Марія Антонівна Шкаліберда разом з Ольга Костівна та Мовчан Оксана Василівна, 1914 р. н.

ОТ— Я це буквально по таких маленьких крупиночках давно слідкую за Давидовою. Ну, то в основном по народній творчості, етнографії, там вона весь час мені пересікається з Яшей. Потім маю фотографії їхніх робіт. В 13-му році по виставці кустарного мистецтва опубліковані. 

— Ота, шо проходіла болшая виставка, да?

ОТ — Ну, вони участвували і …

ЛЛ — А ця жінка, котра принесла фотокарточку?

— Она давно умєрла.

— Правда? То ж давно вже було. 

— То давно било, ето я уже 10 лєт, 11 лєт работаю.

ЛЛ — А з якого року приблизно  існувала артіль?

— Бачте, Наталя коли поселилася з Дмитром у Вербівці.

— Коли, коли Лев передав? це 92-й рік. Ну, а точно ми не можем.

ОТ — В 13-му році то вже точно, шо артіль процвітала, вони вже давали вироби на експорт.

— По всєй вєроятності, єслі логічєскі рассуждать, когда Давидов женілся на Гудим Левковіч, а она сама, по всєй вєроятності, била гдє-то із-под Кієва, ви нігдє нє встрєчалі? Так он, відімо, прівьоз єйо сюда в Вербівку, а Гудим Левковіч ето часто встрєчаєтся фамілія. Но оні, по-моєму, с Екстер, скорєй всєго даже учілісь вмєстє в художєствєннои учіліщє. Тут єсть, в Паріжє, єщьо гдє-то, тут єсть,  вот в етой кнігє.

— Вона вийшла заміж в Парижі [вийшла заміж в Києві]. І так наїздами

— Ну, оні, відімо, вмєстє гдє-то учілісь. Но ето я своі прєдположенія. Когда он єйо прівьоз, конєшно.

…

— Речі, які залишились просто в селі?

— Ну, вони різного там періоду, не можна сказать. мабуть, що немає оцих робіт з артілі. Там є вишивки. Там єсть сорочка так представлена, вишита сорочка, і фартух. Ну, він такий, кажуть, що із будинку Давидових прислуги. Ну там вишивки немає. Такий зелений, дуже таке тонке полотно, і чорним мереживом так обрублене.

— А будинку [артілі] не збереглося?

— Ні, немає! будинок давно згорів, спалили.

ОТ— Відомо про саму артіль – вона була при їхньому маєтку.

— Да, при їхньому маєтку. Давно, вони там і малювали, там у нас є портрет Сажена, да? Анна Юріївна, ви не помните?

— Єйо єсть работа орігінальная.

— Наталіна. Ні-ні, у нас в музеї [Камянка?]. Там немає [Вербівка?]. Там, в основному, ми ж музей готували до Чайковського, розумієте, і невеличкий той куточок залишили етнографії.

(Розглядають фото? Портретів). Вот етот, ілі вот етот.

ОТ— Якшо Наталія була вдохновітєлєм, організатором творчої роботи, то напевне в неї була якась управляюща…

— Можливо були якась там допомога, но мені здається, шо нє.

— А невідомо, скільки людей  було в артілі?

— Ну я, я, може це не вся артіль, ну приблизно плюс-мінус так. Розумієте, може все-таки з Марєю Антонівною зустріться? вона може більше знає.

— А хто це?

— Ну, це наш дуже такий старий працівник. Ви поговоріть з нею.

ЛЛ — А коли ви, як виникла ідея оформлення цього етнографічного куточка?

— А ви розумієте, це ж пов’язано з Чайковським. Чайковький же дуже любив Україну, любив народний костюм, любив Вербівку, дуже захоплювався Вербівкою. Взагалі Чайковський і етнографія, тут, мені здається, прямий зв’язок. Зустріч з селянами скільки там. Він і українську мову вивчав. 

ЛЛ — І цей етнографічний куточок відкрили до ювілею Чайковського?

А ви оформляли куточок? Можна запишу імена.

(прізвище) Галина Іванівна, старший науковий працівник (? Вербівки чи Камянки)

 

— (говорить по телефону) Марія Антоновна, тут к нам прєхалі в музєй в Вербівку, про Екстер спросілі, про артєль вишивальну. Можна до вас зайдут? как ви там? Оні спрашівают, а ми совєтуєм с вамі встрєтіться, ви ж всьо такі больше скажєтє. Про артєль, котору організувала вот Гудим-Левкович. А ви чьо нібудь можєтє сказать, чи нє?

