Пономаренко Олена Климентіївна, 1914 р. н.

— А галеру забрали в колгосп?

О. К.: Забрали, ну я вже возила дерево своєю галерою, не платила в колгосп, так возила.

— А батько ваш пішов зразу в колгосп? чи не хотів? 

О. К.: Не хотів у колгосп іти. І він в голодовку вмер, і мачуха вмерла, і сестра вмерла. Троє в голодовку ото померли. А потом брат отдєльно жив. Четверо дітей умерло, і вона тут пішла в Ворошилове встроїлась, невістка, шоб робить, діток годувать, і самій же. А сюди попала, наїлася харашо, желудок лопнувся, і четверо дітей ото померло там. А він пішов на плити робить, шоб не вмерти. та на плитах опухло личко в його, так він прийшов додому, накопав дрібненької картопельки, вже була на грядках. І поставив у піч варить ту картопельку, і вмер. І оце вмер брат, невістка і четверо дітей. А другий брат, це вже вмер він тут, так у його жінка була з Кропивні, а в Кропивні дві сестри в неї було. То він було там, вона піде до своїх рідних, то м’який дадуть, то місево дадуть, то лушпиння дадуть, то вона принесе, і ото так вона ж годувала же ж троє діточок. То ці не померли. Це один брат. І сестра тут у мене одна вмерла. А в мене синок народився в 32-м году, восени. А голодовка в 33-му, а в мене дитина маленька.

— А ви в якому заміж році вийшли?

О. К.: Я вийшла в 31-му, а синок у 32-му родився восени.

— А хто ваш чоловік був?

О. К.: У мене чоловік був Пономаренко Андрій Корнійович. І він за мене був на 11 год старіший, но це він такий jсьо, як умер, це такий.

— Гарний такий був чоловік! 

О. К.: Там у комнаті такий красівий портрет! Та він в охрані робив. Робив у Черкасах, і на мосту на желізному робив, і ходили вони в желізкі гулять. Було, ми співаєм на вулиці, то йому чуть. Каже — я чув, шо ти вчора на вулиці співала, на мосту діжурив.

— Скажіть, а чи дівчата, жінки ходили заміжні співати на вулицю? чи ні?

О. К.: Бувало таке. Я заміжжю була, в мене було двоє дітей, то він було, каже — Оля, чо ти плачеш? Яка це, кажу, мені жизнь, як я тебе в місяць два рази побачу? приїдеш із Черкас, та поїли, випив там 100 грам із своїми братами, чи з моїми, та ліг та заснув, та знявсь, та й поїхав! Та це, шо це за жисть? Та він каже — та коло двору ж гуляють, грають, то виходь коло двору, та й ти погуляєш.
То я оце ж вийду, бачу — дітки сплять уже, то я на перелазі в себе ж поспіваю. А було приходять же, як я вийду, то вони співають. А як я не вихожу, вони покрутяться-покрутяться, та йдуть десь дальше. Та так було привикли. Андрей Корнійович, як Лєна виходить на вулицю, то й нам весело! Не ругайте її, хай вона виходить на вулицю, і будем співать. 

— А було так, щоб чоловіки забороняли жінкам, як оце вже заміжні?

О. К.: Були декому, но ми прожили 40 год, то ми друг другу і слова нічо, жили як малі діти, куди там! Жила я дуже гарно з своїм чоловіком.

— Скажіть, а ви в колгосп зразу пішли з чоловіком?

О. К.: У колгосп батько ж не писався, у 33-м голодовка ж ото така пройшла, а потом уже, як вони вимерли, а чоловік у мене служив, поки вже пішов аж на войну. А я в колгосп тоді пішла вже ж.

— Аж тоді після війни?

О. К.: Нє, до войни я пішла в колгосп уже, ну тільки шо, як голодовка була. то я ше тоді, да, тоді ше молоденька була, і дитинка, то мені не прийшлось робить. А то робили вже, та куди там! Як здумаю, як це було трудно!
В мене пекли хліб у хаті, і стірали зенітчикам. То це ж його доа не було, а з самими я дітками. То тоже мені плохо було, так хто шо дасть було, воєнні дівчатам кажуть — дайте людині хліба, хлібину для діточок, сахару. Вони мені дадуть, і мила дадуть. А тяжело було тоді тоже.

— Скажіть, а от в колективізацію, чи тоді був такий розподіл на жіночу роботу, чоловічу роботу?

О. К.: Тоді до войни то воно так, канєшно, шо жінки туди, а мужики ж у друге місто. А вже як оце в войну, то я косила 8 год косою! у войну. Бо не було кому косить. На степ. У нас степ 36 км от железівки. Та нас як повезуть туди на степ, діточок самих покинем.

— А ясел не було?

О. К.: Не було! і в мене рідних не було ж нікого, і ясел не було. То очень тяжело було.

— А на кого ви покидали дітей?

О. К.: У мене хлопчик отой з 32-го году, а потом Настінька з 35-го, а тоді третя з 40-го году. А потом іше одно було, та вдавилося желізною стружкою. Та у Київ, желєзнодорожник же він був, а там желєзнодорожна в Києві була больниця, та туди мене як завезли, так я була там 4 місяці й 18 день у Києві, а дома дітки самі.
І тільки в хату я ввійшла, в хаті не побілено ще було, і на кого ж тих дітей покинуть? а він отпуск кончив якраз і пішов же на свою службу, а діток бросили на проізвол судьби. З стіни зеркало большоє здеруть і по вікнам людям наводять хлопці в дзеркало, таке здорове дзеркало. Пережила страшне все.
А потом стали ж бомбить Київ і вести в Києві в желєзнодорожну больницю оце ж голови пообсмалювані, без руки, без ноги несуть. А ми, которі ж оце операції поробили, і виписують нас. Ідіть куди хочте, бо война ж. То я прийшла, й вже ж чоловіка дома немає, а самі діточки. Короста в дітей, і воші.

— А хтось доглядав за ними?

О. К.: Сестра, вона коло жалізниці жила, то вона прийде додому ж до свекрухи довідаться та гляне і їх же. 

— Скажіть, а в колективізацію через скільки після пологів жінка виходила на роботу?

О. К.: Я например вам так скажу, шо тоді вони робили скільки хочеш. Хоч роби, хоч не роби. Хоть як хочеш. Якшо силу маєш, і здоров’я в тебе є, охота, то роби, поки й розсиплешся. А як то, то місяців два чи три.

— А після пологів уже, як народжувалась дитинка?

О. К.: Я например, в мене була із 49-го оця Валентина, сама менша, то мені розрішили, шо в мене ж дітки іще є, і 3 годи я не виходила. то за мене робила 12 год дівчинка та, шо з 35-го году, на степу, за мене в’язала. Люди косили, а вона за ними в’язала, 12 год їй було. Через те, шо мати з Валентиною дома.

— Скажіть, а співали ви своїм діткам колискових пісень, як вони маленькі були?

О. К.: І колискові співала, всякі співала. Вони вчилися з колиски всяких пісень.

— А ви могли б нагадати тих пісень колискових, що ви дітям своїм співали?

О. К.: Та таке, можу.

— Ану, заспівайте!

(Співає)
“Сон коло вікон, а дрімота коло плота.
Питається сон дрімоти — куди ж підем ночувати?
Ой, де хаточка тепленька, де дитина маленька!
Ой, баю мій, баю! Устині провяну.
Упустила соловейка, тепер мій вінок!
Ой! ну коте – котусю! займи ж нашу Катрусю!
Та й пожени телички, там травиці по боки!
Вона собі напасеться, ше й додому притрясеться!
А ми її подоїмо, і Катюшу напоїмо! А-а-а-а-а!”

— Така пісенька? 

О. К.: Це уривочки, таких багато. Сидиш же, гойдаєш, колиска така ж дерев’яна ото, і з вірьовками. Поки заколишеш.

— А колиску хто робив?

О. К.: Мій батько. Батько мій робив первому сину.

— Із дерева робили? чи вони були плетені?

О. К.: Із дощечок! із 4-х дощечок. І він родився перед Дмитром, так батько мій сказав — дочко, гріх так називать, як попало, а ми назвем його Дмитром, потому шо перед Дмитром він родився. Так хазяїн мій і не хотів Дмитром, а мені каже — як батько скаже, хай так і буде. Ну, й батько назвав Дмитром. І слава Богу! на сьоднішній день він щасливий покамєст. Хай здоров’я йому Бог дає!
А родилась дєвочка в 35-му году, а мій Андрюша, царство душі! каже — ну, Оля, то тепер то твій батько Дмитром назвав, а я назву дєвочку Настінькою. І я од батька крав пшеницю і носив докторам і лічив ту Настіньку. А вона туберкульозом заболіла, а я її любив, і я з нею ходив, гуляв, думав як виросту, значить, і будем ми жениться з нею. І всі батьки согласні, і мої батьки согласні були. Так я її так уважав, шо я хочу дочку назвать Настінькою. То й нехай, кажу, так! 

