Осавулець Людмила Андріївна, 1909 р. н.

— Хороша пам’ять у вас була?

Л.А.: Да. Да.

— Так, а скажіть, ну а раніше люди отак от, пригадуєте, майже мабуть всі співали, да?

Л.А.: Мати в мене співала! Так, як нагадую (сміється), якої вони співали все.

— Любили, да, якісь?

Л.А.: Да. Так воно зразу не прийде. Хароша мисля приходе опосля. Опосля.

— Нагадається. Так батько з матір’ю оце вдвох було співали?

Л.А.: Співали!

— Ну, батько не любив випить?

Л.А.: Любив.

— Любив. Ну, не напивався? чи напивався?

Л.А.: Та було, шо й напивався. Ну, а хазяїн був батько.

— Все одно, хоч і п’яний? 

Л.А.: І гроші в батька. Мати не лавірувала цим. А от і я вже грішми. А оті гроші прийшли, я їм нічо не зроблю.

— Ну, счас ніхто не зробить. Слухайте, чекайте, а я хотів запитать – було таке, що вся родина збирається? співають.

Л.А.: Ой! я вам покажу зараз карточку, всю родину.

— Ану! покажіть, будь ласка.

Л.А.: Угощав!

— Батько любив гостей, да?

Л.А.: Любив гостей! і сам ходив, так і додому ж кликав. Так як.

— Дарма, що такий сердитий був, да?

Л.А.: Да! а любив хлопців оцих, шо співали. Ну, як би його племінниці повиходили заміж. Їхні чоловіки, так один співав –
“Любі мєня, детка, пока я на волі, пока я на волі, то я твой.
 Судьба нас розлучи, як буду жить в неволі, тобой завладєєт кореш мой”.
А другий, ох і голоса страшні були! А батько вже їх гостив, так – дядінька Андрій! дядінька Андрій!

— Поважали його так? 

Л.А.: Поважали, поважали. І вони його кликали.

— Ну скажіть, а п’янство тоді не сильно було?

Л.А.: Нє, такого не було, як оце! уже безобразно. Ось у нас була втопилась отут недавно на Пслі одна. Трагедій такий і не посчитать, жінка.

— Чекайте, а вам на досвітки приходилося ходить? на досвітки.

Л.А.: Нє.

— Не ходили?

Л.А.: Не ходила.

— А мати ваша ходила? не розказувала?

Л.А.: Мати ходила. мати і на буряки колись далеко ходила.

— Нє, на досвітки! на досвітки!

Л.А.: Нє, нє!

— Ну, на вечорниці?

Л.А.: Ну, я ж дівкою матір не знала (сміється). А шо казали, я вже позабувала.

— А вам не приходилося вже ходить?

Л.А.: Я казала шо? Батько брав із краю села, і сюди якраз ось до Миропілля, скраю там узяв оцю і привів. Так як коли крикнуть, так я казала батькові, кажу – бачите, вибирали де, тепер не кричіть. Аж відтіль привели, та ше яка співуха, та яка танцюристка! та яка красавіца мати була! Я на батька похожа, вся в батька. А мати.

— А в батька сині очі були?

Л.А.: Еге ж.

— І в матері сині?

Л.А.: У матері карі. Да, да. Ну, так шо мати казала, ми з Іваном, із братом, у батьківський рід повдавались, довговічні. По 93 брат умірав. Так казав, як ходив в гості, троє дітей у їх. Тещі немає. І тестя немає. А ті там не вспіли яєшню зжарить, уже всі троє дітей посідали, соплі порозпускали, до тії яєчні. А як піде вже до сестри. Це до брата, а як піде до сестри, то вона й четверо дітей не побаче, не побаче.

— Тобто, коли, як кажуть, заходить хтось в гості, дітей ховають, да?

Л.А.: Да! і так вони виучені, шо й не виглянуть. Поки ото на піч подасть гостинців, а вони там через комин може хто загляне. Так воспитали дітей. І тоді як хто зумів, і тепер як хто зумів.

— Скажіть, будь ласка, а хтось з людей грали на якісь музичні інструменти?

Л.А.: Ну, гармошка.

— Гармошка. Балалайка?

Л.А.: Та це таке, рєдко тоді було.

— Рєдко, да.

Л.А.: А гармошка.

— А на весіллях на яких інструментах грали? на весіллях.

Л.А.: На гармошку. І я зі своїми гармошку. Оце ж і син мій, де свальба була, і дочка. Гармошка.

— То гармоністи, да, в основному?

Л.А.: У нас і сліпий родився, і сліпий довго грав.

— На гармошку, ге?

Л.А.: Ага. Так ми тоді його, як його не стало, а тоді другі. Гармошка. Музиків не було ніяких. 