Закінчення на [00:08:30.00]

 

[00:08:33.00] — [00:26:11.00] 

 

Розмова з Марією Антонівною Шкаліберда, 

колишньою музейною працівницею 

Кам’янка Черкаської області

 

Записали Лідія Лихач, Олександра Теліженко, 1987-1988 рр.

 

— Сідайте, беріть там стілець. На жаль, в мене нема більш тих стільців. Сідайте тут. Значить, з якої ви основи і що? Бо я краєзнавець, я не художник. Значить, мені потрібно було знать Вербівку часів Чайковського, як він там приїжджав, і цю родину його сестри, яка там жила, проживала. А потім я почала знайомиться з Вербівкою, а пізніше з тими людьми, які там жили й працювали, очевидці самі були. Там така була мати нашого поета Задніпровського, який помер уже, зараз його нема в живих. Але мати його Дар’я [Дарина Буряченко], як це її? Це він Задніпровський по цьому, по прізвищу ж узятому.  Його мати якраз там дитинство провела. І я її прошу, шо розкажіть, пожалуста, шо ви запомнили? як? 

І ось вона мені з того, шо вона запам’ятала, нарозказувала, шо син декабриста, який уже там получив цей, від батька цей маєток. Це вже було пізніше після Чайковського, вже в останні роки він вже там рідко був і мало. А син уже цього, шо володів цею землею, то єсть, зятя Чайковського, його син уже став хазяїном, одержав в наслєдство цю Вербівку, все. І він був одружений на києвлянці, я счас фамілію не помню, но я можу вам подивиться, яка сама малювала.

— Гудим-Левкович оце?

— Гудим-Левкович, правильно, їх давній київський знайомий. Я не знаю, яка там історія, но у всякім случаї він одружився на ній, кажеться в Києві вони повінчались, і привіз її сюди в цей маєток. І ось ця Дар’я Іванівна, яка там работала, вона його це особисто бачила і казала, шо вона дуже харашо відносилася до людей, до дітей. Коли у них свято було, родинне свято дітей, вона обов’язково приглашувала всіх. А вона, її батько працював у бухгалтерії, бухгалтером, багато в них службовців було. Це вже, коли будинок був відбудований, прекрасний, із великим садом, і даже фундамент був, це вона мені розказувала. І фундамент був. І саме, а саме більше мене здивувало, шо електрика була в освітленні цього будинку. Це в кінці 19-го століття, хоть  Кам’янка ше тоді електрики не використовував. 

От так вона мені розказувала, вона вже померла оце років 3 тому. Так от вона казала, шо нас на дитячі свята приглошували. Ми, каже заходили туди, ну, для нас це було велике задоволення, тому що вона каже, шо в неї на стінах були малюнки. Вона сама художник. Ну, наскільки вона була художниця, звичайно, дівчинка не могла цього опреділить. Но вона понімала, шо вона все веде це! і в хаті були малюнки самі прямо на цьому, на стінах, вона казала. Дуже красіво оформлено було. І за цю майстерню розказувала. Поки майстерня була маленька, вона знаходилася в приміщенні цього самого будинку, де жили, в маєтку сімейному. А потім в них був флігель рядом, і от в цьому флігелі вона організувала по-настоящому робочі місця, тоді набрала. Це були десь 90-ті роки уже, в кінці. Вона тоді якраз була, до кінця 90-х, цей відрізок, вона точно років не називає. 

І потом, вона каже, там вже були спеціально тільки майстерні. Обладнані місця робочі були усі. І вона набирала цих талановитих жінок. Сама перевіряла. Сама їм давала узори. Сама пояснювала їм все. Бо вони вишивають, правильно, і вміють, і трудяться, все одно хтось має керувать. Вона каже, вона сама все керувала! І вибирала узор. І вибирала, на чому. І опреділяла їх талант. І все. І спостерігала, як вони ведуть ці вишивки. Сама все. Це була настояща, так сказать, майстерня.

— А вибирала, звідки вибирала? 

— Вона вибирала, вона ж і каже, шо вона сама давала. Значить, шо вона брала ці, я, потім я з її розповіді поняла, шо вона має постійний зв’язок з своїми знайомими, напевне, теж людьми, які працюють над цим в Києві. Вона сама київлянка, батьки там живуть. Без сумніву, раз вона вчилася десь в художній школі, не може буть. То, шо вона природний хист мала, це явно. Но напевне ше десь одержала освіту. Тому шо вона ті вишивки, для кожного з них вона вибирала, і пояснення давала, і спостерігала, шоб правильно все було зроблено, сама вела всю цю справу. 

Од замисла і до кінця. 

