⎯ Будь ласка, так, як ви починали, про Шевченка.
⎯ У Тараса Григоровича Шевченка такий вислів був, шо “Наша дума, наша пісня не вмре, не загине. Ходи, люди, наша слава, наша Україна. Без золота, без каменю, без хитрої мови, а голосна та правдива, як Господа слово”. І дійсно пісня розцвіла. Скільки в нас було цих всяких капел, всяких колективів музикальних. А з думою трошки получилось гірше. Перше наперше, що зникли тії співці традиційні, такі там Кучугура ⎯ Кучеренко, Гащенко і такі інші. І майже пошти шо ніхто, і не пошти, а мало кого записали. Колись Колеса приїжджав в Україну, записав дещо. Леся Українка записала про Гончаренка дещо. І так ось за цей довгий час послі цих записів ці самі зіпсувались валіки. У мене от лежить тут платівка така тих записів Лесі Українки про Гната Гончаренка, але на їй вже нічо нільзя понять, що там таке. Так що, якщо організуються уже нові записи, то це вже буде дуже добре діло.
А з думами іще чи через несвідомість нашу, національну, і зараз деякі співці і народ широкий, так сказать, маси людей считають, що дума і пісня це одно і то же. Дума ніби тільки це вже про таку старовину, про козацтво. А якщо пісня, то взагалі тут про кохання і таке інше. А це зовсім не так. Думи – це розповіді такі от, і спів одночасно, і супровід на бандурі. І стиль зовсім інший цього співу. Музикальна будова зовсім не така, як у піснях. А це якраз і було так, шо ті самиє всякі співці, самі такі видатні привикли співать там в опері там, такі романси, або ще. Так і почали і думи таким же самим маніром. І це вже помилка була.
Так що, якщо вже являлись дехто ще з старосвітським співом дум, то правді сказать, цікаво. Ну, от до старосвітських я належу, бо мені от уже 94-й рік. Захватив я ще ті традиційні співи дум. Як колись навчався в 17-му, 18-му роках в Харкові в Художньому училищі вчився. Так довелось мені першого кобзаря такого традиційного почуть, но на жаль, він не думу співав. Якось я біг хліба купувать, чую, шо таке бринчить, ніби то на гітарі хтось. Підбігаю ⎯ сидить Чувар цей, старенький бандурист з повадирем, і співає “Ой, Морозе ⎯ Морозенку! ти славний козаче!” Оце така пісня така. Ну, і так закохався.
Мені так геть зовсім не думав ні про кобзу. Кстаті, шо кобза, шо бандура це різні речі. Хто грає на кобзі, так той кобзар, а хто на бандурі, то бандурист. Кобза, вона більш належить до лютні, я б сказав. А бандура це можна сказать уже багатострунний інструмент, і вже більш пошов під гуслі. Так шо вони разні.
Ну шо ж, закохався й закохався, а інструментів не було. Попався інструмент оцей самий от, оддавав його в реставрацію і почав зразу же вчиться. А вчиться було де, в кого. Там в Університеті в Харківському в дворі, туди приходили бандуристи такі традиційні, професура їх підтримувала, студенти. І так вони заробляли там, от. Даже там свого роду консерваторія народна така. Ну, і я туди притулився. Учився не в одного, но більше всього у Древченка там, він чаще всього бував там. І через це ця наука кобзарська і називається Харьковська. Оце ще граю двома руками на приструнках, правою і лівою, і дешо притуливши до серця інструмент. І це й єсть дійсний способ самої традиційної гри на бандурі. А тоді вже пішли там разні видумки так ставить і по-іншому.
Ну, спеціально так учителя в мене не було, бо я бідним студентом був. А так все щось перехвачував десь потрошку. А в основному я удосконалювався сам по собі. Ну, як сам по собі? Я вже, так сказать, до музики вже був до якоїсь міри підготовлений, от. Ну, якшо вже оце початок, ну дальше тоді вдосконалювався сам по собі, ісходя із природи музикального інструмента і музичної будови дум. Я не думав ніколи буть музикантом. Естрада мене ніколи не цікавила. І вже на людей мене насильно випхали, як було 80 років, от. Воно це якраз і добре було. Бо я, так сказать, залишив в собі таку традицію старосвітськую, котру я і навчався.
Ну, як я оце вам счас програю “Думу про Олексія Поповича”, заспіваю, то вам ясно буде, шо дума це не пісня. Ця дума, можна сказать, одна із кращих про Олексія Поповича. В Тараса Григоровича Шевченка десь у листах, я вже не пам’ятаю, до кого він писав, шо це одна із найкращих дум і вона йому більше всього і подобалась. А краща вона всіх через те, шо тут відбилась ця душа української людини. Ну, от про гріхи, які не треба було нам робить, от. Тут і про преданість цього самого війська козацького до свого народу, і таке інше. І крім того, тут іще залишки язичества, шо гріхи там сповідає перед Господом Богом і Чорним морем. Чорне море обоготворяється.