— А от, наприклад, такі, як кажуть, ансамблі може які були такі, на сопілку? може бандура була? не бачили ні разу?

Л.А.: Не бачила я. Якогось возив батько мій конем, так шо він привозив, піанино привозив, піанину. Якесь воно здорове це. Так оце я знаю, шо.

— А куди він конем возив піаніну ту?

Л.А.: Відкіля він привозив, я не знаю.

— Так додому до вас занесли піаніно, чи що?

Л.А.: Нє!

— А що?

Л.А.: Врачу! він врачів обслужував, дві кобили було в батька. Так він обслужував, ше й мене в няньки оддав. Так я трошки побула там в няньках, заміж вийшла. Так я трошки із чужими дітьми побула.

— Скажіть, будь ласка, а приходилось чи вам бачити старців?

Л.А.: Приходилось.

— Приходилося, да. Що то такі за люди, старці?

Л.А.: Тоді ходили старці, а тоді розбалувалися старці. Стали збирать, та й на, та попропивають.

— Ні, а ходили такі, що з інструментами? або з лірами?

Л.А.: Нє.

— Ну, такі, що ото крутили таку, крутять такий, наче інструмент такий? і співали. 

Л.А.: Співали, під церквою співали. Дві такі, досі помню, якої співали.

— Ану, ану!

Л.А.: Счас скажу.
“Скажи нам, учітєль, когда ето будєт, когда ти судить нас прійдьош?
 Услиш же ти воїн воєнниє слухи, восстанєт народ на народ
многіє люді тогда соблазняться, проллють неповинную кров”.
І де вони ділися? Одна водила, а друга сліпа. А такі голоса хароші!

— Жінки, да?

Л.А.: Жінки.

— А вони на інструментах якихось грали, чи просто співали?

Л.А.: Нє, співали.

— А сліпі вони були?

Л.А.: Одна сліпа, а одна нє. Одна каліка якась. Так усе під церквою співали. А де вони ділись? коли вони померли? А старці і криві були, і сліпі, і ранена нога. А тоді назбирає, нап’ється, і валяється. І валяється. 

— Скажіть, будь ласка, так получається, що були такі старці, як оце жінки, які були толкові люди. Що це знали божественні пісні, може історичні знали, да?

Л.А.: Може й знали. Ну, так мені.

— Ну, люди слухали їх? цих людей.

Л.А.: Слухали! слухали. Було питають досі в голові. Це ж на Спасителя. Він ходив по землі. Так вони –
“Скажи нам, учітєль, когда ето будєт, когда ти судіть нас прийдьош.
Услишіте воїни воєнниє слухі, восстанєт народ на народ.
многіє люді тогда соблазняться, проллють неповинную кров”.
То вона довга така, хіба я всю запомнила.

— Ну да.

Л.А.: Ото ж, ото ж і казав дядько, шо зря ти не оддав.
Л.А.: Молиться, шо ж вони вєрою, шо ж вони — вєрую во єдіного Бога. В одного.

— Ну да.

Л.А.: «Отца Содєржітєля, творця нєба й зємлі, і відімого, і всєм невідімого. Воєдіного Господа Ісуса Христа, Сина Божого єдінородного. І от отца рождєнного, прєждє всєх вєк, свєта от свєта, от Бога істіного, от Бога рождєнна, не сотворєенна. Єдіносущна отца Божого, і нашего раді спасєнія, сошедшего с нєбєс. І воплотівшегося от Духа свєта Марії дєви, вочеловєчівся, распятого, на землі страдавшего, і погребенного, і воскресшего на третій дєнь по Писанію, і восшедшего на нєбєса, і всевідящего дєсною отца і грядущего со славою срєді живих і мертвих. І єго царствію нє будєт конца. І духа святага Господа животворящєго, і от отца ісходящего. Іже с Отцом і Си поклоняємо і славимо глаголівшого Пророка святую соборну апостольскую церкву в Воскрєсєніє мертвих і живих будущєго вєка амінь!”
А дід мій молився Богу, і вмирав, так молився.

— Чекайте, я щоб не збиться. Значить, а як ви думаєте, ті всі старці, вони між собою зналися, чи ні? 

Л.А.: А хто їх зна!

— Не знаєте, може вони були між собою знайомі там, чи хто його зна? не знаєте?

Л.А.: Це, як зустрілися два старці – Здоров! – Здоров! – А чо ти не приходив? Я ж, каже, дочку оддав заміж. – Я, каже, й не чув. А шо ж ти їй в придане дав? і до кого оддав? І ту палку, як в собаку, поцілив (сміється).

— Ковінькою, да? Це ходили такі між людьми?

Л.А.: Да, ходили. Ходили (сміється). Старці ходили. І давали ми. До мене одна прийшла, як розказала, шо ми виселені. Ото, як вийшло там таке у тому, де за Києвом.

