Вовченко Павло Ілліч, 1906 р. н.

— Це в вас були 4 хлопця і 4 дівчини, да? 

П. І.: Оце така сім’я була. Да батько, да мати. Та дід, той дядько Степан був, служив у царському гусарському полку при царськом дворці. Такий дядько! Це я отакий, ви кажете, богатир. Так це я вже.

— То вам 90 год уже, так ви такий, а то ж.

П. І.: А то ж був дядя такий! ти ж помниш, Валя?
Жінка: Та помню! помню!
П. І.: Він бєлий був, як молоко! такий на масть. Я вже, конечно, тоже білий, та в мене ж годи. А той молодий був такий. А тоді в його сім’я не поладилась, та він женився на дуже багатій, такій, шо лавкою торгував, мануфактура така.

— Тут же, в Юнаківці?

П. І.: Нє, у Локня! я робив у Локні, отут Локня рядом.
Жінка: 3 кілометра.
П. І.: Я з 36-го года живу тут оце.

— З якого?

П. І.: З 36-го. А тоді, значить, там уже пошло дєло.
Жінка: Та ви розказуйте про наділи, про обробку землі!

— Хай розказують все! Розказуйте! розказуйте! Воно все не помішає. Воно лишнім не буває. Як ото п’яниці, знаєте, наливай! каже, воно лишнім не буває!

П. І.: Ми то не п’яниці, конечно!

— І я не п’яниця, я просто кажу так.

П. І.: Нє, я то випивав раньше змолоду, канєшно. Ну, по таких роботах робив, шо зв’язаний був з коє чим, да.
Жінка: Розказуйте! розказуйте про наділи, скільки наділів було.
П. І.: Не мішай мені!
Жінка: Так їм все це треба.
П. І.: Ви Люби не слухайте, не мішай!
Жінка: Багато не балакай, бо воно там записує.

— Нічого страшного, балакайте!

П. І.: Воно все фіксірує?

— Воно не все фіксірує, воно що захоче, то й цей. А що не захоче, воно не фіксірує.

П. І.: Ну, так люди, в кого 5 наділів, а в кого от наділ на двох. Жили бідно. Батько корів пас. І я з ним пас, був таким підростком.

— Наймалися до когось?

П. І.: Да! а корів колхозних тепер пасуть, а тоді ж людських пасли. Наймало общество. А тоді вже ми підросли, канєшно, то пішли вже хто робить.
Жінка: Про вітряки розкажи.
П. І.: Вітряк імєв я вже тоді, як виріс та як женився. Робив у Харьковській на воєнстрої завскладами. Там я, канєшно, з євреями був в одній связці. Робив я харашо, вони мені харашо оплачували. Я тоді ше не женився, а хату купив. Тоді, знаєте, 250 – 300 рублів це такі гроші були, шо великі! куда там!

— То це коли? ще до колгоспу?

П. І.: До колгоспу.

— Так ви кажете, дід ваш бідняк був, чи вже середняк?

П. І.: Хто? батько мій?

— Дід! дід! Як звали діда вашого?

П. І.: Іван.

— Дід Іван. 

П. І.: Ілля Іванович був. Степан Іванович. А ми вже Іллічі, а то Степановичі. У того дядька було два сини, значить, Гришка й Сашко.

— Так кажете, у діда була земля, так же, своя?

П. І.: У нашого діда? два гектари, чи два наділи.

— Дві десятини? так тоді десятини були чи гектари?

П. І.: А як тепер гектари, тоді десятини.

— Зараз да.

П. І.: А тоді десятини були. І от таке дєло. А тоді уже як пошло, до 19-го года, то  все було так. А в 17-му году ізверженіє царя ото було, так царя ж вигнали. Тоді й тоді було вже.

— Громадянська війна? 

П. І.: Да! да, да, вже совєтська власть  пошла. В 19-му годі дали широке, широку ту політіку торгову.

— В 19-му?

П. І.: Уже так харашо пошло.

— Панів вигнали?

П. І.: Ага! А тоді в 25-му годі аж на Сахалін висилали тіх, шо лавками торгували. І який це був кулак, їх називали тоді кулаками. А в його там землі може ну хай два наділи було, це примєрно, як два гектари. А то ж поторгувався трошки, а таке — соль, спички, мило, керосін. Бакалєйна лавочка. І йому то раз наложили, була політика така унічтожить ето всьо. Він, йому значить пред’явили платить патент. Він первий раз заплатив патент.

— Це хто? дід ваш, да?

П. І.: Нє, не мій дід, а це вобще така.

— Людина, зрозуміло.  

П. І.: Людина така друга. Мій дід не торгував. Нє, нє! І тоді другий раз їм уже платить нічим. на третій раз принесли — репресія! Їх репресірували, лавочки їхні розтой, і передавали тоді вже, стала государственна кооперативна система. Патенти, вже все це одпало, а були, значить, оці паї збирали, і пайові вклади давали. І ото пошла кооператівна торговля. Це вже в 26-му годі, і туда пошло. А до 25-го ше було своє.
Жінка: Розкажіть, шо ви помните про денікінців, про махновців.
П. І.: Розкажу, розкажу! Я вже їм сказав, шо тут денікінці були в нас, большовики були, і всякі були. У нас під двором, ото як началась революція, це в 18-м году вже, уже 17-й год царя скинули, всьо! Ось в 23-м годі оце ж строївся оцей дом.

— Оцей дом в 23-му?

П. І.: Да!

— Одразу під залізом, чи під соломою був? 

П. І.: Був під соломою, й полів не було. Це вже я як перейшов сюди в Юнаковку, так я тут робив в магазіні годів 15 чи 19, так я вже, уже я сам був кулак. начинав розкулачуваться трохи.
Жінка: Розкажіть, шо ви були уже училися, но грамота вам харашо давалася, і вас опре ділили так, шо так,  як ви вмієте считать і писать,то і поставили вас продавцем.
П. І.: Так продавцем це послі поставили, я осьо в Харкові був не продавцем.
Жінка: А тоді вже поставили, бо в селі мало кого найшли.
П. І.: В Харків мене устроїв оцей дядько Степан. Як царя вирядили, то їх гусарський полк розформірували.

— А він в Петербурзі служив?

П. І.: Да, то Петербург, тільки тоді ж ми Ленінград його називали.

— Ну, Санкт-Петербург тоді називали.

П. І.: Санкт-Петербург, да. А тоді вже він тоже пішов по каменній роботі, цей дядько, і робив у Харкові, і мене туда затягнув. Я сначала носив козу, знаєте, шо значить коза? Кирпич на 5-й, на 4-й етаж. Отака доска, отут прибита палка така.

— Палка така, і накладається.

П. І.: Ага, і накладається.

— Скільки штук?

П. І.: Я носив попервах по 30, по 25, а тоді й по 50 носив уже, як втягнувся. Ото так на плечі вона лежить, а тоді туди.

— А зараз кран піднімає.

П. І.: Ага! і ото так потом потрапив же по ступеньках. Отаке було. А тоді мене цей дядько познакомив, там був Федір Семенович Добровольський, прораб. 

— Це після революції, чи коли?

П. І.: Це вже послі революції, це вже в 20-ті годи.
Жінка: Та це не дуже важне, дєд!

— Та чого, хай все розказує! Нам це треба все.

Жінка: Тут треба не вас, як ви той, а развітіє общества, понімаєте?
П. І.: Ну, отак же оце ж почалось з такої історії, всі постройки пішли строїть. Госпром,  дом госпрома построїли.
Жінка: Ви розказуйте про Локню, в Локні як колхози почалися?
П. І.: Колхози,  сначала була суспільна обробка землі.

— СОЗи, да? СОЗи?

П. І.: СОЗ, СОЗ, СОЗи були. Ну, й тоді СОЗи кончились, началась уже.
Жінка: Скільки жителів там.
П. І.: Та не мішай! скільки жителів? скільки жителів?
Жінка: Ну приблизно.
П. І.: Їх зараз там.
Жінка: Та ні, тоді які були.
П. І.: Їх зараз менше там, чим тоді було.
Жінка: Ну, от і кажіть, шо тоді було багато.
П. І.: Січас порозбігались по городам десь, а тоді там 15-ро дітей, і ті всі дома. Курей пасуть та гусей, як оце я зараз, гусей та індюків стережу. Так і тоді було.

— Ви як хлопчик при батькові. 

П. І.: Ага! так отак і тоді було. І ото, значить, послі того, як оце примєрно для, перешагнув далеко. Із 25-го года пошла вже то кооперативна система, це отак. А в 26-му Денікін образувався. Нє, зараз Керенський, от.

— Це в 16-му?

П. І.: То в 16-ті года, а послі революції зразу ж німець і Керенський.

— А німці стояли тут, да?

П. І.: Стояли! стояли німці, багато було їх. Ну тоді вже, як наші большовики взяли верх, так уже німців стільки пропало там! потопилися та тікали все.

