Реута Ольга Митрофанівна, 1923 р. н.

— Скажіть, а от хто главою сім’ї був?

— Батько.

— Батько, да? Ну, а в чому це отак от виражалося?

— Ну як? Ну якось, я не знаю чого, а батько був батько.

— Тобто, гроші в нього знаходилися?

— Гроші в мами були.

— У мами, да, не в батька.

— Не в батька, а от як то всі, все йшло. так і в нас було, ми жили, ми жили з чоловіком, грошей в його ніколи не було! Він приніс і оддав. І другий раз кажу — о1, Боже! в мене грошей не хватає! — Ой, шо мені робить? — Ну, займи! Або — Ну, я ж оце куплю, а в мене грошей не буде! — Ну, дивись сама. І там, як уже таке серйозне. Ну ми ситали і гроші, і ніколи там, шо я готовлю, шо я покупаю, то я знаю, шо там дітям купить, шо кому нада купить. Ну, він считався глава сім’ї.

— Да, то получається всі такі господарські питання, і таке інше, тобто, що зробить, посадить, то чоловік. А як уже фінансові питання, то до жінки. 

— Так! (сміється) 

— А як вашу маму звали?

— Пелагія. Поля.

— Пелагія, да. Це рідке таке досить ім’я.

— А ми в честь моєї мами назвали мою плємянніцу. Брат дочку так назвав.

— Скажіть, ну, а от господарство, чим от батько займався? чи мав він землю?

— Ну, у нас мало землі було. Оце, значить, уже ж наділи давали, так він вже, наділ невеликий був у нас. А тоді, значить, коли батько там і ліс корчував, і ми, це були такі годи 28-й, 29-й, 27-й, шо брали й виїжджали на Отруби називалось. І в нас там на Отрубах було, навєрно, гектара два, як не більше, землі. І оце ми там жили. В нас там воно так яр був, отсюдова яр і отсюдова, а тут отак пагорб, і оце нас тут дві хати жило.

— Там побудували ви хати?

— Да, там була в нас хароша хата. Був сарай. Ну, все, все було! Тільки клуні не було вже тут у нас. Бо вже начинались колгоспи. А коли там, де перва була оселя батькова, так там і погріб, там і клуня була. Ну, там був такий пісок, а він такий, батько мій, був трудящий, хазяїн. Ну, пісок єсть пісок.

— Не чорнозем, да?

— Нє! а так піскова така земля була. І ото, значить, во время НЕПа, і начали давать оці угоддя, і ми туди переїхали. Там, шоб ви побачили, як там харашо! Я правда давно була. А це думаю, як погода встановиться, то на Петра й Павла поїду туда, зберу онуків і піду туда ще з ними.

— Тобто, на батьківщину?

— На батьківщину.

— Так ви народилися в тій хаті, чи ні? чи ви народилися в Залізняку?

— Нє. Так і це в Желєзняку! Це було, навєрно, кілометра два од Залізняка. А тут напротів нас так.

— Наче хутір воно получається?

— Ну, а так хутор коло нас був, то хутор був Попівка. А ми на Отрубах жили. Ми на Отрубах. Шо в нас хазяйство. Я вже помню, от уже після 32-го, в 33-м году нам дали хату.

— Після того, як цей?

— Да-да! А за шо? мій батько робив в лєснічестві. він спеціаліст лєснік, а їм нада було такого спеціаліста, так вони оддали йому хату. Ну, безусловно, шо й усадьбу ж нам оддали. Так у нас було по п’ятеро свиней там.

— Так брались за господарство, да?

— Та, це ми одні жили! і ми були такі діти, ми цим поросяткам, ми носили бур’яни, рвали, це корові. Ну, в нас якось корова була, шо всігда були бички, і ранні. Так у нас на осінь виходить бичок такий, шо його беруть, як плємєнного. була корова хароша. В общем, хазяйство було хароше. Ми жили там якось, нам там дуже гарно було.  

— А в батька коні  були, воли?

— Волів у нас не було, потому шо в нас же малоземельні люди були.

— Ну, скільки землі було в батька? у діда?

— Я даже не скажу, ну не багато. Гектарів 3 мабуть було.

— Ну, по-сільському це як можна було сказать? чи це середняк? чи це куркуль?

— Ну, коли це ж уже в НЕП ще дали землі.

— А до революції була земля?

— Була, тільки небагато. Да, у них там були заводи.

— Цукрові видно, да, чи які?

— І спіртовий був, і цукровий був. І оце ж літом роблять. А робили жд у етіх, ну дєдушка розказував, і папа розказував, шо пани платили дуже гарно. І оце коли попали порядки, шо уже на цукровий завод, так харашо платили. І коли оце спірт оце з Залізняка, я не помню, куда дєдушка казав, возили, тоже харашо платили. І вони це значить літом на землі, а зімою, у їх коні хароші, і як ізвозчики були. Ну, сім’ї ж були! Ну, всі сім’ї жили по-разному.

— Грабарі називалися, ні? оці, що ізвозчики? чи вони так не називалися?

— Нє, вони в нас, як грабарі, так це ж вони постійно, а це просто вони сезонно робили там. Уже коли начинається земля, так вони не поїдуть туди робити, а будуть на землі.

— Ну да. А скажіть, получається, що як назвать оту людину, от вірніше, як от у бідняка, скільки в нього повинно буть землі, наприклад? або середняка? або багатія? 

— Це не все од землі завісить, а ще й од роботи.

— Тобто, може багато мать землі, а буть бідним?

— Як були багаті люди, а здавали то з половини землю, то вобще її не обробе, тої землі. А в нас дєдушка і в аренду брав! і з половини брав! І йому всігда не хватає. Це там жила вдова, в неї діти такі були. Так вони якось, двір у них такий поганенький був, і вони вєчно в дєдушки, оце ж дєдушка їхню землю брав. Так вони, дєдушка чесно обращався, він все оддавав же. Єслі нечесно, значить хтось возьме. То в їх, я не помню, чи в їх, ото може порося викорме, а так нічого. А в нас же усе ж.

— Бідненько проживали, да?

— Да, були дуже бідні! були дуже бідні. А ше скажу, це ж, шоб багатому буть, треба робить.

— Ну да. А багато хат було в селі вашому?

— Майже 400 хат. Середнє таке село було. Чи 370, отак шось.

— Ну, а от, наприклад, фруктові сади тоді?

— У нас тут, де ми жили, тут у нас був дуже великий сад посажений. Тут у нас, навєрно, пів гектара було.

— Там на нових місцях?

— Да, да. Ну, був же ото вже колхоз, було все. А тоді папа послі колхоза насадив, з дєдушкою насадили, все. Так ми мало урожаю получали. У нас було, помню, не знаю, шо це за яблуня була, но я б сказала, шо як петінберг січас, називали його золотой крестьянін, яблуню. Сад у нас був хароший.

— Ну, а податками не обкладали сильно сади тоді?

— Нє, тоді совсєм не обкладали, податки не считалися.

— Скажіть, а от з якого року, віку вірніше, дитину, хлопця, дівчину призвичаювали до роботи?

— Та в 5 год уже гусей пасе.

— Щоб як раніше вже? Ну, а напевне що старший уже більше якусь серйозну роботу.

— Мені було 8 год, і я корову доїла. Уже корову доїла. Бо мама піде на базар це в Суми, це отак напряму як іти лісом, це значить 18 км.

— Від вашого села до Сум?

— Да! це 18 км. А то, значить, носили шо продавать? Творог і масло, яйця. Це мама йде на базар, це вона кажду неділю, а то і два рази в неділю йде, і оце мені 8 год, це вже я дою корову. Єслі не прийде тьотя якась подоїть, там була мамина сестра і мамина невістка. Як вони не прийдуть, значить я дою. Так вона тільки просить — Оля! як надоїш дойонку, тоді випускай бичка. І ото сижу ж, ну дєвочка! І ото дою-дою! ой, хотя би швидше відро! А ручечки ж ше маленькі.

— Скажіть, а так в основному по іншим, може ви ровесників пам’ятаєте, то в основному так само в селі всі призвичаювалися до роботи?

— Всі, всі.

— Всі. Скажіть, а от батько наймитів наймав?

— Нє, не було. Була здорова сім’я.

— У діда, да? а скільки у діда було дітей?

— А в дєда було восьмеро!

— Восьмеро, да? Теж в одній хаті жили, да?

— В одній хаті жили, в одній хаті. Це ж восьмеро дітей, коли мама йшла до них заміж, була 11-й, 11-й.

— А вони як, не сварилися? мирилися? чи як?

— Ну, в нас бабушка така протівна була. Коли ми жили в бабушки, так я не помню. А тоді ж, коли бабушка в нас жила, бабушка така протівна була.