— Чорнобиль?

Л.А.: Чорнобиль І прийшла, розказала. Ну, я їй шо, каже – нема нічо, погоріло все. Я їй подушку, я їй скатерть, я їй оте, я їй оте. А куди вона діла його.

— Скажіть, будь ласка, а я хотів запитати, от весілля ви пам’ятаєте тих часів? Весілля. Які тоді весілля були? Їх зрівняєте з сьогоднішніми? 

Л.А.: Та шо ви балакаєте? А от у мене було весілля. Так оце мені материн брат, та він хресний. Так він сів на покуть, та подарив мєлочі шось, брязнув на тарілку та каже — оце вам золотими й мідними, шоб не були бідними. На ці не надійтеся, свої заробляйте.

— Тобто, тоді бідніше було, да?

Л.А.: Да! бідніше було!

— Ну, веселіше? чи ні?

Л.А.: Я шо заробила в колгоспі, так мені справку написали, так хоч отпустили на простині, та там на наволочки, та отаке. А то набрать ніде, і немає нічо. Тоді так дарили. А тепер так не знаю вже, шо вони й дарять.

— Чуєте, а батько вам колискових пісень співав, чи ні? 

Л.А.: Співав!

— Співав, да? А хоч яку пам’ятаєте? чи ні?

Л.А.: Я ж їх сама всі знаю (сміється). Я багато знаю, та тільки так, як це воно прийде на ум.

— Ну головне, що батько співав, да?

Л.А.: Співав! А він любив дітей не так, як мати. Мати не так. І діти його любили.

— Хоч і сердитий був, да? а любив дітей. 

Л.А.: А як приїдем у пасіку, в їх пасіка там була своя. Як поїдем у пасіку, та як зайці, та як начнуть, то вони його пороздягають, сидять коло дєдушки це наші діти (сміється). Батько любив дітей. А мати якось до їх не вміла й озиваться.

— І діти знали ж діда вже, вашого батька?

Л.А.: Да!

— Скажіть, а казки розказував?

Л.А.: Казки розказував, і я ж удалась у його.

— І ви знаєте казки?

Л.А.: Оце як осюди взяв мене Махно, так отут дівчатка такі були одногодки почті в каждій хаті. Прийдуть до двора, посідають – розкажіть казку. А я їм як начну розказувать! а я їм як начну розказувать, то він жде-жде, чоловік, та кричить – йди вже сюди!

— А які ви казки розказували? скажіть, будь ласка.

Л.А.: А хто й зна, яку її начать? усякі.

— Про богатирів знаєте, чи нє? Про Голика? Про Івана Голика?

Л.А.: Нє.

— А які ви знаєте? розкажіть. Івасик Телесик?

Л.А.: Так це Телесик, це я знала.

— А які? які? ви хоч назви нагадайте, про кого?

Л.А.: І пісні знала, і казки знала, все знала. Даже на свальбі, от яка дурна, на свальбі гуляли отут у сусідів, так це ж уже давно. Яка ж я була?  І привіз один із Харкова зошит напечатаний, а шо ж там напечатано? А він із Харкова приїхав до батьків, а брат же оддавав дочку. Еге! я пошла, кажу – дай мені переписать. Кажу -дай мені переписать. А він каже – поллітра! Я за поллітру, і пошла до його. І сама переписувала, хоть й неграмотна.

— І переписали, да?

Л.А.: І переписала. Ось зараз хочете, так почитаю.

— Нє, давайте поговорим ще. Потім закінчим, то почитаєм. Я хочу, щоб ви мені ще розказали, що як ото вам дід може, баба казки розказували? Як получилось так, що ви такою людиною стали? Як получилося, хто вас виховував? получається так. Ну, хто доклав зусиль для того, щоб ви виросли такою людиною?

Л.А.: Ну, мати, батько.

— Які казки ви пам’ятаєте?

Л.А.: Ну, хто й зна, як їй казать, як вона не приходить ніяка.

— Язиката Хвеська?

Л.А.: Це знаю про язикату Хвеську.

— А це, а Шовкову державу? не знаєте такої казки?

Л.А.: Нє!

— А про Мар’ю Маревну? Івана царевича і сірого вовка? 

Л.А.: Ой! ось недавно на думці було, як
“Єхалі солдати со служби домой.
На плечах погони, на грудях хрести.
Єхалі навстрєчу родіміє отци.
Здравствуй, мой папаша!
Здоров, мой синок!
Розкажи, синочок, як служба твоя?
Розкажи, папаша, як дома сім’я?
Сім’я, слава Богу! Окончилася.
Жена молодая закон змінила,
Од чужого мужа дитя привела.
Син на цьому слові сідлає коня,
Доїжджа до двора, стоїть там жена.
 Мати сина просе – прости, син, женє.
 А він каже – тобі, мать, прощаю, женє нікогда.
 Заблестіла сабелька в солдатській рукє,
 Полєтєла головка з нєвєрной жени.
 Шо я надєлав, шо я наробив?
 Жену свою зарізав, дитя осиротив!
 Жену похоронять, мене заберуть,
А дитя малоє в приют оддадуть”.
І сам одумався вже, та позно. 

