Зубалій Марфа Кіндратівна, 1902 р. н.

— А хто в вас уроки вів? хто в вас уроки вів у школі?

М. К.: Ходила я, чужа вчителька була, десь з-за Золотоноші була Людмила Івановна. Незаміжня, дівчина така вона. А 2-й клас, і 4-й учила матушка, батюшкина жінка. та вона грамотна, та там жила ж вона у Демках, та й то вчила два класи, 2-й і 4-й, та матушка.

— Скажіть, а церква в вас у Демках була, як називалась церква в вас?

М. К.: Називалась вона, приход був Архангела Михаїла.  

— То це в вас на Михайла і Храм?

М. К.: На Михайла і Храм. То ж є оце восени Михайлове Чудо. А того самого Михайла Архангела Михаїла, того самого Михайла ото ж той, церква. Приход той Михайла, Архангела Михаїла. А ні, Архістратіга Михаїла. 

— Скажіть, а до якого часу в вас церква була?

М. К.: Та довгенько!

— Після війни її зруйнували?

М. К.: В оте время, шо розкидали церкви то, тоді і її той, церкву.

— А скажіть, у вас на похоронах до того, як була церква, то відспівувала півча, так?

М. К.: Співала півча.

— А після того, як розкидали церкву, то як уже було тоді? 

М. К.: Як тоді було? Тоді, ой Боже! страшне було! Таке гонєніє було, шо не можна було про попа і казать, або про Бога. Отаке було. Я знаю, шо, як же ж воно? ага! значить, умер, мій батько живий ше був, батько мій умер, а тоді ускорості таке було вже, ну безправіє таке було, шо не можна було про церкву ні нагадать, нічого. А тоді якось, шо як же ж воно, позабувала я.
Ага! померли татко, а тоді могилки були, у селі були могилки, ну хрестики там ото кували, тошо. А мамка моя, я ж була ото в Мошинцях, в другім селі, а були проводи, звалися. Проводи були ото, виходили люди на могилки, несли туди панахиди на свої всі ті, родичів, на своїх сродників несли туди. А тоді, а я ж ото думаю — наготовлю ж і я та піду в друге село. А татко тако ото восени вмерли на Дмитра, а навесні ото уже ж проводи, як оце Великдень пройде тиждень, так тоді йдуть люди на гробки, на кладбище. Кажне на свої гробки.
Ну, я ж думаю так, умерли восени, то там напекла, коє шо наготовила, піду я в Демки туди на могилки. Ухожу в село, наші жили так у центрі, мої батьки у центрі жили. Ухожу я в село, коли дивлюся так оддалеки шляхом, дорогою, бабки ідуть назад. Шо воно, думаю, таке?
Встрічаю перших, а вони — а ти, Марфо, йдеш на могилки? Кажу — на могилки. — І не йди, бо там таке гонєніє, голова сільради і як вони звалися, забула, як вони звалися тоді оті, голова сільради та оті, шо правителі тоді були, забула, як вони звались. Поперекидали, люди порозташовувались, на своїх гробиках кажне стояло. А то там така площа вже була, близенько коло могилок. Там зібрались усі, туди вийшли, поклали туди рушники, там скатертину хто прослало. наклали туди ж пиріжки, хто шо винесло. А вони як забігли, могилки ногами поперекидали, і те все поперекидали.
Так воно люди тоді давай тікать по сусідах. Там могилки так недалечко за селом були. А там моя сестра жила вже найстарша. Так а в неї у городі та було кущей так з того краю, так вони все його туди бабки поховали, та давай там сідать, та кого погукали, та їсти. Та й кажуть — іди, Марфо, туди до Наташі, то до моєї сестри, бо розігнали всіх із могилок. Отаке можна робить було? (плаче).

— Та, гріх такий, бачите.

М. К.: Ідіть туди, кажуть, до нашої Наталки дехто із бабків, бо в неї такі кущі, росла така лоза в городі. Я тоді йду, аж коли мамка вже звідтіля додому. Каже — отаке, отаке, всіх  розігнали. Підеш до нас, та у нас пообідаєм, та тоді підеш додому. Та отаке було.

— І часто таке? це отак кожного року було?

М. К.: Ні, не кожного року, ні!

— А потім уже трохи?

М. К.: А потім трохи осіло, начали ж таки трошки вже сочуствувать.

— А в якому то році було приблизно? оце таке саме.

М. К.: От я вже оце й не скажу.

— Ну, це перед війною було?

М. К.: Перед войною. Рівненько перед войною. Бо вже після того стали вже, як же ж воно?

— А співав хтось на похоронах оце тоді перед війною? як ото саме так гонили. 

М. К.: Перед війною?

— Хтось на похоронах співав, чи ні?

М. К.: Мій ходив брат у півчу, той, шо став дяком ото в Сумській області, і дві сестри мої ходили, старша й менша, то вони вже померли. Старша й менша. Одна я не ходила, а то ходили вони співать. Як неділя, як празник великий, як Рождєство, як Великдень. Як хто вмре, кликали тоді менше люди. Тепер часто кличуть же, а тоді якось менше. Хто багатший був, заможніший, той кликав півчих, а хто бідненький, той так, сам дяк. Дяк був, такий чоловік, як піп ото.

— Вони й правлять, і все?

М. К.: І правлять, і одпівають, і все. То там уже хтось піде із бабок та проспіва, поможе. А плати не брали. А тепер же ото й платять люди там. 

— А скажіть, а де співали? в хаті відспівували? а потім на цвинтарі відспівували? чи ні?  

М. К.: Якшо ховали, співали у хаті, а тоді  їхали чи йшли за тим, тоді не було машин, покойника несуть, а півча йде вперед і батюшка, а покойника ззаду несуть на марах тоді називали. Тоді не возили. Хто не вмре, хоть і найдальше од гробок, то носили на марах. Стануть, оце йдуть-йдуть, стануть, другі возьмуть, а ті оддихають, і опять несуть. Ви бачили, які мари?

— Бачила, бачила. Ото, шо гроб ставляють на них. А що співали?

М. К.: А співали, я ж кажу, дяк співав та там може пристане хто з бабок. А як уже хто такий багатший, тоді ж і бідні були й всякі, багаті, то півчу наймали. А півча була, в церкві співали. Кажду неділю в церкві співа півча, тоді ж хори були так ото там. Там півча туди лазила по лєстниці, і там співали, півча співала. А внизу там крилах був, там дітки читали, і співали кой шо. А то де шо співала півча, гарно! Мої дві сестри й брат ходив. В нас було три брати і три сестри. То оце два брати ходили, ні! один брат ходив і дві сестри, в хори ходили. А я й два брати не ходили. І вміли співать, а шо ж, усі ж не підуть.

— Але не забороняли ходити в півчі тоді?

М. К.: Нє! не забороняли! А тільки вибирав дяк, хто харашо співав.

— Ага! а це було коли саме?

М. К.: Коли саме було?

— Вже перед голодом ото? тоді співали ще? чи ні вже?

М. К.: Співали, співали, співали!

— А після голодовки теж співали, чи ні?

М. К.: Після голодовки? я вже заміжжю була, то тут може якось не було церкви. Голодовка, вона ж була, коли вона була?

— У 33-му.

М. К.: У 33-му, перед войною. Тоді ше співали, співали. Це вже, це вже у войну таке ото стало, то після войни.

— Почали забороняти вже після війни?

М. К.: Стали заборонять. Активісти, оце в активі вони були. Їх і побили німці багато, оті, шо були тоді правителі такі. 

— А колядували в вас оце перед війною? після війни?

М. К.: Оце вже вам не скажу.

— Чи ходили колядувати?

М. К.: Колядували! я вже не ходила колядувать тут, як стали, то я вже не ходила. А такі ходили. Ходили і ті, у нас такі збиралися жінки молоді та чоловіки, то ходили колядували, колядували. 

— Але не забороняли це?

М. К.: Нє, не забороняли. А було таке время, шо не можна даже дітям ходить було. Не одпускали, вчителі забороняли, дітям наказували ото перед Різдвом, є ж канікули на той перед Різдвом якраз. То забороняли, шоб, Боже сохрани! шоб не ходили діти колядувать.

— То вони й не ходили?

М. К.: Не ходили. А тепер ото вже ходять і в хату, й під вікном колядують і щедрують. Тепер уже год стільки гарно стало.

— Ясненько. А скажіть, чи пам’ятаєте, щоб були такі весілля, казали червоні весілля? Що то там нічого не можна було, ні в церкву не йшли, нічого.

М. К.: Не було ні вінчаться не можна, нічого не було, не можна. Весілля гуляли то так, не так, як тепер. Бо таке время скорбне було, шо не до весілля було, не до радощів було. То голодовки, то люди повимирали. То страшне було.

— А ви голодовку пережили?

