Цибенко Герасим Борисович, 1916 р. н.

— Наче син це.

— Да-да-да! Цибенки. І так ми превратилися в Цибенків. А по метриці я Циба. А потом уже, як міняли паспорта, і в армії я був, всі документи в мене, нагороди всі на Цибенко, от. А мінялися паспорти, то мене записали Цибенко в паспорт. Тому шо в мене всі документи на Цибенко.   

— Ну, а як ви от згадуєте ті далекі часи, коли ви ще були, можна сказати, хлопчиком, то отак от хто був главою сім’ї?

— Главою сім’ї був дід, дід! Ничипор Федорович.

— Від нього все залежало?

— Мав він до революції, у нас тут був пан Гранєвський, занімав це значить, оцю всю ту, в його розпорядженні було все село, його земля була. І всі селяни пахали з половини у його, пахали з половини. Теперечка дід мій був ланковим у того пана Гранєвського. Ну, зараз як полєвод, а тоді він був лановий. Ну, коли пан приїжджає, питає — Як тут у тебе діла? — Ну як, каже, нічого! — Копи вже кладуть люди? — Та кладуть! А він і каже, шо як з половини, значить, в’яжи копи меншенькі і більшенькі. Меншенькі кладіть на одні копи, а більшенькі кладіть на другі копи. Це більшенькі снопики будуть ваші, а меншенькі будуть панові. Ото такий мій дід був! (сміється).

— Хороший був. 

— А тоді, коли почули революцію оті пани, о! так вони землю продали! і оце моєму діду 7 десятин, так воно звалося тоді. Ну, десятина шото більше гектара.

— А в пана було взагалі так десь за 100 десятин, да?

— Да чорть його знає! я не знаю, скільки в його було, но факт той, шо в його ця земля була під його владєнієм, і пахали вони, ті біднячки та середнячки, з половини, от. Так ми, дід за цих 7 десятин оддав золотом. Скільки він оддав, то я не знаю.

— Купив наче? 

— Купив. Ото, де Свирид Іванович живе, оце, де той, оце проз саму хату того Василя Яковича нагору, аж за стайню, де то круча, то все була дідова земля. 

— Хатів там не було?

— Круча там була невеличка. А! хатів! хатів не було. там тільки построївся у 21-му році мій дядько Панько, ну, мого батька брат. То в 21-му році ото построїв хату ту, шо то Ігор живе. А тоді ж вже построїли хату, то Свирид вже построїв, і там строїв Шевченко, коли началась колективізація. Да! і оце, і оцей кряж, оцей кряж от по саму черешню то, і ото аж до кручі аж той, оце була тоже дідова земля. І осьо, де круча, тут була десятина менша. Там на Кишкової була пів десятина. То дав він у придане зятю, от. І смугу дав був аж прох черешню, проз бабу Ігнатиху осюди мабуть десятину тоже оддав  в придане.

— Так у нього було чимало землі.

— Так золото ж оддав, дід же золото оддав. А шо дід мав, шо дід мав. Мав дід дві корови до колективізації, це тільки то, шо я знаю, десь в 20-х годах, в 21-му. Мав дві корови й мав коняку. Здоровий кінь був! Усе було той кінь пасеться, де ото попід дорогою, попід дорогою. Дорога коло нас, ми жили ото там.

— Там, де зараз поріг? 

— Да. Ото на тім городі ми жили. Оце було ми гуляєм там, то це кінь як плигає, значить, додому сплутаний, ми завжди тікаєм, боїмось коня. А тоді дід, не знаю, чи продав, шо був один бик доморослий, а другого купив у діда Ігната ото там же, де видно хата ото стоїть.

— То де баба Пріська?

— Де баба Параска, да. То дід виростив пару волів. А плуг був дерев’яний, от. Дерев’яні чепіги, плуг ото. Дерев’яне, там желізне, а чепіги дерев’яні. І колішня була дерев’яна, от. Так тому дідові захотілося ісаківського плуга, желізного. Це ісаковські плуги називаються. То він поїхав у Переяслав та купив того плуга. Та ше восени перед самою колективізацією.

— І дорого дав? 

— Да, не знаю, скільки він за його оддав, ну год прийшов. Бороною переїжджали і якось то холодно було, так він трошки прохватився, а йому вже не багато, не мало було 84 годи, от. І він як ото заболів, та й помер. А мене в те время уже дома не було. Я був в Переяславі в ФЗУ. Хотів я попасти як сирота, хотів попасти в батрацький відділ, там набирали, зараз ото школа механізаторів.
Жінка — Так ти ж розкажи, як ти жив, остався один без матері.
— То ше розкажу. так я закончив 3 класи Зарубинської початкової школи з горем пополам. Бо як зіма, то я сидів дома.
Жінка — Кажуть — од Куті до Різдва ходив у школу.
— Ну, і закончив я 3 класи. Ну, а потом почув, шо того, набирають в батрацький відділ, так я, а до цього я сільську пас, то шо. А то бабі кажу, діду, ну да! да, дід ше був живий. Бабі кажу — Бабо! збудите мене раненько, я побіжу у Зарубинці та візьму довідку про те, шо я закончив 3 класи. Та баба чи спала, чи не спала, каже — Сину, вставай! уже сіріє.
Устав та й пішов у Зарубинці, прямо через гору стежка була. Дивлюся, в Зарубинцях як в якій хаті світиться. Доходжу до учителя — світиться. Так я тоді постукав, він виходить — Де це ти отак пізно ходиш? кажу — Я ж рано прийшов. — То ше ж 12-ти часов нема. А вони саме з Мар’єю Прокопівною уроки готовили.