— Скажіть, будь ласка, а часто тоді люди розводилися? чи ні?

Л.А.: Розводились? та тоді багато родили! а тепер уже ж не хочуть їх плодить.

— Як це водили?

Л.А.: Ну, дітей водили по десятку, бачите. Та по 13. Розводилися.

— Ну як? чоловік з жінкою розводився?

Л.А.: А нє! тоді не так. А все ровно були і покритки.

— Були? байстрюки, да?

Л.А.: І байстрюки. І писалось про їх, і читалось про їх.

— Нє, а як люди між собою засуджували байстрюків, чи ні? І покриток за те?

Л.А.: Судили, ну, шоб платив же, шоб платив.

— А! нє! А так, шо морально чисто? Чи могла, наприклад, дівчина покритка вийти заміж?

Л.А.: Та було, шо й виходили, як у хароших людей. Як у хароших людей дитинку витішуть. Ось я оце, шо приходила недавно, так приходила у неділю – цвітів у вас немає? на День рождєнія солдат у отпуск прийшов, а кличуть. Так кажу — нема, погоріло ж на городі все. Кажу — куди ж він ходив? та, там дівчатка десятку кончили, так оженився тут недалеко парєнь. І бандіт такий, і бандіт. І двійко діток вона привела зразу, молодичка та. Та забрали їх, так оце вже батьки виходили десь, а він у тюрмі. А батьки витішили, і оце в одного зразу і Дєнь рождєнія одбували. І хто й зна, де люди все беруть. І всього скільки наготовляють. Аж страшно зараз.

— Скажіть, будь ласка, а от цілий рік раніше, ну і зараз, були свята. Свята були. Івана Купала, Різдво, Колядки, Щедрівки і так дальше. Як люди? справляли ці свята?

Л.А.: Обізатільно!

— Обізатільно. Батько в неділю робив, чи ні?

Л.А.: Нє! оце Благовіщення, в нас отуто такий богомольний був оце збоку. а як спитаю – Петро! а шо це за празник – Благовіщення? — Ето большой празнік! птічка гнізда не вє. — А в честь чого він? А він і не знає. І в церкві бував усігда.

— І не знає, да?

Л.А.: І не зна. А я кажу – це ангел Гавриїл благовіснив Богоматері, шо родиш сина і назовеш його Ісусом. А оце Рождество вже, то шо за Рождество? — Це большой празнік! там, каже, ходять христославлять, большой празник. — А в честь чого? кажу. І не знає. Це ж рождєніє Спасителя.

— А раніше люди знали, да?

Л.А.: “Ісус Христос народився! к нам на землю появився.
Над ним звізда воссіяла, вся земля затрєпєтала.
Он Богом Спасітєль, всєму міру іскупітєль.
Он свєт создал, через его в ад попал.
Шо за день чудєса, пляшуть гори і ліса.
Шо за празнік, за вєсєльє, дєнь Спасітєля рождєнья.
Я прийшов Христа прославить, а вас з празничком поздравить.
З Рождеством Христовим!”
Оце діти ходили мої віршувать. Або друге: “Я маленька дєвочка, як у полі квєточка” пробалакає. А од моєї як підуть, то од більшої це.

— А як – “Я у полі дєвочка”, і шо? шо?

Л.А.: “Я маленька дєвочка, як у полі цвєточка. Нічого не знаю, тільки пожалуйте п’ятьорочку”.

— А колядки такі співали? Там, наприклад – “Добрий вечір тобі, пане господарю”?   

Л.А.: О! Меланії співали.

— А ще на Водохреще хлопці хреста вирубували?

Л.А.: А як же! та скільки хрестів наставляють було, та як понарисовують! Та це все у батюшках дєло!

— І кулачні бої були, да? на кулачки билися?

Л.А.: Було, було!

— І батько мабуть всіх перемагав, чи нє?

Л.А.: Та батько з парубка перемагав! а перемагав, подужував! (сміється). Ще казав, каже – ідіть на пінянку потім же, ідіть на пінянку! гуртом. Гурт великий. Батько вийшов, та гармошку одняв у їх, та й заховав.

— А вони нічого, да?

Л.А.: А вони боялись його. Боялися. Хоч і отаке було! Так шо
“Рождєство твоє, Христе Божий наш, Восіяй миру, свєта й раз ума.
Не по звіздам служащим, а звіздою очакуйся.
Тєбє кланяємся, сонцу й правдє, В тєбє відім востока. Господі, слава тєбє”.
Оце, оце всі колядки. А тоді. 

