
Коли він помер, так мені ну так тяжко ж, ясно. Я більшість, я горілки не п’ю, не курю. Такий, як кажуть, пісний образ життя веду. А отак десь познайомишся із таким чоловіком, ну, який і сам, ну, там малює, там іграє. Отаке. І шоб він скромним був, то для мене значить товариш. Я з ним, а чого я з ним подружився? Узнав, йому син купив бандуру на старість. До його торіччя свого. А учить, настроїть нікому. Він як будто би десь договорився із Ігорем Рачком, но він дуже рідко буває в Ромнах. Це буває у 3 ⎯ 4 місяці раз. Прийшов настроїв, а бандура це ж інструмент такий, шо поіграєш, треба підстроїть. Нікому. І я ото пристав був, і, як кажуть, із Петренка. Петренко, потім Спиця, потім Терещенко, потім Адамцевичу. Ну, в Адамцевича я не зміг нічого взяти.
⎯ А чого?
⎯ По⎯ перше, в його стиль звука не такий, як всі кобзарі. Потім по⎯ другому він таки був, як кажуть, недобросовісний до учнів до своїх. Він боявся передать свою, своє кустарничество, таємниці боявся передати. Так. І через те я, як кажуть, із його хати виніс тільки самий репертуар. І то він не давав, а як він захворів, так жінка його дала мені вже.
⎯ А що це було? в зошиті?
⎯ У зошиті, так. Я переписав його десь, не пам’ятаю, чи він є, чи немає. А я чого іще був, як говориться, знайомий із ними? бо я робив, це моєї роботи.
⎯ Це бандури?
⎯ Так, так, так. Он я тоже до хвороби мами почав був, но я хочу її тільки на дерев’яних кілочках, все шоб було по дереву. Тут воно і залізо. А там я хочу, аби щоб було саме дерево. Я почав ремонтірувати їх. Оці кісточки став уставлять. А вони грали, просто кобилка була, кружок такий, як оцей. І тоді, і зразу Петренкові переробив. Потім переробив Спиці. Потім переробив Терещенку. А потім вже Адамцевичу.
⎯ А переробив що?
⎯ Оце о я робив оці підставки повстяні, а у них були дерев’яні, розумієте? А потім ремонтував їх. Потім, а я не брав у них грошима, я піснями. Їм легше, а мені краще. Через те я, як говориться, до них мав дорогу до всіх. Або справу до них, і вони до мене.
⎯ Чи можна так сказати, що серед усіх кобзарів Адамцевич був найбільш такий, котрий не хотів дати свої пісні?
⎯ Я б сказав можна. Бо він так, дасть акорди самі. Акорди дав, кришка! готово! Чому його, ну ладно, мертвого вже не треба. Царство небесне всім! Ото дасть акорди, і одгонить! А як уже поставиш йому могорич, то походи ото. Ми привикли, всі кобзарі, більшість по такій системі, як грав Адамцевич. У його значить так. Система розположення струн в одном ряду. І діези, і прості. Значить це ми діезами кидаєм наверх. Полутони. А в його тона і полутона в одном ряду.
⎯ Так, зрозуміло.
⎯ Він, ми можем терцію взять, або терцію і октаву, а він не може цього взять. Отаких ходів терцових він не робив. А він тільки вищипував.
⎯ А чому він так робив?
⎯ А його так наставив Олекса, Олексієнко.
⎯ Чи то також роменський кобзар Олексієнко?
⎯ Роменський, той, який учив Адамцевича. А ви, Діброва вам про це не розказував?
⎯ Ми трошки говорили, було мало часу, то він нічого не розказував. А чи ви ще пам’ятаєте Олексієнко?
⎯ Ні! ні⎯ ні! Можливо так, як чоловіка, а як кобзаря не пам’ятаю.
⎯ А коли він помер?
⎯ Мабуть у голодовку, в 33⎯ му, 34⎯ му. В тих роках помер. Тепер так, відносно ігри. Адамцевич і Олексієнко багато у ігрі употребляв стінкопи. Ви по музикі розумієте? Сінкопи це. Термін.
⎯ А! руни! отак, я знаю. Тільки я не знаю по⎯ українські, але я знаю, так. Так⎯ так!
⎯ А другі кобзарі не употребляють.
⎯ Ритм інший, да?