Ну, а це колись ходили наше козачество на виручку невольників аж до Царграда, вот. І в Шевченка єсть твір, в которому він описує ці самі походи. Так це така була. Якщо на Чорному морі вони на чайках своїх всі туди плавали. Як піднімалась буря, то считалось, шо це якогось грішника вислали на це море. Тут якийсь грішник. Якшо його оддать Чорному морю, так і бурі не буде. Отут цей самий староста, ну староста це як тепер і так називається воєнний чин, кажуть, призиває, шоб покаялись в гріхах своїх атаману Кошовому і Чорному морю. Ну, а самий зміст вам буде понятний, як я попробую вам заспівати.
ГРАЄ, СПІВАЄ.
“Ой, на Чорному морі, та й на камені біленькому,
Там сидить сокіл ясненький,
Жалібненько квилить ⎯ проквиляє,
І на Чорнеє море спильна поглядає.
Що на Чорному морі щось недобре починає,
Зла супротивна хвиля налягає,
Судна козацькі молодецькі на три часті розбиває … ”
⎯ Дай же, Боже! і вам, всім головам слухавшим, од сьогодні всім на здравіє, щасливії літа до кінця віка!
Трошки дух перевести.
“Ішов кобзар до Києва, та й сів спочивати,
Торбинками обвішаний його провожатий,
Мале дитя біля нього на сонці куняє,
А тим часом старий кобзар Ісуса співає”.
ГРАЄ, СПІВАЄ.
“Ісусе мій прелюбезний, Серцю сладосте, Єдина в скорбі утіха, Моя радосте …”
Жінка ⎯ Була обов’язковою, коли висвячували на кобзаря.
⎯ Оце розкажіть, будь ласка!
⎯ Це, шо я зараз проспівав, так це псальма обов’язково була, прослухувалась, як видавалась визвілка. Визвілка це такий словесний, так сказать, документ на право ходить по селах і співать пісні. Так шо, аби хто так, як тепер хто бандуру взяв, той собі пішов співать. Як визвілки немає цієї, вийде яку-небудь там “Козак на коні” там “Лопата в глині”, шо небудь таке шось, нісенітниця навіть якась. А держиться в секреті. Зустрічається другий бандурист на дорозі ⎯ Ти відкіль? ⎯ Я відтіля! ⎯ Так, а визвілка? е нє! ти не наш! може ше й палкою його.
Так оце, як дається визвілка, то репертуар повинен буть. І перша в репертуарі оця кобзарська, я б сказав, псальма, навіть молитва! а тоді вже інші. А думи навіть не обов’язково повинні. А про пісні про кохання всякі, то гріховні, їх і зовсім заборонялось бандуристу настоящому співать. Так шо в основі був репертуар суто релігійний такий. Абсолютно. У тих у бандуристів, старосвітських. А тоді брали, шоб десь там підробить. І по шинках доводилось співать п’яничкам десь усяким там. От ясно, шо там копійки йому.
А бандура. Помимо бандуристів ще були лірники. Репертуар майже один і той же в того, і в того. І оце такий вже смичково-колісний інструмент. Так от я вам проспіваю зараз.
⎯ А які ще треба було знати твори, щоб отримати визвілку? Починаючий кобзар, що повинен був ще знати, щоб отримати визвілку?
⎯ Ну, перше, наприклад, кант який-небудь повинен бути. Кант – це той же самий, як і псальми, тільки такого більш героїчного [плану]. От я співав це псальми, а счас проспіваю вам кант. І так побачите, шо до якоїсь міри вони так совпадають, а так би вже й раніше отакого порядка. А там разні були. І Миколаю Чудотворцю псальма була. І Варварі Великомучениці теж добра псальма. Там співають так “Во шестом году восьмой тисячі! та було ж то при царю, при Янорію!”
І на жаль, оці самі псальми, вони одійшли, так сказать, зовсім. Особливо за ці радянські часи. Заборонялось усе, знищувалось. А це, собственно говоря, і єсть, псальми і думи, оцей репертуар народу бандуриста. Но визвілка повинна буть! Це свого роду диплом. Визвілка це так була на Зелені свята, на Троїцу. Там ходили до церкви, там своя лампадочка в їх була, своя ікона, всього цеху. І навіть на оливу іще й копійки туди там вони повинні були давать. Просто, шоб сказати.
А тоді верталися з церкви до Пан Майстра, котрий навчав цих своїх, а до нього привозили другі кобзарі, старші бандуристи, короче говоря. І сідали там, оці закуски якоїсь там. Ну, і представлявся такий-то там Петро Гащенко там, таке інше. Ну, і співав, а ті слухали, старші бандуристи. Як достойний, так йому і визвілка давалась. Він мав право. А чого ж це така визвілка? так сліпий же ж! він не бачив нічого. А тоді, а другому може нєт, треба ще поучиться. Наука состояла на основах таких, шо епіграфічного такого порядка.