М. К.: Пережили. Мій брат у Демках, та він був у колхозі в коморі. Ото він там, та піду було, то він там то отрубів яких наготовить, то із гречки луски, шось такого. Та товкли качани, із кукурузи качани товкли, та ото мішали. А воно ж таке колюче, шо не можна! Тоді я вже було передіваюсь, боюся дивиться. Ми в колгосп довго не писалися. У мене свекрі та були дуже набожні, та не давали писаться. Так ми довго не писались! Потом вони з голоду померли, а ми вже дивимось, кажу — вже однаково! давай писаться, вже ж люди пописались. Із чоловіком, а дітей у нас не було, та записались. Та він ото поїхав уже трави косить, та вже стали давать пайочок, та й мені було передасть там.

— А тим, що не писалися в колгосп, то тим не давали взагалі їсти, так? 

М. К.: У тіх позабирали! Ми як не писалися, та в нас хліб був. Ми закопали в сараї на посів же. Дали нам землі трошки, та була батьківська. Та в сараї викопали яму, та сіна наклали туди, та той, думали ж на посів, шоб посіять цю хоть землю було, та трошки може останеться. То вони штиками взяли та находили, та штрихали. Та наштрихали ту яму, і сіно розкидали й позабирали все. А я на полу сиділа отако, трошки було у торбині в такій пшона. Так він витіг з-під мене, й те забрав. І то свої люди! Ото так їм наказ такий був страшний. Ото таке було страшне.
Так ми чуть не пропали. То аби не мамка моя, то я піду в Демки, то сухарець де найде, то те, то те. Ото й піддержали. А Іванові моєму там в лузі ото пайочок давали, так він ото раз на тиждень приїжджав додому. В суботу приїде, та на неділю дома, а тоді опять їде на тиждень. луг був далеко, та косили там траву тоді косами, тоді ж не було ше того.
А в нас корова була, так якось не забрали корови. То одне телятко чось, хто й зна, шо воно було. А один дядько прийшов сусідський, а здорова корова була, він такий, перепродував ото все, дайте оцю корову, а я вам маленьку дам, тільненьку коровку. В мене є. Ми здали тому корову на м’ясо йому, а він дав нам ту, та одурив нас на місяць. Буде отоді то з телям, а воно ше місяць не було. А потом таки найшлось теля, ше не косили хліба.
А дощі такі йшли, шо то було перед Петром за тиждень косять, а то вже після Петра тиждень пройшло, а воно доші такі йдуть, а у нас у городі жито посіяне було. То я нарву колосочків, та намну. Там таке тільки зернячко пов’язалось, та підсушу. Та коровка ото вже привела теля, та в молочко туди наллю та закипить, та ото таке їли. А їм таки там варили в лузі і давали пайочок. А я ходила то по людях, то шо там із гречки полову мішали, такі млиники поробили, та там зернечка де розживешся, та накрути трошки того борошенця. А тоді наміша та напече оладочок отаких. То то так і жили. Та із отих качанів оте мішали.
А тоді прийшов, я напекла там 5 оладочок. Прийшов же з лугу. Каже — мені спечи одну оладушку, бо я уже не той, не виношу оцього вже, шо їсти дають. Та ото отак, та якось так і прожили.

— А багато в вас було таких, що не писалися в колгосп, не хотіли?

М. К.: Ні, не дуже багато.

— Ясно, всіх уже притисло настільки.

М. К.: Не дуже багато. Та почти половина, менша половина була таких, шо не писалися. А то таки дивляться люди, мучаться-мучаться, та давай писаться в колгосп.

— А все забирали в колгосп те, що вони мали? чи ні? реманент там, усе, плуг? 

М. К.: У нас корова була, то якось не взяли. А в свекра вже мого, у чоловікового батька, коня взяли, й корову взяли, й клуню взяли, забрали все на світі! То вони ж померли з голоду. І батько, й мати померли з голоду. Таке було. Страшне діло було. А вони не писались в колгосп, ми тільки потім записалися. А тоді ми записалися, коли таке об’явили, хто хоче, виписуйтесь з колгоспа. Прийшли мати, свекруха — виписуйте! бо таки гріх! це ж воно не таке вже. Узяли та й виписались. А тоді таки опять вписалися. Вони померли вже в скорості, та ми опять уписалися, та то так і дожили.

— А як виписалися. то вам знов були якісь неприємності за те? чи як? 

М. К.: Ні! не було нічого! нічого, не доказували ніхто нічого. Бо тоді люди такі були всі, шо,  як казав Шевченко, “село неначе почорніло, неначе люди поніміли”. То таке воно було теперечки. “Німі на панщину ідуть, і діточок своїх ведуть”, ви ж може читали. оце таке саме було оце в голодовку, як я оце замічу таке. то було прийде мій — та не стели мені подушки в голову, стели в ноги! а ноги вже пухлі були. І я вже пухла була. то була худа така, боюсь передіваться. А тоді начала пухнуть. Коли таки якось Бог дав ото молочко. Так я ото сира було нароблю та наллю, хоч без хліба, а таки ж воно молочко. Та так оце було. 

— А самі люди своїх ховали? чи були спеціальні?

М. К.: Були такі, шо й самі ховали. Бо почти всі люди були такі негодні сильно, таке тільки шо насилу ходило. А то вже такі, шо й не хотіли помагать. Хіба там можна, як без конца ховали.

— То оце перед голодовкою весілля як були, як робили, то як робили? коротші вони були, чи такі самі весілля довгі?

М. К.: А я як ішла, то таке весілля було, у тім селі, шо я йшла, троє весіллів. То у нас усі люди були. Було привіз аж з Москаленок, село далеко, такий грав на ту дудку, і на бубон, і на гармонію. Як урєжуть! весіль було багато тоді, як я ішла! Витоптали всього города, такого народа було. Та ше ж бояри були, 8 бояринів було, а мій 9—й, бо до пари ж не можна було. Бояри гарні були парубки! Усі дівки в нас були, та танці такі були! Весілля було гарне!

— То скажіть, а от перед голодом кращі весілля були? чи після голоду вже тоді?

М. К.: Раньше, поки ше я була дівчиною, та ото я заміж ішла, так тоді дуже гарні весілля були! тепер уже зовсім не так! не такі зовсім весілля, не такий подход, не таке нічо! Тоді було дружки водять, та рушниками червоними поперев’язувані! та всі в  цвітах! та в саф’янцях, у кажної, як нема, то хоч позичить десь, а червоні чоботи! Та йдуть так співають по селу, та як прийдуть туди до молодої, або до рідні.
А я як ішла, то сами їздили. По парі коней, і самі главні ото сиділи. В нас семеро саней аж було дружок та бояр. Ми їдем уперед, старший боярин і старша дружка та, шо в мене гільце держала. І то, і я, і молодий мій, четверо сиділо на санях. То по четверо, по четверо на санях.

— А в якому році ви йшли заміж?

М. К.: У 26-м. 

— У 26-м. Скажіть, а скільки гектарів було в ваших батьків? скільки землі в ваших батьків було?

М. К.: В мого рідного батька? у мого батька мало було. Город був гарний великий, а мало було землі, одна десятина. Та було мабуть 50 соток, коноплі сіяли. А чого? мамка в мене була з багатого дуже двору. було у баби 7 десятин, 7 гектарів землі, у мамкиної матері. Одиниця була.
А у мамки було, значить, їх три дівчат і два брати. Так вони поділили, баба, братам по дві десятини, 4 оце, а сестрам або дочкам по десятині. А мамці не дали, шо розсердились, шо за бідного пішли мамка (сміється). Ото таке раньше було. А тоді, як уже вмерла баба, та брати дали вже і мамкі десятину. То то тільки в нас землі було. Землі мало було.
А вже в свекрів як я стала, то в свекрів більше було десятин.

— А тримали вони коні там? яку вони худобу тримали? коні? свекрі вже. 

М. К.: Свекрі? У їх було двоє коней, зимували, і корова, і воза мали. А чого? хлопці ж були, та їздили тоді ше на Грабарі. ото поїдуть, позапрягають, дрова привезуть відтіль. І коней двоє перезимують, а тоді ідуть пішки на Грабарі отуди. А то вже без коней стало таке, шо не таке трохи без коней. Бо був він там уже послєднє время, а тоді вже відмінили Грабарі, пишіться в колгосп! шоб писалися. А то коней було двоє, то корова була. А тоді мені дали теличку тільну батько, та моя ше корова була, бо я там 5 год була, та було дві корови й двоє коней. 

— А вівці тримали? вівці теж тримали, чи ні вже? вівці не тримали?

М. К.: А ні! цього ні. 

— А з чого ви шили собі зимовий одяг?

М. К.: Зимовий одяг? шили кожушанки, кожухи. Суконні юпки шили. Із сукна ото ж, вівці стригли та пряли пряжу, а тоді ткали, та тоді варили якось його, шо воно таке густе зробиться. Воно тепле таке було.

— То для цього вівці тримали, щоб мати оцей одяг?