— То єсть, як кажуть, трєбоватєльна по-сучасному, да?

— Хто й зна, як воно. Ну, вона була противна бабушка.

— Ну ясно. Давала всім прочухана, да?

— Ну, вона на нас не дуже була, все ми не так зробимо. І оце ж ми скажемо батькові потихеньку — І ми були не такі, й діти не такі! шо вони вам не так зробили? — Та ото ж! та ні! Батька боялася. Бабушка дуже противна була. А розкулачили, так по Донбасу їздила. Ну, це вже вона приїхала після 33-го года.

— Після того, як розкулачили. Ну, а от розподілення таке на чоловічу й жіночу якусь таку роботу було в вас в господарстві домашньому? 

— А як же!

— Жінка чим повинна була займаться?

— Та на жінці все хазяйство!

— А чоловік гуляє?

— Ну як, гуляє — не гуляє, ну наприклад.

— Ну, орать напевне.

— Ну, орать це він. За конем тоже ж він ухажував. А було бабушка розказувала, так і папа розказував це ж мій покойний, так оце, коли вони возили цей спирт, і це їх там бригада, скільки там, ну, в селі ж вся рідня. І це вони сьодня одному спирту дадуть, а завтра другому. Сьодні вже одного, завтра другого. І ото, значить, коняка підійшла до двора, ми її забрали, накормили, напоїли. Він прийшов п’яний, спав — не спав, утром схватився і опять поїхав. Ну, це таке було. Ну як? помагали й мужчини. Хазяйство ж велике. там коли і мужчини ж тоже працювали. Й жінки працювали. Працювали всі здорово, всі.

— Ну, так от змінилася картина, наприклад, сьогоднішнім днем, чи тоді після колгоспів?

— Та канєшно! канєшно!

— Тоді матеріальне благополуччя було повне, да?

— Ну, як я скажу, я скажу, шо і тоді, хто робив, у того й було. Хто робив, у того й було. От я ж говорю, шо ми жили оце так на Отрубах. В нас дуже великий огород був. Всього насажували багато. Потом ліс був у нас близько. Даже, ну як сказать, у нас конець города в лісі вже.

— Тобто, під самим лісом? 

— Під самим лісом ми жили, да. І так у нас по огороду пішов ліс. З тії сторони там балка, а тут значить.

— Живописне місце було, да?

— Дуже! дуже! Коли було б время, то б поїхали. Там счас позаростало.

— Хати вже нема?

— У нас ше перед войною, у 40-м году зносили оці еті, як я сказала?

— Хутори?

— Хутори! шоб не було хуторами, і нас у село.

— Укрупнювали?

— Укрупнювали, ага-ага! І ото нас у 40-му году знесли. І мама моя потрудилася, і переїхали сюди ж на цей край. І ото так. А робить, оце ми встаємо утром, а в мене брат хитроватий був — Ну, Оля давай! я не піду чистить сарай. Давай я отут посуду помию, попідмітаю, все в хаті пороблю, а ти почисть! Я така дурна! побіжу, повичищаю, і в корови скрізь усе пороблю, прихожу, а він нічо не зробив у хаті. Подеремося, а тоді со слєзами ж нада убирать. Бо хто ж мене, мене ж тоді будуть наказувать. Отак він раз купе, другий раз.

— Ну, потім вже не сильно купе? 

— А як і коров годували! в нас корова почті все время була дома, потому шо в нас було де пасти. Це оддавали тільки тоді, поки ми в школі. Ну я ж кажу, робили ми із дєтства. І ото, коли я в суботу, в п’ятницю була на дачі там в Володі, і прийшла моя подруга, з якою ми вмісті жили. А тепер оце ж вигін, наші батьки дружили, ми дружили, діти, і наші діти дружать. Понятно, як воно?

— Сімейна традиція така. 

— У нас така сімейна традиція. Так ми сиділи, вона розказувала — Оля! скільки ми буряну носили! як ми по кропиву ходили! каже. Кажу — Та це ми тільки можем вспомнить! Да ми були такі малі діти, мама ж на роботі, батько на роботі. Це, поки мама прийде, шоб котьол був наготовлений. Це ж і картошку там наготов, чи лушпайки. І оце ж етот, кропиву. А тоді кропива, так як шо, то ше й жовтвило таке, не знаю, як воно, жовтвило в нас називали. І жовтвило, і поки прийде, шоб бур’ян у всіх був, і в свиней шоб бур’ян. Ну, а тепер, хіба тепер шо? шо тепер діти роблять?

— Тепер все помінялося.

— Все помінялося. Все помінялось. Я в послєдній раз, коли ми були, це мабуть года три, да, за год перед смертю ми були із Мітьою це ж в моєму селі. І ходили ж, там цей хутір Попівка, там в мене ще тьотя жива єсть. Вона з 7-го года, і оце ще жива. так ми ходили до неї. Так я зайшла на цей хутор, і як я плакала. Коли ми були, там воно таке високе, як гори ж, тоді ж старалися, шоб строїться на такой землі, шоб вона була не приспособлена ж здорово до етого, жаліли землю. На такому горбі та Попівка. А ми поїхали зимою, та там скільки було санок! стільки там дітей!
А то ми пройшли, нема ніде нікого. І я плачу, а він каже — Чого ти плачеш? Кажу — Мітя! да ти глянь, ото груша стоїть до сіх пор, а оце, кажу, став. І ми, кажу, оце так каталися сюда. А він каже — А в вас там гори не було? — Там, кажу, дітей стільки не було. І як це було так весело? Січас нікого не побачиш! А в прошлом году я була, тоже ж у брата там була.

— У вас рідний брат там живе?

— Ага! два там живе рідних брата моїх. Ну, піду ж я тьотю провідаю. Іду, коли там корова пасеться. Я приходжу й кажу — Тьотя Галя! Вона — Шо? Кажу — Чия то в вас корова? Вона — Та он Галіна. — А вона, кажу, одна? Каже — Одна. А то було стадо ходило не менше 50 — 60 корів. Кажу — Ну, тоді вона на цепу должна ходить, за нею должни дивиться.

— Як в зоопарку. Бачте, все змінилося. Скажіть, а от багаті люди такі теж були в селі? чи так в основному всі середняки наче?

— Ну, в нас, шоб таких, у нас, шо були багаті, таких зразу в революцію.

— В революцію, да, зрозуміло. 

— А тоді оце таких уже виганяли. Постройки дуже красіві були в нас у селі. Дуже красіві постройки. І я знаю, коли я вже маленькою дівчинкою була, тут завод був, коло завода ми там і жили. І ото як сьодні, а які забори тоді були кирпічні, забор такий фігурний. А еті входи то такі красіві, знаєте, повністю такі, не знаю, чи ви бачили, чи нє.

— Може тільки в музеї.

— Може в музеї. Такі красіві столби, а ворота різнії желєзні, викрашені, фігурні. Ето очень красіво! І я ніколи не забуду, коли ми йшли так, ходили ми туди з папою і з мамою. А я їй і кажу — А шо ж то таке за хата, шо і он вікна, й он? Я була така дівчинка невелика, а ще помню. А мені мама ж, батьки мої кажуть — А то панська оранжерея.

— Наче б то якась під таким склом, чи що?

— Да-да-да!

— Зрозуміло.

— Да, і була ж оранжерея та, а потом двухетажний дом стояв панський. Там така усадьба красіва була! Все розбили! все розгромили! А тоді ж було казали — Ми старий мір розрушим. Старий розрушили, но новий не построїли.

— Скажіть, а от в якому році утворився колгосп?

— У нас в 29-му начали. З 30-го.

— В 29-му. Швидко все тоді пройшло? чи з проволочками? були ще одноосібники, чи як?

— Довго в нас були одноосібники, і до войни були одноосібники.

— Ну, а хто проводив оцю от колективізацію?

— Мєстні!

— Мєстні. Тобто, получається, вони не дуже милосердні були.

— Я счас тобі розкажу. Мій папа, коли оце, да, оце ж він був же, ну робив. А тоді ж у нас забрали, вєрнєє, він сам оддав, оставив тільки городину, а хлєб оддав у колгосп. Коня одвіз. Шо в нас було там, все, все одвіз. Потому шо дєда розкулачили, нам нікуди було діватись.

— А дід недалеко жив коло вас?

— Нє, ми ж коли виїхали, так уже. Та, не дуже. Уже були з дєдушкою розділені, акції з дєдушкою взяв, але всі. А тоді ж як, через район лєснічий витребував, шоб мого батька забрать в лєснічество.

— Вже після того, як розкуркулили? 