⎯ Вони, другі кобзарі, грають по⎯ народному, і повторюють просто мелодією. А у його то більше сінкопів, і він виконував більшість мелодії своїми пародіями. А трохи, трохи⎯ трохи, можливо шосту, восьму часть тільки вставляв мелодії. І от ми часто було прийдем до його ⎯ Дядьку! заграйте! Він почне грать, або ⎯ Заграйте таку то! Він почне грать, нічого ми не розуміємо. Звуки, звуки зовсім другі. А потім як уставе частинку мелодії, ага! це вона значить так, а це він по⎯ своєму!
⎯ Тобто, він кожен раз по⎯ другому грав?
⎯ Весь час по⎯ другому. Ну, в нього сталого немає.
⎯ Чуєте, а чи доводилось вам часом грати разом з кимось з кобзарів?
⎯ Ні!
⎯ На концертах?
⎯ Ні, на концертах ні. Ми, от ви знаєте, кождий настроює інструмент по⎯ своєму. Той нижче, той вище. А це треба, як разом грать, треба одинакова настройка щоб була.
⎯ Все перестроювати, так⎯ так!
⎯ А потім же один басом, другий октаву нижче голосом. Це дуже багато праці. А потім іще раніше кобзарі ворогували міжду собою із-за свої вигоди. Це вже у радянській владі, як кажуть остальні кобзарі, які залишилися, я от думу кобзарську на слова Рафальського Віктора “Де поділись, Боже! 200 кобзарів” став учить і іграв. Ну, а за цей період трошки я забув. Так тих старих наших кобзарів, 250 кобзарів, їх винищили.
⎯ А це було в Харкові, так?
⎯ А це вже, ага!
⎯ Чи ви можете сказати щось про це? чи ті кобзарі сказали вам щось про це?
⎯ Ні, це я вичитав статтю, а потім, коли я пішов до Петренка в науку, це Петренко перший мій учитель був.
⎯ Коли, в якому році ви починали вчитись?
⎯ В якому році? Це, ви знаєте, дуже тяжко сказати.
⎯ Ну приблизно.
⎯ Приблизно? я почув до війни, не пам’ятаю, в школі директор привів якого⎯ то кобзаря, і він виконав нам думу, ні! не думу, а пісню про Бондарівну. І це мабуть було мені років 14, а може 13, і я так собі закарбував у голову цю музику, і ці слова. Коли я вже почав, ну, із війни я прийшов пораненим. І чогось мені. А! так іще до війни, ото після того, як я почув кобзаря, так я став собирать старі думи. А воно ж, кого спитаєш, каждий боїться.
⎯ Боїться?
⎯ Бояться!
⎯ А чому?
⎯ Не можна було даже говорити. Не можна після отого, як знищили кобзарів, так не можна було даже слово мовить.
⎯ Це означає про знищення, чи про думи, чи про що?
⎯ Про все! про все національне. Про наше кобзарство. Та за кобзарів, куди там! не можна даже і спитать десь шось. Як кобзар щось веселе грає, ото значить можна слухати його. А то і кобзаря виженуть із того міста, та і посадять кобзаря. Це страшне було дуже.
Коли я пішов. А іще було так. Після того, як я почув іще до війни, під час окупації я купив десь, як німці, нє! як мадяри одступали, мадяри були. Як відступали, так хтось облишив десь цитру німецьку. Я її придбав. А потім придивився, думаю приставлю гриф такий для басових струн, і буде для хати, для душі. Я так і зробив. Ну, а потім війна. Ранєніє. Поки я очухався вже вдома. Ну, а воно ж таки єсть вдома, для душі єсть. А потім, значить, став, щось таке, щось таке придбав.
А в нас тут був такий музика, Кунтика фамілія, Володимир, так він на всіх інструментах грав. Скрипка, гітара. Двоє хлопців у його було. І жінка даже грала. Йому знайомі були всі, музиканти всі. І я пішов до нього. А бо я із його сином дружив. А потім спитав його, кажу ⎯ Як мені, де б мені, кого б мені, хто б навчив би хоч прімєрно. Він послав мене до, тоді був Демченко Іван Савіч. Він робив бандури.