М. К.: Да, шоб мати одяг. Та й м’ясо ж було, різали ж овець.

— А хто в вас у селі шив добре? одяг шив у селі хтось, чи десь просили?

М. К.: Я як була дівчиною, то там у нас Плигач так звався, дідок такий. А в його був син німий, нежонатий. та то вони вдвох, шили ото вони там і день, і ніч! і літо, й зіму! у них шиття всігда було! 

— То це в селі так прямо шили, да?

М. К.: Да, у селі шили.

— І це свитки шили. І ще що вони шили?

М. К.: І кожушанки, і оце ж юпки, і жакети, й юпочки. У мене була досі така юпочка, оце недавно, в мене сестрина дочка є у Черкасах, бо їх там дві. Так одна не дуже ходить, а то одна,  так я ото їй оддала спідницю, юпочку. Сіра юпочка така, подложена раз отако сатіном, а тут флисом так, як на два пальці, або ше й більше. Другий раз обложена з усиками отут іззаду, і оце подложено плисом, і кармани плисом подложені. Гарна така була! І це десь я держала її довго, та оддала. І спідниця була стародавня, широка така! Так я ту спідницю оддала. Я, каже, його там може здам у музей або шо. Нашо воно буде валяться. Кажу — бери. Ото так тоді ходили.

— Скажіть, а ті люди, що шили, то вони з того жили? чи вони мали ще землю?

М. К.: Не мали нічого землі.

— Нічого не було? ото вони тільки тим заробляли?

М. К.: Заробляли тим вони собі, да. А дівчата ходили на заробітки, дівчат три було.

— Їхніх же цих?

М. К.: Еге, на заробітки ходили. Раньше ж ходили. Моя мамка ходила на заробітки тоже, бо три дівчат було. А земля в їх хоч і була, так вони були якісь такі не дуже, батьки, хазяйновиті. Нічим не занімались, шо земля була, а грошей де ж ти возьмеш? Мій то батько, ті шили, а мій батько чоботи шили дуже гарно. та шили з братами ото, та трохи землі, та дві корови держали. Та так ми й добре жили.

— А багато несли до вас чобіт, щоб шив батько?

М. К.: Було лежить крепко під лавою, очередь була. Вони міцно дуже шили й гарно.

— А скільки платили приблизно? не знаєте? 

М. К.: От, я вже забулася. І хлібом люди платили, пшеницею платили. І грішми, в кого там нема, то я ж, каже, буду однаково продавать хліб на гроші, беріть! то так пшениці наберуть та намелють, та й печемо паляниці. Та так і жили добре. Там в мене товаришка була, та в її батька було 4 гектари землі, і город був великий. А каже — ви багато лучче харчуєтесь і живете, як мій батько. Він нічо не вмів робить зовсім.

— Коло землі тільки?

М. К.: Коло землі. Усяк люди тоді жили.

— Ясно. А шкода людям було отак, як забирали землю? 

М. К.: Як забирали землю, їх же повивозили на Соловки, которих багатих. Я вже заміжжю була, та мамка як розкажуть. Тут ше й правилось у церкві, а вони коло церкви близько жили, по цей бік дороги, а ті люди жили по той бік дороги. Якраз оце межа церква, один і другий брати багаті. Так вони як розкажуть, люди до церкви йдуть, а їх складають на підводи та вивозять у Золотоношу, а з Золотоноші на поїзд та повезли на Соловки. Де ті Соловки, я не знаю, десь дуже далеко. Туди повивозили. І з сім’ями, усе покидали.

— А ті люди підходили, прощалися з ними? чи забороняли? 

М. К.: Нє, не забороняли.

— Прощалися, і все?

М. К.: Прощалися. У нас же село низько було, тоді жили отам нанизу. так він прощався — прощайте люди і забори, і з усим прощався (плаче). Та люди так плакали ті, шо оставалися. Страшне було, я пережила, як і всі люди переживали, таке страшне, хай Бог боронить! так обіжали людей. Шо вони винуваті бідні, шо вони багаті? Гарували, земля була, коні держали, гарували! Ну, хто як зумів, яка в кого доля була. А як бідні були люди такі, шо ходили і просили, мабуть їх три було у нас у селі.

— Ті, що просили?

М. К.: Просили. А жонаті були, там одні були, 3 дівчат було та повиростали, та тоді вже, як повиростали, а старі вже померли, та й пішли заміж гарно, й все. А хіба вони винуваті, шо батьки такі були? Батько не вмів нічо робить, а мати тоже. Пряли тільки та й годі там для сорочки.

— Для себе.

М. К.: Для себе, да. Шо ж та пряжа тільки, страшне!

— А як до них ставилися. до тих, що були отакі бідні? що просили,  їх жаліли? як до них ви ставилися?

М. К.: Правителі, чи хто?

— Нє, люди! люди.

М. К.: Люди такі, селяни? Нічого! і піддержували трохи, і вони ходили просили. То вони так і жили. Ото так.

— Це 3 сім’ї всього було таких у селі?

М. К.: Да, да-да!

— Що й діти просили, і дорослі може просили?

М. К.: Да, да. І з чужих сіл приходили до нас просить. Ото піде на чуже село, та там просить. Та так і жили. Було усього.

— Але люди не відмовляли їм, давали, що мали?

М. К.: Давали! хіба в кого вже не було такого, то хліба кусок дасть, то пиріжок. То борошенця хто дасть там, совок набере у торбу його, борошна. Піддержували люди! а шо ж робить! ніхто не вмірав тоді з голоду.

— А як тоді казали, як давали їм? то казали — за царство небесне! давали тим старцям, чи як?

М. К.: Спасибі! дай Боже вам здоров’я! Дай Бог вам здоров’я! спасіба вам! — казали спасіба. Та отак. Благодарили. 

— А не було в вас таких, щоб ходили і співали якихось божественних пісень, а за те їм давали?

М. К.: Таких у нас не було.

— Не було таких.

М. К.: По селах, я чула, шо були такі, а в нас не було таких.

— Були такі, що ходили?

М. К.: Грали ото, гра ходить, співа ходить.

— А на чому грає?

М. К.: Бандури звалися такі.

— Бандури. А не було так, щоб на лірах може грали, нє?

М. К.: Я лір не знаю, то я не знаю.

— А ви кажете, на бандурах ходили й співали ото? А з поводатарями ходили?

М. К.: З поводатарями. Там воно ж і жонаті, і то хлопець або дівчина водить. 

— А в вас в село не заходили такі, щоб оце співали й грали?

М. К.: Я не замічу, не знаю.

— А на базарах, не знаєте, були такі, що сиділи, грали там?

М. К.: На базарах було багато. Я не знаю, чиї вони.

— Ну з чужих сіл? А ви не запам’ятали може, що вони співали? якихось божественних пісень? чи всяких співали?

М. К.: Співали й божественних, і співали таких більш Шевченка пісень. Шо Шевченко співав, такі співали.

— А про Лазаря, не пам’ятаєте, не співали таку?

М. К.: Співали й про Лазаря, так я не знаю про Лазаря.

— А може якусь нагадаєте таку, як тоді співали? пісні такі божественні.

М. К.: Божественні?

— Оті ж старці, які там грали та співали сиділи.

М. К.: Не помню нічо, я ж там не сиділа, шоб слухать. А так трохи послухаю, та й побігла. А так уже то я ше дівчиною була.

— Але їм кидали гроші? їм давали гроші чи якісь продукти?

М. К.: І продукти, еге, й гроші, й продукти. Хто пиріжок винесе, хто там хліба, паляниці кусок. Хто грошима дасть копійку, або дві, або три. Тоді ж гроші дорого стоїли. Хто шо дасть. Вони довго не сиділи на місці. Ото грають, і йдуть, тоді в друге село переходять. Там у їх є такі, які годують їх, а в нас не було. 

— Але були такі їхні знайомі чи будь-хто їх міг пустити до себе у хату переночувати?

М. К.: Нє, знайомі в їх були, були знайомі.

— А тоді, коли вони грали, то збиралися навколо них люди, приходили?

М. К.: Не було.

— Чи просто він сидить грає, хто йде, то кине?