— А скажіть, а оце в колективізацію, то тоді вже не хрестили дітей? чи хрестили?

О. К.: У нас притом попа не було, то де хто мав силу, то возив де куди попа шукать, та хрестив. Я, напримєр, всіх хрестила.

— І навіть і тоді, в ті роки?

О. К.: І тоді.

— Ви возили своїх дітей, а куди саме?

О. К.: У Чапаївку возила на дом до попів. Такі попи були.

— Такі приватні, в них не було вже приходу?

О. К.: Вони попи були. Вінчаться, мій хазяїн не схотів вінчаться. А предлагали мені вінчаться, і я б повінчалась. А подружка моя повінчалась, в неї син із 31-го, а в мене з 32-го року. То вона вінчана.

— А скажіть, а в колективізацію, чи ви не пам’ятаєте, чи були такі червоні весілля?

О. К.: Як сказать, весілля було в нас обикновенне, та й усе. Весілля гарно гуляли. Було по тижню гуляли.

— А не було такого, щоб забороняли старий народний обряд, а тільки от новий, по новому обряду?

О. К.: Ні, як хоч роби. Як хочеш. Так у нашім селі було. Воно, знаєте, над Дніпром, таке воно на побережжі. таке воно бідненьке і забитеньке село.

— Скажіть, а чи не робили в вас таких звіздин? замість хрестин не робили таких звіздин?

О. К.: Такого я не чула.

— А інтересно, як ви народжували, як в селах в цей час народжували дітей жінки, то хто в них брав дітей? баба бранка?

О. К.: Бабка, бабка.

— Бабка у селі була, так?

О. К.:У селі в нас бабка була, по всьому селу та бабка.

— Одна? чи було кілька?

О. К.: Одна, баба Акилина була. Одна. 

— А як її поважали? їй щось платили за це, чи як?

О. К.: Вона нічого не брала, а хто шо дасть.

— А в вас баба бранка брала діти? чи хто?

О. К.: У мене троє дітей брала одна оця бабка, а тоді вмерла. А тоді друга бабка двоє ше брала. В мене було пятеро дітей.

— А ви не могли б розказати, як вона це робила? чи ви вже не пам’ятаєте?

О. К.: Я вам скажу, шо вона оце було помацає, все ж намацає. Це, каже, тут головка, тут ножки, і каже — буде йти воно так, як положено. А як буває ошибеться, а бува шо небудь, то каже, шо ножками йде. таке бувало, то бува обратовує. В мене всі благополучно, слава Богу!

— А коли кликали вже бабу бранку? коли відчували вже, що час?

О. К.: Вода піде там, або шо, тоді говорять, шо уже, бабушка, вода одійшла, ідіть! пожалуста.

— А кого посилали? чоловіка? чи кого?

О. К.: Чи чоловіка, чи хто в хаті єсть. У мене невістка, я вже й забула, з якого году привела сина, це вже самого меншого. То вона говорить, шо прийшла дівчинка і каже — тьотю Олено, йдіть, бо мамка вас гукає. Я прийшла, а вона говорить, шо уже вода пішла, і знаю, шо скоро родить буду. Я так боюся, йди гукай бабу. Я вийшла бабу гукать, коли дитина вискочила й каже, шо верніться! Я вернулася, а вона каже — отак баба робила, і ти ж знаєш як, роби й ти так. І не йди од мене, бо я буду родить. І ото мені прийшлося так небожа своє брать в своєї невістки самій. Ну, просили так люди, я боялася ж, а в невістки взяла.

— Прийшлося.

О. К.: Маленького приймала, да.

— А ви не пам’ятаєте, що вона тоді з собою приносила, та баба? в вас всі бранка на неї казали, чи як?

О. К.: У нас це я забула, на її як вони кажуть. Баба та, шо рожає, то гукають. Отак в нас було, називається так ото. Я оце од вас первої чую, шо бранка.

— А ви не пам’ятаєте, як в вас називали? повитуха може, чи як?

О. К.: Ага! повитуха! повитуха.

— А як вона приходила, то з чого вона починала?

О. К.: Почина Богу молиться! Почина Богу молиться, і говоре — воду теплу приготовте! І почина ото живіт обв’яжувать. І обведе кругом, ноги ж подивиться, і прислухається, і все. У нас дуже баба хороша була, і все благополучно було всігда в людей.

— А потім якось розраховувалися з нею? 

О. К.: Ото хто шо дасть!

— А в чому ви купали дитину?

О. К.: А були ночви в нас дерев’яні, в таких дерев’яних ночвах.

— А зілля якесь заварювали зразу, чи ні? чи зразу так купали?

О. К.: Як в кого є гвоздіки жовті, або любисток. Які в кого є. А якшо в неї дома є, то вона приходить із своїм. Зав’язує було пупи харашо вона. І було коноплі, шоб конопляні.

— То шоб матіркою?

О. К.: Матірка була, бо оці ж самі, як їх, плоскі, то кажуть буде бездушна дитина (сміється).

— Як плоскі.

О. К.: То кажуть, треба матіркою.

— А пуп то в’язала на чомусь там?

О. К.: А я не бачила, на чім, ну я вирізувала на дощечці. На дощечці.

— А то ж колись на гребені було. 

О. К.: Це як єсть гребінь, а як попробуй його найти. Аби під руками був, то на гребінці. не на гребені, а на гребінці, на тій, шо мички мичить було.
Так кумів вибирали, оце йди  дорогою, і когось стрінеш, то того й бери. Таке було раньше. А уже як в мене дітки шукались, то я вибирала собі, яких мені хотілось самий, і хазяїну. А раньше було, й мачуха моя розказувала, й я знаю, шо кажуть — ішов дід Василь, і взяла діда Василя. І там кума моя йшла, вже вона двоє в мене хрестила, а я ше й вдруге взяла її, бо вона йшла чи там вулицею, я її побачила. Ніхто не одказувавсь.

— А на хрестини, коли хрестини робили? вже через скільки? 

О. К.: На хрестини, як бачать, шо дитина слабенька, то зразу христять дитину. А як нічого дитина, то буває і днів через 5, через 10 там. Всяко буває. То було і записують вже, кажуть, шо треба жодного дня там не перепустить, бо в якім году родилось, в такому і записувать. А раньше, кажуть, було — та я ось запишу через год! хай там чи через місяць, чи через два. Підожде там, та тоді і запишем. То там. Ну, бувало тому, хто там записує, чи 100 грам, чи шось там давали, шоб не противоречив же.

— А на хрестини запрошували багато людей, чи ні тоді?

О. К.: Як у кого рідні більш, то більш запрошують. А як у кого менш, то.

— А на хрестинах, розкажіть, як там було? Кума, кум один, одна пара?

О. К.: Раньше по одній брали. По одній. В мене над усіми два було.

— А хто був розпорядником таким на хрестинах? баба бранка, повитуха?

О. К.: Повитуха була обізатєльно.

— А хто розпоряджався там? хазяйка? чи хто?

О. К.: Як батько та мати є, то батька та матір слухають же, шо дід і баба скажуть.

— А як сідали за стіл, які там ще були якісь?

О. К.: Сідали за стіл було ж. Раньше було ж і Богу моляться. Всі куми, і всі, хто сіда за стіл, бажають добра й Богу моляться, хай жива, шоб там добре буде. Чи на свальбі, чи онукам, чи правнукам.

— А чи було в вас, що в’язали квіточки такі для всіх?

О. К.: На груди, як свальба?

— Ні-ні, як на хрестини? 

О. К.: Такого я не знаю. І шо б не було, то в нас калина. Чи на хрестинах, чи де на гулянках, чи на свальбах, должна буть калина.

— Скажіть, а як використовували калину саме на хрестинах?

О. К.: На хрестинах було зв’язують пучечки й вішають коло полиці. Така полиця, там хліб лежить на полиці. І попід тію полицею, де єсть такі гвіздочки, там і калина.

— Оце так ото обвішують. А людям нікому не роздавали калину, чи як?

О. К.: було пробують же калину, кажуть, шоб була дитина жвава, червоненька, і приказують.

— Чи не кидали в чарку?

О. К.: У чарку я не знаю, бо я тоді, такої моди не було в нас. Я такого не знаю.

— А потім щось співали кумі й кумові? чи ні? якісь пісні?

О. К.: На хрестинах, не знаю. Ми з своїм хазяївом було співаєм часто таку пісню, шо поки волики я мав, то по всім селу кумував. Чи гордий, чи багатий такий був.