— Це вчителька?

— Да, учитель і учителька. Вона у молодших класах преподавала, а він у 4-му. Кажу — Ото таке, таке діло, я прийшов по довідку. — Ну, Марія Пркоповна, дай йому вечерять, постели на печі, хай він спить, а ми вранці довідку йому дамо. То Мар’я Прокоповна насипала мені вечерять, я повечеряв. На піч, я виспався. Вранці встав, довідку взяв та пішов додому. Пішов у сільраду, шоб дали справку із сільради, а там був значить голова сільради, каже, написали справку, шо дід середняк. Купив дід землі!

— А 7 десятин це середняк, да?

— Да, середняк. Ну, я собрав ті документи та й пішов туди, в Переяслав. Сказали мені, шо такого то числа прийдеш на іспити, от. Приходжу я, в дідових штанях полотняних, сорочка, босий.

— Скільки це вам років було?

— У тому, у серпні місяці. Скільки мені було років? я в 11 років тільки пішов в первий клас. Це мені було 13 років.

— Це в 27-му.

— Да! в 28-му, 29-му році. Я тоді пішов туди уже на іспити, от виходить Іван Опанасович, математик. Загадує мені — ріши задачу. Правда представився — Іван Опанасович! фамілію я забувся його вже. Кажу — Іван Опанасович, я такої математики ше не проходив. — А скільки ж ти класів закончив? — 3 класи. він папки бух! — Приходь 1 вересня, будеш заніматься. А тоді був набор 5-ті, 6-ті, і 7-мі класи, на первий курс ФЗУ. Мої туди документи не попали, а попали в ФЗУ, от.
Приходжу я туди 1 вересня у полотняних штанях, в полотняній сорочці, босий. Приїжджають другі, підводами приїжджають, привозять матрас, привозять ковдри, простині, одіяла, подушки, наволочки, сундуки плетені, а в кого чемодан. Койки нас розпреділили в гуртожитку. Ті матраси порозстеляли, а в мене тільки доски лежать на койці. Койки саморобні. Полежав я на тих койках, полежав, дождав суботи, на тіх досках дождав суботи.
Пішов додому — Бабо! дайте мені якусь, якийсь, ну постєль мені якусь треба. — А де я тобі візьму? а я 12 год не пряду, а в мене вже руки болять, ревматізм! — А можна я рядно? А рядно вже було не обгорівше, а само по собі вицвівше посередині, дірка. Кажу — То дайте його чимсь налатать. Вона кинула мені кусок шматнини, голку й нитку. Я пішов налатав те рядно. Потом думаю — Шо ж я буду теперечки з його робить? єслі підстилать, той, пошить матрас, вкриться нічим буде. Буду вкриваться, на досках же не спатиму ж. Пошив я матрас, набитий соломою, а вмісто подушки туди соломи напхав більше, от.
Ну, поки було тепло, то нічого. Ше й коло груби мою койку поставили. Поки було тепло, то нічого. А як стало холодно, то начав рибку ловить, начав усцикаться. То повішу матрас на забор, вимерзає. А ввечері ж беру той матрас холодний, а треба ж на йому спать.
Жінка — А вкриваться ж нема.
— А вкриваться кожушок в мене був. Це його мабуть у Ярковичах спалили, чи в Борисполі. У Ярковичах. Вошей було несчисленна сума! я годував вошей.

— Я просто ще хотів запитать про діда. 

— Про діда. Дід даже купив того плуга, простудився, от. Первий у колгосп пішов, у числі первих пішов у колгосп.

— А коли от сказали, шо буде колгосп?

— Нє! плуга оддав, і борону, й дряпака, і того, й воза, й воли, от. Усе оддав! Оце хата осісьо одна, а ото, де Московченко жив, то була друга. То жили брати Йосип Вакумович і Григорій Вакумович. Вони до колективізації купили молотарку, купили січкарню, купили пшонобойку. І ше мали двигуна купить, то вже колективізація настигла. Де вони ті гроші брали?

— Ніхто не знає, да?

— Ніхто не знає! А вони, значить, перві здали це все в колгосп, і на тих машинах і робили самі.

— Ну, а багато людей одразу пішло в колгосп?

— Ну, не всі зразу пішли. У нас десь було хат 80, а може трошки й більше, ну десь осталося, которі не хотіли там давать свого добра, то тих обробили куркулями. Оце, де гаражик своїть теї.