— Нєт, не розкуркулили, дєдушку ще не розкуркулювали, ну вже таке було. І папа ж уже баче, шо дєдушку тягають сюда — туда, і до його пристають. А в нас уже такий масів був, шо він переважав уже там рискувать, рискуватєльно. А чого? Бо батько там купив той так, той так. Ну, хазяїн був! хазяїн був! І він оце, значить, як начали, кобила в нас хароша була, ну, все було в нас! Батько такий хазяїн, все було добре. І він все пооддавав. У колгосп, тоді не були стахановці, а були ударники. Він ударнік! ото значить він такий був!

— Передовий? 

— Передовий! ага. І шо ж я хотіла? Да, ну його це жаліли, і його одпустив. Ну як, він був, ну, як це було в 31-м году, йому був 31 год. Він був такий красівий мужчина. Невисокий він такий. Ну, як невисокий? ну срєдній!

— Кремезний такий?

— Кремезний такий. Да, ну хароший такий мужчина був. Причом красівий. Красівий був у мене батько.

— Як Олександр Дмитрович, да?

— Да, він похожий. З роботи ото прийде. Костюм. Сьодні такий походив. Оце йому 80 год.

— Ого! уже не молодий, да.

— Да-да-да!

— Оце вже послі війни?

— Та, це вже, він уже пенсіонером був. Це на виставкі.

— Це хароша фотографія.

— А це фотографія.

— Ой! чудова!

— Мого чоловіка.

— А це оригінал? чи це копія уже звідкись?

— Це копія. Оригінал був малєнький. Це Полтавщина. А це ось мій свекор у госпіталі був.

— Це теж Полтавщина, да?

— Оце я не знаю, де він у госпіталі був. Вони як старики, так воно ж у їх отак висіло.

— На такій вірьовочці, да?

— Ото на вірьовочці.

— Скажіть, будь ласка, а от я, ще в мене, ми не договорили про ту тему. От дивіться, наприклад, от треба було за щось одягаться, ще ото до колгоспу. Десь брати якісь гроші. Де їх можна було тоді взять?

— Ну як? ми вирощували поросят, п’ятеро — шестеро поросят. Ми ж їх не поїдали! Продавали. У нас була добра корова, продавали, значить, масло, продавали, молоко нє. Масло, творог. Картошку продавали, в нас дуже багато було.

— І жука не було тоді, да?

— Тоді ж не було жука. А потім етот, от, коли уже даже послі войни ми, у нас цибулі садили, на станцію возили здавать. І помідори на станцію здавали. Ну, там були прийомні пункти.

— Хліб теж?

— А хліб з колгоспу.

— Нє, а до колгоспу? до колгоспу.

— А до колгоспу продавали й хліб.

— Вирощував батько, да?

— Вирощували і хліб продавали. Скотину продавали.

— Тобто, получається, в принципі грошей хватало? Знаєте, тоді ж людина не ходила щодня на роботу, щоби десь потім получить за місяць зарплату, як оце зараз. А так же приробить.

— Прироблять і єсть.

— Ну, хватало на життя? 

— Ну, у нас сім’я, я ж кажу, ще робила. Ще робили. І от і мама розказувала, шо оце у мого батька уже, коли мама прийшла туди, у неї значить було дві сестри замужем в батька, а то були всі дома. Так етот, були портніхи, модістки. Так вони шили дома, дівчата. Ну, коли оце настає літо, у їх пошиву немає. Це вони могуть тільки тоді шить, як дощ.

— Ну, сільськогосподарська робота починається.

— Да. І ото ж мама розказувала, шо каже, дівчата, молоді дівчата такі були енергічні, такі були, шо їм треба заробить. Вони дома, а там хтось попросив, вони пішли там заробили, там. І крутилися, і хазяйство було, і все в хазяйстві було. І так і жили люди. Так жили люди.

— Більш — менш хватало?

— Хватало. 

— Ну, як ситуація змінилася після колгоспу? Як там, може люди вільніші були, чи як? Тепер же треба було вже не на себе робить, а все ж таки гроші.

— А там в селі у нас січас самі пенсіонери!

— Так шо вже ніхто й не робить там з селян?

— Там у нас воно ж село, поки в нас був свій колгосп, так нічого було. А тоді його об’єдинили з другим селом. Туди все забрали. А оце нашу землю завод забрав собі, як подсобьє. Там подсобне тепер. Завод “Електрони”, так там ото вони. 

— Ну, харашо, про колгосп. Значить, пройшла колективізація. Ну, як на вашу пам’ять, багато людей тоді в селі розкуркулили?

— Багато.

— Скільки приблизно дворів?

— Та казали, чи там, колись там мені розказали, їх, там був етот предсєдатєль колхоза, наш тоже ж сільський, простий. І чого ж це він отут не робить, а в такий станок вибрався? І він підговорив, і наговорили. А так у нас на горі була картошка, шо мій батько вкрав вагон картошки.

— Придумали таке, да?

— Придумали. А воно якраз сніг упав. Ми прийшли там, в мене батько такий був розумний, а тут ще мамин брат прийшов з армії двоюродний. А тоді солдати приходили дуже грамотні люди.

— З армії, да?

— З армії, да! І той же брат ето, він усе помагав. Нам опєчатали погріб. Вони поїхали, а тут земля розстала, приїхали. Поміряли в погрібі така картошка лежить. Ворованої картошки нема. Остановилися. А тоді м’ясо здавали уже, м’ясопоставку здавали.

— Вже треба, да?

— Да, батько ж мій заплатив там. Тоді так бувало, от куплять гуртом теля, здадуть, на скільки чоловік розплачують. Ну, і розплатились, і зарізав бика. Бик був хароший.

— Свого? 

— Свого! свого. Рижого такого. Дали документ, шо оплатив, і всьо. Так вони пристали, шо плємєнного бика вбив.

— А причом тут вони до?

— Це така політіка була. І оце приїхали, і в нас все забрали. І картошку в нас забрали. І все на світі забрали, і нас з хати вигнали. А я сама старша, це в 32-м году, це мені було 9 років. Я була найстарша. І я знаю, шо на мене ж мама як понадівала всього, шо даже й не застібається. А він так — Шо вона ото така товста?! роздіть її! Мама розділа. І ходять з отакими палками желєзними і шургають.

— То це свої, чи чужі?

— Свої! свої. Свої обібрали нас. А везли картошку так навєрно подвод 20. І картошку! А тоді у нас із сіней була ляда на чердак. І там на чердаку в нас лежали доски. А доски на пол. Ну, коли вже воно таке зайшло, так у нас лежала черепиця, шоб ми накрили хату. Вона так лежала в сараї, шоб її ніхто й не бачив. А доски лежали, бо, як зайдуть,  хата на полу, його розкулачувать нада! Хата под черепицею, його розкулачувать нада! То я кажу те, шо я знаю. І один так — Тут досток стільки, забрать доски! Вони не вправились доски забрать, а нас уже виганяють з хати.
Ну, мама сказала, шо я нікуда не піду, предсєдатєль сєльсовєта був за нас, а предсєдатєль колхоза на нас. Ну, вони нас оставили дома. Прийшла мамина ета, не вспіли вони забрать сундуки, не хватило у їх підвод. Ну, за ночь, канєшно, це ж повиносили в лєснічество. А папа ж робив в лєснічестві. То я кажу точно, з лєснічєства приїхали бухгалтер там, приїхали від лєснічого. І наші, і етот, і перини позабирали, і все позабирали.

— Із лісництва?

— Вони спеціально, шоб не забрали в колгосп, понімаєте?

— Щоб потім можна було вернуть? 

— Да! Люди, ну які, ну отак знакомі, приятєлі отак в’язали все в вузли, мама не знала, кому шо давать? хто шо брав? Ану таки, це ж була молода жінка, їй ше 30 год не було. Вона з 4-го года, а в 31-му, в 32-му оце таке робилось. Як шо це таке? І ото приїхали, позабирали, пов’язали, і забрали троє поросят у нас.

— Тоді ж?

— Тоді ж. А шо ж нам робить? Оце лєснічество. Одного кабана здорового оставили, і ще порося забрали, і корова. Двоє свиней нам оставили і корову. А в нас сараї були, і то такі винтові замки.

— Такі, шо закручуються?

— Ото через усі двері. Прибігає етот, а папу забрали, — Поєдєм с намі! Так оцей предсєдатєль етого сєльсовєта та пішов, попросив маминого двоюродного брата гармоніста — Іди, каже, пограй коло сєльсовєта, шоб вони, говорить, випровадили Горбася, його нада спасти. І начали в його ж сімя яка. та цей грав, усі повиходили. А цього предсєдатєля жінка, стояв же там, тоді називали як? молодий парєнь.

— Ну, наглядачі чи конвоїри.