— А ви могли б заспівати цю пісню?

О. К.: Да! у нас скрізь було, це де хрестини, де які свальби, де шо, приходили ряжені, то кажуть — гукайте Пономаренка з своєю жінкою! То скрізь ми там.

— Ви добре співали вдвох там? 

О. К.: Удвох, ми дуже гарно вдвох співали! І так ми якось поіначилися, шо в їх трохи не так співалось, як у нас. Він трохи на мій строй перейшов, я трохи на його перейшла строй.

— На новодмитрівський, да?

О. К.: Да-да! і так ми ладили харашо, співали. Він було першим бере і другим, і я так само і першим, і другим. То оце ця пісня в нас так пішла в моду, як ми ше й поженилися, та вже дітки стали в нас, то це.

— А ви могли б трошки наспівати її?

О. К.: Харашо!

— Наспівайте, будь ласка.

(Співає)
“Ой, поки ж волики я мав, та по всім селу кумував.
Та й по всім селу кумував!”
— А як ми стали коло клуба співать, я цю пісню нагадала, їм понаравилась, так мені так сказали — а ви не можете на другий голос її перевести? — А чо ж, кажу, я можу! другий голос зробить із неї. То ми було її виступаєм, так отак ми співаєм.
(Співає)
“Ой, поки ж волики я мав, та по всім селу кумував!
Та й по всім селу кумував!
Ми йшли куми, які ми, нехай, жінко, ми пани!
То й ходім же й ми сами!
Які ж, жінко, бо ми пани, то й ходім же й ми сами!
Кум по чарочці наллє, нас з тобою й минає!
Бери, жінко, намисто, та й підемо у місто!
Та й підемо у місто, та й продамо ж намисто!
Та й продамо намисто, та й купімо волів сто!
Ще й намисто не продав, вже й волики сторгував!
Став намисто продавать, стали  куми мене звать!
Де ж ти, куме, гроші взяв, шо ти воли вторгував!
Жінка грядку копала, горщик грошей надбала!
Жінка грядку копала, горщик грошей надбала!”
О. К.: Мої голубоньки! я оце ж, ну уже год 10, як ми її може співали. так я трошки яке за яким слово, сплутала там. Єсть таке, шо трохи треба здумать, написать, а потом його так, як воно було, о! 

— Скажіть, будь ласка, а ходили ви в клуб? уже з якого часу ви почали в клуб ходити, щоб співати? дівчиною ще.

О. К.: Я дівчиною не ходила. Мене мачуха не пускала, й батько. Я з 8 год, з 9 мене в школу не пустила мачуха, сказала — вас шестеро, я не посилую сама прясти та шить. Так ти, дочко, в школу не підеш, ти вже здорова! в тебе вже груди починають рости! тобі вже 9 год, стидно вже в школу йти, будеш прясти й шить. То в мене прядка й зараз є, і я оце зимою і цей год пряла, шерсть у мене ото така є, вовна.

— А оцей рушник, ви кажете, було 8 год, як вишивали?

О. К.: Оце мені було 8 год, як мачуха мені його начала, і я вишивала.

— Який же гарний рушник! 

О. К.: Хмелем у мене був. “Хміль, матінко, по тину вється, за дівчиною козак бється”. Така пісня є. Було шию той хміль, і співаю. А той хміль на такім калінкорі по 7 ниточок на голку брала! Треба по 3 ниточки брать, шоб і хрестики були такі, як треба, і шоб швидше шить, і шоб мені на очі не вліяло. А мачуха каже — та вишиєш, в тебе очі ше хароші пока, то вишиєш. То ото я вишила хмелем такий, шо я його цілий год шила, той рушник. Дуже гарний.

— Скажіть, а вечорами шили? чи коли?

О. К.: Удень було отак, коли присядеш, як є коли, то пошиєш, а ввечері було прядеш. А як попросишся вже, що пустіть, як іду там до Марії чи до Палажки, я там у їх подосвіткую. То кажуть — ну йди! бери рушник і йди! Коло каганця нас штук 6 сяде, повстромляємся і вишиваєм. Пляшка така восьмерих, то двенадцятерих, а другий раз у блюдечко олії наллєм, та туди гніт із вати положимо, та так от і сидимо. Та й співаємо ж гуртом, і вишиваємо або прядемо. Ото таке.

— Це зимою, так? зимою, восени?

О. К.: Да, а літом то не було дуже коли.

— Літом не вишивали, ні?

О. К.: Бувало й літом, полотна зімою як напрядем, і коло берега, коло річки кусків 4 таких метрів по 10 там, чи по скільки, та умочаєм і на траві розстеляємо. І там ото білим, шоб було біле полотно. І телятко там пасем десь, або козенятко ще яке, і вишиваєм. Таке в нас було тоже. Коло річки були ми.
А виступать я почала вже тоді, як у мене двоє дітей стало. Стали мої подруги, старі дєвки такі приходить, шо ти, Андрюша, пускай її, “Сватання на Гончарівці”, такої не було, шоб заспівала так, і сама собою зробила. Потом матірю була, ото “Мартин Боруля”, там такі ото ролі.

— Вистави ви ставили. 

О. К.: То такі, і вистави вже в тій хаті ставили, шо мого батька вигнали рідного з хати. Бо був такий дом, він вистроїв дом, і тільки ж то вийшов, вже стару хату розваляв. То в тім домі то був клуб.

— В вашій хаті?

О. К.: Да! клуб був, зробили. То було й плач бере, і шо хочеш! А потом стала комора там уже, треба їм було на комору, вже клуб там не був. А після комори стала свинарня в тій хаті. А потом ту хату розібрали, її оддали у колгосп, шоб строїлися отакі, которі ото ж були ударники ж. Отаке діло. 

— Скажіть, а чи десь отоді у 30-х роках, або до війни, чи заставляли вас. чи співали ви такі пісні про Сталіна там? “Літав орел, літав сизий”, такі були.

О. К.: Ото на залізниці вагон стояв, а в тім вагоні було кіно пускають, і чапаївські дівчата там виступають, співають оце. Так ми ж було туди ходим дивиться, в той вагон на панський роз’їзд. то оце про Сталіна співали тоже, я знаю. Якось батько Сталін наш, забулась я вже, як воно. А я вже то, як дітки були, то співала, і їздили ми по селах. Липівське, Хрести, було їдем виступать.

— То вже з виставами? 

О. К.: Уже з виставами. То було оце ж питають в мого хазяїна, шо пусти з нами, хай вона поїде! То було мені ото стара бабка, найму кого-небудь, попрошу. Було, він мені з желізниці макарони носить з Черкас було біленькі, то хліб біленький носить, такий був круглий. То я бабці ото пів хлібини дам, то макаронів там, то вона й поглядить, поки я їду виступать. А шоб ревнувать, Боже сохрани! Він сам не робив це, і мені не розрішав.

— А перед виступом то перевіряли ваші програми, щоб ви там нічого, ніякої крамоли не говорили?

О. К.: У нас таке було, шо ніхто його дуже не перевіряв. І цей, шо нами керував, він такий собі був, як я оце, простий собі. Захотілось йому керувать, та й почав керувать! А ніхто нас ні лаяв, ні бив, ні гудив нас. Харашо! приїжджайте ще! 

— Приїжджайте ще! а платили вам щось там, чи ні, за те, що ви виступали?

О. К.: Ви знаєте, що бувало з колгоспу коли там по кілу шось таке дадуть ото, а грошей нє.

— А за концерт на другому селі не брали ви грошей?

О. К.: Ні! ми не брали, ні!

— А з охотою їхали?

О. К.: З охотою їхали!

— І люди збиралися?

О. К.: Збиралися, тоді було повно-повно! і стоять навстоячки, якось, шо не було де сідать, шо стояли люди, дивилися. 

— Скажіть, а чи були в вашому селі і в тому селі, де ви жили раніше, як дівували, чи були такі музиканти самодіяльні, щоб грали на скрипках? 

О. К.: У мене брат, один і другий, так грали, ходили по свальбах по чужих селах. Грали. І було, оце мій брат іде вулицею, Серафим звали його, такий красівий був, красівий! Я на батька схожа, то я хужа, а брат в мене такий гарний був і хазяїн, він на мою маму похожий. Сестричка була чорнява та гарна, тоже на мою маму схожа. Так було ідуть вулицею парубків штук 8 таких через всю вулицю! А він на середині йде, грає сам. і сам першим голосом бере співає, і вони всі.

— А на чому він грав? 

О. К.: На гармошкі! На гармошкі, а сусід на бубон грав.

— А на скрипку не грав в вас в селі ніхто?