А як хто хоче уже, так сказать, вдосконалиться більш-менш так, то можеть в бібліографії побачить дуже добре його. Це у Ревуцького, композитор такий, він так і помер 100 років майже. Так це його книжка виходила “Українські народні думи та пісні історичні”. Вона така задушевна, я б сказав. Так там чудова бібліографія.
⎯ Щодо кантів і псалмів?
⎯ Да, там перечисляється та література, котра в його часи, в його життя, чи й раньше, була бібліотека ше тоді.
⎯ А ви можете тепер розказати про, як ви казали раніше, стіл? Але ще ні, ще ні! вже можна починать, будь ласка!
⎯ Так.
⎯ Георгій Кирилович, а чим відрізняється ваш стиль виконання від стилю виконання сучасних бандуристів?
⎯ Та от ви ж слухайте, чим відрізняється? перше всього інструмент народний. А в сучасних інструментах Чернігівської фабрики, там прагнення до рояля. От то рояль, так там уже і півтони, вони туди не нужни, не потрібні вони. І все, що хочете. І деякі такі вже, навіть професор єсть такий, Баштаніо прізвище, так він так і считає, шо оце музика одна є класична, там Бах, Моцарт і такі інші. А це все первий щабель отії музики. Отуди треба прагнути, там ідеал.
Так що ж з бандурою тоді? А з сопілкою куди прагнути? Виходить, до органа, чи що? Це наш світ, народна музика. Як вона, єслі не подобається, ну значить повинен отпасти, а не так механіческі одрізать. А подобається, я досить часто наблюдаю, приходилось, я ж тепер то вже незрячий почти шо, як колись то бачив, хусточки виймають і сльози витирають. Значить, вона наша пісня.
У Шевченка оце якраз єсть.
“Ото на розпутті кобзар сидить та на кобзі грає, Кругом хлопці та дівчата — Як мак процвітає.
Грає кобзар, виспівує, вимовля словами,
Як москалі, орда, ляхи бились з козаками
Там грає кобзар, виспівує, вимовля словами, Так москалі ортояки бились з козаками, Як ховали козаченька в зеленім байраці!”
І таке інше.
Умовк кобзар, сумуючи, щось руки не грають, Кругом хлопці та дівчата слізоньки втирають.
Про те, шо почули голос сильний, як у Шаляпіна? Так і до того й заплакали. А почули віртуозну ігру такую, так знов таки плачуть. Так чого люди не плачуть, а тоді б’ють у долоні так собі, невідомо чого. А раз плачуть, ото саме до серця й дойшла. Так непремєнно, шоб доходила до серця музикознавцям та всяким знатокам. Так тоді таких майже й не було.
А це співали для своїх, для людей. І душа тут об’єднувалася з душою другого чєловєка. Це наша єсть, оце саме, шо “із золота, із каменю, без хитрої мови, а голосна та правдива, як Господа слово”. Знов таки по Шевченку. І отак і про кобзаря чи бандуриста. Це в нас тепер кобзар, бандурист, все в одну кучу. А колись і Шевченко навіть, так кобзар це той, що грає на кобзі, а бандурист, которий шо грає на бандурі. Оце бандура, а кобза то на манір такої це як лютні, сказать би. Та ні, і не лютня. Тут 6 пасків, і тут 6 приструночків, і мелодія, що добувається притисненням як на гітарі, до гріфу. Уже другий принцип добування мелодії. Ото уже кобза. А бандура це перед вами. Так.
А то ще й лірники, ліра. Ну, ліра смичковий колесний інструмент. Причом так считається, шо бандура це пошла од гуслів. Ну, колись гусляри були. Та вони досить іще протяглись послі Київської Русі, були тут. А тоді, як козацтво пішло, як на конях стали їздить, дак оце гуслі перейшли вже на бандуру.
⎯ Георгій Кирилович, а хто ще так грав, як ви, з кобзарів? Хто іще на такій бандурі грав, як ви? На старосвітській.
⎯ Оце тут?
⎯ Так!
⎯ Грав колись Єгор Хомич Мовчан. Це колись. А тоді як попав, його привезли, тут був зїзд, всі зачарувались його співом, і учасники, і фольклорний відділ вашого [ІМФЕ] інституту. І так шо ж такий співець добрий, а на примітивному інструменті? Йому замовили чи вже десь дістали Чернігівську ту бандуру сучасну, з півтонами. Йому прийшлось вже переучуваться. І так із традиційного він уже став ні те, ні се. Уже це ж він держав так бандуру, як оце я граю. А вже, поскільки так, шо тут 75 струн, то невозможно було охоплювать правою рукою одночасно так паски і приструнки. І прийшлось уже так бандуру держать таким чином, а грать отаким способом, як взагалі всі сучасні на Чернігівських бандурах. Так шо оці самі вчені ваші, вони зіпсували такого народного співця, не знаючи суті його, цього співу. А це тоді ще було за Рильського, як його сюди привезли, як він приїздив. Отака справа.