— Ну, це співають.

Л.А.: “Дєва присуща свєт богорождающа земльой,
Вертеп неприступно приносит ангела царствіє,
славословлять, со звіздою путєшествують.
Родився от отца млада прєдвєчний Бог.
С празнічком, с Рождєством Христовим”.
Новий год, ідуть засівать. От тоді – “На щастя, на здоров’я”.

— “І многіє літа”.

Л.А.: А “Раби Божі”.

— Скажіть, а раніше чоловіки з бородами більше ходили? 

Л.А.: Да!

— Ну, були такі, що вусаті? довгі вуса, чи ні?

Л.А.: Нє! отакі в мене батько й умер отакий, як бачите он, бороди.

— І батько був з бородою?

Л.А.: І до смерті такий був.

— Не без бороди, да? 

Л.А.: І всіх чужих бабів любить, любив. І своя красавіца.

— Блудник був, да?

Л.А.: Блудник!

— А блудників любили люди, чи нє?

Л.А.: Ой! це і  дома драка була! драка була.

— Скажіть, будь ласка, я ще хотів в вас запитати. Ми говоримо про саме село, що от батько займався землеробством, так?

Л.А.: Еге!

— А от були люди, що займалися не тільки землеробством, а ще й всякими професіями? Ото ви кажете і стельмахи що були, і бондарі, і гончарі? Були, да, такі?

Л.А.: Були. Оцей батько, мій свекор, у голодовку пішов, як десь печі ставлять, у день 10 карток дали. У голодовку за 10 карток 10 день робив печі. Оце в больниці він ото все ставляв. Гончар. А оце ж мій уже.

— Так він сам гончар був, да?

Л.А.: Гончар. А мій чоловік помагав йому. То кирпич, то глину носив. Ну, і чи фундамент то було. Я, як запитали мене, сватали за цього, то прийшов, каже – завтра прийдуть мої родичі. Нє, кажу, не прийдуть, у мене батько є. Я без батька не імєю права. Дарма, шо двоє дітей, а я без батька не імєю права.

— Не маєте права?

Л.А.: Нє! А він тоді – шо ж робить? А це ж його дядько, цей Хвостик же. Дай півлітру, а я, і хліба ж треба, хоч хлібину, а в мене не було, так я пару пирогів дала. І пошли до батька. А тоді було, шо батько скаже.
От вони як прийшли, матері дома не було, а батько вже на печі спав. — Андрій Петрович! уставай! прийшли сватать дочку. А він каже — В мене дочка мала, в школу ще ходе. То ця, шо в Києві. — Та ми не ту! Це ту, шо в нас! Ага, це ту, шо в нас! ось де збоку. Батько встав, каже — Так шо? вибирайся! Рибу, каже, несе жарену, рибу мариновану несе, він рибку ловив. І вони бутилку поставили, і так розпитував — А хто ти? а шо ти? а шо ти вмієш робить? А він каже, шо в мене батько гончар. А я й чобіт пошию, і лежанку зліплю. Отаке. Ну, уже ж з войни ранетий у глаз йому.

— Ну да. Тобто, батько його питав, що він вміє?

Л.А.: Питав, ага! а він розказав йому. І батькові він понаравився. Так батько раненько у неділю прийшли, постукали в вікно, я виходю. Кажуть — Знаєш шо? ось приніс моркви на холодець, вари холодець, мені хлопець понаравився.

— А ви його не знали до цього?

Л.А.: А я й не знала, да. Дарма, шо недалеко, а я не знала. А це ж його дядько, матері сестра. Так він йому й посовітував, каже — от тобі нєвєста, Яша!

— Яків? Яків, да?

Л.А.: Яків. Митрофанович.

— Ну, бачте.

Л.А.: А він послухав.

— А так би, якщо б батько був проти, так невідомо, як би воно все закінчилось. 

Л.А.: Да! а я, ви знаєте, якби той чоловік, а ми йшли в райісполком по гроші на дітей. Так я, сидить баба серед базару, і свиночку отаку рябеньку держить, витяга білетики. А ми з такою йшли з подругою, шо в єї троє дітей осталося, а в мене двоє. А вона забалакалася, а я кажу — Наташа! іди погадаємо, чи наші чоловіки прийдуть, чи заміж вийдем? Ну, так прийшлось ляпнуть. А вона витягла одну бумажку, а мені свинка дві – в одній бумажці пишеться – ваше щастя од вас улєтєло, і його назад не получите нікогда. А на другій пишеться – в недальоком будущем буде в вас пєрємена в вашій жизні в харошу щасливую сторону. Так оце і посовітував Павел Семенович. Воно не дурне, а мене любив. 