— Ага! ну якось, я забула вже. Нє, такий, шо дєжурив по сєльсовєту. Він сподобився за ним вже. А тут же, ну, як молодий, а тут гармошка грає, тут танцюють. А вона стоїть, ще другу взяла, каже — А йди, каже, ми ж тут стоїмо. А йому записку вкинула — буде возможность, тікай. І вона йому кивнула, і просила — Біжи, тільки не по станціях! А він говорить — Я на ліс! Пройшло десь полчаса, вона як вискакує — О, Боже! руки вгору!

— Розіграли картину, да?

— Розіграли картину. Вона знала, шо він уже до лісу дойшов. А раз до лісу дойшов, то вже і ночь. А до нас прислала, шо куда він піде, вона знала, шо куда він піде, шоб туда йому принесли вєщі. І ото мама в 12 часов ночі, а прийшла папина тьотка із сином. Син такий був годів 15, і вони ото понесли, і до утра ж вернулись. Короче, тут таке було, шо Господі!
А тоді прийшов мамин брат, цей солдат, і сказав — А ти запирай корову на вінтові замки, хату запірай, і не ночуйте дома. І ми стали жить у маминой мами. Ну, в маминого брата считайте. І то вони прийдуть, шоб корову забрать, подивляться — подивляться, в сарай не можуть, стєнки не поламають. А ми оце прийдемо з мамою, сіна накидаєм і не одкриваєм оцих дверей! А через другі двері, через чердак туди дамо корові. А тоді один день прийшов, приїхали та забрали у нас і тих свиней. Забрали корову. Удержать більше невозможно. Не можна було. А ми мабуть неділі 3 не жили дома.
А тоді там із лєснічєства такі тоже кулацькі були люди, розкулачені, то вони прийшли вже до нас ночували. А ми в бабушки жили. І був суд. В общем, оце за нас лєснічество восхлопотало, шо неправильно. І он поддержав. А це ж і так нада признать, шо до нас нічого було придраться. Усе оплочено. Все наше. Все придбане. А зачем же так поступили? І начали ж судить цього предсєдатєля колхоза. Той предсєдатєль колхоза й каже.

— Місцевий десь?

— Місцевий! місцевий! Я, каже, 60 дворів розкулачив. Я хотів навести порядок. А суддя сидить та каже — А ти всіх кулачив так? Та, такі, Господі! там.

— Так, а як його фамілія, того голови колгоспу? ви забули, да?

— Нєт, не забула, Бочкін.

— Бочкін?

— Бочкін Іван Іванович.

— Хай для історії залишиться ім’я. 

— Бочкін, ага, і причом так. А хто ж він йому? це він йому мабуть, ні, це Круглий, Бочкін не той. Предсєдатєлєм був Круглий.

— Круглий. А це сєльсовєта получається. 

— А Бочкін, у його брат був революціонер, у цього Бочкіна. Ну да, в Бочкіна. І, коли він приїжджав, я не знаю, він з бідних, мабуть, ну такий, мабуть, розумний дядько був, шо він в революцію вже був підполковник. І в нас там стоїть пам’ятник, меморіал єсть Бочкіна. І улиці там у селі називаються Бочкіна. І хотіли станцію перейменувать на Бочкіна. Оце ж.

— А він сам родом звідси?

— Наш, наш! ага! Ну, станцію це дуже треба дорого платить, бо це ж.

— Ну да, це ж карти.

— Карти, да-да! Так не перемінили.

— Скажіть, а от ну змінилася картина. Тепер, значить, організувалися колгоспи. То матеріальне життя, достаток як? зменшився, чи покращився? чи погіршився? Як от ви пам’ятаєте?

— Ну, зразу, коли начались колгоспи, так платили добре. Добре. У нас, напрімєр, багато картошки вирощували. так ото з осені як навезуть картошки, так нігде дівать її. А ми тоді зімой продаєм картошку.

— Так за трудодні тоді ж працювали, і на трудодні давали картошку?

— На трудодні все давали. І етот, і мед давали. І яблука давали. Ну, шо в колгоспі було, те все давали на трудодні. Ну, а тоді ж всьо ровно послє 33-го ми як повернулися, батько мій трошки, зразу його забирали там у ліс. він каже — Та нє! А як ми ж приїхали, в нас ні корови, нічого. Ми купили, а годувать нічим. Так він казав, шо, яка це мені була нізость! Так він поїхав на бригаду возить брагу. Ти знаєш, шо таке брага?

— Ну, то, що спирт потім буде? самогонка.

— Брага отход спірта. А спірт тоді гнали хлєбний. 

— З пшениці, да?

— З пшениці, з ячміня. І от, коли привезе додому оту брагу, вона ж уже перегната, так там прямо зерно, як воно? плаває, воно розколене так уже. Воно ж передрате.

— Деформоване.

— Деформоване. І ото він два годи їздив, возив оту брагу зімою, шоб нам якось вилізти.

— Важке життя було, да?

— Важке дуже було життя.

— Скажіть, а от крадіжка, наприклад, за вашої пам’яті, так, то люди сильно крали один у одного от? Звідки взагалі таке от походить діло, як оце крадіжка? Що ми зараз бачимо багато.

— Ну як? У нас такої крадіжки не було. А от уже, коли була война, коли була революція, так це й папа розказував мій, і дєдушка розказував, шо він у Залізняку наш був один, а то сироватський, з другого села. Так їх як банда була. Вони їздили у багатих одбирали. А от у нас у селі якось не було. Не було.

— Нє, ну я кажу, от щоб сусіди один в одного крали?

— Та ні! Та Боже сохрани! цього не було!

— Ну, а коли ж це воно так з’явилося? Що отак от зараз от буває таке, що й лазять там по сусідству?

— У нас ніколи не було. Ну як? це ж уже ми начали цю корову на замки запірать, це ж етот. А тоді це було, ну оці колгоспи були. так і коров, правда, виводили. А коли вже оце вспокоїлося, і стали колгоспи, так отак хіба з колгоспу несли, як тепер?

— Не несли, да?

— Нє, нє!

— А скажіть, а тоді ви кажете, що коли розкуркулювали, то багато сімей вивезли тоді?

— У нас не вивозили.

— Не вивозили. Просто розкулачували, і тут  же залишали?

— Да! а вони самі виїжджали. От у мене ж дєдушка, його розкулачили. У його було три дочки, син жонатий із сімйою, дєдушка й бабушка. Вони всі уїхали. Оце дядя мій уїхав в Єфремове, так він і вмер. Це Тульська область. А ці всі дівчата уїхали в Донбас, так вони й померли в Донбасі.

— Зрозуміло. Значить, в основному крадіжки вже так з’явилися тоді, коли колгоспи почали оце.

— Послі войни. Послі войни. Послі войни.

— Ясно. А так в основному все й було.

— Нє, тоді копають картошки, женщини із пустими етіми, корзинками йдуть. Нє! тоді не було! А то во время войни начали крадіжки. Послі войни.

— Та ще таке питання, а як сказать, от уявіть, можна сказати, собі фантастично, чи хотіли б, щоб вернулося от батьківське господарство і так дальше?

— Да, хотіла б. Я счас.

— Аби вернулося вам?

— Ну шо, візьми батька, хоть він і робив в колгоспі, і він ото ж на сільськохозяйственній виставкі був, хароші урожаї добивався. Він всігда казав, він може й членом партії був, хоть мій чоловік недовольний був. Но то таке. Ну він понімав то, шо він піде членом партії, значить буде робить садовнік — огороднік, не піде, значить вигонять. То він казав одно.

— Так що батько казав? 

— Він казав — Коли б я сам оце був хазяїн, я був би вже мільйонер. Отак. А дєдушка мій, то це він був такий, шоб була земля. Ну, люди такі, такого складу.

— Селянин такий.

— Селянин. А счас же селян немає! немає! Хіба то селян? приїде з отакими ногтями, отак бере!

— Да, це правда (сміється).

— Я тільки одно удивляюся, шо я не кажу, я сама з села. Хіба я скриваю, шо я там хтось? І я ж така сама проста. Ну я всю жизнь роблю. А то поприїжджають, отакі манікюри! Так ти думаєш, якби не село, так вони б подохли! Мої сини вже, считай, вони вже в городі виросли. До дєдушки вони навідувались на канікули. Вони в дєдушки все на світі робили!

— Допомагали?

— Допомагали! І оце ми приїдемо, а батько мій, в мене мачуха була, ну вона дуже хлопців любила моїх. Так — Мітя! Дмітрій Васильович! ну скажи, ну хай не ходять хлопці на роботу! А Володя, то на розпашки. Ну, нам стидно, шо вони ходять, чи їм шо не хватає? А це батько каже — Ну, не хватає грошей, так я ж дам! А син каже — А ви їх посилаєте на роботу? нє! А вони йдуть? ідуть. Так ви ж гордіться своїми онуками! — Та я, каже, нічо! А вони ж — О! уже Митрофан Іванович і внуків привів! Вобще в мене рід такий працьовитий, добрий рід.