І потім вона мені сказала, шо тут. І вони оплачували їм. Я не можу сказать, бо я так і хотіла допитать, наскільки це було право, ну, це оплата рівноцінна, шо вони вкладували труд, то тяжолий же. Ну, це велика праця, воно все робилося тщатєльно. Вона каже, шо вона платила їм, каже, я не скажу, чи погано, чи ні, ну вона оплачувала в залежності від того, наскільки була здібна майстриня ця, і який вона робила узор. Значить, вона сама опреділяла, де зарплата більша. Це вона все розповідала. 

А де вони брали матерію? вона каже — все привозили з Києва. У неї там були зв’язки, були рідні. Ну, можна понять, шо були знайомі. А чого, каже, не хватало, кольору якого, самі й красили. Причому  красили народними красками. Допустим, їм там треба темно зелені, вони настаювали все. Бо я питала, шо привозили? Вона каже — не знаю, но я бачила, висіли нитки покрашені сохли, і шо це було. 

А Макар Корнійович Муха [1906-1990], наш народний майстер наш, так він же виріс на цих народних красках, я його спитала — Макар Корнійович, а можна про майстерню? Він каже — я чув про цю майстерню. В нього ж там була майстерня, бо він і сам ліпив, і сам вишивав, сам і малював. То він каже — да! а чого? звичайно, можна! Як для себе коли потрібно нитки було, я всі брав. Як почав мені казать, хіба я всьо запомнила? Настояти це — буде зеленуватий. Настояти це — буде жовтуватий. Він знає всі народні ці настої, шо роблять. Но воно мені так не потрібно було, я тільки засміялась, кажу — Макар Корнійович, ви енциклопедія! Тому шо він скаже темно вишневий як зробить, і зеленуватий, і світло зеленуватий, і жовтуватий. І все це знає, з якої рослини настоять, як покрасить. Бо він же тоже і вишивкою займався. 

От вона й казала — я бачила сама, як сохли нитки. Ну, можливо не все, можливо не все, а частину. Значить, вони й такий спосіб використовували. І це знаю, шо це була майстерня настояща, приміщення. Но скільки було, вона казала, їх було спочатку 4, потом 6, отак 6, потім 10. То напевне залежало то, я не знаю, навєрно, наскільки в нас таких находилось здібних. Тому шо вона казала, шо давала узор, сама спостерігала, і все. І виділяла серед них, хто значить більше.

— А куди дівали ці вишивки? не чули?

— Ні! зараз скажу. Потім вона казала, бо я питала, хто іще приїжджав, чи може шось там керував, вона каже, шо вона всю справу, і виборки, і оце і спостерігала, і у майстернях керувала, все сама. Казала, там по відношенню до дітей, як односилась. А потім вона ше й казала, я кажу — а куди далі? Даже в неї якшо майстерня, то це ж велика, не тільки для себе. Вона казала — в неї дуже красіві були застілки там на всіх предметах. Потом вона розказувала, ще були красіві, на кріслах були красіві. Оце те, шо вона запомнила, вона розповідала. 

А вона була невеликою, то вона ж ходила на ці свята, бачила. Бо ми як входили, каже, то ми дивились в одну сторону, потом в другу сторону. Придивлялись, то для них це все було незвичайно.  Вона казала, шо все було так красіво зроблено з художньої сторони, шо я тепер тільки розумію, наскільки це і так було нетрадиційно для будинку, шо ми, каже,  наліво й направо дивились, і прямо дивимся, дивимся!  бо там малюнок, а там шось стоїть, а там якісь узори, цвіти стоять зроблені. А там за стінками, каже, на все дивились, і як ото в музей прийдем, зверху донизу, каже. Ну звичайно тоді діти, їх цікавило все. Вона казала, шо ми, ну як сказать, дивились на все, і для нас, одкривали очі великі, і для нас це все було несподіване, не таке, як у хатах вєздє. 

У неї ж батько харашо жив. Був свій будинок там вони жили, кімнатки. Мати оце, шо ж мені розповідала, рукодєльниця була, і її навчила. Вона прекрасно вишивала, і все уміла. І костюм народний зробила сама собі. Вишивку, і все, і пошила. І вишиту сорочку всю вишила. так шо вона тоже понімала. Як у нас були такі в селах. А тут вона казала — ми дуже, для нас це було враження велике. І оце розказала, і це, шо красили. 