— Хваньки?

— Хваньки. Тут хата стояла діда Бориса, то вона тільки була цинком укрита. А на горі був млин у його, вітряк. Так він не схотів, не хотів у колгосп іздавать, от, то його вигнали з хати, о! Так він був построїв хатку ото внизу, де Наталка тепер огород пахає.

— Аж в самому низу?

— То він там в кутку, де ото криша желізна. То тільки піч осталась, бо Наталка уже зайняла під саму піч, а там ше ж і двір був. Ото на тій грядочці построїв дід ту хатку. А другу хату розкрили, та вкрили ото, контора була, де ото послєдній раз магазін був, де ото зімували. А потом була тут контора. То перекрили тим цинком ту хату. То була контора колгоспна. А тоді вже опосля построїли там клуб уже. 

— Я хотів запитати, от дивіться, шо як оце життя було в ті часи оце, в 20-ті роки в селі, ну так люди виживали після революції? як воно, важко було, чи як от?

— Я вам хочу шо сказать, чи було важко, чи не важко, але знаєте, шо в 21-му році була голодовка. Но то була не іскуственна голодовка, а просто недород був, то шо.

— Неврожай?

— Да.
Жінка — Но не мерли люди!
— Не мерли, ні, не мерли. Голодать голодали, но не мерли так, як то в 33-му. Я знаю, шо мій дід змолов 2 пуди жита у млині там нагорі ото. Тоді там 4 млини стояло, от. Ну, й приніс. А вночі усе, там отак стіл стояв, а там ночви ті, шо баба було корж місить, то шо. Ну, там тістечко придержували. То все миша було шкряботить. Баба постука, то вона утихне. Але бачить, шо шкряботить — шкряботить, а ці двері на крючку. А у сінях стелі не було. Так вони прорвали стріху та спустилися в сіни.

— Миші?

— Вори, вори! по борошно. Коли шкряботять там. Дід, значить, туди, ні! не те! до дверей, о! одчинив, шо ви хочете? — Дай два пуда муки! — В мене фунта немає! Каже — Брешеш! 

— Ну-ну, два фунта.

— Стояв дуб на оцім горбі, де оце Олекса то на оцьому, а там на углу стояв дуб отакий товстий. так ті два діжурили там коло того дуба, раньше обход звався. Ходять то там десь по кутку, прислухаються, чи не.
Жінка — Ну, діжурять, охраняють село.
— Коли, значить, почув той дід, і наробив, значить, крику. так вони, значить, двері одчинили отак от, пошли собі. Так і не взяли.

— Так місцеві, якісь сільські, да?

— Да! навєрно ж місцеві.

— Ну, а скажіть, дід докладав так уваги до вашого виховання?

— До мого виховання? абсолютно ніякого! абсолютно ніякого. Ше до старшого, то ше коє як, і чоботки купив йому.
Жінка — Розкажи, як же ти остався в 3 місяці, чи шо. Мати заміж пішла.
— Я, значить, ріс так, як та билина в полі. Коли почула мати, шо батька вбито, от, ну й начала, начала собі. Ну, в мене привичка така, от Ігнат тоже, як отако все, як балакаю, і то. А моя тітка ше. Да, коли началась война, десь 15-й, в 14-му вона ж началась. Ну, й батько не прийшов з войни. Мати, в матері засвербіла та штучка, шо то пісяє, от.
Жінка — Шо ти таке говориш!
— То я ж не виражаю, як вона зветься.
Жінка — Дід не позорив би нікого!
— Пішла, пішла заміж, от. Пішла заміж за кого? Значить, отам за цими хлопцями, де той, отой Василь Андрійович, то шо, Йосип, аж там у яру жив Михайло Васильович, а в його була жінка з отого двора, де Діна Яківна живе. І в їх було двоє дівчат. Ну, а у його матері була, у того діда, Оришка. Вона велика знахарка.
Жінки — Тільки буде дід читать, то не пиши.

— Ну-ну! велика знахарка.

— Велика знахарка, от. І вона значить каже, вона так балакала інтересно — Шо ти, Михайло, хіба це тобі личить ця жінка? У Ничипора невістка, ото б тобі була пара!

— Це ваша мати, да?

— Моя мати. То ті дівчатка як начали сохнуть, начали сохнуть. А сич все кричить і кричить у садку. Там сад сильний був, горіхи, черешні, от. Сад сильний. Та каже — мамо, у нас же й вмирать нема кому, а сич кричить. Ну, нема кому вмирать, всі наче здорові. То ті дівчатка посохли наче на пні, і та жінка вмерла. Якось вскорості вони всі троє і померли. Та він тоді давай до ції матері до моєї вхажувать.

— Це знахарка померла?

— Знахарка це мати його.

— А! його мати!