— Так ви розказуєте, тоді це було не диво, наприклад, щоб отак люди працювали? так же? чи люди всі так працювали? 

— Нє, люди працювали. Но були всякі! Були всякі.

— Ну, а наприклад як сказать, от наприклад, чи засуджували один одного? От ти, наприклад, не робиш! А другий сильно робить? Чи було в одного до другого діло отаке?

— Ну, знаєш, я не знаю, ну у нас у сімї такого не було, шоб таке. А може, десь і були. А всі считали так, як робиш, так і живеш.

— Тобто, як живеш, так це твоє діло?

— Твоє діло! Бери землю з половини, чи як хочеш, оддавай.

— Бо я так чув, що це вже почалося після колгоспу, коли один норму не виконав.

— То було таке! було! Шо не виконав норму, так даже судили і оформляли. То послі войни вже було. 

— Хорошо. Скажіть, будь ласка, а от може батько розказував, або дід, або може десь чули, от до революції були такі старости, попи,  то яку вони владу мали взагалі в селі, наприклад?

— Ну, староста і батюшка. Батюшка це був хазяїн села.

— Батюшка був хазяїн?

— Да!

— А в вас церква була в селі?

— Була. Батюшка й мирив. Батюшка, де який скандал, де хто заболів, де шось, батюшка. Ну, батюшка це считався умний чоловік.

— І грамотний, да? 

— Грамотний! І це мій і свекор розказував, у їх було село козаче.

— Так і називалося, да?

— Нє! воно Яблуневе, по-моєму. А козаки там.

— Просто, що там панщини не було?

— Не було панщини, і це ці козаки, яких вигнала потом Катерина. Так все ровно батюшка це був, у селі считався первий чєловєк. Пєрвий чєловєк считався.

— Що скаже батюшка, так і все, да?

— Так і буде! Ну канєшно, батюшки ж були умні. Батюшки ж уже були грамотні люди. Ну казав, батюшки були разні. Були добрі, а були і. Разні були. 

— Ну, як і всі люди.

— Як і всі люди, як і всі люди.

— Ну, а от старости, наприклад, це виборна була посада? чи хтось назначав старосту?

— По-моєму виборні були.

— А от ви не запам’ятали може, сходки ще на вашій пам’яті були? громади?

— Це вже в нас були збори.

— Уже збори. А до того як, общество називалося, чи збори, чи як? чи громада? Як все село сходиться.

— Ну, оце мені свекор розказував, потому шо я з батьком своїм якось не то, уже такі годи були, так свекор розказував, шо це були сходки.

— Сходка, да, була?

— Сходка.

— Отам вони вирішували всі свої справи?

— Як шо нада, значить це сходки. Причому йдуть мужчини, женщини не ходили.

— Не ходили, да? А вже за вашої пам’яті, то жінки ходили?

— Да! це вже ж права рівні! (сміється).  

— А тоді не було прав, да?

— Ну, таке, вона луче попряде, чим іти (сміється).

— Ясно. Ну, а от значить, як сказав батюшка, то воно, значить, і ходили до них, видно, і мирову якусь ворогуючі, коли поспорили, таке інше?

— Да-да! да! А так же були, і волості були, і там волостні ж були писарі. Все так було, все було.

— А от, наприклад, так, як взять такий варіант, значить, що от, наприклад, є багатша людина, ну от в вашому селі, і бідний. Як от між ними стосунки? чи була неповага до бідних якась? чи якась зневага така? чи родичалися вони між собою?

— Ну, один родич був багатий, другий бідний. Друг другу помагали.

— А могли дітей своїх між собою поженить?

— Ну, поженить, та це були разні люди. Як тепер, так і тоді. Як тепер, так і тоді. Один багатий, він не баче нікого. Другий багатий всім помагав.

— Ясно, тобто, вже в залежності від людини самої.

— Від людини, да! це все від людини було. Як було раньше, так і тепер.

— Ясно. Харашо. Значить, ситуація тільки помінялася от після того, як забрали в колгоспи землю. Прийшла совєтська власть, тобто, попи вже влади не мали та батюшки.

— У нас у 35-му годі церкву закрили, чи в 30-му. 

— А до 30-го то ходили, да? батюшка мав вплив на людей, ага! А вже тоді яка його доля подальша? 

— Подальше він був у тюрмі, цей батюшка, це вже я знаю. А тоді був монах, і вже ж такий пожилий дєдушка. А тоді даже носив, він  натуром торгував. Ну, куска хлєба ж! так він ото натурчику купе, принесе.

— Денатурат?

— Денатурат був у нас, це якісь там спиртові отходи. Ну, в нас його пили.

— Так він ото продавав?

— Так він ото значить купе, понесе по селу, продасть. Ну, ото комерцією. А ми ж як жили ж на етому, на Отрубах, так він уже ходив до нас ночувать. І ото до дєдушки як прийде, в дєдушки була така комнатка своя.

— Богомільний був такий дід, чи ні? атеїст?

— До нас мало так був, ми були школьніки, він боявся, шоб.

— Нє, дєдушка?

— А! дєдушка да! дєдушка да! дєдушка був богомольний і вєрующий. Ну, не такий фанатік, но.

— Нє, ну в міру?

— В міру, в міру, ага! Так вони ото з дєдушкою, і нас туди дуже не пускали. А ми — Мама, це батюшка? — Та який там батюшка! це не батюшка!

— А як його звали, того батюшку?

— Я вже забулась. А тоді помню, коли нємци прийшли ото в 41-му році, і ми вже не тут жили, а вже оце ж тас перевели в село. Тепер на цій усадьбі живе мій брат. І батюшка ж оце ж ходе з хрестом, читає ето ж, молитви і з крестом.

— І благословляє? 

— Благословляє, ага, на зіму, перед Рождеством. І він приходе до нас. Приходе, це ж уже стол стоїть накритий, хлєб лежить, соль. Ну, приймали, це ж обряд був такий. Ну, й ми ж усі стоїмо ж, ми, дєдушка стоїть. Він там молитву почитав, усе. А потом крест целовать. Ну, мені ж дав, бабушкі там, мачуха в нас була, мачухі. А я ж баришня вже ж, це в 41-м году. Да, мені ж було уже 17 год. І ми з братом цим стоїмо, і він значить дає бабушкі, і руку дав. Нам уже руки не давав. А тоді от як став давать, шо я ніколи це не забуду, як став давать він крест дєдушкі, ше сапожнік у нас шив, так він сапожніку давав. Як побачив дєдушку, як заплаче! і з крестом на дєдушку упав. То це був такий, я не можу забуть це. А ми друг друга плакали прямо!

— А вони узнали один одного?

— Ну, узнали! він же ходив. То десь 38-й, да. А це 41-й, і узнали! — Іван Петрович! А я ж хотів до тебе туди їхать! ти живий! Як же ти живеш? чим тобі помогти? А дєдушка каже — Чим ви поможете? Ну, й розказує, шо це знесли нас січас так трудно, і шо таки война. — Я тобі поможу! він нам нічо не поміг. Уже ж послі того з нас за молитву нічого не взяв. Ну, його скоро убрали. Дуже церква здорова, дуже великий приход, йому дуже трудно було.

— Він не молодий.

— Нє-нє-нє! не молодий був же ж, був старенький дєдушка такий. І його дето переправили в малий приход.

— А церкву не зруйнували в вас, ні? 

— У нас? у нас церква була, коли начиналась революція, так у нас був пан Злотніцький. Це був пан. То такі були багатенькі люди, ну а це були пани.

— Підпанки.

— То підпанки, а це був пан. Ото ж він станцію построїв Злотніцька. Но він у Верховній Думі був в Харкові. Ми ж тоді були Харківської області. Так він в Думі.

— Тоді й столиця була України Харків.

— Харків, да. Так він даже був в Думі. Так він, як началась революція, а в його, так у нас гора, і на горі стояв панський домік. Ну, в віді дачі, там пани приїжджали до його літом оддихать. Так він бистро оцей дом,  і зробив на церкву, і подарив людям церкву.

— Переробив так, да?

— Всередині переробив, а так і стояла, без куполів, крест стояв.

— А Престол на чиє ім’я? чи яке свято, коли Храм в селі?

— На Петра і Павла. 

— А! Петропавлівський храм, да?

— Да, да, да! На Петра і Павла. І ото він подарив. І його, я не помню, чи в 30-му, чи в 31-м году ото церкву ж ту зруйнували, і в тій церкві зробили школу.

— Ну, а зараз там?

— Нєт, в 30-му! Я в 31-му пішла в школу, уже я сразу пішла в стару школу, а вже зімою я училась в новій школі. В 30-м году.

— Угу, зрозуміло.