— Додому, додому?

П. І.: На хауз, на хауз!

— Да, на хауз, да.

П. І.: Так їх там потопили чорті зна скільки. А в нас там у Локні, де оце і зараз там річка є хароша. Тут вона й не така річка, а там така шириною буде, як  од того берега й до того.

— Як називається?

П. І.: Ріка Локня.

— Локня, так і називається?

П. І.: Так і називалася, ага!

— Це вона в ставок який впадає? чи виходить з ставка?

П. І.: Нє, вона йде в Осовку туди скрізь, іде тим уже ручейом. Не так, шо там.

— А в вас десь перегачена вона на греблі?

П. І.: А в Локні перегачена, там стоїть став. Ото ж весною одпускають воду, все таке. Отаке строїли вже. Ну, це вже послі революції начали строїть це. А то була земляна гребля насипана та й усе. А тоді мости построїли.

— А скажіть, а от ваша сім’я, вона вся в одній хаті жила?

П. І.:В одній хаті. В нас була хата така.

— На дві половини, ні? 

П. І.: На дві, так, на дві половини. То така, значить, оце хата. Отак. Отут посередці оце будуть сіни. Отут оце так, значить.

— Комора?

П. І.: Кладова. А оце сіни були.

— А був вхід на господарчий двір?

П. І.: Нє! не було!

— А в сінях стеля була?

П. І.: Була! була!

— А були такі хати, що стелі не було?

П. І.: Були такі, шо без стелі. Були, були. А оце отут двері. 

— Чиста хата, да?

П. І.: Оце вулишня, а це городня так звалась.

— А чого так? чого так називалась?

П. І.: Та того, шо до городу стояла так, як і оце, дивіться.

— А не називалася оце світлиця, а це чиста хата?

П. І.: Нє! не було.

— А в нас так називалася.

П. І.: Не називали так. Тако звали городня хата й чиста, світлиця. А це тут все доступна, прихожа.

— Ну, готували їсти де?

П. І.: У оцій, у вуличній.

— А й тут же піч стояла?

П. І.: Отут не було печі! Спальня і оце така була зала тоді. Воно і зараз кажуть — городня хата.

— Ну ясно. Скільки приблизно в довжину хата була? в довжину, отак довжина скільки?

П. І.: Отак? 16.

— Ви скажіть! а так 7?

П. І.: А так 7, даже 8.

— А чого 8? навіть 8, да?

П. І.: Да, було так 8.

— Я зараз отаку хату собі строю. Під соломою.

П. І.: Я от тобі построю.

— Ага! Ну, подивимся ще. Так це, розкажіть, будь ласка, значить, оце ваша сім’я проживала в такій хаті?

П. І.: В отакій хаті.

— Мирно жили, чи сварилися?

П. І.: Нє! у нас сварки не було. Ми между собою, хлопці, дружили, оце брати. Дядькові хлопці оце рядом. А рядом дядькова була отака невеличка хата.

— Тут же недалеко коло цієї? 

П. І.: У одній же хаті! Ну, він же не жив у її. Він пішов у прийми до того багатого чоловіка й там жив, а в цій хаті жила його теща, ще первої жінки. В його перва жінка вмерла.
А тоді він як приїхав з гусарським тим оформлєнієм, як побачила ж та дочка оцього багатого батька, комерсанта, і Стьопа! Стьопа! Стьопа! Затягли його. І вже тоді тут мати осталась первої. В його перва жінка була Поля, а це Варка була друга. Так первої ції ж Полі мать, він її оставив. А тоді, як вже все пройшло, ту мать він похоронив так, як і положено тещу хоронить. Похоронив і тоді сюди собі взяв ше жінку.
А та, шо ото ж багата, за ним бігала, та вмерла. Вмерла од чого? Коноплі тягали раньше, мочили. Ага, мочили коноплі, тягали коноплі. І вона вийшла помагать сусідці. Та сусідка, так вони жили дуже харашо. От прийшла сусідці помагать. Кочерга ж, тоді крючків не було, тепер би крючок зробив, а тоді кочергою зачеплять і тягнуть до берега сюди, значить, із того козла. Так зв’язували, кидали, мочили. А вона як потягла, як булькнула отак у воду, там і осталась.

— І не змогла?

П. І.: Не змогла. Під колодку попала, під оту ж саму ту.

— Ну, зрозуміло.

П. І.: Витащили вже її, і в роті повно грязі, і всьо. Так він тоді взяв собі уже третю.

— А як це, люди так нічого, що розводиться? 

П. І.: Нє, тоді розводів таких не було. Було, бросали і тоді дівчат бросали.

— Хіба це гарно було, чи нє? як це, піп хіба підтримував?

П. І.: Нє, не любили, не любили люди цього, й даже, єслі хто — а! то разводящий той! такий, такий! не любили.

— І байстрюків не любили, еге ж?

П. І.: А байстрюки були.

— Ну, теж до них ставилися не дуже?

П. І.: Не дуже. І оціх, до їхніх матерьов ставились, то покритка звали ж, то тоже їх не дуже вважали. Ну, а тоді вже, як кончилась оця вся, це ж Денікін і большевики воювали якраз на нашій території Лохня і Басовка отам.

— Бої, бої були?

П. І.: Ой! бої були!

— Так ви бачили добровольчеську армію Денікіна, да?

П. І.: Саме в жнива, копи стоять, а між копами. 

— Стрілянина іде?

П. І.: Я вже ходив за роздєніванієм денікінців. Знімали з їх штани вже й сорочки. Тоді ж труднувато було. Полотняні штани на мені були самоткані і сорочка ж така це ж. Ну, знаєте, які раньше були?

— Та я сам таке ношу, я знаю. В мене полотняні штани, то я знаю, що це таке.

П. І.: Знаєте?

— Ну, а чого ж не знаю?

П. І.: Полотняні. А ми дивимось – під копою де-небудь лежить, вже неживий. Прийшли, його оставили в більї, а те познімали.

— Ну, то кавказці були, чи наші? у Денікіна.

П. І.: Багато й наших було. І в Махна наших багато було.

— А махновці тут переходили? 

П. І.: Ой! тут Махно стояв 3 місяці.

— Ви скажіть!

П. І.: Од Сум оце й до самої Басовки, Локня, а тоді вже Басовка, отут 3 місяці стояв Махно. А тоді його як нажали, під Ростовом аж десь там його розбомбили і ліквідірували.

— І гайдамаків приходилося бачить? 

П. І.: Гайдамаки в перву очередь явилися після того, як царя скинули, вони приїхали защищать, це раз. Були вони такі, куди там! гайдамаки. А тоді послі гайдамак оце білі.

— Петлюра?

П. І.: Петлюра вже після білих. Вже послі Петлюри большевики замели всіх.

— А як люди так ставилися одразу,  нічого до нової влади?

П. І.: Ооо! такі люди, шо протів цього були, шо багато. А це такі прийшли старці! всякі такі! А тоді як розкусили, еге! багато потікало таких. А то в мене ж вітряк, як як сказав, шо вітряк у мене, так виїжджали тоді аж на Уссурійськ. На сходці оце, як стихло трошки, дак отакі, шо їх, намічені вони були їх розкуркулить, так вони продавали, шо хоч! і хати продавали, і все, а самі собирались сємьями і виїжджали.

— На Далекий Схід?

П. І.: На Далекий Схід, да. В Уссурійський край. Туди повиїжджали. Ти ба! та він не зайде.

— Нє, я з собаками найду мову.

П. І.: Бо він в мене такий, шо не дуже.

— Не буду шукать, то я не буду.

П. І.: Бо він в мене такий, посажу — не троне, скажу взять! — возьме. Скажу ляж! — ляже. Встань! — встане.

— Розумний собака.

П. І.: Да. І оце, значить, отоді така сама політіка пошла. Тоді послі того уже пошло управлєніє Лєніна. Лєнін управляв вже всим, пока до 24-го года, пока його Каплан та підстрелила. Тоді вона єслі б підстрелила такою кулею простою, може б він не вмер. А то вона заражонною пулею підстрелила.

— Давайте про сім’ю ще поговоримо. Про сім’ю! Так я кажу, оце ж дід у вашій хаті жив, і баба жила.

П. І.: Ну, дід же жив, і баба жила. І дядько жив, і мій батько, й моя мати жила. 

— Як ви поміщалися?

П. І.: Одна сім’я, одна половина у городній хаті, а одна, діти всі були у вуличній хаті.

— Рушниками хата була уквітчана?

П. І.: Нє! не уквітчана! Солом’яні мати слали на пол.

— Ну, а на стінах рушників не було?

П. І.: Нє! були! рушники були! понавішані, ікони ж обпинали, таке все було. А той, а такого не було там дуже великих розкошей.

— Ну, й на це, як кажуть, на Різдво дідуха ставили? 