Потім вона сказала — у неї були зв’язки з Києвом. І потім я вже, вона виїхала, батьки виїхали з села, вони вже в Каменку переїхали. Ну, зв’язки канєшно були в неї, зустрічалась з людьми, то казала, шо потім я взнала, шо майстерня ця робила, з майстерні вона возила у Київ і даже батько, в нашій сім’ї уділялись, бо казали міжду собою, в сім’ї говорили, навіть роботи їхні, цеї майстерні, попадали на закордон у Києві, на закордонний ринок.

— Через Київ?

— Так, через Київ. Ну, значить, вона не одна. Вона так і сказала, шо в Києві в неї була якась майстерня, чи шось, я не знаю, каже, шо там було, де ці вишивки вона привозила, а потім вона. От, шо вона сказала, а звідтіль вона привозила як би, ну не закази, можна понять такого, шо вона привозила малюнки. І ну, а раз вона дає роботу, значить десь же заказ, не собі, а од людей. Значить можна понять, шо вони встановили такий робочий контакт, чи це артіль була, чи це якийсь, я не знаю, як там уже понять саму організацію, но вона привозила.

— Вона не згадувала за експорт? 

— Я не помню. Вона казала, от там була, каже, така то лі артіль, то лі якась організація, бо вона звідтіль привозила, звідтіль вона привозила закази, узори, все, і шо робить, шо вишивать. І каже, тоді вже по цьому, а сама вона все це, і потім роздавала цю роботу в цій майстерні і одвозила знову в Київ. так шо вона сказала, шо тоді вже ця майстерня була ну не для задоволення там своєї потреби, а це настояща майстерня організована була. Оце все те, шо я почула від цеї, ну, жінки, яка сама бачила, сама ходила там і це, казала, шо всіх молодих вона провіряла. Ті, шо вишивали по селу, то вона приходить, дивиться, вона показує свої роботи. І вона сама опреділяла, хто шо може робить, і чи вона бере, чи ні. не всіх брала. Не всіх, а тільки, значить, тих, які.

— А хтось приїжджав з Києва? нічого не відомо? 

— Ні! оце тоді, шо приїжджали з Києва, я не знаю. Це вона казала, шо вона їздила в Київ. А в них, без сумніву, були родичі київляни.

— А в артіль, я маю на увазі.

— Да, за артіль вона не казала. Вона тільки казала, шо вони мають зв’язок. І потім ми вже чули, коли вона в Кам’янці жила, ви, каже, чули, шо ця артіль її свої вишивки навіть закордон продавала. Оце вже так сказала.

— А ніякої управляющої цеї артілі в неї не було? вона все сама робила?

— Ні, ні, вона казала, все. Бо я спитала — а хто давав малюнки? а де вони брали, ну, полотно понятно, вона давала. А де вони брали нитки? а хто цей, а хто керував? Вона казала — одбирала і провіряла, і сама ходила в майстерні і наблюдала. Кожний сидів, казала, місце в кожного було. І на кожного дивилася, кожний мав роботу. Вона приходила сама дивилася, підсказувала це все, і відтіль зразу одбирала, хто такий здібніший. І каже, одним давала одну роботу, і сама ходила, вона каже, в артіль сама. Бо я її питала, хто? Вона каже — ні! вона сама і привозила, і роздавала, і спостерігала. Сама указки давала, як, шо, де, і провіряла сама. А може, вєдь вона то до кінця не жила там уже, вони переїхали сюди, вона тут жила, то вона сказала тільки те, шо вона сама бачила все оце. А потом, можливо, я не можу сказать, можливо хтось останні роки цим, ну, я дослідженням цим не займалася уже, як склалося. Но шо зв’язок був з Києвом, вона сама підкреслювала.

— А нікого не лишилося зараз в селі, хто працював?

— Знаєте, зараз самих учасників вишивки, звичайно, уже немає. Но тоді як цей чоловік був, я йому казала, шо поїдьте а Вербівку, ви можете найти, канєшно, учасників то ні, но потомків, які могли б розказати, от там дочка, мати якої вишивала. Ну, родичі, то ті можуть шось сказать.

— То він їздив туди?

— Він їздив, да. 

— А знаєте, що вже потім, в 30-х роках, уже в 30-х, при радянському часі, у Вербівці працювала артіль по вишивкі “Писанка”. [ЛЛ: її створив і керував Євмен Пшеченко]

— Так, як у нас в Черкасах.

— Ні! то трошки не так. В той час, коли в Черкасах тільки засновувалась в 32-му році, то в Вербівці в 34-му вже зуміла завалити добре налагоджену роботу, завалити!

— То учасників між цими роками 32-м, 34-м, то вже можна найти, бо це ж не так давно було. Якшо ця іменно артіль. Могли відновити, тому шо да, ну ви знаєте, це був 34-й рік, це вже колективізація була. Можливо, можливо, я не можу сказать. Я не дуже багато.