О. К.: У нас на скрипку один Захарко грав, сам із себе вивчився грать. І дуже гарно грав, і так його усі поважали, страшне! А він в голодовку вмер.

— Умер як? бо раніше він заробляв собі тим, що грає?

О. К.: Він ніде не заробляв. І нікуди не їздив, тільки в своїм селі грав.

— На весіллях, да?

О. К.: На весіллях, і на хрестинах, і там вгощають.

— Скажіть, а він мав своє поле, чи ні?

О. К.: Він був такий, як я, із мого году, і він же ж це в 33-му вмер, він був молодий. У його батько й мати були, сестра пішла заміж, а він самий менший коло батька, коло матері. Вони померли, і він помер. Ніде він не заробляв. А такий був скрипач сам із себе! Усі дивувались у селі.

— А весілля в вас грала скрипка, той скрипач, так, і гармошка? чи бубон? чи ні? 

О. К.: На, він на скрипку не грав сам, а як бубен, то бубен його забиває. так він було приказує, сам співа і на скрипку грає. Такий він був, бо бубон його забивав. До гармошки бубон був.

— Ага, до гармошки бубон.

О. К.: А балалайки, то почти в каждій хаті було балалайка єсть.

— А робили їх самі? чи купували? 

О. К.: Купували!

— Купували в магазинах, чи десь?

О. К.: В магазинах, в магазинах балалайки були.

— А чи були скрипки в магазинах тоді?

О. К.: Я точно й не знаю.

— А балалайки були, да?

О. К.: Балалайки були. Наверно, він же, а може він і сам мог робить, я не знаю цього вже.

— Веснянки були?

О. К.: Ви знаєте, шо такі були, як підем до води, посідаєм на тому вуглику, де були качелі ж такі, хлопці роблять, шо гойдаються ото. Учотирьох кажись, там дві душі, і там дві душі.

— Це перед Паскою?

О. К.: Да, ото ж було, шо і кругом вода, а на тім дворі ото ж качелі. То було хто співає, хто гойдається на тій качелі. Та як по воді луна ж іде було, то співають (співає)
“Ой, гай мати! ой, гай мати! ой! гай зелененький!” Та помандрував козак молоденький.

— А поспівайте її до кінця!

(Співає)
“Ой, гай мати! ой, гай мати! ой! гай зелененький!
Та помандрував козак молоденький!
І Помандрував козак молоденький!
І Помандрував, помандрував, низенько склонився!
І зійшов він на шлях битий, слізоньками вмився!
І зійшов він на шлях битий, слізоньками вмився!
Ой, прощайте всі людоньки, може з ким бранився!
Ой, прощайте всі людоньки, може з ким бранився!”
О. К.: Оце весною було в армію йдуть. То я це й здумала.

— Як весною в армію йдуть, то це співають?

О. К.: То оце співають. І ото ж вода шумить, і лози шумлять, і верби по тій стороні. А по цій стороні то гойдаються. І це виряджають було ж в армію. І то туди сходяться челядь, і то співають оції пісні. 

— Це на виряджання, як в армію виряджали хлопця?

О. К.: Як в армію, це десь весною було так співали. А восени то тоже
“Виряжала мати сина ой та й на косовицю,
Та й розчесала русії кудрі аж на потилицю.
Я думала, мій синочку, шо ти підеш косити,
А ти кинув косу в росу, та й почав голосити”.
Усяких. 

— А наспівайте її, цю пісню.

(Співає)
“Виряжала мати сина ой та й на косовицю,
Ой, та й розчесала русії кудрі аж на потилицю!
Ой, та й розчесала русії кудрі аж на потилицю!
Я ж думала, мій синочку, ой тебе оженити,
А ти ідеш, моя ж дитино, в армію служити!
Я ж думала, мій синочку, та невісточку брати,
А ти ідеш, моя дитино, ой турка воювати!” 

— Оце така пісня?

О. К.: Да! які слова за словами, так позабувалися. А оці, шо попридумувала пісні сама, то чогось я їх не забудусь, ці, шо повидумувала. А ці давні другий раз забуду!

— А оця ж давня пісня, що ви співали її?

О. К.: Це давня! це давні! А це така, я ось придумала.
(Співає)
“Як умру ж я, мої діти, та й буду дивиться,
Ой, не закрийте ви мої очі, ой, бо буду гнівиться!
Посадіть же, мої діти, на могилі в мене квіти,
А я буду та й поглядати, котра прийде поливати!
А я буду та й поглядати, котра прийде поливати!
Як прийшли ж до мене діти поливать на гробі квіти!
А я ж на їх же й та й подивилась тихо, ой тихо слізьми вмилась!
Я на їх же й та й подивилась, тихо, ой, тихо слізьми вмилась!
Обізвалася найменша, хай матуся ще раз гляне!
Ой, не плач, донечко, та й не плач мила, бо серце зів’яне!
Не плач, донечко, та й не плач, мила, ой, бо серце зів’яне!”
О. К.: Оце від нього пісьом.

— Від чоловіка, да? 

О. К.: Да, як ранили ж його два рази, то він писав — не беспокойся, мене ранило в голову, но деякі осколки повитягали, а деякі там, то кажуть, воно не мішатиме. І його ранило сюди другий раз уже, він в больницю попав. Сюди ранило, а там прострелював, і куля пролетіла, на спині там яма, на плечі. А третій його раз, то він то писав після тих двох ран, шо я вже виздоровів. Пісьмо прислав.
А як йому одірвало ногу, то він, уже ж лічили його там, лічили, а воно ж не получається нічого,  його в лазарет винесли там, де вмирають уже. То він іше й сказав, шо не пишіть нічого додому. І можуть мене ж не взять, хоч у мене діток там троє, ну мене додому можуть не забрать же.
А сестра не видержала і написала пісьмо мені. А не було місяців 9 пісьма од його, не було. Не знала я, де він. А потом медсестра ж та, чи хто там, написав, шо чоловіка ви можете забрать, як він інвалід. А хто зна, який він інвалід. Ну, я зразу ж так стала дітям казать — шо ж нам робить? шо ж діти казатимуть? Вони в плачі ж — хай батько додому їде! Бо я сама знаю, як я його любила, ми як діти малі жили ж. Як же його не забрать?
Так я тоді написала, і телеграму ото ж дала, і рідня вже моя помагала. Мені його привезли під розписку. так як його вивели з кустів од залізниці, так йому прицепили оту саму ж ногу.     

— У вашому селі, от на скільки голосів співали у вас у селі?

О. К.: У нас співали, не було три голоси пісні.

— А як співали? в один голос, всі  разом, чи як? гуртом одним голосом? 

О. К.: Нє! нєт! одна виводила.

— Одна. А як її називали? виводчиця? чи як?

О. К.: Ну, тягне кажуть. Було кажуть — Клімовна тягне. І я довго тягла, поки попідростали. А потом уже й мої дочки тягли всі.

— А з якого часу, з яких років ви почали ходить на вулицю і тягнути?

О. К.: Оце вже після голодовки, канєшно! воно ж.

— А в голодовку ніхто не співав?

О. К.: Голодовка, ето тяжола історія була. Не можна розказать, було скільки людей померло в нас.

— У вас у селі?

О. К.: Да.

— Скажіть, то верхній голос називався — тягнути?

О. К.: Тягнути! да.

— А потім другий голос як називали?

О. К.: Ну, бере другим голосом, бере басом, другим голосом.

— Басом, да?

О. К.: Да! мужчини басом беруть, а женщини другим голосом, як я оце балакаю. А як уже ж тягну я, то я другий раз кажу, шо кричать не треба. треба, шоб я покривала вас. Не шоб ви мене покривали, й мене не чуть. Бо то ж не пісня буде. А шоб тягун, хто тягне значить, то той должен покривать.

— Так, ось, а чи були такі фальцетні голоси, як сказать. Такий дуже високий голос, шоб ото як хто тягне, а потім ще один голос, був такий?

О. К.: На свальбі було так ми робимо, да.

— А як називався той голос?

О. К.: Я не знаю, ви знаєте. А мені було побільше оце ж цей голос загадують співать.

— А як кажуть?

О. К.: Хай Лєна бере першим голосом! я дуже-дуже брала! дуже. Дуже голосно. Позви мене, та ми вдвох їм заспіваєм.
Жінка: Баба Оля ж як співала?
О. К.: Вона так, кума та й все вона. А мені її жалко, вона така гарненька ж була. Було кажуть — ота тягла! Ой, співали ж гарно! Мій каже ше було — я чув, як ти співала. На роботі як підуть хто до моста, він пита — хто тяг? була Оля на улиці? Співала, я чув, чув, як вона тягла. Так було ж ото, балакали.