П. І.: Да, було все. Дід Мороз. Це все було і раньше, і до цього часу воно не змінилось.

— Не змінилося, зрозуміло. Ну, а хто був главою сім’ї вашої?

П. І.: Дєд. Дєд скаже – хлопці! сьодні оте нада здєлать! Ніхто і ні пари з рота не пустить, як кажуть.

— А чому така повага була до старших?

П. І.: Не знаю, як воно. А вот січас уже нема цього. Нє! січас ти йому те, а він своє.

— Ну, діда на Ви називали? 

П. І.: Тоді усіх на Ви називали старших. І діда, і матір. Оце все, шоб сказав ти там, мамо, чи ти, бабо, такого нема. У нас даже я січас оце скільки не так вже й багато, як вмерла мать, я її до самої смерті не називав на ти ніколи. Ви, мамо. Бабушка була, її мати, Ви, бабушка. Дєд Іван, он баба Галька померли раньше. Батько в мене вмер молодим, 59 лєт було. Він був 70-го года рождєнія, 870-го.

— Ровесник Леніна, ге?

П. І.: Такий був уроженець одногодка. А в 29-му годі помер. Оце ж отой вітряк і батька мого до смерті призвів.

— Чого це?

П. І.: Да чого? Того шо я як з Харкова приїхав, як робив там, купив тоді хату.

— Там же?

П. І.: Там же, в Локні. А тоді поїхав, гуляли там сватання, так я поїхав та вкрав собі жінку.

— А що це за звичай такий вкрасти жінку?

П. І.: Та то в нас там були такі, понаравилась дівчина, з нею побалакав трошки, вона і согласна, так старі не дають, не пускають.

— Так а сватів заслать?

П. І.: Так сватів засилали були такі, шо й сватів викида бува. Хліба, шо з хлібом-солью до людей, а він хліб кидає до порога.

— А чо ж він не хоче? багатого хоче?

П. І.: Чорті шо! чи багатого, чи чого він хотів, а вона остається одна дочка, а в його 3 було дочки і син. Син вмер у 19-му годі, в його була, свірєпствувала епідемія кір. Та померли там. Та діти його, ше й зараз одна дочка жива. Це ж моя старуха викормила цих дітей уже, считай, племінники мої. Так оце й зараз ще одна живе там. Я їй хату построїв.

— Ну-ну, то як ви, як кажуть, процес цей відбувся, що її вкрали? 

П. І.: А отак гуляли сватання, другий женився там, Макар Макарович. Ну, нас же 5 боярів пошло туди, та там хлопці. Чоловік 8 чи 10 було хлопців, а дівчат душ 15. Там дом, ну, це ж сватання раньше було, музика, танцюють, всьо! А я тоже ж музикант, в мене й баян є, і гармошка є, і гітара була, десь дочка заносила вже. І то значить.

— Ви їх підмовили? 

П. І.: Да, я побалакав з нею, вона каже — то сходи до батька! А рядом жили вони, два брати тоже. І той значить племінник оцього мого тестя Микола був, так — ходім удвох! Ходім! Вони там сватання гуляють, і вона там гуляє, а ми пошли до його. Він сперва нє! а теща хароша була. Ой! це харашо! молоді, се й те! та приголублює. А він — я таких не хочу. 

— Батько її?

П. І.: Її батько, да. — А яких же тобі треба? так вона до його — Ой, отам у гончара єсть такий, такий. Ну, підходящий йому, ага. Так, каже, отой хай приходе до нас, і житиме в нас. А в його хата була, як оце в діда, маленька. Ну, я кажу йому тоді вже — Знаєте шо? не віддаєте, та будете жаліть! — Не пожалію! Я йому сказав, шо в мене й хата вже є, і все. А він — Не пожалію! А ми там гуляєм, розходиться ж вже, вже к рассвєту дєло, часов 3-4, а зимою це ж ше довго. то це якраз було в день Крещенія.

— 20 числа? січня. 

П. І.: Ага! Оце значить 20 января і 29-го году. Ну, це значить я її за руку, там пройшлися, а товариш, з яким ми були, кажу — Гришка, запряжи коняку, і вивезеш мене з Машою. Ну, той зразу раз! побіг! Ми їдемо по дорозі, а тут собака уууу! на нас. То я глядь! конь сєрий такий. Підскочив у санки, на мені був полушубок, тепер бачите хлопці не носять, а тоді ж.

— Здорові кожухи такі.

П. І.: Поясом красним подв’язаний! ага! 

— В мене є такий.

П. І.: Оце значить я її в той кожух посадив. Вона — ой! ой! буде мені від батька! І поїхали!

— А ви їй сказали, що счас украду? чи що? їй нічого не сказали? 

П. І.: Шо я тебе вкраду? нічо не сказав.

— Одразу в сани? 

П. І.: В сани і поїхали. І приїхав додому, одчиняю ворота. Батько болів уже. Устають, брат старший був 900-го года Петро, а я Павло. В нас було Петро й Павло. Приїхав, кажу — отак і отак. Мати — ой, Боже! а то хто? дівчина, значить, сидить. Я кажу — топи, мамо, грубку, прийми за голубку! Це ж стара поговорка була така. Ну, оце значить так посміялися. А вона з 10-го года, 19 год було, молоде таке. Ну, значить, давай там на стіл.

— А батьки нічого? прийняли?

П. І.: Нє! батько зразу такий був, шо мати старенька, дочка старша заміж пошла, а це менші все дівчата.

— А хлопці?

П. І.: А хлопці не жонатий ні один був, то я женився саме раньше.

— Оце я хотів якраз запитать, як от на счот того, що, якщо от молодший раніше старших жениться?

П. І.: То це так складається судьба чоловіка.

— Ну, я розумію, ну от, як кажуть, я так знаю, що це не дуже харашо.

П. І.: Ну да. Через там, через очередь не дуже. Ну значить, полягали вже. Це ці поїхали. Той же парінь, з ними іще сів один парінь тоже, поїхали. Заїхали до тестя і кажуть — ну, Іллюхо! І він Іллюха був, і мій батько Ілля.

— Так батько до нього поїхав? 

П. І.: Який батько? поїхав той Гриша, той, шо мене одвозив. Заїхав і каже — Діду Іллюхо! — Шо там? хто там такий? — Уже в тебе Маші нема, уже я її відвіз! І поїхав. На утро, часов у 9 утра, у тестя кінь такий був харош! у яблуках! Їдуть четверо і міліціонер, участковий же. Приїжджають до двора, встає старша сестра її, середня вона була. Зараз старша, тоді підстарша, а тоді ше одна, а тоді вже аж моя. Ну й значить до того приїхала, і до мене, тягне в хату мене бить.

— Бить? 

П. І.: Да! — Де ти дів Машу? де Маша? А вона в городній ото ж там сидить в хаті, на лежанці (сміється). Ну, де вона? Я кажу — А шо ви хотіли? — Ти ж її вкрав насильно, вона й кричала. Там хтось їм наказав, шо вона кричала, як в машину, чи той, в санки кидав, на всю Басівку було чуть.

— Ну, вона ж не кричала?

П. І.: Нє! даже й слова не було ніякого. Да. Ну, привіз сюди, їй в нас понаравилось. Її прийняли тоже ж.

— Як дочку рідну.

П. І.: Як рідну дочку мати, так. Ну, все й харашо. А той міліціонер — Та ти не шути! за це дєло знаєш, шо будеш отвічать! От посадим у тюрму. Я кажу — Нє! не посадите. — А чо ти ввіряєш?  Я кажу — Маша скаже, шо не сажайте. — А де та ж Маша? Січас я в хату в другі двері — Маша! А вона в городній. Я отут одкрив двері в цю хату, і тут одкрив двері, і пішов через все то. Кажу — Маша, йди сюда! Вона входе.
Як хватилась сестра — Ой, моя сестричко! та тебе душили? та все те. Вона — Тьху на тебе! зразу. Вона тоді й дивиться — Шо це в тебе таке? Балакають там, шо тебе й душив він, і те, й те. — Ну шо, я сказала батьку, шо я пойду за його заміж, а він сказав — Голову одрубаю! Так я не схотіла, шоб він мені голову одрубав, собрались та й поїхали.
А міліціонер тоді каже — А шо ви мені плетете? нашо ви мене брали сюди? Вони молоді, у них своя любов, вони здружилися, пускай живуть! Устав і пошов. Да. Ну й цей Захар Панасович, которий самий старший зять, самої старшої сестри, значить, цей харашо так вже з моїм батьком сидить, сват! сват! балакають.

— Вже наче нічого. 

П. І.: Наче нічого, а той Трохим Іванович, Мистик фамілія була, він у тому, у Жданові там построївся, вмер уже, оце ось пісьма получаєм. А це мої онуки їздили на море туди на Азовське.

— До нього, да?