Я поніс до нього, значить, цю стару, він подивився. Каже ⎯ Ні! давай я тобі шось зроблю. Та, кажу, в мене, а в мене коряк був. Тоже колись я починав іще робить. Так зовсім не таке шось подібне, ну нільзя до його. Він деко поставив, оце деко називається, і розположеніє струн дав. Но струни, горе було таке! Оце симшток називається, він рівніший був. І тут струни повинні буть малі, а тут великі. А у їх не додержаний оцей інтервал. І тоді ці настроїш, а ці рвуться. І оце було, кобилки ставив я і Адамцевичу, і Терещенку, і Петренку, допоміжні ставив. Оце таке, як кажуть, горе було у старих майстрів. А оцей уже, на цю бандуру, так мені привіз покійний тоже, він духову музику викладав, Романенко. Оцю форму привіз. А потім, як появилися уже із Чернігівської фабрики, тоді я нову побачив, і перейняв інтервали струн.
⎯ А як ви Петренка знайшли?
⎯ Ага! і оце ж мені оцей самий, Демченко, сказав. Я значить так іще, до Адамцевича я підступав, так він зразу мені давай пляшку, бо без пляшки ти не будеш грати! Замітку. оце нагадаєте мені, я розкажу вам за цю історію. Тепер же я значить прошу Демченка ⎯ Найдіть мені такого, який не п’є! який не куре. Він думав⎯ думав, от це я можу тебе, поговорю з ним, він приходе ремонтувать, поговорю з ним і ви, я думаю, шо ви з ним злагодитесь. І таки він значить звів мене. Я почав, бачу старий тоже злий. Ну, злий через те, через наші, через тодішнє було життя замкнуте. Пісню, я виконував її на першому з’їзді кобзарському.
⎯ Коли? це вже тепер?
⎯ Оце вже у 89⎯ му, ага. Це пісня, ми так побалакали, поговорили із всіма кобзарями, це тільки він написав. Бо він звернув, каже ⎯ Це яків Щоглєв написав. А ми пройшли всі твори Якова Щоглєва, не найшли. Значить, приписали, це тільки Петренко написав. Там кобзарська доля. Забуті, обдерті.
⎯ Ви співаєте її?
ГРАЄ.
⎯ Почекайте.
ГРАЄ, СПІВАЄ
“Забуті, обдерті, в старенькій свитині
Курними шляхами ішли кобзарі.
Незрячі, вони про свободу співали,
сонце вітали на ранній зорі!
Під хатнім віконцем і в дощ і зимою
Заметені снігом їх очі сліпі
Відшукують правду і бачать те світло,
А зрячі ще й досі того не знайшли.
Так чом же злих помста людськая не спалить,
Чом з неба не вб’є їх караючий грім,
сонце велике й прекрасне свободи
Чом зараз не зійде над краєм моїм!
Забуті, обдерті, в старенькій свитині
Курними шляхами ішли кобзарі.
Незрячі, вони про свободу співали,
І сонце вітали на вранній зорі”.
⎯ Це його слова. Царство небесне! І то він мені вивчив, значить. А саме перше це основне, фундамент ігри це акорди. А потім значить став він грать уже, ну розповів, як струни брать. Потім він, він іще один употребляв старий спосіб відбивать секунду. А коли прийшов до нього Романенко і агітував його, шоб він прийшов грати у Будинок культури, він не хотів довго. А потім таки дав згоду й пішов. І коли він заграв, а йому молоді кажуть ⎯ Це ти, діду, граєш, як старець на базарі. І він не став тоді употреблять цього методу відбивать секунди, став уже по⎯ народному. І так говориться, як кажуть, похоронив той спосіб.
⎯ А ви не навчилися?
⎯ Дещо можу. Але це, це оцим пальцем.
ГРАЄ.
⎯ Ну нічого. Знаєте що, я хочу вернутись до теми, котру ми починали раніше. Ви сказали, що раніше не можна було говорити взагалі про кобзарство. Я так розумію, репресії були дуже сильні.
⎯ Дуже, дуже! страшно просто!
⎯ А ви починали казати щось про знищення кобзарів, що ви вийшли на Петренка, і він сказав вам щось про знищення. Чи ви можете продовжити розповідь?