— А! це мати його, а це невістка її вмерла. За сином була, значить. Як начав він ухажувать, як начав ухажувать за цію Василиною, та й той, соблазнив ото, узяв, от. Вона було вийде гулять, мене возьме. Я юпки ж раньше носили ото ті з домотканого сукна, отуто до зборки. То візьме  мене в поділ, ноги вісять, зімою стоїть там на вулиці де з ним, а ноги то вісять. Застудила мені ноги. А потом перекинула окріп, та підплів я окропом коло лежанки. Вона в мене і обпечена так, і волос. Тут росте волос, а тут лисе таке.
То як начав він, як начав, значить, у мене Василеві, десь за окном він так балакав, а мені діточок треба! Ну, й забрали матір, і нас забрали. То мені ше года не було, а весною якось сіяли коноплю ото, то каже, принесла ж вона до свекрухи до цієї, до бабушки нас. Мене принесла, а Сашка привела — Поглядіть, мамо, дитини, бо ми підем конопель сіять. А вони такі малі не ходять, треба водить. А то дід каже — вони там шо гектар чи два будуть сіять, ввечері буде йти, забере.
Ось той вечір — немає, ось другтй, ось тиждень нема, ось дві неділі нема, от. А дід побачив та каже — Василино, та прийди дітей забери, доки ж вони будуть там той? — Хоть ти їх поїж, хоть у кручу поскидай, мені твоїх дітей не треба. То так нас ото покинула. То я ото 6 год ногами не ходив. У полотняній сорочці ходив оце поки, яку баба пошиє.

— Так вас віддали до баби? 

— А тоді вже, а тоді я вже у 6 чи в 7 год уже начав тоді скот пасти. Ну, і пас же. Пас же ж і корови, і вишивав рукава. Вишивав ті коміри, чохлі вишивав. Хрестиком, знаєш, тако.

— То ви це діло знаєте, да?

— Да! Оце так напротів сарай стоїть, оце осьо го, то там стояла хата, там жила Ївга, от. Я її корову пас, і її рукава шив.
Жінка — Ну, я іду до свого ладу ось, поки бурян.
— То ти ж казала обідать будеш.
Жінка — Не хочу я.

— І я не хочу.

— То ото я пас скот, пас скот, пока значить ото вже в 11 год пішов, я самоправно пішов та записався в школу. Ходив сюда в луг.
Жінка — Може шо треба тобі, синок?

— Нічого не треба!

— А там була остров, остров Мар’яна називалась.

— На Дніпрі? 

— На Дніпрі. Тудою Дніпро йшло й сюдою Дніпро йшло. І ми пасли там на острові Мар’яни. Та було восени загоним туди скот, там лози, там кущі, трава була. Там було озеро. Озеро було, рибу ловим там. То це з утра наженем скот туди, а в обід, як заходить аж туди до Григоровки, там така коса, трава там. І виходить скот в обід. А тоді вже над цім деревом спускаємось, і додому.

— То чимало.

— А то, через то й здорові були. А то, значить, задумав я ж, якраз пішли діти в школу, і я пішов учиться. Скот покинув, і пішли в школу, записалися в школу ходить в первий клас. То ото я так ходив у школу.

— Ну, а хто все ж таки доклав уваги до вашого виховання? чи ви сам на сам були? старші може якось дивилися?

— Ніхто мені, навіть старший брат обіжав. Було шось трошки, зразу кулаками. Бється було.

— Ну, а от інші діти, шо це були ваші ровесники тоді, як от вони відрізнялися? вони в сім’ях росли.

— Однокласники. Однокласник ось був в оцій хаті, де це Самохвал живе, то два було хлопці, Яков і Сашко, то вони у 33-му году, Яков умер, а Сашко виїхав десь аж в Уссурійський край туди. То це года два, як умер тоже. Старший ше за мого брата. Потом в оцій хаті розвалюсі, де оце коло Уляни оце хата, там жив Петро був Ровенко, от. Це він з 15-го года був. Потом ось оце, де Грицай пахає город, нижче Дмитровича ото, тут жив Михайло, той з 18-го года. То ми було дружили. Свирид. То було, як сніг із землі, або ше й латки і то є снігу, в м’яча ото гуляємо. І ото як тільки латки снігу десь ото той, і то босі, ото саме до осені, поки сніг упаде. І хвороба не чіплялася, і здоровіші були.

— А слухайте, а розкажіть, а як філософ дід Кузьма розказував про дітей! 

— Ага! (сміється), да. То каже — раньше були часи, от, шо діти батьків боялись. А чого вони боялися батьків? вони нігде не виїжджали, та старалися, шоб батько одділив часточку хату построїть, як ожениться.

— Це від батька залежало?