П. І.: До його, да. Так його нема вже! І вона вмерла, і він умер, а вони хату продали його, а в самих квартіра, там дочка і два сина. Ну, значить, це вони все там. А я сидів, терпів — терпів, думаю — чого я буду йому такому підчиняться? А він був отакий шкетік, а я був парубком дебелий, харош такий! Бачите, вже 90 год, а я ше похожий на чоловіка. — Знаєш шо, Трохим Іванович, кажу, хочеш буть свояком, так будь. Не хочеш, уматувай! Він — да я! да я! А Захар Панасович, цей самий старший — А чо ти харахоришся? яке наше діло? раз вони один одного люблять, чо ж ми їм будем перебивать судьбу, жизнь, чи шо? Значить, успокоївся потім Трохим. Сіли за стіл. Тоді ж самогону у кажного було відрами. Мать носе на стіл графінчики.

— Ну, а сильно пили люди, чи нє?

П. І.: Нє!

— Не сильно, да? 

П. І.: Нє, тоді ж не було стаканів. Стаканами не пили. А рюмочки ото ж з тим стоянчиком. Там 25-30 грам, більше немає.

— Ну, не напивались оце, щоб обісцяні валялись під забором?

П. І.: Нє, тоді не було цього. Да. І оце значить вони побули, харашо, і поїхали. Уже ж ті два свояки і своячиня поїхали додому, до тестя докладать, шо все там харашо. Вона сказала, шо я согласна була з ним їхать. То все брехня, шо там дівчата казали. Вони ж мол нарошне. Такий явився герой, шо вкрав Машу. Ну ладно, так воно все потухло. Нема та й нема нікого з їх більш, да.
Ну, думаю, беру Петра Ілліча, він з 900-го года, старший. Кажу — Знаєш, шо, давай поїдемо туда, узнаємо, шо воно там, в чом дєло? Запрягаєм свого коня. У нас, ми ж то пожарну держали, так у нас коні були двоє хароших. Один такий, шо трубу возив, а другий такий, шо бочку ото ж. А тоді ше було два дядька таких з бочками там через вулицю.
Да, значить запрягли. Пошов я, санок у мене не було, я там в сусіда, товариша такого ж попросив, кажу — Дай мені! Він запріг коня там, заїхав сюди, сіда Петро Ілліч, сіда Марія Іллінічна, сіда й Павло Ілліч. Федір хотів їхать, цей з 9—го году, кажу — Нє! не нада! молодий дуже ти, треба старших. Да, він не поїхав.
Мать наготовила, значить там хліб — сіль, паляницю чи там булочку спекла. Тоді ж був дефіцит з простого помолу. Тоді пшениці сіяли потрошку, не так, як тепер все поле пшениці. А тоді, як у кого є наділів 3, так він пів наділ посіяв, а то корми. Для паски, для паски пшениця.

— Щоб пшениця була, да?

П. І.: Шоб пшениця була, да. І оце, значить.

— А хліб житній в основному? 

П. І.: А хліб житній, житній хліб. Я й зараз житній хліб луче люблю. Так вона там узелочок такий солі завернула в бумажечку. Хлєб — соль, діти, їдьте. Там не буяньте, не спорте. Каже, шоб не, ну, в общем, ладили. Да. Ну, брат цей 900—го году то був од мене дрібніший, да. Я кажу — Знаєш шо, я сам буду воювать. Єслі він шо мені скаже, я такий, шо і по морді вріжу.

— Тестю?

П. І.: Тестю! Приїжджаєм туди. Отак ворота в його, як оце в нас, тільки без стінки, у одну половинку ходили. Вони уже 2 брати построїлись, так двір узенький. Я приходю, одчиняю ворота, заводю коня в двір, як хазяїн. До сарая, там дивлюсь, лежить клапоть сіна. Я коню сіно підношу, прив’язав до цього. І в хату! Ідем. Приходим ото, шо — Здрастуйте! Теща зразу зраділа — Здрастуйте! здрастуйте свати! А він стоїть.

— Як укопаний! 

П. І.: А здоровий дядько був! Я там, єслі шо не так, дак кажу воювать страшно. Такий, шо як ударе, то не встоїш на ногах. І оце, значить, така штука. Ну ладно. Петро подає йому хлєб — соль. Він узяв ту паляницю, як кине до порогу! Я на його, я на його — Ти шо кидаєш? хліб — соль? Ногами хліб топчеш? старий дурак! Зразу на його. Він — Ти чого буяниш? — Я, кажу, не буяню, ти буяниш! І з ним зрізався. Теща на мене — бросьте, бросьте, сват, не нада, не нада. А той ще хутчій за його, шо брось, не спорь, не скандаль! Я стою—стою, стою—стою. Я кажу — Подніми хлєб, положи на стол. Отак приказав йому. Він дививсь—дививсь, тещі кажу — Мамаша, не трогайте. Хто кинув, той і прибере. Пошов, узяв, розв’язав, сіль положив, поцілував (сміється).
І так в нас дєло пошло вже на лад. І так через 2 неділі ми зарізали собі кабана харошого, свадьбу згуляли, всьо гарно! І я опять, вона осталася, а я уїхав в Харьков, работав в Харькові.

— А вона в батьків залишилася, да? до батьків вернулася?

П. І.: Нє! нє! вона до батьків і ходить не ходила, як без мене. Вона боялась, шо батько можеть.

— Ну, а батько благословив вас потім?

П. І.: А як же! мати й батько, обоє поблагословили, і ікону ж раньше цілували, і все. Ми на колінки становилися. Це такий обряд був. Ну, а тоді общались.

— А весілля ви пам’ятаєте тих часів? весілля пам’ятаєте тих часів? От ті весілля і сучасні чимось відрізняються?   

П. І.: Ооой! нє! січас так не гуляють!

— А як тоді було? розкажіть!

П. І.: Тоді така була, такий був обряд весілля. Це приходять дружко, приходить староста, старости ж. Начинають значить заводить молодих, як з вінця вже їдуть, за стол, на покуті. Тоді сідають дружка старша, боярин старший отако значить, і начинають їх там благословить, заспівають “Отче наш”. Це ж тако, обряд такий був.

— Це тоді? тоді?

П. І.: Тоді! тоді! тоді! Да, і ото, значить, батько, мати благословить, і за столом з хлібом-солью. Наливають по чарці батько, а мати носить закуску. Обійдуть отак кругом.

— Всіх?  то батько обійде всіх? з однією чаркою, да? чи в кожного чарка своя в руках?

П. І.: Нє, однією чаркою! Нє-нє! того тоді не було, шоб ото кажному стакан там, да те. Не було цього. Чарка, на всьому столі чарок 5 або 6, більш не стояло. Більш їх і не було. Такі невеличкі з стоянчиками. Оце, значить, він доходе, оце стоїть 4 чарки, поналивав гостям, і собі ж наливав. Ну, будем здорові, свати там, чи бояри, чи дружки там. Благословіть! і желайте тут всі щастя в цей день. Так само, як і січас, так і тоді.

— А якісь такі обряди, що отакі от такі, що зараз уже нема таких? як дівчата проводжають молоду, як наче, що дівувать уже не буде.

П. І.: Нє-нє! тоді тоже так не було цього, як оце. Січас то нема нічого того. Нема! січас всьо! под руку і повів. Ніяких разговорів, нічо, з батьками прощання. Вчився старший онук в Харкові в інституті, і закончив інститут і женився там же. Та і вона вчилась з ним, да. Так ми поїхали, уже батько, його батько машиною зятя, в нас брати мої роз’їхалися, дітей не було в нас. Одна дочка осталася, і то в хаті в войну розірвало гранатою. То, шо лимонка була граната, так дітей побило тут у хаті. І вікна повибивало, і грубу завалило, вся хата була.

— Це в оцій хаті?

П. І.: Оцю хату, це в 42-му годі.

— А ваша жінка давно померла?

П. І.: В 89-м году. Оце 5 лєт. В маї, 25 мая хоронили її. 

— Скажіть, а от тоді ж, як ви одружувалися по такому обряду, як люди довго жили з жінками своїми, чи розводилися?

П. І.: Я?

— Нє, люди! і ви.

П. І.: Люди? багато таких було, шо поживе, поживе й вигнав, або бросив. Нє, я прожив смирно, харашо, смирно.

— Ну, то більшість так людей було?

П. І.: Лучих більше було, а бросать менше бросали, чим січас. Січас не признають ніхто нічого. 

— Пісні, як вечорниці, досвітки?

П. І.: Були досвітки.

— Ото я ж кажу, як це все співпало? розумієте, вечорами таке все?

П. І.: Гуляли. Й свальби гуляли. Вечори складчини були вже на досвітках. Дівчата зносяться там. Билися здорово!

— Хлопці билися?

П. І.: Билися!

— А чого це?