М. К.: Він іде ото помаленьку, а тоді сядуть посидять, оддихнуть, і опять. Вони довго не сиділи, я таких не замічу. А були по селах, кажуть, такі, шо гарно дуже співали, кобзарі звалися, то там і люди сходилися. Ото співали вони шевченківських отих пісень. Собиралися такі молодші, та співали там шось, шевченківських таких пісень, всяких співали.
А я взяла та й розказала бабам вірш про Шевченка Тараса. А воно хтось донесло тій завідующій. Коли вона приходить — бабо, а розкажіть, та таке не дуже і давно, а розкажіть, ви знаєте про Шевченка. Кажу — а нашо вам? — Та я послухаю! Я розказала, а вона — шоб ви прийшли обязатєльно! підучіть і прийдете розкажете на сцені, як буде свято. Кажу — ой, Боже! я кажу не розкажу! Отам як людей буде! Вірш Галини Комарівник про Тараса Шевченка, і начинаю  розказувать.
“Не на шовкових пелюшках, не у величному палаці,
В хатині бідній він родивсь серед неволі, сліз і праці.
Нещасна мати сповила його малого, зажурилась.
І цілу ніченьку вона за сина — кріпака молилась”.
Тоді ше не можна було, але нічо, кажуть, шо є — кажіть!
“І цілу ніченьку вона за сина — кріпака молилась.
І Бог почув молитву ту, і дав душі убогій сина,
І в руки хлопцеві вложив співецьку надзвичайну ліру.
І виріс він і кобзу взяв, і струн її торкнувсь рукою!
І пісня дивна полилась, сповита вічною журбою.
В цій пісні людям він співав про щастя, про добро, про волю!
Буде весна! пророкував і вищу, і найкращу долю.
Співав про чесну боротьбу, про сором кайданів брязкучий
І не жалів він сил своїх, і не цурався сліз пекучих!
Але недовго, ворог лютий підкрався нишком,
І змовк співець, кайданами окутий.
Замовкла пісня на устах, але в душі жила — бриніла,
І в серці бідного співця вогнем палаючим горіла”.
Аж плакать хочеться, як гарно тоді це було. І це ж в мене голос уже не такий. А тоді як розказала, так усі ляпали, нічо не чуть було, як того перестала.
“Вогнем палаючим горіла і довго у степу глухому,
В неволі жив він з москалями, співець самітній мовчазний.
Своїми думками й піснями він рвався серцем із тюрми.
На волю, до ланів широких, до тихих хвиль Дніпра ріки він рвався.
І прийшла вона, сподівана бажана воля.
І все, чого не знав раніш, тепер дала лукава доля.
Та сил співця вже не було, остання пісня прогриміла,
І в небо тихо піднялась душа поета наболіла.
Умер співець, і привезли його на рідну Україну,
І коло тихого Дніпра йому насипали могилу”.
Бачте, яка в мене пам’ять!

— Пам’ятаєте, й досі пам’ятаєте. 

М. К.: І досі. Я оте церковне і все знаю, бо я тепер співаю, а пісень вже позабувала.

— А церковних не знаєте пісень, так?

М. К.: Церковних не знаю.

— А псалми може знаєте?

М. К.: Я оце, шо піп співає, я все знаю. І оце похоронне усе знаю, напам’ять усі строфарі. А там такі старі то тільки я та там ше баба одна осталася. А це вже ці підучаєм, та ці вже повиучувались та знають. А то ж його ніхто не знав. Оце знаю я. Ше я було читаю після батюшки, батюшка ото коли править. Тепер уже у нас батюшки побільш немає. У нас нема в селі батюшки, а в Ірпіні є, і в Васютинцях, і в Калраї батюшка, то привозять.

— А тут так і немає церкви? у селі?

М. К.: Нема церкви. оце ж Ірпінь в нас село близько, та туди ходять люди. Я правда не хожу, бо я вже не гожуся. 

— Скажіть, а псальми в вас співають на похоронах?

М. К.: Співають, співають.

— А може б ви нагадали яку псальму?

М. К.: А чого ж? знаю! Дві знаю гарні.
“Братья мої й сестри! Ви по духу всі друзья!
Ви прийдіте, посмотріте, жизнь покончилась моя!”

— А наспівати не могли би їх?

М. К.: Можу!

— Ану, наспівайте!

М. К.: (співає)
“Ой, ви братья мої й сестри! Ви по духу всі друзья!
Ви прийдіте, посмотріте, жизнь покончилась моя!”
“Ви прийдіте, посмотріте, Господь душу сотворив,
Злетів ангел з неба, душу з тілом розлучив.
Лежить тєло бездиханне, і не може говорить,
Ви прийдіте, братья й сестри, моє тєло хоронить.
І з молитвою святою до могили однесіть,
І спокойно і тихенько у могилу опустіть.
І розлучную молитву ви пропойте надо мной,
Сирой земльой загорніте, загорніть сирой земльой”
А тоді
“Ой, ви браття мої й сестри, ви сирой земльой загорніть.
Де ваші сльози, то там виросте трава.
Я там буду спочивати аж до страшного суда.
Ой, ви браття мої й сестри, не забудьте ви меня,
Приходіте до могили, споминайте про меня”.
Таке було. 

— Це така псальма. А коли її співали?

М. К.: Оце як умре, то тоді “Ой, ви братья мої, сестри”.

— Це вже, як занесуть на гробки? чи перед тим?

М. К.: Нє, перед тим. І другий раз, як уже пообідають, та тоді поспівають. А одна, як же воно?
“Ой Боже! ой Боже! з високого неба услиш і молитву мою,
Прийми мою душу до світлого раю, а тіло в сирую землю.
Насипте на неї високу могилу, нехай вона травою заросте.
Посадіть на неї червону калину, вона навесні зацвіте.
І будуть до неї пташки прилітати, і будуть мені щебетать.
А я не почую, а я не побачу, я буду в могилі лежать”.
Я буду в могилі лежать.
“Колись мої ніжки далеко ходили, о Боже! то був такий час!
Колись мої ручки багато робили, тепер же на грудях лежать.
Прощайте ви, братья, прощайте родніє, бо я вже одхожу од вас.
А прийде той часочок, і прийде та минута, шо я тут діждуся і вас”.
Гарна й та, й ця. 

— Скажіть, а коли її почали співати? ці псальми саме, що ви тільки що розказали?

М. К.: Оцю давно вже почали, шо вперед. А оцю недавно. То казали, ви не штунди бува?

— Нє, ми не штунди.

М. К.: Бо кажуть люди, шо оце штундівська, шо оце я проспівала. А хто каже, шо й ні, й батюшка заставляв співать. Не штундівська. А я, в нас оце начали штунди приїжджать, таке вже місяців може два у село. І собираються там, вона видно в штундах, купила тут уже, ну вмерла жінка чи чоловік, та купили хату люди, та вроді вона штундиха, та до неї туди в город приїжджають штунди. А то із Черкас приїжджають, соберуться, дві машини приїде. І тоді люди наче сходяться слухать, шо ж вони там будуть співать? І одна вже й записалась, казали, в штунди.

— А як люди до цього ставляться? саме до штундів?

М. К.: А підождіть, а я думаю, шо ж таке, дай і я ж, не хочеться іти, ну дай піду ж і я послухаю, я знаю всі закони. Послухаю і узнаю, про шо ж вони там співають і розказують? Пішла! коли вони вже сидять співають там. Посадили мене, я старенька ж вже, спереду посадили. Приглашають, шо пишіться, пишіться до нас, так дуже добре.
А я кажу — Та, я кажу вже нічого не знаю, це я так прийшла, побачу як. та там же посиділа, вони, розказував він, гарно розказував чоловік один. та я й кажу їм — Дуже ви люди гарні, і гарне розказуєте, ну мені не наравиться ваша оця ота пісня, та оця вєра. Забула, як на неї казать. То раз сходила, та й не ходила до їх. Не хочу я цього учиться, і не хочу я його то, не хочу до штундів приставать. То таке. 

— А в 30-х роках в клубі грали, чи ні? були клуби вже в вас у 20-х, 30-х роках ото перед голодом?

М. К.: Не замічу, наче були. Були наче.

— А ходили люди в клуби? чи збиралися ще на вулиці?

М. К.: Наче на вулиці збиралися. На вулиці.

— А скажіть, а що співали от, як сходилися на вулиці, то що співали? Навесні, наприклад, то співали в вас веснянок, чи ні?

М. К.: Співали. Співали.

— А ви може пам’ятаєте трошки яких веснянок? чи ні?

М. К.: Памятала багато, ну тепер я їх Бог зна, коли й співала.

— Позабували.

М. К.: (Співає)
“Сумна доля! А на нашій та й вулиці та хлопці”
Я так співаю. оце й ми так співали, а потом перестали так співать. Які вже більше там живуть, то ті там співають, то воно ж не однакові ж люди.
Сусідка: І вона сусідка, та, шо вірує в Бога, в нашого. І прийшла додому, та й лягла, бо празник же, то оддихнуть же. А вона ввійшла та й каже — а чо то ти лягла? сьогодні такий день! А вона каже — сьодні святого Миколая Чудотворця, я й лягла! — Ой, якби він чудотворець, то він би мені чудо дав! та прийшла додому, та як зціпило, лягла, та й захоронили. І на церкві чудо. Кажуть — карає підряд усіх. оце сьодні. Вона не знала, шо сьодні Сікновеніє, а робила в ланці, в колгоспі. І в колгоспі давала ланкова один виходний, а считалось, шо вона на роботі. І вона день одрубала свого. Утром давала поросяті. В обід давала. Ввечері прийшла і ногу простягла, одрубала ногу.
М. К.: А тоді каже — прибирала і в городі, і в хатах, і в церкві плечення було нарубають, та травою позастилаєм!