— Скажіть, а от на кожному кутку на вулиці були люди, які співали так добре, чи ні?  

О. К.: Нє, ото в нас одна вулиця була така ото, сходяться.

— На одну вулицю?

О. К.: На одну улицю, в одно мєсто. І ми оце із цією бабою ото, так другий раз я голосно починаю, так високо, а вона говори — ну, пискалка ти! тільки пищиш та й годі! Ось давай я почну! то вона це як почне! Кажу — та пошла ти к чорту! такий бас, кажу, як барабан! ну хіба так можна співать? То вона — ну, починай по—своєму! Ми “Тичку невеличку”, колись у Дахнівці нас, то співали там. так було вона як почне, я не потягну. Я люблю, шоб я почала і сама тягла
(Співає)
“Тичка невеличка по по, по полю літає,
Птичка невеличка по по, по полю літає!
Пооооо! по по, по полю літає! аааааа!”
Так я вище люблю. Ну, не так, як оце ж, а трохи таки ж нижче, бо це ж уже високо співать. А вона, а вона було то каже
(Співає)
“Тичка невеличка по по”.
То я кажу — Василино! це дуже ти низько. А вона — то я візьму вище! — То як же ти вище робиш? Вона
(Співає)
“Тичка невеличка”.
Та, кажу, це дужче! це не вище ти взяла, а дужче. То оце тільки ми зійдемось, то вона каже — Ну, я ж, дивись, я ж хочу так, шоб воно ж до тебе підходило! Потому шоб до мене підходило, ти так і отак, кажу, почни.
(Співає)
“Птичка невеличка по по, по полю літає!
Пооооо! по по, по полю літає! аааааа!”
Так, кажу, можна співать, а то ж ти. То ми часто з нею так одна з однії сміємось.

— А ви коли її співали? навесні? 

О. К.:Було навесні її побільш співаємо. І оце було, така клуня большая, висока в батька була, і там було ж і віз стоїть, і коні стоять, і пшениця наготовлена та, шо молотить там усе. То було до мого брата цього Серафима, і приходять хлопці підстригаться, бриться. І сідають на тому возі ото там, співають. І другий раз брат прийде мій цей Серафим у хату, узяв мене на руки й поніс. Мачуха кричить — куди ти її потаскав? — Та я на воза ж посаджу її! Ото там сквозняк, я було часто достаю сквозняку. А вони мене посадять, шоб я брала першим голосом між ними. Вони такі от, по 20, по 18 їм, а мені 8 там, чи 9 год було. І то на возі посадять і мене заставляють — бери першим голосом, і шоб я їх аж покривала.

— Скажіть, а хлопці ці співали окремо від дівчат іноді, так? 

О. К.: Нє, і вмісті співали. І вмісті. А побільш вони ото, як по чарці випили! І то приходять до мого брата в ту клуню, то чоловік там, двоюрідні там брати були, сусіди. Чоловік 7 – 8 їх прийде, то співають там, і бреються, й стрижуться. І мене туди саджають на воза. Так у мене син оце і хором там руководив, у Жашкові, і в музикальній школі ж учив. так мені він таку пісню нагадав — “Піду я бережечком”. Мені вона так понаравилася. Але мені здається. на голос я його не спіймала так, як там він руководив цими людьми. Ну, їх було багато ж, знаєте.

— Ви не знаєте, щоб псальми співали? 

О. К.: При мені вже не знаю. А було кажуть, шо оце піст, мачуха було каже — ти, Лєна, не співай, січас піст. А це страстна п’ятниця, а це люди говіють. А в неділю рано їсти не можна. Було.

— А в піст, ви кажете, не співали?

О. К.:У піст уже не дають співать. Старіші вже такі.

— І на вулиці не збиралися десь там?

О. К.: Та на вулиці ходили співали, ходили! Як ніхто не возражає, то чого не підуть? Всі підуть, тільки, як ніхто не возражав.

— І співали, да? А ви не пам’ятаєте ніяких таких псальмів, щоб співали такі?

О. К.: Ні. Шо я неграмотна, ні газет не читаю. Пісьма які хоч напишу, і почитаю, і посчитаю. Індексів, 6 індексів знаю, телефонів 8 знаю. А потом дитинка мене осідлала, а потом мруть усе ж.

— А Купайло в вас, це ж у вас була ж вода тут, то Купайло в вас було в селі?

О. К.: У нас купались коли попало, а такий, шоб празник був, Івана Купала празник був, а таке, шоб справляли його, празнували, то такого я не знаю. Це вже я тут зазнала осьо у цій, у Малесівці, як нас возять туди виступать на Івана Купала, то таке я ото побачила.

— А в вас не було такого?

О. К.: А там уже не було!

— А ви казали за Хресний хід оцей? 

О. К.: Хресний хід оце в нас чи після Тройці, чи перед Тройцею, от я вже забулася тоже, коли був. Та це Хресний хід було з’їжджаються з сіл. Це такий Храм великий був, такий великий празник був!

— А коли це саме? на Михайла?

О. К.: Оце трава отако, трава, і травою бредуть, і переобуваються, перебродять там такі рови два було, до Дніпра йдуть. Там хрест стоїть, коло того хреста батюшку привозять, де то беруть, і там ото ж. Правда, в нас ше церква була в Ліпівськім. І ото людей, море йде людей травою! шляхом і травою! оце ж правили, правилося, церковне все правило там ішло.

— Це батюшка читав службу там? 

О. К.: Стоїть хрест, батюшка ото ж службу одбуває коло його, пєвча співає, рушник на хресті висить. Хто шо напече, наварить, сідають обідають там. Гарно було! такий це храм був. А потом додому йдуть співають, обідають і дома.

— Скажіть, а в вас церква як називалася?

О. К.: Ви знаєте, шо у нас Храм називався Миколая.

— На Миколи в вас Храм?

О. К.: На Миколи.

— То літній чи зимній?

О. К.: Літнього, літнього Миколая. Нє! зімнього Миколая! А потом ше весною оце ж, як іше ж весною, я забулася. Шо й весною, забулася, їй бо, забулась. Ше якось називався. Два рази там був храм.

— Це в якому селі?

О. К.: В Липівськім, це церква була в Липівськім. І то наш приход був, Хрести, Липівське, оце всі до того приходу були.

— І ваше Желізки теж? А в селі в вас не було церкви?

О. К.: Не було в нас церкви в Желізках.

— А не знаєте пісень, де б згадувалися там русалки?

О. К.: Тоже не знаю.

— І цей Русальний Великдень в вас не справляли перед Трійцею?

О. К.: Ні! не знаю такого я.

— Такого не було? А гойдалки в вас, оце ви кажете, весною починалися?

О. К.: Гойдалки ото весною, перед Паскою ото!

— А до Трійці нічо такого не було?

О. К.: Ото вона ціле літо!

— Ціле літо стояла?

О. К.: Да, ціле літо гойдалися! То там збираються було, школа, за школою двор такий. І на тім дворі ото качеля.

— А як казали — качеля чи гойдалка?

О. К.: Качеля, качеля.

— А це така качеля? чи закопували стовбур?

О. К.: Оце стоїть отак одна, дві, а сюди третя. Три. І на тій стороні отак дві стоїть, і третя. А потом сволок такий перекладали, такий дєлали ж його крепко. І ото 4 значить.

— А в колгоспі ввечері збиралися теж на вулицю дівчата? чи ні?

О. К.: Колгоспники всі дівчата, в колгоспі й не в колгоспі которі, всі собиралися.

— Всі збиралися і співали. так що ви кажете, не було в вас таких, щоб казали, що це Петрівка пісня ось? співали ви вже Петрівок, чи ні?

О. К.: Тоже не знаю.

— А може така — “І мала нічка на Петрівочку, не виспалась невісточка”?

О. К.: А то було “У Петрівку в косовицю кличе парінь дівку на вулицю, Ой, не вийду я й не стану, хіба сестру таку саму”.

— Оце така пісня?

О. К.: Да, ото такі пісні. А я на риженькому конику і два вози. І їдемо було, сіна нагрузимо і їдемо, і їдемо на Панське туди, через Панське переїжджаємо і на край туди аж до сахарного заводу їдем, через мост дерев’яний переїжджаємо. У суботу! у суботу дівчата гуляють, а мені вже ж там чи 12, чи скільки вже ж год було, я знаю, батько посадить, в мене ж юпка ото була така, свита з фалдами ж, шоб я не змерзла, і то на сіні я сиджу, і їдем туда, там ночуємо.
Батько йде в церкву, і там же друзья батькові, ми їдем не самі ж. І вони ото в церкві, а я, поки в церкві вечерня правиться в суботу, то я сторожу вози з сіном, шоб то ж не вкрали. І коні стережу, шоб ніде кінь не одірвався. І я цілий день ото в неділю з батьком там на базарі. І в суботу дівчата гуляють, співають другий раз, а я сіла ж поїхала, часов у 4 там чи в 3 дня. Бо тре сіна накласти ж там й помогти.