— Скажіть, будь ласка, а раніше ж дівчата не могли без батьківського благословіння вийти заміж, правда?

Л.А.: Шо хотіли, те й робили. Були й такі.

— Без батьківського благословення, да? 

Л.А.: Нас строго держали. Нас строго держали.

— Хотів запитать у вас ще про звичаї. От такі от свята, наприклад, як Івана Купала.

Л.А.: Еге, строїли кропиву, і понастроюють і соняшників. І цвіти на річку несли, співали, кричали, через кропиву плигали (сміється).

— Копали з верби, через вогонь, да? А калиту кусали? на Андрія.

Л.А.: Кого?

— Калиту!

Л.А.: Нє, цього не знаю.

— Не знаєте, да. Звичаїв то багато. Зрозуміло. Ну, святкували, зберігали звичаї, да?

Л.А.: Да!

— Це вже колгоспи стали, то все стало?

Л.А.: Ото вже все.

— Припинилося. Я хотів запитати, а от коло вас Росія недалеко. Як називали, вони кацапами, да, називаються? чи росіяни?

Л.А.: Туди кацапи дальше, а осюди Гарналь за 3 км, вони їздили до нас на базар.

— То такі самі українські, чи є, вони?

Л.А.: Українці, а росіяни.

— А живуть там, получається?

Л.А.: Да.

— І говорять по-нашому вони? 

Л.А.: По-нашому. І ходять тут, хліба накуплять. Молоко, сир, сметану носять. А кацапи дальше, уже не стали до нас ходить. Тепер їм до Суджі зробили дорогу харошу, і не стали. А то Пльохи, Бунки, Озьорки. Бачите,  дзвон дзвонки (сміється, говорить нерозбірливо). А було сказать, і я б його де завгодно розказала.

— Ну, а от кацапи одрізнялися од наших людей?

Л.А.: Одрізнялися.

— А чим?

Л.А.: Одежею. Дзвон дзвонки, а подраться позиція (сміється). То як вечерні юпки шерстяні із щоточкою. А отак перехрестя якесь. Отутечки вишиті рубашки рукава. І по-руські балакають.

— А наші по-українські?

Л.А.: А наші по-українські. Всьо ровно батько мій хрестив, ходив кумом. Так померли куми й ті, й ті померли. Якось батька любили й знакомі, і родичі. І усі любили. Дарма, шо строгий був. Він був гостіприїмний.

— Скажіть, а вони мабуть випивали сильно, оті сусіди наші? чи нє? з Росії.

Л.А.: Еге! та всяко.

— Чи наші так само п’ють?

Л.А.: І наші, і вони п’ють. То такі хароші  були оці куми,Так як він цим на флоті, так як він самий грамотніший був, технікум такий кончав, по машинах. І там і остався. А там побув-побув, та й приїхав сюди. То кожне розумне по-своєму. 

— Скажіть, будь ласка, так мова в основному була українська? тобто, між людьми по-українські спілкувалися?

Л.А.: Еге!

— А російську ви чули, як ті приїжджали на базар тільки?

Л.А.: Да! а тепер же руська, 27 годів живе, і не научиться по-українські. Нєт-нєт, та і руське слово.

— Скажіть, а пісні в них, звичаї свої були, чи подібні на наші?

Л.А.: Та подібні на наші, тільки співають не по-нашому.

— А як вони співають?

Л.А.: Кукурікають по-своєму. Я їздила ж.

— Ану, як?

Л.А.: Ге-ге! (сміється).

— Гейкають?

Л.А.: Еге!

— Так протяжно?

Л.А.: Да, так казав брат її, шо каже — ох! люблю я хохлов! ох! люблю! до смерті люблю хохлов! А з жінкою розійшовся, з хохлушкою. Та й досі так ше лається. Другу найшов тоді собі стареньку, а та вмерла. Хто її зна! всі хароші, як сплять та і зубами до стінки. 

— Так, таке ще питання.

Л.А.: Казав один, я їхала в поїзді, та каже — скільки проїхав! скільки проїхав! скільки людей набачив, ну од руських хужих нема ніде. І сам руський. 

— Ну да. То ж як кажуть – кожному своє. Скажіть, будь ласка, а от у батька в хаті ікони були?

Л.А.: Повно! і в мене повно.

— Да? а ви мені покажете?

Л.А.: Еге ж.

— Хотів вас запитать, а батько українську сорочку одягав? і мати українську?

Л.А.: При мені вже не надівали. Нє.

— І в вас не було вже сорочки?

Л.А.: Не було.

— Вишитої вже не було, да?

Л.А.: Нє, так уже батько, як було ж оце кажете, їздив конякою на Курськ і возив цибулю.

— Продавать?