⎯ Оце добре, що нагадав мені. Коли я прийшов до його грати, в науку, так він не хотів брати грати. Не хотів, не хотів і грати, і не хотів мене вчити. Говорить ⎯ Я боюся! мене можуть забрать вночі так, як і других, і більше ми з вами не побачимося. Ну, я значить. Я бачу, йому і хочеться передать же ж мені шось. І він боїться і за мене, і за себе боїться, і за мене. А потім каже ⎯ ну ладно! я буду вас учить якісь такі жартівливі. Він правда мало і грав. Ну, якесь таке, лірику якусь. Ну ладно, кажу, що⎯ небудь. Що⎯ небудь давайте. І ото через те він значить. А потім так колись сказав, каже, що було багато кобзарів, так їх позабирали. Де? хто? що? він не сказав. А так тільки значить всі знали кобзарі, що вночі позабирали кобзарів. Де? куди! нігде нічо ніхто не знає.
⎯ І він нічого не знав про той Харківський з’їзд?
⎯ Ні! ні⎯ ні! це я, ось статєйка у мене, вирізав і ношу з собою. Ви читали її?
⎯ Да, читав.
⎯ Віктор Рафальський написав такі слова, і я зайнявся їх учить, і придумав і мелодію, придумав. Мелодія ось така.
ГРАЄ.
⎯ Чуєте, а інші?
⎯ Хвилинку, хвилинку.
⎯ А чи Терещенко знав про знищення в Харкові?
⎯ Знав, знав!
⎯ Чи він сказав щось?
⎯ Нє, він тільки говорив, що їх кудись зібрали і знищили. Отаке мені Терещенко сказав.
⎯ А це було коли? після війни?
⎯ Після війни.
⎯ А він не сказав, звідки він знав про це?
⎯ Не сказав, не сказав. Ану я зараз виконаю.
⎯ Скажіть, будь ласка, що це буде тепер?
⎯ Оце я хочу думу про кобзарів, ну не знаю, чи вона в мене вийде. Оця ж сама за оцих самих нещасних, яких знищили.
⎯ Будь ласка!
ГРАЄ, СПІВАЄ.
“Чом не чути кобзи? кобзи голосисті!
Чом не чути кобзи руни ваших струн?
Заросли стежини гей у полі чистім,
І не пройде мимо з кобзою співун.
Ой, скажи ж ти, вітре, де біліють кості
Довговусих мудрих сивих співунів?
Бо не знає ненька Україна й досі,
Де лягли у землю 200 кобзарів!
Ой, скажіть, тополі, може вам відомо
Те, що не відомо вітрам у степах,
З усіма гаями перемовтесь словом,
Де знайшов свій спокій кобзарів тих прах.
Ви, старі дідвські мовчазні могили,
Хоч на миг поруште давній упокій,
Мовте ж слово тільки, може ви відкрили
Те, що так закрито в таємниці тій.
Орле мій могутній, сизокрилий орле,
Ти літаєш, орле, попід небеса,
Може твій орлиний зір те все огорне,
Те, що невідомо вітрам і лісам.
Таїна по світу бродить злая кривда,
Та в неї нічого взнаєш поготів.
І ніхто не скаже, і ніхто не віда,
Де ж поділись, Боже! 200 кобзарів!”
⎯ Не так, но треба попрацювать.
⎯ Хотів би запитати вас, ви маєте бандуру, а вони чекали на когось, чи на щось?
⎯ Я не розумію.
⎯ Я хотів запитати, чи ви мали коли⎯ небудь учнів?
⎯ Є в мене учень, є! Шатан Віктор Єфремович. Є. Незрячий зовсім. Працює в УТОСі. Він грає, а по ігрі він менше, менше в мене запозичив. А він, я чому згодився його учити, бо він теж пише, пісні пише і виконує їх.
⎯ А будь ласка, коли ви учились у різних кобзарів, хотів би запитати, який репертуар? це означає, чи ви учились у них історичних пісні, думи, жартівливі пісні. А от хотів запитати про молитви і про псалми. Чи кобзарі тоді, це означає кілька років тому, коли ви учили Петренко, чи вони учили вас псалми? молитви такі кобзарські.
⎯ Петренко тільки мав молитви і грав. А другі кобзарі ні. А в яких роках, це я не можу вам сказати.
⎯ Чуєте, а чи Петренко грав їх біля церкви так уже?