Ну, можна співать?
⎯ Про Мовчана, розкажіть про Мовчана!
⎯ Про Мовчана? Та я тоді послі скажу вже мабуть.
⎯ Проспівайте канти.
⎯ Кант заспіваю на честь Георгія Побєдоносця. От бачите, яка в мене ікона? То він намальований. Вона собственно теж релігіозного порядка, та так більш ліричного. Якщо у тому, у тій псалмі “Ісусе прелюбезний”, там об’єднання церковно слов’янської мови з українською, навіть і російські там є два ⎯ три слова. Це колись так і було, якщо щось казать урочисто, таке інше, то брали не нашу мову побутову, а на слов’янській мові.
А тепер так виходить у молоді, шо чужая мова слов’янська. Як це мова? та церковна. Та ми на українській так і в церкві нам, шоб служили. А це вони ходять і добиваються, шоб правилось у церкві нам, старим людям шоб на українській мові. А це і помилка і навіть і гріх. А в псальмах у народних цього нема, там треба урочисто! От “Ісусе прелюбезний!”, тут майже половина більша церковно слов’янських. А ми хто? ми слов’яни! а це наша древня мова.
⎯ А канти будете виконувати?
⎯ Оце кант почуєте весь українською чистою мовою. Бо тут нема цього самого духовного. І “Ісусе прелюбезний!” так нільзя співать на концертах, або десь ще, це молитва! Хто ж буде молитву співать десь на концертах або десь у шинку, або десь іще на тому. Це молитва. Ну, а якщо збираються люди десь на цвинтарі, от Єгор Фомич про себе розказував, як він почав цікавиться цією самою музикою, як зачарувався. Бо мати водила до церкви сліпенького, а там привозили на празники такі, на великі свята панночку сліпую, незрячую зовсім панночку. З чудовим голосом. Ставили під липою під гармонію, і вона народу співала оці самі псальми. Так оце очарувався цім, так уже й пішов по цьому шляху. Ото така справа.
Так оці самі псальми і канти, вони іноді напів слов’янською мовою, от. А слов’янська мова церковно слов’янською називалась, чого церковною? Потому шо в церкві залишилась, а де ж вона сьогодні? А колись “Слово о полку Ігоревім” якою мовою написали? Це ж наш богатир, сугубо наш український. Якою мовою? церковною! Церковно слов’янською. А “Літописець Нестор” якою мовою писав? шо живуть там акі звєрі дубравнії, і таке інше. Це шо дівно єсть, а шо похованія збувається чародєйство. А він українець був, в Києві писав, сидів у тих печерах.
А счас немає свідомості національної. І так немає, і так, і якась прихована, тесаки там, якісь дерев’яні шаблі, шапки наїх понадівають, там бігають. Це хлоп’яча гульня. І даже і стидно і слухать, і цікавиться цим. А не знають од самих основ, шо ми єсть слов’яни. А Шевченко хто був? А куліш хто? А Білозерський? А Костомаров? Це були слов’янофіли. Отже, за мову слов’янську, за все слов’янське. А у Росії там Аксаков там, та інші слов’яни, теж слов’янофіли вони, от. Ну, це вже інша справа. Но я рекомендую це знать і читать про це. Просто вивод там в вас.
⎯ Так, Георгій Кирилович, це правда. Але зараз якраз касета, шоб записать, шоб кант в нас помістився. Давайте.
⎯ Поміститься, бо він короткий. Готові?
⎯ Так!
ГРАЄ, СПІВАЄ.
⎯ От Георгій Кирилович! а ще розкажіть, як ви відвідували Мовчана в Ворзелі. Розкажіть. У Ворзелі, коли Мовчан був хворий.
⎯ Не в Ворзелі, в Пуща-Водиці. То це розказувать, то вечорів на 5 хватить.
⎯ Як він про “Думу про Леніна” вам сказав.
⎯ Да, про “Думу про Леніна” це як було. Він оце проспівав “Думу про Леніна”. Тоді ж без цього нільзя було. Якось була в мене виставка моя в Будинку архітектора. Я сказав цьому організатору там, що чи нільзя бандуриста, того мого приятеля, шоб він там поспівав на відкритті? ⎯ Ой, ні! шо ви! бандуриста? та ні! А шо він вміє? ⎯ Та от “Думу про Леніна”. ⎯ Тогда можно, давайтє! І так він проспівав “Думу про Леніна”, а тоді вже всякі там інші речі.