— Від батька залежало це дуже. То вони через те боялись батьків, шо бува батько не дасть грядки. І були в великому, я би сказав, покорі до батька. Ну, а тепер настали часи, шо вже батьки дітей бояться. Їх проігрують. Їх і пропивають. Їх і всякими путями стараються ото. Так ото батьки й бояться. Тут мені розказували то, шо та, я розказував, шо жінка, значить, приїхав син, та обросший такий! Вона думає — це ж воно бідне грошей не має. Обстрижу я його. Та взяла та сонним і обстригла. То він тоді подивився — А це хто мені зробив? — Я! та я ж думала, в тебе грошей нема. Він нічого не сказав, пішов. Приходить із компанією — Постав, мама, чай! Вона поставила чай, а вони її кип’ятком вилили. То значить, це ж вже хуже іздіватєльство.
А то були часи, каже, шо люди жили по 100 год і з зубами на той світ ішли. В моєї жінки батько 105 год прожив, і ні одного зуба не випало. А тепер, каже, настали часи, шо діти без зубів уже в школу ходять. Як не там болить, то там болить. То правлять, то виривають. А то були часи, каже, шо мало знали, та багато жали. А зараз багато знають, та мало жнуть.
І ше були часи, шо батьки вибирали жінок своїм дітям.

— А чому?

— І вони даже жили до послєдніх днів. А тепер настали часи, шо самі вибирають собі жінок і живуть по кілька  днів. Зараз же розводів тих більше, як тих, як кажуть, як шлюбів.

— Слухайте, а от всі ровесники, вони ж батьків то боялися, от, тоді діти, слухалися, правда?

— Канєшно слухалися.

— Скажіть, а хто був тоді главою села?

— Був староста. Староста був. В оцій хаті жив, де оце розвалюха це во. Староста Іван Петрович був.

— Місцевий, так? 

— Місцевий, от. І от був такий случай. Оцього Івана дід Кузьма, Марків батько був жонатий, а друга, Явдоха так звана, дівка була вона, от. І полюбила того Кузьму, і вдвох вони повісили ту жінку його. Не буду казать, чи були діти од неї, чи не було. А повісили той. Ну, кинулися значить, вона там і в скриню ховалася. То цей дід Петро, Іван Петрович поводили їх по селу, поводили, та на тім і кончилось.

— Як це?

— Ну, поводили як для позору.

— Для позору. Ну як, зв’язаного?

— Ніякої, ніякого суда, ніякого нічого не було. Тепер вони, значить, ото собі жили вже. В них були діти, Наталка була, мабуть, шо сама старша. Потом син Ванько, Іван. Потом Мелашка була. Потом Ганна була. І Лука. П’ятеро дітей було. Ну, не знаю, чи перва дитина була од тієї жінки, а оце ж од цієї вже. І було отаке время, шо ця Ганна дівкою була, а мій дядько Панько, ції Наталки батько, ну гуляв з нею, та й нагуляв хлопця, от. Нагуляв хлопця, а дід та баба не хотіли її брать, бо клятий такий заповіт, вона дуже була вредна, та баба. Дуже була вредна. Та то мабуть і Наталка перейняла всьо то.

— Вредність, да?

— Всю вредність. Так вони, значить, судилися, от. Ну й не знаю, яким то путьом, шо присудили тому оддать грішми. То дід грішми оплатив, а її брать не взяли. То взяв той дядько Панько, узяв з оцього двора, де оце Самохвал Федір, от. Федоську. То з цією Федоською він прожив, не знаю, в якому році вона вмерла. А була, значить, Меланка, Катерина, Ганька, Гриша, і двоє  вмерло. Шестеро дітей було. Оце Галька у тому.

— По світу розбрелися.

— Ага! ну так, в общем город Красний Луч.

— А! це Луганськ. А я хотів запитать, а оце ви кажете, шо по селу водили. Це староста тоді організовував?

— Староста.

— А такі випадки часто були, чи ні? шоб оце тако водили. Чи покриток може? 

— Нє, таких випадків не було. А теперечки другий був случай. Однієї батько, жив він там, де Гриша Максимович зараз, слєдующа хата була ото його, от. Так біля нього жив оцей Степан, батько ж цієї Наталки. Так у 20-му році найшлася дівчинка Марія, так всі Машка звали. Той вєрующий, Степан був вєрующий, і вбив по якомусь ту жінку свою. Не знаю, по якій то причині. А коряк такий, як ти ото мені подарок був зробив, тільки то роблять коряки отакі обшиті.

— Великі. З дуба?