П. І.: А так, бо дураки! У нас, ми ж, Локня слабіша була, а в Юнаковці тут здорові були парубки по 30, по 27 год отакі о ходили. А в нас була та — ну ладно, ви випийте, тоді я це розкажу все.

— Да, про молодь. Як ви розказували, що оце ж вечором, у вас кутків багато в селі було?

П. І.: Багато, багато!

— Оце на кожний куток. Ой-ой-ой!

П. І.: Оце бачите, шо! киш! 

— Кажу цей, як оце щовечора збирається молодь на кожному кутку?

П. І.: Ну, оце ж на досвітки ж сходяться, а літом по вулицях. Я вам  дам ото! марш! Січас же не досвітки, то зимою досвітки, а літом нема досвіток.

— Влітку як? надворі всі збирались?

П. І.: Надворі гуляють ото гуртами було! а тепер клуб, театр, нема ніде на вулиці.

— А от що краще, по-вашому, театр чи коли молодь збирається отак от?

П. І.: Досвітки луче були.

— А чим?

П. І.: Ааа! з дівчатами спали, як чоловік з жінкою. Були такі дівчата поступливі. Так шо було таке діло. Да.

— Скажіть, а пісні які тоді співали?

П. І.: Ааа!
“Тече вода каламутна, чого дівка така смутна?
Чого дівка така смутна, смутна і красива?”
Отакі разні всі. Тоді, киш!

— А яка ваша любима пісня була?

П. І.: В мене було пісень багато. Я ж грав і польку, й гопак, і всякі, всякі такі музикальні я грав. А так співать було зійдешся з хлопцями, от. “Утьос” знаєте?

— Знаю.

П. І.: Тепер співали так.

— А “Чорноморця” співали?

П. І.: Нє!

— “Чорноморець, матінко, чорноморець вивів мене босую на городець”?

П. І.: Нє, не було такої.

— Не знаєте

П. І.: Значить, не з нашого краю вона.

— Стецьківська.

П. І.: Із Стецьківки? В мене в Стецьківкі там і родичі є.

— А козацьких пісень яких ви співали? 

П. І.: Козацьких? чув, тільки позабував.

— Позабували, ну може знаєте, така популярна пісня “Ой, у лузі, та ще при березі”?

П. І.: Це “Ой, у лузі, та ще й при березі червона калина”. То це ж тоже була пісня.

— А цей “Попереду Дорошенко”?

П. І.: І це ж тоже знаю.

— Ну, це ж козацька пісня, правда ж? І ото щовечора кутки, наче село гудить?

П. І.: Гудить, гудить! шумить, гуде! Там чуєш роздається ехо, там роздається. А січас нема ніде по улиці. Йдеш і нікого не побачиш, і тебе ніхто не побаче.

— А як люди оце здоровалися між собою? Як от, наприклад, незнайомий чоловік до незнайомого чоловіка говорили?

П. І.: Добрий день!

— Добрий день! А в відповідь доброго здоров’я! чи теж добрий день?

П. І.: А це вже як руський чоловік, може сказать по-руські.

— А як говорили? добродію? чи пане, товаришу? чи просто?

П. І.: Так по-дружеські.

— А якось зверталися?

П. І.: Мало знакомим? так іде-здрастуйте!

— Ну як, “пан”  називали? чи як?

П. І.: Нє, не називали так!

— А як називали? товариш, чи добродій?

П. І.: Добродій.

— Казала “добродій”, да?

П. І.: По Україні тут скрізь було “добродій”.

— А у кацапів як?  

П. І.: А там “йон”, “йон”.

— А чим от одрізняється Україна від Росії? Отак от, єслі незримим оком?

П. І.: Руський язик, він же гостріший.

— Гостріший, да?

П. І.: Да, цей простіший, наш. Так він же гостріший. Через те так і отлічається воно, шо.

— А люди самі?

П. І.: І люди.

— А чим?

П. І.: А от усим отлічаються, потому шо –  “что ти розтарахонілась там?”. Такі разні ви, ви, видумки в їх були.

— Некрасиві, да?

П. І.: Некрасиві, ага. Такі значить, як би сказать, чорті як його опреділить. Ідеш, ви його не знаєте, і він вас не знає. Ідеш – Здрастуйте! — Что ти здороваєшься? такой, такой, такой.

— І чого це?

П. І.: Еге, і чого це ти здоровкаєшся зі мною. А українці, ці здоров! здоров! здрасьтє! здрасьтє! 

— Привітні такі?

П. І.: Привітні, да.

— А ви там бували от в Росії в селах?

П. І.: В Росії? да я жив у ній осьо, Харьков же був тоді Росія.

— Ну, а там теж по вечорам оце дівчата співали російських пісень, чи як?

П. І.: Та! співали всякої.

— Нє, ну там, я кажу.

П. І.: У Росії? да співали. У них пісні такі єсть.

— Нє, ну я кажу, шо вони такі самі співучі?

П. І.: Співучі! співучі! В Росії ше дівчата співали дужче, чим в нас. У їх пісні такі з викриками — У! У! (СМІЄТЬСЯ).

— А наші протяжні.

П. І.: А наші протяжні, да. 

— А! то це як частушки ото, да, отакі їхні. І як кажуть, до батьків вони теж на Ви зверталися? чи вони тикають?

П. І.: Це тикають. Все ровно.

— Ну, а так от по господарству? от хати, наприклад, такі самі, як у нас, і в них?

П. І.: Нє, не так!

— Не так. Вони більш роботящі?

П. І.: Там більш, у нас більш свободніш в людей. Там, єслі він хазяїн харош, хазяїн! імєє там пару лошадєй, та й земельки там може наділів 3-5, так він там як пан живе. А той, шо рядом з ним, в спину його гне.

— І кажуть, не дивиться на це.

П. І.: І він на його ше й понукує.

— Совість його не заїдає.

П. І.: Ото саме хуже було як там. Ото вирветься було якийсь на Україні тут, у нас там ото Локня ближче до Соліковки, а Соліковка вже ж, вже Росія. І там вже стоїть на границі. Ви не їхали сюди? Так тоже там уже не так же, як попервах  дорога в нас. А там совсім по-другому. І так воно й переходить. А в нас така простіша була культура.

— Ну, біленькі хатки? під соломою?

П. І.: Да, під соломою, всі великі стріхи були.

— А у Росії під чим?

П. І.: А у їх більше под шальовку. Знаєте?

— Чорні хати? В нас білі, а в них чорні?

П. І.: Чорні, ага!

— Зрозуміло. Воно зразу видно, де Україна, а де Росія?

П. І.: Як їдеш, то бачиш зразу.

— І завжди, я так чув, що завжди коло наших хатів квіти завжди посіяні. Ростуть квіти, так?

П. І.: Так! в каждого під хатою палісадничок, і там квіти ростуть. Або деревце вишня, або ше шо, яка сливка, таке. У мене ж тоже он біля нової хати там я ж і яблуні посадив, о!

— А там такого немає?

П. І.: Нема. Там цього нема. там голі двори.

— Голі двори, да? І сильно горілку п’ють? чи нє?

П. І.: Я  сказав, шо менше, чим наші.

— Менше зараз, да?

П. І.: Менше. Українці здорово зараз п’ють горілку.

— Ну, це стали? чи так було завжди?

П. І.: Нє! оце стало. Раньше, о! раньше українець не нап’ється було, нє!

— А зараз більше стали?

П. І.: Да! раньше чверть там, четвьорка то тоді швейкою звали. Швейку возьме, так 5 чоловік нап’ються. Четвьоркою 5 чоловік. 

— Скажіть, а оці от стосунки от у наших селах, оце от багаті і бідні. Як от вони між собою, як вони спілкувалися? Гордилися ті сильно?

П. І.: А як же!

— Що багатий, да?

П. І.: Шо багатий. Там даже й дівчата не признавали. Парєнь харош, тільки бідний.

— І вже не признають? 

П. І.: Не признавали. А то такий косий, або сліпий на одне око, зувечений чим-небудь, а в його, знаєте, четверо коней, а це ж так не менше 5- 6 наділів, або й 12, або крупоручка.

— Чи реманент там.

П. І.: Чи реманент який, то все. то вони тоже понімали. У нас оце мій дядько, материн брат, Данило Прокопович, так жив Больша Солдатская, тут за Суджою єсть.

— В Росії?

П. І.: В Росії, ага. Він, як би вам сказать, мастєр по стороітєльству домов, хати рубав, плотник, проще говоря. І там, рубали десь вони там хату, і він остався у приймах, там якась найшлась йому молодиця хароша. Прожив годов 12 уже. Ну, конечно, заробляв харашо, його держали так, знаєте, вот Даніл! Даніл! вот Даніл! Це все — Вот ти смотрі, вот Даніл!
А тоді шось получилось із нею, неладно шото таке, шо він її десь застав з руським, чи шо. Ну, як буває, ошибки бувають скрізь. Ну і значить замітив і бросив. Переїхав сюди. Два сини було вже. Одному годів 14, а другому вже годів 8. Переїхав сюди ж у Юнаковку, на свою Батьківщину. Там хата й зараз його стоїть, а там уже нема нікого, чужі люди живуть в його хаті. Так приїжджали чуть лі не весь аул їхній, отой, ота їхня деревушка, там не менше 15 – 20 дворів, оце в їх такий, значить.