— Не чули?

— Не чула я. Вероятно, вона не вступала, як би сказати, може вона і працювала, но не було про неї відомо так, шоб ото ілі в газеті прочитать, а так. А потом десь я вчилася в школі, тут жила. Тут в нас багато вишивають. Ну, кругом вишивають, і в Кам’янці в тім числі.

— А в Вербівці можна знайти ше якісь вишивки?

— Канєшно! треба там поговорить із старими. Я вам скажу хоть тут війна пройшла правда дуже, все, но все-таки коє шо можна знайти, попросить.

— А ви б не могли сказать, до кого?

— Нє-нє! ви в сільраду зайдіть, бо сільрада краще всіх знає своїх жителів, наприклад. Чи  є сім’ї, де там є живий хто. І подивиться, хто займався цією вишивкою. Могли зберігать же, і мати, і сестра занімалась. І вони можуть показать. Знаєте, я вам скажу, шо в селі у родинах часто такі речі якісь, не тільки вишивка, зберігають. Не то, шо вони там будуть показувать, чи шо, чи надягать на себе. Но можуть зберігать. А чого знаю, бо в других селах зберігають сорочки ше баби своєї з вишивками, з підтичками, і так далі. так шо можна провірить вам, якшо цікавитесь цим питанням, і там поговорить із ними. Їх може з тої майстерні, канєшно, в живих вряд лі хто є. А от ці, шо 30-х років, то можуть буть, тому шо я.

…

— Ви знаєте, він почав розповідь, та кажу — коротко, аби шось сказати про свої, тут же всі люди знають. А він почав розказувать, дійшов до того, як служив, значить, сиротою остався, у куркуляк.  І дійшов отакий момент, і як розстроївся, став плакать, а мені, а я вже не знаю, чи мені змінять його вже, поки він туди, я вже.

…

— У 20-х роках я не дуже помню, вряд лі, чи вона така могла буть, тому шо перед радянською владою у 20-му році в Кам’янці не було твердої. От проходить одна, потом друга власть, потом знов то, совєтська власть вертається. Я це знаю, бо як ми вивчали історію революції нашого. Нашого, у всіх учреждєніях, як вони проходили. Так, шо в 20-х роках ше таке становище було напівголодні були. То 21-го року неурожай був. Я сама голодала, і не тільки, а всі ми голодали. Так шо вряд лі, я не чула про таку організацію. Вряд лі вона могла буть. Просто люди вишивали, да! в кого була можливість, це собі в родину. А артілі, і потом, хто мог буть її організатором, як у нас власть мінялася. Пройде півроку — нова. Проходить півроку — друга приходить власть. А 21-й рік голод.

— Але може то Муха робив? 

— Може, може! В Михайлівці він сам робив. А в 20-х роках тоді може буть так. Я мала в віду просто 1920-й рік. В 20-х роках могло буть. Тоді почався от, як 21-й почався рік, тоді багато було в нас, багато було маленьких цих самих, крамничок було. І багато було оцих людей. от, хто тоді, ковалів було, і по вишивці ціла артіль була. Ремісники обєднувались в артіль, їм так легше було. Потому шо радянська влада їм одпускала тоді, як би сказать, матеріял для пошиття. отоді й могла буть така артіль по вишивці.

— А хто там був, не знаєте?

— По театру я знаю. Кузнєцов я знаю. Театр народний, який проходив самодіяльний в Кам’янці в ці ж роки, тоже людей я знаю. А от по вишивкі нє. Я спеціально правда не опрашувала, шо вишивали багато, в нас вишивати вміли харашо, це я знаю. А чи вони були об’єднані в артіль.

 

[00:26:17.00] — [00:34:36.00] 

 

Робітниця артілі Ольга Костівна (ОК) [прізвище]

разом з Мовчан Оксана Василівна (ОМ), 1914 р. н.

Вербівка Кам’янського району Черкаської області 

Інтерв’ю записала Лідія Лихач, 1987-1988 рр.

 

— А в якому році ви почали працювати?

— У 30-му.

— У 30-му році, так. А шо в тій артілі було до 30-го року? чи вона створилася в 30-му році?

— Із 30-го року вона, і то кажеться, з 26-го чи шо вона створилася, а я вже в 30-му году поступила. 

— В 26-му вона створилася. А хто нею завідував? чи якось отак?

— Хто завідував? Завідував Пшеченко.

— Пшеченко?

— Пшеченко завідував. Покойний ото Пшеченко, де Варочка ото була.