— Да, нє, вербові. Так він убив ету жінку коряком, от. Ну, тут ні суда, ні права. Поховали ту жінку. А ції мати, Лукія, жила вона на тім кутку, де оце хлопці Яковінські оці о, то там вона жила. В неї було Марфа, Макар, Кузьма і Михайло. Четверо дітей було. То Макара туча забрала. Був сильний дощ, забрала вода. Дето споткнувся та впав, і забрала вода.
А Марфа, та була пішла заміж за Федося, за того ото, шо жив у цій, шо я сказав. Та вони жили на горі. Ну, а то я знаю. Потом голодовка, та то таке. Ну, вони там і дитинку вже прижили. Яким воно було образом, то я не знаю. Ну факт тот, шо вмерла та дитинка. Вроді казали, шо та подушкою задавила. Накинув подушку. Ну, я не знаю, це так говорять. То та Марфа покинула того Федося, вона десь в Київській області і зараз живе.
 А Кузьма і Михайло, Кузьму й Михайла забрав зараз же цей же, шо Степан. Зараз на другий, чи на третій день приїхала своїми волами ця Лукія до його з тії хати, от. І вони прижили Ілька, і прижили оце цю сумасшедшу Наталку.
А в того Степана був так Іван, Дунька і Марія. Іван був Григоровським зятем. Він женився, я в 35-м году женився, а він в 36-му женився. Взяв моєї жінки двоюродного брата сестру. І прижили вони Миколу, Катерину, Маньку, Соньку і Василя, п’ятеро дітей. Яким то образом, шо він коло войни оказався у Києві істопніком робить. Ото ше не було отіх газів, а кочегарки були. Ну, ото вона жила у цій хаті, де це коло кладбіща, де ото. Ото було отут живе і з дітьми той. А він приїде з Києва і хлібинки не привезе, от.
А то однажди у 61-му році приїхав він сюди, а я у себе саме молоко приймав, я робив в той час, на пункті молоко приймав. Він то купив хату то, шо Іван Федорович, там Віктор жив. Так він сторожував у тому, у дворі, той Віктор. Ну, він чув, як він її давив у тій хаті мабуть, чи не з Ільком удвох. Задавив ту жінку!
Приходить цей Степан, батько ж його, давай будем ховать! давай будем ховать! А так Ніна Даниловна, та, шо то, каже — Нєт, ховать не будем! ше повезем на експертізу. Ше знімимо все, шо до чого. То повезли в Переяслав там на експертізу, от. То тоді, значить, його арештували, того Івана, суд був. Дали йому 12 років.
Він там злигався з якоюсь був у Києві. Ну, й говорили, шо якогось він великого начальніка у топку вкинув живйом. А ця Санька знала, так він боявся, шоб вона його не разоблачила, он шо, от. Так ото получилося так. То він, значить, діти од його одказалися. Його засудили. Він 6 год одбув десь в Харківській області. Купив машину. То це вже мабуть умер. така Дунька була, вона в Зарубинцях жила, тоже вмерла. А Марія десь в Києві живе. А то більш нікого не осталось.

— Скажіть, будь ласка, я трохи хочу тему розмови помінять. Шо всі знають на всій околиці, шо кращого співака, як ви, немає ніде. То я хотів запитати, хто вас навчив співати?

— Мене? Ну, мене навчило співать те, шо я було пасу корову, ше було на ланок, оце круча, шо це впирається в дорогу, там стояло дві груші, і я було туди корову гоню пасти. І ну там вже, ну да, вже мороз біліє, а я босий. То було сяду там, та й плачу під грушею. А люди в огородах собі до берега, то там, питають, а чого ти плачеш? Кажу — Бачите, мороз біліє, а яж босий! То я так, як ноги той, то я й співаю собі (співає)
“Ой, на ставу, на ставочку,
Ой, і на ставу, на ставочку,
Ой, качки в три рядочки”.
Або й ше було, іше якої
“Парень, пареньочок, колисочки треба,
Од Києва до Ростова вже колисочка готова,
 Дівчино моя мила”.
— Ну, всяких пісень було сам собі співаю. А тоді, як я попав уже у радгосп між дівчатьми, то я було стараюся ну як би голос свій на грубий, так мені важко було на грубий голос пере той, переміняти. Ну, а все таки я як треба значить басом, то я басом, як треба тенором, то я тенором. А то буває і тим, первим голосом тягну.

— Скажіть, а в селі тоді багато людей співало? 

— У селі в нас? у селі в нас була така компанія, як я парубкував. З мене й парубок був поганенький, вот. То це було Ратний Сашко, Яков Антоньшин, Онисько був кривий, Гришин брат, ходив отак, от. Іван Рачок, шо жінку задавив. Федот, от. Ну, багато було хлопців. То було як грянем на все село, то аж верхи шелестять. Так співали.

— А які так пісні співали більше?

— Ну, “Ой, при лужку, при лунє”. Потом було (співає)
“Ой, у лузі, та ще й при березі
 Червона калина,
Породила молода дівчина
Хоро, хорошого сина”.
Єслі хто не вміє співать, то просто слова каже. Ну, а голосом треба регулірувать. Просто регулірувать, як він, значить, должен, шоб воно клеїлася пісня.

— А хтось на інструменти грав, чи ні?

— На інструмент грав Онисько, в його була мандоліна.

— Мандоліна. А таке, шоб бандури? 

— А я, а я грав на балалайку. Він був первим, а я вторим. У нас получалось о! танцюють дівчата! я на балалайку грав.

— Ну, а такого?

— А такого, гармошка була. Нє, одна була скрипка в селі.

— Саморобна чи куплена вже?

— Куплена скрипка була. Її робив, тоді жив отуто, де, де, де, де той Андрій Якович отам  город пахає внизу. Оце він тут жив. Той Василь Денисович. То було на свальбі на скрипку грає.

— А отаких старців ви не бачили, шо з бандурами, з лірами?

— Нє, не ходили в нас.

— Не ходили, не бачили.