⎯ Ні! е! тоді не можна було. Не можна було! це. А а голод загнав на базар грати. Бо в Адамцевича така була, було у нього право грати по клубах. Але, будучи одного разу в Липовій Долині тут 60 км, і до нього. А він виконав, значить, концерт дав у колбуді там, а потім пішов у чайну обідати. І там до нього підсіли якісь переодіті, і стали у його, стали напоювать. Жінка знала, ну каже ⎯ Я плакала так, не могла одтягти старого. Стали наповувать його, і стали з його ⎯ Які ви, дядьку, граєте? Ну, він почав всякі грати. Приїхав, переночували, приїхав додому, визвали в Суми і забрали право грать. Він залишився тоді, як кажуть, риба на суші. Тоді він уже пішов, десь копійку треба заробить, пішов ото на базар грати. А так більше.
⎯ Скажіть, будь ласка, хто дав йому право грати по клубах?
⎯ Він був інвалід першої групи.
⎯ Але хто дав йому? це означає, він мав там паспорти щось написані, чи що?
⎯ Такий документ відділ культури обласний, бо він, як був з’їзд у Москві 28⎯ го року перед голодовкою, так він був учасником. Україна посилала його туди, там всі кобзарі були, всяких. Кобзар же не тільки, в нас же кобзар не тільки той, которий на бандурі грає. Буває ота сопілка іграє, проіграє мелодію, а словами розповідає. І на гітарі тоже, співає українські думи і пісні, а акорди бере на гітарі. Ну, таких мало. Бо наші акорди, як кажуть, із душі. А на гітарі, то вони до нашої душі української не так пристають, як на бандурі.
⎯ Валентин Іларіонович, але чи ви чули той випадок, шо грав бандурист щось таке ніби то про голод? кілька куплетів, і його забрали міліціонери і відвезли в міліцію? З ким це було?
⎯ Це можливо у 34⎯ му, може в 33⎯ му.
⎯ А ви не чули про це?
⎯ Ні, не чув.
⎯ Будь ласка, а можна повернути до права й ради, це означає, що не кожен кобзар мав право грати по клубах? Радянська влада дала деяким кобзарям право грати по клубах, так?
⎯ Так! так.
⎯ Ага! і це означає, що вони рішали, кому дати право, так?
⎯ Через те, що він інвалід першої групи, крім струн, як кажуть, нема істочніка доходів. І йому дали право, щоб він грав по клубах і існував за той рахунок.
⎯ А чи він міг мандрувати, подорожувати тільки по області і грати в клубах? чи й далі також? чи він мав право грати в будь⎯ якому клубі?
⎯ По всьому Радянському Союзі. Закони тоді були гарні. Ну, так хіба ж вони з нашими оцими, прости Господи! нечистими можна було жити? Хто ж голодовку зробив? свої зробили.
⎯ А це означає, що деякі кобзарі не мали, зовсім не мали права грати по клубах? і це означає, що вони не могли заробляти як кобзарі? Бо тоді не можна було просто грати.
⎯ Не було, так⎯ так⎯ так! не було права. Це радянська влада дала право їм грати по клубах. А тоді ж при царській владі вони на ярмарках грали, ну тільки, як кажуть, грай і танцюй під дудку тієї влади, то будеш, значить, грати. І то не зовсім. А вже радянська влада, так вона дала. Але ж так, грай тільки гарне! а те, як будеш критікувать, тоже знищували.
⎯ А такі сумні пісні також, як я знаю, за радянську владу кобзарі виконували дуже мало, дуже рідко справжні думи? не виконували дуже багато.
⎯ Не можна. При радянській владі тільки співай кожного дня ⎯ жить стало краще! жить стало вєсєлєй! оце. А десь шось таке, як кажуть, ковирнуть ізнизу десь, ні, того не було, не можна того. Грай, грай те, що немає. У фантазії тільки, мрія чиясь.
⎯ І за що радянська влада дала право Адамцевичу і іншим грати по клубах? Точно, щоби грати і співати про радість в Радянському Союзі?
⎯ Так! так, так. А вже потім, як уже стали, так свої ж і стали оці, як не єжовщина, так сталінщина, так іще всяка, всяка ⎯ всяка! Так даже про Дорошенка пісню “Ой, на горі та женці жнуть!” це як виконував Терещенко, та каже. А перед тим, як кобзар буде виконувати, так його перевіряють, репертуар читають його оці самі начальніки. Так став, каже, я хотів виконувать, е ні! підожди! я тебе провірю! Став читать, так пісня гарна вся так, якби не було ⎯ “козаки йдуть”. Козак слово це було страшне для тої власті, влади.