— А яка трава на землю йшла?

М. К.: Усяка!

— А найбільше яка?

Сусідка: Найбільше така дрібненька травичка. В кого як заведено.
М. К.: А церква була, ми коло церкви напротів жили, то церква ж була, а кругом церкви ше так багато пространства було. там травичка росте, там накосять, і тію потрусять ото церкву. Це було цвітів нанесуть, та як таки гарно було!

— А плечення, це яке дерево йшло на плечення?

М. К.: Клен найбільше йшов оцей, шо черевички, таке червоне. Усяке, хто яке достане, всяке. Всяким таким, отаке все.

— А липу?

М. К.: Липу клали, липу, клен.

— А осику?

М. К.: Осику нє. Я чула, не знаю, наче отой, шо предав Спасителя, на осикі таке зробив. Так осики не можна, шоб і в дворі росла.

— А чого не можна, щоб осика росла в дворі?

М. К.: Шо отой, шо предав Спасителя, на ній почепив.

— То вона вважалася поганим деревом?

М. К.: Да, да, поганим деревом. І до обід не співали ніхто ніде нічого. А після обід, як уже одправилося, пообідали люди, оддихнули, тоді гуляють.

— А яких пісень тоді співали?

М. К.: Хто яких уміє!

— А такого не казали, щоб петрівських пісень співали?

М. К.: Співали.
“Петрівочка, мала ніченька, не виспалась наша дівочка”.
Це ж ми співали.

— Ану, заспівайте!

М. К.: (Співає)
“Ромен біжить, Ромен біжить, Сула доганяє!
А на нашій та вулиці та хлопців немає!”
“Срібні ложки, срібні ложки, золоті тарілки!
А на тую дівчиноньку стали погорівки!”

— А так з протягом тягнули?

М. К.: Із протягом, з протягом.

— А не вигукували, ні?

М. К.: Не вигукували! воно по-весняному там, такі вечори, так шоб дальше чуть же було.

— А ще може які веснянки співали, скажіть, чи в вас це сиділи й співали? чи ходили так?

М. К.: Стояли, стоїмо й співаєм.

— Не ходили кругом церкви, не співали?

М. К.: Нє-нє-нє!

— І за руки не бралися? 

М. К.: Не бралися.

— А ігри такі якісь були може дівочі? в які ігри дівчата гралися? Грали й хлопці, й дівчата там.

М. К.: Такого в нас не було.

— Не було такого. А просто стояли ото?

М. К.: Стояли, гармонія прийде, гра, танцюють. А такого не було.

— А скрипки були в вас? на скрипках грали? 

М. К.: Грали на скрипках! і хлопці співали самі. Самі хлопці собі співали. Ми як розійдемось, хлопці зберуться, там коло нас вигін був, і співали було ше пісень.

— Окремо без дівчат?

М. К.: Окремо без дівчат.

— А як вони виводили? були такі?

М. К.: Один був виводив, такий тоненько співав, і басували. Один такий був гарний бас!

— Яких пісень хлопці співали найбільше?

М. К.: Та я вже позабувала, не знаю.
(Співає).
“Осьо в мене молодої та й 23 годи.
Та привертайся, моя мила, милому другому.
Та не кажи тої правди, шо мені самому.
Ой, як мені не казати? він буде питати,
До серденька пригортаю, правдоньки питаю”.
Та й усе.

— То це ви кажете, навесні її співали?

М. К.: Навесні, навесні. Отак.
(Співає). А тоді далі вже.
Сусідка: Вєрина ж і бабушка співала гарно.
М. К.: Було всього. Я не робила нічого (сміється).

— А дівчата щось робили?

М. К.: І ворожили, і чого не було!

— Щоб ходили більше хлопці, да?

М. К.: Да, да!

— А як саме?

М. К.: Зимою то ходим попід лісами, шукаєм, шоб у корі був той, це ж було раньше, шоб у корі був кілок. Значить, буде багатий. А вона з бідним іде гулять, та попадеться як без кори, то бідний (сміється). Ото таке видумували. То чоботи кидали через город!

— А це коли було? це зимою було?

М. К.: Зимою це.

— Це ж на Андрія, мабуть.

М. К.: Да, да.

— Мости під кроваттю ставляли? під кроваттю ставляють мости.

М. К.: Оладки було пекли на Меланки та клали, хто піде первий заміж.
Сусідка: Та то таке воно, видумки було.

— А то це на Андрія, чи це на Меланки оладки пекли? 

М. К.: На Меланки. На Меланки. Моя сестра з одним почти 5 год гуляла, та батько не дав брать. А вона й заказала сон протів Андрія, не їла цілий день. Коли приснилось — у степу колодязь, і витягла води і не напилась. Бачите, як то правильно. І на корж гадали. Корж пекли несолоний. А! солоний, а тоді ввечері з’їла, шоб напиться ж води.
Сусідка: Хто подасть води, той сужений, да.
М. К.: Ага, да!

— Оце так на сон загадували?

М. К.: Правда “Біжить Ромен, біжить”.

— А заспівайте?

М. К.: Співать?
(Співає)
“Ромен біжить, Ромен біжить, Сула доганяє!
А на нашій та вулиці та й хлопців немає!”
Отак з вигуками!
“Ромен біжить, Ромен біжить, Сула мень  хитристий!
Куди ж мені миленькому вечеряти нести!”
Оце так було я, а тоді
” Несла, несла вечеряти, забулася ложки!
Дай коня вороного, їдем до ворожки!
А в ворожки срібні ложки, золоті тарілки!
А на тую дівчиноньку стали поговірки!”
Отак співали. А то я забула — Ромен біжить, чи Ромен хрестить, “куди мені миленькому вечерять нести”, а я оце забула.

— А у Ромнах 50 церков було, кажуть.

М. К.: Дуже багато! Я ж була там у брата під голодовку дівчиною ше, та була в Ромнах ото, так там страшне хрестів багато, церков було дуже багато. Так таке було саме время, ото там, де дзвіниця аж угорі, і там кричать, і повипачкували усе в оцей крашений! ой, було запущеніє! страшне! Дві церкви правилось таки десь, а ті всі стояли пусті. Позапущувані. А тут оті ж наверх дверей у церквах оно, воно ж близько до шляху, та отой, ікона та, шо, ну, шо Храм зветься, вона така гарна, там Богородиці є, то Михайла, то шо. А то ота ікона наверху, шо який приход тої церкви, вибите скло. І вона така зліплена тими гавами, ну понапачкували, шо страшно було дивиться. Таке ото було. А там річечка є, Ромни город, і  Ромен річечка, і Сула там близько. І ото пісня така. А тепер ше ж оце пісню одну, не знаю, чи ви знаєте оції, шо “На захід сонечко скотилось”?

— А чи були такі ворожки у вас у селі? 

М. К.: Не було, не було.

— А ходили до кого-небудь ворожити в селі?

М. К.: На другі села ходили. На другі села.

— А як до них ставилися, до тих ворожок? Добре? чи казали, що то вони там з нечистими знаються? чи ні?

М. К.: Я не знаю ото таке за людей дуже, то не знаю. А під войну, то ходили багато наших жінок. мій же остався живий, хоть і без ноги, а таки прийшов додому. А то такі ж були, не чуть було, хто зна, де він? То ходили ворожить у друге село, там недалечко, Васютинки. То дві ходило, то одній стала ворожить, каже — вам буде хазяїн, ваш не прийде, но найдеться вам другий хазяїн. Отакий і такий, розказала. Коли так, і найшовся! Прийшов так мабуть уже через год, чи й більше. Він десь був коло Сули, та його не брали на войну, він рибу ловив для войни, не на Сулі, а на Волзі, на Волзі. та то прийшов, та вже став голод, чи шо воно. Так він прийшов сюди до сестри, та ніде діться. Так він прийшов, пристав до неї.
А одній стала розкидать, каже — вам не буду ворожить, вам випали усі вдовські карти. Всьо, то знаю, шо угадала. І так той не прийшов тії, так і хто зна, де він і дівсь. не було даже і того, похоронки. Без вєстія. Або була похоронка, так без вєстія. 

— Скажіть, а платили тій, хто ворожила?

М. К.: Платили.

— Тій жінці платили, грішми платили? чи шо є?

М. К.: Я не знаю, мабуть, шо є носили.

— А вона стара була, ні?

М. К.: Ні, не стара!

— Не стара.

М. К.: Така год 60.

— Скажіть, а вона мала якесь хазяйство, чи ні?

М. К.: Ота жінка? я вже вам оце не скажу за хазяйство. 

— Чи вона жила з того, що ворожила?

М. К.: Вона сама жила. Вроді син у неї десь є, та не було дома його, такий ше не дуже великий, чи він може де служив, або шо, не знаю.