А з цею “Думою про Леніна” так було, так трагічно получилось. Якось визивають мене туди шось там в Пуща-Водицю, а він там доживав вік свій у Будинку пристарілих актьорів, артистів. То його Рильський туди устроїв. Та приїжджаю я до його. В окремій кімнатці, там вони в окремій кімнатці лежить одіялом прикритий ⎯ Єгоре, шо це з тобою? Єгор ⎯ Та що? подивись що. Одкинув одіяло, в його ноги налились отак просто водою. Побачив, шо то воно таке? Він так пальцем оце так ⎯ Це мені за лицемірство! ⎯ Да яке ж у тебе лицемірство? шо ж ти, Бог з тобтою! ⎯ Та чи ти забув? так із серцем таким, “Думу про Леніна”? ⎯ Ну шо ж, говорю, помолись Богу. Молиться йому не прийшлось, він так днів через п’ять і помер. Так от як таких добрих людей, як вимушувало оце суспільство вимушувало наше оце, шоб про Леніна обов’язково.
Я не считаю себе артістом, не считав і ніколи до цих всяких сучасних, шо я сам! а я сам! якісь пісні такі єсть, не причастен. Так шо гнітили не тільки таким порядком всяким, а в самую глибину душі нашої залазили, і там все випалювали. Отака справа.
Єгор Хомич був настоящий. Перш найперше, голос в його добрий був, не такий, як у мене. Грав дуже добре. Володів інструментом таким, як оце в мене, і таким же способом. А вже тут Академія наук, що ж отакі, така стара бандура, кажуть, у його. І йому ось таку Чернігівську, ше й дуже дорогую. Вони зіпсували по своєму незнанію, по темноті своїй. Хотя Академія, от. Так вже ні два, ні півтора получилось у нього.
А там чим відрізняється Черніговська? Черніговська помимо оціх таких от струнів, та ще ідуть навкосяк отак туда півтони. То ж бач, шоб так, як на роялі. На роялі чорні і білі клавіші, ну, значить і на бандурі ж повинні буть, а як же ж це так можна? це ж задніх пасти будем на нетонічному інструменті, хроматичному. І так ото Чернігівська фабрика почала випускать, почали переучувать. Тоді вже держать отак, ну, це ж дилетантство сущеє. Та, про це нічого й говорить багато.
⎯ Георгій Кирилович, а які думи ви ще знаєте? і від кого ви їх навчилися?
⎯ Думи я, у мене три джерела було. Перше наперше, я в Харкові, тоді ще і Гончаренко був живий, і цей Древченко, Гащенко, думи співали. І так же, таким же способом грали. Це в Харкові. А звідтіля я, так сказать, самої сущності цієї науки співання думи.
А тоді я все своє життя цікавився цим. Десь шось прочую, туди їду. Десь щось таке й цікаве. Так ступав, вдосконалювався, от. І з книжок навіть дещо, тільки по-своєму вже там дещо убавляв, дещо добавляв, от. Ну, тілько прибавляв не так, як мені хотілося, а як воно повинно буть. І не думайте, шо то як старосвітський, так він так усе теж народ темний от. А то счас таке ото це. Це вже як визвілку дають, то він уже. Послі, як оцього вже не стало, то отак почали аби як.
⎯ А яких ще кобзарів ви знали таких, що співали як Мовчан? То ще з якими кобзарями ви були знайомі?
⎯ Так, як Мовчан, я ні одного не стрівав, а так слабше. Гащенко був. Деревченко оцей, я считай од його, та не од його, а взагалі од цього самого інструменту, і од самого стилю співу, о!
⎯ Георгій Кирилович, а скажіть, а кого ви навчили так? Хто ваші учні? Кому ви передали своє уміння?
⎯ Да так в мене оце тіко не так давно оце з його почалось, у мене так учнів. Первий учень, кого я почав навчать, то це Мішанов. Знаєте Мішанова?
⎯ Так!
⎯ Віктора. Із того, із Австралії. Ви виділи таке, шоби кожного року, як проходять в Університеті ет самії не співи, а ну як сказати це?
⎯ Шевченківські дні?
⎯ Ні! не Шевченковські дні. Як проходять по програмі, як це зветься?
⎯ Лекції?
⎯ Я тепер власне прізвище кудись! Так я там щороку декілька лекцій читав їм і на бандурі грав. Там єсть Дунаєвська (Лідія) там це організовувала, от. У мене навіть є адреса така, торжественна така од Університета, як мені було 90 років. І там оцей самий Віктор Мішалов сидів і шось записував. А тоді підійшов до мене й грав, грав добре, но таким порядком сучасним. Так оце уже він освоїв інструмент, я йому замовляв в такого майстра Сніжова.
⎯ А є ше цей майстер, так?
⎯ Ото недавно помер.
⎯ Помер. Він робив старосвітську бандуру?