— В 30-м году.

— Так, поміняєм тему розмови.

— Давай!

— Не стомилися ще?

— Нє! нє!

— Згадувать діло таке воно. З одної сторони, як кажуть, і приємно, а з другої сторони, буває мабуть і болісно. Веселіша тема розмови буде. Все про пісні, і про музичну культуру нашої України. Взагалі про культуру. 

— У нас було село дуже співуче. У нас було, як зійдуться оце, співають. А вверху лампа горить, так там такі голосища! так горлають, шо та лампа тухне.

— Чоловічі чи жіночі?

— Вмісті, і чоловічі. Я нє, ну я переболіла.

— З лімфовузлами щось, да?

— Нє, просто це вже я, ще не було в мене старшої, а я робила на станції, і в мене був грип. І я потіряла тоді голос. І я робила оператором, із діжурним по станції, і мені треба було йти на больнічний, а вона мені не дала, фельдшер, больнічного. І я як побула, і я ночь оператором, це ж так тяжко. Селектор на тоді, всю ж лінію треба знать, і все. І мене як схватило вопалєніє вот етіх горлових связок. Я мєсяц не разговарівала.

— Тихо, да?

— А потом установилось, но вже не було голоса. В общем біда.

— А то співали, да, сильно? 

— Да. А в мене мама первим, а дєдушка, дєдушка мій по папі, коли він служив в армії, це ж подумайте, коли дєдушка. То папа мій з 900-го года, а дєдушкі до 30 год було, коли родився.

— Десь ровесник Леніна, да?

— Да! да-да! да! Так він, коли служив, то він був у роті чи в полку, я вже не знаю, заспівайлом. Так його брали у царський хор!

— Сильний голос такий?

— Сильний голос був такий. У царський хор брали. Як це так у царський хор? а хто хліб буде робить?

— Це він так сказав?

— Він так сказав! він так казав. Потом ми — Дєдушка! ну чо ви не пішли? — Дурний був. Та я як іду, то всі, де Гопась? Ну, запівайла був. І каже, шо і мене брали в царський хор. А чого? отам я співать? люди роблять, люди хліб роблять, а я там співай перед тими царями! 

— Скажіть, а скільки кутків було в селі вашому? кутків, оце як село розбивається на кутки.

— Ну, коли став колгосп, так стали бригади.

— Нє, а до колгоспу?

— А до колгоспу так, то считався там один куток, я не знаю, скільки їх. То там Красовка, то Село, то Шапурівка, Попівка.

— Я чого питаю, що так напевне прийнято було, що на кожному кутку молодь збирається.

— Да, да, да! да! да!

— Ну, було таке, що, наприклад, перегукуються? там ті пісні, там ті?

— Ну, це ж так, це вже ж я була менша дєвочка, бо як я була дівкою, то я вже не була там у селі. А то тяне, каже — Ідьомте, отам станем! Ми як станем, як заспіваєм! на весь Залізняк чуть! І до нас хлопці прийдуть гулять (сміється). Співуче село було.

— Ну, а які пісні такі найбільш популярні були, що любили сильно люди?

— Ну, оце якби каталог положив, так я б тобі і сказала. І ото, і “Верба рясна” часто співали. Ну, “Ой, у полі криниченька”. Ну багато, такі українські пісні співали.

— Козацькі було пісні співають, да?

— Були й козацькі в нас, да, багато. Були в нас і російські пісні.

— Ну, і такі, і такі?

— Да! да-ада! да!

— В основному, а як кажуть, люди веселі були?

— Веселі! Оце я знаю, 33-й год, була така нищета. Ну ні один празнік не пройшов, шоб це не були гості.

— Ходять в гості, да?

— І не то, шо там це гості ідуть обізатільно до нас. Сьодні в нас, завтра в того, послізавтра в того, і пішли! І не так, шо це должен чоловік готовиться, ага! Сьодня мама шось там наготовила! наготовила, молочне там наготовила, всього понавиготовляла. Картошки. Шо це є, понабирала огурців, помідор, сметани. Пішли! До нас ідуть, до нас ідуть тоже всі з узлами, із кошолками. Тоді не було так, шо ага! як позвеш, та наготовиш. Тоді така була, таке общество було.

— Тобто, як кажуть, це була дуже висока така культура гостинності, да?

— Гостинності, гостинності! 

— Скажіть, а от на досвітки ще приходилося? не застали?

— Нє, нє.

— Не застали, да. Що воно таке було? це ж мати ваша ще знала, що таке досвітки?

— Да, мама знала. Ходили, каже, нанімали, там була баба така. Ото в тої баби нанімали хату, платили їй, носили їй там шось. І то, каже, ходили туди, хто пряде, хто співає, хто вишиває, хто шо.

— Ну, а досвітки це ще до 30-го року, вони були?

— Не було вже!

— Уже не було. А коли ж вони, перед революцією?

— Понімаєте, як от у нас були, і я знаю, шо там собирались, ну це вже не досвітки. Це вже собиралися дівчата, сьодні там в того гуляєм, в того. Ну, вже так ішли сугубо там погуляли, і там гармошка, чи шо. У нас уже й гармошки були, а то балалайка там. Пограли, поспівали, потанцювали та й розійшлися. А шоб такі, як досвітки, вже не було.

— Ясно! Скажіть, а от, наприклад, такі от музичні інструменти ви пам’ятаєте,  які тоді от найбільше?  

— У нас найбільше було балалайка тоді.

— Балалайка, да?

— Балалайка, балалайка.

— Гармонь, да?

— І гармонь, ну гармонь, була гармонь! Ну, всі отакі хлопчики, всі грали на балалайках.

— А скрипка?

— А скрипок було мало.

— Ну, були такі, що й самі робили, чи десь купували?

— Нє-нє! купували.

— Купували. Ну, а от, наприклад, ліра, бандура.

— Не було в нас.

— Не було, да? Ну, а якісь люди, що вони самі ансамблі такі створювали, що на весіллях грали, чи там на якихось інших святах?

— Ну, це у нас була гармошка. І ото бубен. І я не знаю, тоді не треба було ніякого. Оце в нас свадьба, тут свої артісти. Ото як вони, Господи! та шо вони! і понаряджуються і русалками, і циганками! Да так у їх получалося гарно! да так це все гарно! А та гармошка!

— Незабутня, да?

— Незабутня!

— Ну, а, як кажуть, потихеньку воно зникло? чи з роками так?

— Воно і послі войни було ще. У нас послі войни ще, хто там суп, хто венігрет, несуть всього, і пєсні! песні. То ми от сюда прийшли, це ж ми прийшли в 50-м году, оцей край, ми вечором там іще, удень чоловік то робить шось, чи шо. А вони і там пєсні! і там пєсні! Це було як село, таке співуче було місто!

— А коли ж воно все зникло?

— А коли воно зникло? От такий возраст, як ми були, ще були.

— Які ще застали от те старе виховання, да? 

— Старе виховання. Ну, оце мій возраст іще були молоді, ще співали. А тоді вже менші, багато тут вже, отут уже ми жили. І нас було таких 4 — 5 сімей, які це в нас були, ну як, як тільки шось.

— Заводили такі?

— Заводили. Стоїмо — стоїмо, повиходимо, неділя або який празник. — Посидим? — Посидим! — Ну, я піду шось. — А шо ти? а в мене ото! а в мене ото! Скрізь чоловіки прийшли, випили! наспівались! натанцювались! все!

— Весело було, да?

— Весело було. Гармонь, гармоніст тут у нас був же. І ото наспівалися. Ми не дожидали, шоб ага! шоб приготовився, нє! — Ти знаєш, мені хочеться вже посидіть. — Збирай! давай! Це в нас проблєми не було.

— Ну, а зараз, наприклад, як чоловік заспіває, то скажуть, що напився?

— Да-да-да! а тоді нє! нє-нє.

— Як людині весело, то може співать.

— Да-да-да! як людині весело. Я ж кажу, послі войни, як не було тяжко, а скільки, скільки люди співали! скільки люди ходили! А січас кажеться, шо ж ми голодні, чи шо? Як не єсть, але ще ж ми не голодуєм. Я піду чайник поставлю!

— Ні-ні! ми договорим, тоді вже.

— А було так гарно. А було так гарно. А от січас так одійшло це все. Оцей телевізор! оці прийомніки всі. Вони забрали всю, я считаю, всю радость забрали. Мені кажеться так.

— По телевізору радіють, а люди не радіють.

— А люди не радіють. І притом я не знаю, колись сосєдка, ну, вона така не це, до нас тільки ходила, і то рєдко ходила. так вона шось — Як тепер, ото ж, як раньше було. А я кажу — Та ти тепер боїшся, шоб до тебе люди не зайшли. Шоб по полу не походили. Шоб не подихали, шоб мєбєль твоя не попотіла.