Л.А.: А городи здорові, а ми цибулю садовили. так ото попривозе нам всігда все харошеньке, сам і накупе і сорочок, і даже і панталонів, трусів. І все попривозить. Батько. А мати все не знала нічого.

— Ну, батько є батько.

Л.А.: Да, а батько є батько. А от мій уже нічого нікому, а я їм усім.

— Ви в батька пішли, правда? 

Л.А.: Я в батька пошла.

— Скажіть, будь ласка, де, я про ікони ще хочу спитать, де люди брали ікони? Це хтось малював їх, чи як?

Л.А.: Да!

— Були тут люди?

Л.А.: Да, вони там в Москві, там жее в їх так як само, як оце тут план давали їм, і там уже.

— Ікони?

Л.А.: Оце всі ті книги, ікони.

— Нє, а тут не було таких людей, що малювали ікони?

Л.А.: Нє, тут не було. начали ікони купувать, красти. В тих, хто один, позабирають. У мого батька як осталась там моя ікона, мені одні подарили там сусіди.

— На дощечці намальована, да? 

Л.А.: Ага! Та здорова! та здорова та красіва! І нікуди мені було брать. Забрали. Ну, кажуть вроді, шо якоби послали вони ж у монастир, там новий монастир строїли. Такі, шо ноччю позабирали. Жалко. От я думаю, а як умиратиму, кому ж я їх, ті ікони,  бросатиму? На Благословініє, я дочку іконою благословила. А він дарма, шо кацап.

— Її чоловік, да?

Л.А.:Ага! а каже – я заберу ці ікони. І сам забрав.

— Всі ікони ваші забрав, да?

Л.А.: Нє! свої! Я Богоматірю благословила їх. Спасітєль, його Спасителєм, а її, обох, тім і тім благословила. Так главне, шо я ж Благословіння заберу. 

— Скажіть, будь ласка, чого ви заберете?

Л.А.: Він своє забрав.

— А! ясно, ясно!

Л.А.: А невістка прийшла до мене та й каже — а де ж це ті ікони? Кажу їй — Ніколай забрав своє Благословєніє. Ось пішли в хату, покажу. Знаєте, як відьом виганяють із хати?

— А як?

Л.А.: У нас зараз є така тьотка, шо кажуть, шо відьма. Кажуть, шо відьма. Так я в душі не вірила. Так вона оце лежить і нікого не впускаєть у хату. Нікого не впускає. І вони вдвох із чоловіком. А до їх добивалися сусіди, хотіли вроді поколядувать на Різдво. Так як обідилися, шоб на їх не йшли, не дивилися, і собаку коло хвіртки прив’язали, а то син забрав. Обох тут у базарі вже.

— А вам батько розказував ще про ті історії давні, чи що?

Л.А.: Да, були у мене. Я пацаном та пішла півонії у сусіда нарвала. У їх багато півонії розцвілося, а я там не букет, а я їх штук 3 чи 4 квітки. А в них баба відьма була. О, Боже! я їх і поховала.

— Квітки?

Л.А.: Цвіти, шоб батько не бачив. А вона прийшла двором. І ви знаєте, шо скоро вони зробили, я корову доїть, вим’я отаке! І ті кров’ю, не молоко, а кров із дойок. Так було мені!

— А ви сказали, шо це ви ходили за квітками?

Л.А.: А тоді, а вона ж появилась, чо б це вона появилась? Баба із города зайшла, і в двір прийшла, і весь двір пройшла. та про неї всі й балакали, шо вона кажуть, як відьма, так тре в стилю рвать.

— А що це таке?

Л.А.: Ну, стелю.

— А! стелю!

Л.А.: Да, стелю, а то не вмре. Так це забрали і кажуть закрили там у каютці саму, і туди ж ніхто не заходить. А там сусіди можуть прийти, а вони не хочуть, як вроді то ногами не ходила. То хто й зна, яка там. А вона ж, можна сказать, шо вмєсті ми й гуляли. Ну, може й відьма. А може, прости мені, Господи! може я гріха на себе беру.

— Та нічо, то ж таке діло.

Л.А.: Може воно й нє, а прости мені, Господи! і помилуй за мої гріхи! 

— Скажіть, будь ласка, ну а я ще хотів вас спитати, якби ви зараз опинилися років на 70 назад, то ми б почули в цей час уже б співали хтось, да? співали раніше?

Л.А.: Співали, співали! співали. Молодьож іде було, і танці, і ігри, і було. Як  було, шо й чоботи скрипіли!

— А ви не знаєте, як колгосп утворився, то пісні такі були, частушки. Були? нє?