— То вона може жила з того, що вона ворожила та мала з того.

М. К.: Навєрно, вона з того жила.

— Але не багато було таких жінок, які ворожили? А як до них ставилися люди? казали, що це добре, що вони роблять? чи казали, що це гріх робити? ворожити.

М. К.: Казали, шо гріх. А я думаю, шо це ж може не гріх. Шо ж вона угада, тільки вона ж поганого нічого такого ж не каже. Бога ж не хулить, не згадує. Ні людей не лає, нічого. А скаже, шо випаде на картах. Я сама часто ворожила, тільки я не людям, собі та там своїй рідні наворожу.

— А ви на картах, чи на бобах може?

М. К.: Нє, я на картах! я на картах. Я на картах. Якось про ворожіння згадали, кажу — я сама коли-небудь заворожу, тій же вгадала гроші. Розказала, шо означає яка карта. Ну, воно ж там розкладеш і видно, де яка карта лежить.

— А хто вам розказав? чужа жінка? чи це в селі? 

М. К.: У селі! у селі моя товаришка мені розказала.

— А вона від кого навчилася?

М. К.: Я вже не знаю, від кого. Це воно ше до войни було, давно. Полізу на піч, празник там чи неділя, дай розкладу! Де ж таки воно мені важно, шо не чуть його. Так, як погнали брата, на селі поверталися. він взяв в окруженіє, та всі повертались додому. А я на хуторі, ми жили, там такий хуторок був, та туди ж у село боявся йти, шоб там нічо не побачили. та прийшов на хутір, то я подавала Іванові де подштаники, де картузи, де брилики які були, де шо не є. Де піджачки старенькі. Мені, каже, яке найхуже давайте, шоб я тільки не йшов в оцьому. Так я ото було сяду та й ворожу. Коли не кину, всігда валіт, прийде з болєзню. І так і прийшов без ноги!

— Бачите!

М. К.: Коли валіт, то всігда болєзнь падає.

— То казали, шо це гріх може?

М. К.: Да-да, казали. А я ото сама собі ворожила. А шо я хотіла казать?

— А за бишиху! 

М. К.: За бишиху! це її свекруха, вона там в Балаклії була, та в неї свекруха та шептала. А тут Івана мого взяли в санчасть. Зимою підлатали, а навесні його брали на 3 місяці обучаться у Черкаси. Тут і золиця моя була ва Марїні, а в неї чоловіка забрали у санчасть. Таке зробилося, почервоніло і напухло, таке Бог зна шо! А моя мати, свекруха моя каже — а піди до баби Горпини, може воно бишиха, хай пошепче. Пошептала, пошептала, коли воно осіло, осіло, і так і пройшло.
А тоді стали, кажу, в мене з ногами, я боюся, їхала в Черкаси, а воно холодненько ше було, а так же кажу перебродить, а в мене ж ото, боюсь, шоб не обновилось опять, а вона каже — я тебе перенесу. Попереносила свою кошолочку, й мою перенесла, а тоді прийшла по мене. Я взялась за неї, а вона обняла посередині та як розкуярить, так і стала в воду, і позамочували спідниці, і все (сміється). Перенесли!

— Було таке, шоб до скотини звали її примовляти?

М. К.: Не замічу. У чужих селах були.

— Були такі?

Сусідка: Катерина?
М. К.: Катерина це од чого вона? Хоч, навчу тебе шептать. Кажу — не хочу я! А вона мене навчила од перелогів скотині, од перелогів навчила мене. То я може штук троє ото так там, як ше жили, та був скот, та штук троє піду, пошепчу, встане. А то чисто кончається, й голову положить. Одна Катерина Сергія Мележика прибігла — ходімо! А корова вибігла, та отуди вийшла на угол, це ше нанизу. На бугор лягла, ноги скидала й голову поклала і нічого. А дід Грушенко в молочарні носив молоко, як вигонили пасти. Молоко носив, та йде та каже — ой! шо воно таке? корова впала! А я побачила, кажу — ану я піду. Катерина побігла по того Йосипенка, а я пішла, стала шептать, стала шептать отако, коли вона підводи голову. Із неї так і пішло все! я — Катерино! Катерино! гукаю. А вона почула — вернулась. Поки вона дійшла, корова встала. Ото так.

— А ви могли б зараз розказати, як це?

М. К.: Та воно там трошки!

— То нічого, скажіть!

М. К.: “Їхали Кузьма та Дем’ян. Поперед їх Христос Іван”. От! стала забувать! “Їхали Кузьма та Дем’ян. Поперед їх Христос Іван. На чотирьох конях, на чотирьох колесах. Коні розбіглись, колеса розкотились, так ті перелоги. Злому  лихому в ноги упали й пропали”. Ото разів скільки проказать.

— А скільки разів треба проказать?

М. К.: Та разів 9 кажуть, а я було й менш кажу. Ото так.

— Це проказати, і що ще зробити при цьому потрібно?

М. К.: Якось отако долонею побить, отут, де ото зухвини в скотини, ото отако побить, побить і казать. Бить отако, або бить отако і казать —  “Їхали Кузьма та Дем’ян. Поперед їх Христос Іван. На чотирьох конях, на чотирьох колесах. Коні розбіглись, колеса розкотились, так ті перелоги. Злому  лихому в ноги упали й пропали”. І ото і поможе. Бог зна, шо воно таке.
А у нас дитина є, Васильок, то колись іде і плаче. А я здумала — а давай я отак трошки, воно таке, може пройде. Вона там у хаті, а я пошептала ото й пішла. Коли вона входить, каже — тільки ви пішли, кров перестав. “Ішли брат із сестрою, найшли глечик із водою. Глечик розбився, вода розлилась, кров замовилась”. Оце і все. І помогло.

— А були в вас в селі баби повитухи? як приймали баби бранки?

М. К.: Роди? та шо?

— То чи було їх багато у вас у селі? чи ні?

М. К.: Нє, не багато.

— Не багато, а скільки? 

М. К.: Одна баба.

— Одна баба була? А ви не пам’ятаєте, як її звали?

М. К.: Баба, на неї казали баба Шамчиха. Прозивали Шамчиха. І ото вона скрізь по всім селі. А як умерла вона, то я тоді не знаю, хто воно принімала, я от не знаю. Може Ганна знає.

— А поважали ту бабу в селі?

М. К.: Поважали дуже! дуже поважали.

— А вона помагала? якщо були важкі роди, то вона помагала?

М. К.: Помагала.

— Помагала. А скажіть, ви не пам’ятаєте, вона молитви якісь читала? чи як вона там?

М. К.: Ну, вона там шось в животі, чи вона перебирала, чи вона там давила. не знаю за те вже я.

— Але приказувала перед тим?

М. К.: Мені не приходилось.

— Молитву якусь приказувала, не знаєте?

М. К.: Не знаю, а шось шептала. Оце та Гвоздиха стара, ти може знаєш? шо це Іван. Та це наші розказували, це вже ж давно воно діло було, шо значить гукнули оцю бабу, а воно саме жнива були, людей не було, шоб у куми ж тоді брать. Вона ж обрачувала одно, коли ше й друге кричить, дівчинка. А вони такі вже тільки шо живі, так вони тоді там в куми записали купів, а бабів гукнули там у куми, дві жінки ті, шо дома були, побігли бігом до попа, шоб похрестив же, шоб не померли ж не хрищені. А в їх уже була одна дівчинка величенька. Коли став піп хрестить, коли ця дівчинка біжить — ой, бабо! йдіть, бо ше одно є! та троє! (сміється). Так вона ж ото, бачте, й обрачувала двоє якось, а то само вже найшлося. І всі дівчатка були, і всі й померли. Маленькими померли.

— А бувало так, щоб часто мерли діти в тої повитухи, яка приймала?

М. К.: Не замічу такого. Не замічу. Вона гарна бабка була. її всі хвалили й кликали всі.

— А чим їй дякували за це?

М. К.: Хто шо, чи грошину, чи там ше шось із їжі, або шо. Або там сорочку хто дасть, або шо. Таке, бо вона сама жила, та баба. Та то їй давали таке.

— То вона в вас одна на село була? 

М. К.: Одна, більш я не замічу. Це як я ше дома була, то вона була тоже. Вже вона вмерла. То стали лікарі. А то ж такі були вже понаучувались, та мерли, жінки мерли. Воно шось там зробить таке, вона на родах умре. Тоді заборонили, Боже сохрани! Ото ж там роби-роби, нічого, а тоді в лікарню. А вони взнають — ви були в баби? то ідіть до баби! не хотіли ж ото їх обрачовувать, шоб не ходили до бабів. Та тоді вже стали ото в лікарні всі. Як тільки народить, так бабів уже не стало. А то таке, багато вже жінок померло. Вона є така, шо не дуже зна, шо там робить, а вона тоді кончиться.

— І таке було?  