— Він такий був начальнік якийсь, чи просто?

— Да-да! начальнік, начальнік.

— Ну, він з вашого села, так?

— З нашого.

— Ага! а скільки жінок було в артілі? це була така вишивальна, так? 

— Вишивальна артіль. 

— Чуєте, а скільки жінок там робило?

— Та гарненько там.

— Жінок 20 чи 30?

— З 30 було.

— З 30, так. А шо ви вишивали?

— Рубашки.

— Такі чоловічі?

— Чоловічі. Пододіяльніки шили. Наволочки шили. Плаття женські шили. Картаки шили. Багацько, все це.

— Чуєте, а як ви вишивали? де ви брали узори?

— Узори присилали нам. Присилали. А узори, в кого шо було таке. Ну, на сорочки, то ми самі при той. І присилали з Києва, була там ця, не Ванда.

ОМ — Це не Меланка була?

— Як того Пшеченка отого, шо в Варочки він жив?

• Євмен. Да-да, Євмен.

— Чуєте, так ви брали в жінок в селі узори, которі були на сорочках. А ви кажете жіночі плаття. Жіночі сорочки, чи плаття?

— Плаття! то шили, і той на рукав.

ОМ — А були ляхівка й мережки поміж ними.

— Чуєте, а куда йшло це все, не знаєте? 

— Ішло воно, як ми вже шили, то йшло, казали, загряницю. У Америку і Англію. За цю роботу їм золотом платили.

— Чуєте, а Меланка як?

ОМ — Нема вже, нема! виїхала, померла. Вона вже завідувала, як знаєте.

— Чуєте, а ні в кого не можна, не збереглося вже ціх виробів ні в кого, шо ви робили? шоб сфотографувати, чи купити. Там музей такий буде, музей народної вишивки Черкащини.

ОМ — Та то може в Ольги є. 

— Або продасте, або сфотографувати так знаєте.

ОК — Скатерочка в мене є такая.

— Тая, шо тодішня?

— Да!

— Вашої роботи? А шо б ви хотіли, продати чи сфотографувати?

— Та сфотографувати.

— Так, можна буде, так? Чуєте, а такі рушники тоже вишивали, правда?

— Є й рушники в мене. І картіни, й рушники. Все гарне.

— Чуєте, а так, якшо вийти по селу походити, то в старих жінок немає таких рушників колишніх? Хай не з тої артілі, а просто,  шо сиділи вдома вишивали. Як думаєте? Щоб купити.

ОМ — Ходили в нас, то в баби Тані взяли й ікони, і стара баба віддала.

— Гарний рушник, ми були, то гарний там рушник, такий гарний!

— І часи панські я оддала такі.

ОМ — Ходили вже, та пооддавали.

— Чуєте, і ви також там працювали, так?

ОМ — Ну, шила, але нема нічого, фронт ото забрав.

— Але в тій артілі ви разом були?

ОМ — Да, вони шили дома, а я там брала.

— Ви як би шили вдома і туда віддавали?

ОМ — Да!

— Скажіть, як ваше прізвище?

Жінка — Та то січас Мовчан Оксана Василівна.

— Мовчан Оксана Василівна. Якого року народження?

Жінка — 14-го.

— А ви, Олена?

Жінка — Ота людина, то вона шила. Я вже в колгоспі робила, а вона шила. І ше там Федора Наконечна.

— Шила я до 65-го року.

— До 65-го ви шили.

— А потом пішло сокращеніє. Уже той, уже не ішло государству, не брали уже Америка й Англія. То туди вже не було.

— І вам повернули це, сказали — йдіть додому! да? тобто, йдіть в колгосп робити, да? Чуєте, Ольга Костівна, а скільки вам платили? в місяць чи за сорочку?

— Платили за сорочку, і за плаття ціна була. 

— А скільки, наприклад, одна сорочка коштувала?

— Усякі, й по 13 було.

— По 13 рублів, так?

— Да, так. А скатерки шили ми по 36 рублів, чи по 35. Плаття тоже по 30.

— Чуєте, а хто, ви кажете, ще там був? Федора якась там?

 Нема вже її? А там ше казали в центрі живе жінка Настя Ларіонівна Покутих?

— Є, є, є! тоже стара, 90 може їй.

ОМ — Несененко Марія Максимівна. Це невістка наша. Вона тоже тоді прошила в швейній. Та в артілі тоже, Несененко. Вони разом в артілі працювали.

— Чуєте, а не знаєте, в кого ще є скриня мальована, чи шось таке?

— Воно вже, знаєте.

ОМ — Була, та вже розбита. Мисник тоже є.