— Не ходили. Прохачі було ходять по селу.

— Може вони шо розказували, чи співали? чи тільки просили?

— Тільки просили хліба! вони не співали, не то, тільки просили. 

— Розкажіть, оце цілий рік, ідуть же оце свята, Різдво там, Василя і так дальше, Івана Купала. Або наприклад всякі.

— Ну, я не знаю, Івана Купала чи дуже празнували, чи не дуже. А шо Різдво, і Великдень, і Троїцю, ті празнували.

— Ну, а от які пісні колись, якісь обряди такі спеціальні були?

— Оце весною, весною який був обряд, було дівчата собираються, надівають вінки, надівають стрічки, от, і йдуть, ходять по селу, а потом ідуть в ліс! Оце ото зараз за канавою, то це заросло чагарником, а то була стара пасіка, називали Старе Пасіще. І ото, як трохи нагору вийти, там було такий круг сильний, Загорище, так звалося. То було по лісі весною, як перед Великоднем оце го ходять і співають (співає)
“Та й на Дунаєчку, та на бережечку,
Уже нова вода, вона із Дунаю з тихого,
З берега крутого!”
Становляться в круг, от, платочки стелять. Я забувся, як воно іграли, шо тоді ходить

— Парубок з дівчиною? чи самі тільки дівчата?

— І парубки там, парубки!

— На 4 рази, постелили хусточку на 4 рази?

— Та шось таке, шось таке, но я його вже забувся, як воно було.

— Ну колядували, так же? 

— А колядувать ходили. Було ходять по селу вечором.

— Посівають, так же?

— Було й колядують.

— А от були такі в селі, шо баби, наприклад, такі повитухи? або такі?

— Баби повитухи? ну, баби повитухи, в нас одна баба була, котора значить, її часто звали на роди от люди. І потом посля вже, от, зараз то родільні дома, то шо, то лікарняний догляд, роди. А то ж було дома, дома роди, о! А потом після того вже моя теща, баба Сидориха, шо вона з дідом Трохимом, та було роди приймає. У людей у багатьох приймала роди. 

— Зрозуміло. А цей, ну короче, шо нікуди не возили, були такі люди, шо тут приймали самі роди. Ну, баби, баби!

— Ну, це ж баби. Хто родить, то звуть ту ж бабу, шоб вона помогла там, прийняла роди, і довела до ладу. Купає, пупа ріже, купає його, дитину.

— Скажіть, а оце на досвітки дівчата ще ходили за вагшої памяті? чи ви може брали участь?

— Досвітки? Тут досвітки, не досвітки, а було ходимо то зимою, клуба ж не було, то було по хатах ходимо. І дівчата! і парубки! і мужики! й молодиці! Було ходим. Оце у цій хаті, де це Катерина живе, тут було. І отуто за цію хаткою, де Віталік живе. Тут тоже хата стояла. Тут жила ота Гриші Максимовича теща, от. Із чоловіком, це ж до войни діло, це ж воно той. То ходим гулять. І музика! і співають! і танцюють! усе було. А ше третя хата була аж туди, де хлопці оце ті, Василь та Йосип, то сюди під гору, вверх хата стояла. Там була баба Одарка жила. оції протів нас, в оцій хаті родичка, шо оце розвалюха, вона ж її хата. Дід Конон тут жив. Так ото у неї було, значить, син Іван, і дві дочки, Оксана і Ольга. Всі були такі дорослі. Тоді туди ходим гулять. В общем так по хатах. 

— Скажіть, а оце таке питання, багато чув, шо тут було великий рід знахарок різних, таких, шо чаклунів і так дальше. Це правда, чи ні?

— Ну, як ото знахарку, я тобі розказав вже, ото шо про бабу Ормшку. А тут іще одна була, вроді вона шептуха була, і направляла ті, кості. Це в городку жила вона.

— Це Македуни, да?

— Це вона була, їх було два брати, Юхим там жив, де оце землю вибрали на греблю, коло Грицая. там така хатка була вже. А друга хата була вверху. Михайло Васильович, той же мій отчим там жив. І з тії хати в 40-м году мати виїхала з дітьми в Казахстан, а його оставила. Пересіяла там борошно, висівки йому оставила, а борошно забрала туди. Так оці, значить, два брати, вони жили, у їх було 6 корів, дві пари волів, бугай. От бугай, дві пари волів. Одна пара були такі червоні! біломорді такі, рябоморді такі два! Такі, шо рвали стайню, здорові були! А другі були трошки менші. То вони пахали собі землю оце до сосни, котора виноград там, ото їхня була ото земля. Потом оце всей ліс оцей, по підгіря ось туди, де круча то, де так круча йде ото туди. Це їхнє було.

— Пересікає наче? 

— Да, да! от, і оце горб, шо ми тепер до берега ходим оце о, от.

— Так шо ця баба вміла?

— Ну, та баба, шо вона робила, вона шептала, от. Потом ну од бишихи там, од пристріту, од рожі од усякої. Ну, і доход, канєшно, в баби хароший. Ну, і кістки направляла вона.