М. К.: Та вона вмерла на родах.
Сусідка: Замовляю, хто перепугається, кому погано робиться, кому погано не спиться. Оте я замовляю. В кого рука болить, в кого нога болить, оце я все замовляю. А так кров я не замовляю.

— А могли б ви переказати, як ото болить рука, скажімо?

Сусідка: Рука болить, я замовлюю, і перестане.

— Правда? А може скажете, щоб записать? можна вам розказать його?

Сусідка: Нільзя! розказувать нільзя.

— А чого?

Сусідка: Мати моя мені сказала, як будеш умирать, тоді кому-небудь перекажеш. А січас токо сама, шоб я все сама робила. Вона мені все розказала, не то, шо сказала, а написала мені. Я переписала. І сказала, шоб ти сама тільки знала. А як будеш умирать, то кому-небудь перекажеш. Як уже я чуствую, шо буду умирать. Як мати чуствувала, шо буде умирать, то вона мені все розказала. І я написала і вивчила.

— І виучили, і це так робите. І вона вам розказала все, як це потрібно робить?

Сусідка: Да. Я коли буду вмирать, тоді одному передам. Треба, шоб один знав. А ви будете вмирать, тоже кому-небудь передасте. Так якійсь подружкі.

— А ви відчуваєте, кому можна передати, а кому не можна?

Сусідка: А як же!

— Відчуваєте, так?

Сусідка: Напрімєр, Вєра сосєдка в мене гарна, я Вєрі могу передать. А так чужому, Катерині я вже не могу, я її не знаю. Тут такі свіжі, як ото виливають на тарілку такі пластінки не то, шо з свічок. З свічок воно горить, воно перегорає, а таке, шоб як наливають.
М. К.: Зараз співають (співає) — до, ре, мі, фа, соль, ля, сі, до.

— То це вас вчили так співати?

М. К.: Вчили, вчили співати. 

— Це по-церковному?

М. К.: Да (співає) – до, ре, мі, фа, соль, ля, сі, до. То вгору брали раньше, а то вже вниз. І тоді ми на ті голоса приучувались і співали. По-церковному, і тако.

— А як по-церковному научилися, то потім вже і співали так звичайні пісні?

М. К.: І такі звичайні співали!

— А на скільки голосів співали? 

М. К.: На три.

— На три голоси?

М. К.: На три голоси співали.

— А як називався той голос, що починає?

М. К.: Починало ля, до це дуже високе, до, ре, мі, фа, соль, ля, ля! Я було все починаю. Я первим альтом співала тоді, тоді первий, а тоді альт, я первим співала. То є альт другий і первий, то я первим. І ото альт починає. Той не починає оце, шо співать, церковний той, як воно? Так — хай баба Марфа почина! Кажу — приучуйтесь, бо я ж уже скоро не ходитиму, вже стара, приучуйтесь! То котра оце почне, не вхватяться ніяк, ні в то, ні в сьо! 

— А як в вас казали на перший голос? так і казали — дискант?

М. К.: Дискант!

— А на нижній голос?

М. К.: Альт, альт первий і другий.

— А які ще назви казали таких?

М. К.: Альт, тенор.

— Дискант, альт? тенор?

М. К.: Альт, тенор і бас.

— Це в церковному хорі?

М. К.: У церковному.

— А якщо співали такі звичайні пісні, то також так само співали?

М. К.: Ні! на два голоси тільки. На два голоси. Ото дівчата було тягнуть, і такі, шо не тягнуть, то альтом співали. І хлопці альтом співали.

— А то хтось тягнув вгору?

М. К.: Ше співали хлопці тягли, то тенором, тенор тягнув, тенором хлопці співали. Не дискантом, бо дискант то дуже тонкий, а тенор трохи легший. То тенором, хлопці тенором співали.

— А на скільки голосів в вашому селі співали? завжди на два голоси, так? 

М. К.: На два, коли й на три співали. Як було прийде старий такий мужик, парубок або шо, то він же товсто співа, то ше й басом було возьме.

— А який куток вважався за вашого дівування таким найкращим, що саме краще співали? на якому кутку в вас?

М. К.: Як я дівувала? Оце, де я жила, найкраще співали.

— А як ваш куток називався?

М. К.: Царина.

— Царина? а чого так називали?

М. К.: Царина. Шо ми посеред церкви жили, коло церкви. І церква Царина називалась. Я жила якраз, оце ми жили по цей бік, а по цей бік церква була. І ми, один город тільки проти нас, а тоді церква, уже протів других. Я у центрі дуже жила. І звалось Царина. А то звалася в нас Жицька, Жицькі фамилія. А то Кожушівська, третя вже, Кожуші фамилія була. Четверті Скибинці були, скиби були там, Скибинці. А то був під горою Хутір звався, хуторяни було йдуть так уже край села туди, та там попід вишняком смужка людей построїли. То казали Хутір.

— У Демках це?

М. К.: У Демках!

— Це за вашого дівування було? 

М. К.: Еге! оце в Демках було, усі кажуть, тоді як воно звалося? Мошинська була волость, село велике було, ну там не так. А в Демках, як ото Храми були, то ніде краще не співали, як у Демках. Хор, хор співав у церкві. І дівчата так на вулиці ніде краще не співали, як у Демках.

— А чи було так, щоб ось на кутку жили жінки, які гарно співали, і переходили на другий куток? їх просили, чи ні, не було?

М. К.: Ні, не було. Так не було. По кутках кажний куток і співав. Ото я казала, шо Олена було на Жицькій співа — “Ти дорога, ти розлога, докупи зійдися!” Ше й сонце не зайде на святих вечорах, Олена вже почина! А друге чуть до нас було, оце так шлях був, а тоді отак на Носівці на село повернуть, а ми отуто жили. Так воно оце, де береги, дуже близько, так чуть відтіля навпростець. А як кругом селом іти, то дальше. То вже гарно чуть було, шо вже Олена починає!

— А конкурували між собою кутки? там змагалися між собою на кутках, хто краще співає, чи ні?

М. К.: Ні, не знаю! ніколи ніхто нічо не казав.

— А були такі жінки, яких кликали обов’язково на весілля? Як весілля відбувалось, то без неї, без цієї жінки не обходилося, що вона обряд добре знала, що пісні добре знала. Було так?

М. К.: Було. 

— То це жінки були? чи й дівчата могли бути такі?

М. К.: Тільки жінки були. Вони знали все, шо робить, як там проводить свадьбу. Ото були такі. Молоді жінки такі. Їх нарочито кликали. Варить, там обід вони варили.

— І співати ж їх кликали так само?

М. К.: А співать, співать дівчат кликали. Дівчата сідали за стіл, і ото за столом співали дружецької.

— А чи були такі жінки, яких кликали для того, щоб вони от вели саме обряд?

М. К.: Родичі, то шо були. То свої батько та мати, то брати за порядком слідили. Брати були.

— Скажіть, а між оцими селами, Носівцями і Демками, була різниця в співові, чи ні, коли співали?

М. К.: Там нанизу? була! тоді різниця була. Носівці сами, Демки сами.

— А могли вони співати разом якусь одну пісню, скажімо? як одну пісню вони могли співати разом? там відмінність була, так? 

М. К.: Так там далеко село од села було. Воно не чуть було.

— А тепер, як уже переселилися сюди? То тут уже різниця була, ви не могли разом співать? як би тяжко було вам призвичаюватись?

М. К.: Ми тут уже як, то Демки собі сходилися там, як шо небудь таке інтересне, то й здалека йшли, ото демківську гукніть оту й оту! І приходили до демківчан. А носівці до носівчан приходили. Як ті аж там живуть, а ті аж там! то вони сходилися. Ото так було. 

— А розкажіть, як переселялися, то як це все відбувалося? це людей просто брали перевозили, і все тоді? так?

М. К.: Гроші давали, і перевозили, машин давали. І підвод давали, і всього. Усього давали.

— Це в 53-му році було?

М. К.: У 3-му началося, а ми вже перейшли сюда аж у 58-му. Бо нам дали домик, та ми ж ото сарай поставили.

— В селі були євреї тут? не було? євреї жили десь у селі?

М. К.: Не було, не було й одного в нас у селі.

— А росіяни були тут у селі?

М. К.: Росіяни були, тільки не мужики, а баби. Там ото наші грабарували, та дехто й привезе відтіля собі жінку.

— Там, де грабарували?

М. К.: Там, де грабарували, а грабарували у Росії ж то там ото. У нашій ланці була Наташка, та уже вмерла. В мене був оце ж дівер, мого брата, Петро. То вона — Петро! і так не каже Петре! а так — Петро! як шукає (сміється).

— А якою мовою у вас викладали в селі? в школі вчилися ви якою мовою? 

М. К.: Я вчилася ше по-руському. А моя сестра менша вже по-українському вчилася. Оце я вчилась послєдня вже по-руському. А то вже стали.

— А коли ви школу закінчили? не пам’ятаєте вже?