— Чуєте, розбита, і шо з нею? Потім артіль називалась “Леся Українка”?

— В мене стаж то є, а як же ж до пенсії, шо ж мені було трудових книжок? Була “Українки”.

— А де вона була та Лесі Українки? тут? в Вербівці?

— Вона числилась в цій артілі.

— А в вас є якісь фотокарточки? немає?

— Давнішні?

— Тії, шо ви робили в цьому?

— Є! є.

— Чуєте, Ольга Костівна.

— Ото моя мати у Давидівці [в Давидової] шила, то є карточки.

— Правда? ну, то ми поїдемо.

 

[00:34:36.00] — [00:48:34.00]

 

Настя Ларіонівна Покутих [Несененко дівоче], 1897 р.н. 

Вербівка Кам’янського райну Черкаської області 

Записала Лідія Лихач, 1987-1988 

 

— В мене мати шила, панам шила, загряницю отправляла, на експорт.

— Бабусю, а як панну вашу звали? як пані звали? як її звали?

— Матір?

Жінка — Нє, пані ту Давидовшу, шо оце ж артіль. Пані, пані як звали?

— Наталья Михайловна. 

— Наталя Михайлівна, так. І вона була така?

Бабуся — А хвамилія може Давидова.

— Так, вона була начальником, так?

— Вона цим завєдувала. Вона одправляла загряницю, в експорт. В мене медаль була.

— А немає тепер?

— Немає. Як вже зашла ця революція, а я ішла з церкви, та в йому. А вийшла міліція з сільради та перестріли мене, взяли подивилися, дві ж голови. Царя вже ж скинули. А вони питають — Де ви взяли? А я й кажу, де я взяла.  — А в вас документ є на його? Кажу — Є! — Принесіть документ! Я принесла. Вони подивились і сказали мені — Прийдете додому, і скиньте його і заховайте. Бо його ніззя січас носить, бо вже ж революція.

— А хто вам дав цю медаль? Давидова?

— А ця ж бариня. Я вже не знаю, де вона, де вона його взяла. А я прийшла додому, а в батька мого такий кухоль стояв там, там і гвозді  і все, я його як укинула туди, та там він лежав — лежав. А то вже доросла та пішла заміж, та вже за його й забула. А тепер би він.

— Так, для музею дуже.

— Я получала на його каждий місяць 5 рублів, я получала.

— Правда? на ту медаль? Бабусю, а шо ви вишивали?

— Шо вишивала? Коври, скатерки, дорожки, подушки вишивала, плаття вишивала.

— А рушники? рушники вишивали?

— Вишивали й рушники. 

— Накидочки всякі, так? такі на подушки?

— І на подушках вишивки. І вирізування, вирізування. Ви не знаєте вирізування? Вирізування. Витягання, і витягання. І ляхівка. Це я все, це я все шила.

— Бабусю, а як вам платили? як вам платили?

— Тоді ж платня, знаєте, яка була. Тоді ж гроші 5 рублів за ковйор, 3 рублі там за скатерть.

— 3 рублі сріблом, так?

— Тоді ж гроші такі, тоді ж такі були.

— Чуєте, а ця пані, вона добра була, чи така зла? добра?

— Добра! Вона, вона мене посадила, а я ж мала. А вона мене в таке крісло посадила, та я сиділа та шила. А вона сиділа та дивилась.

— Правда?

— А тоді вона мені дала медаль оцю ж. Вона, там другі ж пришли. Вона подивилась по моєму старанню. Така мала, але ж як я ж вишивала.

— А шо це за намисто?

Жінка — Намисто? а я не знаю.

— То теперішнє?

Жінка — Теперішнє, мені дочка подарила.

— Я так вишивала. Мати шила, а я ше ж. Мати піде пораться до скотини, а я за шитки, і шию! шию! Вона ввійде, наб’є мене, бо я ж ізшила.

— Чуєте, бабусю, а нічого немає з того, шо ви шили, шоб сфотографувати? немає сорочки вашої, котру ви шили?

Дочка — Нема в неї сорочки.

— Це дочка? ви схожі трошки. Може скатерку?

Дочка — Картини є.

— Котрі бабуся вишивала?

Бабуся — Ідіть подивіться.

— Картини, так. Чуєте, а фотокарточок немає? фотокарточок не осталось?

— У фронт погоріли. Погоріли.

Жінка — Так і в мене, а в Карповни є якісь.

— Ми постараємось перефотографувати.

— У тії, у тії мати була на карточці, а Настя маленька була на руках. Група гарна була. А в фронт, а в фронт погоріло все в хаті.