⎯ А чому?
⎯ Мабуть через те і зруйнували Січ козацьку.
⎯ А знаєте що, ми знаємо, ви знаєте, я знаю, Ліда знає, і багато людей знають, що з початку століття були тисячі і тисячі кобзарів і лірників! це означає люди, котрі мандрували через країну частину року, грали на базарі і інше. Ну, і після війни майже уже не було. Це означає, кілька людей ще були, залишились. А чи ви можете сказати, чи це було тільки через знищення радянської влади? чи ви думаєте, що мабуть люди також втратили трошки, не знаю, смак до кобзарів? Що ви думаєте? бо я не знаю, я просто це питаю.
⎯ Зараз я вам скажу. Це ми говорили, особенно з Терещенко, Терещенко, Петренко. Більшість Терещенко. У нашому житті пов’язана праця із піснею, із музикою. Музика була на Україні тільки сопілка і бандура. Це в раніший час, раніше ⎯ раніше. І люди, як кажуть, віками прижилися, оцей інструмент у людей прижився. А коли при радянській владі почало радіо, прийомніки, як кажуть, цю частину, як би вам роз’яснити так, ну, ту частину душі людини, яка приділялася до музики, не частина, ну той час, який приділявся до музики, тоді люди чули бандуру і чули ту саму сопілку. А коли стало радіо, то радіо, як кажуть, полонило ту частину душі, яка приділялася до струн, до бандури. Розумієте мене? чи я це вірно вам сказав?
Ну, а потім оці ж самі репресії, знищення. А проте я б іще сказав, це знищення, чому знищення бандури? тому що кобзар крім того, що він, як кажуть, людям віддає смак почути, і що скаже, а він іще є агітатором. А агітаторів всіх, як кажуть, знищували.
⎯ Агітатор чого?
⎯ Там узнав, сюди сказав. Агітатор, дивіться, як при козаччині. Агітували ж як перед яким⎯ небудь заворушенням народним, посилали із Січі кобзарів по селах, і вони піднімали народ, агітірували на боротьбу. А также в одном селі взнає кобзар щось, передасть туди, там людям скажуть.
⎯ Чи можна було би попросити у вас, що ми мабуть повинні закінчити все, бо я думаю, що ми все у вас. Але чи можу попросить ще одну пісню? Але щось історичне, традиційне щось? чи ви пам’ятаєте тепер? Бо я знаю, що ви не грали дуже багато останнім часом. А чи ви знали таку пісню ⎯ “Коли ми були козаками, то всім потрібні були, а тепер нас люди забули, жупани пошили. Шкури поздирали й жупани пошили”.
⎯ А! то це ж пісня, це пісня “Там, де Ятрань круто в’ється”. До цієї пісні був цей куплєт, і його виконували раніше. А при радянській владі не можна. Це цей куплєт, значить. Лірична пісня.
⎯ То інша. То мабуть інша. Свою, яку ви надумаєте історичну. Я думаю, що найкраще було б пісню думу.
ГРАЄ Й СПІВАЄ.
“Ой, Морозе, Морозенку, ти славний козаче.
За тобою, Морозенку, вся Вкраїна плаче.
Не так тая Україна, як рідная мати,
Заплакала Морозиха, стоя біля хати.
Не плач, не плач, Морозихо, не плач, не журися!
Ходім з нами, козаками, ти вина напийся.
Чогось мені, козаченьки, мед ⎯ вино не п’ється,
Бо десь мій син Морозенко з ворогами б’ється.
Ой, з⎯ за гори, з⎯ за крутої військо виїжджає,
Попереду Морозенко сивим конем грає.
То не грім в степу гуркоче, хмара світ закрила,
То татар велика сила військо обступила.
Бились зранку козаченьки до ночі глухої,
Полягло славних немало, а татар утроє.
Та ніхто із козаченьків не здавсь у неволю,
Всі полягли, не вернувся ні один додому.
Не вернувся й Морозенко, голова зажата,
Замучили молодого вороги прокляті.
Вони його не вбивали, не четвертували,
Вони з нього молодого живцем серце рвали.
Взяли його поставили на Самур Могилу,
Дивись тепер, Морозенку, на свою Вкраїну.
І поки над білим світом світить сонце буде,
Тії пісні, тії думи не забудуть люди”.
⎯ Ви чули про Байду пісню?