М. К.: В якому году? а я довго не ходила в школу! Кажуть — у всіх оцінки, а Марфа ше дома! Батько тоді до попа побіг, був знакомий. Отаке, отаке, Іван пише. А піп був дуже знакомий.

— А він же дякував там?

М. К.: А він же дякував, та знакомі були. А піп і каже — якби ж вона вже хоча б букви знала! — Та вона, каже, уже й чита! — Ну, приводьте! Так татко мене, ото різдво пройшло, до Різдва ж не ходила. Ото на М’ясницях походила в первий та в другий клас.
А в другий клас учила одна вчителька, ті, шо в 4-му, з того боку сиділи, а ті, шо вторі, ось на цім боці. То тим загада, там шось пишуть. А ті там ше шось читають, чи шо там. То вона спрашує ті, шо в 4-му, а я вже підняла руку, а вони не знають. Шо ж ти, Зубалєй, це Зубалій по-українські, а тоді по-руські було Зубалєй фамілія, шо ж ти, Зубалєй, знаєш? то я й скажу, то я й скажу! Визве мене до того, до карти там, у чужій землі який город найти або річку. Я найду, вони не найдуть.
Так вони мене тоді, в 3-й ні один день я не ходила, та 3 другого та в 4-й мене перевели. То я й здала на 4 класи. Ото так. То я через те отоді напам’ять дуже багато знаю.

— А сестра ваша, кажете, вже українською вчилася?

М. К.: А сестра менша моя вже українською вчилася. Оце ж вона Тараса вчила отей вірш, та й я вивчила.

— А скажіть, якою мовою, от у церкві проповіді батюшка якою мовою розказував?

М. К.: Він нашою, руською розказував. А тепер оце вже українською, коли оце вже перед войною, після войни став українською. А то не руською і не українською, слов’янською!  слов’янською! А я по — слов’янські гарно читаю!

— А після війни, кажете, то вже по-українські, так, як оце ми з вами розмовляємо, так він проповіді проказував?

М. К.: Да-да, да.

— А тоді було по- слов’янські? і звертався до людей теж по- слов’янські в проповідях?

М. К.: Ага! не так дуже по-слов’янському, ну так.

— І трохи по-українські?

М. К.: І не по-українському, і не по-руському, а так якось (сміється). Трохи й по-руському, як яке. А як яке, так і по-українському.

— А де купували книжки у вас? 

М. К.: Я вже оце й не скажу тобі, де купували. Десь у якійсь бібліотеці, вони в Золотоношу їздили, чи куди вони їздили купувать тії книжки.

— А які книжки були тоді?

М. К.: У мене руська була, часослов був. Закон Божий тоді ж я вчила.  Псалтир, як наблюдатєль тоді був, батюшка такий був, шо приїжджав ото був, провіряв, самий главний по оціх учениках, по школах, та провіряв. Та заставив мене читать Псалтир, по слов’янському. А я його напам’ять прочитала. А він — оооо! ти, каже, ше  луче за мене читаєш!

— Хазяїн ваш? 

М. К.: Плохо вчився дуже! Та було каже мені — та чого то ти не вчилася дальше? та ти б була хто зна чим! А мужика не замічу й одного росіянина.

— То як вони, переходили на українську мову, ті жінки? чи так весь час і до смерті говорили російською? 

М. К.: Оце ж я кажу — Наташка та до смерті так балакала. до смерті. Ми кажем — от то я! а вона — от то оно! (сміється). Баба така була, все ото задається! Було, вона йде, та каже — от то Наталія, не каже — от то я, а — от то оно! от то оно! І так же кажне слово. Ламала-ламала язик по-нашому, та й не скаже по-нашому! а таки по-руські. Дуже кацапка була велика. Я забула, відкіля вона була, десь із-за Москви він привіз її. Не дуже зовсім, а таки по-нашому більше балакали, а то таки й своє мішали. А то одна тільки така була, шо ніяк вона нічого.
В 31-му році начався колгосп.

— У вас тут?

М. К.: У нас тут оце. Ше нанизу це було діло, шо в 31—м начавсь колгосп. Ну, я ж казала, шо наші, мої свекри та були дуже набожні, не давали записуваться в колгосп. І в їх забрали і корову, і конячку в нас забрали. І плуг забрали, все позабирали. А вони не писалися, і так і померли вони. А ми дивимось, шо біда, та давай записуваться. Записалися. Ні, вони ше живі були. А потом на другий год сказали — хто не хоче, то виписуйтесь. А вони тоді — виписуйтесь! Ми виписались, коли вони стали і в нас забирать усе, так ми тоді опять записались. То ми записались уже в 32-м годі. І багато в 32-м записувалось. А начали записувать в 31-м, начали.

— А як вам тоді платили? за трудодні якось платили, чи як? 

М. К.: За трудодні тоже. Трудодень був даром. Нічо не було на його (сміється). А тоді голодовка стала, шо воно тоді люди не хотіли, та не хотіли гарно оброблять землі, пололи, баби пололи, то жінки так-сяк, буряни росли великі. Нічо дуже тоді не родило.
 А потом таки стали ото ж уже, на другий год приїхав, забула, відкіля він, такий чоловік, забула, чий він був. Та став розказувать — отак-отак треба робить, та не буде тоді в нас ніякого ні голоду, нічого, і будем харашо жить. Та стали люди трошки луче робить, і пішло, й пішло! тепер уже гарно обробляють і землю, і всі люди добре роблять. Заробляють.

— А в 33-му році то недорід був великий, так? тоді, як голод став?

М. К.: Кого не беруть?

— Кажу — недорід був?

М. К.: А! недорід! а був, я вже забула, в якім годі.

— Тоді перед голодовкою.

М. К.: Ага! недорід, недорід був раз, плохо вродило. Ото ж тоді так і обробляли. Тракторів мало було, а паші не було, коні були плохі, воли були такі тіки-тіки живі. Та ше начав отой на ногах, як воно? ящур. Поболіли на ящур, та й корови підводили було.

— То це вже в голод? 

М. К.: Оце в голод ото таке було. Плохо було. А тоді голод як пройшов, стали люди гарно вже робить, і полоть, оброблять землю, і все. Стали трактори, вже мабуть два привезли. Стали трактори. І тоді пішло й пішло, стали луче жить.

— А примушували йти в колгосп тоді?

М. К.: Ой, примушували, бо дуже не хотіли люди! думали, шо хто й зна шо!

— А хто таки не пішов у колгосп, то чим вони заробляли собі?

М. К.: Отут у нас дві сім’ї, і тепер вони, правда старі померли, а молода вже дочка, а одні отам живуть, та тоже дочка осталася. Та два ото таких їх було дядька, довго в колгосп не хотіли! То шо ж вони, ходили в Черкаси пішки, на тиждень два рази й три рази. А де ті Черкаси, та туди пішки, й назад. То вони тако й померли. Ото тут набере там всього того, то наплетуть корзин, то там ше чого накуплять, то я єчок накуплять, та то ж несе бідне туди, зогнеться, важко так. А назад ото ж уторгує грошенят, та там накупить хлібця. Та так бідно жили, бідно! Потом таки пописались у колгосп. Діти пописалися, а вони так і померли.
Не писалися. Було усього. Воно ж тоді боялись цього колгоспа так, думали, шо кончина вже буде, або шо. Считайте отакий переворот. Пишіться, все здавайте туди! оставайтесь без нічого! У кого конячка була, плуг там, борона, все те поздавали в колгосп, бо ж нічим було його робить. 

— А ті, що вже в колгоспі були, працювали в колгоспі, то як вони ставилися до тих, що не йшли в колгосп? усі колгоспники як ставилися до тих, що не йшли в колгосп?

М. К.: Нічого! Кажуть — хай як хотять! 

— Як хотять.

М. К.: Хай як хотять! Нічого, не казали нічо, шо там, шо не хотять, чи шо там. Мовчали. Як хочте, кажуть, хоч пишіться, хоч ні. Ми пописались, а ви дивіться самі. Люди мало помалу, одно по одному, та так і пописались всі. Ото тільки дві сімї такі було, шо не записались. То вони й померли.

— Скажіть, а хто проводив цю колективізацію? свої чи чужі? От у селі були активісти свої, чи як?

М. К.: Свої були активісти, й один був чужий. Із района один був.

— То й жив він тут, так?

М. К.: І жив тут! і жив тут. А то свої були.

— А тоді, як витрушували ото з вас, забрали останнє.

М. К.: Я сіла на торбі, а він і те витяг! оце точно було.

— А це свої забрали? чи чужі?

М. К.: Свої! Один там уже чоловік моєму хвалився, там він був так, шоб його не займали, а він так за цими руку тяг, шо не пишуться в колгосп. Руку тяг та моєму похвалився — шо станину  забрав там у одного.

— Собі додому, так?

М. К.: Хто й зна, де він його дів, то ж ніхто не брало, таке не витягало.