— Багаті стали. 

— Багаті стали! Ну, так от шо, так раньше ж багаті були, так не цуралися. Раньше ж багаті були! А мені кажеться, шо це було, багаті були, люди робили, і робили одінаково, а кому як удавалося. І в їх шось було обще! Я счас немає.

— Скажіть, а от на весіллях приходилося бувать тоді?

— Ну, а чого ж нє.

— Ну, а так, на вашу думку, як кажуть, вони були, чимось відрізнялися від сьогоднішніх?

— Канєшно відрізнялися.

— А чим?

— Чим? Тоді ж то обізатільно наряжають коней. Но у нас було так, нєвєсти придане одвезли. В нас тоді казали — Сундук повезли! Придане повезли, дівчата й хлопці приходять туди гулять. Там гуляють, танці, пляски, шо там. І угощеніє такоє. Ше й на другий день наряджають же нєвєсту. Женіх приїжджає, ну, вже ж церкви не було. І це їдуть.

— На конях?

— На конях! а коней в нас наряжали, у вас наряжали?

— Та звідки я знаю? я вже цього не застав.

— А коней це була отдєльна неділя.

— Тепер трактори наряжають.

— Трактори? А тоді, це в моїх дідів були, ото ж як це, це нарізники, шо на коня надівають?

— Нарізники.

— Оцей нарізник, і ввесь у таких пуговіцах!

— Красивий, да?

— Красівих, ну як красівих, мєдних. І оце як поначищають, блистить! Потом попридєлувані такі, ну як вам сказать? Ну, як ото на шапках, китиці. Просто дєлають тоже з кожі, очень красіво. Понацеплюють усе, де є. Така збруя на коні. Віжки красіві обізатільно шоб були. Зимою то ж були санки. У вас були санки? ти не помниш?

— Счас у нас єсть. 

— Санки це льогенбкі такі санки. Всякі в нас, з козирьочком. У нас це все було. І ото наряжають, а тоді ще беруть і такі розвальні сани, отуди вже сяде, хто схоче. І катаються. Катаються, це ж так красіво! це ж так гарно покататься!

— Ну й там не напиваться до свинячого визгу.

— Я не знаю, шо там. Ну, не без того, і раньше було по-разному. Ну, шоб отак дрались на свадьбах, в нас цього не було. Може, де й було!

— А взагалі отак от культура бійки, щоби так один одному там пики били, ото сині такі?

— Ну, каждий день не було, а то вже мені папа розказував, шо билися. Хлопці билися. За дівчат билися. Ну, це вони отут, то із того села бійки.

— Між місцевими такі?

— І місцевими, і в селі були бійки. Ото у мене був брат Михайло, і в мого батька був брат Михайло. Та вони мабуть одногодки. Так казав мій батько, шо це було два заводіла. Вони, каже, й дружили. І ото, каже, два, вони всігда разом. Так шо було це все. Ну як? ну, от сьодні побилися, завтра всьо.

— Скажіть, а хто займався вашим вихованням? хто виховував безпосередньо вже вас, як людину? хто колискові співав? може казки розказував? всякі історії. 

— Це мама. Казки розказувала.  Папа розказував, і книжки нам читав папа. І оце, а потом ото, коли так дєдушка в нас жив в Донбасі, а потом приїхав він, так дєдушка тоже розказував. Там було розкаже, дєдушка ж було розказував, шо і цілителі ці були, і це ж празніки. Ну, і я була така цього. так було ми складки в складчину, хто шо принесе, ми так і наготовим, приходять з водкою, і це наспівались, навеселились, наплясалися! Ну, не так, як тепер. Не так, як тепер.

— Скажіть, а як, наприклад, на родичах, було таке, щоб одружувалися люди, чи ні?

— В мене батько був жонатий на троюродній сестрі.

— На троюрідній, да? А на двоюрідних? не було.

— Не знаю.

— А от, наприклад, такі люди, які називаються байстрюками?

— Та були байстрюки. Мало, но були.

— Мало, но були. Ну, їх відрізняли серед інших людей?

— У нас нє. Їх небагато й було. Нє.

— Ну, а так в основному то дітей виховувала й сама громада, це не тільки батьки, але ж і всі люди.

— Ну, от, коли матюків же не було цих всіх. Ругання не було в селі.

— Як люди, ввічливо ставилися один до одного?

— Да. Да. От ідем усі, обізатільно надо фуражку — Здрасьтє! Іде там старий чоловік, ми йдемо, ми должни з усіми поздравствуваться.

— А як здоровалися? Здрастуйте! чи Добрий день! чи Доброго здоров’я!

— А хто як, хто як. Мужики більше казали — Доброго здоров’я!

— А то мені розказували, що якось звертання було до товариша таке, чи як?

— Нє, ну це, це мєжду мужчинами старшими.

— А як — пане товаришу? чи як?

— Це ше після революції. Це, коли розказував мені свекор, так там називали — пане брате!

— Пане брате, да? 

— Пане брате! І розказував, шо ішов дядько, та сміються над ним, паном братом. так сіли на межі, коло села — Давай поговорим, пане брате! давай поговорим, пане брате! Та ми, каже, їдемо на поле орать, а вони сидять. Так назвали його дєд Іван, дєд Іван, на ви, пане брате! а вони там сидять удвох (сміється). Так шо пане брате! було пане брате!

— Скажіть, а от про пісні ще хотів запитать. От обряди, наприклад Коляда, Щедрий вечір там, Івана Купала, значить, Андрія і так дальше, святкувалися ці всі свята? 

— Святкувались, а як же! В нас даже ходили з етім, со звіздою на Рождество.

— Ну, колядки це “Нова радість стала”, “Добрий вечір тобі”. Це і ви ще застали?

— Ми мало ходили, якось нас, ми ж так жили отдєльно.

— То в селі наче більше було?

— Да, да! да! Ходили, ходили!

— Зрозуміло. Ну получається, що, як кажуть, село гуло?

— Гуло, гуло! Це було батько їде в Суми, отакі еті кульки привозе канфєт. То скільки йдуть, і всі йдуть до нас, бо дядько Митрофан харашо дасть. А як старші прийдуть, то він обізатільно і на ніх. І ото всі, і воно ж у селі далеко до нас іти, но йшли.

— Щоб, як кажуть, і поколядувать, і получить.

— Да-да! да! І ото ж, а вечером ото жінки наряжаються і йдуть щедрують, той угостив, той пригостив. Це було дуже гарно.

— Ну, а так от хотів сказать про культуру дівчат, що раніше мабуть і коси носили.

— Коси!

— Коси рідко хто обрізав? чи були вже?

— Мало. Були вже, були. При мені, то були вже.

— Ну, це вже після війни?

— Да, вже було.

— А як ви дивилися, а в чоловіків зачіски які були?

— А вже такі.

— Такі вже. А дівчата коли коси стали обрізать уже повально?

— Послі войни.

— Після війни вже культура така пішла. Зрозуміло. 

— та й перед війною вже багато було підстрижених. Я була дєвочка, і в мене були довгі коси. так там у нас один був бухгалтер у етому, у сільпо, це я мабуть в 6-й, у 7-й клас ходила, то вже до 7-го класу була. Так він назвав мене етім, грузінкою. такі, каже, такі коси носять грузінки (сміється). Так я прийшла додому й плачу. А папа — Чо ти плачеш? А я кажу — Іван казав, отой бухгалтер, шо я грузінка, так мене всі будуть грузінкой звать. Він його побачив, каже — ти, Іван Макарович, пожалуста, мою дочку не називай грузінкою. Той — А шо? да я її по любві! я її за коси таке! І більшість, у школу я ходила, то всі ходили з косами.

— А хоровод не приходилося вам водити дитячий?

— Канєшно!

— І русалчині пісні? і веснянки?

— Усе було, все. У нас мама харашо співала, то дівчата, мої подруги, приходили — Тьотю, поучіть нас! так вона ото нас і веснянки, і “Весняночка — красняночка, де ти зимувала?”. І все. Я іще запам’ятала, я ще запам’ятала. Це вже діти мої не запам’ятали. 

— Ну да.

— Ну, ми отут жили, так ще ходили то до того, то до того. Ну, це вже ми так, свої.

— Ну да. А от в селі на той час яким був національний склад села? Чи були українці, і росіяни також?

— Українці.

— І мова була в основному українська, да?

— Українська. У нас не така, як вона на Полтавщині. Ну, оце така, як ми січас розмовляєм. Така в нас, такий в нас поговір і був.

— А більше на “а”, отака липа, шлипа?

— Не було!

— А то зараз тільки з’явилася, да? Бо я як оце в Суми приїжджаю. 

— То це не знають люди. От це я зараз розмовляю, так це мій поговір. І оце ж ми приїхали в Суми, оце так всі балакали.