⎯ Да, отакі, як це у мене. А це він, і він считає навіть своїм, шо ото випускається. Так він там, правда, скрізь говорив, щоб навчається в мене. Оце оддрукували там в Америкі вже той підручник для цієї системи гри. Ну, вони там трохи посилаються й на мене. Оце мій учень такий більш-менш серйозний. Тоді оцей, шо у Переяславі [Микола Товкайло]. Ну, він іще так сказать освоїв, але ше працювать треба. Тоді єсть, зовуть Тарасом, а прізвище я забув, у Львові студент інституту художнього [Ростислав Забашта?]. Їх там два таких студенти. Ну, а тут іще один учень у мене такий досить.
⎯ Георгій Кирилович.
⎯ Не навчившись зовсім, почав уже без мого дозволу їздить, концерти давать, шо попало. І зіпсував усю, весь етот самий, всю справу нашу.
⎯ Хто це?
⎯ Та Будник такий. Зіпсував. І куди він зразу, він не вмів ше нічого, в комітет, радіокомітет там його записує. Його записували. Та телебачення. А це недавно до консерваторії дібрався, і там тепер співав. То єсть, шось страшне получилось. А це недавно заходив до мене, тепер рідко, не навчився. А главне, здібний до музики. Так здібний дуже до ремесла, він чудесні бандури робить. Ну теж вже почав робить на свій лад, на свою конструкцію якусь там придумав.
І оце такі бувають верхогляди. Серед української молоді дуже багато таких, не бандуристів, а вобще таких. Хоть чуть чогось, і уже десь він там фігурірує. Десь шоб фігурірувать, треба щось знать.
Наприклад, такий момент, которий нігде ніхто не знає і не цікавиться. Того ж Грушецького оце ганьблять взагалі в Московії, презирають, топчуть і так далі, і всьо! А того не знають, шо Москва Україну спасла од смерті. І от ви удивляєтесь, як це могла спасти? Так тоді, як пристав уже Богдан до Москви, так Польша зібрала всі свої, все своє військо, собі взяла на поміч шведів і пошли сюди на Україну, шоб забрать назад од Москви. Алєксєй Михайлович, батько Петра Першого пошов на великий риск. Виступив проти їх з своїм стрілецьким військом. А стрілецьке військо було тоді непобідиме, от. От ті покрутились, покрутились, шведи з поляками, так і втекли.
⎯ Георгій Кирилович, хочемо задати от таке питання, сьогоднішні бандуристи, хто хоче вчитися от грати на бандуру, у кого можуть мати уроки? хто може їх навчить?
⎯ То гледів, як іще хоче тієї самої бандури Чернігівської взагалі оцеї білої, чорної клавіші, шоб воно було і Баха якийсь там отривочок, консерваторія пожалуста.
⎯ Нє, а таку от традиційну?
⎯ А це я один пока. Та це підручника написав Віктор Мішалов в Америці.
⎯ Тобто, Мішалов може тепер вчити?
⎯ Ну, так я б не сказав. Він так це надиктував шось, а тут треба душу мать, так сказать. Шоб це не для оплесків, а для себе сперва, для себе. А тоді вже йти на люди. Мене випхнули насильно, як мені було 70 років. А я естради взагалі, цих оплесків, і не люблю.
⎯ Георгій Кирилович, а ви граєте на концертах тепер, ні?
⎯ Тепер уже ні. А чого ні? я зранку ше шось можу, а вечором я уже нікуди не годний.
⎯ Георгій Кирилович, а всі ті традиційні кобзарі, котрі грали в традиційному стилі раніше, вони що, померли чи відійшли вже від життя?
⎯ Ну, як це мені 94-й рік, а тим уже по 100 років і більше. І оце ж повмирали всі.
⎯ А багато, мабуть, кобзарів також перейшли грати на Чернігівські?
⎯ Нєт! не переходив ніхто. Оце насильно перевели Академія наук, Інститут фольклору, Єгора Хомича на цей інструмент, шоб він мог десь там шось із Баха заграть. Считали, шо то музика, а це тільки народний первий щабель до тієї високої. Там так считали.
⎯ А коли вони подарували йому ту бандуру Чернігівську, то він грав тільки на ній? чи ще й інколи на іншій?
⎯ Нє, чи оддав комусь, чи куди. Єгор Хомич сам повірив. Як то академія, там 75 струн, люди ж знающі. Йому й самому хотілось перейти. Ну, як же? там професура п’яте ⎯ десяте. І так його Академія інституту Рильського зіпсувала, такого чудового майстра.
⎯ А чи ви говорили йому тоді, що це не те?