⎯ Так.
⎯ А два варіанти ви чули, чи один тільки?
⎯ Я не скажу.
⎯ А вам не приходилось чути? Один єсть варіант, і написано це було в старій книзі, написано Ярицький, там ⎯ “Ой! п’є Байда мед ⎯ горілочку!”. Це один варіант. А мене Петренко навчив другий варіант, іменно, як він мучився. Зараз я попробую виконать.
⎯ Будь ласка!
ГРАЄ І ДЕКЛАМУЄ.
“До великої покари на розпутті край дороги,
Судять Байду яничари в золотім палаці.
Суд скінчився ⎯ Хлопці, гайда! мовив сам султан турецький,
Люту смерть хай прийме Байда, наш отаман Запорізький.
Тут взяли його наскоком яничари злі і грізні,
Почепили правим боком та за крюк товстий залізний.
Гей! не гнись, могутня спино, не зломись, моє ребро!
Ти прощай, прощай, Вкраїно, ти прощай, старий Дніпро!
Хай же турок не вчуває, як терплю я муки й глум,
І старий козак співає, розважає біль і сум.
Віддає він Богу дяку, що досяг цього вінця,
Що не знав ніколи ляку за Вкраїну до кінця.
Тут до нього кат нагнувся, щоб задать ще більше мук,
Байда хутко стрепенувся, і вхопив у турка лук.
І тремтячими руками у султана навдалу
Понад лютими катами він пустив свою стрілу.
Та пропав задарма замах, бо в очах горіла мгла,
І в руках в кривавих плямах поковзнулася стріла.
Через три дні він скінчився, як дійшов до серця крюк,
Та терплячим залишився аж до смерті серед мук.
А як турки прибирали в яму з крюка мертвяка,
В ту сторінку поглядали, що родила козака”.
⎯ Чули таку?
⎯ Ні, ні! не чув!
⎯ Не чули. Ну, що вам виконать іще? А чули ви, як сестра брата отруїла?
⎯ Так?
⎯ Про Сербина?
⎯ А заспівайте, співайте, так.
⎯ Це Шевченко, Тарас Шевченко оцю пісню записав у тодішніх у свого часу кобзарів. І записав на музику. А є такий письменник у Києві Олександр Правдюк, десь відшукав і напечатав у яких то, у книжках народної пісні. А я десь, не пам’ятаю, де я ту книжку знайшов мелодію, але мелодію я змінив трохи. Ну, і став її виконувати.
ГРАЄ.
⎯ У цю мелодію я вложив сімкопе, термін.
ГРАЄ І СПІВАЄ.
“Ой, Сербине, Сербиночку!
Ой, Сербине, Сербиночку!
Сватай мене, дівчиноньку.
Ой, як мені та сватати,
Ой, як мені та сватати,
Коли в тебе брат багатий?
Отруй, дівко, брата свого!
Отруй, дівко, брата свого!
Будеш мати молодого!
Ой, я б його шарувала!
Ой, я б його шарувала!
Та не знаю, як діяти.
Ой, у лісі на калині,
Ой, у лісі на калині,
Ой, там висить три гадини.
На гадину сонце пече,
На гадину сонце пече,
А з гадини вода тече.
Підстав, дівко, в холодочку,
Підстав, дівко, в холодочку,
Під гадюку головочку.
Як натече з рота знов,
Як натече з рота знов,
Отруй брата, брата твого.
Брат додому приїжджає,
Брат додому приїжджає,
Сестра з пивом зустрічає.,
Випий, брате, цього пива,
Випий, брате, цього пива,
Я для тебе зготовила.
Чогось братик вагається,
Чогось братик вагається,
Життя з смертю змагається. Випий, брате, цього меду,
Випий, брате, цього меду,
Пий, сестрице, попереду!
Ми вже, брате, випивали,
Ми вже, брате, випивали,
Тебе, брате, виглядали.
Чогось братік вагається,
Чогось братік вагається,
Життя з смертю змагається.
Узяв братік та й напився,
Узяв братік та й напився,
І як вбитий повалився”.
⎯ Знаєте що, я думаю, коло вас цей.
ГРАЄ, СПІВАЄ.
“Ой, Сербине, Сербиноньку!
Ой, Сербине, Сербиноньку!
Сватай мене, дівчиноньку!