— А сіно в вас там було, на лану ви його брали?  

О. К.: Тоді ми на лугу брали, як своє продавали, а як уже свого не стало, то вже було купуєм у другому селі сіно дешевше, а у черкаси возим продаєм тоді дорожче, бо це ж треба одвезти, а не у всіх коні єсть. Іноді така людина, шо вона не подужає його одвезти, шо батько ото як напнеться і накупить його, то так спекулірували ж.

— А колгосп, це якраз тоді в колгоспі були люди?

О. К.: А тоді ше ж не в колгоспі були.

— Це до колгоспу?

О. К.: Ше ж до колгоспу! ше я дівчинкою була.

— Скажіть, а ожинки були? Як хліб збирали, то ви оце сніп залишали?

О. К.: Вмісті за Чапаєвкою в батька було, то було каже — ото ж, тато! А батько каже — хай стоїть! Він не каже нашо, а він каже — та хай те стоїть! він там десь кусочок у кутку ото.

— Оставляли?

О. К.: Да! Хазяїнів таких з 10, село було 85 дворів всього ж, то десь тому там 5 гектарів дали, а десь там через 2 кілометри, чи через 3, то другий там 5 — 10 пахає, то так не сходились, такого не робили нам, ні! І це хотя дома, а то ж там вона на полі.

— То далеко?

О. К.: А далеко.

— Скажіть, а чи, як ви там збирались, закінчували жнива, то чи співали в вас якихось пісень?

О. К.: Тоже не знаю. 

— Не знаєте. Як обжинки такі, було таке, обжинки? чи ні?

О. К.: Тоже не знаю. Як тепер, то я знаю, шо обжинки, а тоді не знаю.

— Не пам’ятаєте? 

О. К.: Я не пам’ятаю!

— Щоб збиралися женці ті, що жали, і плели вінок, не плели? або квітку?

О. К.: Такого я не знаю.

— Вже не знаєте. А в колгоспі ви не справляли вже обжинків в той час?

О. К.: А в колгоспі тоді тоже не справляли. Оце так робили, це так, це так, а в нас на побережжі, наводнєнія, знаєте, воно так в нас не дуже.

— А ви кажете, отут ви на побережжі жили, то коли була така сильна вода?

О. К.: У 32-му була в хаті в нас вода.

— Це Дніпро виходив, да?

О. К.: Виходить з Дніпра, з тих круч ото наводнєніє таке. І буває кажуть — ой, ше вгорі снігу багато! ше води в нас буде-буде! снігу багато. То в нас вода в 32-му була, і в якому ж? у 17-му году, я ше була маленькою. А батька й дома не було. Мене хто-то ніс на руках, а я питаю, млин стоїть меле, а я питаю, знаю, шо я була маленькою, несуть мене на руках, а я кажу, шо оце тут наш батько воює в оцьому, в оцій хаті, на млин показувала. Кажу — тут наш батько воює? Це батька дома не було.
А помню, як од води ми тікали. Нас вивозили оцію ж лодкою у Чапаївку. Бо там в Желізках жить не можна було. Не у всіх лодка, в кого коло хати лодка прив’язана стоїть, то в їх ходять отут в хаті, а тут дошки положать, по дошках ходять, аби головою не вдариться. 

— І це часто були такі паводки?

О. К.: Не очень часто. Так, шоб в хаті. то не часто. Бувають такі, насипки в нас були, то кругом хати вода, то бродим отак кругом хати.

— Скажіть, а рибу в вас ловили?

О. К.: Рибу неводом ловили. У мене то ж було три брати, то це було пряду ж я, день і ніч пряду-пряду з мачухою, і вони в’яжуть пришивку, і пришивка длінна, й на трьох хазяїнів — батько й два брати, значить, у нас три було пайки. А один чужий чоловік четвертий, до нас припаявся був з своїм. І дуб такий, звався дуб, така лодка длінна, той, шо рибальчить, то вони вибирають там невод, складають.

— А неводи з чого робили?

О. К.: З конопель! Пряли, в’язали. Було мнем, розбуваємось.

— Скажіть, а спеціально пряли на невід?

О. К.: Спеціально, спеціально!

— А це грубі нитки були, чи як?

О. К.: Грубі! я зразу вчилася на грубі нитки, такі товстенькі нитки. А потом, пряду-пряду, а потом їх удвоє отут сучу на другий бік їх тоді.

— Це на прядці?

О. К.: На прядці, на прядці, да! на прядці. То кажуть, це ж прясти, то на цю кручу, значить, а як сукать, то на цю. То було ото нажимають — нажимають, пряди — пряди, бо в’язати треба!

— В’язати невід, да?

О. К.: Да, в’яжуть невода, в’яжуть.

— А ще які були засоби для лову?

О. К.: Ну, у нас були побільше в’ятирі і сітка, кажуть сітка, і невід! То в батька мого, значить, це невід був. А були такі, шо ловили сєткою, пересипали сєтку, і в сєтку ж тоді риба чи з того боку, чи з того.

— Скажіть, а якщо ловили риби багато, то куди її дівали? продавали? 

О. К.: І здавали десь, і здавали, і продавали.

— На базар в Черкаси? чи де?

О. К.: Да, да!

— В Черкаси. А чи якось засушували рибу? чи в’ялили? чи ні?

О. К.: Хто дома собі в’ялив, а так не в’ялили. А хто вловить, хто хоче дома, то собі в’ялив, сушив, коптив.

— То були такі?

О. К.: Були, були такі.

— В Чапаївку на базар носили?

О. К.: На базар, 5 кілометрів. Ні, просто базар, просто базар!

— Це найближче було?

О. К.: Каждий день у Чапаївку, каждий день на Чапаївку ото ходили.

— Скажіть, а ви кажете, в вас була така лодка?

О. К.: Лодка, дуб у нас був, свій дуб, свій.

— Це вона так називалася, дуб?

О. К.: Дуб, дуб!

— А виготовлена з чого вона була?

О. К.: А з досток! Із хороших, вичищених таких, гарних вичищених дощок.

— А з якого дерева?

О. К.: То вже я не знаю, з якого дерева.

— Батько сам робив? чи хто?

О. К.: У нас чоловіки такі робили були, шо робили.

— А чи є ще ті чоловіки, що робили?

О. К.: Нема! нема! вже нема!

— Нема вже в живих? нє?

О. К.: Тоді такі, год по 40, по 50 було тим чоловікам, шо вони робили, а це ж я ше дівчиною була.

— То це ви кажете, дуб був?

О. К.: Дуб і галєра.

— Галєра. А галєра більша?

О. К.: Оця галєра, шо скот возили, було кажуть — до Клементія Петровича йди, галєру як дасть, то повезем коні там, чи вівці, чи шо.

— То це його власна була?

О. К.: То це була батькова галєра. 

— А він на тому щось заробляв, чи ні?

О. К.: Навєрно ж хтось йому шось давав.

— Щось платив за те, що він перевозив?

О. К.: Да, мабуть же платили.

— А то він мав свою худобу і перевозив її на той бік Дніпра, щоб паслися?

О. К.: Не на Дніпра, а через річку перевозив, а там качки, кажуть — уже качки показалися, уже не качки давай скот вивозить, чи там вівці, чи шось.

— А там пасли?

О. К.: А там зроблять курінь із таких всяких паличок, укриють його, шоб дощ не йшов, хто там ночує коло скоту, чи там коло коней, чи шо. Гадюки було лізуть же ж. Дивишся — плетня отака, обплетуть же такий курінь із лози, потом соломи туди, сіна накидають, і там ото сплять. Тоді дивись — лізе гадюка в курінь!

— А щось від гадюк приказували?

О. К.: Не знаю, я не знаю. В мене мачуха була шептуха. од зубів шептала, од пристріту. Було часто з вулиці прийду, та у жар мене кида, горю вся! потягаюся, аж тріщить усе на мені! То було мачуха зразу шепче. Каже — оце пошла на улицю, і то зглазив тебе хтось там, і це тебе пристріт напав, і ото зразу ж.

— А ви не пам’ятаєте нічого? не запам’ятали?

О. К.: Нічого, нічого. Я було кажу — мамо, випишіть мені! а мачуха було каже — пиши! Вона тоже неграмотна була, і я неграмотна була. То каже — ти вчися так! А я так, кажу, не вивчуся. І всьо!

— А багато було таких в селі, що могли відмовляти від пристріта?

О. К.: Було мабуть душ три таких бабів, шо шептали.