⎯ Говорив, а він не погоджувався ⎯ ну, як же так? це ж інститут, та нє, нє! Він хотів душевно. Він так натурою був простий чоловік, без всякої. Освіту він мав сліпецьку. Його, як він став хлопцем вже, то оддали в школу сліпецьку в Харкові. Здається, княгині Уварової це була школа сліпецька. Так там були всі інструменти всякі. Обучались помімо грамоти сліпецької співу і музикі. І церква в їх була своя сліпецька. От і на бандурі тоді, на цих народних бандурах у світ випустили, так сказать, це.
Це Гнат Хоткевич первий зібрав там такий зїзд невеликий, як археологічний з’їзд якийсь, я пам’ятаю в Харкові. То він виступав і в фото в книжках там єсть то, посередині сидить Хоткевич, а тут бандуристи коло нього. І там і Гащенко, і той самий.
⎯ А як ви познайомились з Єгором Мовчаном?
⎯ З Мовчаном? Та я про його знав іще й раньше. А тоді, як він приїхав сюди у Київ, так тут в Києві познакомив мене з ним там учень Прядко Володя. А тоді, поскільки ми однолітки, він мене на 3 дні чи 4 старший, і зовуть так Єгором, і мене, то ми зразу. От така справа.
⎯ Георгій Кирилович, скажіть ще кілька слів про Жарка, про його стиль. Про Жарка.
⎯ Про Федора Аврамовича Жарка можу шо сказать, з чого почать. То це досить довго. То треба окремо, вже не записується. А якось прийдете до мене, і я вам про всіх розкажу. І про Гнилокваса, і про Жарка, й про Бобиря. Це мої всі добрії.
От може сфотографіруєте мене на фоні оцего. Це Поріг Ненаситецький. Я велику картину таку написав в Переяславі там. А крім того, я там жив який-то час перед тим, етюди там робив. А це вже я спогади на слова Шевченка “Б’ють пороги, місяць сходить”. Знаєте, там в його єсть. так це я вже майже сліпучи. Не знаю даже, шо там воно і получилось. Ну, кажуть, вроді гарно.
⎯ Георгій Кирилович, я спитала Білла, чи подобається йому? Йому подобається! Він сказав, шо йому подобається картина.
⎯ А хто це такий?
⎯ То я!
⎯ Подобається?
⎯ Звичайно!
⎯ А я сам собі вже не вірю. Тілько я так по інтуїції. Ну, я погано.
⎯ А я, як ми тільки зайшли, то я запитала ⎯ подобається? Він каже ⎯ дуже подобається.
⎯ А це Поріг Ненаситецький. Оцей самий куток це зветься Вовче гірло.
⎯ Вовче гірло. Вони хотять зняти цю картину.
⎯ О! чудесно! чудесно, дуже радий.
⎯ Сподобалася їм.
⎯ Добре.
⎯ Ми хочемо зробити іще одну фотокарточку. З бандурою. Фото із бандурою шоб ви були.
ГРАЄ.
ГРАЄ, СПІВАЄ.
“Нема в світі правди, правди не зискати, Що вже тепер правда стала з неправдою жити. Що вже тепер правду зневажають, А вражую правду за це поважають …”
⎯ Ну, на цьому ми й покінчимо, я вже шось голос. Це колись була популярна псальма. Вона собственно і не псальма, а так співається на той. Так співаються псальми, співається соль мажор, ля мінор. Ну, це так теоретично. А взагалі весь інструмент строїться по голосу. Якщо голос високий, так і весь стрій, навіть й кобилку ше треба посунуть, шоб хороший стрій мать.
⎯ Георгій Кирилович, таку псальму якби тепер співали щоденно, щоб всі знали, було б може краще. Прекрасний зміст.
⎯ Да, вона актуальна.
⎯ Так, на всі часи. Вона вічна. Вічна, а в наш час дуже актуальна.
ГРАЄ, СПІВАЄ.
“Нема в світі правди, правди не зискати, Що вже тепер правда стала з неправдою жити. Що вже тепер правду зневажають, А вражую правду за це поважають …”
⎯ Дума про Марусю Богуславку.
ГРАЄ, СПІВАЄ.
“Гей, на Чорному морі, гей, на камені біленькому, Там стояла темниця кам’яная, А у тій темниці 700 козаків бідних невольників пробувало, Та ні Божого світу, ні праведного сонця зовсім ніколи не бачили …”
⎯ Дай же, Боже! народу християнському і вам, усім головам слухавшим, од сьогодні всім на здравіє, щасливії літа до кінця віку.
СПІВАЄ.
“Шов по світі за тривогай, шов по світі за тривогай … ”
⎯ Слава Ісусу Христу!
⎯ В Чорному морі, це “Дума про Олексія Поповича”. У цій думі, як то кажуть, етика наша народна відбулась. І це полагалось, як буря піднімалась на Чорному морі, то значить якийсь був між ними поміж козацтва великий грішник. Треба було його оддать Чорному морю в жертву. А щоби знать, хто, то сповідаться повинен був отаману Кошовому. А ніхто не хотів, бояться, ніхто не хотів казать свої гріхи по чистій правді.