— Ну, то ви правильно балакаєте.

— Оце так.

— А от, наприклад, до революції мабуть і жиди були, жили в селі?

— В нас не було. Може якийсь там приїде, а так не було.

— А старців не приходилося бачити?

— А старців було дуже багато.

— І були, що й з інструментами ходили? чи тільки так ходили?

— Ходили!

— Ходили? а з якими інструментами?

— І ходили із балалайками, ходили і з етім ото.

— Ліра, да?

— Ліра, бандура.

— Бачили, да?

— Бачила.

— Ага! ну розкажіть, як вони, по селу ходили? до батька вашого приходили?

— Приходили й до батька мого, даже й ночував колись бандурист. Так він ото, значить, ну, бандуристи єсть бандуристи. А він ото ж, батько в мене такий, шо пустив, а тоді до бандуриста каже — Та ми, каже, й помрем, та шо ж, заграйте таку! Так він як заграв (сміється). 

— Щоб батько танцював, да?

— Батько! батько в мене так танцював!

— Так, а ви не говорили, може пам’ятаєте, що той старець розказував? Може він що, що він співав? чи може яку релігійну пісню? чи козацьку?

— А тоді ж уже нільзя було нічого.

— А! ясно! Так, а що ж він співав? про колгосп? 

— Да (сміється).

— А от інші з лірами, наприклад, приходили.

— То вже не місцеві. У нас місцевий один був сліпий, но він не ходив.

— Нікуди? він по селу, да, ходив? В нього ліра була, да, ця?

— В його балалайка була.

— Ну, були такі старці, що з балалайками ходили?

— Були.

— Ну, а вони якісь толкові речі розказували? чи що вони вобще ото говорили? Чи просто говорили, що треба хліба?

— Та нічо вони не говорили! Ходили ото грали, просили.

— А грали що? про кохання? чи козацькі пісні? думи якісь?

— Та кому, хто шо попросе.

— І думи виконували. А які саме пам’ятаєте, щоб думи?

— Я не помню. 

— “Марусю Богуславку” там, чи що? Таке питання, значить, от це в вас в селі були напевне майстри, гончарі можливо.

— У нас гончарів не було.

— А от бондарі там?

— Були! були! І кровельщики були! І плотніки були! Всі були. І тоді не казали. А! пєчніки були, добрі такі пєчніки були. Усе було. Все було.

— Получається, якщо навіть уявить собі таку ситуацію, що село залишилося одне на світі, воно б себе прогодувало і повністю забезпечило б?

— Да, да! да!

— Ну, а от ваш батько напевне великий майстер був?

— Ну, мій батько тоже, він і плотнік. І їздив на заробітки по плотніцкі. Він був плотнік непоганий. А вобще він считав, шо це треба хліб робить. 

— Хліб. Більше до селянської справи. Я ще забув вас про старців запитать, щоб цю тему закрить. Як ви думаєте, от вони між собою вобще, як кажуть, зналися? Оце от і другі були, і треті там?

— Я не знаю.

— Не знаєте, да? Оце мені просто дуже цікаве питання. Вони в один час приходили, ну чи знали один одного?

— Ну, це ж я була тоді ше дівчинкою невеликою.

— Угу, зрозуміло. Скажіть, будь ласка, от ікони, де можна було взяти ікони? І от чи ви чули, наприклад, таке, щоб ікони обновлювалися? 

— Чула! но в нас не обновлювались.

— А це, а де брали ікони? продавали? може була така людина, що малювала їх?

— У нас продавали, купували в Сумах.

— В Сумах. Їздили в Суми. 

— Приїжджали в Суми, тут базари були, тут магазіни спеціальні були. А я вже не знаю, чи це магазіни од церквів були. Це треба було висвячувать цю ікону, я вже цього не знаю.

— Зрозуміло, тобто. А які ікони повинні були в хаті буть обов’язково? Такі, що ну, як традиційно?

— Ну, Матір Бога, Іван Крестітєль, Ісус Христос це обізатільно должни буть.

— Покрова? Георгій Побєдоносець.

— У нас батько Митрофан, так була ікона Митрофанія. Ну, це ж таке, в кожного свої ікони.

— Рушники в хаті висіли?

— Обізатільно! обовязково!

— Бо бачу, що зараз уже ніде немає. І вже після такої святої справи, як кажуть, більш нечестива. Чи чули що-небудь про відьом?

— Чула, чула. 

— А що воно таке? що за відьми? хто це такі?

— Ну, це розказував мій дєдушка, шо каже, шо ми колись ну йшли з товаришем. І каже, йде їх юрба, і прямо, каже, як на мітлах іде. Ми, каже, раз! і заховались под етот, під місток. Вони пройшли, а тоді приходить цей і каже, ти знаєш шо, ти глянь! твоя мати! А він тоді приходи та й каже — Знаєш шо? моя мати казала, якби мене там не було, так вона б тебе розірвала.

— Ну, а чим вони займаються, ці відьми?

— А не горецько, чим вони займаються! А от розказувала, це бабушка розказувала, шо там була жінка одна, так вона ходила коров доїть.

— По ночам, да? 

— Да! а був такий дід, а вона ж як подоїть корову, а корова тоді ж ні молока, нічо. А дід був такий, шо ходив ото одговарював — Ну! я ж їй скажу! ну чого вона йшла? вона знала, шо така корова! хай іде там, де корови смирні.

— А ви бачили того діда? чи ви тільки чули?

— Я вже, я вже його помню, шо в поле йдемо, а він сидить, такий уже був немічний. 

— Скажіть, а отакі діди були віщуни? або баби, щоб щось могли передбачить, підсказувать?

— У нас? були.

— Да, і в чому це виражалося? Що цей дід чи баба, віщуни, ви кажете?

— Ну, він предсказував людям, кому скільки жить. Він казав, шо буде таке, отаке буде, шо отут дуже мало людей останеться. Буде страшна війна. Йому дето казалась ікона, і туди ходили й на ікону дивиться.

— Обновилася, да, ікона?

— Не обновилася, він був в лісі, і йому показалась ікона на якому-то дереві. А потом стали туди з іконою, і ходили туди Хресні ходи, і ходили на празники туди молиться. Ну, я не знаю, чи хто ще бачив. 

— Ну, він вгадував, чи ні?

— Ну, от моєму дєдушкі россказав, шо ти от тоді вмреш, а дєдушка сказав — Та шо він набрехав? І так, мабуть, на год чи на два тільки ошибся.

— Так в основному точно сказав. А погоду міг угадувать?

— І погоду угадував. І ну оце ж розказують, шо коров признавав, де добра, де недобра.

— Так получається, що сказать так, це був якийсь такий мудрець? 

— Мудрець, да.

— Що люди ходили за досвідом до нього питать, чи якось так?

— Він, просто він такий якийсь легко, такий бідний, а то скаже, яка погода. Не знаю то. Но казав, шо от буде, от скоро буде така кровопролитна, такий страшний, страшно буде. Дуже людей багато. Ну, я так, по-моєму, він і не дожив. Ага! і в його був син такий, як я. То вже були якісь такі здорові сини, а це був такий, як я. І він казав, шо в мене син, Єгорка, його звали Єгорка, боїться води. Но він у бурній воді потопиться. Ну, і тоді прийшло ізвєщеніє, шо він на Дніпрі погиб. Він же у воді погиб.

— Ну да. Під час війни, да? Ну, а, як кажуть, дід помер і більше таких уже людей не було?

— Не було.

— А дід ваш про таких людей раніше не розказував? їх було більше, чи вже невідомо навіть, да? Вони завжди запам’ятовуються, такі люди.

— Ну, нічо не розказував.

— А якщо от людина захворіє, то де от як можна її вилікувать було? лікарень же не було.

— Були в нас бабки!

— Бабки, да? що за бабки? шептухи, чи як?

— Шептухи.  От коли подавиться чоловік, она желудки восстанавлівала. Це моя бабушка, по бабушкі, бабушкина сестра, моя бабушка, вона і бишихи. Нє, бишихи нє, а ото й зглаз, і дуже багато тоже помагала.

— Пристріт?

— Пристріти такі всі. От папина рідна тьотка, так она ото, хто зна, шо воно було, ну тоді казали, як вони казали? Ну, тоже багато вона. Отака рожа, випалювала. У мене була на ногі рожа, я у неї спала, навєрно, часов 6, коли вона мені випалила рожу. Ну, я помню, вона тут робила, приговарювала. Такі люди були, і спасали людей.

— Тобто, дійсно це були лікарі?

— Да-да-да! да-да!

— І знахарі видно були?

— І знахарі були. Да! да, були такі.

— Ну бачте, як ми, як кажуть,  за короткий час встигли.