Ой, як тебе, дівко, сватать,
Ой, як тебе, дівко, сватать,
Ой, як тебе посватати,
Ой, як тебе посватати,
Коли ж в тебе більша хата.
Отруїла родиноньку,
Отруїла родиноньку,
Отруїш і дружиноньку”.
⎯ Трохи зіпсував. Ви знаєте, коли я виконую, я входжу у смисл і переживаю разом. І оце я переживав і як про Байду особо, а особо оцю я дуже переживаю. І збився трошки.
⎯ Чи можна запитати у вас, будь ласка, а ви граєте де зазвичай, у знайомих? чи ви раніше грали по клубах? чи у знайомих? чи концерти? чи як?
⎯ Ви знаєте, я вам би сказав по концертах іграв, а по знайомих не граю по такій причині. Як тільки у хату прийшов, так і чарка, так і п’янка. І по цій причині я просто ізбігаю.
⎯ Ви казали, щоб нагадали про Адамцевича, про кварту. Коли ви прийшли до Адамцевича, щоб вчив грати. Щоб Адамцевич вчив грати, він каже ⎯ Принось кварту, бо не буде кобзаря без того.
⎯ Ага! зараз я вам с кажу! Приніс я йому горілки, пий і ти зі мною! Випили. Те, що він показав, я мигом вхватив. Прийшов додому, поки ще у голові спирт був, заграв. Переспав ⎯ нічо не пам’ятаю. Тепер у мене був знайомий Скирко Микола, теж кобзар із Сум. Він мені пише, каже ⎯ таке питання, чи вірно наші кобзарі старі говорять, як не будеш пити, не будеш грати. А в мене якраз отака причина. Я йому описую, як будеш учити і виконувати трезвою головою, то будеш. А як будеш пити, і на пяну голову будеш учити, п’яний заграєш, тверезий не заграєш.
⎯ Ага!
⎯ Оце така, оце, як кажуть, така, як би вам сказати.
⎯ Мудрість життєва.
⎯ Так! так⎯ так!
⎯ А ви грали концерти, так?
⎯ На кобзі я не грав, і не знаю, як і грать на кобзі.
⎯ По концертах чи ви грали?
⎯ Грав, грав!
⎯ А де це було, будь ласка?
⎯ По Роменському районі.
⎯ А це було через владу? це означає, що вони організували?
⎯ Тільки тоді, як оце стала, ну, як оця революція стала. Оце тільки тоді, після зїзду.
⎯ Перебудова це означає?
⎯ Так⎯ так!
⎯ Ага! тоді?
⎯ Тільки тоді.
⎯ А раніше не грали?
⎯ Приїжджав до мене із культури, із області із культури агітірувать, шоб я не грав на бандурі зовсім.
⎯ А що він казав?
⎯ Сказав, отак приїхав до мене, попросив, шоб я поіграв йому, я поіграв йому, а він тоді каже ⎯ Я б вам совітував, шоб ви на якому⎯ небудь другому інструменті грали. Єсть же в нас і школи, єсть же в нас, на гітарі можете, на балалайкі там, на других інструментах, на мєхових, на акордеоні, на баянах. А це, каже, він такий уже інструмент, він відживає, він вже віджив. Відживший. Розумієте мене? А я послухав ⎯ послухав його, кажу ⎯ Ви знаєте, коли я вчився у школі ще, у такій народній школі, так тоді в нас гуртки були, і я грав, учився і на балалайкі, і на мандоліні, на гітарі. Даже і була, гармошка була. І там пробував. Ну, кажу, коли я почув кобзарів, так як отруїв свою душу. І крім оцих одкритих струн, душа моя не приймає нічого.
Так він тоді виймає бланку, а! бачу, он хто ти такий! і записує. Ті слова, шо я йому сказав, він записав. І говорить ⎯ Ви підпишіться, що я вас проінструктірував. Бо мене спитають, мене посилали. А вам я посовітую, щоб ви кроме своєї душі в себе в хаті, не грали нігде. Бо мене так послали, і я вам говорю по⎯ харошому.
⎯ Коли це було?
⎯ Це було там десь у 72⎯ му, 3⎯ му році. А! підождіть! Це до операції, підождіть. В 73⎯ му в мене операція була, це до операції, може в 70⎯ му, може в 68⎯ м, 9⎯ м, у тих роках.
⎯ Добре. Це все.