— Короче, лікар була місцевий.

— Вона така, ну лікар, не лікар, але я тобі должен сказать, шо вона, погано вмірала вона після того. Погано вмірала. Довго вона дуже мучилась, пока вмерла. І стелю зривали, й серпа клали, й на порозі її клали. Якось так получилось шото.

— А коли це було? вже оце після війни?

— Да це коли було. Ну, вже при колективізації.

— Так шо, стелю зривали?

— Нє, стелину, стелину! одну стелину. Доски то там є, стелину зривали.

— І серпа, це шо?

— Нічо не допомагало, шоб вона вже кончилась, не мучилась. До їх частенько і ті, злодії нападали. Вони жили собі на одшибі. Там було їх обкрадали часто.

— Скажіть, а раніше от стосунки між людьми, які тоді були, і теперішні відрізняються між собою?

— Стосунки між людьми були. Я тобі должен сказать, шо стосунки мєжду людьми були набагато кращі, як січас. Набагато кращі. Бувало так, шо хто то кому то шкоду зробить, то не заминають, а це все принімають у шутку. У шутку принімають. Той тому зробив, а той тому зробив, от.

— Наче прощають. 

— Да! да, в общем. А шо, був случай, оце Кузьмин батько, дід Григорій, і батько Павла Ничипоровича, от. А там на углу, значить, проти Григоровки, там був прес, пресували сіно. А в нашого колгоспу був план, скільки здать сіна. Ну, й возили те сіно, от. Ну, возили, а там через ету, через бродок возили, то цей Григорій став на волах спереді, між волами, та й остановив, значить, як з’їхав. А Ничипор каже — та берись там за рубель! То той Ничипор узявся за рубель, а той воли остановив. — То шо там, п’ють, каже, воли? він нарочно остановив їх. То той збоку гей! волам.

— Ага! і він упав, да?

— Да! і ти знаєш, шо й не обіжався. Ото ж можна сказать, шо ти такий-сякий! мать і перемать! а не обіжалися. Цей Ничипор так і той, і держить собі в умі. Привозять сіно сюди на прес. — Іди, Ничипоре, подивись, як він там кладе. Каже — На підручну сторону трошки перекладіть і притопчіть. Бо бачить, шо підручна сторона не зовсім повна. То той, значить, як потоптав та пішов, а воно й зсунулося. І оказався дід той (сміється)

— Долі. 

— Долі. Давай же він його називать, от! ха-ха-ха! Ну, так було. Потом возили сіно із лугу сюди в Луковицю. Возили сіно, тут приїхали, а там той Іван жив отам горою, отого Михайла, шо то з усіками в очках ходить, батько. Або Фаньчин свекор! Так приїжджає тут один, оце мабуть Юхим, кажеться, оце ції Соні батько, він жив отуто за Кузьмою, була хатка. Він жив, значить, мати була в його там, Ганна, заміж вона й не пішла. Каже — Марію! казав Іван, шоб ти винесла рубля, бо рубель поламався! Та Марія за рубель та хода! туди. Коли вони їдуть — А ти куди? — А це ж Юхим казав, шоб той. І ше Омелян був, цеї Наталки чоловік, сестриної. Тоже був шутяка такий рудий. Ничипор, Омелян, Семен, тії Уляни батько, тоже було шутяки такі, шось як одтягнуть! той.

— Но не зле, не зле.

— Не злилися, не злилися. А то теперечка хто його зна! шо воно таке. 

— Ну, а коли воно таке сталося?

— Ну, оце сталося послє войни, уже після цієї перестройки.

— Особливо?

— О! це особливо після перестройки сталося.

— А от до революції стосунки ще були кращі, чи нє?

— До революції, то до революції не знаю, я не такий уже дореволюційний. Мені тільки год було, як революція совершилась. Ну, люди жили, пахали собі, хліб переробляли.

— То це, як ви кажете, і бідно жили, і все.

— Усяк, усяк жили, ну такої, як би сказать, ненависті не було на людей, не було. Бідно жили. Хто як мог, так і жив. Отам з оції хатки, де оце баба Натаха, там стояла, колись Степан Михайлович купив хатку. В того діда Захарка мати Солоха була. В їх ні землі не було, нічого. Було собі з половини беруть. То в діда Сидора, мого тестя, було беруть там десь аж на Дігтярці, от. А в мого діда отам на Кружелі, де Свирид живе, так тоже дід виділив для города, дід виділив на своїй землі.
То баба було оце прийде, то борошенця пшеничненького, то борошенця гречаненького, то сирця. Дід корову держав, то сирця, то на одробіточок. Все на одробіточок. Вони нічого не держали. А то к А я кажу — Погана ти хазяйка! — Чого? — Коли баба була, сваха, хазяйка, то була хазяйка, в неї даже й куріца за рік не здохне. — А чого? Бувають люди разні. То таке.

— Герасим Борисович, дуже вам дякую за розмову.

— Це воно там шось записувалось?

— А хто його знає!