ГРАЄ, СПІВАЄ.
“Ой, на Чорному морі, та й на камені біленькому, Там сидить сокіл ясненький, Жалібненько квилить ⎯ проквиляє, І на Чорнеє море спильна поглядає. Що на Чорному морі щось недобре починає, Зла супротивна хвиля налягає, Судна козацькі молодецькі на три часті розбиває … ”
⎯ Дай же Боже і вам, усім головам слухавшим, од сьогодні всім на здравіє счасливії літа до кінця віка.
ГРАЄ, СПІВАЄ.
[00:00:15.00]
“Ісусе мій прелюбезний, Серцю сладосте, Єдина в скорбі утіха, Моя радосте …”
⎯ А що це було?
⎯ Це молитва кобзарська.
⎯ Зрозуміло.
⎯ Тепер заспіваю вам уже кантату, кантату про Георгія Побідоносця. Кантата про Георгія Побєдоносця. Оце про того, котрого малюють на білому коні, ото про нього. Георгій Побєдоносець. Так це вже кантата, тут уже мова чисто народная, і самий стиль народний. Ліричний такий, от. А Георгій Побєдоносєц колись в законі Запорізького війська считався як покровитель. Пам’ятаєте, як в пісні “Вам поможе святий Юрій та Пречиста Мати турка звоювати”. Так оце кантата на честь великомученика Георгія Побєдоносця.
ГРАЄ, СПІВАЄ.
⎯ Бачите, то вже другі псальми, кантата тоді.
ГРАЄ, СПІВАЄ.
“Нема в світі правди, правди не зискати, Що вже тепер правда стала з неправдою жити. Що вже тепер правду зневажають, А вражую правду за це поважають …”
ГРАЄ, СПІВАЄ
“Побратався сокіл з сизокрилим орлом, Ой! брате мій, брате, сизокрилий орле! Оставляю, орле, всі свої ужитки.”
⎯ Ви пишете?
⎯ Пишем.
⎯ Оце такі побратався. Давайте попробую ще раз.
ГРАЄ, СПІВАЄ.
“Побратався сокіл з сизокрилим орлом, Ой! брате мій, брате, сизокрилий орле! Оставляю, орле, всі мої ужитки, Всі мої розкоші і маленькії дітки…”
⎯ Оце такий був, така подія була. Пани наїхали польські, тут якихось хлопчиків половили таких добреньких і в подарунок послали турецькому султану. І так сложилася пісня. Це історична. Сєров композитор.
⎯ Записав перший?
⎯ Перший цю історичну пісню.
⎯ Це він був у відрядженні ось там десь на Дніпровських порогах із своїм сином, художником Сєровим. Там почув цю пісню. А рубець.
ГРАЄ, СПІВАЄ.
“Ой, на Чорному морі, Гей, на камені біленькому, Сидить сокіл ясненький, Та й тихенько квилить ⎯ проквиляє, І на Чорнеє море спильна поглядає …”
⎯ Дай же, Боже, і вам, усім головам слухавшим! од сьогодні всім на здравіє! щасливії літа! до кінця віка.
⎯ Починаємо?
ГРАЄ, СПІВАЄ.
“Ой, в святую неділеньку та рано пораненько, Гей, там саме шпилі запалали, за туманом вставали, Як із землі турецької … ”
ГРАЄ, СПІВАЄ.
“Гей, на Чорному морі, гей! на камені біленькому”
⎯ Ще раз спочатку!
⎯ Давайте.
ГРАЄ, СПІВАЄ.
“Гей, на Чорному морі, гей, на камені біленькому, Там стояла темниця кам’яная, А у тій темниці 700 козаків бідних невольників пробувало, Та ні Божого світу, ні праведного сонця зовсім ніколи не бачили …”
ГРАЄ, СПІВАЄ.
“Ой, по потребі, по потребі да барзо царській, Там того війська царського поначато, А поміжду тим трупом Федір безрідний та бездольний На рани смертельнії знемагає … ”
⎯ Дай же, Боже! миру царському народу християнському і вам усім головам слухавшим, од сьогодні всім на здравіє, щасливії літа до кінця віку!
Утомився.
ГРАЄ, СПІВАЄ.
“Ой, у святу неділеньку та й сивая зозуля закувала, Та відродная пташка в саду щебетала. Як сестра до брата у далекі городи листи писала, поклон посилала, Братика рідненького, голубчика сивенького в гості прохала … ”
ГРАЄ, СПІВАЄ.
“Гей, на Чорному морі, гей, на камені біленькому, Там стояла темниця кам’яная, А у тій темниці 700 козаків бідних невольників пробувало, Та ні Божого світу, ні праведного сонця зовсім ніколи не бачили …”