— Бо тепер така є фабрика в Черкасах, Лесі Українки називається, то така вишивальна. І там жінка ходить на їхньому кутку, головний художник з тої фабрики [Олександра Теліженко]. І вони там будуть робити музей вишивки на Черкащині. Ну, і ця артіль, вона дуже така, відома дуже добре. Бабусю, а які ці коври були? коври, коври, котрі ви вишивали, які вони були?

Бабуся — Коври? на чому? на полотні.

— На полотні? квіти?

— Купляли в селі крестянське полотно. Купляли і на коври, і на скатерки в нас купляли і вишивали.

— А хто давав узори? щоб ви вишивали, де узори брали?

— Приходили, приходили.

— З Києва? Як ту жінку звали, котра з Києва приїжджала до вас? не знаєте? не пам’ятаєте?

Жінка — Як ту жінку звуть, шо приїжджала з Києва?

 — Не було в мене.

— Нестерова її фамілія.

— Кореспонденти були, я шила надворі саме, вони були. 

— А дочка вишиває тепер?

Донька — Я? Нє, я не вишиваю, бо в мене рука болить. Я вишивала.

— Бабусю, а як би сказати, та артіль, де вишивала ваша мати і ви, Давидова, да, коли, в якому році її створили? не знаєте? згадайте.

— Не знаю. Я безграмотна людина.

— Бабусю, вам було 10 років, так? мали 10 років, коли там вишивали, так. А до того скільки вона вже вишивала?

— А до того скільки вона вишивала? мабуть годів 15.

— Мати вишивала там? 

— Мати вишивала.

— А з якого року бабуся?

Донька — Счас діда спитаю 

— Мати в мене дуже гарно вишивала.

— Мати гарно вишивала. Нема фотокарточки?

— Погоріли!

Донька — 1897-й.

— 97-й, це було їй 10 років.

— Як ти будеш писать до дядька пісьмо, напишеш, хай мені вишле карточку з батька й з матері. Бо в його єсть.

— В нього є?

— У його є. У брата мого карточка є.

— А він не був у артілі?

Жінка — Слухайте, баба Настя, Пшеченка Євмен звуть його було?

— Пшеченко, а як звали?

Бабуся — Пшеченко Євмен.

— А по-батькові?

— От не знаю, як по-батькові.

— То він потім зробив артіль, так?

— Нема, нема тії, шо вишивала у цього ж Пшеченка. Нема, вмерла.

— А хто ще вишивав з вами там? в артілі у Давидової? немає вже в живих?

— Мабуть уже нема нікого, одна я. Нема нікого. Нема нікого.

— Бабусю, то я подивлюся вишивки, добре? ваші вишивки подивлюся, а потім сфотографуємо.

— Аби ви були раньше. Я попродала. Вішать не хотять. Кажуть, пилюка.

Донька — нашо її фотографувать?

— Ви шо? треба!

Бабуся — Я попродала все. Я попродала.

— Попродали?

Бабуся — Вішать не хотять, кажуть — пиль чіпляється.

Донька — Так я помажу, і чисто. А то буду ше лазить за тими рушниками.

— А рушників вже зовсім немає?

Донька — Та нема, вона пороздавала. Та десь може й є.

— Зараз, бабусю, ми подивимось тоді, добре? Брат 1906-го року народження. А як звать його?

Чоловік — Каленик.

Бабуся — Він у нас був Каленик, а тепер Микола. Там Микола.

— То де ви кажете?

Чоловік — Кіровоградська область, Головоніський район.

— Головоніський.

Бабуся — там будете питать Микола Несененко. 

— Микола Несененко, добре. Добре, бабусю, ми ще приїдемо до вас, добре? Хай буде добре все! спасибі вам велике! Вулиця Комарова, 30?

Чоловік — там її онука живе.

— Бабусина?

Чоловік — Так! побачите, які там красіві вишиті бабині, там штук із 20 є.

— Вулиця Комарова, 30.

Чоловік — Ви чим їдете?

— Машина в нас там стоїть. До больниці їхати?

Чоловік — Прямо до больниці, а потом там грязь, там можна проїхать. А потом спитаєте, де живе Онопа Микола? Онопа Микола.

— Добре.

Чоловік — Вони і так знайдуть! вони вам скажуть, де.

— Добре, це ваша жінка, да?

Чоловік — То Каленика із-за Марянки.

Жінка — А я й забула, шо це вона Людці вишивала.

Чоловік — То там їх штук 20.

— Добре, спасибі вам.

Чоловік — Там в неї все є, як вишивала.

— Добре, спасибі вам!

 

[00:48:30.00]