Л.А.: Були Моя баба співала отак, стара сидить і співа – “Сидить Ленін на лімані, оселедець у кармані” (сміється, нерозбірливо). А одна у тому селі, не в нас, а в селі, у Красний Кут, а наша чоботи тоді носила, так оце ж розказувала. У клубі танцювала, і вона як пошла приспєвувать – “Цілий год проробила, пуд отходу заробила!” Та як гикне, та як покрутиться! “Круглий год проробила, пуд отходів заробила!” Так шо були запівали.

— А про Сталіна теж щось співали?

Л.А.: Да.

— Співали. А що?

Л.А.: А я осісьо сиділа отам та і співала про Сталіна –
“Вийде Сталін на парад, буде нас вітати, Бо для всіх дітей на землі він тато!”
То школьніків учили.

— Да, а люди з гумором співали.

Л.А.: Оце ж таке про Хрущова.
“Всє ми малєнькими билі, всє ми сказочки любили, Про Кощея, про Дракона”.
 Кощей це Сталін.
“Про Кощея, про Дракона, про царевіча Гвідона.
В етіх сказках как-нікак, побєжда Іван дурак.
Одні люди погибали, других людей вибирали,
Сажали за престол, накривали к піру стол.
Нинче все переменілось, царство наше ізменілось.
Чудо звєрь уже січас поблізості нас.
І коври давно літають, вертольотам налівают,
Самольотам так і биль.
Так і мчимся, только пиль.
І скажу вам без прикрас, нинче жизнь у нас, как в сказкі.
І почти як било царь, бил у нас Нікіта царь.
Єслі Пушкіна прочтьотє, царя Нікіту там найдьотє.
Только тот бил подурнєй, імєл 40 дочєрєй.
Всє красіві, всє прігожі, друг на дружку нє похожі.
Нинчє как и пєчєнігі, подойдє ко мнє побліже.
Вєк 20-й я пишу”.
Воно є написане, я вам прочитаю.

— В вас пам’ять дуже хароша.

Л.А.: Була. Казав же дядько Матвій, шо каже — Андрій! ти прохлопав, шо не оддав її. 

— Навчаться, да.

Л.А.: Да, навчаться. Я така особа була.

— Ну, видно, що в вас батько особий був. Ви так все і пам’ятаєте його.

Л.А.: Да.

— Багато було таких мужиків на селі?

Л.А.: Та так багато. Те отаке, те отаке, а те отаке.

— Ну, все одно в нього ж характер якийсь був.

Л.А.: А характер якось його считали за людину. Комусь оце возив же все врачу. І оце в нас Ірина така, і на кажен двір кличка є.

— По—вуличному?

Л.А.: Ага! прикладали на кажен двір. І в нас перва хата з-за вугла, перва Тарас Красєльщик. Думали, шо батька судили, та принуд одробляє.

— А то він сам по своїй охоті?

Л.А.: Ага! а він по своїй охоті. А вони думали, то сіно було, а хлопці  пороздавали сіно. А батько був він за сіно, врачам возив, так думали, шо це подали в суд, присудили батька. А він по своїй охоті. Еге. Шо Тарас Красєльщик, а я Сєнодєльщик. Нє, а я уже забула.

— Був вірш такий, да?

Л.А.: Забула кажен двір, хто чим занімається. Бо так в каждого клічка (сміється). На каждий двір. Я вже не напомню правильно, ну на каждий двір. Оце так хлопці тоді видумували. І потім як опозорять, то не зна, шо буде.

— Скажіть, а були такі діди або баби віщуни? що могли погоду знать? або долю людську?

Л.А.: Ага!

— Були такі?

Л.А.: Ми вже й сами тепер взнаєм погоду. Звідки вітер повіє, я тоді й не вірила, шо це ж батьки знають, так кажуть. А тепер усі косточки на дощ. Шо мені вчора робило ото перед великим дощем! І ручечки колять, оця отак паралізована. Оцей глаз плаче паралізований. Оця сторона. 

— А батьки знали.

Л.А.: А Бог дає, шо я із сліпого оце вирубала. Він же нікуди не годний був. А я його хвирувала. І зараз би наче коло його лазила, аби було до кого.

— Скажіть, будь ласка, так ви кажете, що були такі люди, знахарі наприклад, що вміли людей лікувать?

Л.А.: Були! вони й зараз є. Вони є і зараз. Бо як ото появиться у больниці, а вони – шукайте бабку.

— Шептуху?

Л.А.: Да.

— А в селі є такі, да?

Л.А.: Є! у нас лежала з дитинкою, і в Краснопіллі лежала, і тут лежала, і кажуть, шо шукайте бабку. Прийшли до домашньої, раза два – три сходили, все зійшло.

— Ну, слава Богу! А були й гуморні історії? були й з гумором?

Л.А.: Да, да! були, були.

— Ну, що ж, дякую вас, дуже цікаво поговорили.

Л.А.: А й цікаво (сміється).

— Нічого.