— Всі приїжджали?

П. І.: Усі гуртом приїжджали. Да він же їм там кому шо там, то ідуть до Даніла. Даніл прийшов, заробляв він у їх там. І давай, і так уже просили, так просили! Днів три стояли обоз там, чоловік 50 приїжджало, казали. Ну, а шо ж він, каже — Я не пойду всьо ровно туда. І не пошов. І осталися два хлопчики Микола і Захар, і матір бросили там, і все там бросили, а він прийшов у батьківську хату. Батько вже старенький був, мати. Він поховав батьків, і самого  уже нема. А Микола робив у банку касіром там. Гарні хлопці були обидва. Захар бухгалтером на заводі Кияниця, знаєте?

— Бачив я завод, да. 

П. І.: Так отам робив на заводі бухгалтером, Захар Данилович. А оцей Микола Данилович у Мирополлі в банку був, той район, так у Мирополлі там робив. Ну, жінки їхні живі, а вони померли.

— Скажіть, будь ласка, а от з якого віку діти призвичаювалися до роботи тоді  в ті часи?

П. І.: Раньше? у бідного з 10 год, а в багатого такий ходить, шо за гриву не достанеш, а він все баб бє по вулиці ходить. Да, отак. А там отакий шкетік якийсь волочи на його коня. Ну, йому там дадуть 30 чи 20 копійок. Або кожушок куплять, так він їм ціле літо коней воде пасти да все.

— Получається, що багатії могли нічого не робить, а все в них було, да?

П. І.: Все було, ага.

— Зрозуміло. Ну, а люди більш – менш все ж таки щасливіші були?

П. І.: Тоді? далеко!

— Далеко щасливіші?

П. І.: Щасливіші були.

— Січас щасливіші?

П. І.: Нє-нє-нє, тоді.

— Хоть і бідний, да? 

П. І.: Хоть і бідний, а так сказать, культура в їх була веселіша.

— Веселіша, да?

П. І.: Веселіша.

— А як це от порівняти отак от, як з сьогоднішнім? Як розібраться, що ж сталося з нами? От ви бачили, що з нами сталося?

П. І.: От іди заробляй! а я не піду! І думаєш, шо його далі буде? Отак було, як оце ж був СОЗ, ото ше в тих годах, так мій покойний батько ще був живий, це в 27-му, 26-му годі СОЗ був. Так це батько мій казав — Ой Боже! шо воно буде? Так ото й я зараз кажу — Шо воно буде далі? Розібрали ж все, і не кажіть.

— Розкажіть, як ви от колективізацію прожили?

П. І.: При колективізації я у колхозі мало робив.

— Нє, ну як воно все получилось? люди задоволені були, чи ні?

П. І.: Задоволені. Люди колхозом задоволені були. І січас жаліють. Ось дівчата їздять буряки полоть — Ой, чорт забери, не платять! То було прийдеш, вивезуть обід, і все. Тоді ж кухня була в колгоспі. На поле возять обід. Пообідають. Воду везуть, привезуть води всім. А січас з дому й торбинку, з дому й те, й те. І бутилку води несеш.

— Ну, а тоді ж багато людей не хотіло прощаться з своєю землею, правда ж? Були такі люди, що мали свою землю? 

П. І.: І зараз ніхто не хоче з земльою прощаться. Так кой який хто там моя племінниця ішла в Барановкі там єсть, тим фермером оказався, 40 гектар землі взяв, трактор. Да, два трактора тоді купив. Він взяв ссуду грошей велику. Комбайн і там інвентар усякий, і плуг, і борона, там усе у його є. Да, і він значить там. І ще там є, і в нас є, він сам був наш юнаковський, був главним агрономом. Тепер узяв тоже 25 гектар землі. І сіє, й оце, значить, оре там. Ну, отакі діла. 

— Скажіть, будь ласка, а от до революції кому належала влада в селі? влада в селі кому належала?

П. І.: Старості.

— Старості. Хто він, де він брався, отой староста?

П. І.: Вибірали обществом.

— Називалося общество, чи громада?

П. І.: Ну громада, по-українські громада.

— Ну, так було таке слово “громада”?

П. І.: А як же! громада. Це ж великі збори, громада.

— Так ви були присутні на таких зборах?

П. І.: Був, був.

— Ну, а як там вирішують питання?

П. І.: Ну, як вирішують? Нашого брата, тоді ж ми молоді були, так нас не признавали. А там з такими бородами діди приходять та кажуть — Івана старостою!

— Знають, що він толковий?

П. І.: Толковий! А той кричить — Та шо його вибирать? Луче Захара возьмем! он той дасть нам порядок! Отакі були. А тоді перебалакують, і остається той Іван.

— Як голосують? з шапками, чи як?

П. І.: З шапками, кидали шапки.

— Такі смушкові шапки були?

П. І.: Та всякі були! І наборчасті були шапки, знаєте, так понабивані, поткані.

— Скажіть, а як справедливого, чи багатого  вибирали? чи навпаки толкового?

П. І.: Не багатого, не хитрого, а такого умного толкового чоловіка.

— І слухались його?

П. І.: Слухались. У нас був Антон Васильович, Паніченко фамилія його була. Такий був хароший предсідатєль! Годов мабуть 15 був! Оце, як той, переізбрать. Як тільки зійшлось общество, так кого? чого? куда його? Ну шо ви? не нада! не нада нам нікого! хай іде такий і такий! Хай остається Антон Васильович! А він взяв да й повісився.

— Чого? переживав так, да?

П. І.: Переживав. Він повісився через жінку. Жінка його була зав яслями, а туди їздили.

— А тоді яслі були, чи що?

П. І.: Яслі ж були, а як же!

— При, ще при царизмі?

П. І.: Нє! це оцей вже!

— А! так то вже голова сільської ради! чи староста?

П. І.: Він був предсєдатєлєм сєльского совєта.

— Ага! ясно!

П. І.: Він повісився. До жінки туди приїжджали якісь врачі. Ну, і загуляли там, а жінка була така, як оце сьодні по воду приїжджала, бачили? Отака молода здорова, така хароша. Ну, і загуляла з тими врачами, чи з ким там. І він прийшов додому, йому дочка розказала, шо мати була так і отак. Туди, туди. А там було десь сборний пункт у їх, таких гуляк.
І він прийшов, нічо нікому не сказав, прийшов, із корови поводок зняв, на шию і повісився. Утром пошла корову доїть, вона ж вже прийшла. — А батько де? — Та був да пошов! А діти ж не могли сказать, де він там, вони й не знали тоже, шо він повісився. Да повісився вечором, а вони ж не підуть там ночью ночувать туди в сарай же отуди. І значить каже отак дітвора — Прийшов і пошов кудись! Вона пошла, одчиня двері, а він на бантині висить прив’язаний.

— Так переживав сильно за зраду?

П. І.: Він так мужчина був вже пожилой, годів мабуть під 70, отак 65, 63.

— Чекайте, так а він ще при царю був старостою? чи як?

П. І.: Нє. 

— А оті старости, що до революції, то вони закінчили своє життя після революції?

П. І.: Да, ну а тоді вибирали багача.

— А тоді багача обирали?

П. І.: Да, тоді в часи до революції ше там 14-й, 13-й, то багача! Це я вам розказую за оце, шо січас.

— Та нє! а я тоді.

П. І.: Тоді вибирали Степана, його там уся, увесь куток піднімав руку.

— І на нього робить, да?

П. І.: І на нього роблять отако. Тоді куди!

— Ну, тоді получається, що справедливість не дуже була?

П. І.: Тоді не було дуже таких справедливих. А оце, як оцей був Антон Васильович, він год 15 був предсєдатєлєм. Він толковий був. І вже в сєльському совєті, і хто б шо не заходився, до його обращаються, він усігда благотворить.

— Скажіть, а яку роль грав піп?

П. І.: Піп? самий вищий начальнік села.

— Піп? і як це виражається? що він всі рішення приймав?

П. І.: Шо скаже піп, то подчиняється й староста. Подчинялись і пристави, раньше пристави ж були. От, шо скаже піп, то й всі.

— Ну, він і морально дивився? суд так і морально в нього був, да?

П. І.: І мораль була, і слава, і усе було.

— У нього земля своя була?

П. І.: А як же! Зараз дом культури стоїть, його дом.

— Його дом, да? попа?

П. І.: Я розкажу вам про попів.

— Ану, розкажіть!