— А чоловіків не було? 

О. К.: Не було. Було моя хрещена мати, така товста була, кажуть баба Семилітка, така товста-товста. А мачуха моя Євфемина була, та каже — о! іде твоя хрещена, баба Семилітка, вже буду шептать.

— А чого казали Семилітка?

О. К.: А я не знаю! така вона була, їй вже 60 чи 70 год було, а вона така товста була, а її так видно по-вуличному звали.

— А які кутки в вас були? 

О. К.:Ну, на нас було кажуть Петриньки, не Кислі, а Петриньки. А фамилія в нас Кислі була, 4 брати їх були, в мене три дядьки ше було, в мого батька. То була Кисловка. А потом Хутор був. А потом Зеленуха була. А потом Причепилівка була, оце такі кутки були. Причепилівка скраю там 3 хати було якось, шо построїлись далі. А Хутор це така длінна, очень длінна улиця, це Хутор був. А то така всередині в виді ото, як вода уже прибуває, то найшвидше то прориває на вулиці доріжку, і ту Зеленуху, то туди вода іде, у цю Кисловку, то це називають на Кисловці вода уже єсть, уже скоро буде скрізь, бо на Кисловці повно води.

— А в селі шинок був?

О. К.: А! шоб то водку продавали? Нєт, не було.

— А скажіть, чи були в вас євреї в селі? 

О. К.: Євреїв тоже я не бачила, шоб у нас в селі жили. А дядько мій, це ше я ж малою була, а одкуда він привіз був ту єврейку, не знаю, то було батько каже, що в вас дядина єврейка, це дядька Сергія жінка єврейка. Десь він її чи з армії був привіз, чи шо, та навєрно ж він її в село привозив. Така, кажуть, красавіца була! І сини були, 3 сини. І ото якесь воно шось таке було, шо їх два сини вбили і під лід підсунули, в Черкасах це вони жили, не тут, а в Черкасах. Він купив двохетажний дом з тію єврейкою, Сінна була там, Сінна звалася. А де вона тепер, я і не знала.

— А робили в вас писанки на Великдень?

О. К.: У хаті Йордань писали? попи, чи хто?

— Ні, писанки! яйця, яйця чи розмальовували?

О. К.: А! чи красили?

— Красити то красили, мабуть.

О. К.: Красили, а потом квіточки такі робили на їх. То такі робили смужечки на тих яйцях.

— А чим? воском? чи чим?

О. К.: Я тоже не знаю, чим. Тоже я не робила такого.

— А мачуха ваша не робила такі?

— Я вже й забулася! По-моєму, я не знаю, не робили. Я пробувала колись, красила й листочок приліплювала, то пробувала листочок.

— Чоловік в вас партійний, кажете, був?

О. К.: Така рідя була, шо по-всякому.

— Скажіть, а чи забороняли в вас образи вішати? 

О. К.: Забороняли, ну я ж не коло Черкас жила, і до нас ніхто дуже так, в мене були.

— Були в вас. А як чоловік партійний, то що?

О. К.: Та будто не можна, чи шо. Не знаю, ну в мене були, і зараз є. Таке.

— А ви не пам’ятаєте, коли корову пасли, вівці, а ви там з дітками гралися, ви не пам’ятаєте, в що ви там гралися? що ви робили? Оце ви вишивали.

О. К.: Ну, як ше ж малими були? Ви знаєте, шо я мало. В скакалки було грали отой. на одній нозі скакали. В квача як-то грали.

— А в квача як? ви друг за дружкою бігали, і цурки отак? чи доторкались один до одного, а потом квач?

О. К.: Ото ж якось таке, шо хто добіжить швидше, чи як. Зацвурини, ти квач! То воно так. І в хованок грали.

— А в хованок як?

О. К.: Ну, ховаються, а те тоді — цок-цок-цок! тобі жмуриться! У нас так батько хороше жив отак, а сюди мачушина сестра жила. І в мачухи не було дітей ніяк, а в мачушиної сестри було 14 дітей, 10 живих, а 4 вмерлих. І ото побільше коло їхнього двору, то було то мачуха каже — далі од баби Оксені не одходіть од двору! Вийшла з двору, перейшла через вулицю, оце гуляй коло їх. А тільки десь я далі пішла, вона мене гукає! то я така була не дуже ж до усього знакома.
У чижика я дуже грала тоже! Шо оце було ямку ж викопаєш та положиш паличку, а сюди чижика кладеш. А потом я по оцім чижику як ударю паличкою, так друге ударить, то він залетить, він і не побачить, де він і залетів. А я було так поменьшеньку торкну ж його було по краєчку. От, кажуть, Олена, найлуче в неї получається. А думають, це як здорово, то це харашо. Я тільки трошечки торкну, а він трошечки під гору підняв, перекинувся і я його як влуплю, тоді вже він одною палкою вже летить мені, понімаєте? Тоді ото ж виграє воно ж це, і ше граю! і ше граю! А як таке зробила ото, шо торкнула, він залетів і не вдарила його, то вже, то вже тому п’ять нема (сміється).
Пише там, розказує, пише, довбеться паличками. І ото таке, воші шукають одна одній на вулиці.

— Баби це, так? Скажіть, а чи жили баби з дітьми? батьки з дітьми жили, чи окремо?

О. К.: Побільше вмісті. Пока вистроїть, то це год через 10, чи через 5 тільки!

— А не було так, що залишали батьків діти самих?

О. К.: Такого наче я й не зазнаю. Ше й тепер ось, поки мої діти були коло мене, так я сама собі думала, шо ну сестра моя оце по-сусідські жила, мені жалко й усе, її шкода було, і наче вона для мене й добра була. А як шо в неї так бистро дочка в Черкасах живе, а син один на Уралі десь, один на Сєвєрі там. то я сама собі думаю — розігнала дітей. Чого ж вона тепер живе сама, дітей розігнала.

— А колись на Ви називали батьків?

О. К.: Тільки Ви! тільки Ви! Боже сохрани! тільки Ви! Я оце ж і теперечки то хлопець у мене було — ти, мамо! ти, мамо! А я кажу — сину! я не хочу, шоб ти на мене казав, тільки Ви, мамо! Я ж тобі не подружка, шо ти на мене ти кажеш. Він однаково — ти. А потом один раз, уже йому год три було навєрно, ввійшла я в хату — Мітя, де ти? Мітя, а де ти? мовчить! А він поліз, на лаві ліг за столом — а де Ви були? я Вас гукав! Я кажу — а де ти, синок? — Та де Ви були? я Вас гукав!

— А колядки, ви вчили дітей своїх колядувати?

О. К.: Учила, і сама колядувала. І тоже першим голосом брала. Ходили ж колядувать по хатах. І вже дівками ходили.

— А в вас окремо ходили дівчата і хлопці? чи разом?

О. К.: Разом було ходимо, і уже разом ми ходили, як здорові стали.

— А чи носили ви звізду?  

О. К.: У нас не носили звізди. Ні хреста, ні звізди. так просто, один бува такий, шо которий носить там.

— Як казали? лихоноша? чи береза? як в вас казали?

О. К.: Я вже, моя голубко, і забулася, як на його казали. Я вам точно і не скажу. А бувало таке.

— А чи водили в вас козу? чи коня? чи нічого такого не було?

О. К.: Та тоже такого не знаю.

— А маланкували як у вас?

(Співає)
“Василева мати пішла щедрувати,
Край столу стояла, чесний хрест держала!
Золоту кадільницю! Кадітеся, люди! Ось вам Христос буде!
Бо ви свічу ставте! а нам дохід дайте!”
— Такі дєвочки було співають коло вікна.

— Це щедрували? 

О. К.: Василева мати, да-да! а то
(Співає)
“Біла теличка, та й невеличка,
Та до дядька біг — дай, дядьку, пиріг!
Як не даси пирога, ой візьму я за рога!
Та поведу до воріт, сюди ріг, сюди ріг!
Дай, дядьку, пиріг!”

— То це на колядку?

О. К.: Це ми так колядували ото, коли ше дівчатками були. А дорослі
(Співає)
“На рождення Божая сила,
Дєва породила Божого Сина!
Як Ісус Христос народився у Дєви,
Та й ми узнали то всі ангели Христові тайни!
Узнали ті всі ангели Христові тайни!
І позвали ангели, хотіли втаїть,
Малоє дитя новорождьонне прикрить!
Архангели сади зацвіли,
Радується уся земля, ше й малі діти!
Схиляйтеся ви, Господу помолимся, цьому престолу!”
Здрастуйте! з празником! здоров’я! Оце такі. 

— А чи переодягалися в вас там в Василя? в Меланку? чи цього не було?