П. І.: Я робив у Мирополлі вже, це у 35-му годі. Як приїхав я з Харькова, ото ж послі того, як женився, там я розсчитавсь, приїхав з Харькова. Чо ж я буду, сама жінка житиме там в мене в хаті? Уже ж синок був, да. В 35-му годі приїжджаю, а я, мене забрав циган був предсєдатєль райпотребсоюза в Мирополлі. Я з ним був давно знакомий так по торговій сєті.
Я трохи так там торгував, то торгові точки. Він  мене,  там повісився Аннєнков, був завбазою. Мене забрали туди. Ну, я там живу, а жінка ж тут із дитиною сама. Я кажу — це ж не годиться так. Ну, хай буде так. А саме в нас церкву закрили, і попа вигнали, там сдєлали дом культури.

— В церкві?   

П. І.: Нє-нє! не в церкві! В церкві склад, засипали зерно туди там. І засолка там була огородня ця для колхоза. отаке все. Хата була, чи та, церква була деревяна. Тут от у нас каменні церкви, а там.

— Престол чий? На яке свято храм був?

П. І.: Успенськая Божа Мать.

— Перша Пречиста? 

П. І.: Ага, Перша Пречиста. На Першу Пречисту, 15 вона августа, кажеться. І оцей, значить, так піп вийшов із того дома, помістився десь в одної тьотки на квартирі. А я заспорив із предсєдатєлєм райпотребсоюза і кажу, шо він мені — Я тєбє дам квартіру, забірай жену сюда і работай! А мені не хотілось там робить, мені хотілось таки дома жить. А я ж вже в Харкові жив, ше так не дуже був з домом звикший, да. Ну, й так забрав жінку, приїжджа до мене піп з Мирополля, Андрєй Нікіфорович був, Токарєв фамілія.

— Попа? 

П. І.: Ага, попа. Ну, приїжджає — Вот ви знаєтє, Павел Ілліч, я хочу в вас одне дєло спитать. Я так був там в тому складі. Ну, сідайте так, як оце ви. — Шо таке? — Да, от я, знаєтє, ви один. А я ходив у школу, я всі молитви справляв. Я був сільськоносом, знаєте? І там ше Микола був Сидоренко, нас два чоловіка. То й приобщаються, ісповєдують.

— Причащаються.

П. І.: Да, як приобщають, ну причащаються, хоть приобщаються. Пригощаються, так шоб не капнула ж кров і тєло його це ж, да. Ну, ладно. — А шо ж таке? — Да, от на квартіру пустите мене туди? я хотя б перезимую. Це він каже. Це осінню.

— А він уже не молодий був, да?

П. І.: Хто? піп? жонатий!

— Не молодий?

П. І.: Не молодий вже, вже годов под 50, отакий, а може й старший. З бородою вже такий дядько, знаєш. Да. Матушка Надєжда Марковна, пожила женщина. Ну, в общем, уже такі, шо по півсотні було їм, а може й розміняли. Він фотограф був хароший. Піп, еге. От, значить, я хоть перезимую. — Ну ладно, кажу, я завтра приїду, під’їду туди, значить, побалакаєм.
А жінка вже моя в Мирополлі була, я там, квартіру мені дали в Коваленкове були, і я там уже окопався, до весни то й доживу. Покамєст, може, підберуть же завєдующого бази. Ну, й ми, значить, з ним побалакали, я днів через два поїхав. Приїжджаю, він уже ночує у мого брата в старшого, того, шо в торговлі ото.

— Петра?

П. І.: Петра, ага! Переносили туди вєщі і все, й ждуть мене, поки я одкрию хату їм. Да. Я приїхав, Петро й каже — Знаєш шо, пусти Андрєя Нікіфоровича, хай перезімує чоловік. Він таки священик, се й те. Ну в общем, сожалєли. Він прийшов до мене, і він явився — Отак і отак! Павло Ілліч, я прошу вас, пожалуста! Кажу — Ладно! Андрєй Нікіфорович, живіть! Я пойду зараз одкрию, там коє шо нада ж прибрать, да.
Да. Ми пішли, він прийшов, Петро прийшов, цей з 9—го году самий менший брат. Пошли ми там у хаті все в комору зложили. А хата тоді по вулиці под желєзо, харош дом! Там дубові отакі пластинки, зрубаний. Тільки здєланий. Дід умер, бабу забрали, а хату я купив. Так тоді 4 тисячі оддав за хату!

— Дорого, да? 

П. І.: Дорога хата. Під желізо крита, і на полах. Культурна хата. Воно зять у Харкові жив, там робив  і сюди все гнав, всякі товари. Да. Ну, це значить оставив я попа там, поїхав опять на своє мєсто. Ну й так думаю, я й поїду. Поїду подивлюсь, як там живе батюшка. Приїжджаю — Здрасьтє! — Здрасьтє! Він — Марковна! Марковна вже знає, тот час на стіл графінчик, рюмочки, там закусочку, все й пригощають це ж хозяїна. Да. Ну, вип’єм по стопочці, там по рюмочці, по дві. А так уже й стаканами пили.

— Вже тоді?

П. І.: Тоді, да. Ось він як нап’ється, шось там вона на його скаже — Андрєй! та ти ж священний чєловєк! А як він став виражаться!

— Матюкався, да?

П. І.: Матюкався! ой! сукин син! Да, бо єслі би не ви, так ми б і зараз в раю жилі. Єва вивела Адама з раю, і таке говорить (сміється). І я не знаю, шо там, і чим йому отвічать. Да! Оце, значить, отака штука. Ну, я помалкую вже. Посидів же, нада їхать. — Та, побудь іще! ночуй! ночуй! — Нє, кажу, ночувать нільзя, в мене там робота це якраз.
Поїхав я. На коні ж тоді, машини не було. Конем же я їздив, а 12 км до Мирополля од Локні, треба ж їхать гарно, шоб скоренько приїхать. Да. Ну, оце значить так ішло, ішло, ішло. Довго йшло! да. От я набравсь такої сили, шо мене освободили там. Оце ж той повісився. Я кажу — А я втоплюсь! ми днями й ночами там сидим. Наймає потребсоюз всяких кооператівів, бо він же виписує товар на сільпо, в общем по магазінах розбірають. Але ми, як считай день вистоять, і кажен день це ж день у день.
Да, я ж цьому Петру Владимировичу й кажу, він був по національності з Сєвєра. А я кажу — Знаєш шо, Петро Владимирович! я бросю. — Чого? той повісився, а ти будеш бросать? — А я втоплюсь! А там Псьол річка тече. Зайду, булькну, і не хочу! — Шо? вже заторгував, навєрно? — Да, кажу, в же тут! Ти знаєш, сколько? в мене й волос на голові нема столько. Сміється.
Ну, й найшли. Найшли. Там Іван Аскафен з Заполля. Такий тоже мужик молодший даже од мене на 2 годи був тоді. Ну, так нічого, такий порядочний чоловік. Не такий там, шоб п’яниця, чи як. Його ж видно, чоловіка. Ну, значить, передав я базу. Передав. Всьо сдєлано харашо. В мене вийшло даже 30 рублєй лишку. На 30 рублів, значить, у мене повисилось. Ну, кажу, може десь там шо таке. Хай воно тобі остається. Приїхав я опять у Локню.

— До попа? 

П. І.: До попа. Випровожаю попа. Я коня взяв там райсоюзівського, да, приїхав сюди. А шо я туди брав? Я брав туди постєль, а то все було у батьків, шо таке ценне, оставляв же оце у Петра Ілліча, да. А то там у коморі кой шо позамикав. Ну, кажу йому — Освобождай квартіру! це діло було в іюлі місяці уже. Да, він пошов десь там тут у Юнаковці найшов на вигоні хату пусту, і ремонт дав. Хазяйка, вона сама із Січі, тут Січ є, біля Кияниці. Так вона сама з Січі переїхала туди, а хата так стоїть там, де ото ж наша хата тоже була там. Там вікна повибивали вже діти, і все. Ми її продали там, то батько і мати жили зятя старшого. Ну, значить, так ту хату вже отой, так вона вже значить пошла в свою хату батькову.

— А піп туда переїхав? 

П. І.: А піп перейшов туда. Перейшов, отремонтірував. Як він там договорився, вже я не в курсі дєла. Яке моє діло, там за шо. Воно здорово мені не нужно. Тут откривається церков в Басовкі, там ото началось уже.

— Зараз, да?

П. І.: Да! оце вже в 39-му годі, перед войною, да. Піп той туди, значить, улажується, да. І йшов на Мирополля, значить, і зайшов до мене. Ну, я його тоже ж, як було прийнято, чарку випили там, і він остається ночувать. — Ну, я вже заночую! — Ночуй. — От! я звик в етом домі, мнє тут харашо! Він сам тверський, да. Давай, значить, балакать. Він опять, мати як саде, та ті попи! це білосвєти! такі сякі!

— Він, да?