О. К.: Тоже у нас цього не було. Я ж кажу, шо в нас село таке не очень було, шоб воно.

— А гадали дівчата на Меланку?

О. К.:Гадали!

— А як гадали?

О. К.:Оце я так гадала. Сказали, шо зробіть отак, ну вже мені було 15 же, а мо й більш трохи було. І такі ж ото позбігалися дівчатка, і до мене в хату. І положили тарілку, і на тарілку положили по оладці, в мене було 5 дівчат нас, чи шо. І пускали собаку в хату, котора це ж швидше заміж вийде. І вскочив собака в хату, і так стіснявся, довго стіснявся, він чи боявся, чи сюди-туди так вештавсь, вештавсь, а потом забіг і вхватив мою оладку перву! і так я перва й пішла заміж.

— І перші пішли? 

О. К.: І перша пішла! за воєнного, за охранніка значить заміж. І молодою, дуже молодою!

— А скільки вам років?

О. К.: Мені було, це ж у 31-му, 14 мая, як я із 14-го ж году, так же, а 31-го 14 мая.

— А розкажіть про своє весілля?

О. К.: У мене весілля було, але таке вже, в таких годах вже ж.

— Скажіть, чи справляли тоді, в колективізацію, весілля? туди під 30-ті роки, чи справляли весілля?

О. К.: Воно це мабуть у таких годах вже стало воно ж таке робиться, то вже колективізація, тоді й весілля в нас уже, тоді вони не такі були. А то, поки я меншою була, то знаю, шо весілля ж були.

— А скільки днів весілля було?

О. К.: Цілий тиждень гуляли! Дружки було, я й маленькою була, то гукають мене дівчата — іди сюди! іди сюди! співай!

— Через те, що голос гарний?

О. К.: Шо співала ж! помагала співать! По вулиці гільце перед собою несе уквітчане. 

— А хто ніс гільце?

О. К.:Дружка несе, да, дружка! це ж увечері в суботу. Та було кажуть.

— А щось платили жінкам тим, що співають?

О. К.: Нічого не платили! тим, шо на весіллі співають.

— Але спеціально просили тих, хто добре співає?

О. К.: Просили, просили! Подруг своїх, і рідню. І самі йшли! і було, у дворі ж гуля свальба, і в той двір ідуть всякі посторонні! хто захоче, той іде! усі! У хату, которі прошені, за стіл посідають, а которі не прошені, ніхто ж не піде. А в хаті стоять дивляться, як будуть молодому там квітку пришивать. Як будуть там калину ловить, чи боярин вловить, чи дружка вловить уперед.

— А чи ви пам’ятаєте, щоб ходили старці по селу?

О. К.: Старців пам’ятаю. Пам’ятаю, старці ходили.

— А вони щось співали, чи ні?

О. К.: А в якім году? знаю, шо було, мачуха каже, шо засувайсь, як сама в хаті. Старці прийдуть, то ти їх не виженеш. Отаке ото було. А так було з дитиною якоюсь десь найдеться жіночка, або прийде якийсь дід.

— А вони були сліпі, чи ні? чи зрячі? 

О. К.: Один, один до нас глухий приходив. І німий. Глухий і німий. То я таку пословіцу як уловила ж, шо кажуть — побалакала свиня з гускою. Така пословіца була — побалакала свиня з гускою. І скільки вже мені год було там, я не знаю. Він з Чапаївки, той самий глухий був і німий. Кажуть — Дрига йде! А Дрига це чи фамілія, чи по-вуличному його було. А мачуха каже — це мій земляк іде! Увійшов він у хату, і батько сидів в’язав пришивку цю. А він ввійшов в хату попросив там шось, мати його нагодувала. Він її, мачуху, брав із Липецького, вона з Липецького заміж пішла, а цей Дрига у Чапаївці і жив там. так мачуха з ним вміла балакать, бо вони друзья були, чи як на вулиці ж там разом були малими, чи шо. так вона було йому ото ж розказує, і він її так ото бекає, розказує все. Вони один одного понімали. 

— А чи ви бачили може, що старці були такі, що грали на лірах?

О. К.: Бачила, бачила таке, да.

— І в Черкасах це ви бачили?

О. К.: Я в Черкасах було, як ми із Желізок їздимо туди, ото батько сідає їде ж у неділю було, і Мотор возив уже з Чапаївки нас, бо був чапаївський Мотор, та тут у нас уже війська стояли, як прив’язують його, примикають. То було оце кажуть, шо оце треба для старців шось брать. Як їдем ото в Черкаси, кажуть — тре шось для старців брать!

— А що брали, не пам’ятаєте? 

О. К.: Ну, то пиріжечок отако береш, то може там шо небудь таке єсть добреньке там. Або комусь варенку висипеш у глечик, а вона не влізла в посуду в ту, кувшини спорожняєм же, то півглечика варенки останеться, не влазить, то більш не сип варенки, бо буде в мене литься з посудини! старцям оддаси!

— А що таке варенка?

О. К.: Ряженка! ряженка.

— То це возили туди продавать?

О. К.: У Черкаси продавать возили. Було стопиш молоко харашенько, і сметанкою задєлаєш ту ряженку, і ото штук 10-ро, 12-ро глечиків у кошолки, на коромисло, і то в Черкаси везем продавать, хто жили близько. А в кого ше й рибку ловив чоловік, то вона продавала й рибку, то й лученько вони жили. А я поганенько жила, бо в мене чоловік не здєшній, боявся на лодці сидіть, то я хуженько жила. Дітей дбала, та й усе. 

— Скажіть, а ви не бачили, щоб вони грали на бандурах старці?

О. К.: Грали. Встали ми із поїзда з подругою. Це вже я получку получила, одну чи дві, це вже ж доросла була, мені було вже 16-й год, чи шо. Я на желізниці, мене прийняли робить. Я взросленька була й груднистенька, а в мене зять був, моєї сестри чоловік, желєзнодорожним мастєром. так тоді він приймає на роботу, до 17-ти чи шось год не приймали на роботу. А він мене прийняв, бо бачить же, шо батько й мати старі, і прийняв. Так я ходила на роботу, то ото получала ж я получку. І ми йдем з подругою.
А у оцім парку, оце з-под вокзала аж туди, до Ільїної улиці, серединою ото ж такий шлях був, дорога. А тут сидить, тако крутить шось, і коло його сидить хлопчик і співає. А потом давай такої, шо й танцювать, якоїсь такої грав. Прийшов хтось до його з мужиків, давай просить цьої такої. А хіба ми, такі ж дєвки, і одійшли од їх і давай танцювать в парку з тію дєвкою вдвох. Якось тоді людей багато не ходило так, як тепер ходять. Ми самі собі подумали — дурочки ж ми! То людина мабуть сліпа була, а мо яка каліка. Вони його попросили, шоб він так грав. А навіть не чула, чи не хотілось. 

— А він приспівував там до танців?

О. К.: Я не пам’ятала, ми не стояли, його не слухали вже. Ну, а шось і про Шевченка так ото, і про таке все, і про бурлаків, чи шось таке. Шось таке, не веселе. Не веселе таке. Я не помню. Таке ото мені колись.
Мачуха, брати старші мене. Я рано-рано, я з 8 год було оце порозходяться, а я з мачухою сижу на печі, та десь шось почую якесь слово та кажу — ма! а отако співали! так співали! а шо це за пісня? покажіть мені, розкажіть мені, як там? То мачуха було починає співать. І було каже, шо (співає)
“Ой, Марусина по бережку ходить,
А за нею, ой, вітер хвилю гонить!
Ой, ти сина насильно женила,
А собі невістку судила!
Спи моя чужая дитина,
А ше к тому й не хоче робить!
А ше к тому не хоче й робити!
Ше й дома сина говорити,
Ой, ти ж мати – порадниця в хаті,
А порадь мені, чим милу скарати!
Ой, возьми, синку, смоляні віжки
Та зв’яжи їй назад ручки й ніжки!
Та візьми, сину, дротяну нагайку!
Та й бий милу з ночі й до ранку!
З вечора милая голубка просила,
А к світові вже й мила не жила!
Ой, ти ж мати – пораднице в хаті,
Та порадила, чим милу карати!
А тепер порадь, де ж її й сховати!
Та зірви, синку, в коморі наскидку,
Та й сховай, синку, чужу лебідку!”
Оце така.
(Співає)
” Чи я в полі калина була, чи я не червона була!
Взяли ж мене поламали, у пучечки пов’язали!
Така доля, ой-ой! гірка доля! Ой, доля моя!
Ой, чи я в полі не пшениця була!
Чи я в полі не зерниста була!
Взяли ж мене та й пожали, у снопики пов’язали,
Така доля, гірка доля моя!”