П. І.: Він! сам на себе чорті шо (сміється), да. Ето всьо обман! які там боги? які там ті? да все. Ну, й так воно, значить. Я тоді йому й кажу — А як же, як ми ходили в школу, да й отець Іван був тоді в нас, Рувінський фамілія. Харош піп був! пожилой такий — дєті! дєті! Культурний, на ти не називав. Харош прямо!
А цей такий, шо і чорт би вас з ним забрав! (сміється). У церкві такі штуки продєлував, да. Ну, й значить туди він попав. Там одкрили церкву, всьо. І він напився там, диякон був ше, так він диякона побив. Так йому, він же тут жив, так фотографірував. І тут двом дядькам сдєлав через фотоапарат документи, розкулачив їм. Шо вони, значить, шось добровольно виїхали, по собственному желанію там де. І їх разоблачили. Так йому 10 год. Надєжда Марковна поїхала домой, а його забрали, і по цей день не знаєм, де він. Отакі попи.
І я тепер не вірю. Оце я собіраюсь же вмірать, уже ж воно годи, тільки й жди того. Так я їм кажу так — Боже упаси! тут у нас з попом ховають. Та Боже упаси! мене, кажу, хоронити з попом! Шоб попа не було й близько. Це так Валя сміється. То якби тоді, то там би не розрішили ховать із попом, учителям же це ж позор. Учителі соблюдають.

— Скажіть, будь ласка, а ви старців бачили? 

П. І.: Старців! ой! скільки їх ходило по миру!

— А хто вони такі, оці старці?

П. І.: Старці? бєднії люди! нє імєлі притула нігдє! А другий із жиру дурак дєлається старцем! Ходе, стоїть десь у церкві на вуглі — дайте копієчку! просить. А тоді за той, пішов, сотку випив, і опять сюди йде!

— А ви бачили таких старців, що оце на інструментах грали?

П. І.: Шо грає ото на ліру? Бачив!

— А на бандуру?

П. І.: На бандуру старців не бачив.

— А на ліру бачили, да?

П. І.: На ліру бачив, ото шо грає, крутить так – татадам! татадам! Уже ж приспєвує там, а ди! ги! ди! Це бачив.

— Давно вже було, да?

П. І.: Давно! це давно, це ше в 13-му годі.

— Ото лірники ті, да? А то люди були толкові, чи теж п’яниці?

П. І.: Нє, були це такі може із сотні два, три чєловєка окажуться такі.

— Грамотні, да?

П. І.: А то такі.

— Ну, а як ви думаєте, оті от лірники, ці старці, шо грали на інструментах, вони толкові люди були?

П. І.: Були хароші й толкові. Були сліпі.

— У них поводирі були, да?

П. І.: Повадар же то хлопець воде його, значить,  з повадарями. Отой водить. А він то такий не чує москаль, а свою віру розбере. Сліпий розбере з тої хати, та понавощує воском, та понамазує.

— А вони в вас ночували, да?

П. І.: Нє, не ночували. В моїх батьків ночували. У нас мати була дуже набожна.

— Та їх приймала завжди, да?  

П. І.: Да, то вона, а батько — Да нашо вони тут? — Та хай перележать, переночують!

— А він шось розказував, той старець?

П. І.: Та розказує, чого це він став старцем. Як його, значить, сім’я покинула. От, жінка бросила, діти забули. А він осліп.

— Ото ліру собі зробив, да? Так, а він звідкись приїхав? чи місцевий? 

П. І.: Та хто й зна! відкіль вони були.

— Ну, як ви думаєте, вони між собою зналися, оці старці?

П. І.: Зналися! зналися, зналися. ото де зійдуться. От в нас Пречиста оце, то ж церква була в Локні Пречиста Божа Матір. Престольний празник був. Їх там як собереться кругом церкви було! Там же ярмарок виїжджав, там разні такі ті всі мероприятія.

— На Храм?

П. І.: На Храм! на Храм! да. Так вони там як засядуть, як начнуть, а тоді понапиваються, а тоді кийками б’ються.

— Один з одним?

П. І.: Од нас там через 3, через 4 дворі був Михайло Стульовий, сліпий на глаза. Сини в його хороші, Мусій, і Федір, і Василь. Да вже померли два, ото Федір Михайлович, то я з ним умісті в школу ходив. Так я й хоронить їздив оце там на вулиці Леніна у Сумах. Жив він там. Дак то, дак оце, значить, у його собираються усі ті.

— Старці?

П. І.: Старці. В нього хата здорова була така! довга! Як то стріха по землі почти. Стара, як би сказать, чорті й колишня вона. Так ото, значить, він дітей покладе спать. Вони ж поприходять, понапиваються. Він же каждого вгощає, престольний же празник. А його там пирожок чи два вкинуть, та ще й чарку наллють, хто такий сознатільний. І син був. Так отаке діло. А той Михайло всіх приймав.
 І ото, значить, у його переночують. Вони оце утром встають, продукти принесуть, понапиваються. Тоді отак палки беруть і то, значить, він не бачить, а кругом себе палкою круте, не підходь! шоб, як хто підійде, а вони ж не бачать, де її мотать. Один одного влуплять в потилицю, або по боку. Тоді п’ють. Отаке було. Були й п’яниці. 

— Ну, а от ви пам’ятаєте, щоб вони думи якісь співали? чи якісь псалми? що вони співали?

П. І.: Та співали пісні.

— Ви не пам’ятаєте, да?

П. І.: Воно мене не інтересувало. То якби січас вже.

— То вже послухали б, да? Скажіть, а от в селі були такі люди віщуни, мудреці такі? діди?

П. І.: Були такі.

— Були в селі вашому? Ясновидці такі?

П. І.: Да, були такі ворожії разні.

— Ну, розкажіть оце про такі. Що вони робили, оті діди?

П. І.: Шо вони робили? шо ж вони робили? дурили людей.

— Так! чим же вони дурили?

П. І.: Та це прийде там, корова заболіла або ше шо небудь. Тоді ж ветеринар був один на всей.

— На волость на всю?

П. І.: На всю волость, да. На всей уєзд. Да, і оце значить привезуть його на ето, а там підуть, та цей — Я тут побалакаю, я тобі все, й те, й те, й те здєлаю! воно й пройде. Ну, й зробить так шось, шо там вони робили. Я на своєму віку був оце тут не так далеко, годов, годов-годов-годов-годов 17 там, і тут із 19 год. Там було раз. І оце через 19 год ось де в Юнаковці уже було мені. оце значить, 4 годи тому назад. Отам у нас жила одна баба. Син, невістка і баба.
Моя корова пошла в поле, і вони там  як перві дні гониш, одна другу шпуляють, і пробили корові вим’я. І пошла кров. От той, хто пас їх, захватив дрючком, та й гоне її додому, а цівкою кров іде. Вже і всі ноги задні, і вим’я все в крові ж. Да. Пройшла корова, дойшла до тії баби до хати, каже, метрів 20 одійшла, прекратилась кров іти. Та, каже, вийшла Галя, та баба Галя, та вона, каже, вийшла й питається — Чия це корова? — Да це діда Павла! Мене вже давно дідом зовуть. Дак каже — Шо то в єї таке? Шось побалакала, каже, й пошла в двір. Одігнав, одігнали її од двора, може метрів 50 отам прогнали од того двора, перестала капать кров. І поки додому пригнали, й вим’я висохло од крові.
Я думаю, шо ж таке? Ну, це так значить подивилися. Я до Якова Митрофановича, тут у нас був фельдшер. По людях він, і я йому розказав, так він мені дав лікарства виписав, як воно там обтирать вим’я. Я задєлав все так.
Ну, пройшло може днів із 10, іде та баба. Іде до мене додому, осюди. Приходе — Здрастуй дід! — Здрастуй! — Ти живеш? та вже й ти старенький зробився. І бабі около 90 було тоді. Ну, а шо ж робить? Не вмирається. Ну, так вроді пожурились по своїй судьбі. Це я до тебе прийшла, знаєш шо, ти мені шоб хоч на свічку дав! — За шо? кажу. — А знаєш, як твоя йшла Лиска бєдненька вся в крові, я дивлюсь, цівкою з вим’я кров іде. Я замовила, одійшла до города, чи до другого двора там, до Ніколаєнкова. Я дивлюся, присохло зразу мєстами. — Так то ви? кажу. — Я! Так я їй вийняв 50 рублів. Вона — Та це ти багато даєш! а тоді ше були гроші, канєшно. Так я їй 50 рублів дав грошей. так вона чуть лі не всю Юнаковку обійшла, так хвалилась, шо я йому зробила отаке діло, так він мені дав 50 рублів. І вмерла вже, нема!

— Скажіть, а так люди раньше вміли оце заговарювать?

П. І.: А вміли. Уміли, уміли. Оце воно чорті, чи віриш, чи не віриш. А я так другий раз і не вірю, а й вірю. Шо таке? а ти подоїла?